На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Сиртство як соцально-психологчне явище

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 26.08.2012. Сдан: 2011. Страниц: 28. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


     ВСТУП
     
     Сирітство як соціально-психологічне явище існує  стільки ж, скільки людське суспільство, і є невід'ємним елементом цивілізації. У всі часи: війни, епідемії, стихійні лиха, інші причини призводили до загибелі батьків, внаслідок чого діти ставали  сиротами.
     Ідеї  правового захисту дітей, які  залишилися без батьків або одного з них, сягають у часи Київської Русі. З літописних матеріалів відомо, що система суспільного опікунства була головною прерогативою київських князів. Соціально-психологічний захист дітей-сиріт розглядається в цей час у парадигмі християнського вчення.
     Перші спеціальні будинки для бідних дітей  було засновано в 1682 році. В цих  будинках дітей навчали грамоті та ремеслу.
     Державні  та приватні установи готували представників  різного статусу: гувернанток, учителів, військових. Перші роки самостійного життя сиріт були під наглядом опікунської ради, яка також надавала допомогу і підтримку.
     Однак, тільки на початку двадцятого століття соціальне сирітство стало набирати загрожуючі масштаби. Одним із важливих напрямків діяльності державних органів соціального забезпечення в 20-30 роки стала боротьба з дитячою безпритульністю. Сотні і сотні тисяч безпритульних являли собою неблагополуччя суспільства. З ціллю вирішення цієї проблеми були відкриті дитячі будинки, перевиховні колонії, школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей одиноких матерів, інвалідів війни і праці, пенсіонерів, а також дітей, батьки яких через різні причини (погані умови життя, зайнятості на виробництві) потребували допомоги держави.
     Проблема сирітства й сьогодні є дуже актуальною проблемою, характерною для багатьох розвинених країн та країн, що розвиваються. Падіння рівня життя та моральних норм призвело до того, що діти часто "витісняються" на вулицю, наслідком чого є небачений з післявоєнного часу ріст безпритульності.
     
     Поширення сирітства в нашій країні зумовлене  комплексом особливих умов і процесів в суспільстві, що характеризуються розвитком України в XX ст., що пов'язані  з трьома руйнівними війнами (перша  світова війна, громадянська війна, Велика Вітчизняна війна), а також наслідки перебудови кінця 80-х-початку 90-х років.
     У перші ж десятиріччя після  війни був нанесений могутній удар по українській культурі. Почавши з матеріальної кальтури, зло, руйнування, торкнувшись історичних місць, стерло з лиця землі не тільки архітектурні пам'ятки, воно знищило величезний пласт духовної культури, висушило душі і вбило пам'ять декількох поколінь. Удар, нанесений культурі, відбився і на стані української сім'ї. "Зло, руйнування" принесло свої плоди: в Україні з'являються так звані "відмовні діти", яких матері, небажаючи брати на себе відповідальність за виховання, передавали під розписку державі, назавжди відмовляючись від прав на дитину. Такі діти поповнювали Будинки дитини, а пізніше дитячі будинки і школи-інтернати.
     Пройшли роки. Світ вступив в XXI ст. Однак, проблема дітей-сиріт набуває ще більшої гостроти і актуальності, оскільки число їх не меншає, а безперервно росте. У сьогоднішньому суспільстві відбуваються складні і неоднозначні процеси. З одного боку відбувається релігійне і філософське усвідомлення людством значення буття, становлення особистісної свідомості, осмислення світовою спільнотою наявності глобальних загальнолюдських проблем, від стратегії дозволу яких залежить подальше існування сучасної цивілізації. З іншого боку в наявності явна криза культури, що охопила різні країни і шари суспільства, що призвела до розгулу, насильства, тероризму і знецінення людського життя.
     
     Політичні і соціально-економічні зміни, що відбуваються в останні 10 років в нашій країні, додали цим явищам особливий трагізм. Особливостями України стали: загострення протиріч між життєвими установками поколінь, різних шарів суспільства, різке падіння рівня життя більшості населення, різке і прогресуюче ослаблення етичних мотивацій в суспільстві. 
Початок реформ привів до фактичної ліквідації централізованої економіки, а разом з нею почала гинути і централізована система соціально-психологічного захисту, в тому числі система підтримки сім'ї, материнства і дитинства.

     Небувала  духовна, економічна, політична, соціальна  криза, що приголомшила Україну, привела  до збільшення числа сімей з тим  або іншим рівнем соціальної, психологічної  або структурної дезорганізації. Різке падіння життєвого рівня  населення вперше спричинило таке явище як відмову від дитини в зв'язку з відсутністю можливості її прогодувати. Кризові явища в українському суспільстві викликали зростання злочинності, наркоманії, алкоголізму, психічних захворювань, що розширили джерела дитячого неблагополуччя.
     Криза сучасної сім'ї, на наш погляд, негативно відбилася на стані дитинства в Україні, привівши до зростання соціального сирітства і збільшення числа таких специфічних установ як дитячі будинки і школи-інтернати. Вперше проблемою стало їх переповнення. 
В умовах нестабільності соціально-економічного, політичного життя країни, продовжує рости число дітей, що попали в особливо скрутні умови. 
Вельми широкий спектр причин дитячого неблагополуччя. У числі істотних чинників потрібно виділити кризові явища в сім'ї: порушення її структури і функцій, зростання числа розлучень і кількості неповних сімей, асоціальний спосіб життя ряду сімей; падіння життєвого рівня, погіршення життя дітей, наростання психоемоціональних перевантажень у дорослого населення, що безпосередньо відбиваються на дітях; поширення жорстокого поводження з дітьми в сім'ях і інтернатних установах при зниженні відповідальності за їх долю.

     
     Кожна дитина має право на виховання  в сімейному оточенні, незалежно  від того, може її біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання чи ні, і чи здатні батьки належним чином виконувати свої обов’язки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин залишилися без батьківського піклування ? обов’язок забезпечення їхнього розвитку бере на себе держава.
     Сімейним кодексом України, законами України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» пріоритетом влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначено саме сімейне виховання, а основними його формами – усиновлення, оформлення опіки (піклування), влаштування до прийомної сім'ї, дитячого будинку сімейного типу.
     Таким чином, дітям, які не мають можливості виховуватися в біологічній родині, держава законодавчо гарантує право на сімейне виховання, шляхом розвитку сімейних форм їхнього влаштування. Розвиток саме цих форм визначено життєво необхідною умовою виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
     Об’эктом курсової роботи є діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.
     Предметом є соціально-психологічні проблеми дітей-сиріт.
     Завдання курсової роботи:
    дослідити причини виникнення сирітства;
    обґрунтувати соціальну підтримку дітей сиріт;
    вивчити особливості виховання дітей-сиріт;
    визначити нормативно-правову базу соціального захисту дітей-сиріт;
    дослідити заходи соціального захисту дітей-сиріт;
    обґрунтувати педагогічну роботу з дітьми-сиротами.

РОЗДІЛ І. СИРІТСТВО ЯК АКТУАЛЬНА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА
      Причини виникнення сирітства
 
     Сучасне сирітство в своїй більшості – це наслідок недостатньої уваги суспільства до соціальних проблем сімей, у яких є діти. Причини, через які діти залишаються без батьківської опіки найрізноманітніші, але наслідок один – дитина позбувається права на сімейне виховання.
     Сьогодні, на жаль, можна стверджувати, що соціальне сирітство є глобальною проблемою в українському суспільстві. Ускладнює ситуацію з дітьми-сиротами і прогресуюча тенденція до порушення структури сім’ї, погіршення виховної роботи з дітьми та батьками.
     Незважаючи  на активні радикальні зрушення у глобальному процесі виховання підростаючого покоління, в Україні концепція суспільного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, практично не зазнає змін. Як і раніше, для таких дітей основним шляхом влаштування їх долі залишається інтернатна система утримання та виховання. Нажаль, людство не знайшло ніяких форм догляду за дитиною, які змогли б замінити батьківську турботу та сімейне оточення.
     Загальновідомо, що державна система опіки та піклування в Україні не відповідає реаліям сьогодення та не забезпечує в повному обсязі гарантії прав дитини у відповідності до Конвенції ООН про права дитини.
     Очевидно, що набагато легше попередити проблему, ніж вирішувати її. Тому доцільним є здійснення профілактики соціального сирітства в сім’ї. Це потребує як системного дослідження цього феномену, передумов та негативних чинників, що впливають на його появу, так і дослідження проблеми сімейного виховання. Говорячи про важливість останнього, М. Карамзін, справедливо зазначав: „Без хороших батьків немає хорошого виховання, не зважаючи на всі школи, інститути й пансіони”.
     
     Проблема  соціального становлення дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського піклування, постала перед психолого-педагогічною наукою досить гостро. Не випадково у наукових статтях і працях багатьох авторів (О. Антонова-Турченко, Л. Во-линець, Н. Іванова, Н. Комарова, Є. Рибінський) порушуються питання про вимоги щодо створення умов соціалізації таких дітей. Окремі аспекти соціального становлення дітей, позбавлених батьківського піклування, розроблялися багатьма вченими. Так, на підставі аналізу психодіагностики і педагогічних досліджень визначалися особистісні якості дітей (М. Аралова, І. Дубровіна, А. Прихожан); визначення таких термінів, як „безпритульні” „діти вулиці” „бездоглядні” „бездомні” „діти, позбавлені батьківського піклування” „соціальні сироти” „неповнолітні групи ризику” тощо, можна знайти у працях сучасних російських (О. Панов, Є. Холостова) та українських (С. Толстоухова, І. Пінчук) вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Проблемам сирітства, причинам зростання соціального сирітства та соціальними наслідками позбавлення дітей батьківської опіки присвячені праці вітчизняних і російських вчених (С. Воскобойнікової, Б. Кобзаря, А.Ліханова, Н. Міщенко, А. Нечаєвої, Є. Рибінського, В. Яковенка).
     Під сирітством найчастіше розуміють соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишились без піклування батьків внаслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми.
     Близьким  до поняття сирітства є соціальне сирітство – соціальне явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків стосовно неповнолітньої дитини.
     Отже, поняття сирітства охоплює як категорії дітей-сиріт, так і соціальних сиріт, а відтак можемо стверджувати, що поняття соціального сирітства є відповідно вужчим за поняття сирітства в цілому.
     
     Загальноприйнято  вважати дітьми-сиротами дітей у віці до 18 років, у яких померли обоє або один із батьків. У той же час соціальні сироти – це діти, що мають біологічних батьків, але вони з певних причин не займаються вихованням дитини і не піклуються про неї. У цьому випадку турботу про дітей також бере на себе суспільство і держава.
     Безперечним є той факт, що вплив сім’ї на дитину домінуючий, унікальний, а багато в чому й незамінний. Формування особистості відбувається в природних умовах, вихователі тут – найближчій найдорожчі для дитини люди, з якими вона постійно спілкується і яким повністю довіряє. Саме в сім’ї беруть початок світогляд, ідейні й моральні переконання, етичні й естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації; дитина вперше долучається до рідної мови, історії та культури свого народу, його традицій, звичаїв, обрядів, усього укладу життя. Сім’я є запорукою її психічного здоров’я.
     Як  бачимо, виховання дітей в сім’ї не завжди носить успішний характер, що, в свою чергу, призводить до поширення соціального сирітства. Вчені називають багато причин виникнення соціального сирітства. Зважаючи на це, доцільною видається їх класифікація. Виходячи з того, що середовищем появи соціальних сиріт є сім’я, класифікацію причин виникнення соціального сирітства доцільно проводити, на нашу думку, за двома критеріями. До першої групи слід віднести фактори, що здійснюють зовнішній негативний вплив на сім’ю, а до другої – внутрішні негативні чинники, що можуть з’явитися в середовищі сім’ї, в тому числі і внаслідок впливу зовнішніх факторів.
     
     Зовнішні причини виникнення соціального сирітства обумовлені соціально-економічними умовами, що складаються в державі. Для них є характерними такі ознаки, як об’єктивність виникнення, залежність безпосередньо від держави. До таких причин слід віднести інфляцію, безробіття, економічну нестабільність, бідність, зростання злочинності, збройні конфлікти, злочинні акти тощо. Більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. Сьогоднішні несприятливі соціально-економічні умови в Україні негативно впливають на стабільність навіть благополучних сімей. Погіршення матеріально-побутових умов, зубожіння, втрата роботи тощо викликають у людей почуття незахищеності, страху перед майбутнім. Все це призводить до наростання напруги в сім’ї, негативно позначається на вихованні дітей.
     Внутрішні причини виникнення соціального сирітства, на відміну від зовнішніх, утворюються безпосередньо в середовищі сім’ї. Для них є характерними такі основні ознаки, як суб’єктивність виникнення і існування та залежність від зовнішніх негативних факторів. Їх поява здебільшого обумовлена внутрішніми сімейними проблемами. Проте і зовнішні фактори (несприятлива соціально-економічна ситуація в державі, безробіття тощо) часто стають каталізаторами негативних процесів в середині сім’ї. До таких причин відносять позашлюбне народження дитини, відмову від новонароджених немовлят, погані матеріальні та житлові умови, помилки у вихованні, жорстокість і знущання з боку батьків, поширення алкоголізму, наркоманії, ув’язнення батьків, а також неповну сім’ю, стан морально-психологічного клімату тощо.
     
     Відомим є той факт, що у статус соціальної сироти діти можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). В більшості випадків такі факти можна пояснити соціальною незрілістю матері, котра народжує дитину. Подібне поводження, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, що не мають стійкої позиції в житті і постійного місця проживання – наприклад, для біженців, іноземних робітників, жінок, що займаються проституцією. Також, на думку багатьох спеціалістів, соціальні сироти є результатом легковажного ставлення дівчат-підлітків до вагітності та її наслідків, намагання приховати від близьких факт народження дитини, що часто є наслідком глибокого порушення психічного стану матері, її світосприйняття тощо. Проте найчастіше це пов’язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері.
     Відстежити  всі можливі причини відмови від дитини важко, оскільки вони є надто різними.
     Скажімо, у багатьох випадках відмова матері від новонародженої дитини у заявах на ім’я головного лікаря пояснюється «поганим матеріальним станом» сім’ї породіллі. В останні роки ця причина стає домінуючою і у багатьох випадках обумовлює відносно нове соціальне явище: батьки, виховуючи трьох – чотирьох дітей, відмовляються від виховання та утримання наступної народженої ними дитини. Досить часто відмовляються також і від хворої новонародженої дитини.
     Діти  більш старшого віку можуть виявитися  покиненими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, до соматичних і психічних захворювань або смерті. Такі діти потрапляють під нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту населення, а звідти – в центри (відділення) реабілітації неповнолітніх. У число безпритульних дітей входять покинуті діти, що знаходяться поза піклуванням відповідних органів, частково діти, що втекли з дому, біженці і т.д. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв’язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов’язки, відбуттям покарання у місцях позбавлення волі.
     У силу різноманітних причин діти часто  самі полишають сім’ю або заклади соціального обслуговування. Таких дітей називають дітьми-втікачами. По-перше, мова може йти про певні вроджені психічні відхилення, що ведуть до психологічної нестійкості, схильності до номадизму (кочування). По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання.
     
     Найчастіше  прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або в підлітковому середовищі. Діти можуть залишати сім’ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, примушення їх до жебрацтва, через злидні і незабезпеченість у сім’ї, через образу на родичів внаслідок їх нечутливості або нерозуміння проблем чи переживань дитини.
     Для запобігання появи соціальних сиріт та забезпечення психічного здоров’я дитини кожна сім’я зобов’язана дотримуватись певних умов виховання.  

     1.2 Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування 

     Держава надає притулок самотнім, нікому непотрібним дітям. Порядок і розміри відшкодування витрат на перебування дитини в будинку дитини, дитячому будинку, дитячому будинку-інтернаті, школі-інтернаті, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, іншому закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюється законодавством України. Але, щоб дитина не відчувала себе обділеною, мало її утримувати, можливо, навіть у відносно нормальних умовах. Необхідно створити особливі умови, що визначатимуть її побут, її фізичне та психічне здоров’я, характер, а також спілкування з оточуючими людьми. На жаль, майже в усіх закладах, де виховуються діти-сироти і діти, позбавлені з різних причин сімейного оточення, панує специфічна сирітська атмосфера. Особлива проблема - відсутність у таких будинках вільного помешкання, де дитина могла б відпочити від інших дітей. Кожна людина з дитинства потребує спілкування з іншими, але водночас їй необхідне усамітнення. Кожна людина потребує того особливого стану самотності, відособлення, коли іде внутрішня робота, коли формується самосвідомість особистості.
     
     Аналіз  проблеми сирітства свідчить про  те, що умови, в яких живуть такі діти, гальмують їхній розумовий розвиток, спотворюють розвиток особистості, затримують її соціально-психологічну адаптацію. У цих дітей тяжка доля. В своєму анамнезі вони, як правило, мають досить непрості показники. У них можуть бути відхилення у розумовому та фізичному розвитку. В результаті діти, які повинні навчитися говорити і ходити у рік чи два, починають говорити й ходити в три-чотири роки, внаслідок чого вони відстають у своєму розвитку і не можуть стати школярами звичайних шкіл, а поповнюють контингент допоміжних шкіл або дитячих будинків.
     Для реально втілення положень, проголошених статтею 20 Конвенції про права  дитини, необхідно гуманізація системи  сирітських та спеціальних навчальних закладів, їх реформування, запровадження  нових інформаційних технологій навчання, альтернативних форм опіки над дітьми. В статті 24 Закону України «Про охорону дитинства» йдеться про реорганізацію та ліквідацію навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомній сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. Для реалізації цього права слід використовувати уже напрацьований певний досвід інших країн світу.
     
     За  таких умов необхідно широко і  всебічно розгортати правове виховання підростаючого покоління. … «Дитина, яка починає вивчати права дитини, можливо, вперше відкриває для себе безліч проблем, що існують навколо»… Вивчення роботи багатьох педагогічних колективів спеціальних шкіл-інтернатів України, свідчить, що не вирішується ціла низка проблем, а саме: якщо здійснюється правове виховання, то воно має переважно кримінальну тематику, відсутня планова робота з питань правового виховання учнів, мало уваги звертається на моральну суть правових норм, на формування соціальної відповідальності учнів.
     На  сьогоднішній день питанням пов’язаним з захистом прав і свобод дітей  та молоді, насамперед, дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківського  піклування приділяється багато уваги  як з боку держави, так і всього суспільства. В Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. За часів незалежності прийнята низька нормативно-правових документів, щодо стану дитинства в Україні, які спрямовані на реальне поліпшення становища дітей, зокрема дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, захист їхніх прав, максимальну реалізацію положень Конвенції про права дитини. Так в Законі України «Про охорону дитинства» (2001 р.), охорона дитинства визначається як загальнонаціональний пріоритет і встановлюється основні засади державної політики у сфері забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний та правовий захист.
     
     Безумовно, економічні негаразди знижують можливості держави у створенні необхідної матеріальної бази для забезпечення певної реалізації прав дитини. Явища економічної та соціальної нестабільності дестабілізують систему фінансування навчальних та спеціальних навчальних закладів, слабкою є їхня матеріальна база, що негативно впливає на соціальний захист прав дітей, які виховуються в дитячих будинках, будинках сімейного типу, школах-інтернатах тощо. З огляду на це є гостра необхідність у реалізації єдиної державної політики щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, їх освіти та соціально-психологічної адаптації у суспільстві, у використанні міжнародного досвіду розв’язання проблем захисту прав цієї категорії дітей. Йдеться й про необхідність прийняття в державі окремого Закону з усиновлення, опіки і піклування (виділення коштів-фінансування із державного бюджету, а не з бюджету місцевих органів влади); розробку національної програми соціально-психологічної та правової адаптації дітей з особливими потребами, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Цей процес повинен відбуватись через напрацювання відповідної нормативної-правової бази захисту прав дітей, заснування системи державних закладів, центрів правової та соціально-психологічної адаптації і реабілітації, в основі роботи та опікування яких повинна бути дитина з особливими потребами.
     На  висвітлення проблем усиновлення, проведення незалежного моніторингу  існуючих проблем з питань прав дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківського  піклування в Україні, спрямований новий проект «Вдосконалення системи усиновлення в Україні», який реалізується Республіканським навчально-науковим центром «ДІНІТ» (РННЦ «ДІНІТ») разом із Академією правових наук України, Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова, Новим парламентським інститутом під егідою представництва ЮНІСЕФ в Україні, в рамках Всеукраїнської програми «Інвайронментальна освіта та соціально-психологічна адаптація особистості і Україні».
     Проект  спрямований на формування у населення, співробітників органів державної влади та всіх зацікавлених осіб правових знань щодо питань усиновлення в Україні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Моніторинг ситуації щодо питань усиновлення дітей як в Україні, так і в країнах СНД, країнах Прибалтійського регіону їх прав та захисту їх інтересів для подальшого аналізу та розробки пропозицій щодо покращення законодавства, а також виконання існуючого законодавства в цій області. Даний пакет є другим етапом створення й функціонування всеукраїнської мережі центрів «Правової та соціально-психологічної адаптації дітей та молоді з особливими потребами, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та захисту їх інтересів і прав».
     
     Отже, становище у правовій сфері охорони дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні потребує вдосконалення не лише в аспекті дотримання міжнародних нормативно-правових актів, а й у напрямі загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров’я, розвитку. Гострою проблемою залишається недостатнє інформування суспільства, батьків, вихователів, працівників соціальних служб, самих дітей про вже прийняті і діючі нормативні акти в сфері захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування. Необхідна прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами усиновлення, опіки та піклування.  

     1.3 Особливості виховання дітей-сиріт 

     Виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківської опіки, спричиняє появу  такого психологічного явища, як часткова депривація взаємодії з соціальним середовищем. Такі обставини негативно позначаються на особистісному розвитку дитини. Особливо гостро це питання постає перед підлітками, коли спілкування для них стає провідною потребою. Криза підліткового віку призводить до утворення внутрішніх позицій, які не можуть бути реалізовані в умовах часткової соціальної депривації, в даному випадку – в школі-інтернаті.
     
     Праці І. Дубровіної, І. Залисіної, Т. Землянухіної, Е. Фрухт, В. Вєтрової, Г. Мазитової, Ц. Мещерякової стосуються проблем психічного розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування. В дослідженнях І. Клименко, Т. Комісаренко, Ж. Султангалієвої увага акцентується на залежності розвитку особистості та стосунків з іншими людьми від особливостей функціонування самосвідомості. Я. Коломінський, І. Поспєхов, Т. Рєпіна, А. Рояк присвятили свої розвідки проблемі корекції труднощів у взаєминах з однолітками серед дітей, які виховуються в родині. Науковці підкреслюють, що основою формування гуманного ставлення до однолітка є спеціально організована спільна діяльність та спілкування. A. Прихожан і Н. Толстих розглядають проблеми спілкування підлітків і тривожності дітей, які зростають у рідній сім’ї. Особливості стосунків утриманців інтернату дошкільного віку та пізнання дітьми одне одного аналізуються В. Мухіною, М. Лісіною, Л. Девіс.
     Дослідники  доводять, що становлення особистості  потребує багатьох умов, і однією з  найважливіших з них є успішне  спілкування. Без такого спілкування  особистість не може реалізуватись повноцінно. Відтак стає очевидною значна роль стосунків різного типу (рольових, ділових, міжособистісних тощо) в розвитку самосвідомості особистості.
     Діти-сироти, які знаходяться в інтернатах мають обмежені можливості урізноманітнювати контакти через їх сталість та сформованість в процесі колективного співіснування. Крім того, для вихованців інтернату характерний низький рівень благополуччя взаємин у групі та незадоволеність спілкуванням. Наслідок – низький рівень сформованості навичок продуктивного спілкування серед вихованців закладів інтернатного типу, що зумовлює в подальшому їх соціальну дезадаптацію.
     З огляду на особливості життя в  школі-інтернаті, де діти перебувають  в ситуації постійного контакту, варто  було б очікувати ефективного  формування навичок спілкування, уміння вирішувати колективні завдання. Але ж дитина спілкується тільки з однією вузькою групою однолітків, вона не владна обирати якусь іншу групу і водночас не може бути виключена з неї. Це аж ніяк не сприяє розвитку позитивних комунікативних навичок та усвідомлення необхідності вибірковості спілкування.
     
     У зв’язку з цим виникає потреба  розробити заходи оптимізації умов виховання підлітків для подолання  часткової соціальної депривації, адже це має велике значення для процесу  їх успішної соціалізації. Проте дослідники все ще мало уваги приділяють феноменові „Ми” серед дітей, позбавлених батьківської опіки.
     Перші згадки щодо природності існування  образу „Ми” та особливостей його функціонування в дитячій групі школи-інтернату  зазначено в розвідках І. Лангмейєра та З. Матейчек. Подальші наукові розробки дещо побіжно окреслюють механізми функціонування образу „Ми”.
     Явище депривації (брак умов повноцінного розвитку), характерне для закладів інтернатного типу через ізольованість від  соціуму та закритість контактів, негативно відбивається на становленні особистості підлітка. Серед видів депривації розрізняють: психічну, материнську, часткову соціальну та рухову. Зокрема, A. Прихожан і Н. Толстих відзначають негативні наслідки різних видів депривації, що мають схожі прояви, акцентуючи увагу на тому, що навіть при найтерплячішому вихованні та професійному підході дитяча психіка залишається травмованою. Тривожність, депресія, страх та інтелектуальні розлади – найхарактерніші риси так званого деприваційного синдрому.
     І. Лангмейєр і З. Матейчек ввели поняття психічної депривації, чи психічних відхилень, які вони визначають як психічний стан, що виникає внаслідок життєвих ситуацій, коли суб’єкт не має можливості задовольняти певні психічні потреби достатньою мірою і протягом тривалого часу.
     
     Дослідження сфери спілкування, проведені В. Мухіною, показали, що дитина, яка зростає  в умовах установи інтернатного типу, не засвоює навичок продуктивного  спілкування. Відчуженість, порушення  емоційних контактів з оточуючими, брак тенденції до співробітництва та навичок спілкування – далеко не повний перелік відхилень у розвитку дитини, яка зростає в умовах часткової соціальної депривації. Слід зазначити, що контакти з однолітками в інтернаті збіднені за змістом і мало насичені емоційно. В. Мухіна звертає увагу й на серйозні порушення структури самосвідомості дітей-сиріт, результатом яких є негативне ставлення до власної особистості; неможливість співвіднесення себе сьогоднішнього із собою в минулому та майбутньому; проблеми статевої ідентифікації, які відбиваються в неясному і спотвореному уявленні про майбутню статеву роль, в ускладненні формування статево-рольових еталонів і стереотипів поведінки. Реалізація домагань на визнання реалізується найчастіше через фізичну силу в середовищі однолітків, а часом і через асоціальні форми поведінки.
     Образ „Ми”, якщо враховувати вплив соціальної депривації на підліткову самосвідомість, є справді важливим для вихованців інтернату, позаяк несе в собі почуття  спільності, виступає підтримкою та захисним механізмом.
     Приклади  впливу соціальної депривації та функціонування образу „Ми” серед дітей, які виховуються  у школі-інтернаті, яскраво ілюструють А. Прихожан і Н. Толстих. Під час  їхнього дослідження діти перебували у звичайних обставинах, у своїх кімнатах. Через деякий час в інтернаті розпочали ремонт, дітей повинні були розподілити по різних установах. І тут з’ясувалося, що навіть загони, де діти постійно конфліктували, сварились, раптом стали дружними та вимагали, щоб усіх переводили кудись тільки разом.
     
     Для усвідомлення природи феномена „Ми” важливо розкрити поняття ідентифікації. Ідентифікація — це феномен ототожнення  суб’єктом себе із взірцем. Матеріали зарубіжної та вітчизняної літератури дають змогу розширити тлумачення внутрішніх механізмів ідентифікації. Ідентифікація — це не лише усвідомлене наслідування (М. Форверг), а й копіювання (А. Бандура), засвоєння (Д. Гевіртц), встановлення відносин (Р. Адамек, Е. Дейгер), уподібнення (М. Герберт, Б. Паригін). Ідентифікація означає стимулювання специфічного соціально-психологічного мислення, пов’язаного з циклами процесів ототожнення і відчуження кожним індивідуальним або груповим „Я” з тими, хто поруч. Вона забезпечується також і формуванням певних взірців, які слугуватимуть референтними зразками та ідеалами, що виконують завдання контролю і порівняння. За рахунок виокремлення і моделювання елементів ідентифікаційного процесу відбувається проективне перевтілення „Я” і „не-Я”.
     Враховуючи  соціально-психологічний ракурс, під груповою ідентифікацію розуміють поєднання суб’єктом себе із взірцем; зарахування суб’єктом себе до певної номінальної групи та співвіднесення суб’єктом себе з існуючою соціальною групою. Однак нинішня практика виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, не враховує значимості ідентифікаційного „Ми” як однієї з найважливіших життєвих опор. Адже система інтернатного утримання передбачає передачу дитини з установи до установи (з досягненням певного віку) – з будинку маляти до дошкільного дитячого будинку, а звідти — до школи-інтернату, а це руйнує вже створені дитячі групи.
     Механізм  формування „Ми-образу” пов’язаний з феноменом „групової залежності”, завдяки чому виникає те почуття  безпеки, захищеності та „безумовного прийняття”, яке дала б дитині родина [4]. У повноцінній сім’ї завжди є почуття родинного „Ми”. В умовах життя дитини без батьківського піклування стихійно складається інтернатське „Ми”. Від „чужих” вони всі разом готові отримати особисту користь. При цьому всередині групи діти можуть жорстоко поводитися зі своїми однолітками. Ця позиція формується через нереалізовану потребу в любові й визнанні, через емоційно нестабільний статус дитини. Наявність „Ми-образу” є захисним фактором; без нього самопочуття дитини, позбавленої батьківської опіки, було б ще гіршим.
     
     Перебування в стінах інтернату відгороджує  підлітків від соціуму та формує особистість „ізгоя”, оточуючий  світ для якого поділений на „Ми” і „Вони”. Контакти з незнайомими  людьми тут досить обмежені. Внаслідок  цього діти відчувають дискомфорт у ситуаціях „позаінтернатного” спілкування з „домашніми” дітьми, до яких вони ставляться насторожено, а то й вороже. Без прийнятних зразків поведінки формується психологічний бар’єр, який є однією з причин появи страху та почуття невпевненості під час контактування з „відкритим” світом.
     Не  можна не бачити негативних наслідків  у поведінці підлітків: зростаючи  серед дітей-сиріт, вони звикають до сирітства. Взаєморозуміння з дітьми із „сім’ї”, яких вони називають „вони”, порушено через психологічний бар’єр спілкування. Подібна „сталість” (одноманітність) контактів не сприяє розвиткові навичок позитивного спілкування з однолітками в майбутньому, умінню налагоджувати рівноправні стосунки з незнайомими, адекватно оцінювати свої якості, необхідні для вибіркового, дружнього спілкування. Після виходу з інтернату та в процесі подальшого життєвлаштування створені групи руйнуються – і згасає впевненість в собі через втрату налагоджених та міцних стосунків, які раніше забезпечував образ „Ми”.
     Такий образ стосується не тільки вихованців інтернатів, але й тих дітей, які виховуються в прийомних родинах. Адже їм також важко пристосуватись до нових людей та нового способу життя.
     Часто до родин потрапляють діти не з  самого малечку, а ті, які вже перебували деякий час у дитячих будинках. Це спричиняє непорозуміння та відчуження дитини від прийомної сім’ї.
     Щоб такого не сталось потрібно розвивати  в дитині цей образ „Ми”.
     Отже, феномен почуття „Ми” є неодмінним груповим утворенням для вихованців інтернатного середовища. У них формується модель спілкування, яка відповідає специфічним умовам життя й виховання. Дітям бракує досвіду моделювання поведінки у нетипових обставинах.
     
     Одним із шляхів регуляції впливу „Ми-образу”  на становлення підліткової самосвідомості В. Мухіна, наприклад, рекомендує збагачення спілкування дітей-сиріт створенням різновікових груп. На жаль, обґрунтування доцільності та результативності організації невеликих різновікових груп не викладено докладно. Автор припускає, що молодшим дітям це забезпечить додаткову увагу й турботу старших дітей, що може частково компенсувати брак емоційного спілкування, а також задовольнити потребу в увазі й доброзичливості старших. Старші діти при цьому здобуватимуть необхідний досвід турботи про молодших, відчуваючи прихильність молодших до себе. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ СИРОТАМИ
2.1 Нормативно-правова база соціального захисту дітей-сиріт

     Першим  ключовим документом у сфері політики щодо дітей-сиріт стала Постанова  КМУ №226 від 5 квітня 1994. Постанова зобов’язувала центральні органи виконавчої влади (після 1999 року: МОЗ, МОН, Мінпраці) упорядкувати мережу навчально-виховних закладів для дітей-сиріт та дітей позбавлених піклування. Мережа включає 36 загальноосвітніх шкіл-інтернатів, 11 спеціальних шкіл-інтернатів для розумово відсталих дітей, 37 дитячих будинків, 42 будинків дитини. Передбачалось, що ці заклади повинні бути захищені від перепрофілювання та приватизації. Встановленні вимоги до персоналу цих закладів (сердечність, доброта, відповідальність).
     Запроваджується система дитячих будинків сімейного  типу. Встановлюються вимоги до вихователів  у таких закладах. Закладено основи соціального захисту дітей-сиріт. Передбачається забезпечення освітою, житлом, робочими місцями, пільговими кредитами тощо. Повинні заохочуватись підприємства, які надають підтримку навчальним закладам. Місцеві органи державної влади зобов’язуються надавати матеріально-технічну допомогу таким закладам. Органи державної влади повинні щорічно забезпечувати санаторно-курортне лікування дітей-сиріт. Їм також гарантується безоплатне лікування та забезпечення медикаментами, навчання, проїзд тощо. Додатково, для студентів передбачено повне державне утримання та надання грошової допомоги при вступі у розмірі 2,5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Під час навчання щорічно надається допомога у розмірі 8 неоподатковуваних мінімумів. При працевлаштуванні надається допомога не менше 40 н. м. та матеріальне забезпечення. Гарантується соціальне страхування за рахунок держбюджету.
     
     Важливим  рубежем у формуванні політики щодо дітей-сиріт став Указ Президента №1153 від 17 жовтня 1997 року “Про затвердження Заходів щодо поліпшення становища  дітей сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків”. Указом закріплювався комплекс організаційних та правових заходів покращення становища дітей сиріт протягом 1997-1998 рр. Передбачалось створення банку даних дітей-сиріт, системи інформації про сім’ї потенційних усиновителів та опікунів. Загалом, передбачалось поширювати різні форми родинного виховання дітей сиріт з особливою увагою до створення прийомних та патронажних сімей. При дитячих будинках необхідно було створювати опікунські ради. Окремі заходи передбачались для професійної орієнтації та підготовки дітей-сиріт, окреме бронювання робочих місць, залучення до оплачуваних громадських робіт. В сфері правового забезпечення передбачалась розробка ЗУ “Про охорону дитинства”, нових Правил опіки та піклування (не виконано), Положення про прийомні сім’ї (виконано в квітні 2002).
     Статтею 25 ЗУ “Про охорону дитинства” визначаються умови соціального захисту дітей-сиріт. Гарантується право на житло, якщо дитину передано до навчально-виховного закладу. Житло з якого вибули діти, позбавлені піклування може передаватись в оренду на час їх перебування у навчально-виховних закладах. У разі відсутності житла, вони мають право на першочергове отримання житлового приміщення. Держава гарантує надання матеріальної допомоги дітям-сиротам, які перебувають під опікою, в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях.(дія цього положення призупинена на 2004 рік). Держава гарантує працевлаштування дітей сиріт після закінчення навчання.
     
     Постанова КМУ від 26.04.2002 №564 “Про затвердження Положення про дитячий будинок  сімейного типу” визначає порядок влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування у дитячі будинки сімейного типу. Визначається, що дитячий будинок сімейного типу передбачає виховання сім’єю чи окремою особою від 5 до 10 дітей на платній основі. На підставі прийняття рішення районних адміністрацій чи місцевих виконавчих комітетів про створення такого дитячого будинку, надіється необхідне житлове приміщення, яке використовується як службове. Пенсії та соціальні виплати дітей-сиріт можуть використовуватись тільки для придбання навчально-виховного обладнання  та лікування важких хвороб дітей. Контроль за дотриманням прав дітей у дитячих будинках сімейного типу здійснюють районні управління у справах сім’ї та молоді.
     Фінансування  дитячих будинків сімейного типу здійснюється із районних бюджетів та бюджетів міст обласного та республіканського значення. Відповідно до норм, встановлених Міносвіти, виділяються кошти на харчування, одяг, предмети гігієни, іграшки, книжки тощо. Відшкодовується вартість житлово-комунальних послуг. За згодою сторін може надаватись земельна ділянка та транспортний засіб.
     Сімейним  кодексом визначено право та порядок  усиновлення дітей, позбавлених  піклування. Зокрема, передбачено облік  дітей, які можуть бути усиновлені та усиновителів. Облік здійснюється за вертикаллю районних, обласних та центральних органів виконавчої влади. На центральному рівні діє Центр усиновлення дітей при Міністерстві освіти та науки. Передбачено нагляд органів опіки за дотриманням прав дитини після усиновлення до досягнення нею повноліття.
     
     Крім  того, Кодексом передбачено такі форми  влаштування дітей, позбавлених  батьківського піклування, як опіка (для дітей до 14 років), піклування (від 14 до 18 років) та патронат. Функції  опікуна можуть здійснювати дієздатні  повнолітні особи та адміністрації дитячих та лікувальних закладів. Дитина під опікою має право на проживання в сім’ї опікуна, на всебічний розвиток, на користування житлом, яке належало їй до встановлення опіки, на отримання житла. При цьому дитина не позбавляється прав на пенсії та інші соціальні виплати, пов’язані із втратою годувальника. Функції опіки опікун здійснює на безоплатній основі. Для дітей, які перебувають в дитячих закладах опіки, передбачається додаткове право на пільги при працевлаштуванні, встановлені спеціальним законом. Патронат здійснюється за плату на основі договору між органом опіки та патронажним вихователем. Розмір плати встановлюється за домовленістю сторін.
     Сімейним  кодексом не врегульовано питання влаштування  дітей у дитячі будинки сімейного  типу, хоча чинними підзаконними актами така практика вже передбачена. Зокрема, 26 квітня 2002 була прийнята Постанова КМУ №564 “Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу”.
     Щодо  реалізації положень нового Сімейного  кодексу в питанні усиновлення  досить проблемним став Наказ Міністерства охорони здоров’я №16 від 21.01.02 “Про внесення змін та доповнень до переліку захворювань, які дають право на усиновлення дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі усиновлення дітей при Міністерстві освіти та науки України”. Цим наказом зменшено перелік захворювань із 140 (за Наказом №2 від 04.01.97) до 6. Як наслідок, втратили можливість на усиновлення іноземцями та своєчасне лікування діти-сироти хворі на церебральний параліч, порок серця тощо. За оцінками фахівців Центру усиновлення при МОН, дотримання строків обліку такий дітей терміном 14 місяців, перетворює  їх на інвалідів або не дає шансів на виживання. Для порятунку більшості хворих дітей необхідно здійснювати операцій у перший місяць життя. Такі можливості забезпечували переважно іноземні усиновителі. Українські усиновителі не бажають брати хворих дітей взагалі, а іноземці відмовляються всиновлювати дітей, яким не можливо допомогти. Відповідно, пріоритет вітчизняного усиновлення порушує принцип здійснення усиновлення для якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
     
     22 грудня 2003 року Міносвіти був  розроблений проект Державної  Програми розвитку національного  усиновлення дітей на 2004-2014 роки. Програма спрямована на реалізацію  основних положень Сімейного  кодексу щодо усиновлення дітей  та визначення засад державної політики підтримки усиновлення до 2014 року. Головним завданням програми є зменшення кількості дітей, які влаштовуються до інтернатів. Запропоновано наступне обґрунтування проблеми.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.