На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Роль державного сектору в економц

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 08.09.2012. Сдан: 2011. Страниц: 8. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


                                               РОЗДІЛ 1
           ЗМІСТ ТА РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ  В ЕКОНОМІЦІ  

     На  даний час поняття “державний сектор” не має чіткого визначення, що зумовлено недостатньою розробленістю в нормативних актах та науковій літератури способу формування структури державної власності, відсутністю чіткого розуміння того, як вона функціонує в межах державного сектору, яких завдань потрібно досягти, який порядок та особливості сумісного функціону-вання державного в складі суспільного та інших секторів економіки. А. Кірєєв включає до державного сектору всі урядові одиниці, утворені в результаті політичного процесу, що здійснюють монопольну владу в країні в інтересах економічного, соціального та політичного розвитку, спрямовану здебільшого на надання суспільно- необхідних послуг [1, c. 101].
     У працях Є. Ставровського державний сектор розглядається як інструмент держави та органів місцевого самоврядування, за допомогою якого вони правомочні здійснювати пряме та опосередковане втручання в економіку країни (регіону) для виконання своєї регуляторної функції [2, c. 13]. Згідно з термінологією О. Кухар, державний сектор охоплює підприємства, установи та організації, діяльність яких безпосередньо забезпечують державні органи управління, що перебувають у повній або частковій власності держави й функціонують з метою отримання прибутку (соціального ефекту) та вирішення загальнонаціональних чи регіональних соціально-економічних проблем [3, c. 5-6]. Н. Абдуллаєв дає таке визначення: “Державний сектор - це системно структурована множина взаємопов’язаних елементів, що виконують певні функції в інтересах досягнення встановлених державою цілей, реалізація яких здійснюється шляхом державного регулювання сучасної ринкової економіки та управління нею”[4, c. 54]. Отже автор не лише визначає сутність державного сектору, а й визначає його роль і механізм функціонування.
     За  твердження П. Єщенка [90], з яким важно не погодитися, поняття “державний сектор” не є тотожним поняттю “державна власність”, хоча перший, зазвичай, на ній і базується. Безумовно, що ці поняття лежать у різних економічних площинах і аж ніяк не є тотожними. Зокрема, управління державним сектором припускає не тільки відносини власності, що виникають з приводу володіння, використання й розпорядження майном державних унітарних підприємств, а й відносини щодо участі держави в управлінні акціонерним капіталом, які регулюються нормами зобов’язального права, я не права власності. Слушно з цього приводу зазначає Н. Гончаров, до держсектору належать як підприємства, установи  та організації, що базуються виключно на державній власності, так  і підприємства зі змішаною формою власності, акціонерні компанії зі стовідсотковими та меншим за обсягом державними пакетами акцій [5, c. 12].
     Відповідно  до зазначеного, зміна абсолютних і відносних масштабів державного сектору економіки не повинна й не може забезпечуватися тільки за рахунок зміни форми власності державного підприємства. У багатьох країнах це призвело до того, що сам державний сектор сформовано за так званим залишковим принципом, тобто він являє собою щось, що ще не встигли приватизувати. Якщо б держава використовувала тільки важелі щодо перетворення форми власності господарських об’єктів, то цим самим вона б фактично була змушена працювати в рамках сформованої структури економіки, і могла б лише пасивно змінювати масштаби державного сектору, “перекидаючи” об’єкти з одного сектору в інший.
     Тим часом держава здатна створювати нові підприємства, розвивати нові галузі. Для цього потрібно принципове рішення про їхню необхідність і виділення відповідних бюджетних засобів. Тобто держава, освоюючи нові виробничі позиції, здійснює більш активну політику регулювання масштабів державного сектору й структури національної економіки загалом. З позиції інституційної теорії, за визначенням Є. Аткінсона і Дж. Штігліца, поняття державного сектору економіки застосовують відповідно до визначення його дефініцій в кожній окремо взятій країні. До державного сектору економіки науковці, крім майнової складової включають окремі категорії видатків, такі як видатки на оборону, освіту тощо. При цьому державні підприємства, наприклад, можуть бути цілком автономними організаціями й трактуватися як елемент приватного сектору. На думку Є. Аткінсона, це залежить від того, що береться за основу - фактор  ринкового і неринкового виробництва чи конкретно межі державного контролю  [6]. Натомість, американські економісти К.Р. Макконнел та С. Л. Брю визначають роль державного сектору як суб’єкта аллокації ресурсів та розпорядника державних коштів через оподаткування та урядові видатки (урядові закупівлі та трансфертні платежі) [7, c. 20-25]. Через суспільні фінанси розглядають державний сектор і Дж. М. Б’юкенен та Р. А. Масгрейв.
     З всього вище сказаного, можна зробити  невеличкий підсумок, що багато економістів підходять до розуміння державного сектору як до сукупності ресурсів держави, що охоплює не лише запас ресурсів, якими виступають підприємства і організації, котрі перебувають у її власності, а й потік ресурсів, яким є доход і видатки бюджету. Державний сектор розглядають, як такий, що призначений для виробництва суспільних благ( наприклад, захист національних інтересів, будівництво доріг, парків, бібліотек, надання послуг  з охорони здо-ров’я, освіти). Державний сектор , частина економічної системи, що передана у повну чи часткову власність державі, для забезпечення загальних потреб суспільства, критеріями автентичності якого будуть не лише форма власності, а й права управління, отримання прибутку у вигляді дивідендів та розпорядження централізованими фондами грошових коштів його інституційними одиницями.
     Поширеною є думка, що наявність державного сектору економіки, насамперед, об’єктивно обумовлена необхідністю усунення або обмеження неспроможності (недосконалості) ринку. Існує ряд обставин та факторів, які визначають роль державного сектору не лише як інструмент держави, а як такого, що виконує власні, ті, що належать суто до його прерогативи функції - забезпечення єдиних правил на ринку, поповнення економіки достатньою грошовою масою, дотримання балансу суспільних інтересів, забезпечення соціальної стабільності, захист національних інтересів при проведенні внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Державний сектор економіки виконує такі економічні й соціальні блага, які приватний сектор або не надає взагалі, або неефективний при їх виробництві. Це, наприклад, забезпечення колективної безпеки членів суспільства (зовнішня і внутрішня безпека), вирішення проблем екологічної безпеки; охорона здоров’я; зайнятість і соціальне забезпечення. Державний сектор служить постачальником дешевих послуг (зокрема транспортних, поштових тощо), електроенергії і сировини.
     Держава задля виконання власних функцій  виконує перерозподіл ресурсів а  ринку, тобто визначає їхній рух  між власниками і виробниками, спрямовуючи  вкладення коштів у різні сфери та види діяльності. За В, Парето, діяльність державного сектору повинна спрямовуватися на забезпечення ефективного розподілу ресурсів, що досягається через його функціонування у зонах недоліків ринку[8, c. 25]. Іншими словами, чим більше в конкретно взятій економіці конкретних країн “провалів” ринку та інших негативних екстерна лій, тим розгалуженішим і функціональнішим повинен бути державний сектор для гарантування Парето-ефективного розподілу ресурсів.
     Основне завдання держави стосовно державного сектору економіки полягає в тому, щоби знаходити і підтримувати його оптимальні розміри та структуру. Це дозволить поєднувати досягнення високої економічної ефективності зі соціальною відповідальністю перед всіма прошарками і групами суспільства - платниками податків. Розмір державного сектору залежить  від економічних можливостей держави та історичних і національних особливостей розвитку. Російський економіст К. Яновський з цього приводу стверджує, що визначити оптимальну структуру і масштаби державного сектору можливо лише виходячи з функцій, які бере на себе кожна конкретна держава і власне за які суспільство платить податки [9, c. 26]. Одним із критеріїв, який також може застосовуватися для визначення частки державного сектору в економіці, є поділ державної власності за критерієм керованості. Вчені пропонують різні критерії співвідношення державного і недержавного секторів. Так, М. Іванов вважає, що розмір державного сектору в економіці країни має становити 20-30%, П. Самуельсон вважає, що 20-35%. В формування державного сектору економіки необхідно закласти основні іманентні функції держави: забезпечення соціальних гарантій, економічної безпеки, оборони, виробництва у сфері природних монополій; створення державних резервів; розв’язання стратегічних завдань щодо досягнення макроекономічного ефекту.
     Н. Гончаров пропонує власну класифікацію, за якою основними структурними складовими державного сектору є [10, c. 16]: державні фінанси; державні підприємства: за економіко-правовими формами (казенні, державні, акціонерні); за рівнем управління (загальнодержавні, муніципальні); державні банки та кредитні установи (НБУ, державні комерційні банки, інші кредитні установи); державні установи: за галузями (оборона, освіта, наука, охорона здоров’я, культура, судові та правоохоронні органи, сфера державного управління); державні резерви. Ця класифікація на мою думку достатньо повно структурує елементи державного сектору, однак можливостей більш повного і точного аналізу масштабів державного сектору та його діяльності вважаю за доцільне виокремити “державні ресурси”. Вони поділяються на дві складові: земля та інші природні ресурси, які справляють вплив на національну та економічну безпеку, можуть бути джерелом поповнення бюджету та державні інформаційні ресурси та системи (рис. 1.1) [15, c.356].
     
     

 
 
 
 
 

     Рис. 1.1. Структура державного сектору  економіки
     Державний сектор розміщує ресурси через політичні  рішення, і, на відміну від приватного сектору, він обов’язково використовує для цього владу, оскільки особливістю економіки державного сектору є те, що держава виступає одним із суб’єктів економічної діяльності, який володіє правом примусу на основі законодавства. Одним із головних напрямків досліджень в економіці державного сектору є вивчення дії неринкових механізмів з метою порівняння досягнутих ними результатів з тими, які могли бути отримання на основі добровільних взаємовигідних угод економічних агентів. Домінуючою на даний час тенденцією є більш глибокий розгляд відносин між державним сектором і політичними інститутами. При цьому перевага надається не нормативному підходу, а прагненню зрозуміти дійсні правила та угоди, які використовуються при складанні державного бюджету й визначають розміщення та розподіл обмежених ресурсів.
     Акцент  робиться на вивченні того, як насправді  приймаються політичні рішення, а не на роздумах про те, бажаним  є насправді ці результати, чи ні. В середині 1950-х рр. в економічній науці виокремилися категорії нормативного та позитивного підходів дослідження ролі державного сектору та урядових дій в економіці, поштовхом чому стала публікація в 1959р. книги Р. Масгрейва “Теорія державних фінансів”. Нормативний підхід означає цілі, принципи і норми такого функціонування державного сектору, яке б сприяло зростанню національного добробуту (ціннісні судження й політичні рекомендація). Мова йде про те, що саме повинна робити держава для мінімізації недоліків ринку в напрямку забезпечення максимізації національного добробуту на основі економічного зростання.
     Позитивний  підхід щодо державного сектору описує та аналізує  фактичні дії уряду ( пов’язує окремі події з екзогенними  змінними й політичними рішеннями). Лише в ідеалі стратегічна мета уряду  та фактично досягнуті результати збігаються (держава робить саме те, що від неї очікують, завдяки чому суспільний добробут максимізується), проте в реальності між цими ролями завжди спостерігається значне затримання, причинами якого виступають: різниця між інтересами тих, хто управляє, і тих, ким управляють; помилки з боку політиків; недостатнє володіння інструментами економічної політики; наслідки попередніх непродуманих дій, тощо. У країнах, де відчувається особлива потреба в широкій участі держави в економіці, державний сектор виявляється найменш підготовленим до ефективного виконання своїх завдань. У результаті, коли політики цих країн намагаються регулювати економіку, вони лише завдають збитків господарській діяльності. Фактори, що визначають не збігання нормативної та позитивної теорій державного сектору :прорахунки в рішеннях, наслідки попередньо проведеної політики, менталітет населення, рівень економічного розвитку країни, ступінь відкритості економіки, рівень технологічного розвитку, якість апарату державного управління. Найтиповішим прикладом неузгодження кінцевих результатів політки з очікуваними є податкова реформа, за якої розробка відповідних законів, що повинні привносити конкретного змісту, нерідко сприяє появі неочікуваних результатів.
     Державний сектор пов'язаний з іншими елементами економічної системи через:
      чисті податки, які кількісно показують ту частину потоку грошових коштів, яка вилучається державою в домогосподарства. Вони визначаються різницею між податковими надходженнями до бюджету і державними трансферними платежами;
      державні закупівлі товарів та послуг, до яких належать платежі держави за придбані товари та послуги, а також заробітна плата всіх державних службовців;
      державні позики на фінансових ринках ( здійснюється при наявності дефіциту державного бюджету) [7, c. 3-9].
     Таким чином, модель економічного кругообігу за участю державного сектора через  потоки: “чисті податки” – поєднання держави з домогосподарствами; “державні закупівлі” – поєднання держави і ринку продуктів; “державні позики” – покриття дефіциту державного бюджету за рахунок позичок на фінансових ринках, що може зображено в такому вигляді (рис. 1.2) [15, c. 201]

                                                                                      Витрати на         
      Сукупні витрати національний продукт
                                                Державні закупівлі   
                                                                                         Інвестиційні витрати
                           Чисті податки
                                                           Державні позики                                      
                                                                                                                                                                        
                                  Заощадження                   
            Національний дохід                                                                              Плата за ресурси         
 

  Рис. 1.2. Модель кругообігу з урахуванням ролі державного сектору
     Найчастіше  ці позички здійснюються шляхом продажу  державних облігацій та інших  цінних паперів як безпосередньо  домогосподарствам, так і фінансовим посередникам. Загалом, для досягнення намічених цілей, державний сектор економіки використовує низку способів, до яких можна віднести добровільні, директивні та змішані. Характеристикою добровільних засобів є те, що вони не передбачають жодного залучення влади - завдання виконуються на добровільних засадах. Ці засоби  є важливими для втілення політики в економічній та соціальній сферах.
     Характеристикою директивних засобів є те, що вони дозволяють владі робити все, що вона обере для себе в рамках широких  конституційних меж, та залишати мало свободи цільовим особам, групам, організаціям. Такою дією є регулювання, яке базується на постановах, що є процесом чи діяльністю, в якій влада вимагає чи забороняє певну поведінку частини суб’єктів, та інститутів, в основному приватних, і робить це через тривалий адміністративний процес (регуляторні інституції). Дані аналізу порівняння підприємств, що перебувають у власності держави та власності приватних осіб свідчать, що державні підприємства за інших рівних умов встановлюють нижчі ціни на свою продукцію; мають великі потужності; більше коштів витрачають на будівництво будинків і споруд; використовують більш капіталомісткі технології, проте мають більш високі операційні витрати; рідше реагують на зміни в попиті; виробляють менш різноманітну продукцію; повільніше освоюють нову техніку; мають більш тривалі терміни служби вищих керуючих [11, с. 10]. Створення державних підприємств є крайнім варіантом регулювання, в якому розроблені спеціальні правила, що охоплюють всю діяльність, у вигляді внутрішніх директив керівництва установ. Зазвичай рисами державного підприємства є: наявність частки державної власності( яка перевищує 51%); контроль чи пряме управління з боку влади; зосередження на виробництві товарів та послуг, що продаються, крім оборони чи освітлення вулиць, за які реципієнти послуг прямо не платять.
     З огляду на наведене виникають щонайменше два запитання: чи означає це, що державна власність завжди й у всіх випадках не ефективніша за приватну, і чим пояснити, що в умовах ринкової економіки продовжують існувати джерела неефективності, що зникають в ході конкуренції. Для державного сектору характерне пряме забезпечення, тобто постачання товарів безпосереднього державним працівникам, які оплачуються з державної казни. Це стосується національної оборони, дипломатичних відносин, поліції, пожежної охорони, соціального забезпечення, освіти, керівництва державними землями, збереження парків і доріг, перепису населення, геологічної розвідки тощо.
     Глобальні зміни, що відбуваються у світовій економіці  вимагають по-новому оцінити таку функціональну складову суспільного  сектору, як державне регулювання. Стосовно визначення місця та ролі державного сектору у світовій економіці побутує три основні точки зору. Згідно з першою, в сучасних умовах розвитку світової економіки з державою нічого не відбувається, вона і надалі зберігає за собою позиції в політичній, економічній і соціальній сферах. Відповідно другої точки зору переважає думка, що інтеграційні процеси в економіці, глобалізація фінансового ринку ведуть до  “стирання” державних кордонів та послаблення державного суверенітету в цій сфері. Існує третя компромісна точка зору на проблему визначення місця та ролі державного сектору, яка полягає в тому, що в світі відбуваються достатньо глибинні зміни, в результаті яких, поряд із державами, починають активно діяти і недержавні суб’єкти. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                       РОЗДІЛ 2
     ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ В ЕКОНОМІЦІ        РОЗВИНУТИХ КРАЇН 

     Вагоме  місце в господарській діяльності промислово розвинутих країн займає державний сектор. Мається на увазі виробничо-економічна діяльність на базі державної власності. В умовах ринку це одна із важливих форм безпосереднього впливу держави на господарське життя суспільства. Державний сектор у розвинених країнах зумовлений закономірностями розвитку однієї з тенденцій усуспільнення виробництва (тенденції до укрупнення виробництва через зростання взаємозв'язків його ланок) і тому підпорядковується розвитку товарних відносин.
     За  оцінками Р. Алена, менше 30% ринку цінних паперів сімки найрозвиненіших  країн контролюється державою або підпорядковані державним інтересам. Світовий фінансовий ринок переміщає більш як 3 трлн. Дол.. США на місяць із країни в країну, з них 2 трлн. Дол. - гроші, які не контролює держава або інші офіційні інститути. Приватний капітал має більше ресурсів, ніж центральні банки, навіть таких країн, як США. Не національні уряди, вважає Р. Ален, а приватний капітал визначає ситуацію на світовому ринку [13, c. 5]. Вклад державного сектора в економіку західноєвропейських країн становить від 1/10 до 1/6. Основною функцією державного підприємництва є створення і підтримка з боку держави найсприятливіших умов відтворення і нагромадження капіталу. Конкретні цілі і функції такого підприємництва вписуються в діючу систему ринкового господарства, залежать від кон'юнктури ринку, особливостей ринкового механізму у кожній країні. Головною ознакою державного підприємства є те, що держава або контрольовані державою установи володіють часткою капіталу, достатньою для контролю за цим підприємством.
     Із  самого початку в країнах Європейського Союзу намагалися визначити оптимальну кількість підприємств, що мають знаходитись у державній власності. Зокрема, Франція, Італія та Великобританія обґрунтували доцільність існування великої кількості державних підприємств, у першу чергу за необхідності монополій. У Німеччині, де перша хвиля приватизації пройшла у 60-х, у 1979 р. у державній власності знаходилось 900 компаній. Великобританія вперше спробувала змінити цю практику в 1979 р., почавши з приватизації державних підприємств, які раніше розглядалися як «природні державні монополії». Після їх приватизації цей досвід набув поширення і серед інших країн Європи. В ряді країн, і насамперед у  США, найважливішою метою державного регулювання в умовах  "холодної війни" та гонки озброєнь, які розгорнулися, було  нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.
     Характерною рисою розглядуваного етапу стала  націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту в  багатьох країнах Західної Європи і створення дуже значного державного сектора економіки. Суть західноєвропейської націоналізації можна показати на прикладі Великобританії, де  лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х – початку 50-х  років націоналізував вугільну промисловість. Націоналізація мала цілком практичні цілі, найважливішою з яких  було зниження витрат виробництва провідних корпорацій  обробної промисловості (насамперед машинобудування) і,  відповідно, підвищення конкурентоспроможності їх продукції. Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва  є затрати на енергію і транспортні тарифи, які в Англії на той час  визначалися ціною на вугілля. Однак англійське вугілля було  найдорожчим у світі.
       Ця ситуація пояснювалася тим,  що в цій  найстаршій галузі  промисловості переважали дрібні, слабо  механізовані,  а тому продуктивність  праці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь потребувала  термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнули  інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто  не мав необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов  лейбористський уряд, який націоналізував вугільну  промисловість і здійснив її модернізацію за рахунок бюджету,  тобто платників податку. В результаті мети було досягнуто: ціна  на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей різко  скоротилися. Іншою характерною рисою перших післявоєнних десятиріч  стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких  сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам  суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове  або медичне обслуговування.  Всі ці заходи широко  рекламувалися як характерні ознаки "держави" загального  добробуту, зразком якої вважалася Швеція.
     Однак уже в другій половині 60-х років  стало очевидним,  що державне втручання  в економічне життя перейшло  оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму,  а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні,  ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства  користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на  себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства. Інакше  кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму  ринкової конкуренції. По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на розвиток економіки.
     Тому  в 70-х роках на сцену виходять такі напрями  економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які  передбачають реприватизацію державних  підприємств,  скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого  державного втручання в економічне життя. Приватизація у східних землях ФРН почалась зразу ж після об’єднання у 1990 р. Комплексність і плановість приватизації забезпечувались суворим дотриманням протягом п’яти років етапності виконання накреслених завдань. Протягом цього періоду належало ідентифікувати та оцінити державне майно, продати все те, що можна було б продати без додаткових заходів, підготувати до продажу інші об’єкти (у тому числі шляхом реструктуризації із залученням до вирішення подальшої долі підприємства органів місцевого самоврядування та представників бізнесу). Німеччині вже через кілька років після об’єднання не відрізнялись від умов ФРН в цілому: стабільна валюта, справно функціонуюча судова система, ринкові закони регулювання природних монополій, економічна політика ринкового типу були цілком нормальним явищем на всій території Німеччини. Більше того, держава заохочувала ведення бізнесу в цьому регіоні, надаючи субсидії та інші неринкові стимули.
     У регулюванні економіки країн  Західної Європи фахівці виділяють  два періоди: інтенсивного розвитку механізмів державного регулювання  та дерегулювання. Криза 1923-1933 pp. засвідчила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і панівною серед економістів думкою про ефективність вільної конкуренції. Саме з метою усунення цієї невідповідності почали широко використовувати різні форми втручання Держави в економіку. Держава почала активно кооперуватися з приватним капіталом, беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і реконструкцію старих. Однак через дефіцит фінансування таке втручання мало негативні наслідки. Через це з початку 80-х pp. XX ст. розгорнулася боротьба за звуження масштабів такого втручання і скорочення державного сектора в економіці. У механізмі регулювання сучасного ринкового господарства країн Західної Європи найбільші надії покладено на автоматичне ринкове регулювання економіки, тобто дерегулювання. Проте механізм державного регулювання не відкидається. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням.
     Особливої уваги для України заслуговує досвід державного регулювання економіки  Франції, яка за територією, чисельністю  населення, менталітетом громадян, державним  устроєм найбільш подібна до нашої  країни. Франція є однією з провідних країн Західної Європи. За розмірами території (551 тис. км2) і населення (57 млн. осіб) вона належить до числа найбільших країн Європи. За рівнем економічного розвитку займає одне з провідних місць, однак поступається ФРН, Норвегії, Швейцарії. На частку Франції припадає 17 % промислового і 20 % сільськогосподарського виробництва Західної Європи.
     Економіка Франції розвивається на засадах  вільного підприємництва і торгівлі. В наш час економіка Франції  функціонує в умовах ринкового господарського механізму, однак держава має значний вплив на свободу ціноутворення. У 80-ті XX ст. економічний розвиток Франції характеризувався повільними темпами зростання, різкими змінами основних напрямів державного регулювання. Послабшали позиції Франції у світовій економіці. Частка країни у промисловому виробництві країн ОЄСР скоротилася з 6,6 до 5,7 % . Зменшилися експортні можливості, а безробіття перевищило 10 %. В діяльності держави щодо впливу на економіку виділяють: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Особливістю Франції є досить значна частка держсектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 pp.). Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститути державного управління державним сектором.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.