На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Мжнародн вдносини та зовншня полтика. Класифкаця та принципи мжнародних вдносин. Функцї, засоби та принципи зовншньої полтики. Принцип вдповдност нормам мжнародного права та поважання прав людини. Тенденцї у зовншнй полтиц держав.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 14.01.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


“СУЧАСНИЙ СВІТ ТА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН”.

Навчальна література:

1. Конституція України. - К., 1996.
2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. - 1- е видання. - Вінниця: НОВА КНИГА. - 2002. (С. 280-387).
3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: «Академія», 2000. (С.292-315).
4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. - К.: КВГІ, 1998.
5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. - К.: «Кондор», 2003. (С. 270-285).
6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. - №39. - 2003.
Міжнародні відносини та зовнішня політика

Міжнародна політика - складова частина політичної діяльності держави. З сивої давнини століть сягає історія зовнішніх відносин між державами. Вже в первісному суспільстві між племенами укладалися угоди, створювалися економічні та політико-військові союзи, складалися й існували певні відносини. З виникненням держави роль зовнішньої політики і дипломатії як засобів забезпечення зовнішньополітичної діяльності держави значно підвищились. Не є винятком Україна, для якої зовнішньополітична сфера на протязі 1990-х років перетворилася на один із найпріоритетніших напрямків реалізації державотворчих зусиль. Процес осмислення міжнародних відносин стає невід'ємною частиною політичних учень.
Протягом усієї історії людства, починаючи з Платона й Аристотеля, різні філософські школи прагнули створити систему понять, категорій і принципів, що дозволяють аналізувати складну і рухому сферу людського спілкування - міжнародні відносини. Філософи Нового часу - Імануїл Кант, Георг Гегель, Томас Гоббс, Шарль Монтеск'є та багато інших мислителів внесли значний внесок у формування прогресивних ідей міжнародних відносин. У XIX і XX ст. у глибоке та всебічне вивчення міжнародних відносин значний вклад внесли філософська та соціологічна науки.
У сучасних умовах традиційні методи дослідження міжнародних відносин досить часто виявляються недостатніми. Це пояснюється не тільки небувалим зростанням масштабів міжнародних відносин, але й їх дедалі більшим впливом на політику кожної держави та на розвиток усього людства. Вирішальне значення має докорінний злам звичних уявлень про міжнародні відносини, викликаний досягненнями науково-технічної революції, зокрема, створенням зброї масового знищення, яка по-новому поставило проблеми війни і миру, безпеки і міжнародного співробітництва. Важливу роль відіграв і розпад у XX ст. колоніальної системи. На світовій арені виникла значна кількість історично молодих національних держав, які внесли в міжнародне життя свою культуру, свої принципи.
При розгляді міжнародних відносин необхідно виділити два комплекси проблем: один пов'язується із внутрішньосистемними процесами, другий включає процеси, що виникають внаслідок відносин системи із зовнішнім середовищем.
Одна з основних специфічних особливостей міжнародних відносин і зовнішньої політики в порівнянні з внутрішньою політикою і внутрішніми відносинами держав - це відсутність єдиного центру міжнародної влади, що була б світовим еквівалентом державної влади.
У міжнародних відносинах держава вважається найважливішим, ефективним суб'єктом їх реалізації. Система міжнародних відносин впливає на державу, хоча не можна стверджувати, що держава автоматично, повністю і завжди їй підкоряється. Сучасні держави перебувають у більш складній, різнобічній і суперечливій взаємодії з міжнародним середовищем, їх зовнішня політика постійно та активно впливає на систему міжнародних відносин.
Вплив системи міжнародних відносин на окремо взяту державу і суспільство реалізується за трьома основними напрямками.
По-перше, система міждержавних відносин на глобальному і регіональному рівнях для кожної держави створює комплекс об'єктивних матеріальних та духовних (в тому числі політичних) зовнішніх умов життєдіяльності. Вступаючи у міждержавні стосунки, будь-яка держава зустрічається з уже сформованою практикою реалізації різних конкретних видів відносин: визначені певні світові ринки товарів, світові, регіональні, економічні, військові, військово-політичні й інші союзи, угруповання тощо. На світовій арені держава, переслідуючи власну мету, зобов'язана враховувати, поважати вже існуючу об'єктивну дійсність, прагнути використовувати її сприятливі можливості, намагатися відгородитися від негативних аспектів міжнародного життя тощо. В результаті внутрішні процеси в такій державі відчувають прямий чи непрямий вплив міжнародної об'єктивної реальності.
По-друге, зовнішні впливи на державу і суспільство виявляються і на такому всезростаючому за важливістю напрямку, як поширення світових інформаційних потоків.
По-третє, система міжнародних відносин у певному сенсі має визначальний вплив не лише на зовнішню політику, але й на інші форми поведінки держав-суб'єктів міжнародних відносин.
Можна виділити дві групи суб'єктів міжнародних відносин.
Перша: національні (нації, етноси, класи, профсоюзи, молодіжні, жіночі та інші об'єднання).
Друга: інтернаціональні (групи держав, міжнародні системи і рухи).
Держава - не пасивний об'єкт, а активний суб'єкт міжнародних відносин. Впливи на неї з боку системи міжнародних відносин створюють можливості обирати і підтримувати одних, принижувати значення інших, активно протидіяти третім, не звертати уваги на четвертих тощо. Що саме робитиме держава, визначається насамперед потребами її внутрішнього розвитку, її національними інтересами.
Теоретично кожна держава розглядається як рівноправний елемент системи міжнародних відносин. Але в дійсності різні держави не рівноцінні одна одній за матеріальним потенціалом, людськими ресурсами, культурним розвитком, фактичною участю в регіональних і глобальних міждержавних відносинах. Існує особлива спільність держав - так звані великі держави, що здатні (хоча й по-різному) особливо енергійно впливати на систему міжнародних відносин. Це означає, що на сучасному етапі специфіка становища, ролі держави як суб'єкта поліструктурної системи міжнародних відносин особливо велика.
Важливим суб'єктом системи міжнародних відносин виступають і регіональні міждержавні об'єднання - військово-політичні та економічні коаліції і союзи, інтеграційні організації. В основі створення таких об'єднань лежать, як правило, спільні або суміжні інтереси та цілі держав-учасниць, прагнення використовувати об'єднану сукупну силу для досягнення своєї мети. У таких об'єднаннях звичайно виділяється провідна держава, лідер. Між членами об'єднання поступово встановлюються особливі, специфічні стосунки. Суперечності між учасниками таких об'єднань не зникають, а поступово створюють механізми, інститути, що допомагають улагоджувати суперечності.
У другій половині XX ст. на міжнародній арені найбільш впливовими міждержавними об'єднаннями виступали Північноатлантичний блок (НАТО) та Організація Варшавського Договору (ОВД). З 1955 до 1991) рр. протистояння цих двох світових об'єднань визначало характер міжнародних відносин. У 1991 р. в результаті глибоких змін у СРСР та інших країнах Східної Європи відбулася самоліквідація ОВД та перетворення НАТО у найпотужнішу військово-політичну структуру сучасності.
До міждержавних регіональних об'єднань, що відіграють значну роль у світовій політиці, належать: Співдружність Незалежних Держав, Ліга арабських держав, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Азіатсько-Тихоокеанська Рада, Організація Африканської Єдності. Суб'єктами міжнародних відносин та факторами, що впливали на європейську міжнародну політику, виступали міжнародні економічні об'єднання - Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, виникло на початку 1950-х років, поступово трансформувалось у Європейське Співтовариство - ЄС) і Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ, була створена наприкінці 1940-х рр., функціонувала до початку 1990-х рр.). Подібні економічні об'єднання існують і на інших континентах.
Певними суб'єктами системи міжнародних відносин є всесвітні політичні урядові і неурядові організації. Універсальною і важливою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), що за період існування (з 1945 р.) виявила себе як структура, здатна сприяти стабілізації міжнародних відносин, врегулюванню конфліктів, послабленню конфронтації між державами. У систему міжнародних відносин на рівні суб'єктів можуть входити і неурядові організації, наприклад, комітети з питань роззброєння в Женеві і Нью-Йорку, Комітет із прав людини в Женеві тощо. Серед організацій, що беруть участь у формуванні системи міжнародних відносин, є організації змішаного типу: Міжнародна Організація Праці (МОП), де представлені уряди, об'єднання підприємців та профспілки тощо.
Аналіз суб'єктів системи міжнародних відносин дозволяє визначити рівні міжнародних відносин. Міжнародні відносини відрізняються за ступенем складності, обсягом вирішуваних питань, рівнем зв'язків. Виділяється кілька рівнів міжнародних відносин:
Глобальний. На такому рівні розглядаються проблеми, що цікавлять народи всієї планети і потребують об'єднаних зусиль для їх реалізації. Ці проблеми вирішуються в ООН та її органах. Прийнято багато міжнародно-правових актів, що регулюють відносини на такому рівні: Декларація прав людини (1948 р.), Декларація про поглиблення й упорядкування розрядки міжнародної напруженості (1977 р.), Декларація про міжнародне співробітництво з метою роззброєння (1979 р.), Декларація про мирне вирішення міжнародних суперечок (1982 р.) та ін.
Міжрегіональний - це рух неприєднання, Грінпіс, та інші.
Регіональний рівень, що враховує інтереси певного регіону. На цьому рівні в системі міжнародних відносин також мож-лива діяльність двох видів суб'єктів: міжурядових і неурядових організацій.
Локальний рівень: враховує інтереси певних держав (міжнародні відносини Росія - Німеччина, Україна - Польща тощо).
Якими ж є закономірності функціонування системи міжнародних відносин, міжнародного життя?
Позиція щодо силового протиборства як закономірного, а не випадкового явища міжнародного життя, сформувалася ще в часи античності. Проте лише з кінця ХIХ ст. в науці докладаються цілеспрямовані зусилля, щоб сформулювати систему силових законів міжнародної (міждержавної) взаємодії, визначити їх ієрархію.
Будь-яка держава має прагнути до збільшення своєї могутності, а звідси, кожна держава перешкоджає розвитку могутності сусіда, дбає про збе-реження політичної рівноваги та з усіх сил протидіє порушенню такої рівноваги.
Прагненні кожної держави реалізувати себе в напрямку найвигідніших придбань та найменшого опору. Це означає, що „кожна держава тяжіє до моря як засобу придбання морської могутності і всього, з ним пов'язаного”.
Внутрішня політика має бути підлегла меті зростання військової сили, розвитку „продуктивних сил країни, що забезпечує можливість військових витрат”, тобто здійсненню зовнішньої політики.
Пізніше німецький географ Фрідріх Ратцель, сформулював теорію динамічного розуміння простору (концепцію життєвого простору -lEBENSRAUM). Зростання держав зумовлюється тим, що „зростаючий народ має потребу в нових землях для збільшення своєї чисельності”, а „вище по-кликання народу в тому, щоб поліпшити своє географічне становище”.
Шведський вчений Ю. Челлен пояснював суть держави через геополітику: географічний простір, народ, господарство, суспільство, управління. Крім фізико-географічних рис, держава виражається в чотирьох інших іпостасях: певній формі господарства зі своєю особливою економічною активністю; народом із своїми етнічними характеристиками; соціальним співтовариством різних класів і професій і, нарешті, формою державного правління із своєю конституційною та адміністративною структурою. З часом предметом геополітики стали: закономірності взаємозв'язку політики і географічних факторів життєвого простору, актуальні проблеми національних інтересів і безпеки, стратегія глобального і регіонального розвитку держав і націй, стан природних ресурсів і демографічної ситуації, економічна і воєнно-стратегічна обстановка та ін.
Сучасні напрямки геополітики ґрунтуються на глобальних геополітичних моделях (концепціях), розроблених ще наприкінці XIX - на початку XX ст. класиками геополітики. До них належать:
Концепція панування на морі - сформульована американським істориком, адміралом Альфредом Тайєром Мехеном, який вважав, що, по-перше, морська сила значно зумовлює історичні долі народів і країн, що, по-друге, аналізувати позицію і геополітичний статус держави необхідно на підставі наступних критеріїв: 1) географічного становища держави, її відкритості морям, можливості будувати морські комунікації з іншими країнами. Сюди ж додаються - довжина сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони, здатність загрожувати своїм флотом території супротивника; 2) фізичної конфігурації держави, тобто конфігурації морських узбереж та кількості розташованих на них портів. Від цього залежить розквіт торгівлі і стратегічна захищеність; 3) довжини території, яка дорівнює довжині берегової лінії; 4) статистичної кількості населення, яке є важливим для оцінки здатності держави будувати кораблі та їх обслуговувати; 5) національного характеру, а також здатності народу торгувати, оскільки морська сила ґрунтується на мирній і широкій торгівлі; 6) політичному характері управління. Від цього залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на створення морської сили. А. Мехен вважав, що при сприятливому поєднанні факторів, в дію вступає формула: військовий флот + торговий флот + військово-морські бази = морська сила. Виходячи із споконвічної боротьби морських і континентальних держав, обґрунтовується необхідність об'єднання зусиль морських держав (насамперед США і Великобританії) проти континентальних (Німеччини і Росії) концепція панування на морі знайшла відображення в геополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки.
Концепція серединної землі (hearland). її засновником є британський учений і політичний діяч Хелфорд Джон Маккіндер, який сформулював ідею провідної ролі в світі центрального континентального простору, що є на „географічній осі історії” і названий Хартлендом (від англ. hear - серце і leand - земля: серцева (центральна) земля). Хартленд - ключова територія в межах світового острова (world island). До світового острова Хелфорд Маккіндер включає три континенти - Азію, Африку та Європу, ієрархізує планетарний простір через систему концентричних кіл. У самому центрі - географічна вісь історії, що називається хартлендом, землею серцевини. Далі йде внутрішній чи окраїнний півмісяць. Це - пояс, що збігається з береговими просторами євразійського континенту. На думку Х. Маккіндера, внутрішній півмісяць - зона найінтенсивнішого розвитку цивілізації. Далі йде більше зовнішнє коло: „зовнішній чи острівний півмісяць”. Хартленд, на думку Х. Маккіндера, міститься в російській частині Євразії, що визначає постійний тиск Росії на окраїнні землі внутрішнього півмісяця (Європу, Близький Схід, Китай). Наслідком взаємодії хартленду з довколишнім світом є його конфлікт з морськими державами зовнішнього півмісяця (Великою Британією, США, Канадою, Японією).
Концепція великих просторів - дітище німецького військового географа Карла Хаусхофера, який захоплювався ідеєю утворення великого континентального простору (на базі союзу Німеччини і Росії) для протистояння геополітичній експансії морських імперій (Великобританії і США). Картина планетарного дуалізму - морські сили проти континентальних сил стала тим ключем, що, на думку творця цієї теорії, відкривав усі таємниці міжнародної політики.
Концепція прав народу була розроблена німецьким філософом, юристом, істориком Карлом Шмідтом і заснована на фундаментальній ідеї „прав народу”, що протиставлялась ліберальній теорії „прав людини”. Насамперед народ, у відповідності з цією концепцією, має право на культурну суверенність, на збереження своєї духовної, історичної і політичної ідентичності. „Суша - море” - за допомогою такої пари протилежностей К. Шмідт сподівався з'ясувати необхідність переходу від „планетарного мислення категоріями сили” до „мислення законами організації простору”, для того щоб здійснилася „глобальна організація простору”, що відповідає „планетарній просторовій свідомості”. Провідні держави Заходу (США, Німеччина і Великобританія) у геополітичній стратегії виходили та виходять в сучасних умовах з постулатів, сформульованих у вищеперелічених концепціях геополітики. Сучасні західні геополітичні концепції продовжують основні традиції класиків геополітики.
Спадкоємцем ідей А. Мехена і Х. Маккіндера виступив Ніколас Джон Спайкмен, який обґрунтував ідею переміщення центру історії із серединної землі (Хартленда) у серединний океан (Атлантику). Суть ідеї полягає в тому, що держави, розташовані на берегах Атлантики (США і країни Західної Європи), утворять атлантичний Рімленд, покликаний домінувати в сучасному світі і стримувати натиск провідної держави Хартленду - Росії. Н. Спайкмен виділив десять критеріїв, на підставі яких варто визначати геополітичну могутність держави:
v поверхня території;
v природа кордонів;
v чисельність населення;
v наявність чи відсутність корисних копалин;
v економічний і технологічний розвиток;
v фінансова могутність;
v етнічна однорідність;
v рівень соціальної інтеграції;
v політична стабільність;
v національний дух.
Якщо сумарний результат оцінки геополітичних можливостей держави виявляється відносно невисоким, це майже автоматично веде до того, що держава змушена вступати в більший стратегічний союз, поступаючись частиною свого суверенітету заради глобальної стратегічної геополітичної протекції. Атлантична концепція Н. Спайкмена лягла в основу геополітичної стратегії Північноатлантичного блоку (НАТО). Ідеї атлантизму поділяють і відомі західні аналітики Ганс Моргентау, Джеймс Болл, Уолт Ростоу, Збігнев Бжезинський, Самюель Хангтінгтон.
Близькою до атлантизму є концепція мондіалізму (від французького слова mond - світ), зміст якої зводиться до постулювання неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, народів, націй і культур до уніформного світу.
Альтернативними західним геополітичним моделям є східноєвропейські концепції євразійства, панславізму і поліцентризму.
Концепція євразійства розроблена наприкінці XIX - на початку XX ст. Петром Савицьким, Миколою Трубецьким, Львом Карсавіним, Миколою Алексєєвим, Георгієм Вернадським га іншими євразійцями. Євразійці виходять з особливого історичного призначення Росії, України, Білорусії - об'єднувати власне слов'яно-тюркське населення в євразійську націю, інтегрувати великі простори в цілісний євразійський моноліт. Іншими словами, зміст євразійства полягає в синтезуванні європейських і азіатських витоків в українську, російську, білоруську цілісність і самодостатність.
Наприкінці XVIII - на початку XIX ст.ст. виникає панславізм - геополітична концепція об'єднання слов'янських держав і народів під егідою Росії, її творцями виступили представники слов'янофілів Костянтин і Іван Аксакови, сербський просвітитель Вук Караджич, чорногорський просвітитель Петро Негош, чеські славісти Йозеф Добровський і Павло Шафарик.
У середовищі слов'янофілів народилася і концепція поліцентризму. В її основу покладено погляди Миколи Данилевського, Федора Достоєвського, Юрія Самаріна та інших російських мислителів, що відкидали європоцентристську модель світоустрою і виходили з того, що світ має поліцентристську структуру. За їх концепцією, поряд із західноєвропейським центром сили існують також російський, український та інші самобутні центри, що розвиваються своїм шляхом, відмінним від західного.
Аналіз основних геополітичних концепцій показує, що їх можна систематизувати за двома основними напрямками: континентальний та океанічний. Континентальний напрямок орієнтований на обґрунтування геополітичної стратегії континентальних держав (німецькі концепції життєвого простору і великих просторів; російські, українські моделі євразійства і панславізму), він отримав розвиток переважно у провідних державах континентального Хартленду: Німеччині й Росії. Геополітичне суперництво між ними за лідерство на континенті має глибоке коріння та триває в сучасних умовах, щоправда, вістря протиборства після закінчення „холодної війни” перемістилося з військово-політичної та ідеологічної сфер в економічну і технологічну. Океанічний напрямок розвивався в основному в державах атлантичного світу (США, Великобританії та ін.), іноді його називають океанічно-мондіалістським. Він включає концепції, що обґрунтовують пріоритетну роль у світі держав атлантичного Рімленду і необхідність їх протидії континентальним державам. Існують також і проміжні концепції, засновані на симбіозі морських і континентальних пріоритетів, як, наприклад, французька геополітична модель Шарля де Голя. Проміжні моделі не настільки широко представлені в геополітичній теорії і практиці в силу того, що більшість світових держав поділяються на континентальні й острівні, що об'єктивно підштовхує їх до відповідного геополітичному аналізу.
В сучасних умовах поняттям геополітики в політології, як правило, визначається прагматична орієнтація зовнішньої політики, тверезий облік географічного і „силового” факторів, їх роль у світових справах.
У політології посилюється інтерес до концепції циклічного розвитку силової політики. Якщо уявити кожний період, що асоціюється із світовою державою, як один цикл, то тоді історія системи може розглядатися як серія тривалих циклів. Поняття тривалий цикл вводиться для того, щоб уявити історію міжнародних відносин з кінця XV ст. аж до сучасності у вигляді п'яти етапів, що послідовно змінюють один одного, у вигляді панування чотирьох великих держав: Португалії, Нідерландів, Великобританії і США. П'ятий цикл, названий американським століттям, почався у 1914 р. В концепції „тривалий цикл” дорівнює 107 рокам. Після закінчення терміну лідерство в „глобальній політичній системі” переходить до іншої держави. Звичайно процес „зміни лідера” супроводжується „глобальною війною”. Загроза „глобальної війни”, на погляд авторів даної теорії, є об'єктивною, оскільки війна є „складовою частиною дуже великої і складної системи, що не може легко усуватися чи замінюватися чим-небудь”. Висловлюються заперечення усіляких спроб усунення збройного конфлікту з міжнародних відносин, висувається антигуманна ідея збереження локальних війн, а мета ліквідації усіх видів війн у міжнародному житті з реакційних позицій розглядається як утопічна, нездійсненна. Існує ряд інших типів теорії глобалізму, які відрізняються одна від одної другорядними деталями. Проте в сучасних умовах альтернативою силовим концепціям геополітики виступає мирне співіснування. Його глибинний об'єктивний суспільний зміст - це відображення загальнолюдських інтересів у сфері міжнародної політики. Об'єктивними факторами, що лежать в основі мирного співіснування, виступають процеси інтернаціоналізації, посилення науково-технічного прогресу. Не втрачаючи суперечливості, сучасний світ під могутнім впливом науково-технічної революції стає дедалі ціліснішим, дедалі взаємозале и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.