На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


научная работа Кримнально-правовий нститут спвучаст у злочин

Информация:

Тип работы: научная работа. Добавлен: 11.09.2012. Сдан: 2012. Страниц: 13. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Кримінально-правовий інститут співучасті у злочині
     Як  свідчить багатовікова історія людства, злочинність є постійним супутником його існування та розвитку. Більше того, в останні століття у переважній більшості країн спостерігається  зростання рівня найбільш небезпечних злочинів.
     Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні  роки, викликано низкою негативних чинників. негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи. Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство.
     Актуальність  теми. Як відомо, злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві, оскільки забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя неможливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві.
     Не  зважаючи на те, що за останні десятиліття  здійснено чимало досліджень, присвячених  питанням співучасті, в теорії і  сьогодні спостерігаємо розбіжність  думок щодо актуальних питань співучасті. Це й призводить до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання. Таким чином можна констатувати, що стан розробленості даної проблеми не відповідає вимогам сьогодення. Існують потреби в проведенні нових досліджень.
     Одним із актуальних завдань, що стоять перед юридичною наукою і практикою, є розробка і здійснення більш ефективних засобів боротьби з правопорушеннями і їх крайнім проявом – злочинністю. На підставі цього на перший план виходять питання вдосконалення кримінального законодавства, підвищення дієвості його норм, розробки комплексу заходів, щодо попередження антисоціальної поведінки громадян, викорінення тих причин і умов, що породжують злочинність та інші форми відхилення від норм поведінки. Отож, проблема боротьби із злочинністю, і зокрема злочинами, вчиненими у співучасті, набувають особливої соціально-політичної значимості для України на сучасному етапі розвитку. Все це свідчить про актуальність теми дослідження.
     Інститут  співучасті вважається одним з найскладніших у кримінальному праві, оскільки злочин, вчинений спільно декількома особами, розглядається як такий, що становить підвищену суспільну небезпеку. Цей інститут походить з французького законодавства часів Буржуазної революції XVIII ст. та Кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесі. Закон Франції у ті часи служив зразком для кримінального законодавства інших держав, що складають континентальну сім’ю (систему права). Проте у англо-американській системі права інститут розвивався на власній основі.
     Мета  нашої роботи це з’ясувати основні положення, специфічні особливості інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві нашої держави.
     Вказана мета дослідження зумовила вирішення  наступних основних завдань:
      Проаналізувати чинне кримінальне законодавство України, щодо визначення такого поняття як «співучасть у злочині».
      Розкрити зміст основних ознак, що характеризують інститут співучасті у злочині.
      Сформулювати пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України, що регулюють питання вчинення злочину в співучасті.
     Об’єктом  дослідження є співучасть у вчиненні злочину як соціально-правове явище. 
     Предметом дослідження є кримінально-правовий інститут співучасті у злочині.
     Історію розвитку інституту співучасті досить повно розкрили в своїх роботах А. Жиряєв,  М.І. Ковальов, А.Н. Трайнін. Ф.Г. Бурчак провів аналіз всіх аспектів спільної злочинної діяльності – соціально-психологічних, кримінологічних і правових. Актуальні питання співучасті, їх кримінально-правова характеристика розглядались Н.О.Гуторовою. Дослідженням правового значення інституту співучасті присвятили свої праці М.І.Ковальов, А.П.Козлов, О. Ф.Ковітіді,  П.Ф.Тельнов, та ін.
     У кримінально-правовій науці визначення форм співучасті, їх ознак і здійснення їх диференціації є одним із ключових питань. У своїх працях дані проблеми розглядали С.В.Афіногенов, В.Алексєєв, М.І.Бажанов, В.Биков, Н.П.Водько, Р.Р.Галіакбаров, Ю.І.Ляпунов, Г.В.Новицький, А.А.Піонтковський, В.В.Сташис, І.К.Туркевич та ін.
     У теоретичному плані питання про види співучасників, як і вчення про співучасть в цілому, відноситься до числа складних і важливих проблем Загальної частини кримінального права. Значну увагу цим питанням приділяють по сьогоднішній день такі вчені, як Н.О.Гуторова, О.І.Гуров, У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, Н.Г.Іванцова, О.О.Кваша, А.П.Козлов, М.І.Коржанський, Н.Ф.Кузнецова, І.І.Карпець, Ю.О.Красиков, У.Е.Лихмус В.В.Лунєєв, О.В.Пушкін, В.С.Прохоров, В.Г.Смірнов, О.М.Царегородцев, М.А.Шнейдер, та ін.
     Незважаючи  на істотний внесок у розробку теми, проблема співучасті далеко не вичерпана в теоретичному плані. Багато питань, особливо з прийняттям нового Кримінального кодексу України, є дискусійними, тлумачаться неоднозначно і вимагають не тільки подальшого вивчення, але й нових підходів до їх вирішення.
     У науці кримінального права є  досить багато наукових досліджень, пов’язаних із співучастю в цілому, його формами  і видами співучасників. Проте проблема співучасті залишається однією з  найскладніших і найменш розроблених у кримінальному праві. Незважаючи на майже двохсотлітню історію вивчення даного інституту, в теорії кримінального права і нині  спостерігаємо “розмаїття” думок щодо найактуальніших питань співучасті, Це призводить, в кінцевому рахунку, до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.
     У теорії кримінального права був  поширеним погляд, відповідно до якого  інститут співучасті цілковито ототожнювався  зі ст. 19 Кримінального кодексу України 1960 р. (зміст цієї норми частково відтворено в статтях 26 і 27 чинного КК України). Так, Н. О. Гуторова, висловлюючись із приводу загального значення інституту співучасті, зауважує, що інститут співучасті поширює свою дію на всі випадки умисного спільного вчинення злочину, встановлюючи об'єктивні та суб'єктивні ознаки співучасті, межі кримінальної відповідальності співучасників та особливості призначення їм покарання [17].
     Цей висновок базується на розумінні  норм Загальної частини кодексу  як таких, що регламентують загальні питання, які стосуються всіх злочинів (чи більшості з них) і є універсальними щодо норм Особливої частини КК України та мають так званий загальний характер.
     На  думку Н. О. Гуторової, інститут співучасті та ст. 19 КК України 1960 р. були тотожними. Обґрунтовуючи свою позицію,  посилається на відомий вислів М. І. Ковальова: «Узагальнення є великим досягненням думки та мови законодавця. Одним з порівняно нових технічних правил є узагальнення та винесення з Особливої частини в Загальну постанов, що торкаються положень, які застосовуються до усіх чи більшості складів Загальної частини» [17].
     Водночас, підтримуючи думку М. І. Ковальова, Ф. Г. Бурчак зазначає, що Загальна частина  кодексу охоплює не тільки положення, які становлять узагальнену характеристику однакової за своєю природою злочинної діяльності, та ті, які при поєднанні з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входять до системи їх ознак, а також положення, в яких сформульовано загальні принципи кримінального права, умови дії кримінального закону та призначення покарання. Іншими словами, норми Загальної частини КК за своєю природою та призначенням неоднорідні, їх зміст, сутність, призначення розкриваються лише в органічному поєднанні з нормами Особливої частини, тобто становлять єдину цілісну систему [18].
     Заслуговує  на увагу міркування П. Ф. Тельнова. Він вважає, що визначення співучасті, що його містить Загальна частина, є  ключем для розуміння законодавчої характеристики спільних злочинних  дій, передбачених різними статтями Кримінального кодексу. За його змістом, на думку П Ф. Тельнова, про співучасть може йти мова тільки тоді, коли встановлено факт умисної спільної участі двох чи більше осіб у вчиненні злочину [7].
     Це  міркування підтримує Є. К. Марчук, який, досліджуючи кримінологічну та кримінально-правову характеристику злочинних організацій, присвячує другий розділ своєї дисертації вивченню кримінально-правової характеристики злочинної організації як форми співучасті, а третій — вивченню кримінально-правової характеристики злочинної організації як інституту Особливої частини кримінального права [19].
     Однак прихильники загальності ст. 19 КК України 1960 р. вважали за необхідне  у будь-якому разі, коли йдеться  про злочин, вчинений у співучасті, незалежно від закріплення цієї обставини в диспозиції статті Особливої частини КК України (наприклад, як кваліфікуючу ознаку складу деяких злочинів закріплено вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою), застосовувати загальні, на їхню думку, положення про співучасть, передбачені у ст. 19 КК України 1960 р. Висловлювалися також сумніви щодо відповідності загальним принципам кримінального права факту встановлення в Особливій частині КК України самостійних норм, що передбачають відповідальність за організацію злочину, підбурювання до нього чи пособництво.
     Отже, в теорії кримінального права  з приводу аналізованого питання  ще немає одностайної думки.
     Така  складність даного феномена зумовлена  тим, що злочинна діяльність, як і будь-яка  правомірна діяльність людини, може здійснюватися  не тільки одиничними суб’єктами, а й декількома особами і навіть певною організацією людей, наділених різними злочинними “правами” і “обов’язками”, з ієрархічним керівництвом: від організаторів до виконавців, пособників і підбурювачів.
     Вважаємо, що позиція чинного КК України у цьому разі є досить чіткою і пов'язана насамперед з визначенням ступеня суспільної небезпеки певних дій, вчинених у співучасті. Річ у тім, що, виходячи з аналізу Кримінального кодексу, законодавець не вважає всі дії, вчинені у співучасті, суспільно небезпечнішими, ніж ті самі дії, вчинені одноосібно.
     Правозастосовча практика свідчить, що в співучасті вчиняється велика кількість злочинів (приблизно одна третина), причому  тяжких і особливо тяжких. Це  крадіжки і привласнення у великих і  особливо великих розмірах, розбої, вимагання, контрабанда, незаконні дії з наркотичними засобами.
     Для правильного застосування норм КК України  про співучасть слід передусім визначити  його поняття.
     У чинному кримінальному законі України  поняття співучасті сформульовано як умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК) [1]. Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності. Її специфіка полягає у тому, що: а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників, в діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані в статті Особливої частини КК .
       Законодавче визначення поняття "співучасть" включає в себе такі ознаки:
     1) наявність двох чи більше суб'єктів  злочину, які беруть участь  у вчиненні одного й того  самого умисного злочину; 
     2) спільність їх участі у злочині;
      3) умисний характер діяльності співучасників [2].
     Перші дві ознаки характеризують об'єктивну, а остання - суб'єктивну сторону співучасті.
     Питання про поняття співучасті, незважаючи на багаторазові спроби науковців в  його вирішенні, належали до числа спірних, деякі його аспекти залишаються  дискусійними і нині. Складним є питання про юридичну природу співучасті. У теорії кримінального права існують дві концепції юридичної природи співучасті. Одна із них має в основі акцессорну природу (від лат. слова accessorium – “додатковий”, “несамостійний”) співучасті. Прихильники іншої концепції розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності. Суть акцессорної природи співучасті полягає в тому, що центральною фігурою співучасті визнається виконавець, діяльність інших співучасників є допоміжною, такою, що немає самостійного значення. Оцінка діянь співучасників та їх відповідальність повністю залежить від характеру діянь виконавця і його відповідальності: караними є діяння виконавця – караними є і діяння співучасників, якщо виконавець не притягується до кримінальної відповідальності, то не може наставати відповідальність і співучасників. Крім того, відповідальність співучасників повинна наставати за тією статтєю, яка передбачає караність діяння виконавця. Активним прихильником логічної акцессорності в кримінальному праві є, зокрема, М. Ковальов. В своїй роботі він дійшов висновку, що склад злочину виконується безпосереднім виконавцем. Іншими співучасниками “сам склад злочину не виконується”, а в діях підбурювачів і пособників існує “загальний склад злочину”, який і визначає їх відповідальність [3;111,166]. З деякими застереженнями акцессорну теорію як таку, що лежить в основі відповідальності співучасників, підтримує і О.В.Наумов. Водночас, він визнає, що відповідальність співучасників, яка безпосередньо залежить від відповідальності виконавця, все ж таки повною мірою має самостійний характер [4; 308]. Проте більшість науковців критично оцінюють дану концепцію.
     При розкритті змісту співучасті слід встановлювати  його об’єктивну і суб’єктивну  сторони, інакше кажучи, об’єктивні й суб’єктивні ознаки цієї форми співучасті.
     Як  особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об’єктивними ознаками, що дають можливість відмежувати  співучасть від простого випадкового  збігу обставин і часу при вчиненні одного і того ж злочину. Наприклад, при крадіжці інструментів з охоронюваного складу, вчиненої декількома працівниками, що мають доступ до цих інструментів через виконання професійних функцій. Проте слід відмітити, що поділ ознак співучасті на об’єктивні та суб’єктивні здійснюється наукою кримінального права з пізнавальною метою. Адже в дійсності, об’єктивні й суб’єктивні ознаки як властивості будь-якого явища, в тому числі злочинної діяльності, утворюють нероздільну єдність, і розглядати їх ізольовано, у відриві одних від інших, неможливо. Тому ми не можемо погодитись із думкою, яка зустрічається в кримінально-правовій літературі, що співучасть в принципі характеризується однією ознакою – спільністю дій співучасників, які мають свою специфіку як в об’єктивній, так і в суб’єктивній площинах [4; 287].
     Об’єктивні  ознаки співучасті характеризуються: а) кількісною ознакою; б) якісною ознакою; в) єдиним злочинним наслідком для всіх співучасників; г) причинним зв’язком між діями співучасників і єдиним злочинним результатом. Останні дві ознаки є необхідними для злочинів з матеріальним складом.
       Практично всі дослідники проблеми  співучасті розрізняють дві основні  об’єктивні ознаки співучасті:
     а) кількісну – участь у злочині  декількох (не менше двох) суб’єктів;
     б) якісну – спільність здійснення злочину.
     По  суті, сучасне розуміння об’єктивних  ознак співучасті випливає безпосередньо  з етимологічного розуміння. Слово  „співучасть” визначається в тлумачному словнику так: бути учасником, товаришем  чи пособником, помічником в чому-небудь [5]. Спільна участь із ким-небуть у якійсь справі діяльності [6].
     Аналіз  кримінально-правової літератури свідчить, що таке розуміння кількісної ознаки об’єктивної сторони співучасті є безспірним. Але П.Ф.Тельнов  вказує на окремі спроби “сконструювати співучасть при одному осудному суб’єкті” [7; 23-24], посилаючись при цьому на Р.Р.Галіакбарова, який вважав, що співучасть можлива і в ситуації, коли в числі осіб, що беруть участь у злочині, одна особа є неосудною або не досягла віку, з якого за законом настає кримінальна відповідальність.
     На  їхню думку, не менше двох осудних і осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності у відповідно до закону, необхідно для співучасті лише в тих випадках, коли закон передбачає здійснення злочину злочинною групою, вказуючи на це  як на ознаки основного складу. В інших ситуаціях, коли закон не говорить про здійснення злочину групою осіб ні  як основної, ні як кваліфікуючої ознаки, для визнання співучасті необхідно і достатньо, щоб у злочині, що вчиняється декількома особами, лише одна була осудна і досягла віку кримінальної відповідальності [8; 25].
     Згодом  Р.Р.Галіакбаров змінив свою думку  і дійшов висновку, що “немає співучасті там, де один з двох учасників злочину  неосудний або не досяг віку кримінальної відповідальності”.
     Розвиваючи  думку про двояку природу поняття  “групи”, Р.Р.Галіакбаров в іншій праці відмічає що вона (група) – “багатогранне кримінально-правове явище, яке не вичерпується ознаками співучасті у злочині” [9; 95]. Дана позиція була піддана аргументованій критиці М.Г.Івановим, який слушно, на наш погляд, зазначив: якщо підтримувати точку зору Р.Р.Галіакбакарова, доведеться змінювати ставлення і до поняття ”особа”. В це поняття, як і в поняття “група”, доведеться вкладати два розуміння – кримінально-правове і виключно соціологічне, що призведе до неточності встановлюваних у кримінальному праві критеріїв кримінальної відповідальності і до правозастосовчого хаосу” [10; 58-61]. Свої судження з цього питання М.Г.Іванов підтверджує висновком, що ”співучасником може бути тільки особа осудна, яка досягла необхідного для кримінальної відповідальності віку, дії не класифікуватимуть як групові при наявності лише однієї особи, що досягла віку кримінальної відповідальності, чи однієї осудної особи” [10; 62]. Ми повністю приєднуємося до такої думки, котру, як уже відзначалося, поділяє більшість науковців і котра випливає із змісту закону (ст.26 КК України).
     Для повного визначення співучасті в  цілому необхідно також розглянути її суб’єктивну сторону.
     Співучасть  може характеризуватися тільки умисною  виною. Умисна вина характеризує як спільність участі у вчиненні злочину, так і саме діяння. Таким чином, суб’єктивна сторона співучасті – це умисна вина.
     Учасники  вчинення злочину цілеспрямовано об’єднують зусилля для здійснення суспільно  небезпечного діяння і досягнення злочинного результату. З суб’єктивної сторони умисел співучасника наділений загальними ознаками умислу, відображеного в ст.24 КК України: злочин визначається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
     Водночас, якщо за своєю структурою умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин в одиночку, то за змістом така відмінність є. Тут накладає свій відбиток взаємообумовленість злочинних дій співучасників, вчинення злочину взаємодоповнюючими, спільними зусиллями. Тому умисел співучасника, як відзначається в юридичній літературі, включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій (бездіяння), а також суспільно небезпечного характеру діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника; б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного наслідку (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання (чи допущення) настання спільного злочинного наслідку[7; 21]. Звідси і випливає нова якість умислу при співучасті, його спільність.
       На нашу думку, можна виділити  чотири аспекти дослідження щодо  суб’єктивної сторони співучасті:
      особливості інтелектуального і вольового моменту умислу співучасників;
      види умислу при співучасті;
      можливість одностороннього чи мінімального зв’язку між співучасниками;
      допустимість співучасті при необережній формі вини.
     Умисел, як відомо, складається із двох моментів: інтелектуального і вольового. Перший характеризує обсяг і характер знань і уявлень суб’єкта про вчинене діяння, другий – ставлення суб’єкта до обставин, подій, дій, знання про які є змістом інтелектуального моменту. З’ясування змісту цих питань має важливе значення для характеристики співучасті в цілому, оскільки теорія співучасті передбачає, що кожен із учасників завжди діє свідомо і за власною волею. При цьому свідомість і воля кожного учасника тісно переплітаються таким чином, що виконавець, що діє умисно, усвідомлює підтримку, а підбурювач і пособник, також діючи умисно з повною поінформованістю про дії виконавця, усвідомлюють, що сприяють злочину. “Спільна злочинна діяльність передбачає наявність певної психічної спільності, психологічного зв’язку між спільно діючими особами”, – відзначав Ф.Г.Бурчак [11; 29]. Ця психологічна суть, чи іншими словами спільність умислу співучасників, – один із моментів, що визначає обсяг їх відповідальності.
     С.В.Афіногенов також відзначав, що інтелектуальний  елемент умислу співучасника характеризується взаємною інформованістю і узгодженістю про спільно скоюваний злочин. Це означає, що він діє хоча б з однією особою спільно, а його особиста участь усвідомлюється іншими [12; 51-52].
     Поділяє таку думку й А.В.Ушаков, який переконаний, що співучасть можлива „тільки тоді, коли особа об’єктивно сприяла скоєнню злочину, мала з безпосереднім виконавцем єдиний намір, спільну мету, взаємну інформованість про злочинну діяльність” [13; 45].
     Проте, на нашу думку, однієї інформованості як необхідної суб’єктивної ознаки співучасті не достатньо, щоб вчинене розглядалось як співучасть. Для визнання умислу спільним, окрім інформованості, потрібна ще одна важлива суб’єктивна ознака – узгодженість дій. Умовою такої узгодженості є взаємна інформованість.
     Без інформованості кожний з учасників злочину діє самостійно і несе відповідальність лише в межах скоєного ним особисто. Умисел співучасників -  від виконавця до пособника - передбачає, що вони всі діють разом, спільно, узгоджено. Але така узгодженість їх дій не означає обов’язкової наявності попередньої домовленості, тобто попередньої змови. Якщо така домовленість є, то це свідчить про наявність групи осіб, які діють за попередньою змовою.
     Для співучасті у вузькому розумінні  цього слова необхідно, щоб співучасники знали про дії виконавця злочину, в якому вони беруть участь. Ці знання поширюються на ті елементи і фактори, що утворюють склад злочину. Це насамперед елементи, що характеризують об’єктивну сторону злочину, його об’єкт. Звичайно, все сказане не вимагає знання абсолютно всіх деталей. Співучасники повинні мати чітку уяву про злочинний характер намірів і дій виконавця.
     Отже, знання основних властивостей об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони складу скоюваного виконавцем злочину є підставою вини при співучасті. При цьому співучасть – це не будь-яка спільна діяльність, спрямована на вчинення злочину і здійснювана умисно двома чи більше особами, а лише та, коли між співучасниками існує узгодженість дій чи змова. Така домовленість є свідченням того, що кожний учасник усвідомлено бажає докласти власні зусилля для здійснення злочинного наміру в ролі виконавця, організатора, підбурювача чи пособника.
     В юридичній літературі зустрічаємо  різні підходи і до питання  про характер вини при співучасті, а саме: вина у формі умислу і вина в необережній формі. Відносно другої – науковці висловлюють протилежні припущення.
     Звичайно, більшість криміналістів стверджує, що співучасть можлива тільки в умисних злочинах [14; 33], та ряд науковців доводить можливість співучасті при необережності. Активним захисником таких поглядів виступив А.Н.Трайнін, який відкидав необхідність інформованості співучасників щодо злочинних намірів і дій, а також погодженості між співучасниками у спільних діях, що фактично привело автора до висновку про можливість співучасті в необережних злочинах [15; 111].
     А.Н.Трайнін  передбачав три випадки, в яких визнавалась  вина у формі необережності:
     - умисне підштовхування до вчинення  необережного злочину. В даному  випадку автор виключає співучасть, а саме тому, що особа, яка є безпосередньо виконавцем, діє без умислу – це душевно хвора людина, дитина і ін., а її дії корегуються умислом іншої особи;
     - необережне підштовхування чи  допомога в скоєнні умисного  злочину – тут теж автор  виключає співучасть, тому що “немає суттєвого елементу співучасті: знання підбурювачем чи пособником про плани і дії виконавця. Без таких знань немає співучасті”;
     - необережне підштовхування чи  допомога при скоєнні необережного  злочину – саме в таких випадках  дослідник допускає можливість визнання співучасті, констатуючи її на основі причинного зв’язку з результатом винного і відношенням до нього. При цьому “знання підбурювача чи пособника про плани чи дії виконавця” не є необхідністю [15; 77-79].
     Досліджуючи працю А.Н.Трайніна ми зустрічаємо ряд суперечливих думок.  Так, автор пише: “де немає мінімального суб’єктивного зв’язку... там немає співучасті”, принаймі ”підбурювач і пособник знають про діяльність виконавця”, знають, “кому і в якому злочині вони допомагають” . Але такий зв’язок не може виникнути між особами які не будуть поінформовані про плани інших учасників.
     Як  уже відзначалося, характерною ознакою  співучасті є об’єднання, спільність зусиль декількох осіб для вчиненя  одного злочину. Про що також писав  А.Н.Трайнін, але реально об’єднати зусилля в якихось певних цілях з необережності неможливо.
     В середині 50-х років М.Д. Шаргородський  активно підтримував точку зору А.Н.Трайніна. Зокрема, він писав: “співучасть  можлива тільки в відношенні тих  необережних злочинів, де дії скоюються умисно, а результат настає з необережності” [16; 28].
     Така  позиція суперечить закону, що визначає співучасть, як умисну спільну участь в злочині. Адже наявність спільного  умислу вже виключає вину у формі  необережності. За необережно спричинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.
     Основним  у розмежуванні умислу від необережності  в скоєні злочину, повинно бути ставлення  осіб, що його вчинили, до наслідків  своїх дій. Тому спроба роздільного аналізу щодо дій та їх результату при співучасті, на нашу думку, не є доречною.
     На  даному етапі розвитку юридичної  науки України проблема необережної  вини при співучасті не одержала позитивної оцінки, більшість науковців стоять на позиції, що співучасть – умисна спільна діяльність учасників одного злочину. Слід зазначити, що попереднє законодавче визначення, доповнено тим, що термін “умисний” повторюється в ньому двічі: щодо спільної участі та злочину. Законодавець вчинив так, щоб абсолютно повно реалізувати доктрину умисної співучасті й присікти будь-яку можливість співучасті з необережності. В законі прямо вказується, що співучастю визнається умисна участь декількох суб’єктів і тільки в умисному злочині. Адже із норми закону випливає однозначний висновок - співучасть у злочинах, вчинених з необережності, неможлива. За необережно вчинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.
     Таким чином, розглянувши дане питання, можна  зробити наступний висновок. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві. Інститут співучасті включений до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосередньо у вчиненні об'єктивних ознак злочину не брали участі; за допомогою інституту співучасті також можна визначити відповідальність будь-якої особи, що бере участь в організованій групі.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.