На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Здйснення та захист цивльних прав

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 14.09.2012. Сдан: 2012. Страниц: 10. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ДЕРЖАВАНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ  УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ  ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 
 
 

                                                    Факультет  заочного навчання
Кафедра цивільно-правових відносин 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА
з курсу: Цивільне право
на  тему: «Здійснення та захист цивільних прав» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                 Робота виконана студентом
                              групи: ПСз-42в
Миколюком Артемом Миколайовичем
                                  Науковий керівник
                         к.ю.н, доцент
                                                  Новицька Наталія Борисівна  
 
 
 
 
 

ІРПІНЬ  – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                                     3
РОЗДІЛ  1. ЗМІСТ І ЗДІЙСНЕНЯ СУБЄКТИВНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА                                                                                                                     5
1.1. Поняття суб’єктивного  цивільного права                                                      5
1.2. Поняття здійснення  суб’єктивного цивільного права                                   7
1.3. Межі здійснення цивільних прав                                                                    9
РОЗДІЛ  2. ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ                                                     19
2.1. Поняття і  зміст захисту цивільних прав                                                       19
2.2. Способи захисту  цивільних прав                                                                  25
2.3. Система державних  та громадських органів, що  здійснюють захист цивільних  прав організацій і громадян                                                                32
2.4. Право на  самозахист                                                                                       39
ВИСНОВКИ                                                                                                          43
СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                         45 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

 
      В Україні триває процес розбудови  правової держави. За час незалежності нашої держави прийнято чимало нормативно-правових актів, у яких головною цінністю в  державі оголошено людину, закріплено велику кількість особистих прав і свобод, передбачено механізм та гарантії їх здійснення і захисту.
      Серед таких актів перш за все необхідно  виділити Конституцію України –  основний закон держави, яким закладено  фундамент демократичного суспільства  і закріплені основні права та обов’язки особи, Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, Земельний кодекс України, Закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», «Про авторське право і суміжні права», «Про захист прав споживачів», «Про інвестиційну діяльність», «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про господарські товариства» тощо. Ратифіковано велику кількість міжнародних актів, які також проголошують і гарантують численні суб’єктивні права фізичних осіб.
      Складовою частиною однієї з проблем, що має  актуальне теоретичне і практичне  значення, є питання щодо належного  здійснення суб’єктивних цивільних  прав фізичних осіб.
      Актуальність  цієї проблеми визначається як наявністю спірних теоретичних положень, так і недостатністю окремих законодавчих норм, що регулюють відповідні суспільні відносини.
      Певної  складності у вирішенні зазначеної проблеми додає той факт, що на сьогодні вітчизняна наука цивільного права майже не має у своєму арсеналі фундаментальних наукових праць, присвячених безпосередньо цій проблематиці. Більшість робіт, у яких приділялася увага зазначеній вище проблемі, припадають на період дії ЦК УРСР 1963 року та радянського цивільного законодавства. У зв’язку з цим виникає потреба перегляду вже існуючих наукових положень з питання здійснення і захисту цивільних прав щодо чинного законодавства. Адже за цей період цивілістика зробила значні кроки вперед у своєму розвитку.
      Крім  того, аналіз судової практики та статистики свідчить, що з кожним роком зростає кількість судових спорів з приводу здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб, передбачених ЦК України та іншими актами цивільного законодавства.
      Відсутність єдиного підходу до розуміння чинного цивільного законодавства, що регулює здійснення суб’єктивних цивільних прав, може сприяти виникненню проблем у сфері їх практичного застосування. Особливо це стосується меж здійснення суб’єктивних цивільних прав та зловживання правом. У свою чергу, це зумовлює необхідність розроблення обґрунтованих науково-практичних рекомендацій з метою забезпечення правильного розуміння та ефективного застосування зазначених вище положень цивільного законодавства.
      Мета  курсової роботи полягає у більш  детальному висвітлені питання, пов’язаного із здійсненням цивільних прав громадян, виконанням цивільних обов’язків та забезпеченням їх виконання, а також у розгляді питання захисту цивільних прав. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       РОЗДІЛ 1
        ЗМІСТ І ЗДІЙСНЕНЯ СУБЄКТИВНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 
 

1.1. Поняття суб’єктивного цивільного права.
      Реальна можливість здійснення, а також захисту  основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.
      Юридичний механізм забезпечення прав людини –  це система ефективних  юридичних  засобів реалізації, охорони і  захисту її прав.
      Він складається з таких елементів:
    Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому  особливого значення набуває визначення і закріплення у  національному  законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових   актів.
    Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок  реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини – це встановлена в законі  і  спрямована на здобуття  людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб’єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.
    Юридичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини. До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.
    Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою вона має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації, відновлюються порушені права.
      Визначення  і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли  відображення в Конституції України.
      У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
      Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:
    Особисті (громадянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25–35).
    Політичні – що забезпечують можливість безпосереднього впливу особи на діяльність держави ( статті 36–40).
    Економічні – покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41–44).
    Соціальні – що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46–50).
    Культурні – покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст. 53–54).
    Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких – запобігати можливості  вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.
      Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов’язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характеризується можливістю діяти на свій розсуд.
      Інша  справа – свобода, як суб’єктивна  можливість здійснювати або не здійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично тотожний терміну “суб’єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично.
      Стан  свободи реалізується через суб’єктивні  права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід’ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

1.2. Поняття здійснення  суб’єктивного цивільного  права.

      Скасований  ЦК України від 18.07.1963 року здійснення цивільних прав тісно пов'язував з охороною цих прав. Так, ст. 5 ЦК передбачалося, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли їх здійснення суперечить їхньому призначенню. Тобто, суб'єкт цивільних правовідносин міг здійснювати свої права лише так, щоб не суперечити призначенню цих прав.
      Згідно  з нормами чинного законодавства  громадяни і юридичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм цивільні права (п. 1 ст. 12 ЦК). Це означає, що всі питання, пов’язані з виконанням суб’єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх реалізації, а також відмовою від суб’єктивних прав, передавання їх іншим особам і ін., вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Іншими словами, зміст суб’єктивного цивільного права складають можливі дії уповноваженої особи. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва сплати належного йому гонорару; особа, майну якої заподіяно шкоду, має право вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди; власник будинку, здійснюючи своє право власності, володіє, користується і розпоряджається своїм будинком; кредитор за договором займу може не тільки вимагати повернення боргу, але й зменшити його розмір, уступити право вимоги іншій особі та інше.
      При цьому  відмова громадян і юридичних  осіб від здійснення належних їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом. Наприклад, не можна виключати з  акціонерного товариства акціонера, який не приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства. Навпаки, спадкоємець, який не скористався без поважних причин своїм правом на прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття спадщини, втрачає це право, або громадянин, що проживає в державній квартирі, не приватизує її, це не означатиме, що він втратить право на її приватизацію у майбутньому, за умови, що в законі не буде передбачено кінцевого строку приватизації державних житлових приміщень.
      На  перший погляд, формулювання п. 1 ст. 12 ЦК є найбільш демократичне і повністю відповідає статусу особистості в правовій державі та гарантує її права з боку держави. Але при цьому необхідно звернути увагу на такі обставини.
      По-перше, деякі суб’єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов’язків. Наприклад, згідно з законом опікун має право не тільки здійснювати від імені недієздатного цивільно-правові угоди, але й зобов’язаний це робити, якщо цього вимагають інтереси опікаємого. Тому реалізація деяких суб’єктивних прав залежить не тільки власного розсуду уповноважених осіб, але й від приписів закону.
      По-друге, правило, передбачене п. 1 ст. 12 ЦК, повинно застосовуватись при здійсненні конкретних суб'єктивних прав, іншими словами, тих прав, яких громадянин уже набув. Що ж до самообмеження цивільної право- чи дієздатності, то це питання регулюється іншою статтею ЦК. Так, ст. 27 ЦК передбачає, що правочини, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.
      На  мою думку, така категоричність основного  цивільного закону негативно впливає на здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. Адже і людина повинна бути вільною у виборі способу життя, покладанні на себе тих чи інших обов'язків. Через це було б бажаним доповнити названу статтю ЦК України такими словами "... за винятком випадків, коли такі дії допускаються законом". Якщо, наприклад, законом допускається, що особа може йти в ченці до монастиря, відмовляючись при цьому від деяких цивільних прав, то така відмова повинна мати певні юридичні наслідки.

1.3. Межі здійснення цивільних прав.

      Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів або  внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і відповідно колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обґрунтованими вимогами суспільства.
      Поряд з цим у ряді статей Конституції  передбачена можливість обмеження  деяких прав людини і громадянина  за наявності певних обставин.
      Затверджуючи  принцип свободної реалізації належних громадянам та юридичним особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред’являє певні вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних суб’єктивних прав.
      Стаття 13 Цивільного кодексу України містить  загальні правила, які встановлюють межі здійсненні суб’єктивних прав [11, C. 4].
      1. Здійснення цивільних прав здійснюються  особою до визначених меж, поки  це не суперечить інтересам  інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 13 ЦК).
      2. Відповідно до ст. 23 Конституції  України кожна людина має право  на вільний розвиток своєї  особистості, якщо при цьому  не порушуються права та свободи  інших людей. На розвиток цього конституційного положення ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює правило про те, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від своїх дій, які б могли порушити права інших осіб, заподіяти шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. З передбаченого ЦК правила щодо неприпустимості заподіяння шкоди навколишньому середовищу законом можуть передбачатися винятки. Спеціальні закони можуть передбачати випадки правомірного заподіяння шкоди. Зокрема, відповідно до ст. ст. 31 - 33 Закону України "Про охорону навколишнього середовища" правомірною є шкода, заподіяна в межах екологічних стандартів та нормативів. Тому маються застосовуватися наведені спеціальні норми, які мають пріоритет перед загальною нормою ст. 13 ЦК. При здійсненні цивільних прав припустимість заподіяння шкоди культурній спадщині мають враховуватися положення Закону України "Про охорону культурної спадщини" і "Про охорону археологічної спадщини", спеціальні норми яких мають застосовуватися в разі колізії з положенням ч. 2 ст. 13 ЦК [11, C.4].
      3.Цивільні  суб'єктивні права, будучи мірою  можливої поведінки уповноваженої особи, мають певні межі за змістом і за характером здійснення. Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто, є підставою виникнення цього правового явища, яке нормативно закріплене ч. 3 ст. 13 ЦК.
      Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне  право, неправомірно його здійснює. Зловживання  правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне право, допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право.
      На  відносини зловживання цивільним  правом поширюється дія принципу недопущення зловживання правом як принципу здійснення цивільних прав.
      Зміст цього принципу становить обов'язок особи, яка здійснює суб'єктивне  право, не допускати зловживання  правом і здійснювати належні  особі суб'єктивні права і виконувати суб'єктивні обов'язки припустимими способами їх здійснення з урахуванням неприпустимості вчинення дій, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
      За  своєю правовою природою "зловживання  правом" є особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.
      Зловживання правом може мати характер делікту (позадоговірного порушення), а також порушення умов раніше укладеного договору або прийнятого одностороннього зобов'язання. Проте, зловживання правом не ідентичне звичайному делікту, оскільки це безпідставно звужує поняття зловживання правом.
      Характерною рисою зловживання правом є його пов'язаність не з суб'єктивним правом загалом, не з його змістом, а з процесом його реалізації, з його здійсненням. Зловживання правом пов'язане із здійсненням належного особі суб'єктивного цивільного права, за межі якого воно виходить. Тому, зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб'єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Однак в разі, коли особа здійснює певні дії, не засновані на суб'єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна.
      Зловживання правом, як цивільне правопорушення, може тягнути за собою відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, стягнення штрафу тощо.
      Визнання  зловживання правом особливим різновидом правопорушення обумовлене наявністю специфічних особливостей в цій правовій конструкції.
      Зловживання правом не обов'язково пов'язане з  нанесенням шкоди третім особам. Наприклад, коли обрання автором невдалого  псевдоніму спроможне ввести публіку  в оману. Наведений приклад свідчить, що зловживання правом є особливого роду правопорушенням, і воно очевидно повинно присікатися само по собі, для якого наявність шкоди як прямих майнових збитків не повинно бути необхідною умовою застосування ст. 13 ЦК України. Навіть і щодо шикани закон говорить не про наявність шкоди, а лише про намір її заподіяти, який може ще й не реалізуватись.
      У цьому зв'язку в літературі слушно зазначається, що шкода в наведених  випадках повинна розумітися в широкому значенні і включати в себе не лише прямі майнові втрати, але й всі інші несприятливі наслідки (створення небезпечної ситуації, порушення громадських інтересів, незручності користування, погіршення товарного вигляду тощо), які можуть виникнути внаслідок зловживання правами, належними учасникам цивільного обороту. Рішення в цьому сенсі вже виносилися господарськими судами, які прийшли до висновку, що "використання цивільного права в суперечності з інтересами певного соціуму неприпустиме... і воно повинно кваліфікуватися як зловживання правом".
      Важливу роль відіграють питання розподілу тягаря доказування при зловживанні правом. У цьому зв'язку слід зазначити, що в силу загальних положень цивільного процесу подібний тягар лежить на особі, яка заявляє про зловживання правом, і вона повинна доказувати його факт, настання несприятливих наслідків і причинний зв'язок, а при шикані - також і наявність умислу відповідної особи.
      В доктрині права неоднозначно вирішується  питання наявності вини в зловживанні  правом. Окремі автори вважають, що вина повинна бути умовою зловживання правом. Інші слушно вказують на те, що презумпція в даному випадку навмисної вини, з урахуванням загальних засад цивільно-правової відповідальності, недостатньо обґрунтована, так як йдеться про різні правові інститути.
      Щодо  інших форм зловживання правом вина взагалі не згадується в ст. 13 ЦК України як необхідна підстава таких правопорушень. Застосування в цих випадках загальних засад деліктної і договірної відповідальності створює ряд складних правових питань щодо наявності винної і невинної відповідальності, що не узгоджується із сутністю і задачами закріпленого в ст. 13 ЦК України інституту. Тому, правильною слід визнати позицію, згідно з якою вина не повинна визнаватися необхідною умовою наявності зловживання правом в інших його формах, що підпадають під дію ЦК щодо зловживання правом.
      Заборона  зловживання правом, закріплена в  ст. 13 ЦК України, є нормою загальної  частини цивільного законодавства, про що свідчать місце цієї статті в системі норм ЦК і її загальний  зміст.
      Зловживання правом слід відрізняти від суміжних правових конструкцій. Поряд із зловживанням правом цивільне законодавство передбачає ряд інших правопорушень (зокрема, перевищення повноважень, самочинне будівництво тощо), які за своїми зовнішніми ознаками схожі із зловживанням правом, правове регулювання яких, однак, істотно відрізняється від правил ст. 13 ЦК України.
      Вважається, що в наведених випадках в силу загальновизнаного правила lex specialis derogat generalis підлягають застосуванню ці спеціальні норми цивільного права, а не норми цивільного кодексу про зловживання правом [11, C.4]. У зв'язку з цим, сторони і суди не мають права звертатися до ст. 13 ЦК України в ситуаціях, коли по спірному питанню наявні спеціальні норми цивільного законодавства, що справедливо і розумно визначають взаємовідносини сторін. Зокрема, безпідставно посилатися на ст. 13 ЦК при розгляді вимог про визнання недійсними договорів і корпоративних актів, при трактуванні як зловживання правом надмірно високу ціну договору, укладеного за взаємною згодою сторін.
      ЦК  розрізняє дві форми зловживання  правом: а) зловживання правом шляхом навмисного заподіяння шкоди іншій  особі (так звана шикана); б) зловживання  правом у вигляді здійснення права  забороненими способами, не пов'язаними  з наміром заподіяння шкоди.
      Особливою формою зловживання правом є шикана (abus de droit, Chikane, Rechtsmissbrauch), під якою слід розуміти здійснення свого права з наміром (виключною метою) - заподіяти шкоду іншій особі. Одним з найтиповіших та історично давніх випадків цього роду був випадок назло сусіду (так зване Neidbau): я будую на межі своєї ділянки високу стіну з виключною метою позбавити світла вікна вашого будинку [11, C.4].
      Шикана  як форма зловживання правом фактично закріплена нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, згідно з якою забороняється вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Дії, вчинені з наміром, є навмисними і тому не підпадають під цю норму дії необережні чи з непрямим умислом (в цьому випадку відсутнє бажання особи зробити що-небудь), коли особа не діє виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі. У зв'язку з цим, заслуговує на увагу позиція про визнання правомірними дій з наміром заподіяти шкоду, якщо при цьому не порушуються положення ЦК України про самозахист (ст. 19 ЦК).
      Забороняється зловживання правом в інших формах. ЦК України не містить визначеного, закритого переліку форм зловживання правом, що допускає існування поряд із шиканою й інших форм зловживання правом.
      Тому  іншою, ніж шикана, формою зловживання  вважається здійснення суб'єктивних прав без наміру завдати шкоду, але за фактичного заподіяння такого. В літературі з цього приводу зазначається, що "при цьому суб'єкт права може як допускати (та ігнорувати) настання таких наслідків, так і не звертати уваги на їх можливе настання".
      Зокрема, цивільне законодавство містить окремі норми, які можуть бути віднесені до інших форм зловживання правом, наведених в ст. 13 ЦК, незважаючи на те, що в них сам термін "зловживання правом" не використовується. До числа таких норм відносяться положення ст. 352 ЦК України про викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури, згідно з якою в разі, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживає заходів щодо її збереження, зокрема, у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп державою. Формою зловживання правом слід визнати й неналежне поводження власника з тваринами. Відповідно до Закону України "Про захист тварин від жорстокого поводження" 21 лютого 2006 р. право власності та інші речові права на тварин у разі жорсткого поводження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатного вилучення або конфіскації (ст. ст. 4, 12) [11, C.4-5].
      В наведених випадках йдеться про  реалізацію належного власнику права, яке веде до такого результату, який право і правосвідомість вважають неприпустимими і такими, що вимагають правового впливу шляхом застосування правових наслідків такої поведінки у вигляді викупу майна за судом, що цілком охоплюється формулою інституту зловживання правом.
      В юридичній літературі слушно звертається  увага на недосконалість закріпленого ЦК положення про зловживання  правом. Нова для українського цивільного законодавства ст. 13 ЦК України, яка  забороняє зловживання правом, сформульована надмірно лаконічно, її доцільно розширити, доповнивши більш повною характеристикою поняття, елементів та інших форм зловживання правом, взявши за основу положення про принцип добросовісності в доктрині і цивільному законодавстві Нідерландів, положення про несправедливі умови договорів в Європейському Союзі та добросовісність згідно Принципів УНІДРУА (Принципы международных коммерческих договоров) [11, C.5].
      Положення ст. 13 ЦК України є загальною нормою цивільного законодавства і, за умови справедливого відновлення порушених прав і законних інтересів кредиторів традиційними засобами захисту цивільних прав, не повинні застосовуватись щодо тих цивільних правопорушень, які мають правові особливості і врегульовані спеціальними нормами, що передбачають для них інші підстави застосування і правові наслідки.
       4. ЦК в ч. 4 ст. 13 закріплює положення  про те, що при здійсненні цивільних  прав особа повинна дотримуватись  моральних засад суспільства.  Поняття "моральні засади суспільства"  є оціночною категорією, яка має застосовуватися з урахуванням усталених уявлень про відповідні народні звичаї, релігію, офіційну ідеологію суспільства чи певної його частини, що знайшло нормативне відображення у відповідних актах цивільного законодавства. У зв'язку з відсутністю усталеної судової практики і формуванням доктринальних підходів з цього питання в юридичній літературі переважаючим є звужувальний підхід до застосування юридичної категорії "моральні засади суспільства". За таких умов виправданим є намагання визначити перелік припустимих випадків застосування такої оціночної категорії з метою неприпустимості свавільного застосування і перетворення її в "каучукову норму". Зокрема, обґрунтовується доцільність обмеження застосування моральних засад суспільства як умови здійснення цивільних прав двома випадками: а) оскільки цивільні права можуть встановлюватися правочином (договором) на осіб, що здійснюють правочини (укладають договори), може бути покладено обов'язок додержуватися моральних засад суспільства; б) у регульованих ЦК відносинах, безпосередньо з особистістю (зокрема, відносини з приводу особистих нематеріальних благ).
      5. Не допускається використання  цивільних прав з метою недобросовісної  конкуренції, зловживання монопольним  становищем на ринку. При цьому види та межі монополії повинні визначатися законом (ч. 3 ст. 42 Конституції). Дії, що кваліфікуються як зловживання монопольним становищем на ринку, визначені в ст. 29 ГК. Вчинення таких дій є підставою для застосування фінансових санкцій, передбачених ст. ст. 251 - 257 ГК. За своєю природою такий вид зловживання правом завжди передбачає умисел на отримання тих чи інших переваг за рахунок монопольного становища на ринку. Тому, суди не повинні кваліфікувати як зловживанням монопольним становищем на ринку дії монопольного підприємства-монополіста, яким порушуються лише порядок внесення змін до договорів зі споживачами.
      Передбачена ч. 5 ст. 13 ЦК положення про заборону використання цивільного права з  метою обмеження конкуренції, зловживання  монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції підтверджує цивільно-правовий зміст цієї такого обмеження здійснення цивільних прав. Тому, в разі порушення цивільних прав особи шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції, потерпіла особа має право подати позов до суду про захист своїх цивільних прав.
      6. ЦК в ч. 6 ст. 13 передбачає положення  про те, що у випадку недотримання  особою вимог про здійснення  права, суд може зобов'язати  її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші санкції, встановлені законом. Так, згідно зі ст. 16 ЦК суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог до його здійснення. Неналежне здійснення права може бути підставою для застосування інших способів захисту цивільних прав, зокрема визнання правочину недійсним, стягнення заподіяних збитків тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       РОЗДІЛ 2
       ЗАХИСТ  ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

2.1. Поняття і зміст  захисту цивільних  прав.

      Однією  з умов прийняття України до Ради Європи були ухвалені Парламентською Асамблеєю 1995 року рекомендації, щодо концепції правової політики у галузі захисту прав людини.
      Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян та організацій. Конституційні норми, які закріплюють ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх у галузевому законодавстві, регулювання усіх аспектів їх дії,  і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних) прав, інтересів і свобод, що охороняються законом, у тому числі засобами цивільного процесуального права.
      Стаття 15 ЦК закріплює право кожної особи  на захист свого цивільного права  у разі його порушення, невизнання або  оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції  України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).
      Цивільно-правовий захист цивільних прав та інтересів  як правова категорія може мати багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист може розглядатися як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав в юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні певної системи організаційно-правових заходів, застосовуваних у разі порушення цивільних прав.
      Необхідно чітко розмежовувати право на захист цивільних прав в матеріальному  і процесуальному значенні. З позицій цивільного процесуального права є підстави вважати, що реалізація права на захист в суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, яке виникає у особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу). В цивільно-процесуальній науці суб'єктивне цивільне процесуальне право розглядається як встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального законодавства, можливість учасника процесу діяти певним чином або вимагати певних дій від суду або через суд від інших учасників процесу в межах порушеного провадження у тій чи іншій справі. Відповідно ж до ст. 122 ЦПК України таких можливостей особа може набути лише після відкриття провадження у справі на підставі, зокрема, заяви особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного інтересу. Звідси також можна дійти висновку про нетотожність суб'єктивного цивільного права на захист та суб'єктивного цивільного процесуального права вимагати захисту порушеного суб'єктивного матеріального права. Важливо те, що вони не конкурують між собою, а сприяють в рівній мірі захисту основного цивільного суб'єктивного права, наприклад, права власності.
      В цивілістичній науці є також  дискусійним питання про співвідношення суб'єктивного цивільного права  та права на захист. Одні вважають право на захист є цілком самостійним правом, інші розглядають його елементом суб'єктивного цивільного права. Останню позицію слід визнати біль вдалою, адже ізольоване суб'єктивне цивільне право, позбавлене захисного елементу, втрачає юридичні можливості його реалізації. З моменту відкриття провадження у справі за ст. 122 ЦПК 2004 р. суб'єктивне матеріальне право на захист трансформується у суб'єктивне процесуальне право на захист відповідно до процесуальних процедур. Однак, у будь-якому разі право на захист є похідним від основного суб'єктивного цивільного права і не може існувати без останнього. Це власне і підтверджується нормою ст. 15, відповідно до якої "Кожна особа має право на захист…", а також нормою ст. 3 ЦПК України, відповідно до якої "Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів".
      Крім  того, необхідно відзначити чітку  тенденцію до визнання правової охорони  більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. В той же час, захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права. Під конституційно-правовим механізмом захисту прав розуміють систему влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і цієї процедури. Таке визначення конституційно-правового механізму захисту є дещо спрощеним, оскільки не містить вказівки на систему застосовуваних державою засобів.
      Отже  можна відзначити, що цивільно-правовий захист - це також система активних заходів, які застосовуються суб'єктом  цивільного права, компетентними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
      Частина 1 статті 15 ЦК закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права. Зміст цих підстав захисту у даній статті не розкривається, але він простежується у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію абсолютних чи відносних правовідносин.
      Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у:
    недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону (ст. 215 ЦК);
      поширенні про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);
    розкритті таємниці про стан здоров'я особи (ст. 286 ЦК);
    піддані фізичної особи катуванню, нелюдському поводженню тощо (ст. 289 ЦК);
    неповазі до гідності та честі фізичної особи (ст. 297 ЦК);
    протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні (ст. 321 ЦК);
    безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК);
    вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїх майном (ст. 391 ЦК);
    неправомірному використанні товару без згоди автора (ст. 443 ЦК);
    невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов'язання (ст. 610 ЦК);
    безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК);
    продажу товару неналежної якості (ст. 678 ЦК);
    втраті (нестачі) або пошкодженні речі (ст. 951 ЦК);
    заподіянні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (статті 1166 - 1167 ЦК).
      Невизнання  цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування житлом, на спадщину, на частку в спільному майні, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює непевність у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким може бути невизнання нотаріусом правочину чинності наданого стороною правовстановлювального документа.
      Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідношення, коли суб'єктивне цивільне право заперечується у юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то носій оспорюваного права може вимагати його визнання, за допомогою звернення з зустрічним позовом тощо.
      Також, слід звернути увагу, що до прав, які  підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові та особисті немайнові права, належні суб'єктам  цивільного права, що входять до змісту їх правоздатності.
      Значно  складнішою є ситуація з визначенням інтересу, оскільки ні в ЦК, ні в інших актах законодавства України не дається його визначення. ЦК ставить єдине застереження про те, що захисту підлягає лише той інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Зазначене формулювання є дещо широким і може призводити до довільного тлумачення в судовій практиці. Певне вирішення цієї проблеми міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі N 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 ЦПК України 1963 р., зокрема, тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", а також щодо надання роз'яснення, "Чи стосується це поняття інтересу юридичної особи - акціонера акціонерного товариства, що звертається до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства".
      Відповідно  у зазначеному Рішенні Конституційний Суд України вирішив, що "поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам".
      В аспекті поставленого у конституційному  поданні питання положення частини  першої статті 4 ЦПК УРСР 1963 р., зазначив далі Конституційний Суд, треба розуміти так, що акціонер може захищати свої права та охоронювані інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства.
      Із  змісту філософськи викладеного  рішення важко зробити однозначні висновки щодо змісту поняття "охоронюваний законом інтерес". Проте в ньому  простежується певна ідея, яка  полягає у тому, що на думку Конституційного  Суду України, охоронюваний законом  інтерес необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Іншими словами, охоронюваний законом інтерес особи безпосередньо не ґрунтується на його наявному суб'єктивному праві, яке, однак, може у неї виникнути у результаті застосування відповідного способу захисту. Найбільш повно такий інтерес проявляється у випадках пред'явлення позовів про визнання правочинів недійсними. Так, акціонер може звернутися до суду з позовом про визнання договору відчуження майна акціонерного товариства третім особам з порушенням вимог статуту, оскільки у нього є інтерес як у власника акцій щодо ефективної діяльності товариства.
      Учасники  аукціону можуть звернутися з заявою про визнання аукціону недійсним  з підстав порушення правил його проведення (п. 14 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою КМУ від 22 грудня 1997 р.).
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.