На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Розгляд особливост розпаду Югославї в його внутршнх мжнародних аспектах. Загострення мжнацональних вдносин у югославськй федерацї. Причини та розвиток громадянської вйни 1991-1995 рр. Участь мжнародних органзацй у врегулюванн конфлкту.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Междун. отношения. Добавлен: 27.11.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


8
Курсова робота
Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
Зміст
Вступ
Розділ I. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980 - 1991 рр.)
Розділ II. Громадянська війна (1991 - 1995 рр.)
Розділ III. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту
Висновки
Список джерел та літератури
Додатки
Вступ
Балканський півострів, через особливості свого геополітичного положення, був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різноманітних держав заходу і Сходу. Вся історія Балкан - це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників.
Варто підкреслити , що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Однак, в силу саме цієї обставини, на Балканах склався культурний, економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії і культури.
Політична карта Балкан знаходилася в стані перманентної зміни інтересів великих держав, які вони виявляли до цього перехрестя європейських і азіатських доріг, супроводжуючи свої інтереси діями, що найчастіше не враховували інтереси малих держав. Більше того, ці малі держави. по суті, ставали заручниками політики великих держав, їх "розмінною монетою".
Якщо в Європі знов спалахне війна, то це трапиться із-зі якоїсь дурниці на Балканах. (Отто Бісмарк, 1882 р.)
Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики - забезпечення національної безпеки - набула дещо нового змісту. Сьогодні для будь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональному та на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпеки національної .
Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторів національної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби держав міжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональних інститутів (ООН, НБСЄ, НАТО, СНД та ін.), в рамках діючого міжнародного права врегульовувати ті складні конфлікти ситуації, з якими вони зіткнулись наприкінці XX ст. в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикістан, Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван та інших. Одним з прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільш вибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були і залишаються Балкани, особливо з огляду на події, які відбувалися не так давно у Косово на теренах колишньої Югославії, що становлять актуальність написання нашої роботи.
Метою нашої курсової роботи є вивчення ролі світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії. Для цього слід вирішити наступні завдання:
1) з'ясувати, що сприяло розгортанню міжнаціонального конфлікту;
2) прослідкувати формування нових державних об'єднань в СФРЮ;
3) проаналізувати значення та вплив проголошення республік на розпал громадянської війни в Югославії;
4) порівняти політику міжнародних структур по відношенню до сторін у конфлікті;
5) вивчити основні принципи створення настановчих конференцій з обговорення дій щодо припинення війни в Югославії;
6) вияснити наслідки участі світового співтовариства у врегулюванні міжетнічного конфлікту на Балканах;
7) висвітлити основні події в СФРЮ з 1991 по 1995 роки, які змусили міжнародні та регіональні інститути застосувати необхідні заходи.
Об'єктом дослідження виступають політичні і соціальні перетворення в Югославії на початку 90-их років XX ст.. Предметом курсової роботи є участь світового співтовариства у врегулюванні наслідків перетворень, які призвели до розгортання міжетнічного конфлікту, а згодом і до громадянської війни .
Нами були використані принципи об'єктивності, хронологічної послідовності, історизму.
Можливості вивчення періоду міжетнічної війни в Югославії презентують нам ряд документів, угод, договорів, прийнятих планів, підписаних протоколів, скликаних конференцій, спогадів очевидців, записок і щоденників миротворців, що значно розширює джерельну базу. І завдання нашої роботи полягає у систематизуванні інформації, аналітичному поясненні подій і фактів з даної теми, а також у порівняні різних думок і поглядів щодо даної проблеми.
Так, в записках миротворця В. Пейков розповідає про те, яким чином війна наклала свій відбиток на життя мирного населення і що до цього привело: „Это наша земля - убирайтесь, куда хотите!”, ”Нас больше и мы должны быть здесь хозяевами!” Ось до чого зводяться всі аргументи обох сторін. Конфлікт зайшов так далеко, що обопільна гордість навіть при усвідомленні протистояння не дозволить зробити крок назад. ” Спроби примирення ще довгий час будуть безуспішними. І ось тут потрібна третя сила, яка гарантує безпеку, не дає один одному ”перерізати горлянку” ”[18,3].
Нами були використані плани щодо мирного врегулювання конфлікту в Югославії, а саме: План С. Венса, прийнятий в листопаді-грудні 1991 р., регулював відносини між Югославією та Хорватією, передбачав створення в Хорватії трьох зон UNPA (United Nations Protected Areas) -- у Східній Славонії, Західній Славонії, Краіні, містив положення про місцеву поліцію в зонах (вона має бути озброєна лише легким стрілецьким озброєнням); вимогу про повернення біженців до місць постійного проживання; питання перебування військ ООН.
План Т. Столтенберга почав розроблятися від 31 березня 1995 р., охоплював питання стосунків уряду Республіки Хорватія з хорватськими сербами; збільшення чисельності поліцейських наглядачів (CIVPOL); спрямування головної мети підрозділів UNCRO на контролювання угод про припинення вогню та на вилучення важкого озброєння; створення змішаних хорватсько-сербських комісій на всіх рівнях; реалізація планів економічної відбудови.
План Каррінгтона-Кутілейро підготовлений у травні 1992 р. передбачав створення на території Боснії та Герцеговини системи з 10 автономних кантонів-держав.
План Венса-Оуена підписаний в Женеві 30 січня 1993 р. І. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, передбачав створення кантональної державної системи, надання переважних прав управління місцевим кантональним адміністраціям, а деяких спільних -- єдиній владі в Сараєво.
План Столтенберга--Оуена (Invincible Package) був підписаний на борту британського крейсера «Invincible» 30 липня 1993 р. І. Ізетбеговичем. Р. Караджичем, М. Бобаном. М. Булатовичем, С. Мілошевичем та Ф. Туджманом за присутності Т. Столтенберга та Д. Оуена, передбачав створення «Союзу республік Боснії та Герцеговини» - трьох етнічних міні-держав, містив проект кордонів та розподілу територій; конституційні засади Союзу; угоду з військових питань.
План дій Європейського Союзу прийнятий головами держав - членів ЄС 10--23 грудня 1993 р. в Брюсселі мав за основу виконання ворогуючими сторонами плану Столтенберга -- Оуена, містив ряд вимог щодо колишньої Югославії та етнічного населення, яке ппроживало на її території. Усі вимоги були підписані 20 грудня 1993 р.
План Контактної групи був підписаний у Женеві 13 травня 1994 р., базувався на факті утворення 18 березня 1994 р. мусульмансько-хорватської федерації і передбачав поділ Боснії та Герцеговини на дві частини, містив карти поділу країни і вводив відповідальність сторін за неприйняття даних пропозицій.
В науковій роботі А.Є. Лапшина ”Політичні підсумки конфлікту в колишній Югославії (1991 - 1995 )” на основі численного документального матеріалу розглядаються основні події того переломного для югославської громадянської війни періоду, внутрішні і міжнародні аспекти конфлікту проаналізовано завершальний етап активної фази балканської кризи, яка припадає на 1995 рік. Професор Йєльського університету США Іво Банак у своїй статті ”Логіка війни: причини і наслідки розпаду Югославії” проливає певне світло на витоки міжнаціональної війни в Югославії й вміщає немало фактичних даних, маловідомих вітчизняному читачеві. На його думку, війна в Югославії є не стільки однією із завершальних битв другої світової війни, скільки породженням більш ранніх і провісником майбутніх європейських і глобальних конфліктів. У цій війні місцеві, приватні проблеми розширились до таких масштабів що викликали крах цілих міжнародних систем.
Радянський, а згодом і російський періодичний друк та й зарубіжні засоби масової інформації досить стримано і скупо освітлювали передумови політичної кризи, яка припинила існування СФРЮ, призвела до війни між республіками, які входили до її складу. Причин цьому не багато. Ймовірно, тут і небажання підлити олію в вогонь конфлікту, і політичні мотиви, і опасання, що відкрите обговорення делікатної проблеми, як міжнаціональні відносини слов'янських народів, стане детонатором ще більш небезпечних конфліктів. Необхідність дослідження трагічних подій в Югославії не викликає сумнівів ні в політичних, ні в наукових колах. Репутація Балкан як порохового льоху Європи не може не породжувати тривоги й запитання про причини того, що відбувається. Так, на думку Д. Юрошевича і В. Казакова, аналіз цього питання можливий на ґрунті теоретичних тез двох галузей соціологічного знання - конфліктології та соціології революції.
Дослідження цієї проблеми може допомогти в окресленні відповіді на фундаментальне для низки соціологічних компетенцій питання: про роль і значення конфліктів у суспільстві. Чи є вони, з точки зору функціонального підходу, руйнівною для суспільства патологією, яка порушує існуючу в ньому рівновагу, чи ж вони сприяють адаптації системи до мінливих умов існування, поновлюють порушену інтегрованість, є одним із засобів саморегуляції цієї системи ?
Неабиякий інтерес становить розгляд розпаду Югославії з позицій сформульованої 1993 року професором Гарвардського університету, директором Інституту Стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна при Гарвардському університеті С. Хантінгтон нової парадигми, яка є чи не найвизначнішою з розроблених за останнє десятиріччя наукових концепцій, що відображає новаторські геополітичні ідеї, в яких наведена загальна картина світу.
Однією з головних тез конфлікту є твердження, що він завжди присутній у суспільстві, є нормою, породжений багатьма причинами, які залежать від конкретно-історичних умов: матеріальні (економічні), політичні, національні, цивілізаційні та інші протиріччя. Водночас ”чистих” конфліктів не буває, а поняття ”національний конфлікт ”, ”етнічний конфлікт” є вельми умовними, їх використовують для позначення ситуації, за якої національні протиріччя, національні інтереси стають головними й їх застосовують як найбільш ефективний засіб мобілізації й консолідації соціальних груп населення. Як правило, це відбувається у період становлення національних держав. Національні конфлікти на Балканах н просто постійні, а по суті перманентні: „етнічне черезсмужжя на півострові таке велике, а історія його настільки складна і трагічна, що й мудрості царя Соломона не вистачило б для залагодження всіх розбіжностей” [21,98-99].
Наукова розробка „Конфлікт в колишній Югославії (1991 - 1995 ) в системі міжнародних відносин” А.Є. Лапшина присвячена аналізу ключових геополітичних проблем балканської кризи в її внутрішніх і міжнародних аспектах. Автор пропонує оригінальну концепцію розгляду регіональних конфліктів у рамках сучасної системи міжнародних відносин, що виступає єдиним взаємозалежним організмом. У роботі Лапшин А.Є. надає характеристику результатів балканської політики США, Росії, Німеччини та інших держав, які брали дипломатичну і військову участь у конфлікті.
На думку Ж.-Б. Дюрозеля, югославська війна перекреслила сподівання на мир європейських та світових сил, незважаючи на те, що декілька тисяч „голубих касок ” (включаючи росіян та японців) час від часу прокладали нетривку доріжку життя для Сараєва.
А ось Л.В. Тягуненко говорить про те, що в розпаді Югославії були зацікавлені ті країни, які бажали приєднати до себе відокремлені від неї території. Вони бачили в Югославії тобто в її націоналістичних кругах, „п'яту колону ”. Сьогодні це констатують і багато авторів-політологів [20,29].
Матеріали курсової роботи можуть бути використаними студентами для підготовки до семінарського заняття написання повідомлень і рефератів .а також зможуть стати додатковою інформацією для збагачення розумових здібностей та інтелектуальних досягнень.
Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів висновків списку джерел та літератури, додатків - матеріалів які фактично і аргументовано допомогли розкрити тему курсової роботи - Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини).
Розділ I. Загострення міжнаціональних відносин у югославській федерації (1980 - 1991 рр.)
Посилення політичних та економічних кризових явищ і особливо поглиблення міжнаціональних суперечностей у багатонаціональній Югославії 80-х років певною мірою були пов'язані з утратою загальновизнаного політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави. Смерть президента Йосифа Броз Тіто в травні 1980 р. стала моментом відліку нового етапу в історії СФРЮ.
За часів Й. Тіто керівництво СФРЮ щоразу при загостренні кризових явищ як у сфері міжетнічних відносин, так і в царині владних структур знаходило необхідні ресурси для стабілізації системи “самоврядного соціалізму”. Звичайно, це були паліативні заходи, і югославський політичний режим поступово втрачав рівновагу і можливості саморегулювання.
Криза югославської федерації назрівала вже давно. Згідно з конституцією 1974 р. СФРЮ була союзною державою, суб'єкти федерації якої також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні й політичні функції федеральної держави. До федеральної компетенції входили тільки функції забезпечення незалежності й територіальної цілісності країни, регулювання трудового права та відносин на внутрішньому югославському ринку, планування, функціонування валютної системи, органів державної безпеки, ведення зовнішньої політики та економічні відносини з іншими країнами. По суті , конституція закріплювала новий тип федералізму. В умовах поліцентричного етатизму, чи націонал-етатизму, цей тип визначався як “класичний традиційно-політичний федералізм із самостійними центрами влади”. Мова йшла про елементи конфедерації в класичному варіанті федерального державного устрою.
В середині 80-х років виявилися серйозні труднощі у функціонуванні югославського суспільства на основах децентралізованого федералізму. Рішення приймалися вкрай повільно, супроводжувалися складною процедурою погодження усіх точок зору, виконавча влада неефективно здійснювала свої обов'язки. Функції федерації звелися до інституту узгодження інтересів, центр потрапив у цілковиту залежність від республік та країв. Тому на порядок денний висунулося завдання зміцнення єдності федерації в суспільно-економічному, юридичному й територіальному відношеннях шляхом перегляду основних положень конституції.
Почали активно обговорюватися різноманітні проекти “нової Югославії”, які віддзеркалювали позиції республіканського керівництва. Хорватія і Словенія виступали за конфедеративний устрій країни. Лідери Словенії розгорнули кампанію критики сербського керівництва на підтримку всіх без винятку сил, які займали антисербську позицію. Все це надавало відносинам у середині федерації конфронтаційного характеру.
Опозиційні кола словенської інтелігенції в 1987р. підготували й обнародували “Національну програму”, яка підводила до ідеї утворення незалежної держави. В засобах масової інформації розпочалася боротьба проти “будь-яких проявів сербського шовінізму”, розвивалися сюжети про “окупацію” Словенії, ЮНА називали “окупаційною”. Між Сербією і Словенією розпочалася справжня „інформаційна війна”[22,390].
Доволі гостра національна криза між сербами і хорватами на початку 1981 року передала пальму першості конфлікту між югославською федерацією та албанським ірредентським рухом. Албанське населення автономного краю Косово в Сербії (90%) було невдоволене своїм нерівноправним становищем у федерації. В 1981 р. албанці, спираючись на відповідні положення чинної конституції, почали домагатися реалізації свого права на самовизначення й виступили за надання краю Косово статусу республіки.
Основним політичним гаслом під час демонстрації, скликаної албанським рухом у 1981 р. в столиці Соціалістичного автономного краю Косово м. Приштіне було: „Косово - республіка”. Як і на початку подій у Косово, так і пізніше албанська опозиція намагалась створити „етнічно чистий край, щоб мати серйозні наміри для проголошення республіки у складі югославської федерації” [9,42]. У перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення навіть до виходу ( закріпленого у конституції СФРЮ ), республіка могла вийти зі складу Югославії та приєднатися до Албанії.
Але ситуація в краї продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів і чорногорців змушені були залишати Косово. Періоди введення воєнного стану змінювалися періодами розробки нових програм вирішення “косовської проблеми”. Однак усі заходи щодо стабілізації становища в Косово виявилися не ефективними.
Після жорстокого придушення відкритих виступів опозиція в Косово починає проводити політику витіснення представників інших національностей, які там проживали. Внаслідок тиску на неалбанське населення, з кінця 1981 р. до лютого 1987 р. із Косово виїхало 22 тис. 307 сербів і чорногорців [9,43]. Масова міграція працездатного населення із Косово змусила Союзне Виконавче Віче ( уряд ) СФРЮ у грудні 1987 року погодити спеціальну федеральну програму, яка була спрямована на припинення виїзду сербів і чорногорців із Косово.
Напружена ситуація в Косово та зміни у внутрішньополітичному житті країни у першій половині 80-их років підштовхували керівництво Сербії до формулювання питання про конституцію республіки як конституцію окремої держави. У даному випадку специфіка Сербії полягала у тому, що вона , єдина зі всіх республік СФРЮ, мала у своєму складі два автономних краї - Косово і Воєводину.
За конституцією СФРЮ як Сербія, так і автономні краї були суб'єктами федерації, що робило крайове керівництво досить незалежним. Такий стан ніколи не викликав ентузіазму в сербського керівництва. Краї в свою чергу постійно намагалися звільнитися з-під “опіки” республіки. Недовіра та напруга у відносинах керівників республіки з керівниками країв стали переростати у політичну боротьбу незалежних політичних об'єднань.
Югославію того часу порівнювали з ідеальним середовищем для існування одноклітинних організмів, об'єднаних клеєм страху.
Головною причиною міжнаціональної напруженості був історично складений розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв, особливо ставало політичним в умовах різкого погіршення економічної ситуації наприкінці 80-их років. Страйки і демонстрації в Косово на початку 1989 року, підтримані в Хорватії та Словенії, визначили первісні контури найбільшого югославського конфлікту[9,43]. Став очікуваним розкол СФРЮ спершу по відношенню до вирішення косовських проблем, а потім до проблем федерації взагалі. На підтримку позиції Сербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово і Воєводини , стали Македонія і Чорногорія. Хорватія і Словенія засудили політику сербського керівництва. Боснія та Герцеговина зайняли очікувальну позицію.
Різке загострення міжетнічних та економічних проблем привело до колективної відставки всього союзного уряду на чолі з В. Мікуличем. У березні 1989 року на чолі нового кабінету став хорват А. Маркович. Урядова програма довго обговорювалася і була ухвалена скупщиною СФРЮ лише в грудні 1989р.[22,392]. За порівняно короткий строк у СФРЮ були підготовлені необхідні нормативно-правові умови для поступового переходу суспільства на засади політичного плюралізму. Однак, виступаючи в червні 1990 р. в скупщині, голова уряду А. Маркович заявив, що здійснення реформ залежить не стільки від якості самої програми, скільки від взаємопорозуміння та злагоди між народами федеративної держави. Але саме цього в Югославії вже не було.
Процес переходу народів федеративної Югославії від однопартійного суспільства “самоврядного соціалізму” до плюралістичної демократії відбувався на фоні бурхливих подій 1989 р. в країнах Східної Європи. Однак у Югославії вони виявилися нерозривно пов'язаними з міжнаціональними суперечностями, що й надавало подіям надзвичайно специфічного характеру. У СФРЮ досить часто підкреслювали, що вона є країною шести республік, п'яти народів, чотирьох мов, трьох релігій, двох алфавітів та однієї партії.
Щоб утримати в єдиній державі економічно й культурно різноманітні елементи, які мали досить обмежений часом досвід співіснування, потрібна була об'єднуюча наднаціональна сила. З 40-их років таку силу являв собою Союз комуністів Югославії, на чолі з Йосипом Броз Тіто. Політика СКЮ в національному питанні вирізнялася волюнтаризмом: міжреспубліканські кордони були встановлені без урахування етнічного складу населення, значна кількість людей опинилася за межами “своїх” республік. Щоб зменшити вплив Сербії, там було утворено два автономні краї. В ранг національності була зведена релігійна належність.
Керівництво СКЮ в гострій політичній та ідеологічній боротьбі обстоювало необхідність збереження однопартійної системи та самоврядування, за яких, мовляв, можливий і політичний плюралізм. Лідери СК Хорватії та Словенії прагнули здоьути можливість самостійних дій у межах СКЮ. Йшла мова про реорганізацію партії на принципах федералізму, обмеження контрольних функцій центрального керівництва щодо процесів виробництва та розподілу в країні.
На XIV з'їзді СКЮ в травні та вересні 1990 р. делегації Хорватії та Словенії заявили про свою повну самостійність, а розпад СКЮ став провісником дезінтеграції СФРЮ[22,393].
У країні розпочався стрімкий процес відновлення “старих” і виникнення нових партій, організацій та рухів.
В липні 1990 р. Союз комуністів Сербії проголосив про свій саморозпуск, на його базі разом із Соціалістичним союзом трудового народу була створена Соціалістична партія[22,394].
В лютому 1991 р. на політичній арені з'явилась Соціалістична демократична партія Боснії й Герцеговини; у квітні - Соціал-демократичний союз Македонії; в червні - Демократична партія соціалістів Чорногорії та Партія демократичних реформ Словенії, в листопаді - Соціал-демократична партія Хорватії.
Нові ліві партії утворювалися в національних межах на платформі концепції „демократичного соціалізму”, парламентаризму багатопартійної системи та соціальної захищеності. Націоналістичні ідеї стали гаслом більшості лівих партій різної орієнтації склався новий потужний фактор політичного життя.
В 1990-1991 рр. у шести республіках СФРЮ відбулися парламентські вибори та розпочалася перебудова політичної системи. Вибори на багатопартійній основі в усіх республіках супроводжувалися прийняттям нових республіканських конституцій, а в разі випадків і декларацій про незалежність, у яких проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними.
Зміна суспільно-політичних пріоритетів, яка відбулася під час виборів до республіканських парламентів, сприяла поширенню відвертого антикомунізму та войовничого націоналізму. В цих умовах будь-які національно-культурні або економічні суперечності обтяжувалися політичними. У свою чергу, ворогуючі між собою неокомуністичні й антикомуністичні політичні угрупування найактивнішим чином експлуатували націоналістичні гасла, що об'єктивно вело до подабшого загострення міжетнічних відносин у країні.
На початок 1991 р. тільки Сербія та Чорногорія виступали за збереження СФРЮ як союзної держави, а Словенія, Хорватія, Македонія та Боснія і Герцеговина - за перетворення федерації на конфедерацію. Спільна хорватсько-словенська “Модель конфедеративного устрою Югославії” від 4 жовтня 1990 р. визначала, що “майбутня конфедерація має являти собою союз суверенних держав для досягнення спільних цілей.(…) Для збереження єдності в Конфедерації та ії стабільності центральне місце в системі органів має займати Конфедеральний суд на зразок Суду Європейського Співтовариства в Люксембурзі”[15,301-302]. 10 жовтня 1990 р. Словенія та Хорватія підготували повномасштабний проект “Угоди про Югославську конфедерацію - Союз югославських республік”. Однак зустрічна концепція Президії СФРЮ “Про конституційний устрій Югославії на федеральній основі”, вироблена16 жовтня 1990 р., вже своєю назвою заперечувала ідею переходу держави від федеративних до конфедеративних принципів[15,302].
На зустрічі керівників югославських республік 29 квітня 1991 р. вдалося домовитися про об'єднання зусиль із забезпечення стабільності в країні. Проте Словенія разом із Хорватією почала односторонню підготовку до повного виходу з федерації. Рішення було прийняте 24 червня, а 26 червня воно вже було засуджене керівництвом СФРЮ. Армія югославської федерації, розташована у Словенії, отримала наказ Белграда взяти під контроль зовнішні кордони Словенії, на яких влада республіки почала встановлювати символи нової держави. Таким чином, 27 червня 1991 р. почалися зіткнення підрозділів Югославської народної армії (ЮНА) ( до 22 тис. чол. ) з підрозділами словенської територіальної оборони ( 50 тис. бійців ) [22,401]. Того з дня Президент Словенії Мілан Кучан заявив про агресію проти країни з боку федерації. Бої між територіальною обороною Словенії та частинами ЮНА спалахували майже по всій республіці та по кордонах з сусідніми державами, особливої ж гостроти вони набули в районі м. Любляна. 28 червня танки ЮНА почали наступ, а літаки завдали ракетно-бомбові удари по цивільному аеропорту Любляни і по місцях зосередження словенської поліції. Війська Словенії блокували більшість гарнізонів 5-го військового округу, до якого входила територія республіки за часів СФРЮ, а Президент Словенії вимагає припинити вогонь з боку ЮНА та вивести її підрозділи з республіки. Югославська армія змушена була почати вихід із Словенії до Хорватії та Боснії і Герцеговини. Бойові дії завершилися на початку липня повною поразкою федеральних сил. Це зумовлювалося тим, що в ЮНА спостерігався занепад морального стану, про що свідчило масове дезертирство ,вихід з рядів федеративної армії словенців і хорватів, а близько 2,5 тис. військовослужбовців опинилися в полоні. Міське населення також не підтримало федеративної армії. Під час збройних сутичок на території республіки загинуло понад 60 чоловік. “За весь період боїв у Словенії ,за даними італійського Червоного Хреста, загинуло 64 чоловіки, з них 37 солдатів ЮНА,7 бійців територіальних військ Словенії, 4 поліцейських, 6 цивільних осіб, 10 іноземців;у полон було взято близько 3 тисяч військовослужбовців ЮНА (не рахуючи перебіжчиків, котрих було близько тисячі), майже вся група ЮНА, яка ввійшла до Словенії”[21,109].
У Словенії почалось активне формування власних збройних сил, дипломатичного корпусу, інших атрибутів незалежності. На сьогодні Словенію можна вважати єдиною державою колишньої СФРЮ зі стабільною внутрішньою ситуацією. Найменш відверті тут прояви націоналізму, дуже характерні для інших територій колишньої СФРЮ. Цьому сприяє монопольний склад населення: понад 95% словенців[15,303]. До того ж Словенія, можливо, єдина з посткомуністичних країн, яка не потребує допомоги з боку МВФ та інших фінансових організацій. На відміну від попередньої республіки в Хорватії збройний конфлікт набував риси всеохоплюючої міжетнічної війни. Головна проблема полягала в характері розв'язанні питання про право націй на самовизначення. Треба було вирішити: хто має право на самовизначення і вділено - держава або народ? Якщо держава, то республікам лишається тільки уточнити свої кордони та визначити умови сецесії. Якщо окремий народ у межах багатонаціональної республіки, то який статус внутрішніх кордонів і як їх визначити?
Після здобуття незалежності у Словенії виникли нові проблеми - проблеми встановлення кордонів держави. По-перше вирішувалося питання кордону з Хорватією. Спірною стала територія морського узбережжя, якого Словенія мала близько 40 км, а Хорватія - 1770 км. Складними питаннями у словенсько-хорватських відносинах вважається визначення приналежності автомагістралей, які пов'язують країну з Західною Європою ,взаєморозрахунки за роботу спільної АЕС у м. Кршко (територія Словенії) та ін.
Внутрішньополітичне становище Хорватії на початку 90-их років характеризується певною напруженістю через економічні і соціальні проблеми. У травні 1990 р. за повоєнні часи в Хорватії відбулися вибори до республіканських та місцевих органів влади на багатопартійній основі. Серед 20 існуючих партій та громадсько-політичних організацій перемогу здобула Хорватська демократична спілка (ХДС), представники якої зайняли переважну більшість у Саборі (парламенті) та ключові посади в уряді республіки.
На засіданні Сабору (25-26 липня 1990 р.) були прийняті поправки до республіканської конституції, Хорватію проголошено суверенною державою[15,303]. Такі зміни призвели до загострення міжнаціональних відносин у самій Хорватії. Сербське населення, яке компактно мешкає на території республіки, провело референдум з питання власної автономії. Що викликало негативну реакцію хорватської влади.
Центром міжетнічного протистояння в СФРЮ стало „сербське питання”. Після розвалу федерації 2 млн. сербів опинилися поза межами Сербії. Вони прагнули вільного , рівноправного визначення свого майбутнього. В самій Сербії домінували настрої солідарності з єдинокровними братами, які мимоволі стали громадянами інших республік. Цими настроями негайно скористалася націоналістично орієнтована опозиція. Тоді президент С. Мілошевич виступив на захист права сербів жити в єдиній державі, підкреслюючи, що визнання рівноправного статусу сербів у Хорватії, Боснії й Герцеговині є шляхом до стабілізації в цих республіках.
Суть збройного конфлікту у Хорватії полягала в зіткненні інтересів хорватів, які обстоювали право своє на відділення від СФРЮ при збереженні республіканських кордонів, і сербів у Хорватії, які, не відкидаючи перспективи жити з хорватами в єдиній державі, виборювали право самим вирішувати власну долю.
Найнепрмиреннішу позицію займали мешканці Сербської Крайни, яка історично ніколи не входила до складу власне хорватських земель. Уперше серби Крайни порушили питання про культурну автономію після приходу до влади ХДС (Хорватське демократичне співробітництво) у 1990р.[22,402]. Нова конституція визнала сербське населення національною меншиною, а розгорнута наступальна націоналістична пропаганда сприяла поширенню антисербських настроїв. Усе, що відбувалося, нагадувало сербському населенню геноцид хорватських усташів щодо сербів за часів Другої світової війни.
Спроби встановлення хорватського суверенітету на територіях із сербським населенням за допомогою сили викликали опір. 28 лютого 1991 р. Сербська Крайна прийняла рішення про відділення від Хорватії та підтвердила свою належність до СФРЮ [22,403].
В центрі конфлікту відразу опинилися дислоковані в Хорватії підрозділи ЮНА, яку в Загребі однозначно кваліфікували як ворожу силу та „оплот сербського гегемонізму” [22,403]. Однак формальні підстави для подібних обвинувачень з'явилися тільки після того , як у ЮНА розпочалося масове дезертирство хорватів, словенців, мусульман та македонців. Роль ЮНА в міжетнічному конфлікті мала подвійний характер. З одного боку вона виконувала вказівки федеральної влади, а з іншого - намагалася роз'єднати ворогуючі сторони: хорватські збройні формування і сербські сили самооборони.
Певну роль у розпалюванні міжетнічного конфлікту відігравав релігійний фактор. Священнослужителі різних конфесій активно заповнювали той ідеологічний вакуум, який створився після кризи ідей „самоврядного соціалізму”. В Югославії людей почали ділити на католиків (хорвати), православних (серби, чорногорці, македонці) та боснійських мусульман.
Бойові дії охопили саме ті райони Хорватії, де компактно мешкало сербське населення: Сербську Крайну з центром у Кніні та Сербську автономну область із центром у Вараджині (Славонія, Баран'я, Західний Срем). Саме ці райони були піддані руйнуванню, а їх сербське та хорватське населення зазнало значних втрат. Війна унесла життя більш ніж 30 тис. чоловік, близько 700 тис. втратили житло й стали біженцями.
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене:
втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
відсутністю об'єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
наявністю релігійного фактора.
Розділ II. Громадянська війна (1991 - 1995 рр.)
Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона „поріжеться” - подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початку свого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір. Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичних процесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими, некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістю розв'язати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональній федеративній державі, який складався протягом десятиліть.
Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатим національним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб 39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% - серби, 20,6% - хорвати [15,310].
Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвели до краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процес розпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крім давно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.
Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії та Герцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманські політичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано Ілію Ізетбеговича.
Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія та Герцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність та Платформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участі сербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80 сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербських громадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. се и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.