На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Культурологчн реалї 20 ст. в роман У.Еко "Маятник Фуко"

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 15.09.2012. Сдан: 2011. Страниц: 12. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


    ЗМІСТ 

    ВСТУП………………………………………........………………………..…3      
            РОЗДІЛ 1. ВИСВІТЛЕННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ РЕАЛІЙ НА БАЗІ АНАЛІЗУ СИСТЕМИ ПЕРСОНАЖІВ РОМАНУ, ХУДОЖНІХ ДЕТАЛЕЙ ТА ОПИСІВ У НЬОМУ.........................................................................6
      Образна система як відображення культурологічних реалій ХХ століття.......................................................................................................................8
      Художні деталі та описи як свідчення культурологічних реалій того часу............................................................................................................................13
    РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОГО ТЛА  КУЛЬТУОЛО-  ГІЧНИХ РЕАЛІЙ ХХ СТОЛІТТЯ..........................................................................16
    2.1.     Відображення культурологічних реалій у маштабах особистості, її мислення та свідомості...........................................................................................19
    2.2.     Висвітлення культурологічних реалій у маштабах розвитку суспіль- ства ХХ століття......................................................................................................22
    ВИСНОВКИ……………………………………………..………………..27
    СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ….………………..…..………..30
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
    
    ВСТУП
     
    Актуальність  даної роботи полягає в тому, що роман Умберто Еко “Маятник Фуко” являється досить популярним завдяки техніці його написання, висвітлення в ньому культурологічних реалій ХХ століття, тогочасної дійсності, введення нового принципу написання у стилі інтелектуальної гри. Через описи, художні деталі, розвиток сюжету письменник подає читачам реалії італійського життя ХХ століття.
    Майстерність  написання, новаторство твору також  є однією з причин його актуальності, оскільки сам жанр твору є новим, незвичайним. Новизна розвитку сюжету та художніх описів народжує читача нового типу – не пасивного, а активного, творчо-діяльного. Автор змальовує картину  художнього життя XX століття, яку не можна порівняти ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю.  Яскравий пародійний аналіз історико-культурної метушні сучасного світу інтелігенції, попередження про небезпеку розумової деградації, яка породжує чудовиськ, від яких залишається лише один крок до “фашистоїдної  відразу – свідомості, а потім – і дії”, роблять книгу не лише інтелектуальною, а й актуальною. В одному зі своїх інтерв’ю Еко сказав: “Багато хто думає, що я написав фантастичний роман. Вони глибоко помиляються, роман абсолютно реалістичний” [29].
    Серйозні дискусії ведуться у сфері трактування місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. От в цьому й полягає один із новаторських внесків автора у італійську літературу ХХ століття.
    Дослідження даної проблеми ведеться досить активно, аналізуються аспекти творчості Умберто Еко, які найповніше відбивають традицію постмодерністської літератури. Варто наголосити, що праці, присвячені аналізу творчості У. Еко не чисельні – Є. Костюкевич, Д. Ребеккіні, А. Сабашнікова, і торкаються тільки деяких моментів творчості мислителя. Надзвичайно глибоко творчість Умберто Еко і, зокрема, культурологічні реалії у романі “Маятник Фуко” досліджені Ю.С. Сабадаш. Взявши д аналізу її  статтю ”Культурологічний постмодернізм Умберто Еко”. В цій статті ведеться огляд культурологічних аспектів творчості письменника, які найповніше відбивають традицію постмодерністської літератури і демонструють відданість письменника таким естетико-художнім чинникам, як цитування, колажність, мозаїчність, розірваність часу та ін. А також розкриваються питання впливу мас-медіа на формування людської особистості, її естетичних та ідеологічних уподобань.
    З одного боку, творчий доробок Умберто Еко розглянуто як вияв можливостей постмодерністської філософії та естетики, а з іншого – як своєрідну складову саме постмодерністського культурного простору.
    Метою роботи є дослідження на основі твору реалій життя людей ХХ століття, подати аналіз культурологічних реалій у романі Умберто Еко. Також мета вбачається не лише в детальному аналізі реалій італійського життя, а й в  розширення кругозору особистості через наближення читача до скарбниці світової літератури, відкриття надзвичайної дійсності ХХ століття.
    Для реалізації мети потрібно виконати ряд  завдань, які полягають у дослідженні  культурологічних реалій на базі аналізу системи персонажів твору, а також деталей та описів, розкритті історичного підгунтя у маштабах особистості та всього суспільства. Виконання даних завдань може бути виконано лише за умови детального прочитання роману ”Маятник Фуко”, аналізу життєвого шляху Умберто Еко та деяких його аспектів творчості.
    Об’єктом дослідження являється роман Умберто Еко "Маятник Фуко", а предметом, в свою чергу, є культурологічні реалії, відображені письменником у творі.
    Історія написання роману не є надзвичайною чи загадковою, все досить просто. Проводивши свої академічні дослідження його почало переслідувати одне невідступне питання. ”Відразу після написання “Ім'я троянди” я став питати себе: був це винятковий епізод у моєму житті, чи я спроможний написати ще один роман?” [29]. Попри свою складність і глибину, роман “Ім'я троянди”  не вичерпав всіх образів та ідей, які Еко вважав придатними до втілення в художньому творі, і він почав писати знову. Назва нового роману з'явилася легко - велике враження на Еко справив побачений ще 1952 року маятник Фуко.
    Зміст загальної структури роботи полягає  у висвітленні певних понять виконаної  роботи, а саме – аналіз  релій  італійського життя на основі системи  персонажів, художніх деталей та описів в ньому, дослідження історичного тла дійсності ХХ століття як на базі опису у маштабах особистості, так і у маштабах суспільства.
      Сьогодні У. Еко  – почесний доктор низки найвідоміших світових університетів. Широка популярність прийшла до нього після появи його праць з історії Середньовіччя, наукових досліджень в галузі мистецтвознавства та семіотики, а також двох світових бестселерів – “Ім’я троянди” та “Маятник Фуко”. Але його інші праці, фактично, не відомі українському читачеві. 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  1.  ВИСВІТЛЕННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ РЕАЛІЙ НА БАЗІ АНАЛІЗУ СИСТЕМИ ПЕРСОНАЖІВ РОМАНУ, ХУДОЖНІХ ДЕТАЛЕЙ ТА ОПИСІВ У НЬОМУ
       
    У 1988 р. з'явився новий роман Умберто Еко “Маятник Фуко” (“II pendolo di Foucault”). Він побудований у формі своєрідної інтелектуальної гри, яка набуває усіх ознак гнітючої та страшної реальності. Три редактори міланського видавництва “Гарамон” — Бельбо, Діоталлеві і Казобон зацікавились окультизмом. Вони вивчають його історичне коріння та спілкуються із його сучасними послідовниками і, врешті-решт, переконуються, що окремі епізоди історії розвитку людства, які ззовні ніби й не пов'язані між собою, насправді є єдиним причинно-наслідковим ланцюжком, керованим таємними окультними силами. Ось як цей роман характеризує дослідник творчості письменника С. Рейнгольд: “600-сторінковий роман є захоплюючою історією народження та зміни релігійних орденів у Європі, які кардинальним чином вплинули на всі ідеї, цінності та витвори людських рук — від Моцарта й Ейнштейна до Наполеона, російської таємної поліції, Сталіна та Гітлера, від знарядь допитів до Ейфелевої вежі і комп'ютерів IBM” [12] .
    Роман “Маятник Фуко” гостро полемізує із сучасними езотеричними вченнями, з Каббалою, алхімією і теоріями всесвітнього зговору. Назва книги походить від фактичного маятника, розробленого Фуко.
      Структура тексту включає в себе не лише текст-розповідь, але й електронні файли, написані Бельбо.На перший план у файлах Бельбо виходить образ Лоренцо Пеллігріні. У спогадах дитинства Бельбо  згадує Другу світову війну. До них включається й запис зі щоденника про те, як Бельбо  грав на трубі на похоронах, ключовий текст для розуміння образної концепції особистості Бельбо. Подані у формі ліричних відступів, наділені тематичною спільністю, ці фрагменти дозволяють виділити їх в іншу підгрупу, яка в тематичному відношенні більшою мірою належить до файлів Бельбо,  ніж до розповіді Казобона.
    Взявши  за основу сюжет, досить легко можна  помітити характерний для постмодернізму такий стилістичний прийом, як поєднання  елементів елітарної та масової  культури. Він перший автор, що взяв стратегію внутрішньої побудови твору. Атмосферою напруженого очікування, яка може служити поясненням інверсійного розвитку подій у романі, Еко вводить необхідну річ для масової культури – це цікавість, захоплення. І якщо розглядати зовнішній сюжет з цієї точки зору, то жанром роману можна вважати триллер з елементами детективної і любовної інтриги (коли зник полковник Арденті, відносини Бельбо з Лоренцою). Казобон ототожнює себе з детективом Семюелем Спейдом, головним героєм «Мальтійського сокола» Д. Хеммета, коли говорить про свої спроби розібратися у психології Бельбо. Традиційною для масової літуратури є і спеціальне спрощення лексики, витриманої в дусі науково-популярної беллетристики, орієнтованої на інтелектуальний рівень середньостатистичного читача.
    Проте Еко не обмежується лише пригодницькою  літературою. Елементом, взятим з масової  літератури, але вже на рівні “внутрішніх сюжетів” також є тематика так званої «літератури окультизму”. Акцент робиться на її опозиції традиційній науці і історії також.
    Скільки прочитань – стільки й вражень: одні називають книгу геніальною, інші  зневажливо називають її чтивом для псевдоінтелектуалів. А треті  – просто перечитують її знову  і знову, прагнучи віднайти щось нове, відкрити таємницю. 
    Отже, можна зробити висновок, що художні деталі, описи, персонажі – все це є матеріалом, який в руках відомого італійсьго метра стає шедевром світової літератури, адже саме на основі них ми можемо бачити дійсність ХХ століття, реальну картину життя культурного середовища.  
 

    
        Образна система як відображення культурологічних реалій ХХ століття
           Досліджуючи образну систему роману, можна говорити про те, що вона є своєрідним втіленням культурологічних реалій ХХ століття в Італії. Кожен образ є носієм рис, якими наділені і люди тогочасної сучасності. За допомогою образів автор демонструє нам своє розуміння гри як різновиду інтелектуальної діяльності, що дає індивіду можливість самореалізації: ця ідея являється головною темою електронних файлів Бельбо. Цінність гри міститься, насамперед,  в самому процесі, який не має на меті якогось певного результату. Проте гра займається моделюванням «іншої дійсності», яка суттєво відрізняється від реальної. [2, с. 640]
      Образ Бельбо є цікавим як  приклад мовної гри автора  з читачем: риси автобіографії Еко синтезуються з мотивами й образами, почерпнутими зі світової культури. Існує версія, згідно з якою прототипом Бельбо служив Ч. Павезе, який все життя прагнув бути самим собою. Ось це і являє собою одну із культурологічних реалій ХХ століття, яка представляє собою приклад сучасної людини, людини, яка прагне залишатися сама собою у всіх життєвих ситуаціях. Людина постмодерністського світу має складну структурну побудови внутрішнього світу, з усією складністю та незрозумілістю.
    Для загального розуміння образної теми та смислу, який вони в собі несуть, важливими є також другорядні персонажі. Найближче оточення головних дійових осіб складають жіночі образи Лоренци Пеллегріні, Ампаро і Лії.
    Лоренца, кохана Бельбо, яка була названа  Альє “Софією”, асоціюється з прекрасною жінкою “Застільних бесід” Данте, яка являє собою образне вираження філософії. З іншого боку, вона являє символ Премудрості, образ, що пройшов крізь призму давньогрецьких, іудейських, християнських естетичних уявлень. Втілюючи мудрість, вона ототожнюється з вічно невловимою Істиною.              
    Ампаро  – інший жіночий персонаж другого  плану, вводиться автором як контраст до образу Лії. Казобон характеризує Ампаро як справжню атеїстку. Її внутрішній конфлікт виявляється в невідповідності її переконань і духових прагнень, які штовхають її  на активну участь у Помпа Жирі, ритуалі культури синкретичного характеру, з середовища, з якого вона походить. Образ Ампаро, побудований на парадоксальних уявленнях, вона приховано виражає  насмішку автора над декларованою відмовою від релігійності, носить явно іронічний характер. Ампаро вміщує в собі також риси людини, яка є типовою для Італії ХХ століття.
    Психологічну  паралель Ампаро створює Лія, яка  вирішує гносеологічні проблеми з позицій раціоналізму, намагаючись не мислити неправильно. Лія через два дні знаходить розумне і логічне пояснення «плану тамплієрів», яка виявляється купецькою квитанцією, і, використовуючи різноманітні концепції міфологічної школи критики, руйнує ряд містифікацій, на основі яких Бельбо, Казобон, Діоталлеві на протязі десяти років створювали свою гру [7].  Цьому персонажу виділено менше авторської уваги у розповіді, проте сама її присутність уже доказує повну неспроможність і безглуздість абстрактних суджень головних героїв. Її позиція виражає іронію автора у відношенні не лише до гри, в якій беруть участь Бельбо, Казобон, Діоталлеві, але й глибоку самоіронію автора, оскільки План, і сам “Маятник Фуко” являють собою тексти, результати гри, абсурдні за своєю суттю.  
    Багаточисленні образи так званих “одержимців”, починаючи з полковника Арденті, який заклав початок Плану, закінчуючи Гарамоном. Серед них виділяються авантюристи такі, як Арденті, Альє, мадам Олкотт, люди, одержимі певною ідеєю, такі як Салон, П'єр, Браманті, і також ті, хто віддає данину модним віянням, тобто, хото лише йде в ногу з сучасністю й не задумується над вічними істинами. До останніх відносяться Гарамон, Ріккардо, Де Губернатіс. Всі вони разом виражають ідею «вічного фашизму». Історія Бельбо стає демонстрацією того, як зароджується фашистська психологія в голові нормальної людини, і тоді стає зрозуміло, чому Бельбо не лише не боїться, але й прагне померти під час досягнення ідеї, навіть якщо вона зводиться до того, що ніякої ідеї не існує.
    Важливим для розуміння роману є такий мікрообраз труби, наповнене смислом нав’язливе видіння Бельбо. Труба являється символом істини, яка відкривається лише на одну мить, яка виявляється через тотальність іронії і самоіронії, яка в своєму самозапереченні здатна запропонувати позаіронічний та позазнаковий вихід до себе самого і до об’єктивності. Істина пізнається не кожному, та для Бельбо відкриття власної ітини є досить важливим. Ось і є типовий представник і виразник культурологічних реалій ХХ століття.
    Важливо наголосити на важливості цінування вічного, спражнього, його шанування і возвеличення. Та персонажі твору прагнули відкоригувати вічність, тому й були наказані долею. Внутрішня, глибинна причина гибелі двох із трьох редакторів видавництва “Гарамон” не в тому, що вони доторкнулися до таємниць неначе не існуючого і водночас окультно-терористичного підпілля, а в легковажному і безвідповідальному поступу до “всего сомнительного, что начиналось позже” [7]. Вони не могли не поступитися – людина не повинна випадати з часу, читати історії нотації, намагатися її зупинити чи змінити. Герої книги живуть в актуальному і складному протиріччі епох, несуть в собі обидва її полюси –добро і зло, історію і Кабалу, релігію і науку, людину і божество.
    Загальний зміст нашого світу розкривається через ті опозиції, в які він включений. Перша з них – хронологічна. В кінці 60-х років герой роману по імені Казобон їде всього лиш на рік-два в Бразилію і, повернувшись, не впізнає свою Італію. В ресторанчику, тобто в “Піладі”, де колись від проводив довгі вечори, тепер він став “обнаруживать среди бесчисленных незнакомых лиц те, близкие, лица выживших, которые я узнавал сквозь некоторый туман воспоминаний: кто стал служащим в рекламном агентстве, кто — консультантом по налогам, кто — букинистом...”[3, с. 445]. Контрастом до сучасності, що настала з 70-ми роками, служить також роки антифашистської опозиції в кінці війни і повоєнний період. Для другого героя роману на ім’я Бельбо спогади про той час “оставались на особом месте в его сознании, как знаки реального мира, в котором пуля означает пулю, или пролетит, или словишь, в котором враги выстраиваются стенка на стенку, и у каждого войска свой цвет, или красный, или черный, или хаки, или серо-зеленый, без двусмысленностей, по крайней мере ему тогда так казалось, что без них.” Його спогади були солодкими, тому що говорили про єдині істини, які йому зустрічались, все сумнівне розпочиналось згодом, як говорив він.
    В закладених тут “релеватних опозиціях” розкриваються риси тієї дійсності, аналіз і зображення якої складають зміст роману: відтворена дійсність тут – це час після історичного перепаду – після кризи 60- років; її атмосфера – двояка незрозумілість, де суспільно-політичні протистояння дали дорогу буддизму і астрології; в ній знайшлися втрачені прості очевидності матеріального і фізичного життя. Зображена в романі дійсність хронологічно відноситься до епохи постмодерну, фабула показує, що він вцілому являє собою дзеркало, яке відбиває постмодерністський світ.
    Для героїв логіка “сводится к вырабатыванию приемлемого понятия глупостей” [3, c. 83]. Однією з реалій, яка відображена в романі, є те, що все студентство, інтелектуали збираються вечорами у барах й вживають алкоголь з метою досягнення таким чином до стану “безумців” й це “безумство” вважається для них прийнятним і обов’язковим, як говорить один з героїв твору: ”минимальная степень алкогольного опьянения являлась обязательной” [3, c. 67]. Цілу ніч в барі “Пілад” збиралися студенти, архітектори, художники, дипломники й обговорювали важливі питання у найрізноманітніших сферах життя: науки, політики, соціології, історії, математики.
    Звідси слідує висновок, що ХХ століття для людей було не настільки яскравим, настільки таким, що могло подавити їхню психіку, бажання. Не виявлялося особливого росту науки, а лише ріст технічних досягнень, а у такий спосіб люди забували про споконвічні істини. Люди того століття відчували на собі певну подавленість, невпевненість й хоча б вечором та вночі вони могли вдосталь наговоритися про актуальні проблеми. Як говорить Казобон: “то, что я принимал за высшую трезвость и что ситал принципом жизни, было проявлением подавленности” [3, c. 69]. Так на основі персонажів автор показує нам типових представників ХХ століття, які втілюють в собі культурологічні реалії, й можна говорити, що вони є носіями рис посмодерністської дійсності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    
        Художні деталі  та описи як  свідчення культурологічних  реалій того часу
    На  основі прочитання роману Умберто Еко  та його аналізу можна свідчити, що культурологічні реалії ми розпізнаємо у художніх деталях та описах, використаних у творі. Подібна композиційна організація “Маятника Фуко” вписується в рамки семіотичної концепції, яка пропонує розглядати цей текст як цілий світ, оскільки він являється знаковою системою, і, більш того, уподібнювати світ глобальному і незакінченому тексту.
    Дія “Маятника Фуко” розгортається  у світі, де факти непомітно змішуються з вигадкою, де таємні товариства накреслюють  правдивий хід людської історії, а окультний світ крадькома здійснює підривний вплив на реальність. Запозичивши структуру роману з Каббали, Еко використовує цілу низку найрізноманітніших елементів, сплітаючи їх у тканину, в якій зіставляється і протиставляється сучасність і давнина, чудесне і наукове.
    Художньою деталлю, що відтворює світ Італії кінця ХХ століття, є План, світова змова, адже для тогочасної Італії така тематика є досить актуальною.
    Планом  голові дійові особи називають розроблену ними концепцію історії, яка базується  на неправдивій теорії Всесвітнього зговору, що є важливим фактом при розгляданні концепції гри, виведеної Еко в “Маятнику Фуко”. Тут переплітаються факти офіційної історії з поширеними міфами, як наприклад, заклик помститися за Жака де Моле на барикадах під час Французької революції. В романі зібрані всі приклади подібних зговорів: тамплієрів, з яких все й починалося, розенкрейцерів, єзуїтів, жидономасонів і багатьох інших [27].
    Варто наголосити на важливості такої деталі в романі, як  теорія змови. На контекстуальному рівні вона виражає те, що люди ХХ століття готові перевернути історію, істину, правду тільки для того, щоб внести щось нове, деконструювати дійсність. Більшість книг фокусують свою увагу на таємничості і альтернативних версіях всесвітньої змови. Еко ухиляється від такої пастки без відхилення від історичної містифікації навколо Ордену Тамплієрів. По суті, виходячи з аналізу цієї деталі, можна сприймати роман як критику, пародію чи переосмислення грандіозних, всесвітніх зговорів, що часто створювались останнім часом у літературі післявоєнного періоду середини та кінця ХХ століття.  Не дивлячись на те, що головну інтригу сюжету складають деталі концепції Плану, книга звертає увагу на розкриття особистостей персонажів і на повільній їх еволюції із скептично налаштованих редакторів, які висміюють рукописи до рівня легковірних авторів незрозумілих текстів, які перевертають історію. Таким чином, теорія змови виявляється в якості джерела інтриги, а не серйозного утвердження історичної істини.
     Втім, цікавість до всесвітніх змов, розділяють з Еко й багато інших сучасних письменників: достатньо назвати роман “Джин” Алена Роб-Грийє, “Веселку гравітації” Томаса Пінгтона, деякі розповіді Віктора Пелевіна. Звичайно, подібна цікавість не випадкова. Що ж таке змова? Це сітка, яка окутала увесь світ. Ті ж лабіринти і дзеркала, які так хвилювали Борхеса і автора “Імені троянди” (у фіналі "Маятника Фуко" також з’являється дзеркальний лабіринт: у фільмі Орсона  Уеллса “Леді із Шанхаю”, який дивиться Казобон після смерті Бельбо – там дзеркальна кімната стає місцем стрілянини й гибелі персонажів). Але окрім цього, сітка – це кросворди, паризькі підземелля, дерридіанські децентралізовані структури, гваттарієвські різоми [18, c. 958].     
    Образ лабіринту не випадково став  головним в культурі останніх десятиліть. З часів структуралізму пануючим став погляд на літературний твір як на складну структуру, яка складається з поєднаних між собою різноманітних одиниць – семантичних, лексичних, мотиваційних. 
    У романі ми бачимо, що автор нам показує  як всі події пов’язані одна з одною по аналогії; асоціації не нові, бо представлені вже багато разів; якщо все сходиться – значить, все правильно. Логіка філологічного аналізу виявляється логікою параної.  
    Маятник Фуко стає точкою відліку у світі, що змінює обриси, тільки-но обрана нова система інтерпретації (насправді, чергова фантастична гіпотеза). Пошук змісту в цьому світі й зводиться до пошуку один-єдиної нерухомої точки. Але про те, що кожне з можливих прочитань не є остаточним, автор дає зрозуміти вже самою структурою твору. Частини книги названі за іменами десяти сефірот, найважливіших складових Каббали: Кетер, Хохма, Бина, Хесед і т.д., однак, характерно - відшукуючи пароль, щоб увійти в чужий комп'ютер, Казобон уводить як пароль перше, що прийшло йому на думку - назви семірот, і зазнає поразки. Розгадка приходить у момент розпачу: “У вас есть ключевое слово?” - запитує комп’ютер. “Нет”, - без всякої надії відповідає герой. І одержує доступ [12].
    Мається на увазі, що читач сприймає текст  адекватно. Але кожний читає текст по-своєму. Читач сам привносить у текст зміст значення, він здійснює процес декодування, у відповідності зі своєю компетенцією, знанням світу [5].
    Все людське життя - гра. Ми прикидаємось, що віримо в реальність людей, вони - свідомість авторської фантазії. Завдання письменника - змусити нас зіграти в цю гру, не замислюючись про те, що ми в неї граємо. Тепер немає розходження реальності й вимислу - усе гра.
    Автор свідомо створює такий текст, щоб було багато рівнів прочитання. Жоден з рівнів не домінує - немає ієрархії. Найбільша істина в тім, що немає ніякої істини.  В цьому романі багато цитат, але вони сприймаються як оригінальний текст, тому що ми не бачимо їх. Постмодернізм штовхає нас до того, щоб ми дивилися на життя новим поглядом, змінили свої стереотипи [5].
    Отже, художні деталі є яскравим виразником культурологічної дійсності. План, всесвітні  змови, тамплієри, ієзуїти та інші ордени - все це, при описі автором  служить непрямим описом реальності. А непрямим тому, що в підтексті, контекстуальному значенні понять у романі можна слідкувати за тими описами, які подає до них автор, і прослідковувати, як це сприймається героями, тобто типовими представниками суспільства Італії минулого століття. Звідси – опис реальності й реалії ХХ століття. 

     РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОГО ТЛА КУЛЬТУРО- ЛОГІЧНИХ РЕАЛІЙ ХХ СТОЛІТТЯ 

    Цей розділ присвячений трактуванню  культурологічних реалій ХХ століття через призму історичних подій, стан суспільного розвитку. Письменники ХХ століття були надто захоплені написанням творів, у яких більшою чи меншою мірою були б описані реалії життя. У статті Юрія Івановича Ковбасенка говориться, що постмодерністи полюбляють історичне тло і це дійсно помітно [7]. Та йому цікаво саме звідки така зацікавленість до історичних та культурологічних реалій, й він зазначає: “туга за історією, втілена в тому числі й у естетичному ставленні до неї, зміщує центр інтересів з теми “естетика і політика” на проблему “естетика і історія”. Читаючи це, розумієш, що, можливо, саме через це зараз увесь світ живе за принципом «кінця історії».
    “В любой истории есть смысл. Я умею найти смысл там, где не видят другие. И история становится книгой живых… Для этого нужно только время” [13, с.19-20].
    Вплив гностицизму Еко вбачає в різноманітних виявах сучасної культури. Від уявлення любовних відносин у вигляді екстазу чи витонченої духовності до естетичного возвеличення диявола, спроб досягнути одкровення через наркотики, словесний психоз, містику.
    Нове  явище в культурі, таке як криза  політичних ідеологій, переосмислення основ як дидактико-раціоналістичного  світорозуміння, так і авангардистського  експерименталізму, приводить в 60-х  роках до появи постмодернізму. Виникнувши як рефлексія, він поступово перетворюється в специфічну філософію пізнання, що зайняла практично повністю культурний простір другої половини минулого століття, що дозволяє даний період називати епохою постмодернізму.
    В пошуках теоретичної основи ця течія  звертається до концепцій постструктуралізму і “нової критики”. Інновації постмодернізму відмічені сильним впливом Р. Барта, М. Фуко, Ж.-Ж. Ліотара, Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, М. Бахтіна. І перш за все робіт Жака Дерриди, що заявляв про нестабільність якого-небудь смислу твору.
    Одним з констуктивних принципів постмодернізму стає відмова від формулювання чітко артикульованої істини і тотальний плюралізм, що знаходить своє вираження у відмові від ієрархічного світосприйняття: поділ на “високе” і “низьке”, “елітарне” і “масове” визнаються абсурдними.
    "Мы  живем в эпоху, когда все слова уже сказаны", - невипадково відмітив С.С.Аверінцев: основною художньою практикою постмодерністського мистецтва стає мистецтво цитування, оскільки рух культури розглядається як примноження образів і імен, ускладення смислами архетипних уявлень [18, с. 955].
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.