На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


контрольная работа Порвняльний аналз вровчення в основних напрямках християнства

Информация:

Тип работы: контрольная работа. Добавлен: 17.09.2012. Сдан: 2011. Страниц: 14. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
 
 
 
КОНТРОЛЬНА  РОБОТА
з дисципліни: «Релігієзнавство»
на тему: „Порівняльний аналіз віровчення в основних напрямках християнства” 
 

Викладач: ______________________ 

        
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ЗМІСТ 

1. Спільні риси віровчення в  основних напрямках християнства ...............       3
2. Специфіка  віровчення в напрямках християнства .................................... 5
Література........................................................................................................... 14
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
      
    Спільні риси віровчення в  основних напрямках  християнства
 
      Перш  ніж розглянути спільні риси віровчення в основних напрямках християнства, окреслим ці напрямки.
      Основними напрямками християнства є православ’я, католицизм та протестантизм.
      Спільною  рисою всіх напрямків християнства є спільне минуле. Розглянемо минуле цих основних течій християнства.
      Православ’я є одним з основних відгалужень у християнстві, що офіційно оформилося на території Візантії після розколу церкви в 1054 році на Східні і Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Отриманий у IVстолітті статус державної релігії узалежнив його від імператорської влади (католицька церква дистанціюється від політичної влади, намагається перебувати над нею), зробив ревним прихильником традиційних догматики і культу.
      Як  один з найпоширеніших і наймасовіших напрямів християнства, католицизм оформився  внаслідок першого великого розколу  в ньому (1054 р.). То був лише офіційний  акт розділення християнства на католицьку і православну церкви, супроводжуваний взаємним прокляттям Папи Римського і Константинопольського патріарха. Адже, як відомо, фактичне розмежування православ'я на західну і східну традиції відбулося значно раніше — у V ст. у зв'язку з розпадом Римської імперії.
      На  сучасному етапі католицизм об'єднує  до 900 млн. віруючих, будучи поширеним  переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія, західні області України та Білорусі) Європі, в більшості країн Південної Америки. Його сповідує майже половина віруючих Північної Америки, до третини населення Африки. Є католики і в Азії, але вплив католицизму тут незначний.
      Із  православ'ям і протестантизмом  його ріднить спільне минуле, більшість головних віросповідальних засад.
      Протестантизм (від лат. — той, що заперечує, незгідний) виник внаслідок другого розколу в християнстві як опозиційний рух католицькій церкві. Генетичне він був пов'язаний з Реформацією — національно-визвольним та суспільно-політичним рухом у Європі в XVI—XVII ст., який знаменував перехід від Середньовіччя до Нового часу, від феодальних до капіталістичних відносин.
      Саме  тоді на історичну арену виходив  новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. На той час католицька церква була центром феодальної системи. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, руйнуючи засади феодалізму, посягала й на позиції католицької церкви, її соціальні потуги наштовхувалися на необхідність релігійної боротьби, оскільки тодішні почуття і свідомість мас були сформовані церквою. З часом незначні прояви опозиції католицькій церкві (протестанська єресь) вилилися в могутній опозиційний потік, що заполонив усю Європу. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, поширився і на сферу релігійного життя, в якій на противагу феодальному католицизму розвинувся «протестантизм».
      Спричинилися  до цього і моральна деградація католицького духовенства, закостенілість церковного життя. А ще до Реформації професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1320—1384) і професор Празького університету Ян Гус (1369—1415) висловлювали сумніви щодо правомірності відпускання гріхів і видачі індульгенцій священиками, критикували їх непомірну пристрасть до наживи, настоювали на пріоритетності Священного Письма над Священним Переказом, заперечували реальність перетворення хліба на тіло, а вина на кров Господню, що, як стверджують православна і католицька церкви, відбувається під час таїнства євхаристії (причастя).
      Безпосередньо Реформація відбувалася в Німеччині  та Швейцарії. Ініціаторами та провідниками її були німецький чернець Мартін Лютер (1483—1546), ідеолог анабаптизму в Німеччині Томас Мюнцер (1430—1525), французький богослов Жан Кальвін (1509—1564), швейцарський __ священик Ульріх Цвінглі (1484—1531).
      Спільною  рисою всіх напрямків християнства є деяке віровчення.
      В основі православного віровчення — Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (рішення вселенських і помісних соборів V—VIII ст., праці отців церкви), Символ віри (визнання триєдиності Бога, боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, загробного воздаяння, також визнання церкви як посередника між Богом і людьми). Відвідування храмів, молитва, дотримання постів, таїнств для православних віруючих мають особливе значення. Особлива роль належить культу святих, церковним святам, вшановуванню ікон. Православ'я визнає хрещення, причастя, миропомазання, сповідь, шлюб, священство, єлеосвячення і богослужіння. Заперечує католицькі догмати про філіокве, чистилище, про непогрішимість Папи Римського та ін.
      Основу віровчення католицизму становлять всехристиянський Символ віри («Кредо»), що включає в себе 12 догматів і сім таїнств, які визнає і православ'я. Але якщо православ'я визнає рішення тільки перших семи Вселенських соборів, то католицька догматика розвивалася і на наступних соборах. У зв'язку з цим католицьке віровчення ґрунтується не лише на Святому Письмі (Біблії), а й на Святому переказі — сукупності релігійних положень і приписів, які вважаються «одкровенням Бога». Його утворюють постанови 21 Вселенського собору, офіційні документи глави католицької церкви — Папи Римського.
      Протестантизм також визнає абсолютний авторитет Священного Письма (Біблії) як основне джерело пізнання людиною Бога, утвердження її релігійних і моральних принципів, визнає можливість спілкування віруючого з Богом, віру в спасительну жертву Ісуса Христа
      2. Специфіка віровчення  в напрямках християнства 

      Специфіка віровчення в православ’ї полягає, перш за все, в тому, що православ’я на відміну від католицизму не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква є інтернаціональною щодо тлумачення канонів, обряд і світ, то в православ’ї полягають національні особливості: кожна з церков виробляє свою традицію, має свої свята. Наприклад, для української церкви Покрова є великим святом, в російському церковному календарі нічім особливим не виділяється, а в грузинському – його немає взагалі.
      Перші православні центри православ’я, які згодом стали контролювати діяльність віруючих на великих територіях, поставали як самостійні церковні утворення. З розпадом Римської імперії вони сформувалися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення взаємозалежності між цими територіями, внаслідок чого кожний церковний центр став самостійним у православному світі. З часом православні церкви виникли і в інших регіонах, здобуваючи самостійність у релігійно-церковному житті. У сучасному світі п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков. Відповідно до традиційного переліку (диптиху) кожна з них посідає точно визначене місце у структурі Вселенського православ'я. Крім них, існують й інші православні церковні утворення, з певних причин не занесені до цього переліку.
      Від інших напрямів у християнстві провослав’я відрізняють система віровчення, особливості культу, своєрідне пристосування до стрімкої зміни соціальної дійсності й постійне оновлення релігійної свідомості. Передусім це стосується окремих догматів Символу Віри, яких не знає православна церква.
      Розглянемо  специфіку католицизму.
      Головними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про філіокве — сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийнятий на Толедському соборі в 582 р. Не менш значущим є прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі догмат про чистилище. Сутність його полягає в тому, що після смерті людини душа її потрапляє в чистилище — місце між пеклом і раєм, щоб на очищувальному вогні звільнитися від гріхів. Потрапляють сюди душі грішників, що не отримали прощення в земному житті й не обтяжені смертними гріхами. Очищувальний вогонь одні католицькі теологи символічно тлумачать як муки совісті, розкаяння, інші — як реальний вогонь. Вважається, що рідні та близькі покійного за допомогою «добрих справ» — молитов, богослужінь у пам'ять про покійного, пожертвувань на користь церкви можуть скоротити час перебування душі в чистилищі, прискорити її вихід звідти.
      З догматом про чистилище пов'язане  вчення про запас добрих справ. Воно було проголошене в 1349 р. Папою Климентієм І і підтверджене Тридентським і Вати-канським соборами (1870 р.). Згідно з ним Ісус Христос, Богоматір, святі католицької церкви своєю діяльністю нагромадили стільки заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну його частину віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння. Сплативши церкві певну суму грошей, можна було отримати індульгенцію (лат. — милість) — папську грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити. Правом розподілу індульгенцій були наділені всі священнослужителі. З цією метою було розроблено спеціальні таблиці, в яких кожна форма гріха мала свій грошовий еквівалент. Не підлягали цьому лише «смертні гріхи».
      У католицизмі особливим є вшанування Богоматері — Діви Марії (Мадонни). Ця традиція запозичена у давніх релігій, які шанували Богородицю як Богиню-матір, Богиню родючості. У християнстві Богородиця представлена Дівою Марією, яка зачала від Святого Духа Ісуса — Сина Божого. Католицизм возвисив вшанування Богородиці до догмата про непорочне зачаття Діви Марії, а її культ певною мірою конкурує з культами Бога-Отця та Ісуса Христа. Визнання Марії Богородицею відбулося на Третьому Вселенському соборі (Ефес, 431 р.), а у 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття і тілесне возн-сіння на небо. Католицька церква вважає Діву Марію заступницею жінок перед Богом. У теології існує спеціальний напрям — маріологія.
      Значного  поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям і мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і  майже 200 тис. блаженних. Цей процес активізувався в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому 5 святих і 40 блаженних.
      Дуже  важливим у католицизмі є положення  про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості без його допомоги, оскільки воно має значні переваги перед мирянами і володіє особливими правами та привілеями. Зокрема, віруючим заборонено читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише латиномовну Біблію (Вуль-гату), мовою якої не володіє більшість віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише «тілом Божим» (хлібом), то духовенство — його кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов'язкова безшлюбність — целібат. Після висвячення священики залишаються в цьому сані назавжди, навіть якщо вони з певних причин відходять від культової діяльності. Всі вони належать до одного із католицьких орденів.
      Католицька  догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння людської душі вважається неможливим.
      Однією  з прикметних особливостей католицизму є вчення про главенство Папи Римського над усіма християнами, якого проголошено намісником Христа на землі, спадкоємцем апостола Петра, що засвідчує намагання католицької церкви уособлювати все християнство. Певним розвитком цього вчення став догмат про непогрішимість Папи Римського, що визнає непогрішимими офіційні його виступи, оскільки тоді його устами глаголить Бог.
      Ворожі  католицизму релігійні вчення називали єресями, а їх прихильників — єретиками. Церква вела з ними жорстоку боротьбу. Для цього було запроваджено спеціальний церковний суд — інквізицію. Звинувачених у відступництві від учення церкви кидали у в'язниці, піддавали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. Особливо жорстоко інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік «релігійних злочинців» був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і переховував їх).
      Одна  із провідних ролей у Ватикані належить Священній конгрегації у справах віровчення, у віданні якої контроль за відповідністю висловлювань діяльності теологів, духовенства католицькому віровченню. В цьому сенсі вона продовжує — в нових історичних умовах й іншими методами відлучення від церкви через анафему (прокляття) — діяльність середньовічної інквізиції, яка свого часу не гребувала жодними методами впливу на віровідступників, вдаючись до їх фізичного побиття, тюремного ув'язнення, організації публічних розкаянь (автозафе) і навіть ініціюючи фізичні страти.
      Особливо  урочистими є католицькі богослужіння, супроводжувані органною музикою (запроваджено в XVII ст.), хоровими і сольними співами. Відбуваються вони латинською мовою. Вважається, що під час літургії (месси) відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже і поза церквою спасіння неможливе.
      Пишнотою  і довершеністю форм відзначаються  католицькі храми. Спершу в їх архітектурі домінував романський, а згодом утвердився готичний стиль. Тепер часто вдаються до модернових архітектурних рішень, передбачаючи на периферії храму приміщення для бібліотеки, ігор, кафе тощо. Якщо православ'я в інтер'єрі храму надає перевагу іконам, то католицизм — скульптурним зображенням святих, проте в усіх храмах (костелах) має бути дванадцять ікон із зображенням хресного шляху Ісуса. Немає в костелах вівтарів.
      Католицька  ідеологія надзвичайно рухома. Це простежується в рішеннях другого Ватиканського собору (1962— 1965 рр.), який переглянув чимало уявлень, що перестали бути співзвучними часові, прийняв 16 документів, у яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму. Прийнята тоді конституція про літургію дозволяє спрощення і пристосування до місцевих умов багатьох обрядів. Зокрема, дозволено частину меси служити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити кілька разів на день, щоб люди могли відвідати їх у зручний час. Відтоді вважається доцільним включати до католицького культу елементи місцевих релігій, йти на зближення з іншими християнськими церквами. З цією метою визнано таїнства і обряди, здійснені над католиками в інших християнських конфесіях (хрещення католиків у православних храмах, а православних — у католицьких). Католикам Китаю дозволено поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.
      На  відміну від інших напрямів у  християнстві католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу церкви — Папу Римського. Ватикан є історичним спадкоємцем церковної держави — Папської області, яка сформувалася в 756 р. на невеликій території сучасної Італії. Вона проіснувала до 1870 р. Потім у процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни папство, вступивши в союз із існуючим в Італії режимом, домоглося відродження Папської держави — Ватикану (1929 р.), що займає тепер 44-гектарну площу. Ватикан має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. Згідно з Конституцією Папі Римському належить вища законодавча, виконавча і судова влада, тобто він є абсолютним символом папської влади, монархом Ватикану, якого офіційно титулують єпископом Риму, намісником Ісуса Христа, помічником князя апостолів, верховним понтифіком (главою) Вселенської церкви, патріархом Заходу, Італії, архієпископом і митрополитом Римської провінції, монархом міста-держави Ватикан.
      Обирає  папу Колегія кардиналів (конклав) пожиттєво. Вибори відбуваються у знаменитій Сикстинській капелі Апостольського палацу в ізольованому приміщенні, всі входи до якого на той час опечатують. Після обрання папи над пічною трубою Сиктинської капели в'ється білий дим, що означає спалювання бюлетенів. Чорний дим свідчить, що папу не обрано, і разом з бюлетенями спалюють сиру солому.
      За  всю історію Римської католицької  церкви було обрано 262 папи. З 1523 по 1978 рік папський престол посідали тільки італійці. У 1978 р. Папою Римським було обрано Краківського архієпископа Кароля Войтилу, який прийняв ім'я Іоанн Павло II.
      Символом  папської влади є Святий престол. Згідно з канонічним правом церкви до Святого престолу належать державний  секретар, відомства папської адміністрації, які утворюють Римську курію — центральний виконавчий апарат католицької церкви. Вона керує церковними і світськими організаціями, що діють у всіх країнах світу. Очолює її кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган — Синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.
      Ієрархія  католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість  нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими католицькими організаціями. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є Державний секретаріат. Він відає дипломатичними справами. У країнах, з якими Ватикан має офіційні відносини, Папу Римського представляють постійні посли — нунції. Італія і Ватикан також обмінюються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.
      Вся територія католицизму поділена на області (архієпархії). На регіональному рівні діють єпископські конференції (країн Європи, Латинської Америки тощо), які періодично влаштовують свої засідання. Поточними справами між засіданнями керують спеціальні органи.
      Централізована  система управління передбачає і  широкий діапазон свободи національних церков, якими керують призначені папою вищі ієрархи — кардинали, патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи. До національних церков входять єпархії, очолювані ієрархами від єпископа до кардинала, сан яких залежить від місця єпархії в структурі католицької церкви. В автономній національній церкві старшим над усіма єпископами є примас, за відсутності автономії єпископи безпосередньо підпорядковані Риму. Найменшим елементом цієї структури є прихід, справами якого переймається священнослужитель.
      Помітну роль у справах католицької церкви відіграють організовані в конгрегації та братства ордени ченців. Всього їх до 180. Об'єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності. Діяльністю їх керує Ватиканська конгрегація у справах освяченого життя і товариств апостольського життя. Ордени ченців керуються відповідними статутами, мають централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам — абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує генеральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не діяли.
      Одним із перших виник орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом користувався він у X—XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи й Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання.
      Особливо  багато виникло чернечих орденів у XI— XIII ст. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб, які відзначаються жорстокою внутрішньою дисципліною. Щоб вступити, наприклад, в ордени кармелітів, августинців, передусім слід відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців має право здійснювати проповіді й таїнства, викладати в університетах. Під його опікою перебувала інквізиція. Завданням заснованого у 1215 р. ордену домініканців (братів-проповідників) була боротьба проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.
      У 1534 р. Ігнатій Лойола заснував орден  єзуїтів (Товариство Ісуса) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій католицької церкви, орден переслідував учених, присікав вільнодумство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти, крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. Тим, хто належить до нього, не обов'язково жити в монастирях і носити монастирський одяг. Передбачає він і таємне членство. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. осіб).
      Установи  Ватикану об'єднують 9 конгрегацій, 3 трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3—4 особи) і главою — префектом. Найважливішими з них є Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність). Вона є найзаможнішою, оскільки отримує різноманітні дотації від бізнес-менів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віровчення. Має вона видавництво, притулки, школи.
      Католицтво  успішно «вписалося» в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», яка вважається першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реалій індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона засуджувала класову боротьбу, проголошувала недоторканість приватної власності, заступництво особам найманої праці тощо.
      У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні, перед якою особливо потерпало людство в середині XX ст., неабияку роль відіграла підтримка католицької церкви принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Ватикан виступав за заборону ядерної зброї, підтримував спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію зайняв він і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення там католицизму.
      Ватикан є активним учасником міжнародних організацій із прав людини, Наради з безпеки і співробітництва у Європі, переговорів з проблем роззброєння тощо. Його позиція істотно впливає на формування поглядів з найважливіших соціально-економічних, суспільно-політичних і моральних проблем. Значні зусилля він зосереджує на оптимізації соціальної доктрини церкви, яка містить обов'язкові для віруючих соціально-економічні та політичні норми, передбачає застосування істин віри та моралі до сфери соціальних відносин.
      Церква  виражає свою стурбованість екологічними проблемами, поширенням споживацької ідеології. Помітне місце в її соціальній доктрині посідає проблема праці, яку вона трактує вже не як кару за первородний гріх, а як важливий чинник буття людини.
      У внутріцерковній політиці Ватикан дотримується традиційних позицій: засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа Іоанн Павло II засудив тенденції до плюралізму в єзуїтському ордені. Водночас, вшановуючи сторіччя від дня народження видатного вченого Альберта Ейнштейна, Іоанн Павло II визнав помилковим і несправедливим засудження в минулому до страти інквізицією Галілео Галілея.
      Католицька  церква постійно переймається проблемами сім'ї, дітей і батьків. У поглядах на людину акцент робиться не на її гріховності, а на тому, що зближує її з Богом.
      Наприкінці 50-х років XX ст. було переорієнтовано європейську політику Ватикану: ідею «малої Європи» змінило прагнення до «об'єднаної Європи». З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було покладено тезу про спільні християнські корені європейських націй. Для пропаганди концепції «неоєвропеїзму» використовують трибуну ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.
      Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, — комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня  єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції та невичерпності сил. У сучасній Європі немає суперечностей між Сходом і Заходом, вона — єдина сім'я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Релігійне і культурне зближення європейських націй повинні розвиватися одночасно.
      Для обґрунтування неоєвропеїзму Іоанн  Павло II запропонував свою концепцію нації, яка охоплює такі важливі аспекти, як народ, вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Згідно з цією концепцією Європа, будучи об'єднаною спільністю походження, культурної історії, традицій, цінностей і фундаментальних засад організації життя, може вберегтися від внутрішніх небезпек й апокаліптичних конфліктів. Оскільки велика і різноманітна спадщина європейських народів переживає глибоку кризу, створення «нової Європи» пов'язано з надією на релігійне відродження. За словами Іоанна Павла II, «відродження у християнському дусі є єдиним засобом врятування Європи». У 1985 р. папа видав енцикліку «Апостоли слов'ян», провідна думка якої полягає в необхідності об'єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом і Заходом, стверджує Ватикан, в об'єднанні християнських церков у Вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої — встановлення передусім моральної вищості католицької церкви. Це положення переслідує і політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церкви.
      Етапними  для католицизму стали 80-ті роки XX ст. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річ-чю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи у контексті еволюції сучасного суспільства. Серед проблем було названо ускладнення відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. У декларації «Заклик Бога до всіх людей » синод закликає всіх людей (не тільки католиків) до участі у створенні «цивілізації солідарності та любові», бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури.
      На  порозі третього тисячоліття серед  католиків постійно зростає прагнення  до створення найширшої платформи  для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства».
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.