На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Апокрифчн апокалпсиси

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 18.09.2012. Сдан: 2011. Страниц: 43. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ  І. Апокрифи Святого Письма
      Значення апокрифів
      Старозавітні апокрифи апокаліптичного жанру
      Новозавітні апокрифи (апокрифічне Євангеліє)
      Доля та роль апокрифів в церкві
РОЗДІЛ  ІІ. Новозавітні апокрифи
      2.1 Феноменальність протоевангелія  Якова
      2.2 Значущість послання Варнави
      2.3 Особливість діяння Павла
РОЗДІЛ  ІII. Апокрифічні апокаліпсиси
      3.1 Суть апокаліпсису Павла
      3.2 Природа апокаліпсису Марії
      3.3 Апокаліпсис Іоанна
ВИСНОВКИ
СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП
    На  ґрунті християнства, власне його грецько-візантійського різновиду, у ХІ-ХІІІ ст. Витворилася візантійсько-слов’янська культурно-історична спільність, до якої увійшла і Київська Русь. Література Київської Русі у своїх печатках сперлася на письменство візантійського і болгарського походження. „Це був фактично перший південнослов’янський вплив на Русі, коли відбувалася активна трансплантація на давньоруський грунт пам’яток південних слов’ян і пам’яток інших народів у слов’янських переробках. Так ми одержали готовими численну апокрифічну літературу, християнську агіографію, кращі зразки візантійської ораторсько-учительної прози і гімнографії, збірники апокрифів, зразки природничо-наукової та історичної літератури, християнізовані повісті” [8, c.11].
    Серед творів перекладної літератури візантійсько-слов’янського  походження одне з найвизначніших місць  належить апокрифам.
    Апокрифи - це легендарні оповідання на теми зі „старого” і „нового завітів”, які не були включені у склад канонічних книг Біблії і пізніше стали забороненою літературою, не визнаною церквою (само слово апокриф походить від грецького “apokryphos - „таємний”, „сокровенний”). На вселенських соборах 4 століття апокрифічна література була заборонена як така, що відступає від офіційного церковного вчення.
    Проте апокрифи дуже поширилися: через свій казково-фантастичний зміст, розходження  з вченням офіціальної церкви й протест проти соціальної нерівності і неправди. Із апокрифічних євангелій  чимало почерпнула християнська іконографія. І, звісно, вони мали великий вплив на усну народну творчість та образотворче мистецтво.
    Святе письмо не давало відповіді на ті питання, що зринали в головах у благочестивих  читальників; деякі події воно переказувало занадто коротко, про долю відомих біблійних осіб тільки згадувало, а не оповідало докладно. Через те багато постало творів, що тлумачили й доповнювали текст біблійних оповідань. Апокрифи найбільшу увагу звертали на події й особи, про яких у святому письмі нема докладних відомостей, наприклад, про побут перших людей у раю, про Еноха (живим на небо взятого), про Мелхиседека - священика, про життя Христа на землі, зруйнування Христом пекла, про кінець світу тощо. Такими невідомими з святого письма подіями найбільше цікавляться апокрифічні твори, силкуючись дати відповідь на те, що здавна було загадкою перед побожними людьми. Апокрифи діляться звичайно на старозавітні, новозавітні, апокрифічні оповідання про святих й есхатологічні (легенди про долю людини після смерті, про майбутню долю всього людства, про кінець світу та Страшний суд). Старозавітні апокрифи оповідають про створення світу, Адама й Єву, про дітей їхніх, про хресне дерево, про Еноха праведного, Ноя й Авраама, про заповіт двадцяти патріархів, про Мойсея, Давида й Соломона, особливо - багатий цикл апокрифів про останнього (близько Х ст. до н.е.). В них Соломон зображається як взірець мудрості й догадливості. Деякі перекази розповідають про його зносини з фантастичною істотою Китовросом („Соломон і Китоврас”). З великою часткою ймовірності можна припустити, що апокрифічні сказання про Соломона існували вже в Київській Русі, хоч відомі нам рукописи лише від ХV ст.
    У літературному вжитку сказання про  царя Соломона існували аж до ХVІІІ-ХІХ ст., впливаючи на народні казки. Не менш популярними були апокрифи про бунт Люципера й янголів, про Ламеха - „нащадка третього сина Адамового, Сіфа”.
    До  новозавітних апокрифів належать так  звані апокрифічні євангелія  Якова, Хоми і Никодима, „Сказаніє  Афродитіяна", „Преніє Христа съ дияволом", „Слово Адама во аде к Лазарю", „Хожденіє Богородицы по мукамъ", „Слово о виденіи апостола Павла", „Беседа трехъ святителей", Сказаніє о 12 пятницах" і т.д. З апокрифічних переказів про святих найбільш багаті цикли про св. Юрія та Федора Тирона [10, c.46].
    З апокрифів есхатологічних особливо цікавило народні маси „Ходіння Богородиці по муках”, відоме в грецьких рукописах  ХІІ ст. Пізніше „Ходіння” не раз перероблялося, змінювалося  й доповнювалося новими подробицями  побутового характеру і мало значний вплив на усну народну творчість України. Побутові риси в змалюванні грішників надають апокрифу реалістичного колориту [8, c.11].
    До  апокрифічних творів належить і широко розповсюджене в старовину так зване „Откровеніє Мефодія Патарського", що розглядає долю всього світу од його створення і до страшного суду, який мав би відбутись через сім тисяч літ від початку світу. Спочатку навіть християнські богослови не цурались апокрифів та запозичали в них матеріал для своїх писань. Але згодом з апокрифів почали користуватись єретики для боротьби з ортодоксальною догматикою. Апокрифів богомильського походження знаходимо вже в „Изборнику" Святослава (р. 1073). Вони мали величезний вплив на староруське і пізніше письменство, який позначається у писаннях Данила Паломника, Івана Вишенського, Галятовського, св. Димитрія Ростовського, у пізнішій драматичній і віршовій літературі й навіть у деяких церковних службах (акафісти) [10, с.47]. Сергій Єфремов на початку ХХ століття згадував, що «навіть тепер у глухих закутках можна іноді встріти у нас так званий „Сон пресвятої Богородиці" з „Листом Ісуса Назарейського" про святкування неділі, який імовірні люди самі переписують і дають іншим, сподіваючись, що за це їм гріхи подарує Бог» [1, c.79].  
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  I. Апокрифи Святого Письма
      Значення апокрифів
     «Апокрифічна» література - інакше кажучи, недостовірна, вона зазвичай недооцінюється істориками походження християнства, оскільки вона містить лише фантастичні вигадки, фольклор, породжений народної побожністю чи бажанням заповнити деякі прогалини канонічних текстів: мізерні відомості про дитинство Ісуса, про членів його сім'ї, про так званих «вісімнадцяти роках мовчання» в його житті (Матвій і Лука замовчують про цілий періоді - з 12 до 30 років, Марк починає з хрещення в Йордані, Іоанна цікавлять тільки три останні паски), про його стосунки з римлянами, про обставини його смерті, про події, що трапилися з ним після воскресіння.  
Багато апокрифічні євангелія безсумнівно виникли досить пізно - у IV, V та VI ст., Якщо не пізніше. Їх використання можливе у дослідженні історії християнства, осо6енно для пояснення процесу поширення та розвитку християнської ідеології у відповідності з часом і відмінностями соціального і релігійного оточення, в якому вона прищеплювалася.  
До апокрифічним джерел належать євангелія юдео-християнські та гностичні.
 

     Іудео-християнські євангелія 
     У християнських письменників II-IV ст. неодноразово згадуються євангелія юдео-християн, тобто християн (в тому числі і палестинських), не порвали з іудаїзмом. Серед цих євангелій називаються євангелія ебіонитів, назореїв, євреїв, євангеліє дванадцяти апостолів. Перші три спочатку мали свої особливі назви. Сучасні вчені не завжди можуть з упевненістю визначити, чи говорять стародавні письменники про різні євангеліях, або вони різними назвами іменують одні й ті ж юдео-християнські групи. Найбільш поширена точка зору, що існували три відмінних один від одного євангелія: ебіонитів (можливо, що співпадали з євангелієм дванадцяти апостолів), назареев, євреїв. Євреями прихильники ортодоксального напрямку називали всіх іудео-християн. Назіра і ебіонитів - самоназви християнських груп, ймовірно самих ранніх. Мабуть, «Господеві» було загальною назвою для членів сект, які брали хрещення в Йордані, в тому числі тих, яких хрестив Іоанн. Згодом іудеї стали називати назореями всіх християн, а «Назорейської єрессю» - християнство.  

     Євангеліє назореїв було написано на арамейською  мовою - розмовною мовою Палестини. Воно являло собою версію (можливо, більш давню) Євангелія від Матвія.
     Ебіонити були групою, пов'язаної з назореями (може бути, це були різні назви однієї і тієї ж групи). Слово «ебіонитів» сходить до кумранской «евіонім» - жебраки. Спочатку, ймовірно тільки віра у вже доконаний прихід месії відрізняла ебіонитів, які вірили в Ісуса, від ебіонитів-послідовників Вчителі праведності. Хрустіане-ебіонитів виконували приписи юдаїзму: здійснювали обрізання, святкували суботу. Іудео-християни користувалися великим впливом протягом усього періоду формування християнства.  
Ебіонитів-християни, як і їх попередники кумранські, вчили, що у світі існують дві сили - добро і зло. Бог не міг створити зло і несправедливість, він - втілення абсолютного добра. Між силами добра і зла йде безперервна боротьба. Кожна з цих сил має свого пророка на землі. Таким пророком добра був Ісус, а апостола Павла ебіонитів вважали пророком диявола.  
Іриней писав, що ебіонитів користуються тільки одним євангелієм - від Матвія. Це євангеліє, судячи з переказу її змісту, не збігалося з канонічним. У ньому була відсутня генеалогія Ісуса, вчення про непорочне зачаття. Для ебіонитів Ісус був сином Йосипа і Марії, бідною людиною. При хрещенні на нього зійшов Дух Святий, який при розп'ятті покинув його. У Євангелії євреїв відбувається як би містичне з'єднання духу і людини, що втілив в собі всіх очікуваних пророків.

     Оскільки  у перших християн не було уявлень  про непорочне зачаття, існування в Ісуса братів і сестер здавалося їм цілком природним.  
Крім розбіжності з питання про те, ким з'явився у цей світ Ісус - пророком або боголюдиною, між іудео-християнськими і канонічними євангеліями існували й інші відмінності. У іудео-християн було різкіше висловлено вимогу відмови від багатства.

     В окремих епізодах з іудео-християнських  євангелій більше побутових деталей, ніж у відповідних місцях Нового завіту, персонажі мають конкретну  соціальну характеристику. Тут яскраво  відображена психологія трудящої людини: просити милостиню для нього ганьба. Цих деталей немає в новозавітних євангеліях; для людей, які створювали їх, у жебрацтві, як і тілесне потворності не було нічого ганебного.
     Притчі  займають велике місце в Євангеліях і канонічних, і апокрифічних. Використовуючи реальні образи і ситуації, притчі надавали їм інше духовно-релігійне значення: раби людей перетворювалися на рабів божих, скарби мирські - у скарб віри. Тим самим дійсність ставала нереальною, а релігійна символіка - істинною реальністю.
     Особливе  місце в іудео-християнських євангеліях займав Яків, брат Ісуса. На відміну  від новозавітних оповідей, в Євангелії  євреїв говориться, що саме Якову перший з'явився воскреслий Ісус. Іудео-християни  виділяли серед учнів Ісуса своїх апостолів, так само як це робили християни інших напрямків, приписуючи їм особливо важливу роль.
     Те  небагато що, що нам відомо про іудео-християнських  євангеліях, дозволяє думати, що релігійні  уявлення, відображені в них, формувалися  в I ст. частково в середовищі палестинських сект, частково в середовищі іудеїв, що жили у східних провінціях Римської імперії.
     Ебіонитів і Господеві,. як і творці Апокаліпсису Іоанна, проповідували повне зречення від світу і готувалися зустріти друге пришестя Христа. Вони сподівалися на встановлення царства божого на землі і виступали проти багатства. Але подібні настрої і вірування не могли бути пануючими серед широких мас населення римської держави тривалий час.  
Зміна соціального та етнічного складу християн сприяло відходу від іудео-християнства

     Іудео-християнство стає лише одним з численних напрямів християнства, з яким формується церква веде запеклу боротьбу. Але вплив  його продовжувало позначатися протягом всієї історії раннього християнства аж до офіційного визнання цієї нової релігії в IV ст.
     Гностичні євангелія 
     Про гностицизмі прийнято говорити як про  «інтелектуальному» переродження християнських  громад у важкий перехідний періоди, як про першому великому ідеологічному  кризі. Але якщо ми заглянемо далі суто доктринальних проблем і зрозуміємо настрої широких мас, що бачили в християнському вченні відгук на їхні життєві запити, подібне судження має бути грунтовно переглянуто.
     З часів Платона під впливом  релігій містерій термін «гнозис» став набувати значення не лише пізнання, методології, яка призначена для раціонального пояснення природи і суспільного життя, - гносис став насамперед засудженням людини на ірраціональність, на його зближення зі надчуттєвий світом за допомогою споглядання або при допомогою обряду.  
Гносис звертається до проблеми, поставленої існуванням зла у світі, і розглядає її в сфері творіння і доль людини; він аналізує її в термінах рішучого невідповідності матеріальної дійсності і міфічного ідеального досконалості.

     У гностичному вченні присутній абсолютний дуалізм. Людина - бранець світу зла, і він мріє звільнитися з цього полону. Гностицизм вказує людині шлях до порятунку, відкриваючи йому його справжню природу.  
Аж до останніх декількох десятиліть гіостіческіе навчання були відомі тільки по їх спростуванням першими ересіологамі. Збереглися лише деякі оригінальні тексти: «Книга ігри», коптською мовою і лист Птолемея «Флорі».

     Однак релігійні гностичні тексти були відкриті в Хенобоскіоне. Мова йде  про 13 кодексах на папірусі, написаних  на коптською мовою. Кодекси містять 49 трактатів. Деякі з кодексів представляють собою дублікати, так що реальне число текстів зводиться до 42. До цього дня лише деякі трактати переведені повністю.  
Більш за все привертають увагу ті рукописи, в яких простежується зв'язок з епохою апостольства і які могли б бути більш давніми, ніж новозавітна література, в тих випадках, коли коптський переклад відповідає грецькому або арамейському оригіналу. Опубліковані нині широко відомі Євангеліє від Томи, Євангеліє істини, Євангеліє Філіпа і єгиптян, «Діяння Петра і дванадцяти апостолів», Апокаліпсиси Павла та Петра, «Секретна книга Іоанна», «Книга Фоми-атлета» і «Настанови Сільвана».
 

     Апокриф Іоана 
     Апокриф Іоана зараховують до найважливіших  джерел для вивчення гностицизму.
     Твір  призначений для читання, але  включає і гимнические частини, мабуть висхідні до усної традиції. При всьому розмаїтті доданків частин твір містить відповідь на задані на початку нього умоглядні питання. Воно не тільки наставляє читачів, а  й викликає певний психологічний ефект.  
В архітектоніці пам'ятника використаний прийом оповідання в оповіданні. Обрамила оповідання починається від третьої особи. Воно присвячене Іванові, який на дорозі до Єрусалимського храму зустрів фарисея на ім'я Аріман.

     Аріман  підштовхнув його своїми презирливими словами про рятівника до роздуму про місію останнього, про прихований сенсі його вчення про майбутнє. Розповідь непомітно переходить до першої особи. Оповідає Іоанн. Як би у відповідь на його внутрішні роздуми він бачить лякає його образ, зміст якого йому не зрозумілий, а потім чує голос явились, що обіцяє наставити його в тому, що є, що було і що має статися. Обрамляє розповідь поступається місцем іншому - центральної частини пам'ятника, - почутому Іоанном про долі всесвіту і місце в ньому людини.  
Останні фрази твори знову написані від третьої особи і належать оздоблення.

     Вони  містять повчання Іоанну: записати почуте, зберігати це в таємниці і не передавати нікому, окрім його духовних співтоваришів.  
Композиція твору підпорядкована не тільки принципом оповідання в оповіданні. Можна розрізнити дві лінії, проведені через весь пам'ятник: лінію Іоанца, відповідну шляху пізнає, і лінію рятівника, Пронойя, - шляхи посвячуваного.

     Тема  пізнання як самопізнання-самосвідомості - основна для світогляду, відображеного в джерелі. Самопізнання представлено як принцип створення світу і водночас його порятунку. Самопізнання, яке врешті-решт все визначає у гностичної картині світу, відображеної в Апокрифи Іоанна неоднорідне за своїм характером. Це - діяльність розуму, а також почуття і вчинок, що направляються волею.
     З цим пов'язано дві обставини. Перше: композиція пам'ятника свідчить не тільки про розумове виготовленні тексту, але й про вільну творчої фантазії автора. Але це не перешкоджає твору бути єдиним. І екзегеза - не теоретизує вправу, а переживання, перебудова відданого їй людини. Друге: дуже виразно виражений антропоморфізм.
     Підвищена тілесність світосприйняття, антропоморфізм у всіх його проявах, що йде корінням в глибоку старовину - одна з рис, що відрізняють цей гностичний пам'ятник.  

     Євангеліє від Томи
     Пам'ятник  добре зберігся і являє собою  переклад з грецької на саідскій діалект  коптської мови.
     Цілісність  визначає індивідуальність пам'ятника. Відкритість тексту дуже велика. Слова вживаються досить вільно, їх значення змінюється, думка рухається, отримуючи новий зміст, за новим напрямком. Тут, зрозуміло, теж є своя внутрішня логіка, але це логіка не впорядкованої правилами системи, а переважно інтуїтивної творчості.
     Установка апокрифа - пошуки. Вона виражена у введенні і дає знати про себе протягом усього твору. Образи і поняття повторюються, не автор євангелія винайшов їх, вони були і раніше, вони звичні. Разом з тим саме з їх допомогою ведуться пошуки, народжуються нові рішення, створюються нові картини. У той же час вони самі змінюються, наповнюються іншим змістом, поступаючись своїм місцем іншим, більше відповідають новому глузду.  
Євангеліє складається з 118 висловів. Крім очевидної спільності уявлень, крім «ключових слів», що пов'язують вислови, в апокрифах є ще те, що можна позначити як стильова єдність пам'ятника. Це не тільки повторювані художні прийоми, принцип опозиції, за допомогою якого вислову будуються і з'єднуються один з одним, але і спосіб передачі змісту окремих висловів через певну їх послідовність.

     Ісус  в Євангелії від Фоми змальований  інакше, ніж у синоптиків чи Іоанна. Ні подробиць стосуються його життя і смерті на хресті, зовсім не відчувається історизується тенденція, настільки сильна у каноні. Замість того образно передані основи вчення. Шлях порятунку мислиться тут як шлях пошуків, шлях пізнання особливого роду, орієнтованого на екстаз, а не на логічне мислення. Налаштувати людину на це - одна з цілей євангелія.  
Естетична цілісність притаманна твору, хоча євангеліст, безсумнівно, мав у своєму розпорядженні великий традицією, ймовірно і усної та письмової. Але одне не суперечить іншому. Апокриф - не компіляторская робота, а плід творчості, переосмислювати матеріал і вносить у твір єдність.
 

     Євангеліє від Пилипа
     Як  і Євангеліє від Томи, будучи перекладом з грецької, воно написано на саідском діалекті коптської мови. За значущістю воно не поступається попередньому, хоч і багато в чому відрізняється від нього.  
Видавці розбили цей твір, подібно попередньому, на ряд голів - висловів. Спочатку ці вислови є більш-менш відособлені одиниці, пов'язані між собою спільними темами, образними та понятійними асоціаціями. До кінця характер розповіді змінюється, відносно спокійний тон поступається місцем екстатичному підйому, обсяг висловів збільшується, стирається їх відокремленість, все важче стає відокремлювати їх один від одного. Фінал несе друк того пристрасного натхнення, яке відрізняє багато гностичні пам'ятники.

     Євангеліє від Пилипа, як і Євангеліє від  Томи, перегукується з канонічними текстами Нового завіту, але число паралельних місць відносно невелике. Зате більший простір відкривається для розгляду апокрифа у світлі історії античної філософії.
     У апокрифі досить виразно проступають  два рівні буття, з якими в висловах зв'язуються слова «мир» і «царство небесне». Взаємозамінність слів і образів тут, як і в інших гностичних пам'ятниках, надзвичайно велика.
     У «світі», де все перемішано, кожна  із складових його частин не може бути досконалою. Повнота здійснення - доля інших рівнів: і того, який у вислові 63 названий «серединою», та іншого «царства».
     На  відміну від «світу» з розрізненістю  що складають його частин, з неминучою  ущербністю того, що є в ньому, суть «царства» - фортеця, сповненість, досконалість. Повної відокремленості «царства» від «світу» немає. Перше є своєрідне подолання «світу». Людина, і те, що поза ним, можуть перебувати в «світі», можуть переходити до іншого рівня буття, до «царству». Шлях переходу від одного рівня буття до іншого мислиться в апокрифах як процес пізнання - одкровення. Буття - виявляється знанням (істинним або хибним), знання - буттям.
     Єдність світобудови в його духовності не порушують ні метаморфози його, ні багатошаровість, ні множинність. Ця єдність проявляє себе в якомусь відповідності рівнів буття.
     І «світ» і «царство» часто описуються в одних і тих самих термінах. Це - не словесна бідність, а своєрідне  вираження того, що з одного боку, життя, істина, світло притаманні лише «царству», з іншого - їх образи, їх якась  слабка подібність, знає і «світ». І тому слова одні й ті ж, але пряма вказівка в тексті, або насторожуюча парадоксальність форми, або склад притчі не дають засумніватися, який рівень буття мається на увазі, а разом з тим говорять про їх єдність.
     Пізнання, що становить сам стрижень світорозуміння, відображеного в євангеліє, зміна буття через пізнання, буття, зводиться врешті-решт до пізнання, - все це соціально значуще, бо має наслідком і певний модус поведінки людини в суспільстві, і рішення, нехай навіть з переведенням до іншу площину, деяких соціальних проблем. Шлях життя, дійсно розрахований на індивідуальні зусилля людини, суб'єктивно сприймався і об'єктивно був чимось більшим, ніж суто приватна справа кожного. Поряд з установкою на особисті зусилля людини відсутній грань між людиною і його оточенням у найбільш фундаментальному розподілі, яке знає апокриф, - ня «світ» і «царство», дуже показовий. У цій розчинення людини в більш загальних цілісності, названих рівнями буття, мабуть, помітна якась компенсація соціальної відчуженості, яку відчували люди пізньої античності, захоплювались гносисом.  

      Старозавітні  апокрифи апокаліптичного  жанру
     Старозавітні  апокрифи (Єврейські апокрифи) — це апокрифи, створені за мотивами чи в контексті Старого Заповіту. Вони вперше з'явились на межі 3 і 2 століття до н. е. й продовжували виникати аж до початку 2 століття. За своїм жанром старозавітні апокрифи відносяться до апокаліптичної літератури, писань мудреців, заповітів, мідрашів та агад. У західній (особливо протестантській) біблеїстиці, «старозавітними апокрифами» називаються лише неканонічні книги Старого Заповіту (які Православною церквою приймаються), а решта називається «єврейськими апокрифами».
     Мідраші
     Книга Ювілеїв
     Книга Ювілеїв, або Мале Буття, містить легенди на тему сказань Книги Буття і Книги Виходу. Вона написана ревним законником, який прагнув показати, що обряди Мойсеєвого П'ятикнижжя дотримувалися ще в патріархальну епоху.
     Автор вважає, що Закон був записаний на небесних скрижалях ще до створення світу. Назва книги пов'язана з тим, що автор ділить історію на цикли по 50 років (ювілеї). На Книгу Ювілеїв посилаються свтятитель Епіфаній Кіпрський і блаженний Єронім. Текст книги (в ефіопському перекладі) було знову відкрито І. Л. Крапфом і видано Ділльманном (1859). Збереглися також грецький переклад і фрагменти єврейського оригіналу (серед кумранських текстів). Написана Книга Ювілеїв наприкінці 2 століття до н. е. Автором її був або фарисей, або член кумранської секти. На російську мову була перекладена прот. А. Смирновим.
     Книга життя Адама і Єви
     Книга життя Адама і Єви представляє собою легендарно-художній переказ історії перших людей від їхнього вигнання з Едему до смерті Адама. Падіння сатани пояснюється заздрістю його до людини, якій (як образу Божому) він не хотів вклонитися. Автор сповідує віру в прийдешнє спасіння: «Господь вікине від Себе злих, а праведні будуть сяяти, наче сонце. І в цей час люди будуть очищені від гріхів водою» (29:9).
     Книга написана в євангельську епоху, і згадка води, можливо, вказує на сподівання, викликані проповіддю Йоана Хрестителя. Збереглася у латинському і грецькому перекладах. Її варіант мав умовну назву «Апокаліпсис Мойсея».
     Апокриф Книги Буття
     Апокриф Книги Буття є вільним переказом розділів 12-15 Книги Буття. Вціліли лише фрагменти книги на арамейській мові в кумранській бібліотеці.
     Мучеництво  пророка Ісаї
     Мучеництво пророка Ісаї переказує легенду про смерть пророка, котрого нібито перепиляли пилкою під час гоніння Манасії. Книга оброблена християнським автором близько 2 століття на основю юдейського мідрашу 1 століття до н. е.
     Апокаліпсиси
     Книги Єноха
     Книга Єноха (1 Енох) містить обітниці і пророцтва про світові події і прихід Месії, Який був названий Сином Людським, Обранцем, Сином Жони, Святим. Говориться, що Він був "обраний і прихований" перед Господом "перш, ніж був створений світ" (48:70).
     За  стилем і духом 1 Книга Єноха найбільш близька до Книги Даниїла. Історія гріхопадіння зв'язується автором (або авторами) не з Бут. 3, а з Бут. 6:1-6: занепалі ангели навчили людей ворожбитству і були за це вкинуті у безодню (пор. Юд 1:6, 14-15). Книга розпадається на кілька частин:
    вступ (1-5);
    ангели і Всесвіт (6-36);
    притчі (37-71);
    небесні світила (72-82);
    видіння (83-90);
    заклик до праведності (91-105);
    висновок (106-108), що включає Книгу Ноя (106-107).
     1 Книга Єноха дає найбільш повне уявлення про сподівання юдеїв у міжзавітний період. Книга була відкрита заново в ефіопському перекладі й видана на англійській мові у 1821. Збереглися уривки на грецькій та і арамейській мовах (у Кумрані). Мабуть, не всі частини книги були записані одночасно. Найбільш ранні розділи відносяться до епохи повстання Макавеїв (у ній є прямі натяки на Юду Маккавея). Хоча 1 Книга Єноха не була включена в канон, вона користувалася великою повагою у стародавній Церкві (див. Юд. 1:14). На російську мову перекладена прот. А. Смирновим.
     2 Книга Єноха, або Книга Таїн Єноха (2 Єнох), описує вознесіння Єноха на небо, де йому відкриваються долі світу від гріхопадіння до Потопу. Книга збереглася в старослов'янському перекладі. Оригінал, імовірно, написаний на арамейській або давньоєврейській мові. Сонячний календар, котрого дотримується автор, вказує на його зв'язок з Кумраном. На російську мову перекладена Сергієм Аверинцевим.
     3 Книга Єноха (3 Єнох) — маловивчений текст, що зберігся у середньовічному латинському перекладі. Виданий у 1928 році.
     Вознесіння  Мойсея
     Вознесіння Мойсея, апокаліпсис, що дійшов до нас лише у вигляді фрагменту. У поданні автора, Суд Божий і перемога над дияволом збігаються із загибеллю "орла" - Римської імперії, коли один Бог запанує над Ізраїлем та світом. Написана книга у перші роки н. е. людиною, близькою до зилотів та ессеїв. Збереглася у латинському перекладі.
     Апокаліпсис Авраама
     Апокаліпсис Авраама оповідає про долю старозавітної Церкви, котра була нібито відкрита ще Авраамові. Зберігся у старослов'янському перекладі. Джерело ідей, мабуть, ессейське.
     Кумранські  апокаліпсиси
    Війна синів Світу
    Книга таємниць
     Апокаліпсис пророка Іллі
     Апокаліпсис пророка Іллі — це християнська обробка месіанських пророцтв, написаних у 1 столітті до н. е. - 1 столітті н. е.
     Пророцтва Сивіли
     Пророцтва Сивіли — це поеми, написані від імені язичницької віщунки Сивіли. Укладачі їх закликають язичників звернутися до Єдиного Бога, викривають ідолопоклонство, зло та нечестя. Юдейським авторам належать III, IV та V частини книги. Датується часом між 1 століттям до н. е. та 1 століттям н. е.
     Апокаліписи Баруха
     Апокаліпсис Баруха (Апокаліписи Варуха) містить пророцтва про Царство Месії, котре має прийти на зміну часам випробувань. Прихід його ставиться у зв'язок із суворим дотриманням Закону. Зберігся у двох варіантах - сирійському і грецькому, хоча написаний, ймовірно, на єврейській мові. Дата - кінець 1 століття н. е., після руйнування Єрусалима імператором Тітом.
     Псалми
     Псалми Соломонові написані як викриття недостойних правителів, обіцяють їм відплату руками західних ворогів - «кітім» (кітіїв). Пришестя Месії описано як подія надприродна і одночасно політична. За стилем Псалми Соломонові споріднені канонічному Псалтирю. Вціліли лише у грецькому перекладі з єврейської. Псалми Соломонові стали відомі науці з 17 століття. Як вважають, вони були написані у період завоювання Юдеї Помпеєм (63 до н. е.), але в книзі є натяки на смерть Помпея, що вказує на 48 до н. е..
     Оди, або Пісні Соломонахристиянські гімни гностичного характеру. Уперше видані в 1909 році.
     Подячні гімни, що збереглися серед кумранських текстів.
     Твори у стилі писань мудреців
     Послання Арістея до Філократа оповідає про те, як був створений переклад Сімдесяти (Септуагінта). Крім розповіді про цю подію апокриф містить апологію релігії Старого Заповіту, у котрій віра не суперечить розуму. Враховуючи, що його читачами були і язичники, автор не заперечує, що під ім'ям Зевса вони можуть шанувати істинного Бога. Незважаючи на ряд анахронізмів, Послання містить історичні відомості. Дата написання книги - близько 200 н. е.
     4 Книга Макавеїв (або Про панування розуму) містить філософські бесіди, побудовані як мідраш до оповіді 2 Книги Макавеїв про Елеазар і братів-мучеників. У давнину книга приписувалася Йосифу Флавію. Вона є характерним твором александрійської юдейської літератури, у котрій біблійне вчення поєднувалося з античною філософією. На цю книгу нерідко посилалися Святі Отці. Дата її створення не встановлена, але з найбільшою ймовірністю її можна віднести до періоду між 18-37 н. е.
     Заповіти
     Заповіти дванадцяти патріархів написані як наслідування Бут. 49 і являють собою заповіти-пророцтва, вкладені в уста синів патріарха Якова.
     У книзі розповідається про небесні  таємниці та долю Ізраїлю. Месія названий Священиком, причому змальовано відкинення Його іудейським народом. Фрагменти книги, знайдені у Кумрані, вказують на зв'язок їх авторів з ессейством. У нинішньому вигляді, на думку більшості дослідників, книга несе сліди її переробки юдео-християнином, що жив у Палестині.
     Заповіт Авраама зберігся у двох редакціях на грецькій мові. Заповіт Адама і Заповіт Ісаака збереглися на сирійській, арабській та ефіопській мовах. Усі три твори перероблялися християнськими авторами.
     Православний  погляд
     З точки зору православного богослов'я значення старозавітних апокрифів визначається тим, що вони відтворюють те духовне середовище, у котрому жила Церква Старого Заповіту перед приходом Христа, а також у євангельську і апостольську епохи. Коло ідей, що розвиваються апокрифами, допомагає зрозуміти багато місць Нового Заповіту. У них є напружені есхатологічні та месіанські сподівання, віра у швидкий Суд над світом, апокаліптічний погляд на історію як арену битви незримих протиборчих сил. У апокрифах, з точки зору Православ'я, є проблиски істини, коли вони говорять про Месію як про надприродну Істоту, але ці проблиски поєднуються із неприборканою апокаліптічною фантазією, упевненістю, що Суд Божий невіддільний від відродження Ізраїльського царства. Таким чином, апокрифи пояснюють і неприйняття Христа, і фактори, котрі сприяли вірі в Нього. Деякі вислови цих апокрифів близькі до євангельських. У певному сенсі старозавітні апокрифи представляють собою міст між двома заповітами.
      Новозавітні апокрифи (апокрифічне Євангеліє)
     Слово "апокриф" (із грецького "таємний", "сокровенний") у церковній  літературі мало подвійне значення. Іноді  апокрифи протиставляються книгам, які  перебувають у вживанні під час  церковних зборів. У такому випадку апокрифи – книги таємні, приховані. Але слово "апокриф" може так само означати твір, походження якого невідоме. У цьому випадку апокриф – те ж, що твір підроблений, несправжній. За блж. Августином апокрифічною книгу робить саме occulta origo (таємне походження). І та й інша ознаки стали потім зливатися. Виключення книги із суспільного вживання обумовлюється, між іншим, темрявою її походження. А тому що автор книги бажає сховати її походження тільки через недосконалість її змісту, то апокриф став означати все дурне, перекручене.
     Протестантські  дослідники Нового Завіту Джеймс Хастингс і Брюс Мецгер у своїх дослідженнях майже однаково визначають поняття "апокриф". "Слово "апокриф" грецького походження й означає  ті книги, які є "таємними". З погляду тих, хто схвалював ці книги, вони були "сховані" або вилучені із загального користування, тому що в них, вважали вони, утримується таємне або езотеричне вчення, занадто глибоке і складне, щоб бути доступним кому-небудь, крім посвячених. Однак з іншого погляду вважалося, що книги ці цілком заслуговують, щоб їх "приховали", тому що вони є підробленими й (або) єретичними".
     Таким чином, апокрифи – це писання, що одночасно  відповідають трьом ознакам:
     1) їхній сюжет пов'язаний з біблійною  історією, особами Євангельської історії;
     2) їхні тексти не ввійшли до  складу Священного Писання;
     3) їхні тексти в той або інший  час претендували на роль джерел  віри або приймалися такими, тому  що те, про що в них говорилося, відбивало ідеї й вірування  тих християн, які ці писання приймали.
     Ранньохристиянська  література за типом своїх пам'яток значною мірою складається з  апокрифічних творів. Для неї дуже характерною ознакою є наслідувальний тип творчості. Пам'ятки апостольського періоду беруться як приклад і  зразок. Апокрифічна література займає велике місце в колі читання того часу. Література ця прагне наслідувати книги Св. Писання за їхнім змістом і напрямком. По суті, ця література не входить у рамки чисто патрологічного дослідження, але проте про неї потрібно мати хоча б загальне поняття, щоб відновити той зв'язок, що існує між апостольськими працями й діяльністю так званих "мужів апостольських." Треба, втім, обмовитися, що сама по собі ця література значною мірою й не є продуктом самого раннього першохристиянства. Є пам'ятки християнської писемності більш древні, чим апокрифічні євангелія й послання, деякі з яких складені, імовірно, в III й IV століттях. Таким чином, серед апокрифів ми маємо і євангелія, і діяння, і послання, і апокаліпсиси.
     Бажання писати євангелія могло виникати з того, що ми знаходимо в кінці Євангелія від Іоана: «Багато інших чудес сотворив Ісус перед учениками Своїми, про які не написано в цій книзі»(20:30) та «Багато й іншого створив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг»(21:25); членам древньої Церкви особливо хотілось взнати про ті сторони життя й служіння Христа, про які нічого або майже нічого не розповідають канонічні Євангелія.
     Апокрифічні євангелія прийнято ділити на дві  групи. До першої належать євангелія юдео-християнського кола. Серед них наступні.
     Євангеліє Євреїв. Свідчення про нього ми маємо від блаженного Ієроніма, що цей твір з халдеє-сірійської мови переклав на грецьку і латинську. Він був нібито у вжитку в Назореїв і багатьма визнавався за єврейське текстуальне джерело євангелія від Матфея. У дійсності воно близьке по своєму змісту до деяких уривків першого канонічного Євангелія. Згідно з Т. Цаном, можна визнати, що воно є подальшою переробкою першоджерела Матфеєвого Євангелія. Складено воно ймовірно близько 150 р.
     Євангеліє евіонітів. Збереглося у вигляді  фрагментів. Про нього є свідчення  Орігена (на Лк., I, 1). Уживалося в християн-євреїв. Приблизна дата - 2 в. Імовірно, тотожно  Назорейському Євангелію, про яке  говорить свт. Єпифаній Кіпрський.
     Євангеліє від Фоми складається з логій, що починаються словами «Ісус  сказав...». Висловлювання багато в  чому збігаються з канонічними Євангеліями, але в них виразно відчувається вплив гностичних писань. Юдео-християнський  характер тексту видний з особливого відношення до Якова, Брата Господнього, про якого говориться, що заради нього виникли небо й земля. Рукопис коптського перекладу Євангелія від Фоми виявлений в 1945 у Наг-Хаммади (Єгипет). Оригінал, імовірно, був написаний на грецькій мові на поч. 2 ст.
     Протоєвангеліє  Якова оповідає про дитинство  і юність Діви Марії. Написане в єгипетському юдео-християнському середовищі в 2-й  пол. 2 ст. (зберігся рукопис цього  часу); дуже вплинуло на богослужіння, церковне мистецтво й народну літературу середніх віків .
     Другою  групою є євангелія, що відображають перехід від палестинського християнства до християнства з язичників.
     Євангеліє від Петра. Фрагмент його був знайдений  у Єгипті в 1886. Він описує суд над  Спасителем, Його смерть на хресті й ранок Воскресіння. Текст з'єднує в собі юдео-християнські, язицько-християнські й докетичні риси. Датується 120-150.
     Книга Йосипа Теслі присвячена дитинству  і юності Ісуса Христа. Написана біля 4 ст. у Єгипті, збереглася в  арабській і латинській версіях. Уперше видана в 1722 р.
     Євангеліє Дитинства, приписуване ап. Фомі, оповідає про чудеса, які робив Отрок  Ісус. За характером найбільш далеке від  канонічних Євангелій. Збереглося в  грецькому і латинському перекладах. Дата не встановлена.
     Євангеліє Никодима, або Діяння Пілата, написане з метою зменшити провину Пілата в засудженні Господа. Датується 2 – 4 ст. Збереглося в грецькій, слов’янській і частково в латинській версіях.
     Євангеліє Псевдо-Матфея, або Книга про Різдво Блаженної Марії, написане не раніше 9 ст. під впливом Протоєвангелія Якова і Євангелія Дитинства.
     Успіння Блаженної Діви Марії написане на грецькій мові біля 4 ст. Відноситься  до жанру завітів. На думку сучасних дослідників, відноситься до писань християн-євреїв.
     Арабське  Євангеліє Дитинства написане біля 6 ст., але на основі більш ранніх легенд. Примітно, що в цій пам'ятці волхви названі персами.
     Апокриф Іоана зберігся у фрагментах. Містить  питання до Ісуса Христа й відповіді  Його. Написаний в 2-5 ст. у колах  гностиків.
     Через те що в канонічних Діяннях згадана  місіонерська діяльність тільки деяких апостолів, автори II і наступних століть вважали потрібним складати інші Діяння, що оповідають про справи, вчинені, за переданням, іншими апостолами.
     Діяння  ап. Павла є тільки в уривках. Найбільш відомий з них стосується учениці  апостола - Теклі. Написані в 2 ст. Містять історичне зерно в легендарній формі.
     Діяння  ап. Іоана, твір, що виник у середовищі, близькому до гностиків. Оповідає про  життя, страждання й чудеса апостола. Грецький текст є, імовірно, перекладом із сирійської мови. Написане в 2 ст. Можливо, у ньому є відзвуки достовірних переказів.
     Діяння  ап. Андрія написані, імовірно, у кін. 3 ст. Збереглися в пізній обробці.
     Діяння  ап. Фоми, твір, що описує місіонерську подорож Фоми в Індію і його мученицьку смерть. Несе на собі сліди  єретичних вчень. Збереглося на грецькій і сирійській мовах; оригінал, можливо, був написаний на сирійській мові біля 3 ст.
     Діяння  ап. Филипа в основному розповідають про його чудеса. Збереглися грецький і латинський переклади (оригінал міг  бути написаний на коптській мові біля 5 ст.).
     Історія апостолів Авдія містить переказ  діянь і легенд про апостолів. Приписувалася різним авторам, мала своїм джерелом різні сказання, що виникли незалежно один від одного. Дата створення не встановлена, однак  була зібрана, можливо, у Франції  не раніше 6 або 7 ст.
     Не  завжди зауважують, що із чотирьох різних літературних форм новозавітних книг (євангелія, діяння, послання й апокаліпсис) найбільше послань. З 27 книг Нового Завіту 21, або сім дев'ятих загальної  кількості, відносяться до послань. З іншого боку, однак, серед новозавітних апокрифів послань відносно мало. Безсумнівно, це пояснюється тим, що нелегко написати послання, яке б у достатній мірі нагадувало справжнє.
     Послання  Ісуса Христа царю Абгару (Авгару), пам'ятка сірійського походження. Пов'язана з легендами про ап. Фадея. Написана не пізніше 4 ст., тому що її цитує вже Євсевій Кесарійський.
     Послання  Лентула, зразок середньовічної євангельської  белетристики (біля 14-15 ст.). Оповідання ведеться від імені вигаданого правителя  Іудеї римлянина Лентула, який як очевидець євангельських подій описує зовнішність Ісуса Христа.
     Дідахе, або Вчення 12-ти апостолів, твір, що викладає основи церковного життя. Був  написаний біля 100-150 рр., імовірно, у  Сирії. Грецький текст був відкритий  в 1873 митр. Філофеєм (Врієнніосом) Никомедійським (опублікований в 1883).
     Послання  ап. Павла Лаодикійцям створене на основі Кол 4:16. Написане біля 4 ст. Збереглося в латинському перекладі.
     Переписка ап. Павла й філософа Сенеки з'явилася  трохи раніше 4 ст. Збереглася на латинській мові.
     Послання 12-ти апостолів містять бесіди Христа з учнями протягом 40 днів після Воскресіння. Написані біля 160 р.; збереглися в ефіопському  перекладі.
     Послання  Варнави, приписуване сподвижникові  ап. Павла, перейняте різким антиюдейським  духом. Написане, імовірно, після зруйнування Адріаном Юдеї (біля 130).
     Климентини, або Псевдо-Климентові писання, оповідають про боротьбу ап. Петра із Симоном  Волхвом. Твір несе на собі печатку  поглядів юдео-християн. Складається  з «Бесід» й «Розглядів». Джерелом служили древні легенди й апокрифи, а також у ньому знайшла відбиток керигма (проповідь) ап. Петра.
     В II і наступних століттях були в користуванні кілька апокаліпсисів, що конкурували з канонічним Апокаліпсисом  Іоанна, які приписувалися іншим  апостолам. Серед них наступні.
     Апокаліпсис ап. Петра. Фрагмент цього твору знайдений  у гробниці єгипетського ченця (1886). Він оповідає про таємниці загробного світу, нібито відкритих Христом  на прохання учнів. Оригінал відноситься  до 2 ст. Збереглися й інші фрагменти в ефіопському перекладі.
     Апокаліпсис (або Вознесіння) ап. Павла є свого  роду мідраш на 2 Кор 2:2-4. На думку блж. Августина, він «наповнений байками».
     До  апокаліптичної літератури відноситься  й «Пастир» Єрма, що трактує про  долі Церкви. Єрм жив у сер. 2 ст.
     Апокаліпсис ап. Петра, «Пастир» Єрма, Дідахе й ін. апокрифи входять у Мураторієвий канон 2 ст., отже, в ту епоху вони ще не повсюдно були визнані апокрифічними.
     Вивчення  новозавітних апокрифів дозволяє зробити  висновок про богонатхненну мудрість Церкви, яка відокремила «плевели» від «пшениці». Жоден апокриф не може зрівнятися з канонічними книгами ні в духовному відношенні, ні в плані літературному, ні за історичною вірогідністю. Більшість із них - плід фантазії, погано зрозумілого благочестя, поглядів, що спотворили саму суть Євангелія Христового. Не випадково вони були улюбленою літературою єретиків, гностиків і маніхеїв. Але для історії культури первісного християнства, для історії єретичних вчень, християнської догматики в них приховано багато даних. 
 

      Доля  апокрифів в церкві
     Багато хто з християн, та не тільки, знайомий з Біблєю, книжками Старого i Нового 3aвiтiв, npoтe лише небагато хто знає, що, кpiм них, існують твори, нanucaнi в тi самі часи (деякі пізніше), які розповідають про тi самі події докладніше, інoдi дещо інакше, іноді зовсім невідомі факти, але які все ж мають відношення до християнства. Ці таємничі писання називаються апокрифами.
     Саме  слово “апокриф” у перекладі  з грецької означає “таємниця”, “потаємність”, писання, доступне лише для мудрих, обраних людей. Таке значення слово мало ще у дохристиянську епоху i пepшi століття християнства. При такому розумінні апокрифу в ньому i на християнських засадах не вбачалося чогось шкідливого, що протирічить канонічним писанням (т.б. єретичного), а навпаки, апокриф, як зразок писань для обраних, мав особливу пошану.
     Апокрифи I-III ст. мали розповсюдження серед різних громад християн i шанувалися не менше  за книги, включені у Біблію. Писання  Нового Завіту — це лише невелика частина  численної християнської літератури, яка створювалася до прийняття i визнання християнства офіційно. Звичайно, Священне Писання Нового Завіту є головним i беззаперечно справжнім та істинним, чого не можна сказати з впевненістю про апокрифічні писання. Як не дивно, до офіційного прийняття Церквою канону Священного Писання окремі книжки вважалися то апокрифічними, то богодухновенними та істинними i навпаки. Так, наприклад, у paннix християн великою повагою користувався Апокаліпсис Ioaнна Богослова, який одночасно вважався апокрифічним, хоча пізніше й увійшов до канону Біблії.
     Християнські  письменники, богослови i Oтцi Церкви кінця II-IV ст. згадують, цитують переказують piзнi євангелія: від Петра, Андрія, Варфоломея, два євангелія від Фоми, від  Марка, Mapiї... У фрагменті листа богослова свт. Климента Олександрійського (близько 200 р.) говориться, що були написані три євангелія від Марка: канонічне (визнане), “підроблене” (написане якимсь проповідником Карпократом) i таємне евангеліе (написане нібито самим Марком для обраних). На останньому варто зупинитися, бо існує припущення, що так зване “Таємне євангеліе від Марка” було написане раніше за канонічне. Дослідники Біблії вважають, що це писання (втрачене видання) містило матеріал, відсутній у пізнішому тексті. Подібна теорія значною мipoю спирається на фрагмент писання, виявлений 1958 року в монастирі Map Саба поблизу Єрусалима. Написаний, як стверджують, свт. Климентом Олександрійським, фрагмент нібито відтворює частини “Таємного євангелія”, який можна довірити лише тим, хто “посвячений у велике таїнство”. У документі вміщено уривок, відсутній в ycix канонічних евангеліях. У ньому говориться про те, що Icyc воскресив з мертвих багатого юнака. Дехто схильний вважати, що воскресла фігура — це та сама таємнича особистість, яка несподівано з'являється в Євангелії від Марка (14:51-52) після арешту Господa i, “покривало покинувши, утік нагий” з Гефсиманського саду. Інші важають, що ця особистість сам ап. Марк.
     Єпископ Лугудіна (нинi Лioн) св. Іринєй (друга  пол. II - поч. III ст.) у своєму творі “Проти єpecів” з обуренням пише, що послідовники Валентина (представник християнсько-філософської течії гностицизму) “дійшов такого ступеня зухвальства, що свій нещодавній твip назвав “Євангелією Істини”.
     Kpiм  євангелій, яких налічується понад 15, у творах християнських письменників згадуються й інші книжки, які не увійшли до Нового Завіту, але шанувалися різними християнськими громадами як джерела віровчення; Апокаліпсиси Петра, Павла тощо, Діяння Павла, Пилипа, Андрія, послання та інші.
     Археологічні  розкопки кінця XIX- поч. XX ст. відкрили фрагменти, цілі писання апокрифічної літертури. Найчисельніщі серед них була бібліотека християн-гностиків з  Наг-Хаммади (Єгипет) у 1945 р. У 1897 р. у  Оксирінхі (Єгипет) були найдені на папірусі 8 висловлювань на грецкою мовою, кожне починається словами: “Говорить Ісус”. У 1904 р. знайшли ще 6, більшість з них співпадають з найденими у 1945 р.
     Деякі апокрифи i досі вважаються Церквою  як душекорисні i авторитетні книжки у віровченні та богос
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.