На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Загострення суспльних суперечностей в Наднпрянськй Україн в першй половин ХХ ст

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 18.09.2012. Сдан: 2011. Страниц: 13. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


      ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ.............................................................4
РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНІ  СУПЕРЕЧНОСТІ В І ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.............10
2.1. Українське селянство у першій чверті ХІХ ст. ...........................................10
2.2. Українське селянство в другій чверті ХІХ ст. ............................................18
РОЗДІЛ 3 СЕЛЯНСЬКІ ПРОТЕСТИ...................................................................22
3.1. Селянські повстання першої половини ХІХ ст. .........................................22
3.2. "Київська  козаччина". Похід "В Таврію  за волею".....................................27
ВИСНОВКИ...........................................................................................................30 
СПИСОК ВИКОРИСАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ....................................32 
 ВСТУП

      В умовах розбудови сучасної української  держави багато уваги приділяється суспільним суперечностям ХІХ ст. на українських землях, які можна простежити на такому соціальному стану як селянство. Особливо виділяють період першої половини ХІХ ст., як період перед скасуванням кріпосного права, хоча на даному етапові простежується невеликий спад поданої проблеми в порівняні із радянською добою.
      Об’єкт  дослідження: суспільні суперечності першої половини ХІХ ст.
      Предмет дослідження: положення українського селянства в першій половині ХІХ ст.; протести сільських жителів у цей період.
      Метою дослідження поставлено дослідити історію українського селянства першої половини ХІХ ст., політику уряду та діяльність поміщиків стосовно них. Зрозуміти причини селянських виступів.
      У процесі роботи поставлені такі задачі:
    Простежити, які стани селян існували в Російській імперії та їхнє положення;
    Прослідити політику російських імператорів першої половини ХІХ ст. відносно селянства в Російській імперії, а зокрема на її українських землях;
    Дослідити форми соціальних протестів українського селянства поданого періоду.
      Дослідження стосується українських земель, які  знаходились під владою Російської імперії у період з 1797 р. до 1856 р.
      Подана  робота може бути використана на уроках історії в школі, бути джерелом для  підготовки до семінарського заняття в університетах.
      Робота  складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел та літератури - зо найменувань.
 

РОЗДІЛ 1.
ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ
      Науковий  інтерес до теми селянства не послаблюється вже багато років, а сама проблематика була і залишається одним з важливих напрямків вітчизняної історичної науки. За період незалежності України з’явилось багато праць, виникли нові наукові осередки з вивчення історії селянства, відбулась значна кількість конференцій, семінарів, симпозіумів, тощо. Важливим для історичної науки посттоталітарних держав є створення та діяльність різних громадських об’єднань дослідників. Так, в нашій країні, поряд з державними академічними установами, плідно працює ряд громадських інституцій, які проводять досліди в селянствознавчій сфері.
      Загалом, в царині дослідження історії  селянства за останні 10–15 років проведено досить значну роботу. Сучасні українські історики ґрунтовно (на рівні монографій і дисертацій) досліджують актуальні аспекти аграрних трансформацій на селі, соціальне становище селянства, сутність та зміни після реформи 1861 р. селянського та поміщицького господарств, селянську кооперацію (сільськогосподарську, споживчу та кредитну), аграрні міграції населення та ін. В більшості їх напрацювання пов’язані з вузівськими науковими осередками і часто носять локальний характер. Одні дослідники намагаються вивчати селянську минувшину не ізольовано, а на тлі загальних
соціально-економічних  і політичних тенденцій розвитку українського суспільства, у взаємозв’язку і взаємообумовленості з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними та соціальними рухами тощо. Інші – поступово вводять історію селянства в мікроісторичну перспективу, маючи за об’єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної, релігійної її сфери, історії повсякденності українського хлібороба і т. д.
      Але наукове осмислення ряду ключових процесів ні в концептуальному, ні у фактологічному плані не можна вважати завершеним [2, с. 178-179].
      Серед праць дореволюційних авторів необхідно згадати наукову студію “Устройство быта помещичьих крестьян”, надруковану в додатку до журналу “Современник” у 1858 р. На жаль, її автор залишився невідомим. Проте з її сторінок можна дізнатися не лише про домашній побут селян, а й про їх правове забезпечення як у господарській діяльності, так і в сімейно-шлюбному середовищі.
      Публікація  П. Гайдебурова та Є. Конраді допомагає  зрозуміти суспільні настрої, які  панували серед селян напередодні  реформи 1861 р. Завдяки їй можна відчути  дух того часу і критерії правових орієнтирів сільськогосподарських виробників.
      Праця „Очерки нашего пореформенного общественного хозяйства”, (СПб, 1893) опублікована швидше всього під псевдонімом „Николай Он”, характеризує становище сільськогосподарських виробників у Російській імперії як напередодні реформи 1861 р., так і після її завершення [19, с.35].
      Чільне  місце у дореволюційних дослідженнях, присвячених проблемам селянства у першій половині ХІХ ст., належить праці І.І. Ігнатовича „Помещичьи крестьяне накануне освобождения” (М., 1910). В ній автор вдало відтворив як майновий, так і правовий стан поміщицьких селян на терені підросійських земель України. Дослідник, широко використовуючи правові та статистичні джерела, вдало відтворює ті зміни, що відбувалися у господарському та правовому становищі селян в різних українських регіонах (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина, Новоросія, Таврія). Слід звернути увагу на той факт, що він з позицій початку ХХ ст. дає неупереджену оцінку занепаду феодально-кріпосницької правової системи, на яскравих прикладах показує еволюцію стосунків між державою, поміщиками і селянами [19, с. 35-36].
      Вагомий внесок у дослідження життя і  побуту селян зробили різні комітети і відділи наукових товариств, урядові  комісії, а також етнографи-народознавці другої половини ХІХ — початку ХХ ст. (серед них Х. Вовк, Д. Зеленін, П. Іванов, О. Кістяківський, М. Маркевич, М. Милорадович, О. Пипін, М. Сумцов) [3, с. 11].
      Особливу  роль у зборі документальних даних  із соціальної історії селянства відіграли етнографічно-статистичні експедиції Російського географічного товариства в західні регіони імперії. Цінну інформацію містять праці істориків, економістів, статистів, громадських діячів [3, с. 12].
      При аналізі радянської історіографії  привертає увагу своєю значимістю фундаментальна праця М.М. Дружиніна „Государственные крестьяне и реформа П.Д. Киселева” (1946). Завдяки їй дізнаємося про особливості утворення верстви державних селян та які соціальні групи населення до неї входили. Крім того, автор здійснив ґрунтовне дослідження еволюції їх юридичного статусу й ін.
      Дисертація  О.С. Коцієвського „Крестьяне южной  Украины в конце XVIII – первой трети ХІХ веков” (1962) дає можливість зрозуміти, як розвивалося сільськогосподарське виробництво на півдні України. Значну увагу дослідник приділив міграційним і демографічним процесам та вивченню правової бази, що регламентувала статус як колоністів, так й усіх переселенців у цілому [19, с. 36].
      Особливе  місце займають праці відомого історика І. Гуржія, що пов’язані головним чином з соціально-економічною проблематикою другої половини XVIII - ХІХ ст. (історія селянства і робітництва, селянських рухів, сільського господарства і торгівлі). У них висвітлено різні проблеми історії селянства (соціально-економічне становище, розвиток капіталізму і його вплив на селянство, розвиток селянського господарства, зміни в соціальній структурі селянства, його побут, селянське розшарування, селянські рухи, аграрне перенаселення і міграція селян) [4, С. 29]
      Загалом автори радянської доби, опрацювавши величезні обсяги джерел та досліджень попередників з історії селянства в ХІХ ст., здійснили вагомий внесок у вивчення проблеми. Однак необхідно визнати, що їх творам властивий виключно класовий підхід. Адже дослідникам доводилося описувати історію лише крізь призму марксизму відповідно до пануючої в той час ідеології. Слід відзначити, що ми з вдячністю ставимося до своїх попередників, однак у сучасній українській науці утверджуються нові концептуальні підходи.
      Серед сучасних українських досліджень своєю значимістю відзначається монографія Г.Д. Казьмирчука і Т.М. Соловйової „Соціально-економічний розвиток Правобережної України в першій чверті ХІХ століття”
(К., 1998). У цій праці автори здійснили  спробу по-новому розглянути соціально-економічну історію цього регіону [19, с. 185].
      Розвивається  подана проблема і на базі інституціональної  історіографії. Так, центральною державною академічною інституцією, яка поряд з іншими проблемами займається дослідженням історії селянства визначеного нами періоду є Інститут історії України НАН України, і насамперед відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст., який очолює проф., член.-кор. НАНУ О. Реєнт. З 1995 до 1997 рр., виходячи з головної теми «Соціально-економічна і політична модернізація української нації (ХІХ – початок ХХ ст.)», співробітниками Інституту розроблялися ряд проблем, серед яких і селянство ХІХ - початку ХХ ст. [2, с. 185-186].
      Важливою  віхою став вихід в світ у 2006 р. двохтомника з історії українського селянства, розділ 8 першого тому якого присвячений характеристиці українського пореформеного села. В ньому стисло викладено причини, підготовку, здійснення та наслідки селянської реформи 1861 р., соціальне життя села, общинне та подвірне землеволодіння, селянське самоврядування (автор – О.Реєнт); селянське землекористування та господарювання у пореформений період (О.Крижанівська); роль столипінської аграрної реформи для українських земель (О.Реєнт, О.Сердюк) [2, с. 187].
      Дослідник історії селянського господарства В. Нечитайло у своїй монографії проаналізував зародження і розвиток фермерського укладу господарювання в Україні від козацької доби до сьогодення [4, с. 409].
      Також селянське питання ХІХ ст. досліджують  в Черкаському державному технологічному інституті та в Черкаському інституті протипожежної безпеки. Секція Товариства в ЧДТУ та ЧІПБ проводить дослідження з проблем історії селянства періоду нової економічної політики (1921–1928 рр.), вивчення життєвого шляху видатних постатей в історії селянства та сільського господарства, розвитку сільськогосподарської освіти на теренах України наприкінці ХVІІ – ХІХ ст., модернізації сільськогосподарського машинобудування в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст [2, с. 195].
      Потрібно  зауважити, що в країні сьогодні немає солідного енциклопедичного видання, де б з точки зору незаангажованості політичними стереотипами мислення по відношенню до селянства, та різними політичними ідеологіями розкривалися різні сфери його діяльності. Тому, у грудні 2006 р. спеціальній робочій групі було доручено організувати працю над створенням «Енциклопедії історії українського селянства». Скоро були визначені наукові редакції майбутнього видання та їх керівники: «Історіографія аграрної історії» (керівник А.Чабан); «Соціальна історія селянства» (Ю.Присяжнюк); «Економічна історія селянства» (С.Корновенко); «Етнографія селянства» (В.Мельниченко); «Проблеми сільськогосподарської техніки і технологій» (М.Бушин); «Проблеми духовного світу селянства» (А.Темченко); «Проблеми селянських повстанських рухів» (В.Масненко); «Історія селянства в діаспорі» (В.Гоцуляк); «Гендерні проблеми селянства» (Н.Земзюліна); «Історія діяльності видатних вчених природничих наук: агрономів, зоологів, ветеринарів» (А.Шатохін); «Проблеми культурно-освітньої сфери сільської місцевості» (керівник не визначений); «Проблеми медичного обслуговування в сільській місцевості» (керівник не визначений) [2, с. 195-196].
      Окремим рядком слід відзначити працю відомого японського дослідника К. Мацузато "????????????" ("Індивідуалістські колективісти чи колективістські індивідуалісти?") (2001), яка присвячена вивченню менталітету селян імперії Романових [19, с.37-38].
      Узагальнюючи  дані з сучасної історіографії проблеми слід відзначити, що на сьогоднішньому етапі праці як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників по-новому розкривають різні аспекти соціально-правового становища сільського населення України. Автори без ідеологічних оглядань висвітлюють процес еволюції правового поля серед трударів села. Підсумовуючи огляд історіографії з проблеми, зазначимо, що, незважаючи на значний обсяг досліджень, які тим чи іншим чином присвячені або торкаються історії селянства України в ХІХ ст., ґрунтовної праці, яка б повною мірою розкривала становлення соціально-правових стосунків у середовищі сільських трударів регіону, на сьогоднішн ій день немає [19, с. 37].
 

РОЗДІЛ 2.
СЕЛЯНСТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ  СТОЛІТТЯ.
     2.1. Українське селянство у першій чверті ХІХ ст.
      Кінець  ХVIII – початок ХІХ ст. був часом великих політичних і соціальних змін і перетворень в Україні. Вони були спричинені у першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIIІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила величезна частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. [ 8, с. 5 ]
      У цей самий період, кінець XVIII - початок ХІХ ст., переважна більшість українських земель – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь – входили до складу Російської держави.
      Ще  у 60-80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. [26, с. 16]
      Ці  зміни і призводять до подальших  змін в державі. Зокрема і щодо селянського питання.
      Провідним сектором економіки в цей час  було сільське господарство, адже аграрна  сфера стала серцевиною тодішньої  кріпосницької системи. Земля –  основний засіб виробництва – і вона належала поміщикам. Виробнича сила – селянство – було залежним від феодала чи держави. [21, с. 369-370]
      Селянство становило найчисельніший, найбідніший  і безправний стан українського суспільства. Соціальна структура українського селянства була досить різноманітною, що зумовлювалось регіональною специфікою господарчого життя, відсталими формами землекористування, розміром наділів, характером повинностей. Українське селянство поділялось на такі соціальні групи: державні або скарбові, які були особисто вільні; поміщицькі селяни; монастирські селяни; удільні селяни, які належали імператорські й родині й проживали компактними групами на Лівобережжі та Катеринославщині; заводські, які працювали на казенних заводах і мануфактурах; військові поселенці; безземельні селяни; оброчні селяни [16].
      Трохи іншу класифікацію ми можемо побачити у статьї О. Машкіна "Ставлення російського уряду до селянства України (на прикладі імперського законодавства 1796-1861 рр.)". У ній автор розглядає такі групи селян: адміралтейські селяни; селяни духовного відомства; селяни Кіннозаводського управління; двірцеві селяни; вільні селяни; державні селяни; євреї-землероби, як специфічна група державних селян; кріпосні селяни.
      Найбільшими станами селянства в першій половинні ХІХ ст. були приватновласницькі (поміщицькі) та державні селяни. Усі вони були залежні, оскільки не мали права володіти землею [12, с. 321].
      Посилення закріпачення селянства продовжувалось впродовж усієї першої половини ХІХ  ст. На це вказує імперське законодавство та статистичні дані.
      Так, наприкінці 50-х років ХІХ ст. із 12,9 млн. осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосній залежності від поміщиків або виконувало феодальні повинності на користь держави [24, с. 152]. Хоча за даними, які приводить у своєму підручнику з історії України Воронянський В.: до середини ХІХ ст. населення українських губерній Росії виросло втричі – з 7,7 до 23,4 млн. [7, с. 182]
      Хоча  статистичні дані доволі різняться, кріпосні селяни все одно становили найбільший стан тогочасного українського населення. Першою з них є селяни-кріпаки (поміщицькі селяни). "Новий довідник: Історія України", подає такий поділ поміщицьких селян: урочні (здольні) селяни – селяни, що отримували від пана щоденне завдання (урок), причому таке важке, що його не можна було виконати й за два-три дні; панщинні селяни (панщани, панщанники) – кріпаки, які за користування землею виконували на користь господаря певні роботи. зазвичай, вони три дні на тиждень обробляли панську землю, три дні – відведену їм у користування; оброчні селяни – кріпаки, що сплачували поміщикові за користування землею грошовий або натуральний податок (оброк), розмір якого залежав від волі господаря; посесійні селяни (фабричні, заводські) – особисто залежні селяни, що були довічно прикріпленні до заводів та фабрик, які належали приватним особам. [21, с. 370]
      На  початку ХІХ ст. селяни остаточно  втрачають свої права, перетворившись на власність, «інвентар» поміщика, який вирішував долю кріпака, міг заборонити шлюб, відірвати дітей від батьків, піддавати тортурам, засилати до Сибіру, в рекрути. Ті кріпаки, які переводилися до панського маєтку як служники, лакеї, покоївки, художники, артисти, втрачали своє господарство і знаходилися в повній залежності від пана. З 1830 р. широко застосовувалася місячина. В 1840-х рр. кількість «місячників» – безземельних селян, які знаходилися на утриманні пана, в Лівобережній Україні становила 1/4 від загальної кількості кріпаків. Саме в 20–30-ті рр. ХІХ ст. урочна система і місячина здобули найбільше поширення в Україні.[16]
      Кріпаки в Російській імперії були "прив’язані" до маєтку свого пана, довгий час  не мали змоги навчатися в гімназіях, університетах, подекуди зазнаючи невимовних моральних та фізичних страждань. З  іншого боку "они обладали целой системой льгот и привилегий, которые давали им возможность существовать наравне со всеми иными сословиями и группами страны".
      Наприклад, на трудовому процесі "зависимых от российских дворян людей" було регламентовано "Манифестом об обязоностях крепостных крестьян работать на помещика 3 дня в неделю и о не принуждении крестьян к работам в выходные дни". В той же самий час кріпаки могли утримувати поштові станції, "торговать вином и содержать портерные лавки"[18, с. 10].
      Найбільшу частину селянства становили державні селяни. В порівнянні з поміщицькими селянами вони перебували у кращому становищі, бо були особисто вільні, могли розпоряджатися собою, мали громадські та майнові права. На Полтавщині і Чернігівщині жили козаки, які поступово перетворювалися на державних селян. [16]
      Державні  селяни вважалися особисто вільними. За користування землею сплачували державі  грошову ренту, яка становила  майже 40% їхніх прибутків. Більша частина  державних селян була не в змозі  знайти такі кошти, тому з року в  рік їхні борги зростали. [21, с. 370-371]
      Своєрідним  різновидом державних селян були адміралтейські селяни. Ще з часів  Петра І вони вважалися головною робочою силою при обслуговуванні військових портів та зведенні бойових  кораблів. Всі вони за тих чи інших обставин працювали на державу. Цей момент дещо покращував їх статус у порівняні з "чистими" кріпаками, але дана "пільга" часто ліквідовувалась іншими негативними обставинами. Так, протягом 1822-1823 рр. центральна адміністрація заборонила селянам спочатку Балтійського, а потім – і Чорноморського адміралтейств переходити "из традиционного состояния в купечество". Через два роки побачив світ закон, у відповідності до якого "тамошних ("морських") поселян, в преступления впадающих, должны судить не гражданские, а военные суды". [18, с. 7]
      Наприкінці  XVIII - першій половині ХІХ ст. в Російській державі панівною залишалась феодально-кріпосницька система. Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над народними масами. Такою самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним посилював і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури [26, с. 6-7].
        Ще наприкінці ХVІІІ ст. за Павла І було видано більше 90 указів щодо становища селянства, майже третина яких вступила у дію у 1800-1801 рр. [18, с. 5]. У 1796 р. указом Павла І кріпосне право було поширено на Південну Україну, Крим, Дон і приєднані райони Кавказу.
      Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Із 600 тис. державних селян, розданих ним поміщикам Росії за 4 роки його царювання, 150 тис. чоловік припадало на Україну [26, с. 7]. Зокрема, лише із Поберезького маєтку, що був на Правобережжі, росіянам було роздано 20905 душ [25, с. 108].
      У грудні 1797 р. Павло І збільшує податкові  ставки [22, с. 95; 23, с. 119]. Проте, відповідно до п. 2 іменних указів Павла І від 8 та 23 лютого1799 р., вилучали із подушного окладу померлих від епідемій, що лютували в Подільській і Волинській губерніях [23, с. 121]..
      Ще  однією особливості політики Павла  І стосовно сільського населення  були рекрутські повинності. У рекрути  брали переважно найбідніших  селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів дворян [26, с. 7].
      Наступником Павла І на престолі був його син  Олександр І. Як і його батько він  приділяв значну увагу селянському  питанню.
      Доба  Олександра І дала країні 336 актів "селянського" спрямування. Особливо уряд опікувався інтересами належних йому селян, тобто державними селянами. Стосовно їх було видано щонайменше 196 актів. При цьому лише у період 1822-1823 рр. жодного акту стосовно державних селян не було прийнято [18, с. 5-6].
      На  початку свого правління, Олександр  І спробував змінити умови сільських жителів. Перші документи, підписані імператором з приводу селянського питання, відображали його ліберальні погляди. Так, указом від 12 грудня 1801 року державним селянам, як і купцям, і міщанам, дозволялося купувати землю, не заселену кріпаками.
      За  дорученням царя С. Рум’янцев підготував ще один проект, який стосувався становища селянства в імперії в-цілому та у Наддніпрянщині зокрема. 20 лютого 1803 року проект був підписаний Олександром І. В історії цей указ відомий, як "Указ про вільних хліборобів" [12, с. 314]. Особи, які підпадали під його дію, з 1848 р. стали називатись державними селянами, поселеними на власних землях. разом з тим, при їх звільнені мали бути виконані такі правила: між селянином і поміщиком відповідно із законним порядком й утвердженням уряду мала бути укладена угода, в якій обумовлювалися надані селянам вигоди, землі та угіддя і ті зобов’язання, які останні приймали на себе стосовно поміщика; вони обов’язково мали бути наділеними власною землею, котру повинні були розділити поміж ними при їх звільненні, або ж у самій угоді повинен бути призначений спосіб та строк розділу виділеної селянській громаді землі для надання її кожній сім’ї в приватну власність [12, с. 321-322; 19, с. 44].
      Цей документ, розрахований здебільшого на високу моральність поміщиків, давав їм змогу (за їхнім бажанням) відпускати селян на волю [12, с. 314]. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилось мало, і закон завис у повітрі [6, с. 369]. Так, станом на 1857 р. у Наддніпрянській Україні було 10687 "вільних хліборобів", з яких 9487 проживало на Харківщині [12, с. 315]. Тобто ми бачимо, що там, де кріпацтво не було настільки широко розповсюдженим і було найбільше "вільних хліборобів". В решті регіонах, цей указ майже не примінився на практиці.
      У 1806 році царським урядом були прийняті заходи, для покращення селянського життя. Зокрема з 17 липня було заборонено використовувати в казенних маєтках суборенду, а 14 грудня прийнято доповнення до указу від 20 лютого 1803 р., за яким наказувалося звільняти селян лише цілими сім’ями [19, с. 45].
      Заходи  щодо селянства, які проводились урядом у наступні роки, мали досить суперечливий характер. Якщо указ від 23 січня 1808 р. давав змогу поміщикам обмінювати землю з казенними селянами „по причине черезполосного владения”, а маніфест 27 травня 1810 р. дозволяв продаж державних маєтностей для створення особливого фонду сплати казенних боргів, які зросли за час війни з Францією, то вже 30 листопада 1821 р. було заборонено повертати у кріпацтво тих осіб, які отримали свободу від власників чи за розпорядженням уряду, а з 1822 р. – друкувати оголошення про продаж людей без землі (хоча вони продовжували друкуватися як про віддання в прислугу) [12, с. 324; 19, с. 45]. Також, за законом 1822 р. поміщики отримали право без суду та слідства відправляти своїх кріпаків на заслання до Сибіру. Підставою для такого рішення могло бути будь-що: "аморальна поведінка", "не так подивився" [12, с. 316].
      Під час правління Олександра І ще більш посилюється податковий тиск. Відповідно до маніфесту від 2 лютого 1810 р. подушне складало 2 рублі, а на 1818 р. становить 3 руб. 30 копійок [22 1, с. 95].
      Найбільш  за все удар по селянству, як суспільного стану завдало утворення військових поселень.
      Ідея  військових поселень була виказана ще у 1665 р. гетьманом І. Самойловичем, який планував використовувати військові поселення для оборони Києва від татар. Військові поселення Олександра І були організовані зовсім за іншим принципом і являли собою жахливий соціальний експеримент, що себе не виправдав [16].
      Передумовою утворення військових поселень була війна 1812 р. Селяни, котрі пліч-о-пліч із регулярними частинами російської армії боролися проти Наполеона, справедливо вважали, що заслужили  від царя винагороди – звільнення з кріпацтва.
      Уряд  по-своєму відреагував на суспільні  настрої народу. У 1815 році вийшов указ, згідно з яким усім селянам заборонялося "шукати вольності". А у 1816 році з ініціативи О. Аракчеєва в імперії  розпочалася масова організація  військових поселень, хоча перші з них виникли у 1810 р., коли в селах Могилевської губернії розквартирували солдат мушкетерського батальйону. В Наддніпрянській Україні вони з’явилися в 1817 р.: у Харківський, Херсонській, Катеринославській губерніях було створено 16 кавалерійських та 3 піхотних полки [12, с. 315]. З цього ж 1817 р. Аракчеєв був призначений офіційним начальником військових поселень [10, с. 56].
      Узагалі, утворення військових поселень не було ідея суто Аракчеєва. Питання про  створення такої установи вирішувалося в 1816 р. в колі осіб, куди, крім імператора Олександра І, входили О.А. Аракчеєв, О.П. Єрмолов, генерал-лейтенант І.О. Вітте і чиновник канцелярії І.Ф. Самбурський. Було вирішено піхоту розселити біля Новгорода, а кавалерію в Україні. І вже 6 квітня 1817 р. з'явився указ імператора про створення поселень у Змієвському і Вовчанському повітах Слобідсько-Української губернії. У ньому говорилось про наміри влади "дати воїнам свою осідлість", а для "першого досвіду" виділялися поселення: Мохначі, Шелудовка, Гнилушка, Гінеївка, Андріївка, Балаклея, Вовчий Яр, Малиновські і Грабовські хутора, частина слободи Лімана і Вовчанського-Печеніги, Кицівка і Бозаліївка [30].
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.