На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат сторя української культури

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 30.09.2012. Сдан: 2010. Страниц: 4. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Історія української культури
1. Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.
  Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючим завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного). «культура» (лат. cultura — обробіток, вирощування, догляд). Первісне це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про лат. cultura animi) — культуру душі.                                                                              Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.
Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного  освоєння людиною світу (зовнішнього  та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства.        Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток землі, було створення тотемних стовбів, молитвенних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов'язані сторони, аспекти культури:
    культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;
    культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання навколишнього світу і самої людини у цьому світі, на отримання об'єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво;
    культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки;
    культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі;
    культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;
    культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.
Важливим завданням  культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.
Характерні риси історичного типу культури: 
1. Спосіб створення матеріальних цінностей; 
2. Відношення до природи 
3. Неписані правила поведінки; 
4. Самоусвідомлення і само ідентифікація; 
5. Світогляд; 
6. Сприйняття інших народів; 
7. Суспільна форма організації індивідів. 
В процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як:  
1. спосіб освоєння світу, 
2. світобачення,  
3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.
 
 
 
 

2. Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.
  Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.
  У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
  Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
  Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. “Споріднена праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.
   Українська  культура – це загальноєвропейська  культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів. Культура – завжди залишається важливим моментом у встановленні міжнародних інтеграційних зв’язків. Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони і в свою чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася у міжнародних відносинах різним чином.  
 
 

 3.  Дослідження культури  проводились із застосуванням різних методологій і принципів, що були притаманні різним науковим дисциплінам. Тому для уникнення хаотичності є потреба якось розподілити результати досліджень залежно Від концептуальних принципів підходу до аналізу культури. 
  Найбільш узагальнено підходи до аналізу культури можна поділити на безоцінні й оцінні, тобто такі, що досліджують її порівняно статичні моменти, і такі, що розглядають культуру В ЇЇ динаміці. Перші з них тяжіють до описовості і реєстрації фактів, другі — до пошуку сенсу і логіки розвитку. Перший підхід переважає в історії, антропології, етнографії. Другий — визначає бачення культури філософськими та, до певної міри, соціологічними дисциплінами. Саме за критерієм переважання першого або другого принципу в дослідженнях культури і будуть далі виокремлені два типи протокультурологічних досліджень: історико-антропологічні та філософсько-соціологічні.

  Під антропологїчними  дослідженнями культури матимемо  на увазі наукові результати, досягнуті в межах таких суміжних  дисциплін, як етнологія, етнографія та антропологія (культурна та соціальна). Об'єднати їх за методологією дає підстави те, що всі ці науки про культури різних суспільств і різних епох засновані насамперед на збиранні та систематизації емпіричного культурного матеріалу. Застосування ж історичного підходу уможливлюється сутністю історії як науки, що вивчає минуле людства, апелюючи до конкретики фактів, подій та процесів. 
  Хоча як науки у їхньому сучасному розумінні й історія, і антропологія остаточно склалися тільки у XIX ст., але обидві вони (особливо історія) мали тривалий попередній етап становлення, під час якого вже були зібрані матеріали, що враховуються відповідними науками до сьогодні.

Археологічні  розкопки відкривали нові несподівані  перспективи для вивчення давніх культур, а розширення географічного та історичного горизонтів дало багато нового для розуміння широти діапазону загальнолюдської культури, своєрідності її окремих виявів та основних етапів розвитку.
  На особливу  увагу заслуговує новий метод  у дослідженні мистецтва, запропонований Карлом Шнаазе (1798—1875). На відміну від панівного на той час документально-історичного, сам науковець називав свій метод філософсько-історичним. Проте цей метод, виходячи з його сутності, слід назвати скоріше культурно-історичним. Шнаазе запозичив у Гегеля ідею закономірності розвитку культури, а також певну абстрактність і нормативність його історичних побудов. Тому він не тільки аналізував у історії мистецтва те, що справді було, а й намагався прогнозувати те, що могло б бути, виходячи із загальних особливостей тієї або іншої культури. Мистецтво його цікавить не тільки саме по собі, але і як відображення життя, звичаїв, почуттів і думок епохи, як засіб проникнення в дух культури. "Мистецтво є свідомістю народів, їх опредметненим судженням про цінність речей", — стверджував К. Шнаазе.
  З початком XX ст. отримують новий імпульс  етнографічні дослідження. принцип  функціоналізму, згідно з яким  культури мають вивчатися не  в порівнянні одна з іншою,  а як окремі цілісні системи, які складаються з елементів, що перебувають у функціональній залежності. Культура є сукупністю інститутів, що призначені задовольняти потреби людей. Кожен з таких культурних інститутів виконує певну функцію. Культури ж різняться між собою способом задоволення потреб. 

 4. Необхідність пов’язана з тим, що існуюча система освіти не забезпечує вирішення поставленого завдання – формування культури майбутніх спеціалістів, в якій поєднуються високий професіоналізм і духовне багатство. Сьогодні чітко усвідомлюється, що освіта й культура, розвиваючись у взаємодії, забезпечують творчий взаємозв‘язок моральних, художніх, інтелектуальних якостей особистості, необхідних майбутньому фахівцю.
  Під загальнокультурною підготовкою розуміємо процес, в якому єдність змісту, форм, засобів і методів освіти стимулюють духовний розвиток майбутніх спеціалістів. Основними завданнями цього процесу є формування базової професійної культури, виховання здатності до сприйняття творів мистецтва, формування високих культурних потреб та інтересу до вдосконалення культури спілкування, визначення свого місця в діалозі культур, а також розвиток культурного самопізнання.
Розвиток суспільства та громадських відносин свідчить, що вища освіта має  готувати майбутнього інженера до виконання як професійних, так і культурних функцій. Основним принципом є підготовка спеціаліста, здатного вдосконалювати свої професійні якості, відтворювати й розширювати свій життєвий досвід, перетворювати матеріальні умови життя суспільства, його культуру, накопичувати і створювати нові цінності. Тому освіта передбачає підвищення рівня культури особистості, її духовно-моральне збагачення.
    викладання інженерно-технічних і гуманітарних наук орієнтоване на всебічний аналіз сучасних соціальних проблем у контексті розвитку світової культури;
    культура майбутніх фахівців має формуватися з залученням нового творчого мислення;
    взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, яка включає співробітництво викладачів і студентів, повинна створювати таке середовище відносин у вищому закладі, яке б сприяло розвитоку у майбутніх фахівців якостей інтелігентної особистості;
    єдність професійної й загальної культури студентів має бути спрямована на розвиток самостійного оволодіння духовно-моральними цінностями, створення підгрунтя для реалізації майбутніми фахівцями свого інтелектуального і духовного потенціалу у професійній діяльності
 
     Для досягнення життєво важливих цілей особистість використовує цінності як матеріальної, так і духовної культури на основі: знань про культуру, її зміст і цінності; уявлень про історію культури та її цінності, їх значущість; знань про зразки поведінки, що мають нормативний характер і алгоритмізують характер поведінки у світі цінностей. Маючи вказані знання й уміння, особистість стає здатною засвоювати, використовувати й створювати цінності культури, тобто стає суб’єктом культури.  

     Проблема гуманітаризації педагогічного процесу тісно пов’язана з проблемою інтелектуалізації діяльності студентів, формування культури спілкування, культури мовлення.
     Джерелом формування гуманітарних знань у вищому технічному закладі освіти є пізнання основ світової та вітчизняної культури, яка дозволяє розширити духовний кругозір студентів і сформувати широкий різнобічний погляд на навколишню дійсність.
     Підготовка студентів у вищому навчальному закладі передбачає не тільки озброєння певним обсягом знань, але й формування в них необхідних навичок самостійної творчості, різнобічного самовдосконалення і спілкування, що базуються на цілісній системі життєвих цінностей, які значною мірою визначають професійне й особисте майбутнє молодих фахівців.
     Перехід на нову систему викладання гуманітарних наук має одночасно супроводжуватися гуманітарним наповненням усіх дисциплін. Саме комплексний підхід до проблеми гуманізації освіти здатний вивести вищу освіту на рівень, що відповідає запитам часу.
5 Культура завжди цікавила як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.
 Еволюція природи є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи. Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності.
 Потрібні були століття розвитку культури, щоб людина змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення. Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми. Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.
 Суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво.
   В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище, поняття "цивілізація" було введено  у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.
   Поява писемності характеризує відділення розумової  праці від фізичної, що дозволило  зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і  різних форм позитивного знання. Міста  виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою.
   Отже, цивілізація сформувалася лише на певному  етапі розвитку людства, являючи  собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою  позицією вчених радянського періоду  було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У 30—50-ті роки нашого століття в роботах "Цивілізація перед випробуванням" та "Дослідження історії" А. Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші — це доробок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та білоруських просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.
   Сьогодні  більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового  знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий  підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він грунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої мирно-цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий простір творчим тенденціям історії. Суспільство і культура – це два взаємопов’язаних компоненти. Культурна еволюція, власне, і створила сучасну людську цивілізацію 

7.Актуальність теми дослідження зумовлена насамперед тим, що сучасна техногенна цивілізація значно посилила кризові явища в галузі культури, загострила історичне протистояння і протиборство в цій сфері. Багатьма мислителями XX століття відзначається, що в суспільстві спостерігаються тенденції деградації культури: поширення антицінностей, втрата моральних орієнтирів і ідеалів, дегуманізація практично всього спектру життєдіяльності людини. Дедалі очевиднішим відчуження людини від традицій, ідеалів, норм і цінностей, на основі яких може формуватися і самоформіроваться культурна особистість. Явище, що поширився в усьому суспільстві, глибше найбільше вразило молодіжну субкультуру, яка швидко трансформується в антикультури, що призводить до збільшення соціальної напруженості, створює передумови для виникнення та ескалації насильства, руйнування, конфронтації, як в середовищі молоді, так і між поколіннями. Подібна ситуація свідчить про те, що на процес формування людини все більше помітний вплив чинять полярні по відношенню до гуманістичних цінностей і культури явища, які, у межах цього дослідження, позначені як антіценності і антикультури. Соціалізація людини все частіше здійснюється в рамках негативного соціального досвіду. Система освіти робить спроби подолання негативних моментів, які існують сьогодні в суспільстві, в цілому, і в цій сфері, зокрема. Остільки оскільки основним завданням системи освіти є формування і розвиток культурної людини, то проблема культурних і антикультурного процесів в освіті заслуговує окремого вивчення. Ці обставини змушують звернутися до вирішення завдання філософського аналізу впливу культури і антикультури на становлення і розвиток людини.
Актуалізує значення досліджуваної проблеми те, що освіта є провідною сферою, де здійснюється цілеспрямоване формування культурної особистості в наш час і, відповідно, індикатором розвитку людського потенціалу. Будучи каналом, покликаним акумулювати і транслювати позитивно значимий досвід людства, генерувати і реалі- зовивать саме культурні форми соціалізації, освіта заслуговує окремого вивчення з точки зору тенденцій культури і антикультури і проблеми формування культури особистості.
 
 
 

Ця  особливість насамперед полягає в тому, що під культурою традиційно розуміють сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.
У вужчому  розумінні культура — це сфера  духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, а також діяльність тих установ і організацій, які забезпечують зазначені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, творчі спілки тощо.
Нарешті, поняттям "культура" часто позначають рівень вихованості й освіченості  людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.  

Важливим  і принциповим питанням розуміння  культури є осягнення її сутності як феномена суспільного життя, визнання основним джерелом походження культури суспільно-корисної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, утверджує свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає в ньому всі свої життєві процеси.  

Таким чином, культура є ціннісними надбаннями, створеними людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння їх і найсуттєвіше створенням нових цінностей для людини і людства.
Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління є культурою. 

Не є  культурою реальні факти, події, властивості багатьох речей, які у процесі пізнання та оцінювання з боку людини викликають у неї почуття співучасті, захоплення, любові або, навпаки, — почуття ненависті і презирства. Ці різноманітні задоволення і незадоволення складають тільки те, що в суспільстві називають смаком. Смаки бувають різні: гарне, приємне, прекрасне, делікатне, ніжне, витончене, благородне, величаве, цнотливе, священне тощо. Але гарний смак — то не завжди культура. Це тільки один із кроків до культури. Адже недарма говорять: "Він милий мені не тому, що гарний, а гарний тому, що милий".  

Отже, культура — це не просто будь-яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням  людини і людства. Однак це і не просто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних відносинах, створених людиною, людством відповідно до матеріальних і духовних потреб та інтересів.   

Поступовий  процес демократизації суспільного життя, досягнення багатьма верствами населення (здебільшого в економічно розвинутих західних країнах) високого рівня майнового забезпечення, технічне оснащення основних виробничих процесів, зміна мистецьких технологій тощо призвели до того, що культура у традиційному, ціннісному вимірі перестала бути елітним надбанням. 
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.