На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Марксиська флософя, її особливсть

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 02.10.2012. Сдан: 2011. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


     ЗМІСТ
     1. Марксиська філософія, її особливість.
     2. Позитивізм та неопозитивізм.
     3. Екзистенциалізм, персоналізм, неотопізм.
         Список літератури  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Марксиська філософія, її особливість.
     Традиційні  форми філософської діяльності —  університетське викладання та складання вчених трактатів — Маркса не задовольняли. Він вирішив звернутись до філософської публіцистики. Недовга робота в «Рейнській газеті» (1842—1843) — статті про свободу друку цензурі, про родове представництво, про ущільнення сільського малоімущого населення, про бідове положення селян Примозільського краю, про бюрократизм чиновників — викликали переслідування уряду.
     Починаючи ще з 1842 року він вивчає новий для  Германії суспільний рух — соціалізм  і комунізм, знайомиться з багатішою соціалістичною та комуністичною традицією Франції й Англії, аналізує перші виступи німецьких соціалістів і комуністів. Молодий Маркс уже тоді сприймав революційний терор як універсальну зброю вирішення всіх соціальних проблем (“философия находит в пролетариате свое материальное оружие, так и пролетариат находит в философии свое духовное оружие”).
     Марксу  вдалось за короткий період часу стати  одним із лідерів даного направлення, що і привернуло пильну увагу поліції. Не дивлячись на те, що Марксу не довелось попадати за грати, продовжувати діяльність в Європі стало для нього вкрай небезпечним і він до кінця свого життя з 1850 по 1883 рік знаходить сховище в Лондоні.
     В цей період Маркс пише в ряді інших  багатьох творів і “Капітал”, який розглядав як працю всього свого життя. Щодо фінансового боку, то ситуація складалась зовсім не просто. Так, з 1851 року та на протязі ще десяти років Маркс стає співробітником газети “Нью-Йорк Дейлі Трибун”, але через фінансові труднощі (з 1852-1857р.) змушений в основному займатись журналістикою заради заробітку, що майже не залишало часу для продовження економічних досліджень. Щоправда, не дивлячись на це, йому вдається підготувати роботу “До критики політичної економії” і, за сприянням Ф.Лассаля, вона була опублікована.
     Спочатку  Маркс, в 1843—1844 роках, вважав придатними ідеї Л. Фейєрбаха, лідера німецької  філософії 40-х років. Значення ідей Фейєрбаха для філософських пошуків  Маркса заключалось крім матеріалістичної загальної установки ще й в  тому, що Фейєрбах з’єднав традицію гуманізму (людина — вища цінність) з атеїстичним запереченням релігійних ілюзій, з реабілітацією чуттєвого начала в людині і думками про гуманізацію відношень людини до природи та до людей.
     Поєднання філософської основи фейєрбахівського гуманізму з критичним аналізом комуністичних доктрин — такий шлях, вибраний Марксом в 1844 році для досягнення союзу філософії і пролетаріату. Але приблизно в той же час ця дослідницька програма значно розширилась. Спонукальною причиною став вплив молодого Ф. Енгельса, який до 1844 року самостійно прийшов до комунізму, матеріалізму а також захоплений філософією Фейєрбаха. Проте, на відміну від Маркса, Енгельс, який проживав з 1842 по 1844 рік у Англії, уже був добре знайомий з організованим масовим робітничим рухом — чартизмом, з англійською соціалістичною та комуністичною літературою і, що саме важливе, з політичною економією великих англійців А. Сміта, Д. Рікардо та ін. В журналі «Німецько-французькі щорічники» поряд зі статтями Маркса була опублікована критична робота Енгельса про англійську політичну економію («Наброски к критике политической экономии», 1844). Енгельс критикував цю науку з позиції захисника інтересів пролетаріату. Для Маркса в цій невеликій статті відкрилась нова область знання, засвоїти яку він вважав надзвичайно необхідно для створення нового світогляду.
     В 1844 році з’єднались в творчості  Маркса важливіші компоненти для  створення єдиної, цілісної філософсько-світоглядної концепції. Політико-економічний аналіз дійсності Маркс з’єднав з  філософською традицією німецької класики і з критичним переробітком теорій утопічного соціалізму і комунізму. Таким чином, джерела марксизму — найбільш передова суспільна думка Європи. Маркс свідомо орієнтується на створення інтернаціонального, всесвітньо-історичного вчення.
     Марксові  намагання подолати “відчуження” силою  критичної теорії, яка повинна “оволодіти масами” й стати  “матеріальною зброєю”.
     Перша спроба розробки цілісного світогляду здійснювалась Марксом переважно  засобами філософського аналізу, відповідно й результатом була саме філософська концепція. Вона була створена тоді ж, літом 1844 року. Нажаль, рукописи Маркса були опубліковані лише в 1932 році під назвою «Экономическо-философские рукописи 1844 года». Основне в роботі — ідея відчуження людини в суспільстві панування приватної власності та подолання відчуження в історичній перспективі комуністичного майбутнього.
     Сама  по собі думка про відчуження людини вже була глибоко проаналізована в німецькій класичній філософії. В «Экономическо-философских рукописях 1844 года» Маркс високо оцінив роботу з осмислення проблеми відчуження людини, опрацьовану Гегелем і Фейєрбахом, та разом з тим виявив принципові недоліки їх концепції відчуження.
     Негативна філософська оцінка «атомарного  індивіду» і життєвої реальності співпадає у Маркса з Фейєрбахом, але надій на суто духовний, моральний переворот Маркс не плекав. Відчуження повинне бути здоланим у самій своїй основі до праці, у виробничій діяльності. Перспективи розвитку людини і людства — в перетворенні основи основ, у знищенні відчуженої праці.
     Знищення  відчуження, перетворення праці у  вільну самореалізацію людини означає  і повне «перевертання» і людини, і його відношення до природи й  інших людей. Маркс створює грандіозну по гуманістичному пафосу картину людини, яка живе в єдності з природою, перетворює природу «по мерке каждого вида», тобто згідно з її, природи, законами. Гармонія з природою зовні здійснюється в діяльності, в якій людина реалізує свої цілі вже не за законами утилітарної користі, експлуатації природи, а «за законами краси».
     Універсально  розвинута, яка живе в єдності  та гармонії із зовнішньою та внутрішньою  природою людина — такий ідеальний  філософський образ, що являється Марксу в якості «ядра» комуністичного ідеалу. Маркс називає його «закінченим натуралізмом», або ж «закінченим гуманізмом». Знищення приватної власності Маркс вважає засобом реалізації цього ідеалу. Одначе сама по собі ліквідація приватної власності хоча і неминуча, але ще недостатня для присвоєння людьми людської суттєвості.
     Вчення  про відчуження і присвоєння людиною  власної сутності, тобто про економічні причини і можливості ліквідації експлуатації й неволення людей, сталось величезним кроком на шляху  створення цілісного світогляду. Однак перспективи майбутнього, а також історія суспільства були змальовані в «Экономическо-философских рукописях 1844 года» в узагальненій, абстрактно-образній філософській формі. А саме, майже не проглядався практичний “шлях до майбутнього” і не роз’ясненим залишався “шлях із минулого” — причини, механізми, джерела відчуженої праці. Виходило, що для практичної реалізації ідеалів, яскраво і повно намічених в філософській картині «цілісної людини», не вистачало справжньої наукової основи розуміння того, яким чином ці ідеали досяжні.
     Суперечливість марксизму: відд концепції періодизації історії –
     до  тоталітарного втілення
     Головна, фундаментальна філософська ідея Маркса складається в тому, що практика вихідна і первинна по відношенню до всього духовного світу, культури в її навіть самих далеких від практики проявів. Практика носить суспільний характер, її немає поза спілкуванням і зв’язками між людьми.
     Вони  виражають, осмислюють, усвідомлюють, відображають лише те, що так чи інакше вже увійшло в розряд практичних проблем. І саме в історичній практиці в кінцевому рахунку і вирішуються всі ті теоретичні проблеми, які здаються мислителям виключно справою освіченого філософського розуму. Відповідно теоретик тільки в практичному перевтіленні, у сприянні або протидії історичному розвитку практичної сфери, справжнього життя людей може обґрунтувати вірність, істинність, плодотворність своїх поглядів.
     Роздумуючи  про основні етапи попередньої  історії, теперішнього і майбутнього, Маркс і Енгельс виділили декілька провідних типів організації  суспільства — суспільних форм, або формації. Оскільки в практичному житті найбільш фундаментальним, істотним рівнем являється рівень виробництва життя, основні історичні форми суспільного устрою визначаються за ведучим типом організації матеріального виробництва. Вийшло, що історичний шлях суспільства від «первісного стада» через античний (рабовласницький) тип, феодально-селянський до сучасного, основаного на системі найманої праці у промисловому виробництві, за необхідністю повинен бути продовженим у виробництві життя поза найманою працею, поза приватною капіталістичною власністю, в умовах вільної асоціації вільних індивідів.
     Принципово  новаторським було філософське пояснення  діючих причин суспільного розвитку. Ними являються самі люди, «емпіричні індивіди», що прагнуть забезпечити свої потреби, покращити умови і обставини життя. Індивідуальні прагнення, волевиявлення людей перетворюються в дії, поступки. Практичні зусилля зовсім не являються направленими на вищі цілі людства. Навпаки, вони носять характер приватний, особистий, кінцевий (часто в межах власного життя, вузького кола потреб індивідa). Одначе оскільки люди — істоти суспільні, пов’язані з іншими численними об’єктивними «формами спілкування» (відношень), то їх індивідуальний розвиток і діяльність здійснюються в деяких загальних умовах і направленнях.
     Таким чином, замість давньої абстрактної  і одночасно образної конструкції  «Людини» і її «сутнісних сил» (в  «Экономическо-философских рукописях 1844 года») Маркса складається конкретне, яке базується на вивченні реальності знання про існуючих людей і які жили раніше.
     Така  перспектива індивідуального розвитку не має, звісно, нічого спільного з  філософською моралісткою, що обмежується  моральними закликами і втішаннями, крапелькою «целительного бальзама для бедной, бессильной души, погрязшей в убожестве окружающего». Марксистська філософія не відповідає зразкам ні філософської, ні релігійної моралістки. Її етична позиція базується у визнанні єдності практичного соціального перетворення безлюдного світу та само перетворення діючих, активних індивідів в універсально розвинуті, вільні особистості. Одне має на увазі інше. Звісно, для людей, які живуть в наявно даних умовах, в конкретній історичній ситуації, можливості перетворення і себе, і світу являються обмеженими. В філософії Маркса немає ілюзій примирення з такою дійсністю, прийняття її. Навпаки, вона виходить із ясного розуміння обмеженості всілякою наявною історичною ситуацією, укладених в ній потенцій волі та універсального розвитку індивідів.
     Вчення  про суть капіталістичного виробництва, побудованого на експлуатації найманої праці, було спрямоване на те, щоб показати його історичну безперспективність. За визначенням Маркса, капіталізм сам готує свою загибель і на зміну йому прийде інший лад, побудований на суспільній власності. Але Маркс та Енгельс, хоч і були впевнені в неминучості революційної зміни існуючого ладу, не залишили всебічно обґрунтованої теорії соціалізму.
     Неомарксизм.
     Без огляду на те, що ідеєю побудови майбутнього  суспільства проникнуті всі праці Маркса та Енгельса, закінченого теоретичного вчення про соціалізм ними створено не було. Положення про основи соціалістичного устрою суспільства: суспільна власність на засоби виробництва (кооперативна її форма у тім числі), безпосередньо суспільний характер праці та розподілу, відмирання товарного виробництва та планомірна організація суспільного відтворення, що уможливлює забезпечення його стабільності, сформульовані в їхніх працях, згодом були догматизовані їхніми послідовниками.
     Як  відомо, після смерті Маркса роботу з видання його теоретичної спадщини у вигляді цільної економічної доктрини завершував Енгельс. В «Додатках до III тому «Капіталу», Енгельс намагається довести, що не існує суперечності між теоріями вартості та ціни. Він стверджує, що третій том є не наслідком еволюції поглядів Маркса під впливом змін, що відбувались в економічному житті суспільства, а лише дослідженням форм прояву суттєвих економічних відносин.
     Захист  трудової теорії вартості ускладнювався  тією обставиною, що розвиток продуктивних сил суспільства, рівень виробництва та зростання продуктивності праці вже тоді сприяли усуненню цілої низки проблем, притаманних першій стадії капіталізму, але породжували нові, зв'язані з концентрацією та централізацією капіталів. Цей час ознаменовано започаткуванням нового напрямку в економічній теорії, що базується на класичних підходах, але заперечує пояснення ціноутворення з вартісних позицій — теорії граничної корисності. Енгельс, спираючись на метод, використаний Марксом, захищав категорію вартості як історично зумовлену товарною формою виробництва і властиву йому аж до повного його відмирання.  
 
 
 
 
 
 
 
 

    Позитивізм  та неопозитивізм.
Позитиві?зм (лат. positivus — позитивний) —
    парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос П. полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом;  
    — філософський напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. В еволюції П. можуть бути виділені наступні етапи: І — так званий «перший позитивізм» (Конт, Мілл, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та ін.); ІІ — «другий П.» (Ріхард Авенаріус, Мах); ІІІ — «третій П.» або неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і Віденським гуртком, на основі якого оформляється логічний позитивізм (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гедель і ін.); IV — постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміку науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, Аналітична філософія, Віденський гурток).
Історія позитивізму має три періоди  розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: — пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; — вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); — у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія». Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Max, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.
Сучасний  позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Куна, П. Фейєрабенда. Він  висуває так звану методологію  дослідницьких програм, ідеї гуманізації  науки, теоретичного плюралізму і історичного  контексту науки.
Неопозитивізм: йогосутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957). Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний). Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом. Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук. Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми. Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477). Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітченштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інших. Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами. Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою. Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму. Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму. Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза. Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”. Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем. Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.
      Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її. Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис: 1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.; 2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду; 3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”; 4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них; 5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій; 6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.
    Екзистенціалізм, персоналізм та неотопізм.
         Екзистенціалі?зм — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 30 —40-ві pp. XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.
    Основним  положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Визначальні риси екзистенціалізму:
    на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
    особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
    поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
    вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
    існування людини тлумачиться як драма свободи;
    найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
    Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має  свободу волі, вибору і засобів  їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.
       Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.
     Персоналі?зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній буржуазній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога.

Виникнення

Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. Головними його представниками були Б.-П. Боун, У.-Е. Хокінг, Е.-ПІ. Брайтмен та інші. В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Персоналізм тісно пов'язаний з теїзмом.

  Погляди

     Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістнчні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму.
     Деякі представники П. (Муньє) піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи.
      Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство. Для французького персоналізму, який є світоглядом дрібнобуржуазної інтелігенції, що належить до лівих католицьких кіл, характерна різка критика капіталістичної дійсності, якій вони по суті неспроможні протиставити жодного позитивного ідеалу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.