На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Лекцї з "Полтологї"

Информация:

Тип работы: Лекции. Добавлен: 07.10.2012. Сдан: 2012. Страниц: 24. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


?3
 
Конспект лекцій
 
ОСНОВИ ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ
 
(Основні політичні категорії
в короткому викладі)
 
ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ
Основні поняття та категорії: біхевіористика, інституціоналізм, закон, метод, прагматизм, політика, політологія, синергетика, субстанціональність, функція.
 
              Політологія це наука про політику, як про особливу сферу життєдіяльності людей, що визначаєтья владними відносинами, політичною системою суспільства, інститутами, принципами, та нормами, котрі регулюють взаємовідносини між людиною, суспільством і державою. Політика об‘єктивно виникла з вимог людей один до одного у ході вирішення протиріч, розподілу матеріальних і духовних благ, у процесі управління суспільством для досягнення спільної мети. У стародавній Греції політика визначалась як наука про управління державою, її ідейні цілі, правила управління. За висловом М.Вебера політика, судячи з усього, означає прагнення до влади або до впливу на розподіл влади , чи то між державами, чи в середині держави між групами людей які вона в собі має.(1). Політика проявляється у різних аспектах: як діяльність щодо змагання за владу, прийняття рішень, розподілу майна, висуванню цілей, соціального управляння, здійснення конкуренції інтересів і впливу на різні соціальні групи.
              Одна з важливих особливостей політики полягає в тому, що з одного боку вона існує з того часу, як склалась публічна влада і суспільство розділилось на тих, хто управляє і ким управляють, а з іншого – політичне життя в сучасному світі оптимально розвивається лише у демократичному суспільстві, яке визнає неспівпадання групових інтересів і допускає їх змагання у формі політичного суперництва.
              Предмет політології був визначений на міжнародному колоквіумі з питань змісту і структури політичної науки, який скликаний за ініціативою ЮНЕСКО в Парижі у 1948 році. Політологи з різних країн домовились про єдиний міжнародний стандарт у розумінні об‘єкта, предметного поля і межі політичної науки, який включає в себе такі компоненти:
1)       політична теорія (теорія політики і історія політичних ідей);
2)       публічні (державні) інститути (центральні, регіональні і місцеві, законодавчі, виконавчі, та судові). Їх структура і функціонування;
3)       політична участь і тиск громадян (партії, групові об‘єднання, громадська думка);
4)       міжнародні відносини (міжнародні організації і світова політика)(2).
Враховуючи особливе суспільно-політичне значення політології, Організація Об‘єднаних Націй з питань  освіти науки і культури (ЮНЕСКО) рекомендувала цю науку для вивчення у вищих навчальних закладах країн світу.
              Методи політології в загальному плані прийнято поділяти на три групи: загальнонаукові, соціально-гуманітарні, соціально-наукові.. Ці соціальні методи (з‘ясування залежності політики від суспільства), біхевіористичний (дослідження поведінки окремих особистостей і груп), інституціональний (орієнтує на вивчення політичних інститутів), порівняльний, прогностичний, методи емпіричного дослідження та інші.
 
З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ТЕОРІЙ У СВІТІ.
 
Основні поняття та категорії: аристократія, диктатура, зороастризм, легізм, макіавеллізм, поліс ,полісна демократія, природне право, раціональна бюрократія, революція, солідаризм, соціалізм, суспільний договір, східний гуманізм, тиранія.
 
              Ідейні джерела сучасної політичної доктрини - це політичні погляди і концепції мислителів минулого, які мріяли побудувати людське суспільство на нових справедливих засадах. Слід відзначити, що теорії минулого відображали не лише погляди їх творців, але також інтереси великих соціальних груп, соціально-політичну реальність в цілому. Критикуючи чи виправдовуючи існуючі порядки мислителі прагнули ощасливити все людство. Тому кожен з них вніс щось цінне чи важливе для політології.
              На першому етапі становлення держави, коли знання про її витоки ще не були узагальненні, їхньою основною формою були політичні міфи. В останніх виникнення влади пов’язується з богами.
              З накопиченням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов своє відображення у формі зороастризму, якій у ІІ ст. до н. е. був дуже поширений у Стародавній Персії. Згідно з цим вченням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя. Елементи східного гуманізму ми знаходимо у вченні Конфуція, ідеології легізму. Старокитайський мудрець Лао-дзи засуджував гординю, проповідував середній достаток і поміркованість. Конфуцій основну увагу і головні зусилля спрямовував на вироблення еталону вищої моралі, притаманної ідеально досконалій людині: “Якщо народу вистачить урожаю, государ не опиниться в злиднях” ( 79,  С 74-75).
Аналізуючи античну спадщину слід відзначати такі основні цінності: феномен полісу, принципи республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та імперії.
Перше докорінне реформування суспільства в історії людства пов‘язане з визначним діячем античності Солоном (близько 638-559 рр. до н.е.). Найбільше благо він вбачав у поєднанні закону і порядку, на зміну управлінню шляхом насильства пропонував управління шляхом злагоди, кожен громадянин повинен мати право на власність, керівні органи повинні бути виборними, політичне безладдя можна усунути через розподіл влад. (79, с.84-86).Античний філософ Платон первинною вважав політичну владу що до існуючих у суспільстві правових відносин, засуджував демократію, зводячи її до влади натовпу, нездатного управляти; вбачав необхідність у зміцненні приватної власності і усуспільненні її в державі ( 56, С.561-563). Аристотель схилявся до конституційної республіки, якою управляють ті, хто здатний з‘єднувати свободу з порядком, фундаментальним принципом політики вважав принцип рівноваги, заперечував ідею усуспільнення майна: “Люди зацікавлені насамперед тим, що належить особисто їм; менше турбуються вони про те, що є спільним.” (4, с.421).
              Уже в надрах середньовіччя зароджується політична парадигма, що джерелом влади є народ, звичайно не весь, а його “краща” частина. Ї виразником став Марсилій Падуанський. Вперше політику як автономну сферу виділив Нікколо Макіавеллі, що дослідив типи держави, програми її побудови та засоби реалізації політичної мети.
              На межі середньовіччя і нової епохи зароджується ідея укладення громадського договору у працях Томаса Гоббса. На думку Гоббса, держава виникає на основі суспільного контракту – договору між людьми, який у повсякденному житті набуває юридичної форми, засвідчує їх згоду визнати політичну владу. ( 75, с.174).
              Епоха нового часу породила цілу систему політичних концепцій, у яких обгрунтовуються принципи демократії, як форми влади і державного устрою; принципи суспільства  соціальної справедливості із частковим узагальненням засобів виробництва;  принципи консерватизму, що грунтувалися на збереженні дрібного товаровиробника і принципи лібералізму, що проголошували повну свободу особистості і її підприємницької діяльності.
              Так концепцію людської свободи започатковує Джон Локк, який вбачає джерело влади у суспільному договорі: “Природний стан є станом свободи, в якому кожен сам розпоряджається собою і своїми вчинками як йому завгодно”. ( 47, с.423 ). Французький просвітитель Шарль Монтеск‘є стверджував, що ефективна держава зможе функціонувати тоді, коли влада в державі буде розділена на законодавчу, виконавчу і судову. (79, с 188.). Період французької буржуазної революції підштовхнув до життя і теорію консерватизму (Жозеф де Местр, Густав Гюго), яка основувалась на ідеї збереження існуючого ладу, сформованого на вікових історичних традиціях людства заперечення права більшості над меншістю, впевненості у тому, що суспільство є цілісний організм і його недуги треба усувати поступово.
              У новітню епоху формується цілий ряд політичних концепцій, які складали основу політичної боротьби ХХ століття. Це політичні і економічні вчення К.Марка, що стали джерелом розвитку соціалістичної ідеології, яка спиралась на класову боротьбу, диктатуру трудового класу, спільну власність: “… як для масового походження комуністичної свідомості так і для досягнення самої мети необхідне масове зцілення людей, яке можливе тільки в практичному русі, в революції.:” ( 46, с. 253.). Маркс і Енгельс запропонували суспільство, де зникає конкуренція, класи, при виробництві і розподілі необхідних життєвих благ відпадає приватне привласнення. Ці ідеї були підтримані В. Леніним в Росії. Але марксова теорія стала теоретичною основою і соціал-демократії, що проголошує мирні шляхи соціального процесу і справедливості. (Е. Бернштейн, К. Каутський).
              Так Е. Бернштейн вважав, що неможливо переплигнути через найважливіші етапи розвитку народів, тому найближчими цілями робітничого руху є боротьба пролетаріату за економічні і політичні права, розширення демократичних прав у суспільстві, аце процес тривалий. К.Каутський визнавав єдність розвитку природи і суспільства,  у центрі уваги ставив принципи життя не індивіда, а колективу, спільноти.
              Цінними для політичної науки є концепції  М.Вебера, який грунтовно охарактеризував сферу політики і політичних процесів. Він обгрунтував основні закономірності розвитку суспільства і капіталізму, як природного закономірного етапу цього розвитку. Заслугою Вебера є вчення про легітимну владу, концепція “раціональної бюрократії”, системна методологія політичної науки. ( 15 ).
 
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ.
Основні поняття та категорії: віче, народництво, націоналізм, національна держава, націонал – комунізм, український лібералізм, ради, федералізм.
 
Зародившись разом з державою і правом політична думка Київської держави розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії, що знайшло своє відображення у двох концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша - “богоугодного володаря ” (династичного панування), друга - концепція князівського одновладдя.
Із занепадом Києва виникло два напрямки слов‘янської державності: північно-східний і південно-західний, який проіснував з початку ХІІІ до середини ХІV ст. у вигляді Галицько-Волинської держави. Проте це не означало повного припинення існування української політичної думки. Про це свідчать соціально-політичні погляди Ю. Дрогобича та С. Оріховського. Перший опрацював політичний прогноз розвитку політично-суспільного життя в Західній Європі на 1183 р., другий одним з перших у тодішній Європі розробив ідею природного права, дав так звану “піраміду влади” у польському королівстві (8. С.48.).
Пізніше ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, викликали стійку тенденцію до церковної унії, що дала поштовх до появи досить чітких політичних концепцій. Цінним політичним досвідом для України є політичні ідеї і особливості політичної влади української козацької держави, конституція П.Орлика, яка підтвердила військово-демократичний устрій держави. Ця конституція грунтувалася на ідеї поділу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада мала належати Раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, виконавча - гетьману. Генеральний Суд мав незалежне право карати або милувати. Конституція була перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими пам‘ятками політичної думки тогочасної Європи.
З початком національного відродження (І пол. ХІХ ст.) розвивається політична активність в Україні, що привела до оформлення широкої політичної та соціально-економічної програми боротьби за визволення українського народу.
Ідеями лібералізму пронизала політична концепція М.Драгоманова. Він створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинутих особистостей. Досягнення цього ідеалу мислитель бачив в утвердженні федералізму з максимальною децентралізацією влади та розвитком     самоврядування. Драгоманов перший серед українських учених поставив національну свободу у безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей, вважав, що в національно-визвольній боротьбі допустимі лише мирні засоби (30.).
Значний інтерес становить аналіз української політичної думки початку ХХ ст. Національна революція 1917-1920 рр. спричинила декларування нових правничо-політичних документів - Конституції УНР, Тимчасового основного закону ЗУНР, низки праць українських політичних діячів (М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Донцов та ін.). Міхновського вважають одним із головних авторів конституційного проекту під назвою “Основний Закон “Самостійної України” Спілки Народу Українського, який був  складений групою членів Української народної Партії. В його основу покладена ідея повної самостійності України.
              М. Грушевський, глибоко розробляючи політичну спадщину українського народу, визначає основні шляхи політичного розвитку України. Він завжди підтримував ідею федералізму, добробут нації пов‘язував з потребою упорядкування усіх сторін суспільного життя: політичних, економічних, фінансових; Рівень розвитку демократії вчений вимірював не тим, як закон захищає інтереси більшості., а тим, як закон захищає меншість.
              Родоначальником українського націоналізму вважається Д. Донцов. Він запропонував ідею “чинного” націоналізму, тобто певне звання, “чин”, який мусить поєднувати, інтегрувати в собі будь-яку подію чи процес з розвитком революції. До рівня позитивних явищ він відносить ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення “нової людини”, яка б горіла релігійною любов‘ю до своєї нації, яка б визнавала моральним лише те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. (29).
              Для історика і мислителя В. Липинського характерна монархічно-консервативна державотворча концепція. Нація у Липинського – це всі громадяни, що складають населення держави, українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на грунті етнокультури і національної самосідомості, вони повинні згуртувати всі народи в одне ціле. (43).
              Політичні ідеї розвитку політичної нації досить широко розроблялись у творах учених діаспори (Мацьків Т., Млиновецький Р., Оглоблин О., Олянчин Д., Пріцак О., та ін.). для цих досліджень характерна ідея незалежної України необхідність у поглибленому вивченні історичної і культурної спадщини української нації.
Можливості для розвитку української політичної науки знову відкрились лише після проголошення незалежності України 1991 року.
 
ПОЛІТИЧНА ВЛАДА, ЇЇ ІНСТИТУТИ.
Основні поняття та категорії: авторитарність, автократія, авторитет, анархія, бюрократія, верховенство, відповідальність, влада, власність, демократія, олігархія, охлократія, парламентаризм, партократія, плутократія, політичні інститути, політичне панування, право, привілеї, примусовість, райтократія, ротація, суверенітет, технократія, тиранія, уряд.
 
Політична влада є одним з найважливіших видів влади, під яким вбачають реальну спроможність даного стану, групи, індивіда провадити свою волю у політиці і правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керівництвом тих чи інших станів, соціальних груп. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примушення, санкціоновані системою ідеологічних та правових норм.
Безпосередніми суб‘єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керівництва різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (такі, як координація, примушення, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі і спосіб їх використання.
Виокремлюють п‘ять основних типів концепцій політичної влади, які мають принципові відмінності щодо тлумачення  суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації боротьби за владу:
1.        Марксистський, який розглядає проблему панування станів, насамперед через диктатуру пролетаріату, роль держави, співвідношення між становими і загальносуспільними інтересами у динаміці політичних процесів.
2.        Нормативно-формалістський вважає джерелом і змістом влади систему правових, соціальних та інших норм.
3.        Організаційний, який робить акцент на загальних функціях влади, що розглядаються як характеристики політичної системи в цілому (функціоналістські, структуралістські, солідаристські концепції тощо).
4.        Суб‘єктивістсько-психологічний, в якому основа і суть влади поєднується генетичними схильностями людей до агресії, володарювання, накопичення благ, формою самореалізації певного типу індивідів.
5.        Індивідуально-соціологічний, який базується на інтерпретації влади на основі гри індивідуальних інтересів суб‘єктів, суперечностей між свободою одних і обмеженням інших, укладення суспільних договорів тощо.
На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності..
Джерелом влади є політичне планування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною з них є влада. Реальне панування і його владне оформлення це не одне й те саме. Реальне панування може виступати й не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, котрі рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. Панування може виявитися не тільки в реальному впливі на об‘єкт у владній чи довладних формах, представлених у вигляді владних інститутів чи рухів, які мають свої організаційні основи, а й користуватися іншими джерелами – авторитетом. Влада авторитету грунтується на повазі, довір‘ї, на визначеній правоти суб‘єкта. Реалізовується влада через посередництво насильства чи права. Насильство як основа реалізації політичної влади є уже історичною формою.
Правове ж забезпечення влади характеризується, насамперед, передбаченою законом можливістю учасника (носія влади) здійснювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника цього правовідношення.
Політична влада має досить розгалуджену систему форм, які визначаються за основними носіями влади. Співставляючи два останні століття можна визначити ряд форм. Одні з них є уже історично вичерпаними, інші функціонують і в сучасних умовах:
1.        Аристократія – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій знатній меншості.
2.        Олігархія – політичне правління, коли політичне і економічне планування здійснюється невеликою групою економічних магнатів.
3.        Автократія – форма правління, що являє собою необмежену владу однієї особи.
4.        Тиранія – одноосібне панування, що встановлюється в наслідок насильницького захоплення влади.
5.        Деспотія – форма правління, що характеризується крайньою централізацією  й жорстокістю влади правителя, необмеженої законом.
6.        Теократія – форма правління, за якої політична влада належить духовенству, релігійній конфесії.
7.        Демократія – форма правління, що характеризуються формальною або фактичною участю народу в управлінні державними справами.
8.        Анархія – форма влади, яка заперечує державну владу.
9.        Охлократія – ситуація в державі, коли влада знаходиться під впливом натовпу, невизначена, неурегульована, не має визначеного курсу.
10.     Плутократія – форма влади найбагатших представників пануючого класу, які можуть бути пов‘язані із злочинним незаконним бізнесом.
11.     Партократія – форма правління, коли монополію на владу утверджує партійний апарат.
12.     Бюрократія – форма правління державою, коли влада концентрується в руках бюрократії – касти вищих урядовців.
13.     Технократія – форма правління, основана на владі технічної інтелігенції, пов‘язана з науково-технічним прогресом.
14.     Райтократія – форма правління, коли фактична влада належить засобам масової інформації, у першу чергу власникам мас-медіа.
Ефективність політичної влади залежить:
-          По-перше, від раціональності її “вертикальної” та “горизонтальної” структур. Вертикальна структура забезпечує владу з верху до низу і включає державні органи влади, місцеві органи влади. Горизонтальні структури влади формуються для вирішення конкретних управлінських рішень, є більш мобільними, включають місцеві органи самоврядування.
-          По-друге, від легітимності - суспільного визнання будь-якої дії, події чи факту діяльної особи. Легітимність призвана забезпечити підкорення, згоду, політичну участь без примусу. Виділяють такі види легітимності: ідеологічна, структурна, персональна.
Політична влада реалізує свої програми через досить широку структуру форм і методів діяльності, які пов‘язані як законними  так і формальними “тіньовими” інститутами влади.
До законних форм діяльності слід віднести прийняття законів, постанов уряду, проведення референдумів і всенародних обговорень, робота контролюючих структур (податкові комітети), органи внутрішніх справ та ін. До незаконних форм – підкуп посадових осіб, погрози, тиск на засоби мас-медіа, шантаж та ін.
Засоби політичної діяльності пов‘язані з суттєвими матеріальними витратами, тому їх розгортання залежать від рівня економічного розвитку суспільства, а спад економічного потенціалу держави закономірно збільшує вплив “тіньових” інститутів на владу.
Разом з тим влада має певну автономію, яка обмежується інтересами панівного стану, вимогами суспільної рівноваги, масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі.
Отже, політична влада – це система відносин у суспільстві, які залежать від рівня суспільно-економічного розвитку суспільства, інтересів панівних груп, історичних особливостей політичного розвитку, менталітету громадян, геополітичного впливу і рівня цивілізації суспільства.
 
ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА.
Основні поняття та категорії: внутрішня політика, зовнішня політика, інтеграція, консенсус, політичне життя, політичний простір, політичний час, стабільність, стагнація.
 
              Політичне життя суспільства визначається як сукупність духовних, чуттєвих, емоційних та практичних форм політичного буття людини і суспільства, яке характеризує їх відношення до політики і участь в ній.
              Політичне життя досить динамічне. Політичне поле, в якому здійснюється життєдіяльність громадян суспільства, залежить від системи зв‘язків між державою і суспільством, між державою та індивідом або конкретною групою громадян. Тому політичне життя можна класифікувати за такими ознаками:
- за обсягом охоплення сфери: внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;
- за сферами прояву: соціально-політичне, національно-політичне, військове, адміністративно-політичне та ін.;
- за суб‘єктами політики: соціально класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне та ін.;
- за діяльністю політичних органів: парламетське, адміністративне;
- за формами організації: організоване, стихійне, слабоорганізоване;
- за рівнем здійснення: за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління, за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні..
Найхарактернішою ознакою політичного життя є стабільність – це такий стан рівноваги політичного життя, для якого є характерним в основному сталість і збереження функціонування політичних інститутів, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктів на якісні зміни у політичній сфері.
Якщо стабілізаційні процеси перестають діяти, то політичне життя вступає в смугу стагнації – це застій, згортання змін, окостеніння форм, розпад структур політичного життя, що призводить до припинення політичного розвитку. Об‘єктивно політична стагнація веде до політичної кризи, яка проявляється у політичній нестабільності – це стан політичного життя, який перебуває під постійним впливом різного роду соціальних та політичних катаклізмів, що ведуть до корінних якісних змін, до розвалу політичної стабільності.
Характеризуючи політичне життя у суспільстві необхідно виділити політичний простір (територіальні розміри, межі, форми організації, особливості керованості, комунікативності влади, зв‘язок центру з владою на місцях та ін.) і політичний час (це час політичних подій, особливостей геополітики).
              Політичне життя у суспільстві у першу чергу характеризується через рівень громадянської згоди, що заснована на єдності поглядів і схожості орієнтацій, яка досягається через консенсус, цілісність політичного життя, соціальну впорядкованість.
              Консесус розглядається як взаємна згода, спільність, погодженість позицій, збіг думок політичних суб‘єктів у процесі політичної діяльності і як принцип політичних відносин. На основі консенсусу за наявності у сторін розмаїття інтересів та орієнтацій відбувається політична консолідація.
Цілісність політичного життя досягається багатьма шляхами: узгодженням різних інтересів, інтеграцією різних форм політичної діяльності, врахуванням усіх суспільно-політичних зв‘язків та залежностей, досягненням відповідності політичних інтересів окремо взятого політичного суб‘єкта об‘єктивним потребам, інтересам суспільства.
Єдність політичного життя досягається внаслідок інтеграції, погодження політичних і усіх інших інтересів. Незалежність, самостійність будь-якого суб‘єкта політики в реалізації власних політичних і усіх інших інтересів за умов єдиного інтегрованого суспільства є відносною.
Основою утвердження організації політичного життя є соціальна впорядкованість.
Якщо ступінь соціальної впорядкованості знижується, то люди починають сприймати політику як хаос.
В сучасних умовах спостерігається активізація політичного життя, що спричиняється такими факторами:
- розширенням демократизації суспільних процесів, утвердженням демократичного політичного режиму;
- політичною активізацією особи;
- ростом політичної та правової культури;
- удосконаленням структури і функціонуванням політичної системи;
- утвердженням ринкових відносин в економічному житті;
- ускладненням соціальної структури суспільства;
- ростом інтелектуального потенціалу у політичній сфері.
 
ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС.
Основні поняття та категорії: агрегація, артикуляція, вибори, громадянська війна.
 
              Зміст політичного процесу складає сукупність дій суб’єктів політики щодо реалізації їх політичних інтересів. І насамперед інтересів, пов’язаних із домаганням, використанням утриманням влади. Поняття політичного процесу як динамічного політичного поля дозволяє виділить чотири його виміри: ідеальний, нормативний, інтеракціоністський (інтеракція - щоденна взаємодія людей), можливий:
- перший вимір - система політичних ідей, які утворюють ідейно наповнену, політичну свідомість;
- другий вимір - взаємопов’язані ланцюги правил (норми, цінності, ідеали), які утворюють нормативний простір, політичні інструкції;
- третій вимір - взаємопов’язана система політичних дій, що складають інтеракціоністські виміри, а саме їх політичну організацію;
- четвертий вимір - сітка політичних інтересів (життєвоважливі політичні шанси, можливості, доступ до ресурсів), що складають вимір по шкалі можливостей.
              На кожному вимірі проходять зміни:
1) артикуляція, легітимація чи переформулювання ідей, виникнення чи зникнення ідеологій;
2) інституціоналізування, перегляд норм, цінностей, правил чи відмова від них;
3) створення, диференціація чи переформування каналів взаємодії, організаційних чи групових зв’язків, виникнення чи зникнення груп спілкування;
4) кристалізація, утворення чи перегрупування можливостей, інтересів, життєвих перспектив, підйом чи спад, розподіл і упорядкування політичних ієрархій.
              В усіх цих вимірах політичні процеси проходять і незалежно, і в тісному взаємозв’язку.
              Можна виділити основні типи політичних процесів: локально-регіональні і глобальні, стабільні і кризові, легальні і “тіньові”.
              У політичному процесі взаємодіють різні соціально-політичні і правлячі структури суспільства.
              Доцільно виділити фази втілення в життя тієї чи іншої функції політичного процесу:
1.Артикуляція індивідуальних та групових інтересів. Наприклад, об’єднання груп бізнесменів, профспілок.
2.Агрегація інтересів політичних партій; утворення політичних блоків.
3.Визначення політичного курсу, де інтегруючу роль відіграють представницькі і законодавчі інститути.
4.Реалізація прийнятих рішень, пов’язана з діяльністю виконавчих органів влади.
5.Стадія контролю з боку судового і конституційного нагляду.
              Визначну роль у політичному процесі відводиться активності людей, їх політичним діям. Ця активність пов’язана із характеристикою засобів, форм і методів політичної боротьби:
1) легальні і нелегальні (санкціоновані мітинги, демонстрації, пікетування, терор, путч, збройні повстання та ін.);
2)       насильницькі і ненасильницькі (громадянська війна, силовий утиск демонстрації, маніпулювання громадською думкою, бюрократичні методи регулювання);
3)       парламентські форми активності, пов’язані із функціонуванням органів представницької влади.
              У процесі політичної взаємодії можна виділити такі основні форми: конфронтація, нейтралітет, компроміс, союз і консенсус.
Конфронтація – це протистояння, боротьба різних соціально-політичних сил з протилежними принципами всередині держави, між різними соціально-політичними союзами і системами. Протистояння може бути як результатом існуючих в тій чи іншій соціальній системі протилежних економічних, політичних сил (пригноблені, безправні слої населення і правляча еліта) так і результатом діяльності протилежних за ідеологічними цілями суб‘єктів політичного процесу.
Компроміс – це згода між протилежними політичними групами з різними соціально-економічними чи ідейно-політичними цілями на основі взаємних уступок.
Консенсус – це етап згоди основних соціальних сил відносно розподілу влади, цінностей, статусів, прав і доходів у суспільстві, а також пошук і визнання взаємовигідного рішення, яке задовольняє усі зацікавлені сторони.
У рамках політичного процесу союз і нейтралітет виступають як протилежні форми дії. Союз – це об‘єднання, визначення спільних цілей, єдиних методів діяльності; нейтралітет - невтручання відсторонення від процесів, що відбуваються в іншій соціально-політичній системі чи політичному об‘єднанні
              Запропонована схема політичного процесу і його форм засвічує, що його важко відокремити від політичного життя, політичної діяльності, обмежити певним конкретними рамками.
              Політичний процес можна звести до двох основних напрямів:
- формування основ державності, що виражається в конституюванні, утворенні держаних і місцевих органів влади, стабілізації діяльності політичних партій і громадських організацій;
- організація управління і контролю в усіх сферах політичного життя держави: зовнішня, економічна, соціальна, культурна політика.
 
СУБ’ЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ.
Основні поняття та категорії: держава, відкрите суспільство, закрите суспільство, еліта, елітаризм, клас, меритократія, нація, партія, політична апатія, політична бюрократія, політична індиферентність, політична кар’єра, політичний нейтралітет, політичні маргінали, політичне люмпенство, політичне об’єднання,  політична організація, політиканство, світове співтовариство, суспільний стан, суб’єкт політики, об’єкт політики, особа.
 
              Аналізуючи політичну сферу суспільства, дуже важливо визначатися з поняттям суб’єкти політики, під якими розуміють носіїв предметно-практичної діяльності у політичній сфері.
              Суб’єктом політики може бути особистість, організація або суспільна група, яка здатна творити політику і ініціювати суттєві зміни у політичних відносинах.
              Суб’єкти політики можна класифікувати за такими оцінками:
1.Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу: громадянське суспільство загалом; соціальні, етнічні, конфесійні групи; окремі особистості.
2.За соціально-становою приналежністю: стани, політичні еліти станів.
3.За соціально-професійною приналежністю: громадяни, які мають права і професійно не займаються політичною діяльністю; громадяни, які професійно займаються політичною діяльністю; громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті.
4.За належністю до організованих етно-конфесійних груп: етно-політичні об’єднання і рухи; конфесійно-політичні об’єднання і рухи.
5.За ступенем організованості: об’єднання, рухи; політичні блоки, фракції, угрупування тощо.
              З розширенням загально-планетарної інтеграції, загостренням глобальних проблем зростає роль таких суб’єктів політики, як світове співтовариство, міжнародні організації і блоки.
              Поряд з поняттям “суб’єкт політики”, існує у політології і поняття “об’єкт політики”. Об’єктом політики насамперед виступає влада. До неї прагнуть політичні сили, які відображають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства. Об‘єктом політики також є особа, соціальна група, організація, на які справляє вплив суб‘єкт політики.
              Слід відзначити притаманну всім їм ознаку - об‘єкти політики є одночасно суб‘єктами і навпаки. Пояснюється це реально існуючими у суспільстві факторами: по-перше, на суб‘єкт впливають різні соціально-економічні відносини і це перетворює його у об‘єкт політики; по-друге, у своїй діяльності суб‘єкт політики зустрічає не лише підтримку політичних сил, а й протидію інших суб‘єктів, що теж проявляють активність, – за таких умов суб‘єкт теж перетворюється в об‘єкт політики.
              Значна роль у класифікації суб‘єктів політики відводиться політичній еліті, яка є частиною великої політичної групи, усвідомлює свої інтереси, власну специфічність. Еліта певною мірою організована, диктує, в наслідок цього, способи і умови реалізації інтересів своєї групи.
              У політології існує ціла система концепцій функціонування політичних еліт
              Теорії елітаризму визнають елітарність будь-якого суспільства, його поділ на привілейовану, владну, творчу меншість і пасивну нетворчу більшість. Попередниками сучасних теорій елітаризму були Конфуцій, Платон, Ніцше та інші. Як цілісна система поглядів елітаризм сформувався на початку ХХ століття. Г. Моска, В. Паретто, Р. Міхельсом. Їх концепції основані на визначенні політичної (а не економічної) влади однією із причин соціального панування. Сучасні теорії еліт відрізняються трактуванням еліти і її ролі у суспільстві. Еліта вважається головною конструктивною силою суспільства. Елітарність закономірно витікає із рівності можливостей і необхідна для демократії. Справжня еліта не управляє, а керує масами за їх волю, висловленою на вільних виборах ( 60. с.492-496).
              Меритократія – одна з елітарних концепцій, в основу якої покладено принцип індивідуальної заслуги у здійсненні політичної влади і соціального управління. За такої форми влади до управління суспільством приходять найбільш гідні, компетентні, талановиті люди. Категорія введена англійським соціологом М. Янгом, але найбільш повно розроблена у концепції постіндустріального суспільства. На думку Д. Белла у попередніх суспільствах соціальна диференціація відбувалася на основі “принципу примусу”(до влади приходили в результаті знатного походження, спадкового капіталу). В постіндустріальному суспільстві діє “принцип досягнення ”, за якого влада досягається завдяки особистим якостям, високому рівню освіти і компетентності. Оскільки постіндустріальне суспільство – це суспільство знань, а центральними його інститутами стають університети, як місце накопичення і отримання знань, оскільки найбільш реальними претендентами на вище місце у структурі влади вважаються вчені і висококваліфіковані спеціалісти ( 80.с.135).
              Слід виокремити політичного лідера як суб‘єкта політики. Політичний лідер існує на трьох соціальних рівнях: лідер малої групи, багаторольове лідерство (спирається на маси, партійний апарат); корпоративне лідерство (обмежується прийняттям рішень, виходячи з рішень різних правлячих груп). Лідерство розрізняють за стилем (авторитарний, демократичний, анархічний). Політична наука пропонує різні теорії лідерства:
1)       теорія лідерських ролей Р.Бейзла, згідно з якою лідери виділяються з мас виходячи з поставленої мети і здатності її здійснити;
2)       синтетична теорія – лідер – це політик, здатний узгоджувати, корегувати стосунки між людьми;
3)       теорія рис або харизматина теорія – визначається лідер за здібностями до керівної ролі.
 
ПОЛІТИКА І ОСОБА.
Основні поняття та категорії: аполітичність, відчуження, громадянськість, групи інтересів, індивідуалізм, індиферентність, колективізм, особа, пасивність, політична поведінка, соціалізація.
 
              Аналіз політичних вчень дає можливість виокремити дві тенденції у визначенні місця особи у політичному житті суспільства. Перша сповідує ідею мізерно малого значення окремої людини у суспільстві. Ще давньокитайські мислителі визнавали необмежену свободу держави стосовно підданих, висували тезу принесення особи в жертву. Підпорядковування особи інтересам держави вважав за необхідне і середньовічний мислитель Н. Макіавеллі, цей поглід прослідковується і в теорії марксизму.
              Друга тенденція сконцентрована на визнанні самоцінності людини, пріоритеті її природних прав та автономії особистого життя. Ще Ціцерон визнавав право політичної свободи особистості. І. Кант потреби особи вважав  основоположними в процесі формування правової основи суспільства, яке повинно спиратись на принципи категоричного імперативу.
              Розвиток товарно-грошових відносин поглиблює зв’язок особи і політики: поглиблення економічних підприємницьких інтересів особистості вимагають від неї більш плідної участі у політичних процесах.
Сучасна епоха характеризується ростом політизації особи так як політичні, державотворчі процеси у демократичному суспільстві проходять з участю усіх членів суспільства. Тому слід виділити основні об‘єктивні чинники, від яких залежить ступінь участі особистості у політиці:
1.        Належність до певного соціального стану, суспільного статусу останнього, його місце у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.
2.        Місце особистості в управлінні виробництвом, розподілом, обміном, споживанням, духовним життям суспільства. (Мають суттєві переваги представники суспільно-професійних груп, які обслуговують ідеологічну та адміністративно-політичну надбудову суспільства. Вони тримають у своїх руках засоби влади, інформації, мають набагато більший доступ до культурних надбань, що зумовлює їхні переваги).
3.        Соціальний статус суспільної групи, до якої належить особистість, та співвідношення політичних сил у суспільстві, панівні форми організації групових суб‘єктів, їх програма, соціальна база, стиль діяльності.
4.        Соціально-політична обстановка на певних етапах розвитку суспільства. (За кризових ситуацій, масштабних змінах у структурі політичних сил, форм організації та політичного представництва великих суспільних груп - політична суб‘єктивність індивіда прискорюється).
5.        Вплив держави на особистість через встановлення конституційно-правової регламентації становища і діяльності громадянина, соціалізації особистості. Законодавче нормування участі громадян у функціонуванні суспільно-політичних інститутів держави.
              Політизації особи сприяють міжнародні документи, які захищають її права, створюють правове поле для повної реалізації особистості у громадсько-політичному житті: Міжнародний білль про права людини (1948 р.); Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1963 р.); Міжнародний пакт про права людини (1966 р.).
              Участь особистості у політичному житті залежить від рівня соціалізації, яка є сукупністю процесів становлення політичної свідомості й поведінки особистостей, прийняття і виконання політичної ролі, виявів політичної активності. Ця активність особи у політиці залежить від багатьох факторів:
- рівня цивілізації суспільства, культурної і політичної спадщини нації;
- системи освітніх закладів і місця у навчальних програмах гуманітарних наук;
- рівня соціалізації сім‘ї, мікроколективу, трудового колективу;
- впливу засобів масової інформації, діяльності політичних партій та громадських організацій.
Політична поведінка особи розрізняється за такими формами: активність, пасивність, індиферентність. Аналізуючи ці форми можна виділити їх види за направленістю. Так активність може проявитися у рамках існуючого законодавства із дотриманням принципів гуманності і загальноприйнятих норм моралі. Але крайні погляди і дії, що проявляються через агресивність, войовничість, насильство, заклики до силових методів боротьби проявляються через екстремізм.
Пасивність та індиферентність має такі види:
1.        компетентні спостерігачі цікавляться політикою, розуміючи її значення, але не прагнуть брати в ній участь;
2.        компетентні критики відрізняються від вище названої категорії тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи взагалі політики є категорично негативним;
3.        пасивні громадяни, які ставляться негативно чи нейтрально до здійснення влади і не цікавляться політичними справами, хоча бувають про них добре інформовані. (їхня інформованість може грунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають себе зобов‘язаними набути певних знань про політичне життя).
4.        аполітичні й відчужені – це люди, які категорично відкидають особисту участь у політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають (вони живуть наче за рамками політичної системи).
Особа – первинний суб‘єкт політики, наділений можливостями участі у політичному житті, впливу на владу. Ставлення людини до політики може набувати різних форм політичної поведінки. Але саме політична активність індивіда, його соціальна зрілість може сприяти стабілізації політичних процесів у суспільстві.
 
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.
Основні поняття та категорії: масові організації, неформальні об’єднання, політична влада, політичні партії, політична система, політичні організації, самодіяльні організації, трудовий колектив.
 
              Політична система – це сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявити свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення.
              На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягаються у тому, що:
-          по-перше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;
-          по-друге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішньо політичну зокрема;
-          по-третє, визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;
-          по-четверте, забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;
-          по-п‘яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;
-          по-шосте, формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.
У політичній науці існують різні підходи до визначення суті політичної системи. Т. Парсонс дійшов до розгляду суспільства як досить складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної та духовної. Д. Істон показав політичну систему як організм, який саморегулюється: розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять зовні, тобто команди. Відповідно є вхід і вихід. На вхід з оточуючого та культурного середовища надходять імпульси – вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні ідеї, спрямовані на реалізацію цих рішень. Згідно з Г. Алмондом і загальним для всіх визначень терміну політичної системи є асоціація її з фізичним примушенням у суспільстві, яке закріплено законодавчо. Отже, на перший план необхідно висувати цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи.
              У відповідності з марксистським підходом політична система тісно пов‘язана з типом суспільно-економічної формації.
              Структура політичної системи будь-якого суспільства включає державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об‘єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою і політичною ідеологією. У вітчизняній політології у політичній системі виділяють ряд структурних рівнів:
-          інституціональний (держава, регіональні та місцеві органи самоуправління, партійна система, виборча система, політична культура);
-          процесуальний (характер групових і масових суб‘єктів політики);
-          інтеракціоністський (сукупність форм взаємодії: співпраці, консенсусу, конкуренції, конфлікту).
Політична система виконує ряд функцій, які доцільно розглядати у двох рівнях: як елемента суспільства і функції всередині самої політичної системи.
У першому рівні виділяють такі функції:
-          регулююча здатність (полягає в управлінні, координації поведінки індивідів і груп);
-          видобувна здатність (полягає у спроможності видобувати необхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні ресурси);
-          розподільна здатність (пов‘язана з розподілом благ послуг окремим особам чи соціальним групам);
-          реагуюча здатність (покликана “відповідати” на вимоги, побажання, очікування, що надходять на вхід політичної системи);
-          символізуюча здатність (пов‘язана з потребами легітимності і суспільної підтримки).
Другий рівень функціонування політичної системи віддзеркалює те, що відбувається у ній самій:
-          функція формотворчості (підготовка правових документів);
-          функція застосування правил (приведення законів у дію);
-          функція контролю за виконанням правил, рішень;
-          функція політичної комунікації (розповсюдження і передача політичної інформації);
-          функція збереження і адаптації системи.
Виходячи із суті, структури і функцій політична система має певну систему типів, класифікація яких досить різна у політичній науці.
М.Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на підставі традицій, харизми і легітизму. Г. Алмонд виокремлював англо-американську, континентальноєвропейську, тоталітарну і доіндустріальнру системи. Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну, авторитарну системи, а Д. Елтер – диктаторську, олігархічну, опосередковано-представницьку і пряму представницьку системи. (7. с.88).
К. Гаджієв запропонував класифікацію політичних систем за різними напрямками:
-          рабовласницький, феодальний, капіталістичні;
-          патріархальні, традиційні, раціоналістські;
-          колективістські, індивідуалістські;
-          диктаторні, ліберальні;
-          тоталітарні, демократичні.. ( 18)
Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та формами управління:
1)       ліберальні демократії;
2)       комуністичні системи;
3)       традиційні політичні системи (які управляються олігархією і визначається нерівномірним розподілом матеріальних благ);
4)       політичні системи, що переживають період становлення;
5)       авторитарно-консервативні.. ( 8 )
Більшість сучасних політологів виділяють три типи політичних систем:
1)       англо-американський тип;
2)       тоталітарний;
3)       контенитально-європейський.
              Політична система – це система відносин, ідей, інститутів, політичних і правових форм, пов‘язаних із формуванням і здійсненням влади та управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме його існування як єдиного цілого. Забезпечити становлення і розвиток політичної системи можна завдяки глибокій і всебачній демократизації суспільного життя, розбудові громадянського суспільства, правової соціальної держави. Такі підходи забезпечать можливість входження політичної системи держави у сучасну структуру світового співтовариства.
 
 
ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА.
Основні поняття та категорії: адміністративний порядок, держава, державний апарат, державний устрій, закон, конституція, конфедерація, монархія, правова держав, республіка, соціальна держава, соціально-правова держава, унітаризм, федерація.
 
Найважливішим компонентом будь якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві. І в теоретичному розумінні, і в буденній свідомості, і в дійсному житті такі явища як держава, влада і політика ототожнювалися аж до кінця ХІХ століття. Розуміння держави є однією із найскладніших проблем світової політичної думки.
Мислителі попередніх епох шукали шляхи оптимального управління суспільством і приходять до висновку, що держава є похідною від потреб її громадян. “Безперечно, розвинене, могутнє  суспільство – і могутня держава, але вона не повинна бути всесильною, стояти над суспільством, панувати над громадянами, які в ньому живуть” – відзначив Аристотель. ( 79. с96.).
“Держава є сукупною особою”, за дії якої зробила себе відповідальною шляхом обопільного договору величезна кількість людей з тим, щоб ця “особа” могла використовувати силу і засоби цих людей для їх миру і захисту так, як вважатиме необхідним” – Томас Гобс ( 79 с.174)
У новітні часи склалося три підходи до дослідження держави. Перший - політико-філософський і політично-науковий, при якому держава розглядається як засіб вирішення «спільних справ», регулювання відношень між інститутами влади і народом, а також як засіб, що забезпечує політичне життя народу. Другий - класовий, відповідно держава розглядається як  результат розподілу суспільства на класи. Згідно  з марксовою теорією держава є машиною для пригноблення одного класу іншим. Третій - правовий і організаціонно-структурний, держава у першу чергу розглядається як юридична структура, джерело права і закону, який організовує життя суспільства і діяльність самої держави.
              Сучасний рівень знань дозволяє зробити висновок про те, що на процес формування держави впливають такі основні  фактори: суспільний розподіл праці, виникнення приватної власності, поглиблення експлуатації класів, суттєві зміни у відтворенні самої людини. Формування держави - довгий процес розпаду первинного самоуправління і становлення державних інститутів і проходив він під впливом різних, не лише внутрішніх, а й зовнішніх факторів. Відповідно виділяють ряд способів:
1.              Класичний - соціальні, класові по характеру зміни в суспільстві,  загострення протиріч без зовнішніх стимулів (грецька антична держава).
2.              Вторгнення народу з організованою державністю (наприклад, захоплення болгарами слов’янських земель на Балканах).
3.              Реальна загроза вторгнення, яка прискорює формування держави при наявності внутрішніх передумов (виникнення Київської Русі при наявності візантійської загрози).
5.        Діалог із суспільствами, які мають досвід державності (вплив Риму на Західноєвропейські регіони).
В новітній політичній науці існують різні підходи до визначення держави. М. Вебер визначає такі основні характеристики держави: наявність адміністративного порядку, на який орієнтуються дії адміністративного апарату; примусовий характер даних дій; поширення їх на певну територію; монополія легітимного застосування насильства. Іспанський політолог Саністебен визначає державу як політичну спільноту, складовими елементами якої є територія, населення та влада. (60. с285.).
.Для сучасної держави характерні такі  основні ознаки:
-державний апарат, який займається  управлінням суспільством, охороною його економічних і соціальних структур;
-насильницька монополія влади, яка розповсюджується на усіх жителів держави;
-особливе право видавати обов’язкові для всіх закони і розпорядження;
-державно-організована територія, недоторканість якої гарантують інститути влади, особливо армія;
-право реалізувати зовнішню політику в усіх сферах міжнародних відносин;
-монопольне право назначати обов’язкові  для всіх податки і формувати державний бюджет.
              Отже, держава – це багатоаспектний інститут, який виступає і як особливий апарат управління суспільством, і як асоціація всіх членів суспільства розташованого на певній території.
Держава виконує ряд функцій, які поділяються на внутрішні та зовнішні.
              До внутрішніх функцій держави належать:
1.              Економічна: держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності і економічних процесів.
2.              Культурно-виховна: підтримка державою тих соціальних інститутів, які займаються освітою, наукою, культурою, спортом тощо.
3.              Соціальна: держава виступає організатором системи охорони здоров’я, опікування, соціального забезпечення непрацездатного населення.
4.              Підтримка порядку - ця функція має два аспекти: гарантування елементарного громадського порядку, захист суспільного устрою від політичної дестабілізації.
Зовнішні функції розглядають через призму трьох державних інтересів:
1.Екзістенціальних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов соціальної спільності, перспективу розвитку  взаємовідносин суб’єктів міжнародних відносин.
2.Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням автономності, суверенності, участі, співробітництва, взаємної вигоди, позиції, ролі даної держави, та інших суб‘єктів міжнародних відносин.
3.Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій тощо.
              Організація верховної державної влади, її структура, правовий статус, співвідношення між вищими органами державної влади визначається формою державного правління.
              Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна чи представницька монархія.
              В історичному плані, наприклад марксистська доктрина, виокремлює форми державного правління виходячи із суспільно-економічного базису: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.
              Форми державного устрою складаються з адміністративно-територіального устрою та механізмів взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними та місцевими органами влади. Існують унітарна, федеративна і конфедеративна форми державного устрою.
Унітарна (єдина, злита) передбачає поділ на адміністративно- територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Федеративна держава складається з кількох державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію, свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. Поряд з цим встановлюються єдині федеративні органи державної влади, єдина грошова одиниця, єдине громадянство. Кількість функцій що виконують центральні органи управління обумовлюються законодавчою системою федерації.
              Конфедерація - це союз незалежних держав, до компетенції якого відноситься обмежене коло питань (оборона, зовнішньополітична діяльність, екологія).
              В сучасному світовому просторі важливе значення відводиться правовій державі, де у співвідношенні держави і права - останнє переважає над діяльністю законодавця.
              Світова політологічна думка виокремлює такі принципи правової держави:
- загальність правління правових законів;
- розподіл влад;
- пріоритет прав і свобод людини;
- юридична взаємовідповідальність держави і особистості.
Але розвиток правової держави не забезпечує соціальний захист усіх. Тому встановити у суспільстві соціальну справедливість призвана соціальна держава. Це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожному гідні умови існування, соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом.
Німецькі політологи (зокрема Є. Френкель та ін.) розробили концепцію “соціально-правової держави”, її основні принципи:
-          можуть видаватися лише такі закони, які відповідають змістові прав, що закріплені в Основному Законі;
-          збереження принципів правової держави підлягає перевірці судом, закони мають безумовно використовуватися на практиці;
-          визначення принципу “правової держави” не може бути використане з політичною вигодою для будь-якої соціальної чи економічної доктрини, що слугує будь-чиїм інтересам.
-          ідеї “правової держави” стосується не лише сфери відносин індивіда й публічної влади, а й відносин людства та соціальних властей.
Наша держава за Конституцією (ст 1.) проголошується демократичною, правовою, соціально державною, що складає сьогодні основу усіх державотворчих процесів в Україні.
 
НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА.
Основні поняття та категорії: етнополітика, етнос, етнополітичний конфлікт, компліментарність, народність. Націоналізм, національні відносини, національна свідомість, транс націоналізм, шовінізм.
 
              У світі нараховується більше 5000 етносів, з яких 269 мають чисельність більше одного мільйона, 90% нації і народностей входять до складу багатонаціональних держав. Формування етносу, а потім нації  протягом тривалого історичного періоду, продовжується і сьогодні.
              Етнос - позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).
              Тривале проживання етносу на спільній території, спільний культурний і економічний розвиток сформували необхідність до розбудови спільної територіально-організованої структури держави, яка  пов’язана з утворенням нації. Поняття нації досить складне за змістом і багатогранне за конкретними проявами. Так, представники психологічної теорії, що виникла в політології і соціології, зводять націю до культурно-психолгічної спільності людей, об’єднаних єдиною долею. Представники матеріалістичної теорії виділяють в якості суттєвої основи спільність економічних зв’язків. В соціології вважається, що нація - це штучна конструкція, яка не має власної субстанції.
              Багато досліджень сьогодні солідарні в тому, що нація характеризується спільністю території, мови, економічних зв’язків, психологічного складу, культури і свідомості.
              У політичній літературі також існує два поняття нації. Перше: це нація –сукупність громадян держави, в якій об’єдналось кілька етносів, що живуть на відповідній території та пов’язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Друге - як етнос, що переріс в націю. Нація-етнос може існувати в своїй державі, може бути розкиданою по різних державах, утворивши діаспори.
              За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація, тому національна ідея - це своєрідний дороговказ для нації, який визначає і шляхи розвитку конкретного етносу і його кінцеву мету - створення національної держави. Та якщо народи існували тисячоліттями, ідея національної держави викристалізувалася лише з розвитком товарно-грошових відносин в епоху буржуазних революцій. Формування та розвиток національних держав сприяв виникненню цілої системи відносин, процесів, інститутів, які забезпечують як функціонування національної держави, так і розвиток, співіснування нації.
              Доцільно виділити такі основні способи утворення національної держави, які в подальшому вплинуть і на особливості національної політики, і на рівень її розвитку:
а) виникнення і розвиток держави на основі корінного етносу;
б) виникнення національної держави в результаті тривалої боротьби за національне звільнення із іншими державами-завойовницями, які тривалий час прагнули нав’язати свою культуру корінному етносу;
в) утворення держави як результат постійної боротьби за своє право існування етносу із сусідніми племенами, державами, міждержавними союзами;
г) масове переселення етносу на інші, не його історичні землі і утворення самостійної унітарної держави чи злиття різних етносів у суспільній державі.
              Створення національних держав сприяло розвитку національно-державного устрою - це устрій, що визначає основні вихідні законодавчі принципи взаємовідносин між націями, правовий статус етносів, що проживають на території держави, адміністративно-територіальну систему держави з урахуванням інтересів розміщення націй і народностей в державі. Можна виділити такі типи національно-державного устрою:
а) унітарна держава, де згідно чинного законодавства визначаються усі права і свободи нації, створюються умови для розвитку осередків культурних закладів національних меншин, видається  література, розвиваються національні школи, функціонують культові споруди не корінних релігій;
б) унітарна держава, де некорінні нації обмежуються в правах, не передбачені законодавством умови для розвитку їх культури;
в) федерації і конфедерації, де національна культура і національна економіка розвивається в межах адміністративно-територіального утворення (республіка, край, область) і при цьому зберігаються дружні стосунки як між національними територіями так і між різними національностями в середині регіонів.
              Національний розвиток поглиблює значення у політичному житті етнонаціональних відносин - це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку - націями, народностями, національними групами та їхніми національними утвореннями. Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування; прагнення до знищення інших суб’єктів. Національні відносини проявляються через національну політику - науково-обгрунтовану систему заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин. Загострення національних відносин приводить до етнополітичного конфлікту. Виділяють два підходи до аналізу причин такого конфлікту:
Соціологічний підхід. Причини конфліктів поясняються у ході аналізу етнічних параметрів основних соціальних груп та пластів, а також взаємозв’язку і взаємовпливу соціальної стратифікації (соціальна диференціація суспільства) і розподілу праці  з етнічними характеристиками регіону, що переживає етнополітичну напруженість.
              Політичний підхід. Центральна увага приділяється трактуванню ролі національних еліт у мобілізації почуттів в умовах міжетичної напруженості і її ескалації до рівня відкритого конфлікту. Досліджуються питання про владу, про доступ до ресурсів. Аналізуються соціально-психологічні механізми етнополітичних конфліктів.
              Поглиблення національних відносин спричинило до розвитку наступних ідеологій національної політики:
1.        Націоналізм - рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У політичній літературі він розглядається по-різному. У негативному плані - це проповідь національної винятковості і зверхності, розпалювання національної вражди, недовіри і конфліктів. Наша вітчизняна політологія розглядає націоналізм як принцип політичного устрою, що спонукає націю до поглиблення патріотизму і громадянської відповідальності за долю народу і держави.
              Шовінізм - крайня реакційна форма націоналізму, яка направлена на розпалення ненависті і ворожнечі до інших націй і народів, проповідує "обраність" однієї нації, начебто призначеної для панування над іншими "неповноцінними" націями і расами.
Транснаціоналізм - транспортування національної ідеї на історичні території інших етносів, держав через утворення національних, територіальних осередків, культурних і громадських організацій.
Етнонаціональна політика досить багатогранне явище, вона охоплює усі сфери соціально-економічного життя нації, впливає на розвиток і утвердження незалежності держави. Тому важливим є виховання національної самосвідомості у громадян, формування національної культури, що відокремить патріотичний націоналізм від його крайніх негативних проявів.
 
ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ І ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ.
Основні поняття та категорії: авторитаризм, демократія, лібералізм, політична боротьба, політичні відносини, політична конкуренція, політична консолідація, політичний конфлікт, політична напруга, політична позиція, політичне співробітництво, політичний режим.
 
              Політичні відносини - це різноманітні, обумовлені соціально-економічним і культурним рівнем суспільства, взаємозв‘язки і взаємодії, що виникають між соціальними спільностями й індивідами, створеними ними політичними інститутами й організаціями з питань втілення політичних інтересів, політичних потреб у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади.
              Політичні відносини у системі суспільних відносин мають властиві їм особливості: різноманітність; глибока зумовленість соціально-економічними відносинами і культурним рівнем суспільства; визначеність політичними інтересами і потребами; втілення у політичних відносинах факту управління; регулювання по відношенню до всіх інших видів суспільних відносин. Політичні відносини значно більше, ніж інші, впливають на забезпечення соціальної стабільності, на функціонування усіх структур політичної системи.
              Типологія політичних відносин:
1)              за характером соціальних суб‘єктів - міжнародні, міжнаціональні, між соціальними групами, між особами;
2)              за організацією соціальних суб’єктів політики: міждержавні, міжнародні, між громадськими об‘єднаннями, державно-партійні, між партіями.
3)              за характером відносин між суб‘єктом і об‘єктом політики - панування, підкорення;
4)              за характером упорядкованості: координаційні, субординаційні;
5)              за характером різних сфер політичної влади: законодавчі, управлінські, судові;
6)              за характером  тривалості: сталі, тривало існуючі; рухомі, динамічні;
7)              між світовими політичними  структурами: міжурядові, неурядові організації, між транснаціональними організаціями;
8)              за механізмом формування і прояву - стихійні, свідомі.
Політичні відносини мають різний характер, виражаються у цілому ряді форм:
1.              Політичне співробітництво - форма політичних відносин, що відбиває спільні дії суб‘єктів політики, які не суперечать цілям кожного з них.
2.              Політичний компроміс - форма, за якою розв‘язання конфлікту і досягнення на цій основі угоди відбувається шляхом взаємних поступок сторін.
3.              Конкуренція в політиці - форма політичних відносин, що виражена у змаганні в процесі здійснення політичної діяльності між соціальними групами, окремими особами, політичними партіями та іншими організаціями для досягнення поставленої мети.
4.              Політична консолідація - виражає об‘єднання суб‘єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин.
5.              Політичний конфлікт - форма відносин, для якої є характерним відкрите зіставлення політичних інтересів і зіткнення соціально-політичних сил, що протиборствують і дії яких спрямовані на досягнення несумісних цілей.
6.              Політична напруга - це особливий стан політичного життя, що характеризується втратою довіри до влади, зростанням незадоволеності реальним станом життя, накопиченням агресивності серед окремих груп і верств населення, нагромадженням стресових ситуацій, посиленням некерованості поведінкою людей.
7.              Політична боротьба - форма політичних відносин між суб‘єктами політики, спрямована на досягнення міцних позицій у системі владарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.
Загальна характеристика політичних відносин у державі виражається у політичному режимі, який визначає конкретні процедури і способи організації установ влади і врядування, особливості ухвалення громадських рішень, відносини між державою і громадянами.
              За типологією розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні режими. Різновиди - фашистський, комуністичний, ліберально-демократичний і т.п.
              Демократичний режим характеризується гармонійним поєднанням правової соціальної держави і розвиненого громадянського суспільства, де реалізовані демократичні принципи.
              Авторитарний режим грунтується на значному зосередженні влади в руках однієї особи чи обмеженої групи, звуженні громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій) та жорсткого впровадження, можливо не популярних, але формально легальних вимог (законів). За умов авторитаризму характерним є паперналізм (від латинського - батько), який виходить з того, що держава, влада мусять по-батьківськи турбуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до «певних дій» для їхнього ж блага. Цей режим сприяє розвитку “культу особи”.
              Тоталітарний режим характеризується практично повним поглинанням державного громадянського суспільства, всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання владної волі. Таким режимом намагаються контролювати усі сфери суспільного адміністративного життя. Він фактично ліквідує або виголошує конституційні права і свободи громадян і реалізує домінування однієї політичної партії, ідеології.
              Політичні відносини у будь якій політичній системі проявляються неоднозначно, можуть проявитися риси різних політичних режимів чи якісь специфічні характеристики, що притаманні для конкретної національної спільності. Тому важливо при аналізі політичного режиму врахувати історичний політичний досвід суспільства, особливості розвитку культури нації.
 
ТЕМА ХІІІ ГРОМАДСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО.
Основні поняття та категорії: громадська організація, громадянська згода, громадянське суспільство, гуманізм, добровільна асоціація, право, приватна власність, приватна недоторканість, плюралізм, самоуправління, свобода, солідарність, соціальна ініціатива.
 
              Поняття «громадянське суспільство» своїм корінням зобов’язане ідеї «полісу» Аристотеля, Цицерону, природному праву. Проте мислителі того часу по суті розуміли під поняттям «громадянське суспільство» політичну державу, яка поєднувала в собі найважливіші сфери суспільства: сім‘ю, релігію, освіту, культуру, мистецтво. Такий підхід залишався незмінним аж до ХУІІІ ст. Навіть відомі мислителі Нового часу Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, І. Кант користувались словами «громадянське суспільство» і «держава» як синонімами.
              Найбільша проблема для людського роду… - досягнення загального правового громадського суспільства. Тільки в суспільстві, а саме в такому, де його членам надається найбільша свобода… - тільки в такому суспільстві може бути досягнута найвища мета “природи : розвиток усіх її задатків”, - відзначив І. Кант. ( 34. с.11).
Перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувався визріванням ідеї відокремлення громадянського суспільства від держави.  Ця тема найбільш широко висвітлювалась у працях Т.Спенса, Х.Ходжескіна, Ж.Е. Сійеса і особливо в програмному документі Великої французької революції - Декларації прав людини і громадянина.
              Проте існувала і інша течія політичної думки в особі І.Бентама, Ж.Сісмонди, П.Пфіцера, Г. Гегеля. Ці дослідники вважали надмірну свободу громадянського суспільства джерелом інтенсифікації конфліктів і обгрунтовували необхідність більш жорстокого державного регулювання і контролю.
              У сучасному розумінні громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об‘єднань та асоціацій, пов‘язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються і охороняються державою.
              Для громадянського суспільства характерні такі ознаки:
-          відокремлена від держави структура, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об‘єднань;
-          вільні відносини між суб‘єктами громадянського суспільства;
-          цінування громадянських прав більше за державні закони;
-          забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів та прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму;
-          існування приватної власності, вільної конкуренції, вільних відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками - тобто ринку;
-          саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та добровільними об‘єднаннями на основі соціальних та психологічних норм-регуляторів суспільного життя;
-          багатство соціальних ініціатив;
-          збереження відповідних традицій, культури.
До основних функцій громадянського суспільства можна
віднести наступні:
1)       забезпечення вільного розвитку особистості;
2)       обов’язкове регулювання взаємовідносин приватних осіб, груп, інститутів, всіх інших складових елементів громадянського суспільства через посередництво громадянського права;
3)       постійний і всеохоплюючий захист інтересів кожної людини, її природного права на життя, свободу, щастя;
4)       здійснення самоуправління в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя;
5)       обов‘язкова взаємодія з державою, без якої не може бути і самого громадянського суспільства.
Концепція громадянського суспільства в останні десятиріччя пронизана ідеєю політичного плюралізму, обмеження державної влади визначеними правовими нормами, ідеєю індивідуальної свободи людини, подальшої демократизації в соціальний сфері. Теорія плюралізму основним завданням сучасної демократичної держави називає досягнення загальногромадянського консенсусу шляхом обміну і координації усіх інтересів різних груп населення,  зняття чи пом‘якшення протиріч, пошук громадянської згоди, спрямованої на інтегрування суспільства. Держава при цьому сприймається не як колективна спільнота людей, у якій би могла зникнути індивідуальність, а як спільність вільних особистостей, що об‘єдналась на солідарній основі.
 
ДЕМОКРАТІЯ.
Основні поняття та категорії: верховенство закону, вибори, гуманізм, демократія, збори, колегіальність, корпоративна демократія, ліберальна демократія, меншість, плебісцит, плюралістична демократія, пряма демократія, референдум, розподіл влади, сходка, якобінська демократія.
 
              Демократія - це одна з основних форм політичної і соціальної організації суспільства, держави і влади, прогресуючий в історії політичний режим, пов‘язаний переважно з республіканською формою правління. Як різновид суспільної влади демократія базується на визнанні народу провідним суб‘єктом влади, її єдиним джерелом.
              Поняття демократії в історії політичної думки пройшло тривалий і складний шлях і змінювалось в залежності від пануючих економічних, соціальних, духовних пріоритетів.
              Античні мислителі, особливо Пла
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.