Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Українська мова сучаснсть, новий погляд на збагачення нашої лексики

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 08.10.2012. Сдан: 2012. Страниц: 7. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
                                        План  

1. Історія виникнення української мови.
2. Походження української та російської мови.
3. Украйнська та російська мови – сестри рідні.
4. Про деякі етапи нищення мови.
5. Слово не стоіть на місці...
6. Цікаві приклади.
7. Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашої лексики.
8. Як адаптуються іншомовні слова в українській мові.
9. Висновок.
10. Список використаної літератури.  

  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Нині  багато хто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, опубліковану в Одесі у 1880 р., а в наш час передруковану в часописі “Індо-Європа” і в перекладі українською мовою — в “Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що “малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів. 

     Проте спроби відсунути період появи українців  і української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — породжує безліч питань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї  культури, наявних в усіх інших стародавніх народів? Отже, історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов`янства взагалі — це значить відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і фантазій. Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох сучасних шукачів прадавніх коренів української мови у глибинах тисячоліть до н. е. вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки й газети і т.п. Проте національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах. Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. 

     До  І.  Котляревського і Т. Шевченка існувала ствроукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про древність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти. 

Історія народно-діалектного  мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми  законами і майже не залежало від  державного чи релігійного життя  суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.         Отже, дослідити походження української мови — це насамперед з`ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови. Загальновідомо, що сучасна українська етномовна територія діллиться на три великі діалектні масиви-наріччя: північне, південно-західне, південно-східне. 

     На  думку багатьох дослідників, воно виникло  лише в ХVІ —ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся і особливо з Волині та Поділля, які почали з`являтися на Середній Наддніпрянщині з ХІІІ — ХІV ст. До того сучасні пвденно-східні українські землі були диким полем. Мова ж стародавніх полян і їхніх нащадків, а також пізніші київсько-переяславські говірки мали виразну північну (поліську) діалектну основу
(щоправда, деякі  дослідники вважають ці говірки не пов`язаними з північними, а самостійними, через що й усе південно-східне наріччя вважають не новоутворенням, а стародавнім, хоч для цього на наш погляд, не має достатніх підстав). Таким чином, можна сказати ще конкретніше: щоб дослідити походження української мови, слід з`ясувати місце і час утворення північного та південно-західного українського наріччя. 

     Коли  ж починається їхня історія? Сучасна  світова славістика має в своєму розпорядженні надійні й опробовані методи наукових досліджень далекого минулого, що дали позитивні й незаперечні результати. Зокрема, в жодного авторитетного славіста нашої планети не викликає сумнівів існування в минулому давнього спільнослов`янського (праслов`янського) періоду, під час якого праслов`янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття “праслов`янська мова”. Усе це збігається зі свідченням про слов`ян стародавніх істориків і політичних діячів: Геродота (V ст. до н.е.), Птолемея (ІІ ст. до н. е.), Плінія, Таціта (І ст. н. е.), готського історика Іордана (VІ ст. н. е.) та ін., з археологічних досліджень наших і зарубіжних спеціалістів. Отже, слід завжди пам`ятати, що українська мова — це одна із багатьох слов`янських мов, а українці — частина слов`янського світу. 

     Слов`яни  ж разом із багатьма іншими народами — індоєвропейці. Історичними, археологічними, лінгвістичними матеріалами доведено, що спільнослов`янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праспільнослов`янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст.почалося формування східнослов`янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського, білоруського народів. З цього часу намітилися і тенденції формування окремих східнослов`янських мов. За припущенням учених, східнослов`янські племена, поряд із етнічними розходженнями, відрізнялися також і своїми діалектами. Разом із тим, ціла низка фонетичних, граматичних, лексичних особливостей була спільною для всіх діалектів. Саме такі мовні риси й створювали особливий східнослов`янський діалектний тип. 

     Але вже в цей час протоукраїнська  мовна територія була неоднорідна і виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V—VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. 

     Північний діалектний масив став у майбутньому  основою північного наріччя української  мови. Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку  VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву “Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. 

     Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський.  У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов'янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини — це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні — частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об'єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу. Повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було. Термін “давньоруська мова” має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов'янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була спарвді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі. 

     Не  всі дослідники з цим погоджуються. Традиційне твердження про Київську Русь як колиску трьох східнослов'янських  народів не має під собою реального  наукового грунту, — його слід відкинути як ідеологічну вигадку. Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики. Як відомо, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові: перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч), розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий), пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький), асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, — їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю)тощо.         Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь. 

     Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних  говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах — лише в кінці ХІІІ ст. Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. 

     Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми. Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.   Походження української та російської мови На думку деяких «знавців мови», українська мова – це діалект російської мови, який сформувався  внасвідок входження південноруських земель до складу Речі Посполитої у другій половині ХVІ століття. Але це лише частково вірно, бо все ж таки українська та російска мови мають лише єдине джерело - старослов’янську мову. 

     Апологети цієї теорії посилаються, по-перше, на те, что населення Старослов’янської Русі розмовляло однієею, старослов’янською мовою, а , по-друге, наявність в сучасній українській мови слів польського походження. Розглянемо ці «аргументи» більш докладно. Якщо прочитати хоча б декілька текстів старослов’янською мовою, то не можна не помітити, що до української лексики вона ближча, ніж до російської. Для прикладу  порівняємо хоча б декілька слів: Ст.-сл. Укр. Рос. черленый  червоний  красный ; брашно   борошно  мука; аксамит оксамит бархат;  мрежа        мережа   сеть; челн   човен      лодка;  ковач    коваль    кузнец. З наведених порівнянь неважко зробити висковок, що лексичною основою української мови є старослов’янська мова, а точніше, її південний діалект. Щодо впливу польської мови на українську, то заперечувати цей факт не можна. Але слід зауважити, що, по-перше, жодна в світі мова не розвивається абсолютно відокремлено від інших; по-друге, на формування української мови помітно влинув насамперед тюркський чинник, а не польський (слова тютюн, дах, рух, кавун, сірник, кабак та багато інших – тюркського походження) і, по-третє, в українській мові є слова, які не співзвучні ні польським, ні російським еквівалентам. 

     До  цього слід додати, що перші пам’ятки української мови відносяться до ХІV - XV століть, тобто на литовський період, а не польський. «Оповідання про бунт люципера і ангелів», «Хожденіє Богородиці по муках», «Житіє Святого Антонія Пустинножителя» - твори, які написані ще в допольський період мовою, яку ми зараз називаємо староукраїнською. Тепер щодо ополячування української мови та суспільства. На кінець ХVІ століття, тобто після укладення Люблінської (1569р.) та Берестейської (1596р.) уній більшість українського населення складало селянство. Решта  жила в містах і була за соїм складом не тільки багатонаціональною, а ле й багатоконфесійною. Городяни, як правило, об’єднувалися в національно-релігійні граомади (польські, німецькі, українські), ретельно зберігаючи е тільки батьківську віру, але й рідну мову. Отже, в містах полонізація буле дуже обмеженою і поширювалася переважно на українську шляхту, яка склала менше 1% населення українських земель.  

     Щодо  розпорошеного по численних селах  та хуторах селянства, то полонізуючи  цю верству за повної відсутності  засобів масової інформації та розгалуженої системи освіти було просто неможливо. До того ж сама шляхта навіть і не збиралася обтяжувати себе такою «благородною місією», як вчити польської мови своїх хлопів. Якщо розглядати будь-яку мову в історичному ракурві, то слід зазначити наступне. В періоди родоплемінного устрою суспільства та державотоворення мова існує віключно у формах діалектів. І лише внаслідок становлення централізованої держави на основі одного або кількох діалектів формується загальноприйнята державна мова. 

     Московська  держава формувалася протяком  XIV - XVI століть. Водночас формувалася і мовва цієї держави. До речі, фахівці назівають її не старослов’янською, а староросійською. Отже, існує багато підстав стверджувати, що українці і росіяни були двома націями, що вже мали власні традиції і власні мови.   Українська та російська мови – сестри рідні   У результаті контактів між мовами взаємовпливи неминучі. 

     Це  не може викликати жодних заперечень, якщо певні слова чи звороти запроваджуються  не штучно, а з вимоги самого життя, осідаючи на стале підгрунтя мови іншого народу. Так російська лексикографія поповнилася суто українськими запозиченнями: хата-лаборатория, хлебороб, стерня, комнезам, незаможник, куркуль, повстанец, самостийник, делянка, заочник, косовица, доярка, пятисотенница, керманич, побратим, порожняк тощо. Навіть численні найменування географічних одиниць північного сусіда перенесено з нашої мови: Орловщина, Тамбовщина, Рязанщина, Смоленщина (порівняймо: Полтавщина, Київщина, Сумщина). Живцем засвоєно побутово-етнографічні українізми: девчата, кузня, жинка, горилка, криница, трембита, полонина, рушник, куманец і т. ін. 

     Деякі слова потрапили в російську  не в готовому, а в трохи зміненому  вигляді, як, приміром, чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний  додано старослов’янський префікс чрез. Російщення української мови взагалі та її словникового складу зокрема відбувалося за радянських часів не з доброї волі нашого народу, а примусово, за наказом згори. Неозброєним оком можна побачити, скільки ще й тепер у нас побутує слів і висловів, створених на кшталт російських або вживаних з не притаманним українській мові значенням. Ці русизми почуваються тут так само впевнено, як у себе вдома. Про це вже писалося і мовилося багато, але зрушень не помітно. 

     Ось лише деякі з них: виключення (треба виняток), в залежності (залежно), роговиця ока (рогівка), сиворотка (сироватка), уступка (поступка), заключення (висновок), оточуюче середовище (навколишнє), пополам (наполовину), похожий (схожий), тьотя (тітка), кладовка (комора),нерозбериха (безлад), пішком (пішки), плодотворний (плідний), клюква (журавлина), жовтуха (жовтяниця), швидше всього (найшвидше), площадка (майданчик), командировка (відрядження), учбовий (навчальний), тим не менше (а втім, проте, однак), рахувати (вважати), жесть (бляха), застінок (катівня), купляти (купувати), чолка (чубчик), скряга (скнара), прихожани (парафіяни), вмішуватися (втручатися), головокружіння (запаморочення), добавляти (додавати), дома (вдома), жарений (смажений)... Кальки можуть використовуватися тільки тоді, коли в нашій мові немає потрібних слів і висловів для позначення того або іншого предмета, істоти, явища тощо. Але, як бачимо, все це звичайнісінькі дублети питомих, широковживаних лексичних одиниць рідної мови, які не лише відтісняють їх на другий план, а й узагалі витискують із загального вжитку. Про деякі етапи нищення мови   За останніх триста літ неволі московські колоніальні власті видали понад триста указів та циркулярів, спрямованих на заборону і навіть на знищення української мови, цієї оселі буття духу народу, найважливішого національного ідентифікатора, з допомогою якого кожна нація вирізняється з-поміж інших, усвідомлюючи себе самодостатнім і самочинним суб'єктом історії. Започаткувалася ця тяжка руйнація мови невдовзі після Переяславської ради, коли московські ченці й дяки прилюдно спалили на вогнищі перший том "Четьій Миней" Дмитра Туптала. 

     Вслід за цією подією церковний собор у  Москві 1690 року осудив і заборонив  до вжитку книги визначних українських  письменників і богословів С. Полоцького, П. Могили, С. Ставровецького, І. Галятовського, Л.Барановича, А. Радиволовського і ін. Оскільки і угро-фінська, і татарська мова, що панували у Московщині, для культурного розвитку були малопридатними, цар Петро І наказав свої сатрапам замінити кирилицю на "гражданку", яка зовсім не відповідала фонетико-морфологічній структурі руської (української) мови. Безцеремонно переписавши "Граматику слов'янську" Мелетія Смотрицького, московити закували нашу мову в чужу "уніформу" і силоміць поєднали її з граматичними законами російської мови, перервавши таким чином розвиток українського правопису на два століття. Тоді ж таки (1721) було запроваджено цензурування при друкуванні книжок українською мовою. 

     В Україну надсилалися московські підручники із суворою пересторогою для шкіл з "произношением росссийских букв и исправном на то употреблением". Це був перший смертний вирок українській книжці. За царювання Петра ІІ 1729 року з'явився указ переписати з україн-ської мови на російську всі державні закони і постанови, вивезти з України (Гетьманщини) архіви та історичні документи. А дещо пізніше (1753) за царським повелінням було накладено заборону викладати українською мовою у славнозвісній на всю Европу Києво-Могилянській академії. Щоп'ять - щодесять років до України з Москови і Петербурга засилалися грізні заборони на право друкування українських книжок, зокрема підручників для шкіл. 

     Особливо  ревно дбала про "обрусение  народов", щоб вони "перестали  глядеть как волки из лесу", цариця Катерина ІІ. Це з її волі запроваджено навчання (1783) із суворим застереженням "о исправном и неукоснительном наблюдении как учителям, так и учащимся правил российского правописания". Попам і дякам наказано правити в українських церквах молитви і службу Божу "голосом, свойственным российскому наречию". Запопадливо заходилася цариця-цивілізаторка переіменовувати назви поселень, аби в такий спосіб прискорити відчуження українців-малоросів від своєї історії. Творення т.зв. слов'яноруської (словеноросійської) мови на заміну староукраїнської літературної мови, малозрозумілої московитам, стало основою і знаряддям формування "общерусского языка", взагалі ро-сійської культури. При такій ситуації освічене українство, розуміючи заборону своєї мови з народною фонетикою та діалектною північно-західною основою, заходилося шукати порятунку шляхом компромісу - староруською мовою (С. Полоцький, Г. Сковорода). 

     Завдяки тому, що в духовних тайниках народу збереглися народні пісні, школярські вірші та інтермедії, українська мова раптом вибухнула "Енеїдою" І. Котляревського, творами Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. 
 

     На  духовне пробудження україн-ського народу Росія відповіла жорстокими репресіями. 1817 року була закрита Києво-Могилянська  академія як головний центр нашої  культури. Натомість з метою русифікації відкрито Київський університет. Суворо заборонено вживати вислови "Україна", "український", знято з ужитку слова "Малоросія" і "малороси", впроваджено назви "Юг Росии" та "Южноруський", тобто "русский". За браком місця лише побіжно згадаю найголовніші укази та розпорядження, за допомогою яких російські шовіністи вбивали україн-ську мову. 

     Насамперед  це сумно-звісний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва (1863).  Він забороняв видавати підручники, літературу для народного читання  та книжки релігійного змісту українською мовою. Не менш зловісним був і таємний Емський указ імператора Александра ІІ, яким категорично заявлялося "украинского языка не было, нет и быть не может". Цим же указом заборонялося ввозити українські книжки з-за кордону, друкувати оригінальні твори і переклади "на том же наречии", окрім історичних пам'яток та документів і творів художньої літератури, із засторогою, щоб "не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания". 

     З'явився закон і про заборону українського театру і друкування українських текстів до нот. Як завше, заохочувалося зро-сійщення українського населення, але й тут не обходилося без певних заборон. Так, в указах 1869 і 1888 років писалося про доплату царським чиновникам "в десяти юго-западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев". Після жовтневого перевороту 1917 року більшовики, не змінюючи тактики царів, розробили далекосяжну стратегію знищення україн-ської мови, як і її головного носія - народ. Щоб якнайповніше виявити провідників національної ідеї, новітні країни впровадили в 20-х роках т.зв. українізацію. Цього, як показав процес СВУ (1929), виявилося замало, і тоді Москва заходилася ліквідувати резерв українського національного духу - селянство. Було вчинено небачений в історії людства геноцид - голод 1932-1933 рр., який забрав близько 10 мільйонів селян. 

     Разом з голодомором і великим терором 1937-1938 рр. розпочався політико-волюнтаристський наступ на внутрішню структуру української мови. 1933 року затверджено новий правопис. На фонетичному рівні вилучено літеру Ґ, замінено грецьку "тета" на позначення Т. Позбавлено йотації голосних а, у, о (ія, ю, йо) у словах іноземного походження (аудиторія замість авдиторія). 

     Щоб розхитати морфологічний рівень української мови, було вчинено грубе втручання в її флексійну структуру, зокрема вилучено закінчення И в родовому відмінку однини іменників третьої відміни (радости - радості, любови - любові) і т. д. Зросійщення так глибоко вкорінилося в мовний організм, що сучасні покоління трактують його як органічний розвиток української мови. Варто згадати постанову ЦК КПРС 1983 року, за якою вчителям доплачували 16 відсотків надбавки до платні за навчання російської мови і літератури в школах і вузах. А як розуміти "рекомендації" хрущовської доби про відмову "за бажанням" батьків вивчати українську мову в школах? 

     Наш "меч духовний" (Л. Баранович) спрямували проти нас самих або, кажучи словами  поета: "Що чуже - то наше. /А що наше - нам же й чуже/ Наша доля ворожа / Нас доріже - нашим ножем" (В. Стус). І нині в незалежній Україні ми зробили українську своєю державною мовою, захистивши і зберігши її. 

     Але беручи до уваги такі традегіні факти  історії треба пам’ятати іще  один важливий закон: треба берегти, любити рідну мову та водночас поважати інші. Слово не стоїть на місці...   Воно безперервно рухається з однієї мови в іншу... І в нашій мові повно таких цікавих слів.До найбільших з кількісного погляду належать німецькі. 

          Вони так органічно адаптувалися в нашому мовному вжитку, що в багатьох випадках не сприймаються як слова іншомовного походження. Це, наприклад, будувати, гаптувати, гамувати, коштувати, мусити, мордувати, мурувати, керувати, плюндрувати, вага, варта, груба, келих, кухоль, комин, лантух, ганчірка, кучер, крам, шафа, шина, смак, рятунок, рама, кімната, картопля, крейда, будинок та багато інших назв реалій, пов’язаних з побутом і різними сферами давніх ремісничих виробництв. Німецькі лексичні запозичення вживають також на позначення предметів, понять і процесів у царині техніки та будівництва (верстат, домкрат, кельма, клейстер, клапан, кран, муфта, стамеска, фуганок, шпунт, шланг, штукатурка), військової справи (бруствер, гаубиця, гауптвахта, єфрейтор, офіцер, солдат, фельдмаршал, фланг, штаб, штурм), мистецтва (арфа, балетмейстер, камертон, капельмейстер, лейтмотив, танець), друкарства (абзац, кегль, форзац, шрифт), гірництва (шахта, шихта, штольня, штрек, шурф), торгівлі та фінансів (бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф), побутових речей (кітель, фартух, футляр, ширма). Слова французького походження потрапляли до української мови спочатку через польське, а потім російське посередництво. Тут бачимо суспільно-політичну термінологію (абсолютизм, альтернатива, асамблея, бюлетень, бюрократ, демонстрація, імперіалізм, комюніке, націоналізм, режим, саботаж, шантаж), мистецькі терміни і поняття (акомпанемент, амплуа, ансамбль, балет, бюст, гравюра, натюрморт, рояль, шедевр), армійську лексику (авангард, ар’єргард, амбразура, арсенал, гарнізон, дирижабль, парашут), назви одягу, тканин, предметів побуту (блуза, вуаль, велюр, драп, пальто, трикотаж, абажур, одеколон, ридикюль). 

     Цікаві  приклади Нижче наведено декілька іншомовних слів, до яких ми вже так звикли. Але  кожне з них має свою власну таємничу історію... Червона китайка Що це за тканина — “червона китайка”? Виявляється, що це шовк червоного кольору. Від китайки — “китайської тканини — до слова шовк стелиться довга і далека дорога, хоч виходять обидва слова з одного поняття — “китайський”. 

     У латинській мові тканина звалася  серікус — “китайська” (тканина), бо Китай по-латині Серес. Потрапивши в середні віки до Скандінавії, слово  перетворилося на селькі, а прийшовши  у нашу землю, стало звучати, як шёлк (російське), шовк (українське). Тому застаріле українське китайка спочатку означало “шовк” (кажуть, що завозився переважно цупкий синій шовк), а пізніше китайкою звалася бавовняна тканина, яка вироблялася в Росії. Атлас Схожа на шовк блискуча і гладенька тканина — атла'с — має назву тюркського походження (атлас — “гладенький, рівний”). В українську і російську мови це слово могло прийти через польську або німецьку мову (зверніть увагу на наголос, тканина — атлас, збірник географічних карт — а'тлас). 

     Димка У художніх творах XIX ст. та в сучасних історичних романах можна зустріти назву тканини, нам незнайомої, — димка. У давнину цю тканину у нас не виробляли, її завозили зі Сходу. Назва її походить від турецького дим — сорт тонкої, легкої, напівпрозорої тканини. У свою чергу, це слово у турецькій мові — запозичення з грецької, в якій було слово дімітос — “двонитяний”, “зітканий у дві нитки”.
Пізніше димкою звали товсту смугасту бавовняну  тканину. 

     Серпанок  І ще одна назва може нам зустрічатися в тих же романах і повістях — серпанок. Слово це теж позначало легку прозору тканину, з якої робили головні убори для заміжньої жінки. Походить слово серпанок від перського сарапак — “жіночий головний убір”. Тканини давно немає, а от слово серпанок залишилося — воно позначає легкий прозорий туман, який по-російськи називають дымка. Так і живуть обидва слова в переносному значенні. 

     Оксамит Якщо димку ткали у дві нитки, то оксамит — у шість ниток (букв. значення цього грецького  слова). У російській мові слово оксамит  не збереглося (його замінив бархат), в українській воно живе й досі, вживаючись у прямому й переносному значенні (оксамитова сукня, оксамитові брови, голос, руки, шкіра). Ситець Такою ж давньою є назва тканини, популярної і в наш час, — ситець. Оскільки це тканина, яка виробляється з бавовни, то цілком очевидно що вона у нас була привізною, “заморською”. 

     Назва її прийшла до нас з голландської мови, в якій до невпізнання було перероблене слово вивезене з  Індії разом з тканиною, — шітс. Слово це у бенгальській мові означало “строкатий”, “пістрявий”. Мабуть, ця тканина відзначалася саме яскравими різноманітними барвами. Синтетичні тканини: нейлон, лавсан... Досі мова йшла про тканини з натуральної сировини — шовку, бавовни. 

     Та  ось з'являються синтетичні тканини, вони стають модними, відсуваючи на певний час на другий план тканини натуральні. Звідки беруться назви для цих тканин? Ось як, наприклад, з'явилося слово нейлон. Одна англійська фірма почала випускати нове синтетичне волокно, яке мало вже формулу й технологію виробництва, але ще не мало назви. Фірма оголосила конкурс на кращу назву волокна.Було прислано на конкурс 350 слів. Серед них вибрали слово nylon (найлен) (у нас нейлон). Відтоді (30 pp. XX ст.) слово разом з новим синтетичним матеріалом швидко розійшлося по світу.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.