На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Поняття правотворчост та її види

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 09.10.2012. Сдан: 2011. Страниц: 9. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ДЕРЖАВНА  МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ  МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА
з «Теорії  держави та права»
на тему:
«Поняття правотворчості та її види» 
 
 
 

                 Виконав:   курсант групи П10-2
                       Сологуб К.Ю.
                       ……………..(підпис)
                    Перевірив:  к. ю. н, доц. каф. «Теорії та Історії держави і права»
                       Бочаров Д.О.
                       ……………..(підпис) 
                   

Дніпропетровськ
2011
ЗМІСТ
ВСТУП 3
1. Поняття і ознаки правотворчості. 5
2. Принципи правотворчості. 11
3. Види правотворчості. 18
4. Стадії правотворчого процесу. 23
ВИСНОВКИ 26
СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ 27
ДОДАТКИ 28
 


ВСТУП

       Актуальність теми. У багатоманітній правовій сфері суспільства правотворчість посідає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості.
     Підвищення  якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних  актів – постійне завдання законодавця. Власне, цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов’язані з процесом створення  норм права. Закони необхідні для  людей, суспільства, і не можна допускати  прийняття поспішних, непродуманих нормативно – правових рішень, адже будь – яка помилка законодавця  тягне невиправдані матеріальні  затрати, порушення інтересів громадян.
     Може  скластися враження, що знання основ  правотворчості корисні лише для  тих, хто її здійснює, - депутатам  парламенту, членам уряду тощо. Проте  це не так, оскільки створення правових норм – один із напрямків діяльності, притаманний не тільки державним  органам та органам місцевого  самоврядування. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.
     Правотворчість  – це особлива функція держави, інших  уповноважених суб’єктів, правова  форма, правова "оболонка" їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний  бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття  закону про державний бюджет.
     Таким чином, "акт правотворчості" має  два значення. Це діяльність компетентних суб’єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.
     Зміст і значення правотворчості полягає  у тому, щоб вибрати такий варіант  регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій  меті. При цьому слід враховувати  закономірності розвитку суспільства, сприятливі об’єктивні і суб’єктивні  умови для прийняття нормативного акта, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).
     Об’єкт  дослідження. Правотворчість.
     Проблема  дослідження. За результатами правотворчої роботи – якістю законів та інших  нормативних актів – роблять  висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство  завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила  поведінки громадян і організацій.
     Мета  дослідження. Розширити свій погляд про правотворчість, визначити її суб’єкти та ключові поняття.
     Структура курсової. Курсова складається зі вступу, чотирьох пунктів, які включають питання: поняття, ознаки, принципи правотворчості, види правотворчості та стадії правотворчого процесу, а токож висновків і списку використаної літератури.
 


        Поняття і ознаки правотворчості.
       Існує багато тверджень стосовно дефеніції  поняття «Правотворчість».
Розуміння цього  явища змінюється протягом всього розвитку держави.
       В 70-ті роки  під  правотворчістю  в  радянській  світовій  науці  зазвичай  розумілася  «форма  державного керівництва суспільством,  що завершує процес формування права та відображає соціальні фактории цього процесу у вигляді возведення волі класів, що стоять при владі, у загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми» [1].
       Поступово дане поняття трансформувалося, і  у 80-ті роки вже охоплювало більш  широке коло явищ, включаючи всі складні процеси, що передують рішенню про підготовку проекту нормативно- правового акту.  Типові  визначення  тих років :  «правотворчість – це  спрямована  на досягнення  цілей розвитку суспільства,  організаційно оформлена  діяльність  держави у виявленні потреби в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин та створенні у відповідності з виявленими потребами нових правових норм та відміні чинних, яка виражає волю народу» [2, с. 17].
       Таким чином, бачимо, що зміни торкнулися не тільки формальних параметрів цього  процесу, але й змістовних характеристик.  Так,  класова тональність у визначеннях правотворчості поступово стала витіснятися загальносоціальною тональністю.
       З середини 90-х років найбільш типовим стало наступне визначення правотворчості. Під цим явищем  стали  розуміти  «процес  пізнання  й  оцінки  правових  потреб  суспільства  й  держави, формування  й  прийняття  правових  актів  вповноваженими  суб’єктами  в  рамках  відповідних процедур» [3,  с.  33]. В  такому  визначенні  виокремлюються  декілька  складників правотворчості:
       – пізнання, вивчення й оцінка явищ та процесів, які потребують правового  регулювання;
       – визначення  органу  чи  іншого  суб’єкта,  наділеного  правом приймати  нормативний правовий акт;
       – вибір форми передбачуваного  акту;
       – прийняття, зміна чи відміна його в рамках відповідних процедур.
       В  юридичній  літературі  сьогодні  не  існує  одного,  загальновизнаного  серед  вчених- правознавців  визначення  поняття  правотворчості,  бо  це  складна  й  містка  категорія.  Тому  при розгляданні  питання про створення норми права,  нормативного правового акту використовуються такі терміни, як «правотворчість» й «законотворчість», котрі в деяких випадках використовуються як синоніми. У зв’язку з цим, необхідно розглядати основні підходи, що існують в юридичній науці до розкриття поняття правотворчості.
       Так, правотворчість можна роздивлятися як складник механізму правового  регулювання, без якої  не  з’являться  на  світ  норми  права,  спрямовані  на  регулювання  суспільних  відносин.  С.С. Алєксєєв, говорячи про механізм правового регулювання, зазначав, що явища правової дійсності (дії в області правотворчості, акти з реалізації юридичних норм) враховуються в правовому регулюванні, включаються в дію його механізму [4].
       А.M. Нашиц вважає, що правотворчість є основною, початковою ланкою механізму правовогорегулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла та їх спрямування вже визначено суспільним розвитком. В цей момент у процес правотворення вступають компетентні державні органи [5].
       Деякі  теоретики  права  вважають,  що  правотворчість  є  видом  державної  діяльності, спрямованої на створення правових норм, а також на їх подальше вдосконалення зміну чи відміну. Наприклад,  А.С.  Піголкін висловлює думку про те,  що правотворчість – це,  передусім,  «діяльність держави,  форма  державного  керівництва  суспільством»;  [6]. 
       С.В. Бошно підкреслює, що правотворчість є процесом  створення й розвитку  чинного  права  як  єдиної  й  внутрішньо  узгодженої  системи загальнообов’язкових  норм,  що  регулює  суспільні  відносини.  «Правотворчість  –  це  спеціальна діяльність зі встановлення правового регулювання, яка має офіційне значення» [7].
       С.А.  Комаров визначає правотворчість як «вид державної  діяльності,  в  результаті  якої воля народу (класу, соціальної групи) зводиться до закону, виражається в нормі права, в певному джерелі права» [8].
       В.Н.  Кудрявцев та В.П.  Казимирчук вважають, що «правотворчість  – це  соціальна  та  суспільна  державна  діяльність,  в  результаті  якої  створюється,
підтримується  та  розвивається  система  законодавчих  актів  та  інших  правових  норм.  Частиною правотворчості є суто законодавча діяльність (законотворчість)» [9, с. 37].
       «Правотворчість полягає в тому,  щоб видавати,  змінювати чи відміняти правові  норми» – зазначає Ришард М. Малайни. Законодавство, на його думку,  є однією з форм правотворчості. При цьому воно визначається  як «діяльність  парламенту у прийнятті  нормативних актів,  які містять, головним чином, генеральні норми» [10, с. 66].
       Окремі  юристи,  що  займаються  даною  проблемою,  висловлюють  думку  про  те,  що «правотворчість – це не тільки діяльність відповідних компетентних органів у виданні законів та інших нормативних правових актів, але й також специфічне явище в житті суспільства, що охоплює формування  його  правових  поглядів  та  процес  їх  вираження  й  закріплення  у  відповідних нормативних  актах»  [11,  с.  86].Не  дивлячись на  те,  що  над розкриттям поняття правотворчості працювало багато видатних вчених-юристів, наукові дослідження з даної тематики продовжуються.
       Так, К.Н. Дмитрієвцев, спираючись на розповсюджене  в науці суто юридичне трактування про те, що правотворчість – це створення юридичних норм, та розглядаючи положення Р.З. Лівшица, відповідно  до  якого,  сучасне  право  –  це  засіб  соціального  компромісу,  дав  таке  поняття правотворчості:  «Правотворчість – це діяльність спеціально вповноважених державних органів та
посадових  осіб,  що  полягає  в  створенні  (інституюванні,  санкціонуванні)  правових  норм,  які відображають  існуючі  тенденції  розвитку  особистості,  суспільства  й  держави,  діяльність,  що представляє  собою знайдення  компромісу,  який  виникає  в  результаті  врахування  загального  й окремого в інтересах усіх соціальних об’єктів;  діяльність,  спрямована на  формування  суспільної, групової  та  індивідуальної  правосвідомості  з  метою впорядкування  й  регламентації  суспільних відносин, що об’єктивно мають правову природу» [12].
       У даній роботі я спиралася на дефініцію «Правотворчості» сааме Дмитрієвцева.
       Наявність різних точок зору,  різних підходів свідчить про те, що проблема правотворчості є складною та має багаторівневий характер.
       Правотворчість  починається тоді,  коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового  акту,  скажімо,  закону. 
       Правотворчість  – це,  насамперед,  форма владної  вольової діяльності держави,  формального нормативного закріплення міри свободи й справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві і спрямована на створення нормативно-правового акту.
       Необхідно зазначити, що силою, яка створює право, є практика багатьох суспільних індивідів, в процесі якої еволюція відбирає найбільш оптимальні правила поведінки, що забезпечують як життєдіяльність суспільства, в цілому, так і умови бутя окремих верств населення чи окремої людини. Правотворча практика здійснюється під впливом багатоманіття факторів, які дають підставу стверджувати, що у створенні права бере участь все суспільство. Серед таких факторів можна виділити:
       1) економічні фактори — матеріальні  умови життя суспільства, що  зумовлені рівноправним існуванням різних форм власності, свободою підприємництва;
       2) політичні фактори — великий  вилив на правотворчу діяльність  здійснює політична обстановка  в країні, наприклад, взаємодія  різних прошарків суспільства і груп населення, парламентських фракцій, рівень активності різних політичних партій, рухів та громадських об'єднань;
       3) соціальні фактори — принципове значення при розробці нормативних актів має також ступінь піклування суспільства і держави про особу, її інтереси і потреби, про охорону та гарантування її прав і свобод;
       4) національні фактори — у багатонаціональній  державі процес формування норм  права визначається переважно  існуючими взаємовідносинами, формами  співробітництва між націями  і народностями, що живуть в  країні, турботою щодо їх рівноправності та вільного розвитку;
       5) зовнішньополітичні фактори —  міжнародне становище держави,  рівень та характер взаємовідносин з іншими державами і міжнародними організаціями також здійснює суттєвий вплив на правотворчість.
     Оскільки  держава розглядається як один із найбільш важливих суспільних інститутів, то вона відіграє значну роль в процесі  створення права.
     Виділення правотворчості у самостійний вид  державної діяльності – підсумок тривалого історичного розвитку. Спочатку цей процесс переплітався з процессом виконання права, правосуддя та іншими аспектами юрисдикції. Зокрема, преторське право Стародавньго риму, прецедентне право Англії формувалося в процесі беспосереднього здійснення правосуддя. Отже, державна правотворча діяльність завершує процесс формування права. Адже перед тим, як суб'єкт правотворчості прийме нормативно-правовий акт, у суспільстві має виникнути ідея про необхідність правового урегулювання певної сфери суспільного життя, яка в подальшому всебічно обговорюється, аналізується та оцінюється  в засобах масової інформації, виробляються погляди, уявлення про майбутнє  регулювання, громадська думка про нього, тобто відбуваєтся усвідомлення доцільності і необхідності регламентації відповідного виду людських відносин за  юридичних засобів.
       Мистецтво правотворчості полягає в тому, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 p., який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927 р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верств турецького суспільства).
       Проаналізувавши все вищесказане, можна сформулювати такі ознаки правотворчості:
    полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
    здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;
    набуває завершення в основному в письмовому акті – документі, який називається нормативно-правовим актом (крім цього, в нормативних договорах, правових звичаях та правових прецедентах);
    має конкретно – цільову і організаційну спрямованість;
    відбувається до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;
    рівень і культура правотворчості, а відповідно і якість нормативно-праврвих актів, які приймаються, є показчиком цивілізованості і демократичності суспільства;
    є важливим засобом управління суспільства, формування стратегії його розвитку.
 


      Принципи  правотворчості.
       Подібно до будь-якої цілеспрямованої діяльності, яка здійснюється державою і громадянським  суспільством, правотворчість реалізується не хаотично, а на основі певних загальних  засад, які визначають спрямованість  та основні характеристики правотворчої діяльності в Україні. Це означає, що правотворчість відбувається на основні певних керівних засад, ідей, ідеалів, які визначають її сутність, зміст, спрямованість, а також форми, в яких вона безпосередньо реалізується1. В сучасні правовій теорії такі правові засади описуються поняттям принципів правотворчості (саме таке визначення поняття «принцип правотворчості» дає російський дослідник О. Пучков).
       Метою данного питання є не просто визначення основних принципів правотворчості, а визначення взаємозв'язків між ними.
       До основних принципів належать: демократизм, гласність, законність, визначеність правотворчих повноважень і професіоналізм6. Утім, якщо порівняти переліки загальних принципів правотворчості в сучасній теорії права, то можна легко побачити певну невідповідність між ними, оскільки всі вони включають різну кількість елементів. Зокрема, до загальних принципів правотворчості часто відносять і такі, як принцип народного характеру правотворчої діяльності (інколи його навіть характеризують як основоположний чи вихідний принцип будь-якої правотворчої діяльності), наукової обгрунтованості, гуманізму, зв'язку юридичної теорії та практики, застосування прогресивного правового досвіду тощо. Тому, вживаючи поняття «система принципів правотворчої діяльності», під яким розуміється сукупність усталених логіко-юридичних та інших зв'язків між основоположними ідеями та засадами, які визначають форму та спрямованість правотворчої діяльності, необхідно насамперед визначитися з тим, які саме елементи становлять цю систему, яке їх походження і якими засобами вони забезпечується. Практичне застосування цієї методології системного аналізу принципів правотворчості можна зустріти в працях О. Скакун. Зокрема, вона вказує на доцільність виділення двох основних груп принципів, що зумовлюють право-творчу діяльність в Україні, якими є загальні та спеціальні принципи правотворчості8. Дійсно, правотворчість не є абсолютно відособленою активністю держави і громадянського суспільства, а є лише одним із видів діяльності, який здійснюється органами державної влади і громадянським суспільством.
       Принцип гуманізму передбачає не лише загальну орієнтацію всієї правотворчої діяльності на реалізацію загальнолюдських цінностей, які відображено в сучасному праві (включаючи фундаментальні праволюдинні норми міжнародного права), але й її визначальну зумовленість визнанням людини як найвищої соціальної цінності. В цьому сенсі особливу роль відіграють норми статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Оскільки ж правотворча діяльність здійснюється за активної участі та сприяння держави і є одним з різновидів державної діяльності в частині забезпечення правового регулювання суспільних відносин (саме поняття правового регулювання в аспекті правотворчості може бути визначено як «формування норми права як правила поведінки загальнообов'язкового, формально визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою»), то на неї переносяться й ті базові цінності, що закріплені у наведеній статті Конституції України. О.Пушкіна, яка доводить, що, функціонуючи в режимі демократичної, правової, соціальної держави, Українська держава тим самим визнає інститут прав людини та принцип гуманізму як визначальні щодо всіх видів своєї діяльності.[13]
       Тісно пов'язаний з принципом гуманізму принцип верховенства права. Традиційно його розглядають в контексті дослідження функціонування правової держави, адже, як зазначає Р. Гринюк, цей принцип міститься навіть в самому визначенні правової держави.[14] З одного боку, право є одним з результатів правотворчості, а з іншого - сама правотворчість реалізується відповідно до тих норм (інколи їх характеризують як «природно-правові основи права»), які вже встановлені в праві й відображають загальне суспільне уявлення про належне і справедливе, що перетворює право на «нормативно закріплену справедливість». Таким чином, як один з фундаментальних конституційних принципів правотворчості принцип верховенства права (в Конституції України його визначено в частині 1 статті 8) визначає як її зміст, так і загальну спрямованість. Саме принцип верховенства права дає змогу практично реалізовувати і забезпечувати принцип гуманізму правотворчої діяльності. В результаті, як пише О. Скрипнюк, принцип верховенства права уможливлює не тільки здійснення прав і свобод людини, але й гарантує те, що держава в своїй діяльності не відступатиме від базових гуманістичних цінностей.[15]
     Наступним принципом, який входить до підсистеми базових принципів правотворчості, є принцип демократизму. Його зміст розкривається в тому, що не лише сам процес законотворчості, як важлива складова правотворчої діяльності, здійснюється представницьким органом державної влади, але й в тому, що народу забезпечена можливість брати широку участь у правотворчому процесі на всіх його рівнях, починаючи від загальнодержавного і закінчуючи місцевим. Конституційною основою принципу демократизму правотворчості є закріплення статусу народу як найвищого і суверенного носія влади. Зокрема, стаття 5 Конституції України вказує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами».
       Цей принцип правотворчості безпосередньо зв'язаний з принципами верховенства права і гуманізму, оскільки однією з гарантій забезпечення верховенства права є недопущення узурпації державою права самовільно, без згоди народу та в обхід народної волі змінювати чинне законодавство, конституцію, приймати такі нормативно-правові акти, які б звужували, скасовували або спотворювали б зміст прав і свобод людини, а також тих фундаментальних правових ідей, які зрештою дозволяють відмежувати право від неправа. Це саме стосується і зв'язку принципу демократизму з принципом гуманізму, адже носієм загальнолюдських цінностей виступає, в тому числі, й суспільство. І навіть якщо трапляється так, що ті чи інші посадові особи держави або органи державної влади прагнуть порушити зазначені цінності, то тоді єдиною і найбільш потужною перешкодою від цих порушень може виступити народ чи суспільство в цілому.
       Ще  одним принципом правотворчості, який входить до групи базових  принципів правотворчості в Україні, є принцип законності. Класичне юридичне визначення законності передбачає її тлумачення як «неухильного виконання  законів та інших нормативно-правових актів органами державної влади, окремими громадянами і їх організаціями»[16], або ж як «точного виконання вимог закону всіма суб'єктами правовідносин»[17]. Отже, принцип законності в право-творчій діяльності – діяльність суб'єктів державної влади щодо створення правових норм відповідно до чинного законодавства та конституційно закріпленого процессу правотворчості
       Нарешті, останнім у групі базових принципів правотворчості є принцип гласності. Він також знайшов відображення в Конституції України (статті 57): «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Також стаття 94 Конституції України вказує, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Це означає, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів, яке є не чим іншим, як доведенням того чи іншого нормативно-правового акта до відома фізичних та юридичних осіб шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях, інформаційного повідомлення в друкованих засобах масової інформації, оголошення через телебачення і радіо та в інший спосіб, визначений законодавством, є необхідною стадією правотворчої діяльності. Однак, можна сказати, що принцип гласності в правотворчій діяльності має дещо ширше значення, адже він реалізується не лише щодо конкретних результатів правотворчості (маються на увазі закони та інші нормативно-правові акти), але й пов'язаний з процесом правотворчості. Це означає, що всі стадії правотворчого процесу є відкритими і на кожній з них суспільство маж можливість публічно ознайомитися з тим, як відбувається право-творчий процес і якими є його ймовірні результати.
       Утім  правотворча діяльність має цілу низку специфічних ознак, які  відрізняють її від інших видів діяльності держави і суспільства. Тому поряд із загальними принципами процес правотворчості спирається на ряд спеціальних принципів, які визначають її форму та зміст.
       До  цієї групи принципів можна віднести принципи оперативності, динамізму, системності, плановості та застосування прийомів та засобів юридичної техніки, принцип науковості (наукової обгрунтованості), принцип професіоналізму.
       Принцип оперативності означає тісний зв'язок між правотворчою практикою і об'єктивними процесами розвитку суспільних відносин. Адже сама ідея регулятивної функції права передбачає, що право завжди повинно бути здатне дати швидку й адекватну відповідь на ті суспільні потреби щодо юридичного внормування тих чи інших відносин, які виникають в суспільстві й передбачають юридичне втручання. Причому специфіка такої відповіді, полягає в тому, що необхідна правова норма дає юридичну основу для врегулювання не лише існуючих суспільних відносин, а й інших суспільних відносин цього типу, що можуть згодом виникнути в суспільстві. Саме це і становить суть принципу динамізму правотворчості. Водночас правотворча діяльність зовсім не передбачає створення і розробку певних абсолютних або остаточних юридичних норм, які не підлягають подальшому розвитку. Тому принцип динамізму отримує додатковий зміст, який орієнтує правотворчість на створення стабільної системи нормативно-правових актів, яка б при цьому була здатна до подальшого розвитку відповідно до загальних тенденцій і потреб розвитку суспільства і держави.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.