На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Законодавча влада та її функцї

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 12.10.2012. Сдан: 2011. Страниц: 11. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ

(курсова  робота з теорії держави і права) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст
Вступ............................................................................................................................3 
Розділ 1. Загальнотеоретична характеристика органів законодавчої, виконавчої та судової влади...........................................................................................................5 
1.1. Поняття парламенту та парламентаризму........................................................11 
Розділ 2. Характеристика функцій законодавчої влади.........................................20 
2.1. Загальна характеристика компетенцій парламенту.........................................20

2.2. Політико  упралінські функції парламенту.......................................................27 
Розділ 3.Місце Верховної Ради України в системі розподілу влад. ЇЇ роль як парламенту держави..................................................................................................33 
Висновки....................................................................................................................39 
Список використаної літератури..............................................................................41
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

      Актуальнысть  теми дослідження. Систему органів держави досліджуюють різні науки. Орган держави — це структурно організований колектив державних службовців, що є громадянами певної держави, наділені владними повноваженнями та необхідними засобами, утворений на законних підставах для виконання завдань і функцій держави.
        Будь-який державний орган є складовою частиною державного апарату. Саме на державний апарат покладаються завдання щодо здійснення функцій держави вцілому. Кожен державний орган, виконуючи свої функції, реалізує функції держави. Державний апарат не створюється раз і назавжди визначеною системою органів. У результаті розвитку держави з”являються одні функції, а необхідність у здійсненні інших зникає. З появою нових функцій державиутворюються і нові державні органи, а в разі зникнення певних функцій припиняється її діяльність відповідних державних органів.
      Парламент (від лат. Parlare — говорити,англ. - фр. - parlеmet) — вищий загальнонаціональний представницький орган державної влади, правомочний виконувати на основі конституційних приписів законодавчу, контрольну та ін.
      Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавніх  Греції та Риму (наприклад рада п”ятисот в Афінах). У ХІІ-ХІV ст. у країнах Європи виникають станово-представницькі установи, які певною мірою обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кортеси, генеральні штаби у Франції, рада королівства в Англії). Вважається, що англійський парламент існує з 1265 р., коли вперше були скликані збори, які обмежували владу короля досить широко представляли інтереси країни (поряд з баронами в ньому засідали по два лицарі від кожного графства і по два представники від кожного міста). Проте історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького і законодавчому органу починається лише після буржуазних революцій ХVІІ-XVIII ст.
      Таким чином, викладене вище зумовлює актуальніть  дослідження курсової роботи.
      Об”єктом  дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти права.
      Предмет дослідження — законодавча влада та її функції.
      Метою кусової роботи є дослідження законодавчої влади та її функції.
      Мета  роботи передбачає виконання таких  завдань:
    Визначити теоретичні засади дослідження законодавчої влади;
    Охарактеризівать функції законодавчої влади;
    Дослідити функції законодавчої влади України;
    Методологічною  основою роботи є принцип об”єктивізму. Серед методів дослідження слід  назвати аналітичний, порівняльний, описовий, статистичнийю.
    Практичне значення. Практичне значеннямкурсової роботи полягає в можливості застосування матеріалу роботи при підготовці семінарських занять, а також використання матеріалу у подальшій науковій роботі. 
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     

Розділ  1. Загальнотеоретична характеристика органів законодавчої, виконавчої та судової влади
      Діяльність апарату держави засновується на принципі розподілу влади. Вказаний принцип визначає необхідність чіткого та повного визначення функцій органів держави, а також наявності системи стримувань та противаг, що забезпечують неможливість втручання однієї влади у діяльність іншої.
      Визначеність  повноважень органу держави передбачає необхідність з'ясування особливостей статусу державної структури  на теоретичному рівні.
З точки зору теорії держави, законодавчі органи будь-якої з держав характеризуються наступними загальними ознаками, які конкретизуються національним законодавством та відображають особливості певної держави.
      1. Представницький характер органів  законодавчої влади означає виборність  останніх. На їх основі народ  передає владу своїм представникам  і уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.
      2. Первинний характер законодавчих  органів зумовлюється їх важливістю  у апараті держави як представника  народу.
      3. Верховенство — це забезпечення  повновладдя народу та наявність  сумісних і політико-юридичних обмежень законодавчої влади, викликаних залежністю від волі виборців.
      4. Це делегована колегіальна влада,  якій народ передає частину  повноважень, рішення у межах  якої приймаються після обговорення  відповідного питання шляхом  голосування.
      Характерними  рисами також є:
— наявність спеціальних функцій, основними серед яких є фінансова, що реалізується у праві щорічного затвердження державного бюджету країни та контролю за його виконанням; розпорядчі, пов'язані з формуванням вищих виконавчих та судових органів; контрольні повноваження, які стосуються роботи уряду, посадових осіб виконавчої влади та можливості давати політичну оцінку діяльності політичних лідерів і структур;
— поєднання єдиноначальності та колегіальності означає можливість керівництва парламентом одноособово головою, який представляє парламент у взаємовідносинах з іншими органами, керує обговореннями, координує роботу внутрішньопарламентських органів. Попередній розгляд питань здійснюється у комісіях, які можуть мати постійний або тимчасовий характер;
— наявність законодавчих повноважень, що здійснюються у процесі прийняття законів як актів вищої юридичної сили, внесення змін та доповнень до останніх і тлумачення їх положень;
— професійний характер визначається діяльністю парламентарів на постійній основі, що зумовлює значні вимоги до неї, звітуванням парламентарів перед виборцями та наявністю відповідальності за неналежне виконання покладених обов'язків;
— наявність спеціального статусу, який характеризується виключними повноваженнями, що закріплені конституційно та надають можливість вирішувати найважливіші для суспільства питання;
— наявність процедурного порядку роботи, що зумовлюється сесійною діяльністю парламенту відповідно до Регламенту, який закріплює особливості та стадії законодавчого процесу.
      Таким чином, законодавча влада — це відокремлена гілка влади, що має  представницький характер та виключні повноваження на прийняття законів.
      Органи  виконавчої влади є самостійною частиною державного апарату. Вони характеризуються наступними загальними ознаками, що визначають не лише їх своєрідність, а й відносну самостійність.
      Виконавча влада — це вторинна, підзаконна гілка державної влади, що має універсальний характер, спрямована на виконання законів та інших актів законодавчої влади шляхом здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень. Загальнотеоретична характеристика цих органів пов'язується з необхідністю визначення їх специфічних ознак:
— виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах має неоднакову назву (Рада міністрів у Італії, Адміністрація президента у США, Уряд в Росії, Кабінет Міністрів в Україні, Федеративна рада — у Швейцарії, Кабінет — у Японії);
— основною функцією виконавчої влади є виконання законів шляхом конкретизації їх положень у підзаконних актах та їх реалізації;
— органи виконавчої влади приймають підзаконні нормативно-правові акти на основі, на виконання і відповідно до законів;
— органи виконавчої влади є підзвітними представницьким органам влади;
— вони є системою органів, які знаходяться у ієрархічному підпорядкуванні (в Україні цю систему складають вищі, відомчі та місцеві органи виконавчої влади);
— виконавча влада передбачає чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість та відповідальність;
— важливим напрямом діяльності виконавчих органів є здійснення розпорядчих повноважень із визначення внутрішньої структури органів виконавчої влади;
— виконавчі органи функціонують за принципами подвійного підпорядкування — органу, що їх створив, та вищестоящому в порядку підлеглості органу і субординації, тобто чіткого підпорядкування;
— органи виконавчої влади приймають індивідуальні акти, що конкретизують загальні норми до певного випадку чи суб'єктів та поширюються на управлінську сферу;
— універсальний і предметний характер виконавчої влади забезпечує можливість безперервної діяльності цих органів на всій території держави та їх спирання на людські, матеріальні і фінансові ресурси та використання системи службових заохочень і просувань по службі;
— наявність у виконавчих органів права на видання актів делегованого законодавства та права законодавчої ініціативи;
— наявність у системі виконавчих структур місцевих органів влади, які формуються шляхом призначення центром або ж обираються органами місцевого самоврядування.
      Незалежною  структурною частиною апарату держави є судові органи. Судова влада — одна з гілок державної влади, основною метою якої є здійснення правосуддя. Найважливіше її завдання — розгляд та вирішення правових спорів, забезпечення балансу свободи у суспільстві та обов'язку виконання законів. Обов'язковою умовою функціонування судової влади є забезпечення незалежності її діяльності та самостійності у вирішенні питань внутрішньої організації адміністрування у судах. Будучи самостійним елементом апарату держави, судові органи характеризуються головними особливостями, які полягають у наступному:
— основною функцією діяльності судової влади є здійснення правосуддя;
— виключність повноважень суду, що полягає у неможливості інших суб'єктів здійснювати правосуддя та делегування судових повноважень;
— незалежність органів судової влади від інших державних структур та їх підпорядкованість виключно закону;
— діяльність судових органів здійснюється у особливій формі розгляду і вирішення цивільних, адміністративних, господарських та кримінальних справ у судових засіданнях;
— діяльність судових органів здійснюється відповідно до вимог суворого дотримання визначеної процесуальним законодавством процедури розгляду справ та винесення рішень;
— основними принципами діяльності судової влади є рівність прав громадян на судовий захист; гласність, змагальність, обов'язковість рішень;
— результатом розгляду справ судовими органами є винесення індивідуального акта, що має форму рішення, вироку, постанови чи ухвали та вміщає індивідуально-владне обов'язкове веління;
— можливість оскарження прийнятих рішень зацікавленими особами;
— можливість здійснювати функцію захисту прав і свобод людини та громадянина шляхом їх гарантування та поновлення;
— акти, що є результатом розгляду справ, приймаються судовими органами від імені держави;
— повноваження у сфері правосуддя реалізуються одноособово суддею чи судовою комісією у межах судової процедури;
— у країнах загального права (Канада, Англія, США) суд здійснює не лише правосуддя, а й має правотворчі повноваження;
— наявність спеціального статусу суддів, що забезпечує їх незалежність та можливість прийняття рішень лише на основі закону;
— призначенням судової влади є стриманая інших гілок влади у межах конституційної законності та права шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю;
— судові органи мають системний характер, тобто складаються з органів, що діють у сфері конституційної, загальної, господарської та адміністративної юстиції.
      Відповідно  до ст. 3 Закону «Про судоустрій України» судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Систему судів загальної юрисдикції, що будується за принципами територіальності і спеціалізації, складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України [11]. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські, міськрайонні суди та військові суди гарнізонів [11].  Апеляційними загальними судами є апеляційні суди областей; апеляційні суди міст Києва та Севастополя; апеляційний суд Автономної Республіки Крим; військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди [11]. Вищим судовим органом спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України [11].
      Судова влада, таким чином, є специфічною незалежною гілкою державної влади, яка реалізує повноваження із здійснення правосуддя шляхом гласного, змагального, як правило, колегіального розгляду та вирішення у судових засіданнях спорів про право.
      Зазначені вище ознаки органів законодавчої, виконавчої та судової влади надають  можливість сформулювати організаційно-правові начала принципу розподілу влади, які складають його зміст:
— належність суверенної влади народу, що зумовлює його конституційне визначення як єдиного джерела влади;
— відносність незалежності трьох гілок влади, оскільки у процесі здійснення владних повноважень вони взаємодіють;
— наявність системи стримань і противаг перешкоджає концентрації влади у межах одного органу держави, не допускає захоплення будь-ким влади чи присвоєння владних повноважень з метою встановлення диктатури;
— належність кожній з гілок влади характерних лише їй повноважень, їх конституційне закріплення та забезпечення можливостей впливу на інші державні структури.
      Таким чином, загальнотеоретична характеристика органів законодавчої, виконавчої та судової влади надає можливість визначити не лише своєрідні ознаки, притаманні кожній з гілок влади, а й охарактеризувати зміст принципу розподілу влади, що покладається в основу функціонування апарату будь-якої держави.

1.2 Поняття парламенту  та парламентаризму

      Парламент є представницькою установою країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принципами діяльності він представляє різноманітні групові, партійні та національні інтереси. 
 Виборці делегують повноваження депутатам через вибори. Тому, у світлі сказаного, “палати парламенту, що створюються шляхом призначення, не є представницькими установами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат Канади, що призначається генерал-губернатором). 
 Представницькі установи наділені безпосередніми повноваженнями, обсяг і зміст компетенції представницької установи визначаються конституцією. Вони можуть функціонувати лише за умов демократичного режиму. 
Отже, парламент – це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму. 
 Парламентаризм у широкому розумінні – це система формування та діяльності верховного представницького органу, держави, а також політико-державних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов’язаних з ним за умови існування у суспільстві демократичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти га існує політичний режим, створюються сприятливі умови для формування системи парламентаризму. 
 Парламент і парламентаризм є показником рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму. 
 Парламентаризм – це цілісна політико-державна система, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв’язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалужується. До неї включаються елементи та взаємовідносини, що не входять до державної системи; до них належить, наприклад, участь політичних партій у формуванні парламенту тощо. 
 Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину політичної системи суспільства. Парламентаризм – це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців. 
 Принцип “поділу влади” на законодавчу, виконавчу та судову є характерним для парламентаризму. Згідно з цим принципом, що закріплюється багатьма конституціями зарубіжних країн (винятки становлять, наприклад, конституції КНР, СРВ, КНДР, Республіки Куба), парламент – носій верховної законодавчої влади. 
 Найменування, структура, формування і термін повноважень парламенту. Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними кортесами (Конституція Іспанії); Парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); Зборами (Федеральні збори Російської Федерації, Федеральні збори Австрії, Всекитайські збори народних представників, Верховні народні збори Корейської Народно-Демократичної Республіки, Народні збори Республіки Болгарія, Великі національні збори Республіки Румунія); Асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Португалії, Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною (Союзна Республіка Югославія); Ригсдагом (Швеція). 
Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Республіка Польща обмежуються лише відповідними найменуваннями палат: бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна “парламент”, хоча вони і є таким у дійсності, а Сейм і Сенат, що скликаються в окремих випадках на спільні засідання для розгляду, наприклад, питання про прийняття президентом присяги, утворюють Національні збори. 
За своєю структурою вищі представницькі органи є одно- та двопалатними (бікамеральними). 
 Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною державою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному: Палата представників (Австралійський Союз, США, Японія та ін.), Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна рада (Австрія), Державна Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм (Польща), Палата громад (Великобританія, Канада), Віче республік (Союзна Республіка Югославія), Національні збори (Франція) іт. ін. 
 Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту – Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція та ін.); Палата сенаторів (Мексика); Палата радників (Японія); Рада штатів (Індія); Палата лордів (Велика Британія); Федеральна рада (Австрія); Віче громадян (Союзна Республіка Югославія); Рада Федерації (Російська Федерація). 
 Однопалатна система парламенту є характерною для мононаціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалатна структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Так, у Болгарії після закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тирновська Конституція 1879 p., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структура парламенту закріплювалася конституціями (1947,1971 pp.) та нині чинною (1991 p.) [11]. 
 Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни. Однопалатній структурі парламенту надала перевагу Об’єднана Республіка Танзанія. 
 На думку деяких політологів і державознавців, однопалатний парламент більше відповідає демократичному устрою та однона-ціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило, шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються багатоступеневими виборами. Вони складаються з представників, обраних від провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування та збройних сил [13]. 
 Верхня палата формується по-різному. Сенати у Польщі, Румунії, США, Бразилії, Палата радників у Японії обираються прямими виборами. 
Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю населення воєводства – по три сенатори; Сенат США обирається безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного штату по два сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори в Австралії, але норма представництва від кожного штату збільшена до десяти сенаторів. У такому самому порядку обираються сенатори мексиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо населенням кантону, а в одному з кантонів – кантональним парламентом. 
 В Австрії верхня палата – Федеральна рада – обирається ландтагами земель залежно від кількості населення землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля – таку частину від цього числа, яка пропорційна відношенню чисельності її громадян до зазначеної найбільшої їх чисельності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти, вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представники [14]. 
 В Індії Рада штатів обирається легіслатурами (законодавчими зборами) штатів. 
 Своєрідною палатою за порядком її формування є Бундесрат Німеччини, з допомогою якого землі беруть участь у законодавстві та управлінні федерацією. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і відкликають. Кожна земля володіє не менш як трьома голосами, землі з населенням понад два мільйони мають чотири, а з населенням понад п’ять мільйонів – п’ять голосів. 
Сенат у Франції обирається непрямим голосуванням депутатами Національних зборів, депутатами Генеральних рад департаментів і делегатами муніципальних рад. 
 В окремих країнах верхня палата не обирається, а формується за принципом спадкування чи за призначенням усього складу або частини його главою держави. До таких палат належить англійська Палата лордів, яка продовжує функціонувати та збільшується, незважаючи на те, що понад 80 років тому парламент прийняв рішення про її заміну. У даний час Палата лордів кількісно перевищує 1200 осіб, серед яких спадкові пери, довічні пери, пери за апеляцією, духовні пери. Палата лордів являє собою конституційний анахронізм, пережиток феодалізму, один із самих недемократичних інститутів у англійській системі демократії. 
 Сенатори в Канаді призначаються генерал-губернатором, а в Йорданії – королем. 
 Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання нижньої та верхньої палат. Так, депутатами до нижньої палати італійського парламенту – палати депутатів – може бути обраний будь-який виборець, якому на день виборів виповнилося 25 років, а до верхньої палати – після досягнення 40 років; депутатами Палати представників США і сенаторами можуть бути обрані громадяни після досягнення відповідно 25 та 30 років; до Національних зборів Франції – після досягнення 23 років, а сенаторами – 35 років. 
Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або п’ять років. В окремих країнах з двопалатною структурою парламенту (Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень палат збігається. У деяких двопалатних парламентах строк функціонування нижньої та верхньої палат різний. Так, Палата представників США обирається на 2 роки. Сенат – на 6, Палата депутатів Мексики – на 3, а Палата сенаторів – на 6, Національні збори Франції – на 5, Сенат – на 9 років, в Японії Палата представників -на 4, а Палата радників – на 6 років і т. ін. 
 Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а поновлюється по частинах: Сенат США, Рада штатів Індії -кожних два роки на одну третину; Сенат Франції – кожних три роки на одну третину; Палата радників Японії – на половину кожних три роки. Часткове оновлення складу верхньої палати під час чергових виборів зберігає принцип наступності в її діяльності. 
 Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо конституціями або іншими законодавчими актами. Конституція, наприклад, Італії закріпила у кількісному складі палати депутатів 650 чоловік, а сенаторів – 315. Сейм Польщі складається із 460 депутатів, а Сенат – із 100 сенаторів. Конституції Греції, Іспанії встановлюють: нижчу та вищу межі кількісного складу парламенту. Кількість членів палати депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік [21]. Конгрес Іспанії нараховує мінімум 300 і максимум 400 депутатів [21]. 
Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП) і місцеві збори народних представників різних ступенів 1986 р. визначає верхню межу депутатів ВЗНП: вона не повинна перевищувати 3 тис. чоловік [21]. 
Кількість членів парламенту Японії та Франції визначається не Конституцією, а законом. 
 Конституції зарубіжних країн закріплюють термін повноважень парламенту, протягом якого він виконує покладені на нього функції. Цей термін залишається незмінним або може тривати, скорочуватися за власним рішенням або рішенням глави держави чи уряду. 
Так, за конституціями, наприклад, США, Мексиканських Сполучених Штатів, КНР, Республіки Куба, не існує інституту дострокового розпуску парламенту; не може бути розпущена достроково й Національна рада Швейцарії. Дострокові вибори Національної ради можливі тільки за повної зміни федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціональним референдумом. 
Конституція Австрії надала Національній раді права приймати рішення про свій розпуск [21] до закінчення строку повноважень на основі звичайного закону. 
 Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та виконавчою владою Республіки Польща, а також про місцеве самоврядування (“Мала Конституція” 1992 p.): “Сейм може бути розпущений власною постановою, прийнятою не менш як двома третинами голосів загального складу депутатів” [21]. 
 Палата депутатів Греції розпускається у випадку необрання Президента навіть у третьому турі [21]. 
 Право розпуску парламенту в цілому чи нижньої його палати належить главі держави або уряду за виняткових обставин. Так, Президент Італії може розпустити Палату представників і Сенат або одну з цих палат, заслухавши думку голів палат [21]; Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після заслуховування Маршала Сейму та Маршала Сенату; одночасно з розпуском Сейму припиняється термін повноважень Сенату [21]. 
 Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, президентам Франції, Індії, Австрії. Палата представників Японії розпускається імператором за пропозицією та схвалення Кабінету; англійська Палата громад розпускається королевою за пропозицією Кабінету і т. ін. 
 У деяких країнах, наприклад, у Франції, Японії тощо, верхні палати розпуску не підлягають. Не можуть бути розпущені також Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які формуються законодавчими органами суб’єктів федерації. Це положення стосується також своєрідної палати Німеччини – Бундесрату, – утвореної урядами земель; не підлягають розпуску й палати, члени яких не обираються (Палата лордів, Сенат Канади). 
 Конституції окремих країн можуть приймати рішення про продовження терміну своїх повноважень за наявності своєрідних умов. Такими умовами були в одних країнах війна (Італія), надзвичайний стан (КНР, Індія), війна, військовий або інший надзвичайний стан (Болгарія). 
 Якщо вибори парламенту збіглися з настанням надзвичайного стану, то вибори відкладаються на строк дії цих умов, а розпущений парламент скликається знову. 
 У конституціях деяких країн указані підстави для розпуску парламенту. 
Шведський Ригсдаг розпускається главою держави, якщо він чотири рази відхилив пропозицію Тальмана (голови) Ригсдагу про обрання прем’єр-міністра. Генеральні кортеси Іспанії розпускаються королем, якщо протягом двох місяців після першого голосування жоден з кандидатів на посаду глави уряду не дістав довіри Конгресу. 
 Підставою для розпуску президентом Народних зборів Болгарії є неможливість сформувати Раду Міністрів як представника третьої парламентської групи. У цьому разі президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори та призначає нові вибори. Під час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 р. президент двічі розпускав Народні збори та призначав нові вибори. 
 Президент Республіки Польща може розпустити Сейм, якщо той протягом трьох місяців не прийняв закон про бюджет [21]. Сейм може виявити недовіру Раді Міністрів і обрати нового голову Ради Міністрів і запропонований ним склад уряду. Якщо Сейм виявив недовіру Раді Міністрів і не обрав її голову, то президент має право прийняти відставку уряду або розпустити Сейм [21]. Так, у 1993 р. президент розпустив Сейм і призначив нові вибори. 
 Президент Німеччини може розпустити Бундестаг у випадку необрання федерального канцлера. 
 Конституції окремих країн закріплюють умови, що виключають право глави держави приймати рішення про розпуск парламенту в цілому чи його нижньої палати. 
 Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата; Президент Італії – протягом шести останніх місяців своїх повноважень [21]; Президент Франції не може розпустити Національні збори під час здійснення ними надзвичайних повноважень [21] та протягом року після обрання Національних зборів у ході дострокових виборів [21]. 
 Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспанії, Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а Сейм Польщі – особою, яка тимчасово заміщує президента. 
 Основні закони Австрії, Угорщини, Греції обмежують право президента розпускати парламент. 
 Федеральний Президент Австрії може розпустити Національну раду, а Президент Греції – Палату депутатів з однієї підстави лише один раз. Президент Угорщини протягом терміну своїх повноважень може скористатися наданим йому правом розпуску Державних зборів не більш як двічі. 
Цілі дострокового розпуску парламенту можуть бути різноманітними: подолання кризи у діяльності парламенту, намагання однопартійного чи коаліційного уряду використати політичну обстановку, що склалася, для зміцнення своєї позиції у майбутньому парламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів. 
 Термін повноважень парламенту – це встановлений конституцією даної держави період часу, протягом якого орган державної влади здійснює свої конституційні функції складом депутатів, обраних під час проведення виборів. Це визначення притаманне як однопалатному, так і двопалатному парламенту, верхня палата кожного з яких обирається на один і той самий термін, що й нижня палата і розпускається разом з нею.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Характеристика функцій законодавчої влади.
2.1 Загальна характеристика функцій парламенту.
      Конституція та інші нормативні акти закріплюють  за державними органами права й обов’язки  та сферу їхньої діяльності. Най-ширшою компетенцією наділяються парламенти. Компетенція парламенту – основний чинник, що визначає його правове становище, роль в юридично-політичному житті та взаємовідносини з іншими державними органами. 
 Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності, прийняття закону про бюджет, формування вищих органів держави, контроль за діяльністю уряду та здійснення зовнішньополітичних функцій. 
 Законодавчі повноваження. Прийняття законів є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи. 
 Існують такі види законів: Конституція (Основний Закон), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон. Законодавство США та Великобританії розрізняє закони (біллі) публічні та приватні. Поширення набуло делеговане законодавство, що розглядається, наприклад, Асамблеєю Республіки Португалія як законодавча діяльність парламенту. 
 Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми правління, форми політико-територіального устрою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій. Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодавчій сфері:

а) через перелік  питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність;
б) без закріплення  будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати законодавчі функції;
в) через встановлення відносно визначеної компетенції у  сферах, що стосуються взаємовідносин законодавчих органів федерації  та її суб’єктів. 
 До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламентзаконодавствує, належать, наприклад, конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст. 1 розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конгрес має право законодавствува-ти: встановлювати та стягувати податки; забезпечувати спільну оборону та загальний добробут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземними державами та між окремими штатами; карбувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної валюти; оголошувати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію тощо. Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чого Конгрес не може здійснювати. З усіх інших питань (так звані остаточні повноваження) закони приймаються штатами. 
 Федеральний конституційний закон Австрії від 10 листопада 1920 р. називає питання, за якими федеральні збори уповноважені приймати закони (ст. 10, 11), а за якими – лише загальні принципи законів (ст. 12). Конституційний Суд скасовує такий закон (ст. 140, п. 3) у разі порушення меж повноважень, встановлених Федеральним конституційним законом, федеральними органами або органами земель. 
 У федеративних державах розмежування повноважень у законодавчій сфері здійснюється між федеральними органами та органами суб’єктів федерації. 
 Конституція Болгарії 1991 р. (статті 84, 85) містить перелік питань, що належать до компетенції Народних зборів, а спірні питання повноважень між Народними зборами, Президентом і Радою Міністрів вирішує Конституційний Суд. 
 Такий спосіб закріплення повноважень заведено називати в юридичній літературі абсолютно визначеною компетенцією парламенту. 
 Деякі конституції (Великобританії, Нової Зеландії, Португалії, Польщі та ін.) дуже широко закріплюють повноваження парламенту в законодавчій сфері. 
У Великобританії верховна влада в галузі законодавства доручається парламенту в цілому. Це – “королева у парламенті”, тобто королева та дві палати парламенту. Законопроект, прийнятий обома палатами, стає законом лише після ухвалення його королевою. Принцип верховенства парламенту означає, що він не зв’язаний жодними нормативними актами, ніхто не може обмежити його верховенство у законодавчій владі. Він приймає та змінює будь-який закон у звичайному порядку, ніхто не може брати під сумнів конституційність акта, навіть суд. 
 До цієї ж групи, для якої сфера законодавчих повноважень не обмежена, належить парламент Італії. Розділ II Конституції Італії (“Укладення законів”) вказує лише на те, що “законодавча функція здійснюється спільно обома палатами” (ст. 70 Конституції Італії) [21], а повноваження кожної з палат можуть бути відстрочені лише у законодавчому порядку та лише на випадок війни (ст. 60 Конституції). “Мала Конституція” Польщі, Конституція Португалії обмежуються констатацією факту прийняття законів парламентом. “Сейм приймає закони більшістю голосів за присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо конституційний закон не передбачає інше”, Асамблея Республіки Португалія може приймати закони з усіх питань, за винятком організації та порядку діяльності уряду (п. “г” ст. 164 Конституції Португалії). 
 За Конституцією Японії парламент є вищим органом державної влади та єдиним законодавчим органом держави. 
 Проте слід зазначити, що ані конституція, ані закони про парламент не визначають сферу законодавчого регулювання парламенту. На практиці це спричинює те, що значна частина важливих питань державного життя вирішується нормотворчою діяльністю уряду, а парламент законодавствує з питань загальних. 
 Отже, за характером конституційної регламентації цю групу парламентів можна віднести до парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією. 
 Третю групу складають парламенти з відносно визначеною компетенцією. До цієї групи належить Конституція Індії, яка встановлює три види повноважень:

а) виключну компетенцію  союзу, за якою може законодавствувати  лише федеральний парламент;
б) компетенцію  законодавчих органів штатів;
в) спільну компетенцію  федерального парламенту та законодавчих зборів штатів. 
 Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії встановлюють виключну компетенцію федеральних органів і конкуруючу законодавчу компетенцію земель або кантонів. У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі наділяються правом законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація використовує свої права законодавства. 
 Прийняття законів. Прийняття звичайних законів відбувається згідно з процедурою, встановленою конституцією та регламентами палати або палат у двопалатному парламенті. Ця процедура схожа в основних рисах. 
Початковою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту до парламенту (або до однієї з його палат, або лише до нижньої палати). 
 Суб’єктами права законодавчої ініціативи є як один, так і група парламентаріїв (кількість парламентаріїв, що володіють правом законодавчої ініціативи звичайно передбачається регламентом), постійні комісії (комітети), парламентські групи (клуби, фракції), уряд. В окремих країнах (у Мексиці, Польщі, Росії, Білорусі) президент країни наділений правом законодавчої ініціативи з усіх питань, пов’язаних із здійсненням своїх функцій, а Президент США – лише з питань щодо проекту державного бюджету. 
 Право законодавчої ініціативи у федеративних країнах належить вищим законодавчим органам суб’єктів федерації (наприклад, у Німеччині, Мексиці, в Австрії), а в Італії, Фінляндії та інших країнах – вищим органам влади автономних областей; у Російській Федерації – Конституційному Суду; у КНР, на Кубі та деяких країнах Латинської Америки – Верховному Суду, Генеральній прокуратурі, крім того, в КНР – Центральній військовій раді, на Кубі – Центральному комітету профцентру трудящих Куби та національним керівним органам громадських організацій з питань їх компетенції. 
 У деяких країнах (США, Швейцарії, в Іспанії, Італії, Австрії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого полягає у тому, що громадяни, які зібрали встановлену конституцією кількість голосів виборців, можуть вимагати від парламенту розгляду законопроекту. 
 Коло суб’єктів права законодавчої ініціативи досить широке, проте практично здійснення законодавчої ініціативи зосереджено в руках уряду, їх проекти розглядаються в першу чергу, вони можуть вносити законопроекти до парламенту будь-коли, в той час, як депутати, наприклад парламенту Фінляндії, можуть вносити законопроекти лише протягом 14 днів після відкриття чергової сесії. 
 Порядок реалізації права законодавчої ініціативи. У двопалатних парламентах законопроекти вносяться до нижньої палати, а якщо палати рівноправні (Італія, Мексика, Швейцарія та ін.), до будь-якої. 
 Законопроекти приймаються на сесіях парламенту двома читаннями (у Болгарії на різних засіданнях Народних зборів), трьома читаннями (в Австрії, Італії, Польщі, США та ін.). 
Голова палати, до якої направлений законопроект, розглядає і вирішує питання про його подальшу долю. У разі позитивного рішення він дає розпорядження про його розмноження та про передачу тексту депутатам і включення його до порядку денного. Іноді ця процедура називається “першим читанням”. Далі законопроект без дебатів передається в постійну комісію або починаються дебати щодо його загальних принципів, вносяться поправки і доповнення. Такі процедурні дії називаються іноді “другим читанням”. Комісія після розглядання повертає законопроект до парламенту, де знову починаються дебати щодо його прийняття. Під час “третього читання” законопроект приймається остаточно. 
Законопроект має бути прийнятий палатами за ідентичною редакцією, при цьому використовується метод “човна” (“човника”) – передача тексту законопроекту від однієї палати до другої до того часу, поки він не набуде однакової редакції. Для усунення розбіжності тексту законопроекту іноді створюється комісія з представників обох палат. 
 Важливе місце у діяльності парламенту посідає прийняття закону про бюджет. Проект закону про бюджет, на відміну від інших законопроектів, складається і вноситься на розгляд до нижньої палати парламенту з нерівноправними палатами тільки урядом. На відміну від інших законів, що діють протягом тривалого часу, закон про бюджет функціонує лише один фінансовий рік. 
 Парламенти Угорщини, Греції, Словаччини, Чехії та інших країн обирають президента, формують уряд, органи конституційного контролю й нагляду, Верховний Суд, їм належать повноваження у сфері оборони країни та зовнішньої політики. Вони здійснюють контроль за діяльністю уряду. Види контролю парламенту за діяльністю уряду залежать від форми правління. У президентських республіках, де уряд формується президентом і не відповідає перед парламентом, контрольні повноваження останнього не настільки великі, як у парламентарних республіках. 
 Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду: політичну й судову. Політична відповідальність означає висловлення недовіри уряду або його окремим міністрам, внаслідок чого вони мають залишити посади, які обіймають. Судова відповідальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його члена за вчинений злочин під час виконання своїх обов’язків. 
 Формами контролю за діяльністю уряду є постановка питання про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про вираження уряду недовіри; інтерпеляція; усні та письмові запитання; спеціальні форми парламентського контролю. 
 Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою відставку останнього. 
Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати, може внести резолюцію недовіри уряду, за яку має висловитися абсолютна більшість депутатів. Президентові надається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку або розпустити парламент і призначити нові вибори. 
 Інтерпеляція являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленарному засіданні палати і може завершитися прийняттям резолюції недовіри. 
Запитання письмові та усні є, як правило, засобом одержання інформації, надання палаті тих або інших документів, критики діяльності уряду в цілому або окремих міністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи письмово, негайно або на наступному засіданні.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2 Політико упралінські функції парламенту
      Жодною  мірою не ставлячи під сумнів правомірність  такого підходу, хотілося б, проте, зробити  одне зауваження. Справді, якщо ми розглядатимемо парламент як ключовий орган законодавчої влади, яка тлумачиться в контексті класичної доктрини поділу державної влади, то першим кроком тоді є висвітлення законодавчої функції парламенту. Та оскільки нас цікавить не так система державної влади, як механізУже із самого поняття парламенту як найвищого органу законодавчої влади зрозуміло, що основною його функцією є законодавча. Зокрема, Г. Андрєєва описує її як «головну сферу його діяльності», що пов'язана з прийняттям законів, які регулюють суспільні відносини в даній державі [1]. Подібні твердження про законодавчу функцію як «серцевину парламентської діяльності» можна знайти й у інших поважних авторів [7] політичного управління загалом, доцільно звернутися до тези, яку висловлюють у монографії «Аналіз політики» Д. Веймер та Е. Вайнінґ [3]. На їхню думку, парламенти, фактично виробляючи і втілюючи державну політику, відіграють у політичному управлінні вирішальну роль. Звісно, їхнім основним повноваженням є прийняття законів. Однак згадані дослідники акцентують увагу насамперед не на самій законодавчій функції, а на передумовах, що є її основою. Тобто парламент як орган законодавчої влади набуває свої повноваження насамперед як колегіальний носій і виразник суспільного інтересу. Інакше кажучи, парламенти приймають закони, обов'язкові до виконання на всій території держави, бо їхній депутатський корпус якраз і представляє громадян-виборців, що делегують частину своєї суверенної влади державі в особі парламенту. Серед вітчизняних фахівців цю ідею (хоча й у дещо іншій формі, а саме через призму конституційного права) свого часу висловлювали Є. Тихонова й О. Ющик, які вказували на специфічний правовий статус парламентів, що постають водночас і як законодавчі, і як представницькі органи державної влади [8].
      Ця  теза стає зрозумілішою, якщо звернімося до класичного тлумачення демократії як влади народу. Справді, демократія неможлива без народовладдя. Адже через народовладдя та народний суверенітет встановлюється зв'язок між народом (громадянами) й державою. Цю саму тезу обґрунтовує О. Тодика, котра слушно зазначає, що нині такі поняття, як «демократія», «конституціоналізм», «конституційний лад», «державність» тощо, просто неможливо аналізувати відірвано від поняття «народовладдя» [9]. Не випадково в статті 5 Конституції зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування». Подібне положення (попри певні відмінності в реальних юридичних формулюваннях) міститься в переважній більшості сучасних конституцій демократичних держав.
      Характеризуючи  процес реалізації влади народом, поряд  з формами безпосередньої демократії особливу увагу завжди приділяють парламенту, адже, як виборний орган державної  влади, він являє собою специфічний  зріз політичних та інших інтересів  суспільства. Парламенти, як правило, формуються шляхом безпосереднього народного волевиявлення (виняток ст
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.