На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Економчний розвиток, його сутнсть цл та принципи

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 12.10.2012. Сдан: 2011. Страниц: 16. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Курсова робота
на тему: «Економічний розвиток, його сутність цілі та принципи»  
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                    
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

План 

Вступ
І. Теоретичні засади економічного розвитку.
  1.1. Сутність, цілі та принципи економічного розвитку.
  1.2. Динаміка економічного розвитку.
  1.3. Циклічний  характер економічного розвитку.
ІІ. Типи та моделі економічного розвитку.
  2.1. Типи економічного  розвитку.
  2.2. Моделі  економічного розвитку.
ІІІ. Економічний розвиток України на сучасному етапі: проблеми та шляхи їх вирішення.
Висновки
Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

  Економічні потреби та інтереси, які виникають у людини, певних соціальних груп, суспільства в цілому в процесі економічної діяльності, постійно збагачуються, як під впливом, так і в результаті такої діяльності. Розвиток суспільного поділу праці, і, як наслідок, продуктивних сил, держави та суспільства викликає до життя нові інтереси та потреби, задовольнити які неможливо поза постійним зростанням та ускладненням валового внутрішнього продукту, якісними змінами у принципах і механізмах його розподілу та використання. За цих умов, надзвичайно важливим стає розуміння закономірностей, цілей і принципів забезпечення сталого економічного зростання та розвитку, діалектики їх взаємовпливів у повсякденному економічному житті суспільства, визначення факторів, чинників і ресурсів, здатних підтримувати економічний розвиток і зростання у віддаленій перспективі. Саме тому питання «Економічний розвиток» посідає центральне місце у світі. Визначення цього питання дозволяє зрозуміти не лише сутність понять економічний розвиток, економічне зростання, але й усвідомити роль і функції працівника, підприємця, держави, політичної влади у забезпеченні ефективності економічної діяльності з позицій досягнення системної економічної та соціальної рівноваги в суспільстві. 
  Людська  цивілізація переживає складні  часи на переломі віків і  на початку третього тисячоліття.  З одного боку, спостерігаються бурхливі темпи наукового і технічного прогресу, а з іншого виявляються тенденції до економічної стагнації і навіть спаду в регіонах світу. Поряд з вичерпанням деяких невідтворювальних природних ресурсів, труднощами їх відновлення і компенсуючої взаємозаміни погіршується якість навколишнього середовища та економічний стан народів, що негативно впливає на розвиток світової економіки. Про це яскраво засвідчує зниження за останні роки темпів економічного зростання на земній кулі. І вплив цих негативних процесів, звичайно, не обмежується лише світовою економікою. Погіршується стан здоров’я людей в багатьох регіонах світу, знижується середня тривалість їх життя. Крім того, ресурси планети використовуються такими темпами, що через декілька поколінь люди вже не матимуть можливості користуватися ними.
  У зв’язку з цим стала зрозумілою необхідність розробки нової політики та стратегії, яка б дозволила вирішити ці глобальні проблеми сучасності, запобігти погіршенню якості навколишнього середовища, забезпечити не тільки теперішнє, але і майбутнє суспільство ресурсами, необхідними для задоволення його потреб. Потрібно було розробити ґрунтовну наукову основу подальшого технологічного розвитку суспільства. Мається на увазі його переорієнтація на менш забруднююче виробництво, підвищення ефективності використання природно-ресурсного потенціалу та випуск більш екологічно безпечної продукції. Саме тому світове співтовариство шукає необхідну модель розвитку на планетарному, національному та регіональному рівнях як головне завдання сьогодення.
  У цілому економічний розвиток суспільства – суперечливий і тяжковимірюючий процес, який не може відбуватися прямолінійно. Саме розвиток характеризується нерівномірністю, включаючи періоди зростання і спаду, кількісні та якісні зміни в економіці, позитивні та негативні тенденції. Ймовірно, економічний розвиток повинен розглядатися за середньо- і довгострокові періоди, а також у рамках окремої країни чи світового співтовариства в цілому.
  Слід  підкреслити, що рівень економічного розвитку країни – це поняття історичне. Кожен етап розвитку національної економіки та світового співтовариства в цілому вносить ті чи інші зміни до складу його основних показників.
  Удосконалення  динамічних процесів вимагає  від науковців фокусування на їх нових особливостях та якостях. Крім того, категорія «економічний розвиток» сьогодні широко застосовується у політичній практиці – при визначенні напрямків та пріоритетів соціально-економічного політики та оцінці результатів її втілення [4, c. 47-48].
  Завдяки  економічному розвитку суб’єктом  встановлюються контури майбутнього.  Сучасною людиною через призму  бачення майбутнього здійснюється  оцінка сьогодення та минулого. Такий погляд на стан речей  суттєво відрізняється своєю  складністю від простого віддзеркалення реальності при виконанні суб’єктом життєзабезпечуючих процедур. Можна стверджувати, що поняття «економічний розвиток» утворилися і почали вживатися розумною людиною внаслідок активного розвитку свідомості, абстрактного мислення, відкриття існування ідеалу та його близькості, а також спроби його осягнути і досягнути. Таким чином, свідоме культивування ідеї розвитку та зростання в суспільстві ніби відділяє сучасне і майбутнє, встановлюючи пріоритет за майбутнім. При цьому поняття розвитку відображає стратегію, а зростання – тактику досягнення ідеалу, мети в майбутньому [4, c. 48-49]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І. Теоретичні засади економічного розвитку 

1.1. Сутність, цілі та принципи економічного розвитку
 
  Перш ніж звернутися до особливостей сучасного економічного розвитку, коротко зупинимось на визначенні загально-соціологічного, філософського змісту поняття «розвиток». У загальновживаному значенні під розвитком розуміється процес удосконалення тих чи інших елементів суспільних відносин або матеріально-речових складових суспільства, чи соціально-економічних та матеріальних систем у цілому, перехід до принципово Нових якісних характеристик. У такому значенні розвиток часто ототожнюється з прогресом. Історична практика засвідчує, що односпрямованого прогресу, лінійного розвитку в економіці не існує. Зміни відбуваються циклічно, хвилеподібно за схемою: прогрес-стагнація-регрес.
  Важливо  також визначити співвідношення  між економічним розвитком і  економічним зростанням, які тісно  пов'язані між собою. Економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим. Воно показує зростаючі можливості країни в реалізації своїх виробничих можливостей. Таким чином, економічне зростання є вужчим поняттям, ніж економічний розвиток. Але очевидно, що повноцінний економічний розвиток практично неможливий без економічного зростання. Економічне зростання є органічним складовим елементом економічного розвитку. Але якщо економічне зростання – виключно кількісний господарський розвиток, то економічний розвиток передбачає саме якісне економічне зростання з глибокими структурними змінами у відносинах власності, в системі суспільного поділу праці й зайнятості, в політиці доходів та соціальній сфері тощо. Економічне зростання є оборотним процесом, тобто після нього рано чи пізно наступає спад. Про оборотність економічного розвитку не можна так однозначно стверджувати, бо технічний прогрес, поява нових економічних форм свідчать про настання якісних змін у господарському розвитку при кількісних витратах у виробництві товарів та послуг. Це особливо характерно для сучасних перехідних економік.
  Розвиток  є визначальною фазою у процесі  певних економічних змін, господарської  еволюції людського суспільства.  Поняття «економічний розвиток»  можна розкрити, з одного боку, за допомогою висвітлення різних аспектів власне процесу, з іншого – це основні порівняння економічного розвитку з критеріями, близькими за значення, такими як процес, модернізація, зростання тощо. Багато економістів створювали свої власні тлумачення поняття «економічного розвитку» (Табл.1.1.) [1, c. 80-81]. 
 
 
 
 
 

Табл.1.1. Підходи до визначення поняття «економічний розвиток» 

Підхід Представники Визначення
Перший Л.Безчасний, Г.Мюрдаль,
А.Кругер,
Х.Томас,
Л.Бальцерович
Зростання рівня  добробуту, доходів на одну особу населення; поліпшення якості життя; підвищення ступеня задоволеності людських потреб усіх членів суспільства
Другий Б.Глабовіч, Г.Кларке,
Д.Лук’яненко
Найзагальніші закономірності економічного розвитку – його циклічний характер, зв’язок із прогресом та зростанням ,еволюцією
Третій Р.Нуреев, С.Енке,
Г.Арндт
Комплексний, багатомірний характер перетворень, що містить глибокі  зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інституціональній  сферах, у галузях інфраструктури, технологій, освіти, а також у царині головних чинників виробництва: капіталу, праці, природних ресурсів
Четвертий (історико-філософський) Б.Шаванс, А.Назеретян,
В.Бранський
Закономірне й  багаторазове повторення (чергування) порядку та хаосу в руслі соціальної синергетики; процес історичної зумовленості розвитку на основі революційних та еволюційних змін
 
  Для розуміння діалектики взаємозв’язку і відмінностей між економічним розвитком  та економічним зростанням слід враховувати загально філософське трактування поняття розвитку, як незворотної, спрямованої, закономірної зміни матеріальних та ідеальних об’єктів. Унаслідок розвитку виникає новий якісний стан структури, спрямованості руху, можливостей функціонування певної соціальної (економічної) системи. Отже, термін “ розвиток ” переважно вживають для окреслення довготривалого процесу пов’язаного із якісною трансформацією усієї сукупності економічних і соціальних структур суспільства, зокрема, усіх елементів його продуктивних сил та економічних відносин. На думку багатьох вчених, економічний розвиток може розглядатися також як досягнення економічного зростання на основі якісного перетворення економічної діяльності, системи правил та способів її забезпечення. Адекватність економічного зростання економічному розвитку залежить від ряду обставин, серед яких ключовими є джерела економічного зростання та його наслідки у широкому значенні.
  Сутність економічного розвитку, з погляду внутрішнього змісту, може бути розкрита в основі його як всеосяжного та глибинного суспільно-господарського процесу цивілізаційних масштабів. Йдеться, насамперед, про передумови, чинники, джерела та ресурси економічного розвитку, визначення яких суттєво конкретизує господарський поступ, посилює прагматичний бік економічного дискурсу.
  Процес  економічного розвитку багатогранний,  різноманітний, відбувається під  впливом багатьох різноманітних  чинників. Виділяють чотири основних  груп чинників,які зумовлюють характер та динаміку економічного розвитку:
    початковий рівень розвитку країни чи іншої соціально-економічної системи;
    стан людського капіталу, його «інтелектомісткість»;
    внутрішні (ендогенні) умови господарювання, тобто економічний устрій держави;
    зовнішні (екаогенні) умови господарського поступу [1, c.94].
  Важливість  першого чиннику (початкового рівня) полягає у тому, що економічно відсталі країни можуть скористатися економічним та технологічним досвідом більш розвинутих країн: можуть запровадити відповідні інституційні структури, законодавство тощо.
  Людський капітал на сьогоднішній день є чи не одним з найважливіших чинників економічного розвитку, рушієм якого є новітня техніка й технологія, інформаційно-комп’ютерних систем, гнучкі, швидко переналагоджувані виробництва. Сучасна економіка вимагає людський капітал високої якості, нове економічне мислення, кращих економічних підходів до управління фірмами й підприємствами та сучасної економічної філософії в діяльності уряду.
  Суть  внутрішніх умов господарювання визначається наявністю чи відсутністю конкурентного порядку, що підтримується переважанням приватних форм власності на засоби виробництва, громадянське суспільство та систему інституцій, що регулюють суспільно-економічні відносини. Специфічні внутрішні умови пов’язані з досягненням і підтримкою макроекономічної стабільності на основі низької інфляції та конвертованої валюти.
  До  чинників зовнішніх умов відноситься: питання щодо природно-географічного середовища, історичних навичок та традицій господарювання населення, що становить своєрідний економічний генофонд нації.
  Аналіз сутності та змісту категорії розвиток привів дослідників цієї проблеми до висновку, згідно якого вона виступає основним поняттям системного світогляду де займає центральне місце. Загальна теорія систем розглядає розвиток, по-перше, як взаємозв’язок функції, структури та процесу, а, по-друге, як множинність усіх цих елементів в економічному житті. Відповідно до цього будь-яка модель економіки повинна розглядатися  як цілеспрямована, соціокультурна, інформаційно пов’язана система, яка здатна до самовідтворення та розвитку за допомогою нових функцій, структур і процесів, що створюють нові способи організації на більш високому рівні впорядкованості та складності. За цих умов процес економічного розвитку, по-перше, завжди пов’язаний  із формулюванням і досягненням певних стратегічних цілей, по-друге,  забезпечує цілеспрямований перехід економічної системи до більш високого рівня інтеграції та диференціації одночасно, по-третє, уявляє собою послідовний перехід від одного способу організації економічного життя до іншого.
  Аналіз  особливостей сучасних підходів  до розуміння суті змін, що  відбуваються у спрямованості та механізмах функціонування світової економіки свідчить про те, що економічне зростання, яке не супроводжується покращенням становища більшості населення, інвестиціями у людський капітал, ліквідацією бідності, не розглядається більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає в стороні більшу частину населення та здійснюється за її рахунок.
  Одним  із перших, серед західних учених, до такого висновку прийшов шведський економіст Гуннар Мюрдаль, аналізуючи у своїй трьохтомній праці «Азійська драма: дослідження бідності народів» (1968 р.) специфіку взаємовпливів традиційних економічних інститутів у країнах Азії та Африки. Головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, Г. Мюрдаль вважав навіть не господарську систему традиційного типу, а, насамперед, колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню справжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому, розвиток, на його думку, слід розуміти як підвищення ступеню задоволення основних потреб усіх членів суспільства.
  Подібний  погляд на сутність та залежності  економічного розвитку поділяють і лауреати нобелівської премії Теодор Шульц та Уільям А. Л’юїс. Доречи, саме Т. Шульц, одним із перших у світі серед економістів, не тільки ввів у науковий обіг поняття людський капітал, але й обґрунтував тезу, згідно з якою, інвестиції у людський капітал, зростання цінності людської праці, стають у сучасних умовах найважливішими факторами перетворення економіки, модернізації економічних та юридичних інститутів («Інвестиції в людей: економіка якості населення», 1981 р.).
  Тому, говорячи про цілеспрямованість економічного розвитку ми повинні розрізняти у цьому процесі дві сторони: з одного боку, будь-яка форма розвитку у соціальній (економічній) системі має свої внутрішні закони, які визначають його спрямованість, динаміку незалежно від бажань, мотивів діяльності людини. Така спрямованість формується на основі ендогенних (внутрішніх) закономірностей процесу суспільного розвитку, які зумовлюють факт незворотності прогресу у людському суспільстві.
  Водночас, як вже зазначалося, в економічній системі, на економічному полі функціонує величезна кількість суб’єктів економічної діяльності, інтереси та потреби яких не завжди збігаються, а дуже часто, навпаки, виявляються протилежними, або, як мінімум, досить далекими один від одного. За цих умов визначення цілей економічного розвитку для суспільства, певної соціальної групи на конкретному етапі функціонування економічної системи передбачає необхідність узгоджень і переговорів, поза якими неможливо скоординувати інтереси окремих суб’єктів, отже забезпечити мотивацію їх діяльності, економічне зростання, сталий економічний розвиток.     
  Методологія  визначення цілей економічного  розвитку  будь-якої національної  економічної системи передбачає  проходження досить складної  та тривалої процедури вибору на основі врахування величезної кількості чинників, визначення доцільності і оптимальності тих чи інших дій, адже вибір передбачає початок цілого ланцюга наступних політико-економічних рішень і тенденцій.
  Для  чіткого та глибокого розуміння  механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з’ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура  - (від лат. - просуваюсь) -  1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання - фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов’язане з вибором та реальним визначенням  цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності. 
  Цілепокладання  виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобом не виступає ще справжньою метою,  в  цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення в процесі цілепокладання мета набуває закінченої форми і стає дійовим фактором людської діяльності.
  Отже, мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об’єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку.
  Згідно  з теорією суспільного та конституційного  вибору (Джеймс Б’юкенен) процес прийняття рішень, вибору цілей економічного та соціального розвитку, засобів їх досягнення повинен базуватися на обов’язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивідуума, суб’єкта соціально-економічних відносин, сили та суб’єктивних поглядів на характер цілей та засобів їх досягнення певних  економічних , соціальних, політичних груп,  партій, узгодження переваг окремих суб’єктів і цілісних груп суб’єктів на основі загальновизнаної, раціональної та оптимальної процедури.
  Найбільш  відомими та загальноприйнятними  сьогодні концепціями, в яких  формулюються основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції, запропоновані В. Парето, лауреатами Нобелівської премії Дж. Хіксом та К. Ерроу. Серед цих принципів можна виділити, наприклад, такий: коли всі учасники ринку , пориваючись кожен до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна  функція корисності ) досягає свого максимуму. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подальших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, говорять, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето. 

1.2. Динаміка економічного  розвитку 

  Термін  динаміка є похідним від давньогрецького  – динамізм [dynamis – сила] - багатство руху, насиченість дією. Взагалі динаміка визначається як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Таке розуміння сутності поняття динаміка, динамічний, дозволяє, по-перше, спрямувати зусилля при визначенні динаміки економічного розвитку на аналізі його змісту, структури, якісних складових, визначення рівня системності цього розвитку, а, по-друге, на дослідженні сутності та сили синергетичного ефекту сукупності чинників, поза залученням яких розвиток може носити лише фрагментарний, латентний характер.
  Дослідження  динаміки економічного розвитку  передбачає використання  специфічної  методології, зокрема, так званого  динамічного підходу. Видатний  економіст М.Д. Кіндратьєв так  пояснював причини, які викликають  необхідність використання такого  підходу, його сутність та специфіку: «динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі змін економічних елементів та їх співвідношеньякщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінності …то для динаміки основною категорією буде категорія змін, відмінності та, у зв’язку з цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку».
  «Якщо економічна статика,- на думку сучасного дослідника проблем економічного розвитку П.Д. Шимко,- вивчає допустимі та раціональні стани економіки, то економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється».
  Досліджуючи  динаміку економічного розвитку, ми досліджуємо потужність, силу  процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни,  що відбуваються в усіх структурних  елементах економічної системи  під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб’єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів.
  Класична, традиційна економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають менеджмент, технології та ін. Наведені чинники очевидно є визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному) аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють політичні та економічні інституції, форми і типи власності та суспільних відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення мають рівень суспільного поділу і кооперації праці й виробництва, а також розвинутість відповідних економічних форм, у яких реалізуються виробничо-господарські процеси.
  Для  аналізу економічних явищ у  короткочасному періоді вирішальну  роль відіграє перша група  чинників. Динаміка економічного  розвитку в усій її багатоманітності  передбачає урахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню. Ці фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації головних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою: 

у = f (P, R, T, X), 

де у  — валовий національний продукт (ВНП);
f —  функція;
Р —  кількість населення;
R —  капітальні ресурси;
Т —  техніка, технологія;
X —  суспільні інституції.
  Згідно з класичною економічною теорією одним з найголовніших засобів господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). За всіх технічних, технологічних, інституціональних та інших змін, що відбулися в розвитку людських цивілізацій, земля й досі залишається чи не найважливішим чинником економічної еволюції, про що свідчать доволі гострі дискусії і з приводу земельних реформ у транзитивних країнах і на Україні. Водночас слід відзначити, що земля є консервативним, традиційним фактором економічною розвитку.
  Найдинамічніші, революційні зміни в економіці  пов'язані з розвитком техніки  і технологій, які зрештою значною  мірою визначають верхню межу  господарських досягнень та багаторазово  підвищують продуктивну силу  людської праці. Сукупність суспільних  інституцій різного рівня в поєднанні з базовими цінностями забезпечує безперервність і стабільність господарської еволюції, а інституціональні інновації щодо організації ринку, емісії грошей та інше за своїм впливом на економічний розвиток порівнянні з технічними та технологічними інноваціями.
  Початок  90-х років нинішнього століття  ознаменувався пильною увагою  до ще одного фактора економічного  розвитку — довкілля. Доведено, що довкілля справляє суперечливий вплив на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях. Однак наявність такого впливу безперечна, тому можна доповнити формулу економічного розвитку ще одним чинником — довкіллям (N): 

Y = f (P, R, T, X, N). 

Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні  природні чинники, що складають його фундамент, та цілий ряд засобів і форм, створених людством у процесі своєї еволюції. Завдяки їхній оптимальній взаємодії країни і цілі регіони домагаються вражаючих результатів в економічному розвитку. І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричинює серйозні економічні ускладнення і кризові процеси, що періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки[1, c. 417]. 

1.3. Циклічний характер економічного розвитку 

  Існує  загально прийнята думка, і  це підтверджується статистичними  даними, що економіка розвивається  шляхом періодичних піднесень  і спадів, тобто циклічно. Цю проблему  досліджували багато відомих  вчених-економістів  –  К.  Маркс,  М.   Туган-Барановський, Й. Шумпетер, Г. Кассель,  Д. Кондратьєв, К. Жюгляр, Р. Харрод,  Е. Хансен,  У.Мітчелл та інші. Всі вони намагались пояснити походження циклічних коливань і внесли певний вклад у розв’язання цієї проблеми, проте до кінця вона залишається не вирішеною.
  Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням.  Компетентне судження про характер розвитку того чи іншого явища можна мати лише тоді, коли відомо час, протягом якого воно знаходилось в режимі рівноваги, або в нерівноважному стані, та відомі сили і механізми, які забезпечують певний стан того чи іншого явища та виходу із цього стану.
  Поняття станів рівноваги і нерівноважності безпосередньо пов’язані з поняттями статики і динаміки. Під статикою розуміється проміжок часу, на протязі якого параметри явища залишаються не змінними. Динаміка характеризується змінами параметрів у часі. Виходячи з цього можна зробити висновок, що рівновага носить статичний, а нерівновага – динамічний характер.
  Чергування рівноважних і нерівноважних процесів у розвитку явища формує цикл розвитку. Концепція циклічності є методологічною базою багатьох природничих наук. В економіці цикли розвитку отримали назву економічних,  ділової активності, бізнес-циклів.   
  Економіка по своїй суті не є статичною. Вона знаходиться в постійному розвитку через вдосконалення її структурних елементів і зв’язків між ними, тобто вона динамічна і розвивається від одного рівня рівноваги до іншого, проходячи певні цикли. Тому рівновага є лише вихідний стан економічної динаміки, а сама ринкова рівновага завжди відносна. Розвиток економіки здійснюється не прямолінійно, по шляху підйому, а циклічно.
    Альтернативою до концепції коливань економічних циклів є концепція циклу зростання – коливання економічної активності навколо тривалої тенденції. Тобто свідченням циклічних коливань економіки є коливання таких показників економічної активності:
    темпів приросту ВВП;
    темпів зростання обсягів продажу;
    загального рівня цін;
    рівня безробіття;
    рівня інфляції;
    рівнів завантаження виробничих потужностей тощо [3, c.131].
  Цикл  – це падіння між двома падіннями  обсягів національного виробництва,  або між двома кризами.
  Довжина хвилі економічного циклу характеризує ділянку зміни факторного показника від початку циклу до його повного завершення: 

  L = X     – X  , 

де L – довжина хвилі;
X       , X  - зміна факторного показника від початку циклу до  

його  завершення.
  Показник  амплітуди відображає різницю  між максимальним і мінімальним  значеннями результативного показника: 

A = Y          - Y             ,  
 

де A – амплітуда коливань;
Y      , Y         - максимальне та мінімальне значення  

результативного показника. 

Показник  частоти відображає кількість циклів ділової активності, що повторюються за одиницю часу (10, 15 років тощо): 

H = T/L , 

де H – частота;
T – часовий період [1, c. 439-440].
 Окремі  економічні цикли суттєво відрізняються  один від одного за тривалістю  та інтенсивністю (Рис. 1.1.), проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз. 
 

 

Рис.1.1. Цикл ділової (економічної) активності 

  Але  чому економіка розвивається  не рівномірно, а ривками, чому  за   розвитком відбувається  повернення і лише після нього  знову поновлюється поступальний  розвиток? «Це відбувається виключно  тому, - стверджує Шумпетер,- що нові комбінації виникають не через рівні проміжки часу, як це слід було б очікувати згідно з загальними принципами вірогідності. Як правило, нові комбінації з’являються у більшому числі».
  Якщо в галузі, яка знаходиться на підйомі занадто багато підприємств, то внаслідок надлишку продукції норма підприємницького прибутку падає, скорочуються інвестиції, послаблюється підприємницька діяльність,  припиняється розвиток і встановлюється рівновага, яка є відправною точкою для здійснення нових комбінацій і нового розвитку.
  В основу концепції економічного циклу Й. Шумпетера покладено поняття «нововведення» . Нововведення виводять систему з рівноваги і приводять її до буму у сфері капіталовкладень. Фаза процвітання змінюється рецесією – боротьбою за повернення до рівноваги. Однак коли сили, які тягнуть економіку до спаду накопичуються, система прямує до депресії. Під час депресії сили поновлюються , що сприяє пожвавленню і економіка іде до рівноваги. Нові нововведення тягнуть економіку в новий цикл розвитку.
  Вчений наголошував, що сенс економічного розвитку полягає не в новому стані рівноваги, а в переході до нього, оскільки будь-який новий стан буде зруйновано. Депресія не повертає економіку до попереднього стану рівноваги. В результаті кожного наступного циклу здійснюється перехід до стану рівноваги на більш високому рівні, до нової траєкторії нормального кругообороту. В цьому суть циклічного процесу економічного розвитку.
  Й.  Шумпетером було завершено формування  моделі цикла, який складається з чотирьох фаз: процвітання, рецесії, депресії і відновлення. Ці фази циклу були, до деякої міри, конкретизовані і увійшли в наукову і навчальну літературу як фази:  піднесення, кризи, депресії і пожвавлення. Опис фаз економічного циклу традиційно починається з опису фази під назвою криза.
  Ознаки кризи (падіння, рецесії):
    перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом на них;
    різке падіння цін, зумовлене перевищенням пропозиції над попитом;
    падіння обсягів виробництва, і, як наслідок, падіння норми прибутковості;
    зростання запасів;
    зростання кількості банкрутств;
    підвищення рівня безробіття;
    падіння рівнів доходів;
    потрясіння кредитної системи.
 Ознаки  депресії (стагнації, застою):
    скорочення запасів;
    призупинення різкого падіння цін;
    припинення падіння виробництва;
    зменшення позикового відсотка.
  Ознаки  пожвавлення та піднесення(експансії):
    зростання виробництва;
    підвищення загального рівня цін;
    зменшення рівня безробіття;
    скорочення запасів;
    зростання рівня доходів;
    розширення кредиту [3, c.131-132].
  Піднесення досягає максимуму, який називається процвітанням, або бумом. Після закінчення цієї фази починається фаза падіння. Цикл економічного розвитку завершився, проте економіка за цей час піднялась на новий  більш високий рівень.
  Класифікація економічних циклів здійснюється за:
    функціональним критерієм – тим полем економіки, яке вони охоплюють (кон’юктурні, структурні, фінансові тощо);
    часовим розрізом – тривалістю кожної фази та всього циклу (сезонні, річні, короткострокові, середньострокові, довгострокові тощо);
    територіальним розрізом – простором, який охоплює цикл (мікроцикли одного підприємства чи виробу, групи виробів; галузеві, регіональні, національні, глобальні);
    тривалістю:
      однорічні (сезонні);
      3 – 5 річні цикли Кітчина – Крума;
      7 – 11 річні цикли Жугляра;
      17 – 18 річний будівничий цикл (С.Кузнеця);
      45 – 60 річні цикли Кондратьєва;
      вікові логістичні цикли (150 – 350 років);
      тисячолітні [1, c.458].
  Короткострокові (цикли Кітчина) економічні цикли являють собою коливання ринкової кон’юнктури під впливом змін попиту і пропозиції, конкуренції і ціни. Вони спостерігаються у сільському господарстві, сфері послуг і в банківському секторі. Ці сфери є найбільш чутливими щодо механізмів життєзабезпечення і економічні агенти реагують більш оперативно на будь-які відхилення у протіканні економічних процесів.
  Середньострокові (цикли  Жугляра, цикли  Кузнеця) економічні цикли визначаються періодом відтворення і оновлення основного капіталу, початку і кінця циклу ( періоду від кризи до кризи).
  Довгострокові (цикли Кондратьєва) економічні цикли, або «довгі хвилі» відображають довготермінові тенденції економічного розвитку, включають фази підвищення і пониження Основним елементом довгострокової циклічності є динамічний НТП і пов'язане з ним економічне зростання і ті соціально-економічні процеси які його обумовлюють. Корінні науково-технічні перевороти являються матеріальною основою динаміки довгих хвиль.
  Якщо  розглядати фазу пожвавлення  у циклі Кондратьєва, говорив  Й. Шумпетер, то можна бачити, що вона знаходиться досить близько до загальної рівноваги, оскільки у цій фазі існує зв'язок між трьома складовими розвитку. В інших випадках періоди, які являються фазами процвітання або депресії, по Дж. Жюгляру можуть бути частиною кругового руху, який змінює природу самого циклу Жюгляра. Таким чином, кожний цикл Кондратьєва утримує в собі декілька циклів Жюгляра – декілька циклів Кітчина, а процес економічного розвитку характеризується декількома взаємопов’язаними циклічними ритмами.
  На  цей час створена досить завершена теорія економічних циклів на макрорівні, проте ця проблема поки що не отримала відповідного висвітлення на мікрорівні, хоча будь-які досягнення і негаразди в економічній сфері залежать від економічної поведінки економічних агентів в первинній ланці економічної системи – на підприємстві. При аналізі економічної циклічності слід враховувати, що джерело нестабільності економічної системи  більш високого порядку (макроекономічної системи) знаходиться в системах більш низького порядку (мікросистемах).
  Особливості сучасного економічного циклу:
    зміна чотирифазної моделі циклу на двофазну;
    повні цикли (відстань між піком і дном) істотно відрізняються між собою за тривалістю;
    починаючи  з другої половини ХХ ст., відбувається скорочення фази економічного падіння, тимчасом як фаза розширення виробництва стає тривалішою;
    кризи повторюються частіше, але вони менш глибокі [3, c.132].
 
 
ІІ. Типи та моделі економічного розвитку 

2.1. Типи економічного розвитку 

  Тип,  або типологія (давньогрецьк. – відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Результат типологічного описання та співставлення.
  Типологія,  як метод, спирається на виявлення  схожості та відмінностей об’єктів, що вивчаються, на пошук надійних  способів їх ідентифікації. У  розвиненій теоретичній формі типологія намагається відобразити будову системи, що досліджується, виявити її закономірності. За способом побудови філософи розрізняють емпіричну та теоретичну типологію. В основі першої (емпіричної) лежить фіксація стійких ознак схожості та відмінностей, що виокремлені індуктивним шляхом. Теоретична типологізація передбачає побудову ідеальної моделі об’єкта, узагальнене вираження ознак, яке базується на визначенні системоутворюючих зв’язків, сформованій уяві про структурні рівні об’єкта.  
  Виступаючи  результатом складної теоретичної реконструкції значної кількості об’єктів, що досліджувалися, типізація, в залежності від спрямованості аналізу, може розглядатися: 1) як структурна; 2) як метод ідеальних типів, де тип – абстрактна конструкція, з якою зіставляються об’єкти, що досліджуються; 3) як метод конструйованих типів, де тип – певний об’єкт, що виділяється за рядом критеріїв серед інших об’єктів та розглядається в якості представника усієї їх сукупності. Отже, одну й ту ж систему на базі різних підходів та цілей дослідження можна віднести до різних типів реально функціонуючих об’єктів.
  Накопичений за останні століття досвід економічного розвитку створює передумови для певної класифікації його форм та напрямків.
  Тип І. Відмежований розвиток. Цей тип розвитку спирається на динаміку внутрішнього ринку:
    приватне підприємництво;
    інвестиції приватного сектору;
    масове споживання виробничих і споживчих товарів приватними, домашніми господарствами.
  Цей  тип розвитку часто називають «текстильним шляхом», чим підкреслюються визначальну роль легкої індустрії та її індуктивного ефекту. Такий розвиток передбачає поступове переміщення від виробництва текстильних товарів до інвестиційної продукції, що передбачає перебіг економічних процесів.
  Часові  межі його розповсюдження в  історії економічного розвитку сучасних розвинених країн охоплюють, в основному, ХІХ століття (США, Німечинні, Австрії, Франції, Бельгії). Саме в цей час були сформовані основні інститути сучасного ринкового господарства [ 1, c. 97].
  Тип ІІ. Асоціативний розвиток, що орієнтований на експорт. Ґрунтується на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно із принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні).  Основним положенням цього типу розвитку є участь всієї економіки – її експортних галузей та опосередкованого внутрішнього ринку – у конкуренції на світовому ринку. Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.
  Прикладом  такого типу економічного розвитку  є Швейцарія кінця ХVІІІ ст. та Нідерланди кінця ХІХ ст. [1, c. 98].
  Тип ІІІ. Асоціативно-дисоціативний (роз’єднуючий) розвиток розпочинається з піднесення експортного сектору (з переважанням асоціативної фази). Експорт формується насамперед за рахунок сільськогосподарських товарі, продуктів лісівництва та мінеральних ресурсів. На пізнішій фазі здійснювалась дисоціативна політика розвитку, що перегукувалась з відомою моделлю імпортозамінної індустріалізації: заміщення місцевими продуктами передусім імпортних споживчих товарів, а згодом – і базових капіталів та інвестиційних товарів.
  Представниками  такого типу були такі країни як: Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Канада, Австралія та Нова Зеландія.
  Якщо  проаналізувати індивідуальні особливості  експортної орієнтації країн,  то можна в межах асоціативно-дисоціативного  типу виділити підтипи.
  Підтип ІІІa. Був притаманний країнам із переважанням базових товарів (лісоматеріали, руди, зерно), що десятиліттями залишалися у складі їхнього товарного кошика. Експортне зростання розпочиналося з експорту базових товарів і визначало товарний профіль на відносно тривалий період. Такий підтип розвитку набув поширення в Австралії, Канаді, Новій Зеландії, а також на початковому етапі в Норвегії та Фінляндії.
  Підтип ІІІb. Його відмінність полягає у тому, що на початковому етапі головним експортним товаром були сільськогосподарські продукти. Однак пізніше вони трансформувалися у переробленні сільськогосподарські товари та зросла їхня частка у експорті. Класичним прикладом такого підтипу була Данія.
  Підтип ІІІc. Доповнюючи характерні риси підтипів ІІІa та ІІІb, характеризувався експортом кінцевої продукції. Найтиповішим є приклад Швейцарії, економіка якої базувалася на місцевих сировинних ресурсах, що на початковому етапі експортувалися необробленими, а потім, на подальших етапах, набували форми як напівфабрикату, так і готових виробів.
  Підтип ІІІd. Досягається інтеграція у світовий ринок. До стратегій, перелічених у підтипах ІІІa, ІІІb та ІІІc, додається міжнародна послуга. Такий підтип був притаманний Норвегії [1, c. 99-101].
  Тип IV. Дисоціативий державно-капіталістичний розвиток. Подібний до типу І, характеризувався насамперед динамічним розвитком внутрішнього ринку. На відміну від типу І, динамічні імпульси надходили не від автономної приватної економічної діяльності та зростання приватного попиту на споживчі та інвестиційні товари, а за рахунок значного рівня розвитку державного сектору шляхом переважного інвестування в галузі важкої індустрії та машинобудування, забезпечуючи державний попит на озброєння, а також на інфраструктуру. Особливе значення надавалося важкій індустрії, тому такий шлях розвитку названо «сталевим». Зовнішня торгівля теж мала місце. На відмінну від зовнішньої торгівлі за типу І, ця модель не відображала рівня розвитку місцевої промисловості; її джерелами були або сільськогосподарські продукти і корисні копалини, або продукти традиційних ремесел, але не новітні промислові товари.
  Такий  тип був притаманній Японії, а також певною мірою цей тип проявився і в Італії [1, c. 101].
  Тип V. Дисоціативий державно-соціалістичний розвиток. І – ІV типи містили різні варіанти капіталістичного розвитку. Цей тип розвитку характеризував країни, що мали статус перефірийних у традиційній світовій економічній системі або залишилися відносно ізольованими чи слаборозвинутими. У цьому випадку роз’єднання не розглядалося як короткотерміновий інструмент сприйняття внутрішньому розвитку. Навпаки, це був відносно стійкий економічний процес, який відбувався паралельно зі слабким розвитком власної економічної сфери.
  СРСР  і Монголія першими репрезентували  такий шлях розвитку. Після Другої  світової війни до них приєдналися  Китай, Північна Корея, Албанія й Куба [1, c.102].
  Тип VІ. Наздоганяючий (відкладений) розвиток. Цей тип притаманний новим індустріальним країнам, хоча остаточна думка щодо пріоритету тих чи інших процесів для формування передумов розвитку  VІ типу ще досі не сформувалася. Представниками такого типу є Сінгапур, Тайвань, Південна Корея [1, c. 103].
  Визначення типу економічного розвитку, пов’язане із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування. 

2.2. Моделі економічного  розвитку 

  У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варіантів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш цікавими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взаємозв’язків економічних явищ.
  В  економічному житті суспільства  модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв’язків, яка може реально існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб’єктів політичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тенденцій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи іншого об’єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвитку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економічних взаємозв’язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за  даних умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змінних елементів моделі.
  Сучасна наука виділяє кілька основних моделей економічного розвитку (Рис.2.1.) [1, c. 418-419]. 


Рис.2.1. Моделі економічного розвитку 

  Розглянемо  більш докладно названі концепції  й моделі економічного розвитку.
  Модель лінійних стадій. Обґрунтована американським економістом та істориком В. Ростоу, ця концепція передбачає, що будь-яка країна в процесі економічного розвитку за умови більш-менш органічного включення в загально цивілізаційну систему господарських координат має пройти ряд стадій, а саме:
    традиційне суспільство;
    визрівання передумов для стрибка;
    ривок до само підтримувального зростання;
    перехід до технологічної зрілості;
    еру масового споживання.
  Головним елементом теорії Ростоу є наголос на необхідності накопичення передумов для здійснення стрибка до самопідтримувального зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень, які дають змогу створити критичну масу інвестицій і здійснити на цій основі прискорене економічне зростання.
  Обмеженість  теорії Ростоу полягає в тому, що теорія лінійних стадій  має  надто вузький, спрощений підхід до проблем економічного зростання й розвитку, є характерним прикладом вульгарного економічного детермінізму саме тому, що абстрагується від низки компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток.
  Теорія структурних трансформацій (перетворень). У широкому значенні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відображають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку. Цей процес розпочався кілька століть тому і завершився в розвинутих країнах ще наприкінці XIX — на початку XX ст.
  Зміст  структурних трансформацій найбільш  повно викладено в моделі А.  Льюїса. У ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, економіка поділяється на два головні сектори:
    традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці;
    промисловий сучасний сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарства, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро.
  Як  і інші подібні економічні  моделі, концепція Льюїса має низку обмежень,численних припущення й абстрагувань від реальних господарських процесів,що знижують її прикладне значення:
      модель не враховує технічний прогрес у промисловості, який, як відомо, часто сприяє не розширенню зайнятості у промисловості, а витісненню робочої сили;
      модель посилює надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та повну зайнятість у промисловості;
      модель припускає функціонування в промисловому секторі конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишок робочої сили в сільському господарстві.
  Теорія зовнішньої залежності. Концепції зовнішньої залежності відштовхуються від дуже поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин «центр—периферія», яка почала формуватись ще в XV ст., разом із зародженням світового ринку.
  Згідно  з неоколоніальною моделлю залежності, зростаюча взаємозалежність країн  світу є наслідком і продовженням  залежності колоній від метрополій  та інших розвинутих країн.  Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні і людські ресурси менш розвинутих країн тощо. Провідні позиції індустріальних країн у міжнародних фінансових організаціях дають їм змогу впливати на визначення умов надання позик і кредитів державам «третього світу» та країнам з перехідною економікою.
  Водночас у менш розвинутих країнах склалися чи формуються (як-от у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно і політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), які зацікавлені у збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів. Політика й економічна філософія місцевих еліт та фінансових олігархів спрямована дуже часто на імітацію радикальних реформ, що консервує політичну, економічну та технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Інколи такі форми розвитку називають наслідувальним, або залежним, капіталізмом.
  Теорія дуального розвитку. Ґрунтується на принципах системно-структурного аналізу, сутність якого полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності та взаємозалежності, а також певної підпорядкованості.
  Об'єктивними передумовами дуального розвитку в національних і міжнародних масштабах є:
    співіснування в менш розвинутих країнах традиційного та сучасного секторів економіки, наявність у цих державах, з одного боку, багатої й освіченої еліти та маси неосвіченого, маргінального населення — з іншого, а в рамках світової економіки — взаємодія в одній системі потужних і багатих промислових націй та слабких і бідних найменш розвинутих аграрних країн;
    циклічність економічного розвитку спонукає до постійного відтворення відносин дуалізму на різних рівнях економічних структур, що надає йому іманентного статусу. Звичайно ж, у цій системі змінюються суб'єкти, вони можуть переходити з однієї сфери до іншої, мінятися місцями, але фактор дуалізму в різних формах залишається присутнім у загальній структурі економічного розвитку;
    розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами з демократизації міжнародних економічних відносин;
    дуальний розвиток підтримується своєрідним економічним егоїзмом, що проявляється в незаінтересованості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розпитку нижчих, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього.
  Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер: вона радше фіксує наявне становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.
  Неокласична теорія вільного ринку. Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і розвитку шляхом:
    створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;
    здійснення широких програм приватизації державної й комунальної власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього бізнесу;
    формування відкритої економіки, лібералізації торговельного режиму, гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами ГАТТ—СОТ та ін.;
    и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.