Наименование:

Информация:

Описание (план):

Міністерство освіти і науки України

Київське обласне територіальне відділення

Малої академії наук України

Культ предків в Україні

(Думи, легенди, замовляння)

Робота учня 10 класу

Спеціалізованої школу № 28

м. Києва

Шевченківського району

Танцюри Олексія Геннадійовича

Науковий керівник

Старший вчитель вищої категорії

Ніколенко Зоя Йосипівна

КУЛЬТ ПРЕДКІВ

(Думи, легенди, замовляння)

Серед українців досить поширеними були давні світоглядні поняття, які знайшли відбиття у міфології та народній поетичній творчості. Йдеться про космогонічні уявлення щодо походження Землі, Всесвіту, персоніфікацію явищ природи, яка уявлялася як живий світ, населений таємничими силами, органічною частиною якого і була людина: «Як уже Бог схотів посіять Землю, так послав нечистого, щоб землі дістав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав богові, скільки дістане. А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав .А бог посіяв землю, так у чорта в роті начала рости земля, начала рвать. А він де пирхав, так там болото стало, де пирхне-коняка; чхає і ригає- чоловік, кінь, собака, кіт.»

Існували давні тотемістичні та анімістичні уявлення, пов’язані з оточуючим рослинним і тваринним світом, природним середовищем. У віруваннях і забобонних діях , особливо карпатських горян, важливу роль відігравав вогонь(ватра у гуцулів),віра в його очисну силу.

Існували численні забобонні ритуали, обереги й табу. Вони, як і свята , мали оберігати від несприятливих сил.

До прийняття християнства в Київській Русі панували язичницькі культи. Поряд з обожнюванням природних явищ та небесних світил стародавні слов’яни створили цілий сонм богів, серед яких наймогутнішими були бог неба Сварог, сонця - Дажбог, вітру - Стрибог, родючості і скотарства - Велес(Волос), бог грому і війни-Перун.

Дохристиянських часів сягають також вірування, пов’язані з «нечистою силою» та іншими надприродними образами, які були здатні своїми діями завдати шкоди(відьми, вовкулаки, упирі). Деякі з них були фантастичними істотами-наприклад, чорти, які за демонологією слов’ян становили цілу ієрархію й осмислювалися не лише як «нечиста сила», а й як іпостась домашнього духу (домовики): «…сама була дуже гарна,та казали на неї,що вона є відьма,що вона забирає молоко від усіх сільських корів. Казали,що вона вміє поробляти,то значить,відьма. Ця відьма сідала на мітлу і з цьою мітлою літала по селу. В дійницю забирала від коров молоко. Корови дуже ревли і не підпускали хазяйку до себе. То означало,що коло неї була відьма,яка видоїла корову. Відьми сиділи на границі(межа від одного села до другого),стукали в пусті дійниці і їм нібито з неба падало молоко.». Корочуном (у Карпатах) дослідники пов’язують ритуали давнього культу Сонця.

Новорічні та Різдвяні свята

У різдвяних повір’ях зберігалося чимало залишків давнього культу предків і елементів антропоморфізації тварин, рослин, речей:наприклад уява, що душі предків беруть участь у святій трапезі(Свят-вечір,б гата кутя), яка проходила в сімейному колі і скрізь в Україні мала урочистий характер та виливалась у справжній ритуал.

За народними уявленнями всі предмети, що стосувалися обрядового столу, набували чудодійної сили. Широко побутувала традиція обмінюватись на Свят - вечір ритуальними стравами. Родичам,хрещеним батькам, бабі-повитусі, бідним сусідам святкову вечерю носили, як правило, діти.

Напередодні, або в перший день Різдва з вечора починали колядувати. Зміст колядування, як і новорічного щедрування, полягає у тому, що групи чоловіків, парубочої молоді, а пізніше дівчат і дітей заходили на подвір’я кожної хати, піснями славили господарів, бажали їм здоров’я, добробуту і виконували ряд обрядодійств, за що отримували певну винагороду. В основі цих обходів, які підтримувалися громадською традицією, лежали давні магічні уявлення про те, що побажання, висловлені в період Новоріччя, мали стати реальністю. Почесне місце в українських колядках посідає мотив багатого врожаю, який відображає найзаповітніші мрії і сподівання хлібороба:

Ой учора, із вечора,

Пасла Меланка два качура.

Ой, пасла, пасла, загубила,

А, шукаючи, заблудила.

Приблудилася в чистей поле,

Аж там Василько плужком оре.

Ой, оре, оре, жито сіє,

За ним те жито зеленіє,

Ой, оре, оре, сам плуг заносить,

Йому Меланка їсти носить.

Ой ти ченчику – Васильчику,

Посію тебе в городчику.

Буду я тебе шанувати,

По тричі на день поливати.

Щосуботоньки проривати,

За русу косу затиками.

Поряд із ляльковим побутував і «живий» вертеп - фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під назвами:Іроди, Героди, Королі, Ангели, Пастирі. В основі всіх цих вистав лежала загальновідома версія народження Ісуса Христа, але розігрувалася по-різному.

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки(Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не відігравали важливої ролі в релігійному календарі.

Напередодні Нового року, як і на коляди, побутували урочисті обходи дворів зі щедрівками – величальними піснями. Основний їхній зміст – прославлення господаря і його сім’ї, побажання їм щастя, здоров’я, багатого врожаю. Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи маскування і рядження. Ось приклад такої новорічної поздоровчої пісні:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

-Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару.

Там овечки покотились,

А баранці народились.

А ягнички – клаповушкі,

Скачуть собі кругом грушки.

А баранці – круторіжки,

Скачуть собі край доріжки.

Широко популярною в Україні була драматизована обрядова гра з участю масок – «Коза». Назва її походить від головного діючого персонажа – парубка, перевдягнутого козою. Центральним у дійстві є танець кози під супровідну пісню, її «вмирання» і воскресіння, що символізували кругообіг часу.

Землеробська спрямованість цього давнього обряду розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить, ,

Де не буває, там вилягає,

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

До наших днів побутують в Україні новорічні церемоніальні обходи рядженими – Маланка(назва походить від Св. Меланії). Центральну роль виконував парубок, переодягнений у народне вбрання дівчини або молодиці: «Меланка має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це – в кожухах догори, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною,замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли…Одним словом – хто як зумів!

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» - коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипку, а «журавель» - найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.

Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу кумпанію…

До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

Ой, господар, господарочку,

Пусти в хату Меланочку,

Меланочка чисто ходить,

Нічого в хаті не пошкодить.

Як пошкодить, то помиє,

Їсти зварить та й накриє.

Добрий вечір!

- Просимо!

Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

- Добрий вечір вам у хаті!

- Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, - щебечуть дівчата, - і ведмідь, і коза…А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!

- Мовчіть, дівчата, - «Меланка» соромиться!

- Ха…Ха…Ха…Диви, як побіліла! Грицьку чого ж ти вуса не збрив?

Отак жартують над «Меланкою», а «вона» - байдуже: шукає віника – сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок «мастить».

Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.

Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:

Наша Меланка – неробоча,

На ній сорочка парубоча…

Люди ідуть на жнива,

А Меланка – на пива!

Люди ідуть з серпами,

А Меланка – з склянками!

Люди нажали по сім кіп,

А Меланка – один сніп!

Пряла вона – від кур до кур,

Напряла починків – один гур!

Дала кицькам мотати,

Кицьки взяли – втікати!

Збіглися люди – дзвонити,

Кицьку з починком ловити!

А ловили – не вловили,

Нашу Меланку похвалили…

-Та годі вам! – обзиваються дівчата. – Якоїсь кращої співайте! Козо!де ти?

В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати – танцює під спів хору:

Го-го-го, коза!

Го-го-го,сіра!

Го-го-го, біла!

Ой, розходилася, розвеселилася

По всьому дому, по веселому!

Де коза ходить, там жито родить!

Де коза – ногою, там жито – копою!

Де коза – рогом, там жито – стогом!

А в нас на Сандрівці усі хлопці – стрільці,

Встрілили козу у праве вушко,

В праве вушко – в саме сердечко!

Тут коза впала, нежива стала,

А міхоноша бере дудочку:

Надулась жила, коза ожила

Та й пішла коза, та й стрибаючи,

Та й стрибаючи, гасаючи,

Своїх діток та шукаючи!..

Трррт, коза!

«Коза» тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.

- Добра, «коза», гарно танцює!

- Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач – роги помокріли!

- А ти що хотіла – вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!

- Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..

В середину кола ввійшов орач. Хор співає:

Твої воли,

Мої воли –

Гей, гей!

А впереді

Два ведмеді –

Гей,гей!

А в пригоні

Дві вороні –

Гей, гей!

В колесниці

Дві синиці –

Гей,гей!

Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні.

Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу».

Обряд «Маланка», як і «Коза», бере початок від давніх аграрно – магічних звичаїв. У 19 ст. він перетворився на своєрідний сільський карнавал, важливу роль у якому відігравали шлюбні мотиви.

Виразний аграрно – магічний зміст мав новорічний обряд засівання, впосипання, відомий у всіх східних слов’ян. Його здійснювали хлопчики 7 – 14 років. Заходячи ще вдосвіта до хати, вони робили символічне посівання зерном, висловлюючи при цьому традиційні побажання на зразок:

Сію, вію, посіваю,з

Новим роком вас вітаю!

Весняні свята, гаївки

На честь весняного пробудження природи давні слов’яни відзначали свято Масляної. На відміну від інших язичницьких свят Масляна майже не зазнала християнського впливу й лишалась просто часом веселого дозвілля, пов’язаного з деякими елементами ритуалістики. На перший день Масляної, в «м’ясопустну» неділю, за старим звичаєм готувався холодець з свинячих ніжок;тому цей день ще називався «ніжкові заговіни».

На Слобожанщині хлопці та дівчата після вечері на «заговіни» збирали зі столу кістки, виходили на подвір’я, ставали під коморою і кидали кістками у ворота. Існує повір’я, що хто в цей вечір не докине від комори до воріт свинячою кісткою, той до Великодня не доживе.

Заміжні жінки увесь цей тиждень справляють «колодку». В понеділок зранку вони збираються в корчмі «колодкувати». Одна з них кладе на стіл невеличке поліно або палицю – це колодка. Інші брать по черзі і вповивають її шматками полотна, потім знову кладуть на стіл. Це значить, що колодка народилася. Купують горілки, сідають за стіл навколо колодки, п’ють і поздоровляють одна одну з народженням.

Підпивши, жінки розходяться, а колодка залишається в шинку до наступного дня. Так п’ють до суботи, бо ж у понеділок христилась, у середу похрестини, в четвер колодка помирає, в п’ятницю її хоронять, а в суботу плачуть. Розуміється, ніхто за нею не плакав, а пили й гуляли однаковісінько – як при «народженні», так і при «смерті»…

Підпивши, жінки співають;

Масляна, воротися!

До Великодня простягнися,

Від Великодня до Петра,

А від Петра до тепла…

Крім цього, в понеділок на Масляній заміжні жінки ще ходять по домах, де є дорослі хлопці або дівчата, і прив’язують матерям колодку до ноги. Це кара за те, що не оженили синів чи не повіддавали дочок впродовж останніх м’ясниць. Все це робиться з жартами, сміхом і горілкою.

Дівчата теж в’яжуть колодку, але тільки парубкам, і вже не до ноги а до лівої руки. Дівоча колодка оздоблена барвистими стрічками, шовковою хусткою.

Як і молодиці, дівчата в цей день п’ють горілку і співають:

Не пускає мене мати

На вулицю погуляти,

А хоч пустить, то пригрустить:

- Іди, доню, не барися:

У сінечки та й вернися!

Бо на дворі піст наступає,

А хто його проскаче,

Той великодня не побаче…

В четвер на цьому тижні господині збираються компаніями і спеціально п’ють та гуляють – «щоб телята водились!». Вони ж і не прядуть на цьому тижні – «щоб масло не гіркло!».

В п’ятницю – частунок тещі. Колись в Україні був звичай двічі на рік частувати тещу – «щоб горло не пересихало». Хто женився в осінні м’ясниці, той урочисто віз тещу до себе в гості на другий день Різдвяних Свят – якщо добра, або на третій – якщо зла. Хто ж оженився в різдвяні м’ясниці, той возився з тещею в п’ятницю на Масляну. Разом з тещею запрошувались ще й інші родичі. Частуючи гостей, зять говорив:»Пийте, люди добрі, по повній чарці, хай у моєї тещі горло не пересихає!»(натяк на сварливість).

Погулявши отак цілий тиждень, наші люди говорили колись:

«Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна».

Давні джерела має звичай ритуальних великодніх вогнів, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю. Все село сходилось на масове великоднє гуляння, яке відбувалось біля церкви і називалося гаївками:

Ходить Жучок по дубині,

А Жучиха – по ялині.

Грай, Жучку, грай, небоже,

Най ті Господь допоможе.

А хто хоче Жучка мати,

Треба йому їсти дати.

Грай, Жучку…

На Жучкові черевички,

Бо сам Жучок невеличкий.

Грай, Жучку…

Парубки і дівчата співали гаївки, у яких вибирали собі пару. Одна з таких гаївок звучить так:

Ой чия то гуска на воді плюска,

Ой чий то гусак її додому не пуска.

Весняні забави продовжувалися протягом цілого травня. Після гаївок співали веснянки. Словами веснянок основному закликали дощ, сонце. В народі казали: «Якщо сухий май, гроші на хліб збирай». Тому найбільш поширеними були веснянки, в яких закликали дощ:

Прилинь, прилинь, хмаронько, із неба

І дай дощу, бо нам дуже треба.

Нехай дощик рясненько полиє,

Всю травичку рясненько обмиє.

І дерева та кущі в лісочку,

І у нашім зеленім садочку.

Дай водиці для моєї землиці,

А з врожаю будуть паляниці.

Дощик, дощик, щедро поливай,

Щоб багатим був наш рідний край.

Під час Зелених свят також співали відповідні, так звані майські пісні. Ними супроводжувались обряди Зеленої неділі та пов’язані з нею ігрища молоді. Ці пісні були менш поширеними серед українців, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат і подвір’їв:

` Звеселіло подвір’я,

Прийшло зелене пір’я…

Везе Василько бука,

Бука зелененького

Для ґазди молоденького.

Уся череда, уся,

Тільки скотаря нема.

Пішов скотар на зілля,

Нинька свята неділя.

Маївки відправляються протягом цілого травня, звідси можливо і походить назва «маївка». На жаль, такі весняні звичаї, як виведення гаївок, веснянок, майських пісень нині забуті.

У весняному циклі українців значне місце посідали обряди, пов’язані з культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після Великодня. На кладовище несли паску, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди було заведено пов’язувати рушники на хрестах. У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню «за упокій душі». З культом предків пов’язане і свято «рахманський Великдень», яке приурочувалось до першої середи – четверга після Паски.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян пов’язувалось із Троїцько – русальною обрядовістю, в основі якої лежали культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На Зелені свята (так називали свято Трійці) українці обов’язково обмаювали подвір’я, хату, господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації Гілки встромляли в стріху , на воротах, біля вікон ,за ікони. Одночасно підлогу або земляну долівку встеляли запашними травами:любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, аїром: «Куди не подивишся – все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені зелені дерева; перед вікнами – зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату – і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кленове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатеркою. На столі хліб-сіль, за образами – бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив’яних горнятках і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються півонії, лілеї, фіалки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє лампадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве пробивається крізь густу зелень рослинності. Все це навіває на серце й почуття радості, і почуття благоговіння».

На Зелені свята, як і на проводи, провідували померлих родичів, на кладовищах проводили панахиди й спільні поминальні трапези. Рештки глибокої старовини зберегли звичаї «завивання берези», троїцький обряд «водіння куста». Головними компонентами останнього, згадуваного ще в літописах дванадцятого століття, були церемонія прикрашення «куста» (дівчини) у рослинний наряд і обходи дворів із виконанням спеціальних поздоровчих пісень. Функціональне призначення обряду полягало в накликані багатого врожаю.

Давньослав’янське свято літнього сонцестояння – Івана Купала відзначали в період підготовки до збору врожаю. Воно поєднувало в собі елементи солярного культу, аграрної магії,очисних і еротичних обрядів. Відгомони язичницького культу Сонця – це купальські вогні. У ніч напередодні свята парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер. Запалити їх доручали сивим дідам, які повинні були до вечірньої зорі якимось примітивним способом добути вогонь. Купальським багаттям приписували родючу й очисну силу. Вірили, що стрибаючи через них, можна позбутися хвороб, злих чар і безплідності. На підставі того, вдалим чи невдалим вийшов стрибок, дівчата й парубки ворожили про своє майбутнє.

Прикрашання ритуального дерева(купала, Марени), яке посідає центральне місце у святі, було справою дівчат. Звичайно для цього вирубували гілку верби, рідше берези, ясеня, вишні, черешні. ЇЇ оздоблювали луговими й польовими квітами, паперовими стрічками, запаленими свічками. Поклавши на голову вінки,дівчата водили біля гільця кругові танки та співали пісень,у тематиці яких переважали мотиви кохання, сватання, майбутнього шлюбу:

Заплету віночок,

Заплету шовковий

На щастя, на долю

На чорнії брові.

Ой, пущу віночок

На биструю воду

На щастя, на долю,

На милого вроду.

Ой, полинь,віночку,

Прудко за водою

На щастя, на долю

Милому за мною.

Купальському дереву приписували важливе аграрно-магічне значення. Його купали у воді, а потім розламували так, щоб кожний дівчині дісталась гілочка. Шматочки обов’язково несли на городи і кидали там , щоб краще в’язалися огірки.

Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася всіляка «нечиста сила».

Широко були розповсюджені дівочі ворожіння на віночках, чисельні обряди і магічні засоби, з а допомогою яких застерігались од відьом. У народі вірили, що трави, зібрані на Купала мають особливі цілющі властивості.

У наші дні купальські вогонь, вода, рослини стали поетичними символами,а квітка папороті, яка начебто розпускається в цю ніч, сприймається як казковий образ, що втілює вічне прагнення людини до пізнання самої себе і таємниць природи:

Ходили дівочки коло Мареночки,

Зелені два дубочки – парубочки,

Червона калинонька – то дівочки.

Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,

Та й прийшлося їм три річки бристи,

Три річки бристи і Дунай плисти.

Усі дівки Дунай переплили,

Дівка Марина в Дунаї втопилась.

На дівці Маринці плахта-чорнитка.

Як дійшли слуги та до мачухи:

«Не жаль мені дівки Маринки,

А жаль мені плахти-чорнитки».

Як дійшли слуги та до матінки:

«Не жаль мені плахти-чорнитки,

А жаль мені дівки Маринки!»

Зелені два дубочки – парубочки,

Червона калинонька – то дівочки…

Сімейна обрядовість.

Усе сімейне життя в минулому супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні стани життя людини і окремо стадії розвитку сім’ї. У відповідності до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини, весільні, що освячували шлюб, поховальні і поминальні, пов’язані зі смертю людини та вшануванням її пам’яті

У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких сягає різних епох, із притаманній кожній із них соціальними, правовими, морально-етичними, релігійними нормами і поглядами.

З розвитком раціональних знань сенс забобонних магічних обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворювалися на одну з традиційних розваг народу.

Поступово склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Це простежується в родильній обрядовості.

Народження дитини – основна умова визнання законності сім’ї. Дослідники виділяють чотири цикли обрядів, пов’язаних з народження дитини: переродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі – прилучення до роду, сім’ї,колективу.

Цикл родильної обрядовості складався з ряду обрядів: народин, ім’янаречення,очищення обрання кумів, хрестин, пострижин. Магічні обряди базувались на примітивних уявленнях.

Великого значення надавалося першій купелі, адже вода за народними уявленнями символізувала силу та чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трaви та квіти(свячене зілля), у купіль дівчини додавали меду та квіти, (щоб гарною була), а хлопчикам клали корінь див’ясилу,(щоб сильними були). Значне поширення серед українців мав давній звичай ім’янаречення,який пов’язувався з переконанням, що гарно обране ім’я сприяє щастю та добробуту немовляти. Цей звичай відтворював норми моралі та звичаєвого права, проявляючись через відповідні символи наприклад: дитині, що народжувалась поза шлюбом, давали негарне ім’я на ознаку незаконного її народження.

Невдовзі після пологів влаштовували родини, розпорядницею яких була баба-повитуха. До породілля не можна було приходити з порожніми руками. Вшановуючи породіллю та новонародженого, бажали їм здоров’я: «Щоб дитина стояла і в'язи тримали,щоб дитина була багата, як земля, дужа як вода, щоб в коморі і в соборі всього булу доволі! »

Крім родин, обов’язково влаштовували хрестини за загальнохрстиянським зразком. На хрестини запрошували кумів, які приходили з крижмом – подарунком новонародженому. Якісно новою частиною сучасної родильної обрядовості є церемонія урочистої реєстрації, що визнає дитину повноправним членом суспільства.

Створенню сім’ї у народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Відповідно до цього формувались і весільна обрядовість – урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. У цій обрядовості знайшла відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть.

Весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і після весільний. У свою чергу кожен з циклів складався з окремих обрядів.У наш час змінюються весільна обрядовість, хоча її основа залишається традиційною.

Похоронна та поминальна обрядовість

Смерть людини завжди сприймалася як велике горе і разом з тим, як звичайна необхідність:»якби не вмирала, то би під небо підпирали». Неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи похоронних обрядів, головною ідеєю яких було шанування померлих та культу предків.

Усі дії,що виконувалися при похованні померлого, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звичай забороняв залишати мерця одного бо «лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей». Такий небіжчик може стати вампіром.

За звичаєм померлих обливали й обряджали у нове вбрання: літніх – у одяг переважно темних кольорів, молодих – світлі кольори. Певною своєрідністю відзначався похорон неодружених дівчат та хлопців,у якому використовувалась деяка весільна обрядовість. Дівчат, наприклад,одягали у весільний одяг, на рук ліпили перстень із воску,до правої руки прив’язували весільний рушник, розплітали волосся. Як хлопець так і дівчина мали весільні головні убори, хлопцеві до пояса пов’язували червону хустку.

Після поховання йшли поминки. У першу після похорону ніч було прийнято не спати. Поминали покійника також через дев’ять днів, сорок днів,рік. Щорічно через тиждень після Великодня відбувалися громадські колективні поминки – гробки (проводи). Люди цілими сім’ями збиралися на кладовищі, впорядковували могили і влаштовували пригощання. Цей звичай – колективні поминки, або громадська панахида зберігається і дотепер.

ЛІТЕРАТУРА

Бойківщина: Історико- етнографічне дослідження.За ред.. Ю.Г.Гошка К.1983;
Борисенко В.К. Весільні звичаї тв. Обряди України. К.1988.
Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культури(По матеріалам родильной обрядности украинцев)К 1981
Гуцульщина: Історико-географічне дослідження за ред..Ю.Г. Гошка 1987
Здоровега Е.П. Нариси народної весільної обрядовості на Україні.К.1974
Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу К.1988
Курочкін О.В. до історії свтання на Україні Народна творчість та етнографія. 1988
Ульяновська С.В. Уявлення про духовну сутність людини в контексті поховальної обрядовості 1989.
Джерело: О. Стецюк Рідне слово http://www.ridneslovo.co yu/rs23/17.html

Зміст

Космогонічні уявлення щодо походження Землі, Всесвіту, персоніфікацію явищ природи, яка уявлялася як живий світ, населений таємничими силами, органічною частиною якого була людина.
Язичницькі культи в Україні до прийняття християнства.
Віра в нечисту силу (відьом, вовкулак, упирів) та інші надприродні образи.
Корочун - давній культ сонця у Карпатах.
Різдвяні повір’я. Уява,що душі предків беруть участь у святій трапезі.
Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки і Василя.
Виразний аграрно-магічний зміст мав новорічний обряд засівання або впосипання.
На честь весняного пробудження українці відзначали свято Масляної, яке лишалось просто часом веселого дозвілля.
Давні джерела має звичай ритуальних вогнів які розкладали біля церкви чи на пагорбах. Гуляння відбувалося усім селом і називалося гаївками.
У весняному циклі українців значне місце посідали обряди, пов’язані з культом предків.
Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян пов’язувалось із Троїцько – русальною обрядовістю, в основі якої лежали культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. Зелені свята зберегли звичаї «водіння куста» та «завивання берези».
Давньослав’янське свято літнього сонцестояння – Івана Купала відзначали в період підготовки до збору врожаю. Віра народу в силу трав.

1. Сімейна обрядовість. Основні цикли родинного життя: родильні, весільні, поховальні та поминальні ритуали.

Скачать работу

Скачать работу с онлайн повышением оригинальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru

Смотреть полный текст работы бесплатно