На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Вавилонської держави

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 21.10.2012. Сдан: 2011. Страниц: 8. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


1. Утворення Вавилонської держави
Країну, розташовану  між ріками Євфратом і Тигром, стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям), хоча правильніше назвати її Дворіччям, оскільки населення селилося не тільки між ріками, а й уздовж течій  цих рік.
До XIX ст. історична та історично-правова наука не мали вичерпних джерел, на основі яких можна було б скласти правдиву історію стародавнього Межиріччя. Основним джерелом знань про цю країну була Біблія, де поряд з міфами і легендами містилося немало правдивих, достовірних фактів. Щоправда, у розпорядженні дослідників були ще твори греко-римських авторів, які порівняно багато писали про країни Сходу (Геродот — V ст. до н.е., Діодор Сицилійський — І ст. до н.е., Страбон — І ст. до н.е.). Однак не всі ці свідчення збереглись до наших днів, та й не завжди вони заслуговують безоглядного довір'я.
Достовірні джерела  з історії Межиріччя, у тому числі  з історії держави і права, виявлені у XIX ст., коли на Близькому  Сході розпочали широкі археологічні дослідження. Розкопували цілі міста, знаходили численні письмові джерела — глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. — збірник законів вавилонського царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Клинописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німецький дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглибили його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лас-сен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.
Історія Межиріччя  постала перед сучасниками у  новому, значно повнішому вигляді.
Отже, в цій  країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок  у горах Вірменії і впадають у  Перську затоку, регулярно зрошували  і удобрювали навколишні землі, які давали багаті врожаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пусти-
ти туди табун  овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього  через певний час можна було збирати  багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо часто вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для виготовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також предметів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, палаци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали.
Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя  були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці  називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держави Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають батьківщиною всіх семітських племен. Уже в У-ІУ тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплюваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вимагало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт.
Однак таке об'єднання  грунтувалося вже не на кровній спорідненості^ а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного устрою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община.
Наступний крок у соціальному розвитку суспільства  — поява рабства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку продуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини.
У стародавній  Месопотамії завдяки кліматичним  умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктивних сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад.
Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі  рабства, була потреба у виконанні  великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для домашніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували працювати власне на цих громадських, публічних роботах.
Особливістю природних  умов Межиріччя була майже повна  відсутність дуже важливих видів  технічної сировини — каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився численний прошарок купців, торговців-тамкарів.
Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майнової нерівності, класів — отже, відбувався процес розкладу родоплемінного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати — за назвою їх правителів — патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур таін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало можливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.
Серед інших  свідчень археологів і геологів знаходимо  цікаве повідомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу—"Епосі про Гільгамеша". У цьому творі, набагато давнішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.
Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, керівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела називають  вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами — шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі — ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації значно поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто — патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригаційної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває суспільний поділ праці, а на його основі — подальше зростання багатства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, посилюється їх експлуатація.
Утворення великих  держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Маломіцні господарства общинників занепадають, втрачають  землю, яка поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплутані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильними для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення.
На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників, ^ міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі, \^ худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам >ч чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі Ні скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав на-Л^ глядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чи-\. новницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо. ^\,        Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать, а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов X. війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незаба-V ром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Сар-ч\ гон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої 'ї4 простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала .^ вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Че-рез 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців — царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже високого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. Донині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Вавилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вавилонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська піраміда.
У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запроваджується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди — палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.
Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли  геть, а їх залишки асимілювалися. Знову великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою боротьбу за владу. В кінці III—на початку II тис. до н.е. на передній план виступають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх новий центр — місто Вавилод^%орота Бога"). З того часу це місто на багато століть стає центраи^щ^^ої держави.
Вавилон, зміцнившись, захоплює і підпорядковує собі все  більше сусідніх міст-держав. Одинадцять царів Першої Вавилонської династії (від 1893 до 1594 рр. до н.е.) неухильно зміцнювали державу. Найвизначнішим і найвідомішим з них був Хаммурапі, що правив приблизно у 1791-1749 рр. до н.е.
За часів Хаммурапі  Давньовавилонське царство досягнуло  вершин своєї могутності й розвитку. В результаті впертої і тривалої боротьби йому вдалось витіснити  еламітян з південного Межиріччя, завоювати конкуруючі з ним держави-міста Ларсу, Марі. Підкоривши собі увесь Шумер, Хаммурапі завоював Аккад і велику Ассирійську державу. Отже, він зумів перетворити невелику Вавилонську державу в могутню обширну імперію, яка охоплювала майже все Межиріччя. Хаммурапі оголосив себе "найбільшим між царями", "царем царів", намісником бога на землі. Він наказав спорудити високий базальтовий стовп, на верхівці якого велів зобразити себе разом з богом сонця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб закон захищав сиріт і вдів,... щоб скривдженому виправити кривду", — написав він на цьому стовпі, назвавши себе "царем справедливості". Він велів скласти великий звід законів, кодифікацію, чим уславився значно більше, ніж завоюваннями і створенням великої централізованої держави.
Вавилон став могутнім, великим містом, столицею всього Межиріччя. Його окружність, за Геродотом, мала близько 90 км. Місто було оточене трьома стінами  висотою близько 22 м, шириною 6-8 м  кожна. Воно було забудоване розкішними палацами, храмами, 4-5 поверховими будинками тощо. Одним з семи чудес світу вважали висячі сади вавилонської цариці Семіраміди. Великого розвитку тут досягла на той час економіка, наука, культура, мистецтво, медицина та ін.
Розглянемо питання  держави і права Вавилону —  суспільний лад країни, державний устрій та основні риси права.
.
2. Державний устрій
Монарх. На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжплемінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родоплемінні вожді перетворилися в органи політичного панування, органи держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти встановленням міцної влади, тому державна влада набула характеру деспотії.
Отже, влада правителя  тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Населення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати канали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.
Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, постійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні території, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі південного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу". Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, На-рамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.
При Хаммурапі  влада царя ще більше зміцнюється. Він  розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямованих на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої держави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.
Хаммурапі вважав себе богом. Його закони проголошували, що він призначений правити Вавилоном  як син і спадкоємець бога Мардука. Царя називають "сонцем Вавилону", "царем правди", якому ще один бог, Шамаш, доручив чинити правосуддя.
Якщо раніше міста і споруди мали імена  богів, то починаючи з 1-ої Вавилонської династії спостерігається тенденція  заміни імен богів іменами царів (стіна Аммізадуга, канал Хаммурапі  тощо).
Отже, накази царя були не просто наказами світського правителя, а й наказами бога. Цар ставав божеством незалежно від способу, яким посів трон — за спадковістю, внаслідок державного перевороту чи загарбницької війни. Зайняття трону правителем, який одночасно був
богом, ставало незаперечним доказом того, що завойовник сильніший, могутніший від попередника, що боги переможців могутніші за богів переможених, які виявилися нездатними захистити своє населення, свою землю. Отже, підкореним народам марно чинити будь-який опір.
Зауважимо, що таке звеличування і обожнювання царів  не завжди подобалося жерцям, які й  самі претендували на перші ролі у  державі. Поступове відпадання від  Вавилонської держави захоплених раніше територій, поява там своїх могутніх царів призвело до послаблення царської влади. УII тис. до н.е. вавилонських царів уже не вважали богами, а лише їх намісниками, обранцями на землі, тобто звичайними людьми. Однак влада царів і далі необмежена: вони мали право на життя й смерть підданих, визначали основні напрями і конкретні кроки внутрішньої і зовнішньої політики держави, будували розкішні палаци й усипальниці, вели війни й укладали мир, створювали й скасовували закони тощо.
Центральна  і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої держави у патесіатах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів і правового становища.
Створення єдиної централізованої держави, ускладнення  функцій управління зумовило розростання, розгалуження ієрархічного адміністративного  апарату як у центрі, так і на місцях. Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища людей заможних, впливових, авторитетних. Нубанда керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, зокрема іригаційними, землеробством, фінансами. Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, а при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.
Після нубанди  йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, а й вищими службовими особами у державі.
Держава була поділена на провінції. Спочатку її очолювали  місцеві патесі, але вже як намісники царя, а потім царські урядовці — губернатори (ісакку). їх призначав цар зі своїх палацових або місцевих вельмож. Провінції поділяли на округи або області на чолі з шакканаку. Міста очолювали рабіану, а общини — старійшини. Представляючи
на довіреній  їм території царя, вони прибирали  до своїх рук всю місцеву адміністрацію, котру самі підбирали, призначали та звільняли, доглядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, збирали  й очолювали військо, виконували судові функції тощо.
Існували різні  урядовці, які у супроводі воїнів і слуг роз'їжджали по країні, виконуючи  різні доручення царя, нубанди  та інших високих сановників. Немале значення у державі мали писці (дубсари), які оформляли відповідні правові  документи, вели різні реєстраційні книги, записи про виконання повинностей, сплати податків та ін.
Судова  організація. В ранню епоху всі спірні справи, конфлікти розглядали жерці. Вони ж акцептували угоди, регулювали правовідносини на тій підставі, що лише їм надано вміння визначати волю богів, якій підпорядковано все людське життя. Отже, жерці й були у Межиріччі першими суддями, а місцем суду — храми чи прилегла до них територія. Поступово судочинство набуває світського характеру і при Хаммурапі узаконено переходить до державних урядовців. Нещодавно знайдені вавилонські документи засвідчують, що деяка участь жерців у судочинстві все ж зберігалася, хоч функції їх мали допоміжний характер (прийняття присяги, характеристика людей та ін.). Треба пам'ятати, що суд у той час не був відокремлений від адміністрації, тобто судові функції виконували урядовці адміністрації. Це — старости в общинах, управителі міст, округів і областей, намісники в провінціях. Справи вони розглядали спільно з колегією нібито присяжних або асесорів, кількість яких коливалася від трьох до десяти осіб. Функції асесорів виконували представники місцевої рабовласницької знаті, впливові городяни та ін. Отже, судочинство було колегіальним.
Деякі документи  згадують про ще одну судову колегію  — так звану пухрум, але склад  її і компетенція залишаються для нас невідомими.
В епоху Хаммурапі  з'являються вже професійні судді (діану шар-рім), котрих переважно  призначав цар. Поряд із судовими функціями вони виконували й інші — перевіряли правильність сплати податків, контролювали управління царськими маєтками тощо. Здійснювали судочинство колегіально: по три, чотири, вісім суддів і діяли в кожному окрузі, були підпорядковані безпосередньо цареві.
Судді мали помічників (рабішу). У кожному суді чи при  урядовці (рабіану, шакканаку) їх налічувалося декілька. Вони готували справи до слухання, були консультантами, порадниками суддів. Вони мали самостійні контрольні функції: вимагали у сторін доказів, документи, перевіряли їх достовірність, самі збирали докази тощо. При судах служили "воїни судді" — свого роду охоронці суду і виконавці рішень і доручень суддів. Існували також посади писців-секретарів, які оформ-
ляли судові рішення, зберігали їх, виготовляли  копії. їхні функції зводились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів одночасно. Вони входили до складу корпорації судових писців, разом з тим виконували функції управління майном суду — будівлями, рабами, наймали робітників для різних робіт (наприклад, ремонту).
Найвищим суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги (апеляції) на вироки всіх судів, тобто виступав як перша і як апеляційна інстанція. Йому належало право помилування.
Крім державних, світських судів, збереглися і жрецькі, храмові суди. Вони судили самих  жерців та залежне населення, яке проживало і працювало на храмових землях, у маєтках.
Судові функції  над усім залежним населенням, передусім  над рабами, мали й рабовласники.
Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у семітів вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне військо — піше і кінне. Основний рід військ становила піхота (реду) і загони лучників (баїру). З'являються й найманці. У реєстри військовозобов'язаних вільних громадян, з яких комплектували армію, не вносили жерців, великих рабовласників й землевласників, високих урядовців, крупних банкірів, торговців, купців. За службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи — ілку (разом з рабами, які мали обробляти землю). Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. В період нововавилонської державності та частина населення, що не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил. У разі потреби скликали й ополчення.
3. Право
Джерела права. Найдавнішим джерелом права у Вавилоні був звичай. Держава надавала деяким старим, первіснообщинним звичаям загальнообов'язковий характер і невиконання, недотримання їх вважали проступком, що підлягав покаранню. Ці звичаєві норми були неписані й писані. Вони вироблялись у суспільстві в результаті тривалого повторення однакових рішень у аналогічних випадках суспільного життя.
Отже, з часом  вони стали діяти від імені  держави як обов'язкові, а не просто бажані норми поведінки. Ці звичаї в  умовах держави обробляли і пристосовували до нових умов. їм надавали, скажімо, класового характеру, як і класовим було все тогочасне суспільство. Пристосовують до нових умов не тільки старі, попередні звичаї, але й в інтересах правлячих кіл суспільства створюють нові. Деякі старі звичаї, навпаки, ліквідовують, дотримання забороняють. Наприклад, в одному документі, де мовиться про реформи царя Урукагіни, вказано на недопустимість дотримання існуючого ще з часів матріархату звичаю поліандрії (мати жінці декількох чоловіків). За це жінку засуджували до смертної кари.
Іншим прикладом, протилежного характеру, є дозвіл держави  застосовувати стародавній звичай викрадення нареченої у батьків. Щоправда, зроблено застереження, щоб  при цьому не допускали насильства.
Поряд зі звичаєм дуже швидко з'являється у державі інше джерело права, яке стало основним — закон. Закони видавалися правителями — патесі, лугалями, царями. Вони охоплювали все ширші сфери суспільних відносин, урегульовували їх в інтересах держави, правлячих верств суспільства. В дуже давню епоху з'явилися у Межиріччі й перші збірники законів, написані клиновидним письмом. Ті їх фрагменти, які збереглися до наших днів, дають можливість дійти висновку, що вже в III тис. до н.е. право у Месопотамії досягло досить високого рівня розвитку. Ці збірники нібито виражали волю богів, яку доводили до відома населення через намісників богів — патесі, лугалів. Найдавніший відомий збірник законів — це законодавство Урукагіни, патесі Лагашу (бл. 2400 р. до н.е.). До нас дійшло тільки п'ять його статей.
Ще одним відомим  нам збірником є фрагменти  законника Ур-Нам-му, правителя Уру, засновника III династії Ур (III тис. до н.е.). Зберігся обширний пролог, у якому  правитель оголошує, що він є намісником бога і обіцяє слабим і бідним захист від сильних і багатих, а також п'ять статей, які, крім усього іншого, передбачають грошову кару за тілесні пошкодження.
До першої половини XX ст. до н.е. належить збірник законів  правителя Ешнунна, написаний на аккадській мові. Він налічує 61 статтю. Тут є норми, які регулюють ціни і платню за послуги, сімейні відносини, відносини батьків і дітей, зобов'язання, зокрема позику, поклажу, купівлю-продаж, кримінальні норми, правове становище повноправних вільних громадян (авілум), вільних неповноправних (мушкену), рабів (вардум).
З першої половини XIX ст. до н.е. зберігся законник Ліпіт-Уштара, правителя Ісіну, точніше, його вступ, епілог і близько 40 статей. Це
норми сімейного  і спадкового права (визнає всі спадкові права за законними дітьми і усуває від спадкування дітей вільного і рабині), зобов'язального і кримінального права.
Закони  царя Хаммурапі. Найвідомішим, найповнішим збірником законів усієї Месопотамії є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм у світі. Хаммурапі склав свої закони вже на третьому році царювання — вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35-му році царювання, коли йому вдалось перемогти всіх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді ж, очевидно, складено вступ і закінчення до законів. Це видно з того, що тут перелічені всі великі міста-держави, включені Хаммурапі до складу своєї держави, в тому числі Ашшур, Ісін, Ларсу та інші, якими він не володів у момент запису законів на глиняних табличках.
Цей базальтовий  стовп (висотою 2,25 м, об'ємом 1,9 м) знайдено наприкінці 1901 р. французькою археологічною  експедицією на чолі з Ж. Морганом у м. Сузи в Ірані на місці колишньої  столиці Еламського царства. Очевидно, стовп вивезено туди як трофей. Еламський правитель наказав у центрі стовпа очистити місце, ймовірно, для власного запису, але самого запису він не зробив. Стерту частину (близько 35 статей) частково вдалося відновити завдяки наступним знахідкам у тих же Сузах та інших місцях (знайдено уламки ще однієї подібної стели, глиняні таблички з текстом деяких статей законів). Отже, на сьогодні невідомі цілком або майже цілком 21 стаття, а в чотирьох статтях залишаються значні прогалини. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.
Закони Хаммурапі  становлять надзвичайно цікаву й  обширну законодавчу пам'ятку. Це дуже важливе джерело з історії  держави і права стародавньої Месопотамії взагалі. Перед нами при вивченні законів виникає  об'ємна картина суспільно-політичних, економічних і правових відносин у Вавилонській державі у II тис. до н.е. На противагу іншим згаданим збірникам правових актів і законів Месопотамії кодифікація Хаммурапі не має характеру божественної волі, безпосередньо доведеної до відома населення. У пролозі Хаммурапі зазначає, що бог сонця і справедливості Шамаш з'явився цареві уві сні і розпорядився, щоб той встановив у країні "право і справедливість", причому розповів цареві, як це здійснити, і подарував йому свої закони. На стелі є таке зображення: цар стоїть у молитовній позі перед сидячим богом, який вручає йому закони. Бог, отже, дає права і закони цареві, а той оголошує їх уже від свого імені всьому народові. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів,
погрожує суворими релігійними (божими) і царськими (світськими) покараннями їх пору
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.