На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Динамка полтичної доври сучасних українських громадян

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 24.10.2012. Сдан: 2012. Страниц: 11. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Міністерство освіти і науки,
молоді та спорту України
Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна 

Соціологічний факультет 
 
 

Курсова робота 

«Динаміка політичної довіри сучасних українських громадян» 
 
 
 
 

                Виконала:
                Студентка першого курса
                Гр. СЦ-12
                Шевченко  А. С. 

                Перевірила:
                Профессор кафедры социологии
                Сокурянская Людмила Георгиевна 
                 
                 
                 
                 
                 

м. Харків, 2011
План
Вступ……………………………………………………………………………….3
І.   Політична соціологія як галузь соціологічного знання
1.1 Основні дослідницькі напрямки в сучасній соціології …………………….5
1.2 Історія виникнення політичної соціології як самостійної галузі соціологічного знання…………………………………………………………….7
1.3 Теоретико-методологічні підходи до вивчення політичних феноменів…11
ІІ.   Довіра як феномен політичної соціології
2.1 Поняття  політичної довіри………………………………………………….13
2.2 Критерії  оцінювання рівня довіри………………………………………….14
2.3 Провідні теоретичні пояснення детермінант довіри………………………18
ІІІ. Емпіричні дослідження політичної довіри українських громадян
3.1 Динаміка  довіри громадян України до органів влади та демократичних інституцій………………………………………………………………………...23
3.2 Регіональні відмінності довіри до органів влади та демократичних інституцій………………………………………………………………………...27
Висновки…………………………………………………………………………31
Список використаної літератури………………………………………………..33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ
Передумовою успішного функціонування політичної системи будь-якого суспільства  є політична довіра громадян до обраних  ними органів публічної влади  –  один із вкрай важливих для  існування демократії факторів. Довіра пов’язує пересічних громадян із політичними інститутами,  підвищуючи як легітимність цих інститутів,  так і їх ефективність,  оскільки,  за твердженням С. Білошицького, успішне функціонування ліберально-демократичного режиму неможливе без високого рівня довіри громадян до інститутів політичної влади [1, с. 56].
 У другій половині XX ст. поняття “довіра” стало об’єктом досліджень багатьох учених. Інтерес до вивчення його сутності зумовило зниження рівня довіри людей як одне до одного, так і до існуючих соціальних інститутів унаслідок економічної й політичної нестабільності в країні та проведення у зв’язку із цим реформ, що спричинили погіршення соціального становища, зниження рівня матеріального добробуту, якості життя. Тому довіра є важливим аспектом громадянського суспільства;  культурного й соціального капіталу; цивілізаційної компетентності; політичної культури. Через це в умовах трансформації суспільства ставлення до поняття довіри як до соціальної проблеми набуває особливого значення. Це надзвичайно актуалізує дослідження феномену політичної довіри як категорії політичного управління в умовах глибинних соціально-політичних змін,  яких зазнає сучасне суспільство. Проблема політичної довіри в науковій літературі досліджується з 20-х рр. ХХ ст.,  проте широкі дискусії з цієї тематики розгорнулися лише в останні десятиліття у працях Н. Лумана,  С. Ліпсета,  У. Шнейдера,  Б. Міцтел,  П. Штомпки,  Ш. Айзенштадта,  Б. Барбера,  Л. Роніджера,  Д. Гамбетти, А. Селігмана та ін.[2, с. 100]  Різні аспекти політичної довіри вивчали й вивчають такі українські вчені,  як Г. Атаманчук,  Є. Головаха,  В. Ігнатов,  А. Ковальова, О. Кокорська, С. Макеєв, В. Мальцев,  І. Мартинюк, С. Наумов, В. Нечипоренко, Н. Паніна, А. Ручка, Ю. Пахомов, А. Хохлова та ін. Проблема політичної довіри у вітчизняній науковій літературі досліджується досить широко, зокрема,  у працях таких учених, як С. Білошицький, Є. Головаха, В. Ігнатов, А. Ковальова, О. Крутій, В. Мальцев, І. Мартинюк,  С. Наумов, В. Нечипоренко, Н. Паніна, О. Радченко, А. Хохлова та ін.[2, с. 101]
Проблема  політичної довіри до влади як чинника  політичного управління поки що розроблена недостатньо, особливо в частині  з’ясування природи,  сутності та характерних  ознак процесу формування довіри до публічної влади як результату взаємодії з громадськістю в системі державного управління.
Метою курсової роботи є дослідження сутності та динаміки політичної довіри українських громадян.
Реалізація поставленої  мети передбачає вирішення таких  завдань:
    дослідити сутність поняття  “довіра”, та “політична довіра”;
    на основі теорії  Андрущенко Г.І.  виокремити критерії визначення політичної довіри;
    виявити чинники формування політичної довіри українських громадян;
    виявити провідні теоретичні обґрунтування детермінант довіри;
    на основі емпіричних досліджень визначити динаміку та специфіку політичної довіри сучасних українських громадян.
Об’єктом курсової роботи виступає феномен політичної довіри.
Предмет дослідження – динаміка політичної довіри сучасних українських громадян. 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Політична соціологія як галузь соціологічного знання.
1.1 Основні  дослідницькі напрямки в сучасній  соціології
Важливе місце в структурі соціології займають спеціальні соціологічні теорії. Вони служать містком, який з'єднує загальнотеоретичну соціологію і практичну соціологію. Кожна з них має свій специфічний предмет дослідження, хоча й базується на фактах і поняттях загальнотеоретичної соціології.
Покликання  спеціальних соціологічних теорій — досліджувати окремі, відносно самостійні сфери суспільного життя, розвиток і функціонування окремих соціальних спільностей та соціальних інститутів.
Загальна  соціологія вивчає взаємодію різних сфер життєдіяльності суспільства  в цілому. Окремі підсистеми суспільства  — працю, побут, освіту, культуру, релігію, науку, медицину тощо — вивчають галузеві соціологічні науки.  Тому і виникли такі галузі соціології як:
- Економічна соціологія — міжгалузевий науковий напрям, галузь соціологічного знання, що вивчає економіку як соціальний інститут, закономірності її розвитку та функціонування.
- Соціологія праці  та зайнятості — галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування і розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища.
- Соціологія громадської  думки — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні.
- Соціологія масових  комунікацій — галузь соціології, предметом якої є закономірності масових інформаційних явищ і процесів, діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію
- Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.
- Етносоціологія — галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем'я, народність, нація) з метою з'ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.
- Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.
- Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.
- Соціологія екології — галузь соціології, яка досліджує специфічні зв'язки між людьми та навколишнім середовищем, особливості розвитку і функціонування соціальних спільнот, соціальних структур та інститутів в умовах впливу на їх життєдіяльність антропогенних екологічних чинників.
- Соціологія молоді — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.
- Соціологія політики — галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі. 
 
 
 

1.2 Історія виникнення політичної соціології як самостійної галузі соціологічного знання.
Інтелектуальні  передумови для розвитку соціології політики сформувались уже наприкінці ХГХ століття та стали результатом  накопичення як багатовікового досвіду  філософської та теологічної думки  про форми суспільного порядку, походження влади і держави, "кращі" методи регулювання суспільних відносин, так і суто соціологічного досвіду у поясненні соціальних явищ.
Історію становлення соціології політики поділяють  на три періоди:
    Протосоціологічний, філософсько-релігійний етап (до середини XIX ст.), який в свою чергу поділяється на загально-філософський (до XV -XVI cт.) та виокремлення політико-правового підходу (з XV-XVI ст. — до сер. XIX ст.).
У загально-філософському етапі відбувається пошук "кращих" форм правління, пояснюються форми суспільного устрою та їх зміни, походження і ролі держави та права. Знану роль в цей період відіграли: Геракліт — "ідеальні форми суспільства";
Полівій — "цикли суспільного розвитку"; Сократ — концепція мистецтва  правління;
Платон  — концепції держави, законів, політики; Арістотель — концепції "людини як політичної істоти", ідеальної держави та громадянства; Цицерон — концепція закону та права; Конфуцій — концепція влади; Аквінський Фома — концепція "вічного, природного та людського права"; Оккам Уільям — концепція політичної свободи.
В період виокремлення політико-правового підходу  політична думка звільнюється від  теології, політика обгрунтовується  як самостійна сфера суспільного  буття, відбувається розділення етико-релігійного  та філософсько-політичного, політико-правового напрямків. Представниками стали: Макіавеллі Пікколо — концепції "політики як мистецтва можливого", політичної свідомості, держави та ідеального володаря; Болен Жан — концепція суверенітету; Гроцій Гуго — концепція "природного права"; Гоббс Томас — концепція "природних прав" та походження держави; Спіном Бенедикт — концепція "утечі від свободи"; Локк Джон — концепція походження держави та ролі влади; Монтеск'є Шарль Луї де — концепції закону, форм правління, принципів реалізації політичної влади; Гельвецій Клод — концепція федеративної держави; Руссо Жан-Жак — концепція "суспільного договору" та суверенітету; Гегель Георг Вільгельм — концепції держави, громадянського суспільства, права; Ніцше Фрідріх — концепції "героя" та "надлюдини"; Бейтам Ієремія - "утилітарна концепція влади"; Токвіль Алексіє[3, с. 55]
    класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), що поділяється на універсалістський (з сер. XIX ст. — перша пол. XX ст.) і емпірико-прикладний (з 20-х років XX століття).
Універсалістський, пов'язаний з утворенням цілісних соціологічних  концепцій суспільства, влади і  політики, пізнанням усталених причинних  зв'язків між політикою та іншими явищами суспільства. Відбувається утворення цілісних соціологічних концепцій суспільства, влади та політики; пояснення політики крізь призму соціальних взаємодій та інтересів. Розвиток позитивного, історико-соціологічного, порівняльно-організмічного, психологічного методів соціології. Основні представники: Конт Огюст — "фазиси інтелектуального розвитку", концепція еволюції суспільного устрою;
позитивний  метод; Мілль Джон Стюарт — концепція "суспільного інтересу" та ліберальної  держави; Спенсер Герберт — концепція  еволюції суспільства; концепція політики як інституту; Маркс Карл та Енгельс Фрідріх — концепції суспільно-історичного процесу, суспільних формацій, революції, класової боротьби, класових партій; Дюркгейм Бміль — концепція "суспільної солідарності"; Вебер Макс — концепції "соціальної дії", "легітимного порядку", "панування" бюрократії; Парето Вільфредо — концепції соціальної системи та політичної еліти; Моска Гаетано — концепція правлячого класу; Острогорський Максим — перша концепція політичної партії; Костомаров Микола — концепція федеративної держави; Драгоманов Михайло — концепція походження держави і права, концепція "громади"; Ленін Володимир — концепція держави, пролетарської революції та диктатури пролетаріату; Мікелс Роберт — концепція політичної партії, "залізного закону олігархії"; Тард Габріель — психологічна концепція суспільства, концепція "натовпу"; Фрейд Зігмунд — психоаналітична концепція лідерства; Юнг Карл Густав — концепція "архетипів колективного несвідомого" та "ірраціональних вождів"; Бентлі Артур — концепція "суспільних тисків та груп інтересів"; Грушевський Михайло — концепція держави та національна політична доктрина; Липинський В'ячеслав — типи політичної влади. Концепція "класократії";[3, с. 56]
Емпірико-прикладний — розвиток методології емпіричних соціологічних досліджень явищ політики, увага до особливостей поведінки людини у сфері політики. Характерно повернення до людини як суб'єкта, учасника політичного процесу. Обгрунтування методів емпіричних досліджень політичної поведінки та процесів; соціологічні дослідження окремих проблем політичної сфери. Великий внесок зробили такі вчені: Меріам Чарлз — емпіричні дослідження політичної поведінки; Ліппман Уіліям — концепція "громадської думки"; Райт Квінсі — обґрунтування кількісних методів дослідження політики; Зігфрид Андре — геодемографічна концепція політичної поведінки; Лассуел Гарольд — концепції соціальних установок, політичної поведшки, політичних комунікацій, впливу засобів масової комунікації на формування символіки політичної влади; Лазарсфельд Пол — кількісні методи дослідження політичної поведінки та громадської думки; Доунс — концепція раціонального актора.[3, с 57]
    Посткласичний етап, протягом якого сталося визнання плюралістичності знання про політику та методів її дослідження ролі не тільки політичних режимів та структур, а й людської свідомості, дії та культури, випадкових факторів у політичному процесі; орієнтація на зв'язки між макро- та мікросвітом політичних взаємодій. Цей етап також поділяється на період фундаменталізації та плюралізації знання (з 50-х – до початку 80-х років XX ст.) і Постмодерністський (з 80-х роківXX ст.).
В період фундаменталізації та плюралізації знання акцент робиться на проблематику функціонування та змін політичних систем та режимів. Важливою є роль культури у політичному житті. Велика увага приділяється процесам модернізації. З’являються порівняльні дослідження політичних систем та режимів. Представники: Маркузе Герберт – концепція "одномірної людини"; Поппер Карл — концепція "відкритого суспільства"; Парсонс Толкотт — концепція соціальної системи; Дарендорф Ральф — концепція класового та політичного конфлікту у демократіях; Дюверже Моріс — концепції політичного режиму та сучасної політичної партії; Сарторі Джованні — порівняльний аналіз політичних партій; Алмонд Габріель — концепції політичної системи та громадянської політичної культури; Істон Девід — концепція політичної системи та політичної поведінки; Дал Роберт — плюралістична концепція демократії, концепція поліархії; Лейпхарт Арент — концепція демократії у багатоскладових суспільствах; Козер Люїс — політичні аспекти соціального конфлікту.[3, с.58]
У постмодерністський період дослідники прагнули до синтезу теорій та методологічних підходів, якісних та кількісних методів дослідження. Вони визнали взаємний вплив людської дії, соціальних структур та культур на політичний процес. Відбувся перегляд класичних концепцій демократії, громадянського суспільства, політичного розвитку та системних змін. Найвідоміші дослідники цього періоду: Фуко Мішель — концепції реалізації влади, дискурсів; Ролз Джон — концепція справедливості; Луман Ніклас — концепції аутопоетичної системи, влади; Гідденс Ентоні — концепції структурації, "третього шляху" у сучасній політиці; Бурд'є П'єр — концепції політичного поля, легітимації дискурсів, символічної боротьби; Хіглі Джон — концепція демократичного елітизму; Габермас Юрген — концепції де-ліберативної демократії, "активної громадськості".[3, с. 60] 

1.3Теоретико-методологічні підходи до вивчення політичних феноменів
Методологія — це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки — різноманітний, він охоплює загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Група загальнотеоретичних методів сучасної політології охоплює соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний, термінологічний підходи. [4, с. 46]
Соціологічний підхід — це аналіз політики "від  суспільства", з'ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу на політичну систему відносин, що складаються в інших соціальних підсистемах.
Культурологічний  підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, і залежність від політичної культури.
Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає  здійснювати оцінку політичного  через етичні норми й цінності та з'ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо.
Функціональний  підхід полягає у вивченні залежностей  між політичними явищами, окресленими  в досвіді, — взаємозв'язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо.
Біхевіористський  метод передбачає вивчення поведінки  окремих осіб та груп і вимагає  експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом.
Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення  і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.
Системний підхід передбачає аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого  механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем  через "вхід" і "вихід" системи.
Інституціональний підхід полягає у вивченні інститутів, за допомогою яких здійснюється державна влада, тощо.
Антропологічний підхід походить з обумовленості  політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а  природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб.
Психологічний підхід схожий на антропологічний, але, на відміну від нього, розглядає  не людину взагалі, а конкретного  індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб'єктивні  механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці.
Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний  процес, що має певні етапи та стадії.
Критико-діалектичний підхід полягає у вивченні суперечностей  у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін.
Історичний  метод дає змогу дослідити  виникнення, формування і розвиток процесів та явищ у хронологічній  послідовності з метою виявлення  внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей  та суперечностей, притаманних об'єктові дослідження.
Загальна  кількість методів, які застосовують у політичній науці, — надзвичайно  велика. Та лише органічне поєднання  можливостей різних методів допомагає  фахівцям усебічно і максимально  об'єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне рішення, співвідносне з призначенням науки. [4, с. 55-56]  
 

Розділ  ІІ. Довіра як предмет  політичної соціології
2.1 Поняття  політичної довіри
У філософському  розумінні "довіра" - це полюс у  системі координат повсякденного  людського існування. Етимологічно "мати довіру" (латин. - credo) означає "серце даю", або "серце кладу" [5, с. 66]. Це одна із найперших категорій, яка формується у людини з її приходом у світ, ключовий критерій, на підставі якого індивід пізнає навколишню дійсність, аналізує її. Проблема довіри займає ключове місце при аналізі поведінки людини в складних ситуаціях взаємодії, наприклад, при вивченні міжособистісних конфліктів, соціальної напруженості в суспільстві. В останньому випадку одним із найважливіших чинників, що викликає соціальну напруженість, вважається недовіра до влади.
Поняття "довіра" у публічному управлінні завжди передбачає наявність щонайменше двох сторін у здійсненні взаємодії  влади з громадськістю. Під політичною довірою ми розуміємо такий формат двостороннього взаємозумовленого зв'язку двох або більше рівноправних суб'єктів, який характеризується відповідністю цілей діяльності об'єкта і суб'єкта політики, визнання можливостей суб'єкта задовольнити потреби об'єкта [6, с. 165].
Довіра, яка спочатку формується в міру міжособистісної взаємодії й співпраці в рамках формальних і неформальних інститутів громадянського суспільства, згодом стає основою для створення не тільки загальнонаціональної мережі інститутів громадянського суспільства, але й сприяє посиленню довіри до політичних інститутів, які діють, що сприяє формуванню громадянської культури.
Підтвердження цього знаходимо в концепції  Т. Парсонса, згідно з якою, довіра є  однією з умов, що забезпечують суспільну  стабільність. Проблема довіри розглядається  науковцем у рамках концепції взаємообмінів ресурсами між підсистемами суспільства. Зокрема, у взаємообмінах із підсистемою інтеграції політика обмінює зобов'язання ефективної реалізації колективної мети на довіру соціуму. Довіра виборців виступає як своєрідне кредитування політики [7, с. 2426].
Досліджуючи феномен довіри, неможливо не звернутися до праць 
Дж. Коулмена, Р. Патнема та Ф. Фукуями. На їх думку, довіра є, перш за все, соціальним капіталом, безпосередньою основою побудови суспільних відносин. Тобто соціальний капітал -це щось інше, ніж "людський капітал" -знання й навики конкретного індивіда, здібності до спілкування. Людський капітал використовується особисто, маючи приватну мету. Соціальний же капітал формується соціальними відносинами, він "менш відчувається, оскільки існує тільки у взаємостосунках індивідів" [8, с. 126].
Як вважає Ф. Фукуяма, особливу роль у забезпеченні ефективності політичних демократичних  інститутів відіграє соціальний капітал. Інакше кажучи, довіра - це відмова від  завдання збитку, чесна поведінка у дусі співпраці, готовність до взаємодії та взаємодопомоги [9, с. 167].
На думку  більшості науковців, поняття довіри спрямовано на очікування певної поведінки  з боку об'єкта довіри, найчастіше - очікування виключно добрих намірів від партнера по взаємодії. Як правило, довіра надається тим, хто демонструє своєю поведінкою, що заслуговує цього. Партнеру по взаємодії приписується те, що він при нагоді докладе всі зусилля для того, щоб застерегти від можливої шкоди того, хто йому довіряє. В цю ознаку вкладаються такі властивості, як розуміння, чесність, виконання обіцянок, сприяння, підтримка, допомога, вірність, відвертість тощо. Довіра до влади є вираженням сподівання, що органи публічної влади діятимуть на благо народу, задовольнятимуть нагальні інтереси та потреби суспільства. 

2.2 Критерії  оцінювання рівня довіри
Передбачуване людиною майбутнє, що спрямовує та формує її поточну поведінку, існує, зрештою, лише в її уяві і за необхідності відрізняється від послідовності реальних подій,  що розгортаються в об’єктивній реальності з плином часу.  Саме такі розбіжності між внутрішніми проекціями та зовнішніми обставинами відображаються в концепції невизначеності. Під невизначеністю розуміють як стан навколишнього світу, що породжує потребу в довірі, так і розрив у його осмисленні, що усувається завдяки довірчим відносинам. Дотримуючись інтелектуальної традиції,  закладеної
Ф. Найтом,  невизначеність,  на відміну від ризику,  зазвичай трактують як стан, у якому розподіл можливих подій є невідомим. Ф. Найт вважав, що суб’єктивні оцінки ймовірностей є припустимими навіть у ситуації невизначеності,  забезпечуючи,  таким чином,  агентів хоча б частковим знанням, необхідним для прийняття рішень
[10, с. 13]. Коли спостерігається дефіцит надійних свідчень,  довіра виступає гарантом того, що бажаний хід дій буде наявним у неопізнаному майбутньому, так само, якби він був гарантований у невідомому минулому.
Крім виявленого ключового елемента довіри – невизначеності, критеріями оцінювання її рівня можуть бути також передбачуваність, наявні ресурси, добровільність,  результативність і наслідки,  залежність та вигода [10, с. 14]. Щодо
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.