На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Поняття змст права людини на працю та його Конституцйн гарантї в Україн

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 29.10.2012. Сдан: 2011. Страниц: 15. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


                               Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Київський професійно-педагогічний коледж імені  Антона Макаренка 
 
 
 
 
 
 

                     Курсова робота
                              з дисципліни:
                         Трудове право України
                                  на тему:
«Поняття і зміст права людини на працю та його  Конституційні гарантії в Україні» 
 
 
 
 
 
 

                                                       Виконав: студент групи 36Ю4/9
                                                                  Бігун Р.А.
                                                                   Викладач: Хоцяновська Н.Ф.     
 
 
 

                                                          
                                                               Київ 2011
                                                   Зміст 

Вступ………………………………………………………………………………...3
Розділ I. Міжнародні стандарти права на працю…………………………………5
Розділ II. Конституційне право людини на працю в Україні……………………6
2.1. Поняття і  зміст права людини на працю…………………………………….10
2.2. Соціально-економічна  сутність права людини на працю…………………..10
Розділ III. Гарантії права людини на працю за Законодавством України….…..13
3.1. Державні  гарантії права на працю…………………………………................13
3.2. Органи і  особи, що здійснюють та забезпечують  захист права на працю...22
Розділ IV. Право на працю українців за кордоном………………………………25
Висновок……………………………………………………………………............30
Список нормативно-правових актів та використаної літератури………………31
Додатки……………………………………………………………………………..33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                               
                                                    Вступ
     Актуальність  теми: Зайнятість населення України, є основною проблемою сьогодення. Починаючи з кризи, яка розпочалась з 2009 року, зареєстровано велику кількість звільнень працівників з роботи. Роботодавці звільняли працівників і досі звільняють у зв’язку з тим, що не спроможні виплачувати зарплатню. На сьогоднішній 2011 рік, криза в Україні все ще триває, але суспільство вже звикло до неї і більш-менш, пристосувалося.
    Право на працю — одне з фундаментальних  прав людини, встановлене міжнародно-правовими  актами і визнане усіма державами  світу. Це право належить до групи  соціально-економічних прав і в  загальному сенсі відображає потребу  людини створювати і здобувати джерела  існування для себе і своєї  сім'ї, реалізовувати свій творчий  потенціал, виражати свою особистість.
     Зайнятість населення означає економічний зріст, котрий визначає рівень і якість життя населення. Активна політика забезпечення та реалізації права на працю є одним з головних інструментів вирішення економічних і соціальних проблем сучасного українського суспільства;
     Якщо кожен охочий може знайти для себе роботу, це означає, що країна розвивається, а не стоїть на місці.
     Об’єктом  дослідження у роботі є поняття і зміст права людини на працю та його  Конституційні гарантії в Україні.
     Предметом дослідження у роботі виступає нормативний матеріал, в якому закріплені положення, щодо права людини на працю, працевлаштування населення, гарантій права людини на працю в Україні.
     Метою дослідження є розкриття поняття  та змісту права людини на працю  та його Конституційні гарантії в  Україні.
     Завдання: визначити та розкрити суть поняття «права людини на працю», дослідити «зміст права людини на працю», визначити «Конституційні гарантії права людини  на працю в Україні».
     При написанні курсової роботи були використані такі методи, як: дослідження (всі розділи), аналізу (всі розділи, вступ та висновок), описовий (другий розділ).
      Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку нормативних джерел та використаної літератури, додатків.
      Вивченням та дослідженням даної теми за сучасних умов займаються такі науковці, як: Болотіна Н.Б., Пилипенко П.Д., Венедиктов В.С., Рабінович П.М., Костюк В.А., Дмитренко Ю.П., Бойко М.Д., Гончаров Г.С. і т.д. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  I Міжнародні стандарти права на працю
    Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією  прав людини (ООН, 1948р.). Стаття 22 зазначає, що кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави. У ст. 23 передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Крім цього, в даному міжнародно-правовому документі міститься припис також з приводу того, що кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку [1].
    Міжнародним Пактом про економічні, соціальні  та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим  Верховною Радою УРСР у статтях 6 – 9 передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права [2].
   На  європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996р.), підписаною Україною при вступі до Ради Європи та Конвенціями  і Рекомендаціями Міжнародної організації  праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною.
     Окремі положення щодо трудових  прав закріплено в Європейській  конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною.
   Закріплення права на працю у згаданих міжнародних  актах має юридичне значення для  нашої держави.
   Міжнародні  акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти  собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права) [2., ст.6].
   Як  бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю  до праці, обирати собі працю або  вільно на таку працю погоджуватися, обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у сфері  забезпечення цього права виникають  чи не найголовніші труднощі, а проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу. Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має сенс у тому, що обов'язок держави полягає  не лише у визнанні цього права  шляхом закріплення в законодавчому  порядку, а й, головним чином, у застосуванні певних заходів щодо його належного  забезпечення. 

Розділ  II Конституційне право людини на працю в Україні
    Основним  законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації  державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації.   
    Досі  вважалося, що першою конституцією в  світі була конституція Сполучених Штатів Америки, прийнята в 1787 р. Проте  вже доведено, що фактично першою в  світі конституцією була Конституція  України, прийнята 5 квітня 1710 р. в Бендерах на козацькій раді, яка мала назву  «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Цей документ складався з 16 пунктів і розпочинався з преамбули: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Усі урядові посади ставали виборними, суворо розмежувався державний скарб і особисті кошти гетьмана. Заборонялось робити утиски посполитим, податки накладалися залежно від майнового стану. Саме так гетьман України Пилип Орлик відзначив свій вступ на гетьманство. Ця конституція була першою демократичною конституцією не тільки в Європі, а й у світі, бо була прийнята на 77 років раніше конституції Сполучених Штатів.      Отже, основним постулатом Конституції Пилипа Орлика була незалежність України як від Росії, так і від Польщі. Обмежувалась влада гетьмана і створювався козацький парламент. Передбачалося встановлення національного суверенітету, визначення кордонів Української держави, недоторканність Запорізької Січі. Законодавчим органом визначалась Рада генеральної старшини, а главою виконавчої влади — гетьман.    Особливо цінним в Конституції України 1710 р. є те, що в ній йшлося про забезпечення прав людини, економічні та інші важливі для держави питання. На жаль, ця Конституція не знайшла свого практичного застосування, бо колоніальний гніт Російської імперії на чолі з Петром І зводився, а пізніше фактично призвів до знищення гетьманату як інституції і української державності.          За роки радянської влади в Україні дослівно відтворювались конституції, що приймались у Радянському Союзі. Так було з конституцією 1936 p., яку називали сталінською, і з конституцією 1977 p., прозваною брежнєвською. Ці Конституції проголошували основні права і свободи в галузі трудових відносин, такі як право на працю, право на відпочинок, право на охорону здоров'я, право на освіту, право брати участь в управлінні державними і громадськими справами, право на об'1 єднання в громадські організації, право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина визнавалися сумлінна праця в обраній ним галузі суспільне корисної діяльності, додержання трудової дисципліни, зберігання і зміцнення державної власності.     28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, яка стала надзвичайно важливим політико-правовим документом, що зафіксував існуючий стан розвитку Української держави і суспільства, їх правової системи. Конституція України прийнята в умовах суперечностей між політичними партіями про шляхи розвитку нашої державності, тому ціла низка її положень далека від досконалості.       Незважаючи на це, Конституція України 1996 р. створює правову основу для удосконалення правового регулювання суспільних відносин в усіх сферах життя. Вона є надійною базою для діяльності передбачених нею державних органів і політичних інститутів, інтенсифікації поточного законодавства, створення значної кількості кодифікованих правових актів, оскільки сучасний масив законодавства України — це велика кількість законів, указів, постанов, інструкцій, правил та інших актів, частина яких прийнята ще в старі часи. Конституція України проголосила, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, вони не є вичерпними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний та всебічний розвиток її особистості.       Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожний має право на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність.          Громадянам України належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що не заборонена законом, право на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування та ін.      Проголошувані Конституцією права можна назвати позитивними правами, які у власному розумінні цього поняття не є правами, оскільки їм не кореспондуються певні обов'язки, вони не гарантуються і не можуть гарантуватись у повному обсязі, наприклад, за допомогою судового захисту. На сьогодні жодна країна в світі не може створити належних гарантій реалізації і захисту економічних, соціальних та культурних прав своїм громадянам. Відсутність же судового захисту, який є найефективнішою формою правових гарантій, перетворює названі права на декларацію і тим самим дискредитує саму ідею прав людини.       У той же час право на працю, право на освіту, право на житло, право на охорону здоров'я є найважливішими економічними, соціальними та культурними правами. В сучасних умовах вони можуть бути лише соціальними намірами держави, що засвідчують її гуманістичну мету.  Важливим надбанням Конституції є те, що вона закріпила національний суверенітет, недоторканність території України, забезпечила права людини, визначила співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, розв'язала економічні та інші важливі для держави питання.    Народ України прагне побудувати правову державу, в якій Конституція має стати визначальним регулятором суспільних відносин. Головним пріоритетом діяльності держави повинна бути людина як найвища соціальна цінність. Громадяни повинні здійснювати свої права за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Права і свободи людини мають бути першоосновою існування і поступового розвитку суспільства, ідеалом якого є гуманізм. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи повинні здійснювати свої повноваження за принципом «дозволено лише те, що визначено законом».       Україна прагне йти шляхом створення громадянського суспільства, забезпечення принципів верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, утвердження необхідних гарантій розвитку національних меншин. Тому ст1 Конституції України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку.  Соціальні аспекти життя людей регулюються саме нормами трудового права, і тому йому повинна належати провідна роль у реальному забезпеченні соціальних прав громадян.          Разом з Конституцією України на території України діють інші закони, які забезпечують верховенство Основного Закону. 

2.1. Поняття і зміст  права людини на  працю
   Право на працю — одне з фундаментальних  прав людини, встановлене міжнародно-правовими  актами і визнане усіма державами  світу. Це право належить до групи  соціально-економічних прав і в  загальному сенсі відображає потребу  людини створювати і здобувати джерела  існування для себе і своєї  сім'ї, реалізовувати свій творчий  потенціал, виражати свою особистість. 

2.2. Соціально-економічна  сутність права  людини на працю
   Право на працю є соціальним правом людини. "Соціальність" — від французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту. "Соціальність" від латинської (socialis — спільний, громадський) — це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і  громади, що має міжособовий і  суспільний характер.
   Визначальними у забезпеченні права на працю  є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи  праці закріплено у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця  є вільною, гарантується право кожного  вільно обирати рід діяльності і  професії, забороняється примусова  праця.
   Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України [4, ст.43].
   Заслуговує  на особливу увагу те, що Конституція  України встановила право людини на працю саме як право людини, а  не як її обов'язок. Таким чином, небажання  працездатної особи працювати тепер  не є підставою для притягнення  її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.
   Конституція України також проголосила низку  прав людини у сфері застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці; на заробітну плату, не нижче від  визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх  на небезпечних для їхнього здоров'я  роботах; захист від незаконного звільнення [4.ст. 43]; право на страйк [4.ст. 44]; право працюючого на відпочинок, на обмеження максимальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів [4. ст. 45]. Право громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановлено ст. 36 Конституції України [4. Ст. 36].
   Нарешті необхідно зауважити, що в наведених  положеннях Конституції України, які  містяться у статтях 43, 44, 45, і згаданих міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскільки трудова  діяльність, яка відбувається шляхом підприємництва (самостійна трудова  діяльність, праця на себе), має інший  зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.
   Права людини, проголошені Конституцією, набувають подальшої конкретизації  у галузевому законодавстві. Будучи закріпленим у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єктивного  права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на дії держави) [17, c. 63—64]. Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних випадках на державні органи, а також на самого працівника.
   Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колективних трудових прав виступає трудове право.
   Підхід  до трудового права в аспекті  забезпечення прав людини має велике методологічне значення. Саме такий  підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому  забезпеченні трудових прав людини. Законодавець та інші уповноважені на нормотворчу  діяльність органи держави повинні  керуватися в такій діяльності потребами  та інтересами людини, встановлювати  ефективний механізм захисту.
   Права людини роблять актуальною проблему не лише захисту прав найманого працівника, а й адекватного захисту роботодавця  як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип  рівності у встановленні стандартів та гарантій для обох сторін. У цьому  аспекті на порядок денний виходить проблема юридичного забезпечення соціального  партнерства, досягнення соціальної згоди  між соціальними партнерами —  найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і  державою як найбільш впливовими суб'єктами суспільного життя. 
 
 
 

Розділ  III Гарантії права людини на працю за Законом України
   Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під  гарантіями розуміється система  соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють  рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів [15, c. 168].
   Гарантії  прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять економічні, політичні, а до спеціальних —  встановлені державою юридичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав людини, а також практичну  діяльність щодо застосування цих норм.
   Значною мірою права людини забезпечуються юридичними гарантіями, тобто правовими  та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством. У системі юридичних гарантій прав людини і громадянина визначальне місце належить конституційним гарантіям. 

3.1. Державні гарантії  права на працю
   У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо забезпечення трудових прав. Значення загальних  гарантій полягає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями додержання спеціальних гарантій, зокрема  у сфері праці, без їх реального  існування не може належним чином  здійснюватися юридичне забезпечення права на працю.
   До  загальних конституційних гарантій належать такі: проголошення України соціальною державою [4. ст. 1], а людини — її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [4. ст. 3], принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [4. ст. 8], чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [4. ст. 9]; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод [4. ст. 22]; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [4. ст. 24]; юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [4. ст. 124]; Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина [4. ст. 157]. Врахування наведених конституційних положень набуває особливого значення тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудового кодексу України.
   У ст. 36 Конституції закріплено право  громадян на об’єднання у профспілки. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою  захисту своїх трудових і соціально-економічних  прав та інтересів[4. Ст. 36] .
   В ч. 1 ст. 43 закріплене право на працю  як можливість заробляти собі на життя  працею, яку людина вільно обирає або  на яку вільно погоджується. У Конституції  закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено  обов'язок держави щодо створення  умов для повного здійснення громадянами  права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
   Вільне  обрання праці або вільне погодження на неї проголошене ч. 1 ст. 43 Конституції України у відповідності і» статтею 23 Загальної декларації прав людини. Вільне обрання праці та цільне погодження на неї означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому людина може обрати той чи інший вид діяльності, рід занять. Вона може, наприклад, працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або ж самостійно забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу, займатись індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої відповідальності.
   Дуже  важливою є норма, яка вводиться  в дію [4., ч. 2 ст. 43] Конституції. Вона передбачає обов'язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання і підготовки та перепідготовки кадрів. Комплекс цих обов'язків держави можна, по-перше, розглядати як певний механізм забезпечення того права, яке передбачене у ч.1 цієї статті. По-друге, реалізація вказаних обов'язків може привести до порушення вкрай актуальних питань про приєднання України до ряду конвенцій МОП, наприклад Конвенції 156 "Про рівне поводження і рівні можливості працюючих чоловіків і жінок: працівників з сімейними обов'язками" (1981 р.).
   Право на заробітну плату не нижче встановленого  законом рівня забезпечується Законом України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р., (окрема розміром мінімальної заробітної плати, яка є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання [12, ст. 3], обмеженням розміру відрахувань із заробітної плати [12.ст. 26].
   Положення Конституції щодо праці жінок  та неповнолітніх знаходять відображення у чинному законодавстві у  [6. ст. 174], [6.ст.190] КЗпП України, якими забороняється застосовувати працю жінок, осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт для жінок (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучати вказаних осіб до підіймання і переміщення речей, вага яких перевищує встановлені для них граничні норми. Переліки цих робіт затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.
   Чинним  законодавством, зокрема ст. 232 КЗпП України, передбачається і судовий  захист громадян від незаконного  звільнення. Спори працівників про  поновлення на роботі незалежно від  підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини  звільнення, оплату за час вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників, розглядаються  безпосередньо в районних (міських) судах[6. ст. 232] [див. Додатки, Рішення суду].
   Що  стосується винагороди за працю, то її захист, строки і періодичність сплати, а також інші відповідні питання  регулюються Законом України "Про  оплату праці" від 24 березня 1995 р.[12. Розділ IV]
   Ніхто не може бути примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом України "Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 p.) [10].
   Право на страйк належить лише тим, хто працює, і може бути використане ними для  захисту своїх економічних і  соціальних інтересів, що порушуються  роботодавцем, в тому числі і державою. Страйк є крайнім засобом вирішення  колективного трудового спору (конфлікту). Страйк не допускається, якщо він створює  загрозу життю І здоров ю людей, а також на підприємствах і  в організаціях залізничного і міського громадського транспорту (включаючи  метро), цивільної авіації, зв’язку, енергетики, оборонних галузей (у  підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом продукції оборонної  призначення), у державних органах, па підприємствах і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими і небезпечними наслідками.
   [4.Ст.45] Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.
   Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено [1.ст.24] Загальної декларації прав людини та витікає з вимог [2. Ст. 7] Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які стосуються гарантій використання зазначеного права[6. ст. 2].
   Нормальна тривалість робочого часу працівників  у відповідності із ст. 50 КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами  праці, - не більше 36 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При  роботі у нічний час встановлена  тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину[6. ст. 50].
   Право на відпочинок забезпечується встановленням  у КЗпП України тривалості перерви  між змінами, яка має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні [6. ст. 59],а також наданням перерви для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин [6. ст. 66] щотижневих днів відпочинку [6. ст. 67]. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Робота також не провадиться у святкові та неробочі дні, які встановлені ст. 73 КЗпП України [6. ст. 73].
   Всім  працівникам надаються щорічні відпустки і збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Щорічна відпустка надається працівникам тривалістю не менш ніж 15 робочих днів. Працівникам молодше вісімнадцяти років щорічна відпустка надається тривалістю один календарний місяць.
   Чинне законодавство передбачає також  щорічні додаткові відпустки.
   Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та організаційні основи захисту  населення України від безробіття. Безробітними пишаються працездатні  громадяни, які з незалежних від  них причин не мають заробітку  або інших доходів через відсутність  підходящої роботи, зареєстровані в  державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати [8. ст. 2, ст. 11].
   Громадянам  України гарантується право на матеріальне  забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання. Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних  закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри соціального  обслуговування пенсіонерів і інвалідів  тощо).
   Що  стосується захисту громадян, які  постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення та надання  їм відповідних компенсацій і  пільг (Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які  постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р.) [11. Ст. 1].
   Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування  є головним чином асигнування  із державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і  організацій.
   Реалізація  та фінансування діючої системи соціального  забезпечення населення України  спирається переважно на державне забезпечення і управління.
   Соціальне страхування є основним джерелом матеріального забезпечення громадян. Запроваджуються такі самостійні види соціального страхування: страхування на випадок безробіття - створюється фонд сприяння зайнятості населення за рахунок страхових внесків підприємств, громадян і надходжень із державного та місцевих бюджетів; медичне страхування - створюється фонд медичного страхування за рахунок внесків підприємств, громадян та благодійних внесків громадян і підприємств, інших джерел, не заборонених законом. Медичне страхування покликано забезпечити право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою, на допомогу по вагітності і пологах, допомогу при народженні дитини, по догляду за хворою дитиною, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, санаторно-курортне лікування та відпочинок, допомогу на поховання (крім поховання пенсіонерів, що здійснюється за рахунок пенсійного фонду); страхування від нещасних випадків на виробництві - фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств і спрямовується на виплату пенсій по інвалідності, що настала у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, професійним захворюванням, та допомоги в разі тимчасової непрацездатності з тих же причин, відшкодування збитків, завданих каліцтвом на виробництві, та інших виплат працівникам і членам їх сімей, пов'язаних з нещасними випадками на виробництві; пенсійне страхування - фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян і направляється на виплати трудових пенсій за віком, за вислугу років, по інвалідності та в разі втрати годувальника (крім пов'язаних з нещасним випадком на виробництві і професійним захворюванням, що виплачуються за рахунок фонду страхування від нещасних випадків), допомоги на поховання пенсіонерів.
   Крім  соціального страхування Концепція  передбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним, малозабезпеченим громадянам і найменш захищеним категоріям населення ш рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. Це виплата  соціальної пенсії особам, що не мають  права на трудову пенсію, надання  допомоги і пільг сім'ям, що виховують  дітей, обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах і допомоги вдома, надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам шляхом забезпечення безоплатними обідами, одягом, паливом, пільгами щодо квартирної плати тощо.
   Одним із видів матеріального забезпечення громадян є компенсації і пільги громадянам, які потерпіли від  техногенно-екологічних та природних  катастроф. Спеціальний фонд створюється  головним чином за рахунок надходжень із державного та місцевих бюджетів і  використовується на відшкодування  потерпілим громадянам шкоди, завданої їх здоров'ю та надання їм пільг, передбачених законодавством.
   Запровадження вказаної системи соціального страхування  здійснюється поступово шляхом запровадження  окремих його елементів при дотриманні необхідної наступності. Спочатку створюються  передумови реформування системи соціального  захисту, удосконалюється управління страховими фондами, започатковується приватне страхування на комерційній  основі. По досягненні стабілізації в  економіці країни будуть прийняті відповідні акти, що закріплюють здійснення реформ соціального страхування.
   Пенсії, а також інші види соціальної допомоги, які є основним джерелом існування, повинні забезпечувати рівень життя  не нижчий від прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавством (див. коментар до ст. 48 Конституції).
   Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст. 55 Конституції  закріплено, що права і свободи  людини і громадянина захищаються  судом. Оскільки вказані права в  цей час є конституційними, то змінюється механізм захисту цих  прав у разі їх порушення. Конституція  надає можливість безпосереднього  звернення до суду з питань про  захист трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні  трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів[4. ст. 55] [6., Ст. 222, Ст. 232].
   Ці  та інші положення Конституції та законів України мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.
   КЗпП  України встановлює низку гарантій забезпечення права на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території  України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної  підготовки, освіти, з урахуванням  суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних  вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних  нових професій, перепідготовку в  навчальних закладах або у системі  державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови  у прийнятті на роботу і незаконного  звільнення, а також сприяння у  збереженні роботи.
   З 1 січня 2001 р. введено в дію Закон  України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування  на випадок безробіття" від 2 березня 2000р., який передбачає систему прав та обов'язків між застрахованими особами, страхувальниками і страховиками в рамках такого страхування. Створено Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок  безробіття, який здійснює діяльність щодо збору та акумулювання коштів на соціальне страхування та фінансування соціальних виплат та послуг безробітним [7. Ст. 8].
   7 березня 2002 р. Законом України  затверджено Державну програму  зайнятості населення на 2001—2004 роки, де вперше на рівні закону  встановлено обов'язок держави  щодо створення 1,5 млн. робочих  місць і поступового зменшення  чисельності безробітних.
   Законом також передбачено додаткові  гарантії зайнятості для окремих  категорій населення. Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному  віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.
   15 липня 1999 р. прийнято Закон  України "Про прожитковий мінімум", а 5 жовтня 2000 р. — Закон України  "Про державні соціальні стандарти  і державні соціальні гарантії", упровадження яких сприятиме  забезпеченню прав людини, у тому  числі у сфері праці. В законі  до числа основних державних  соціальних гарантій включено  мінімальний розмір заробітної  плати, який поступово має наближуватися  до прожиткового мінімуму. 

3.2. Органи і особи,  що здійснюють  та забезпечують  захист права на  працю 
    До  кола органів, що здійснюють державний  нагляд і контроль за додержанням  законодавства про працю, зокрема, входить Міністерство праці та соціальної політики України, яке є головним (провідним) органом у системі  центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної  політики у сфері зайнятості, соціального  захисту населення, соціального  страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони й умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції.    Діяльність зазначеного міністерства регулюється Положенням, затвердженим Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. № 1035/2000.  Так, у межах своїх повноважень міністерство організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.          Серед основних завдань Міністерства праці та соціальної політики України — забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав громадян, які працюють, шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю. Крім того, серед повноважень цього міністерства — здійснення контролю за виконанням генеральної угоди, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями; забезпечує проведення державної експертизи умов праці; визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці.     У складі Міністерства праці та соціальної політики на базі його структурних підрозділів — Головної державної інспекції праці та Державної експертизи умов праці України — утворено Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, який є урядовим органом державного управління. Положення про цей Департамент затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 50.
     Основними завданнями Державного департаменту нагляду  за додержанням законодавства про  працю є забезпечення захисту  прав працівників через здійснення державного нагляду за додержанням  законодавства про працю (крім питань охорони праці) та про загальнообов’язкове  державне соціальне страхування  від нещасного випадку на виробництві  та професійного захворювання, які  спричинили втрату працездатності, у  зв’язку з тимчасовою втратою  працездатності та витратами, зумовленими  народженням та вихованням, на випадок  безробіття на підприємствах, в установах  і організаціях усіх форм власності  та у фізичних осіб, які використовують найману працю. Слід звернути увагу, що Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю очолює директор департаменту, який є Головним державним інспектором праці України. Зазначений Департамент проводить свою діяльність у взаємодії з центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями. Контроль за своєчасністю й об’єктивністю розслідування нещасних випадків, їх документальним оформленням та обліком, виконанням заходів щодо усунення їхніх причин здійснює [7. Ст. 8] Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України згідно з Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1105-XIV). Державний контроль за охороною праці та своєчасною й не нижчою від визначеного державою мінімального розміру оплатою праці згідно з Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (586-ХІV) здійснюють місцеві державні адміністрації (ст. 24). Необхідно звернути увагу й на проведення державного пожежного нагляду згідно з Законом України «Про пожежну безпеку» (3745-ХІІ), державного санітарно-епідеміологічного нагляду — згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (4004-XII), державного нагляду за ядерною та радіаційною безпекою — згідно з Законом України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (39/95-ВР) Громадський контроль здійснюють трудові колективи через обраних ними уповноважених із питань охорони праці та профспілки через виборні органи і своїх представників. У разі делегування повноважень відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці на підприємствах, в установах та організаціях, а також за якістю проведення атестації робочих місць, за умовами праці та надання працівникам відповідно до законодавства пільг і компенсацій за роботу в шкідливих умовах; здійснення контролю за колективними договорами й угодами (ст. 34).
     Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності» (1045-ХІV) передбачено повноваження профспілок, їх об’єднань щодо захисту прав громадян на працю та здійснення громадського контролю за додержанням законодавства  про працю, а саме за виплатою заробітної плати, додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту (ст. 21).
     Слід  звернути увагу, що питання контролю за виконанням колективних договорів  та угод розглядаються в методичних порадах до теми 16 «Колективні договори і угоди». 

Розділ  IV Право на працю українців за кордоном
    Громадяни України, які постійно проживають на території іноземної держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі законодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування [18. Ст. 1].      Вітчизняні громадяни можуть працювати за кордоном внаслідок: 1) направлення в іншу державу з метою виконання певної роботи;
2) укладення  трудового контракту з конкретним працедавцем на виконання обумовленої роботи за певний термін.        Громадяни України виконують роботу за кордоном, перебуваючи у службових відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під час виконання трудових обов'язків на них поширюється законодавство нашої держави. Водночас окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законодавству держави, визначеному в контракті.  Законодавство України поширюється на спеціалістів, які працюють за кордоном на підставі угод між організаціями різних держав, які, своєю чергою, укладаються на виконання міждержавних договорів економічного, науково-технічного та іншого співробітництва. При цьому працівники залишаються у трудових відносинах з організацією, що відрядила їх за кордон. Оскільки Україна є правонаступницею СРСР у частині його законодавства, то окремі нормативні акти щодо регулювання праці громадян України не втратили чинності й досі. Наприклад, на таких громадян, які працюють за договорами яаЛДпшбергені (Норвегія), поширюються пільги та переваги (право на продовження терміну трудового договору та ін.), які діяли під час укладення договору та були встановлені постановою Ради Міністрів СРСР ЗО березня 1981 року. З питань працевлаштування, здійснення своїх трудових і соціальних прав громадяни України та працедавці іноземних держав повинні керуватися, крім перелічених дво- та багатосторонніх договорів, ще й нормами:Угоди про гарантії прав громадян держав—учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 p.; Угоди між Урядом України та Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення від 28 липня 1995 р. (ратифікованої Законом України 7 травня 1996 p.);
     однойменної Угоди між Урядами України  і Республіки Грузія від 9 січня 1995 р. (ратифікованої Законом України 22 листопада 1995 p.);
     Тимчасової  угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в  районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, у галузі пенсійного забезпечення від 15 січня 1993 p.;
     Угоди про порядок переведення та виплати  пенсій від ЗО липня 1996 p., прийнятої  в забезпечення виконання вказаної Тимчасової угоди;
     Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції та соціального захисту  працівників-мігрантів, підписаної державами—учасницями СНД 15 квітня 1994 p.;
     Угоди про переказ грошових коштів громадян за соціально значимими неторговельними платежами, укладеної між державами — членами СНД та підписаної Україною 9 вересня 1996 p.;
     Договору  між Україною і Латвійською Республікою  про співробітництво в галузі соціального забезпечення від 19 березня 1998 р. і т. ін.
     В Україні питаннями працевлаштування займаються державні організації та недержавні, що є юридичними особами  або тільки громадянами-підприємцями, які отримали ліцензію на заняття  посередництвом у працевлаштуванні за кордоном. Вони залучають іноземних працівників певної спеціальності на підставі установлених квот. При цьому використовується як законодавство України, так й іноземної держави. Досить складною є процедура отримання дозволів на працевлаштування керівників і спеціалістів, запрошених для роботи у фірми з іноземним капіталом, представництва, банки, групи радників, консультантів в окремі держави Східної Європи, приміром, до Республіки Польща. Легальне отримання роботи у багатьох державах Центральної Європи для громадян України є неможливим через достатню насиченість ринку робочої сили. Так, отримати дозвіл на роботу в зазначеному регіоні, наприклад, ФРН, мають можливість лише громадяни країн ЄС. До того ж Україною та ФРН 1995 р. підписано міжурядову угоду (чекає на ратифікацію) про співробітництво в царині боротьби з організованою злочинністю, яка містить розділ про запобігання проникненню нелегальних робітників в обидві країни. Отримати дозвіл на роботу у Великобританії, як і в інші держави "сім'ї загального права", може лише фахівець з рідкісної професії. Практика свідчить, що через скорочення вантажо- пасажироперевезень у Чорноморському, Азовському, Дунайському морських пароплавствах, Укррічфлоті, Чоразморпуті, "Антарктиці", Спілці рибколгоспів, інших компаніях з'явилася надлишкова робоча сила. Громадяни України відповідного фаху шукають роботу за кордоном, у т. ч. на іноземних суднах. Водночас за даними Міжнародної федерації профспілок транспорту (ITF) 88 % суден, що плавають під "зручним" прапором, не відповідають нормам безпеки, на більшості з них не виконуються норми про працю, зокрема щодо її оплати. Саме на таких іноземних суднах працює понад 20 тис. моряків — громадян України. Тому має сенс пропозиція про створення Державного центру зайнятості моряків, який підпорядковувався б Міністерству праці й соціальної політики України, або структури у складі Департаменту морського й річкового флоту Міністерства транспорту України . Це сприяло б створенню належного механізму працевлаштування та захисту прав українських працівників. Громадяни України, працюючи за кордоном, мають право на винагороду за працю. Отримуючи заробітну плату у валюті вони ввозять її відповідно до вимог нормативно-правових документів Національного банку України і Державної митної служби України. Так, порядок ввезення іноземної валюти громадянами-резидентами визначений у підпунктах 3.1.13— 3.1.17, 3.1.19—3.2 Порядку переміщення валюти через митний кордон України, затвердженого Національним банком України та Державним митним комітетом 14 березня 1993 р. № 19029/381 в якому, зокрема, передбачено, що:
ввезена іноземна валюта в сумі 400 дол. СЩА і більше або еквівалент цієї суми в іншій  валюті має бути заявлена в митній декларації або валютні книжці; іноземна валюта, що ввозиться в Україну громадянами-резидентами, пропускається в сумі до 10 000 дол. США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу, встановленому Національним банком України, без документів, що засвідчують джерела походження валюти;
  при ввезенні валюти в сумі, що перевищує 10 000 дол. США, чи еквівалентна в іншій валюті, громадяни-резиденти мають подати митниці документ про джерела походження валюти і заяву на ввезення валюти готівкою з поясненням причин і джерел її походження;
  при ввезенні валюти готівкою на суму до 50 000 дол. США чи еквівалента в іншій валюті громадянам України митницею видається квитанція суворої звітності на ввезену валюту. Якщо валюта ввозиться для юридичних осіб-резидентів, квитанція суворої звітності не надається;
надходження валютних коштів в сумі, яка перевищує 50 000 дол. США, чи еквівалент в іншій валюті має здійснюватися в безготівковому порядку.
     Доходи, одержані за межами України громадянами  з постійним місцем проживання в  Україні, включаються до складу сукупного доходу, що підлягає оподаткуванню в Україні. Суми податку, сплачені за межами України з доходу цих громадян, зараховуються при сплаті ними прибуткового податку в Україні. При цьому розмір зарахованих сум податку з доходів, сплачених за межами України, не може перевищувати суми прибуткового податку, що підлягає сплаті цими особами відповідно до чинного законодавства України. Зарахування сплачених за межами України сум податку провадиться лише у разі письмового підтвердження податковим органом відповідної іноземної держави факту сплати (утримання) податку.
     Сплата  податку з доходів, одержаних  в іноземній валюті, провадиться  у національній валюті. Доходи, одержані в іноземній валюті, перераховуються  у гривнях за курсом Національного  банку України на дату одержання  доходу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                            
 
 
 
 
 

                                                 Висновок
      У даній роботі досліджувались поняття і зміст права людини на працю та його Конституційні гарантії в Україні. Як на сьогодення так і, мабуть, на завжди працевлаштування в Україні, буде актуальною темою.
     Існує потреба в істотних змінах, але  не тільки в трудовій сфері або  у сфері зайнятості, а й в  усіх інших, таких як: економічній та соціальній.
     Для правильної функціональності працевлаштування населення в Україні, необхідно  забезпечити наукове обґрунтування  реальних потреб економіки у трудових ресурсах, належний рівень професійної  підготовки персоналу, надати необхідну  підтримку у перенавчанні, перекваліфікації та працевлаштуванні тих, хто залишився  без роботи. Але одна з головних передумов забезпечення права на працю – це, безумовно, розробка та реалізація урядової програми розвитку трудового потенціалу України, створення  нових робочих місць, галузевих  і регіональних програм зайнятості населення і регулювання ринку  праці, котрі спрямовані на створення  нових та ефективне використання наявних робочих місць.
     Необхідні невідкладні дієві заходи для  запобігання подальшої руйнації трудового потенціалу держави: покращання умов зайнятості й оплати праці висококваліфікованих фахівців, розширення практики професійної  підготовки на замовлення виробництва, модернізація системи перепідготовки і перекваліфікації робітників з  орієнтацією на оволодіння спеціальностями, на котрі є попит.
     Підготовка  високоосвічених і висококваліфікованих фахівців для народного господарства повинна стати одним з провідних  компонентів активної політики з  метою гарантування права на працю, бо саме професіоналізм у ринкових умовах стає головним засобом успішного  залучення людини до трудової діяльності та його конкурентоспроможності на ринку  праці. На розв'язанні цього завдання має бути зосереджена діяльність державних центрів зайнятості. 

Список  нормативно-правових актів та використаної літератури
    Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року.
    Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73)
    Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 p., переглянута 3 травня 1996 року)
    Конституція України від 28.06.1996.
5. Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. // Відомості     
     Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 170. 239
6.  Кодекс Законів про працю від 10 серпня 2010 року.
7. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на            випадок безробіття" від 2 березня 2000р
8.  Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 року.
9.  Закон України „Про охорону праці” від 15 грудня 1993 р.
10.Закон України "Про порядок розгляду колективних трудових спорів     
     (конфліктів)"
11.Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
     внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р.
12.Закон України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р.
13.Болотіна Н.Б. Трудове право України. Підручник. К., „Вікар”.
    2003р.Коментар до Конституції України.
14.Костюк В.А. Трудове право України: Підручник. - К.: Кондор, 2008. - 607 с.;
15.Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав  
     человека и гражданина. — Саратов, 1996.
16.Пилипенко П.Д. Трудове право України. Навчальний посібник. К.,
     „Видавничий дім”. 2003р.
17.Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994.
18.Костюк В.А. Трудове право України: Підручник. - К.: Кондор, 2008. - 607 с.;
19.Дмитренко Ю.П. Трудове право України: Підручник / Ю.П.Дмитренко. - К.:    
     Юрінком Інтер, 2009. - 624 с.;
20.Теліпко В. Е., Дутова О. Г. Трудове право України: Навч. посіб. / За заг. ред.
     Теліпко В. Е.: - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 456 с.
21. Трудове  право. Підручник. Видання 4-те, перероблене і доповнене. За редакцією доктора юридичних наук Пилипенка П.Д..Видавництво: Видавничий дім Інре, Рік видання : 2010, Сторінок: 536.
22. Бойко  М.Д. Трудове право: Навчальний  посібник, К.: "Атіка", 2010
23. Пазенок,  А.С. Права та свободи людини  і громадянина : навч. посіб. / А. С. Пазенок. - К. : Академвидав, 2010. - 176 с. : тв. - (Альма - матер )
24. Погорілко В.Ф. Конституційне право України : підручник / В.Ф. Погорілко, В.Л. Федоренко; М-во освіти і науки України, М-во юстиції України. - 2-ге вид., перер. та доопрац. - К. : Правова єдність Всеукраїнська Асоціація Видавців, 2010. - 429 с.  
 
 

                                            
                                            
 
 
 
 
 
 
 
 

                                           Додатки                                                                                                                                        Справа № 2-483/10    

                                                      Р І Ш Е Н Н Я  
                                           І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И  
17 вересня 2010 року Солом'янський районний суд  міста Києва у складі:    

головуючого судді:            Оксюти Т.Г.                                        
при секретарі:                   Уваровій Ю.С.    

  розглянувши  у відкритому судовому засіданні,  в залі суду, в м. Києві цивільну  справу за позовом ОСОБА_1 до  Відкритого акціонерного товариства  «Український інститут по проектуванню  нафтопереробних та нафтохімічних  підприємств «Укрнафтохімпроект»,  Голови правління Ніколаєнка  Валерія Миколайовича, третя особа  Голова профспілкової організації Відкритого акціонерного товариства «Український інститут по проектуванню нафтопереробних та нафтохімічних підприємств «Укрнафтохімпроект» Постніков Сергій Михайлович про визнання недійсними наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, притягнення до дисциплінарної відповідальності та відшкодування моральної шкоди, -    

                                                    В С Т А Н О В И В:  
 Позивач звернувся  з позовом до відповідачів та просив визнати його звільнення незаконним та скасувати наказ про звільнення №233к від 19.12.2008 року.  
Визнати дисциплінарні  стягнення застосовані до нього  незаконними та скасувати наказ  №93 від 02.12.2008 року та наказ №102 від 19.12.2008 року.  
Зобов’язати ВАТ  «Український інститут по проектуванню нафтопереробних та нафтохімічних  підприємств «Укрнафтохімпроект» поновити ОСОБА_1. на посаді провідного юрисконсульта планово – виробничого відділу ВАТ «Укрнафтохімпрект» з 19.12.2008 року.  
Стягнути з  ВАТ «Укрнафтохімпроект» на користь  позивача втрачений заробіток за час вимушеного прогулу, а саме : 22592,67 грн. за 137 робочих днів, починаючи з 22.12.2008 року (дата незаконного звільнення позивача з посади провідного юрисконсульта планово – виробничого відділу ВАТ «Укрнафтохімпроект») по 13.07.2009 року.  
Притягнути відповідача  до матеріальної відповідальності за ч. 1 ст. 172 КК України та стягнути судові витрати.  
В ході розгляду справи позивач неодноразово уточнював  свої позовні вимоги та згідно останніх уточнень просив визнати його звільнення незаконним та скасувати наказ про звільнення №233к від 19.12.2008 року.  
Визнати дисциплінарні  стягнення застосовані до нього  незаконними та скасувати наказ  №93 від 02.12.2008 року та наказ №102 від 19.12.2008 року.  
Зобов’язати ВАТ  «Укрнафтохімпроект» поновити ОСОБА_1. на посаді провідного юрисконсульта  планово – виробничого відділу  ВАТ «Український інститут по проектуванню нафтопереробних та нафтохімічних  підприємств «Укрнафтохімпроект» з 19.12.2008 року.  
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України стягнути з  відповідача на користь позивача грошові кошти в сумі : 71570,94 грн. за 434 робочих дні, в якості заробітної плати за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 22.12.2008 року (дата незаконного звільнення позивача з посади провідного юрисконсульта планово – виробничого відділу ВАТ «Укрнафтохімпроект») по 16.09.2010 року.  
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України стягнути з відповідача  на користь позивача у зв’язку  з вимушеним прогулом останнього внаслідок незаконного звільнення моральну шкоду в сумі 30000,00 грн.  
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про колективні договори і угоди», притягнути особу, яка представляє власника або уповноважений ним орган у відповідності до норм зазначеного закону та КУпАП до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з невиконанням колективного договору/угоди ВАТ «Український інститут по проектуванню нафтопереробних та нафтохімічних підприємств «Укрнафтохімпроект» на 2008-2010 роки.  
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.