На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Соцологя культури

Информация:

Тип работы: Лекции. Добавлен: 13.11.2012. Сдан: 2012. Страниц: 6. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


?Тема 7. Соціологія культури
Культура як суспільно-історичне явище
Культура як суспільно-історичне явище є предметом дослідження
багатьох наукових дисциплін: філософії, антропології, соціології.
Філософський підхід до культури пов’язаний з високим рівнем абстракції, коли
культура розглядається як явище, що вирізняють з суспільного процесу лише
аналітично. Тому культура трактується як “зміст” або “вираження” суспільства:
– культура – це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або
мислення;
– культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який
передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації.
Антропологічний підхід розглядає культуру на рівні локального
феномену:
– спосіб життя, якого дотримується соціальна група, соціальна спільність;
– спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності,
репрезентований в продуктах матеріальної і духовної праці.
Соціологічний підхід характеризується ототожненням культури з певною
стороною життя людини і суспільства. Згідно цього підходу, культура – це
сукупність засобів, способів, зразків, норм, орієнтирів, правил, ціннісних
уявлень про соціальну поведінку, взаємовідносини людей в умовах конкретно-
історичного соціального середовища, які відповідають їх інтелектуальним,
моральним, естетичним запитам та практичним інтересам.
Отже, внутрішня місткість змісту культури відображає її пограничний
характер, саме тому сучасна наука ще й досі не прийшла до її єдиного
визначення.
Протягом існування людської цивілізації термін «культура» набував
різного змістового навантаження. Слово “культура” походить від латинських
слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси – culturare
(вирощений, оброблений людською працею). Спочатку ці слова стосувалися
праці на землі, але згодом почали вживатися стосовно духовно-практичної
діяльності людини. Так, відомий римський оратор Ціцерон (106-43 до Р. Х.) у
своїх листах у родинний маєток Тустулан називав філософію культурою душі.
Отже, основний зміст культури він вбачав у розвитку мисленнєвої діяльності
людини, вдосконаленні її духовного світу, вихованні гуманності. Загалом
римські мислителі розглядали культуру і гуманність як поняття
взаємодоповнюючі.
В епоху Середньовіччя поняття «культура» набуло світоглядно-
морального змісту. Так, у богословських концепціях термін “культура”
вживається у значенні культу (лат. cultus – вшанування, поклоніння). Культура
сприймалась як результат розгортання змісту релігійного культу, внутрішньому
духовному вдосконаленню відповідно до християнських цінностей. Разом з
тим, паралельно сформувалось уявлення про культуру як особливу форму
поведінки, вихованості, хороших манер.
У німецького філософа С.Пуфендорфа культура зв’язується зі
світосприйняттям, світовідчуттям, світобаченням того чи іншого народу, який
займає певний географічний простір.
В епохи Відродження та Просвітництва поняття культури набуло ще
ширшого змісту. Це поняття ототожнюється з “людяністю”, що виділяє людину
з природи, з історичним духом народів, що втілений у результатах діяльності
людей, характері суспільних порядків і інститутів, у народних звичаях і
традиціях. Під культурою стали розуміти все те, що протистоїть світові
природи, несе на собі відбиток антропогенної діяльності людини – це
сукупність форм, способів соціальної взаємодії людей, внутрішній світ
особистості.
Рубіжним етапом розвитку поняття культури стала праця Йогана Гердера
“Ідеї до філософії людства” (1784). Згідно філософу, культура є здатністю
людини творити, видозмінювати середовище свого проживання, змінюючи при
цьому як навколишній світ, так і свою внутрішню природу.
З осмислення суперечностей буржуазної культури і цивілізації розпочав
відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.
Класичної чіткості проблема суперечностей набувала у працях І. Канта.
Виходячи з розмежування світу природи і світу свободи, він підкреслював, що
перший підпорядкований природній необхідності, а другий – законам природи.
Вихід людства з природного стану і перехід до “морального стану”
відбувається завдяки культурі, яка підносить людину над “тваринністю” свого
існування (прагнення до самозбереження і продовження роду), вдосконалює
свої задатки і здібності, включаючи у цивілізацію та забезпечуючи моральне
виховання. Отже, за Кантом, культура – це здатність людини піднятись від
емпіричного чуттєвого існування до морального буття. Цивілізовані форми
життя засновані на формальній дисципліні, яка забезпечує зовнішні атрибути
шанобливості, ввічливості та позбавляє людину внутрішньої моральної
досконалості. В такий спосіб І. Кант пов’язував поняття культури з розвитком
внутрішнього світу людини, її розуму, а цивілізацію – з певним якісним рівнем
організації суспільного життя людини, відображеного в сукупності форм,
способів взаємодії людей, результатах їх діяльності.
Сьогодні за підрахунками американських учених існує понад 500
визначень поняття «культура».
Американські дослідники А. Кребер і К. Клакхон розділили існуючі
визначення культури на шість типів:
– описові визначення перелічують все, що охоплює поняття культури;
– нормативні визначення орієнтують на ідею способу життя та уявлення
про ідеали і цінності, сукупність стандартизованих практик і вірувань;
– психологічні визначення – ставлять наголос або на процесі адаптації до
середовища, або на процесі навчання та формування навичок;
– структурні визначення – акцентують увагу на структурній організації
культури, наслідуванню, поведінкових реакцій членів групи;
– генетичні визначення звертають увагу на джерела походження
культури;
– історичні визначення культури акцентують увагу на процесах
соціального наслідування, традиції.
Кожне визначення має свої плюси і мінуси, пов’язані з тим, що культура –
явище надзвичайно складне і багатопланове, суперечливе і
багатофункціональне. З’ясувати зміст культури як з пізнавального, так і з
оцінного боку дає можливість визначення культури, сформульоване на
Всесвітній конференції з культурної політики, проведеної під егідою ЮНЕСКО
1982 року. Згідно з прийнятою декларацією, культура тлумачиться як комплекс
характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис
суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя,
основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань.
 
Культура як предмет і об’єкт дослідження соціології
Культура віддзеркалює перебіг суспільних процесів у певних історичних
координатах, відображаючи насамперед стан морального здоров’я суспільства;
рівень політичних і економічних свобод; способи самореалізації особи;
установки і ціннісні орієнтації в сфері трудової діяльності, освіті, дозвіллєвій
сфері; орієнтації громадської поведінки в рамках моральних і правових норм;
уявлення людей про норми взаємовідносин людей відповідно до вимог того чи
іншого соціального середовища чи конкретної ситуації.
Культура становить зміст суспільного життя людини, оскільки розкриває
межі сприйняття та розуміння людьми суті «природного» і «соціального» світів;
ступінь сакралізації свідомості тощо.
Соціологія досліджує культуру як специфічний спосіб організації і
розвитку життєдіяльності людини, виявлений у результатах матеріальної та
духовної праці; в сукупності відношень людини до природи, до подібних собі і
до самої себе; у системі способів, засобів, форм і орієнтирів взаємодії з
соціальними структурами й інститутами.
У площині культурно-соціологічного аналізу знаходяться питання
змінності культурних уявлень, зразків, норм і цінностей соціальних груп або
суспільства загалом протягом певного часу; «внутрішньої культури»
особистості в її найтиповіших, конкретних проявах; процеси творення
культурних благ, їх зберігання і поширення.
Соціологія культури включає також дослідження релігії, моральності,
науки, виховання, освіти, мови, мистецтва, побуту, матеріального виробництва
тощо.
Важливою проблемою соціології є оцінка людьми іншої культури. В
оцінці культур різних народів простежуються три тенденції: етноцентризм
(оцінка іншої культури крізь призму власної), культурний релятивізм
(визнання самобутності будь-якої культури), ксенофобія (неприйняття чужої
культури).
Значущий дослідницький інтерес у соціології культури має питання
культурних конфліктів, позаяк відмінність культур може стати причиною
різного роду конфліктних взаємодій як у середині груп та спільнот, так і між
ними. На загальносуспільному рівні виділяють три основні види культурних
конфліктів: аномія, культурне запізнення, панування чужого культурного впливу. Термін «аномія» запроваджений Е. Дюркгеймом для характеристики
порушення єдності культури у зв’язку з відсутністю чітко сформульованих
соціальних норм. Термін «культурне запізнення», запроваджений У. Огборном,
відображає процес випереджувального розвитку матеріального виробництва у порівнянні з трансформацією нематеріальної культури. Третій вид культурного конфлікту поширений у суспільствах, які були колонізовані. Це нав’язування культури колонізаторів підлеглим народам. Згідно досліджень Б. К.Малиновського, проведених у Південній Африці, наявність протилежних елементів культури у різноманітних суспільствах цієї частини африканського континенту, «тормозили» процес їх національної інтеграції.
До традиційних дослідницьких тем соціології культури відносять:
культурну діяльність як складник способу життя і повсякденної поведінки
окремих соціальних груп, соціокультурні функції діяльності засобів масової
комунікації, зміни у структурі використання дозвіллєвого часу, залежно від
вікових, територіальних, професійних, освітніх показників.
Відомо декілька методологічних підходів до соціологічного аналізу
культури. Авторський колектив посібника «Соціологія» за редакцією доктора
історичних наук, професора Городяненка В. Г. в якості основних виділяє:
– функціональний – основним елементом культури вважає цінності (М.
Вебер розглядав культуру як ціннісні орієнтації особистості у системі
соціальних відносин);
– конфліктний – розглядає культуру як динамічну систему, яка є ареною
конфліктів, породжених відмінностями соціальних інтересів, норм і цінностей
соціальних груп різних рівнів соціальної драбини суспільства (К. Маркс
розглядаєв культуру як особливий спосіб життя полярних класів, який є
джерелом виникнення антагоністичних суперечностей);
– технодетерміністський – розглядає культуру як техніко-цивілізаційне
явище, продукт соціальної діяльності людини (В. Огробн теорія «культурного
відставання» – ціннісні уявлення неадекватно відображають зміст
технологічних інновацій);
– діяльний – зосереджує увагу на розгляді культури як речової форми
суспільних відносин, які уособлюють предмети праці, здібності, смаки, потреби
людини-виробника.
– побутовий – розглядає культуру як різноманітні види і жанри художньої
культури та мистецтва, культуру поведінки людини.
До розвитку спеціальних теорій культури причетна діяльність Р. Мертона
(основні принципи соціології науки); Е. Дюркгейма (соціологія освіти), Т.
Веблена (соціологія вільного часу); Ф. Коена (соціологія молоді).
Авторський колектив навчального посібника «Соціологія культури» за
редакцією Семашка О. М., Пічі В. М. пропонують інший перелік
методологічних підходів соціологічного дослідження культури: культурно-
антропологічний, семіотичний, символічний, аксіологічний, діяльнісний та
конфліктологічний. Цей же колектив виділяв ряд методологічних напрямів, на
які опирається в дослідженні культури соціологія – це:
– структурно-функціональний;
– феноменологічний;
– детерміністичний.
У вітчизняній соціології виділяють три основні рівні соціології культури:
– теоретична загальна соціологія культури, яка розробляє теоретичні
моделі культури як суспільної системи;
– спеціальні соціологічні теорії, предметною областю вивчення яких є
найрізноманітніші аспекти культурного життя суспільства: дозвілля, освіта,
наука, діяльність, засоби масової комунікації;
– емпіричні соціологічні дослідження явищ і процесів соціо-культурної
сфери. Парадигма соціології культури як комплексної теоретичної дисципліни
була закладена працями Е. Дюргейма, М. Вебера, П. Сорокіна, Т. Парсонса, які
вказували на значущість культури як чинника соціальної стабільності і рушія
соціального оновлення.
У вітчизняній соціології культури досліджують культуру у двох напрямах:
інституціональному та споживчому.
Отже, об’єкт соціології культури має кількарівневу структуру, верхня
межа якого визначається межами територіальної спільноти, а нижня –
внутрішньою культурою особистості. Тому однозначно окреслити його
неможливо. У якості об’єкту соціології виступають діяльність спільнот і груп,
носіїв культурних уявлень, цінностей, стилів і норм поведінки; спеціалізована
діяльність окремих груп, прошарків, інститутів, що професійно пов’язані з
формуванням та зберіганням культурного поля того чи іншого суспільства.
Предметом соціології культури є система розрізнюючих цінностей, норм,
засобів, способів, форм взаємодії соціальних суб’єктів.
 
Структурні елементи та підсистеми культури як соціальної системи
Як соціальна система, культура характеризується існуванням наступних
взаємопов’язаних і взаємодіючих підсистем:
– ціннісно-нормативна система, яка відображає ставлення людини до
навколишнього природного середовища;
– ціннісно-нормативна система, яка відображає особливості
функціонування між різними соціальними та соцієтальними системами;
– техно-цивілізаційна підсистема речових форм культури, які уособлюють
предмети праці, здібності, потреби людини-виробника;
– когнігітивна або феноменологічна підсистема результатів духовної
діяльності людини (світогляд, ідеї, уявлення, знання);
– символічно-знакова;
– регулятивна.
Як соціальна система, культура включає такі елементи:
– основні знання, поняття, переконання в сфері культурних норм, правил,
принципів, цінностей, стандартів поведінки;
– культуру мови, письма;
– культуру взаємовідносин, умінь і навичок культурної життєдіяльності
індивідів, груп у будь-якій сфері;
– регулюючі санкції, контроль за виконанням існуючих культурних норм і
цінностей, цивілізований стиль реагування на їх порушення як на рівні
особистості, так і на рівні груп, соціальних спільностей людей.
Базовими структурними компонентами культури як соціальної системи є
соціальні цінності, соціальні норми, соціальний досвід, культурний спадок,
культурні універсалії, спосіб життя, мова, знання.
За Я. Щепанським, цінності – це будь-який предмет, матеріальний або
ідеальний, ідея або інститут, предмет справжній або уявний, щодо якого
індивіди або групи займають оціночну позицію, приписують йому важливу роль
у своєму житті і відчувають постійне прагнення володіти ним. Цінності
соціального суб’єкта можуть бути природними або техногенними;
смисложиттєвими (уявлення про добро, зло, мету, сенс життя), універсальними
(свобода, сім’я, освіта) та партикулярні (сімейні, релігійні тощо).
Соціальні норми – історично зумовлені суспільним життям вимоги до
діяльності і відносин індивідів, соціальних груп, які виражають суспільну
необхідність організації діяльності і відносин відповідно до об’єктивних умов.
Соціальні норми – це своєрідна система правил, зразків, манер, стандартів
поведінки.
Соціальний досвід – сукупність практично набутих індивідами,
соціальними групами, соціальними спільностями знань, умінь, навичок, звичок,
звичаїв, норм, традицій у процесі їх історичної взаємодії. В соціальному досвіді
відображається безпосередня суспільна сутність будь-якого роду діяльності
людини та самого індивіда зокрема. Досвід можна оцінювати як позитивний чи
негативний, практичний, історичний, власний або чужий. Досвід оцінюють з
огляду на його соціально-культурну значущість у процесі соціального прогресу.
Культурний спадок – частина матеріальної і духовної культури, створена
попередніми поколіннями й активно використовувана наступними.
Спосіб життя – частина культури, яка характеризує життя суспільства
загалом, соціальної спільності та особи. Категорія «спосіб життя» фіксує форми
відносин між людьми, спосіб їхньої взаємодії, відносини між суспільством,
соціальною спільністю і особою, між соціальними інститутами та членами
суспільства, співвіднесеність їхніх інтересів. Категорія «спосіб життя»
відображає відношення людини до навколишнього середовища, способи
здійснення та реалізації суспільної праці, форми і способи формування й
реалізації потреб, інтересів, цілей, ідеалів і норм життєдіяльності.
Культурні універсалії – культурні норми, цінності, правила, традиції, які
притаманні всім культурам.
Мова – символічно-знакова система, яка служить засобом людського
спілкування, мислення і самовираження у різноманітних формах практично-
духовної діяльності людини. Мова є засобом збереження і передачі
соціокультурної інформації, управління поведінкою людей.
 
Форми та види культури
Культура має свої форми та види існування. Прийнято виділяти два види
культури – матеріальну і духовну.
Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності
людини та її результати – це знаряддя праці, засоби транспорту, предмети
повсякденного вжитку. Духовна культура включає системи освіти; виховання
та закладів культури; види, форми й рівні суспільної свідомості; форми та види
мистецтва, філософії, релігії, моралі; способи, зразки, еталони поведінки
людини тощо.
Поділ культури на матеріальну і духовну відносний:
– вони не існують відірвано одна від одної, а становлять єдину систему
культури як її складові частини;
– цінності матеріальної культури містять у собі певний елемент духовної
культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі
домашнього вжитку); цінності духовної культури базуються на матеріальній
основі (телебачення, книги);
– інтеграційні процеси в розвитку сучасної цивілізації сприяють
інтеграції складових культури;
– збагачується матеріальний бік духовної культур – преса, радіо,
телебачення; спостерігається насичення виробів матеріальної культури
духовними цінностями – вдосконалені моделі автомобілів, широкий вибір
побутової техніки, комфортабельне житло, які є наслідком творчої діяльності
людини.
До інших видів культури можна віднести: політичну, економічну,
екологічну, праці, побуту, дозвілля, організації, особистісну.
Залежно від суб’єкта-носія культури, виділяють такі її форми:
загальнолюдську, суперкультуру, елітарну, масову, народну, субкультуру та
контркультуру.
Загальнолюдська культура – це сукупність матеріальних і духовних
цінностей, вироблених людством протягом всієї історії свого становлення й
розвитку. Вони сприймаються і трактуються практично однаково: добро,
свобода, справедливість, гріх тощо.
Елітарна культура – це культура, створювана привілейованою частиною
суспільства, професіоналами. Вона включає в себе класичну музику, живопис,
літературу, мистецтво.
Народна культура – культура, створювана анонімними авторами, які не
мають професійної підготовки. До складу народної культури входить: фольклор,
казки, пісні, міфи, танці.
Масова культура – культура масового споживання, яка стирає межу між
елітарною і народною культурами. Це, перш за все, різноманітні стандарти та
шаблони поведінки (мода).
Суперкультура – це культура соціальної спільноти протягом усього
періоду її існування.
Субкультура – набір символів, цінностей, норм поведінки, які характерні
тій чи іншій соціальній групі. Субкультура формується під впливом таких
факторів, як: соціальний клас, релігія, тип поселення, етнічне походження тощо.
Відповідно, розрізняють конфесійні, професійні, етнічні та інші форми
субкультур.
Контркультура – сукупність норм і цінностей, сформованих певною
групою, які суперечать домінуючим у суспільстві. Відомою контркультурою є
богема в західному суспільстві 60-х рр. (хіппі), наші 60-ти десятники
(дисиденти).
Деякі дослідники в якості синтетичної форми культури виділяють взірці
поведінки: обряди, звичаї, традиції. Обряд – сукупність символічних
стереотипів колективних дій, які втілюють певні колективні почуття. Звичаї –
форма регулювання діяльності і відносин людей, з якою пов’язані певні
моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції з боку
соціальної групи, в якій вона сформована. Традиції – елементи соціального і
культурного спадку, які зберігаються і передаються з покоління в покоління.
 
Функції культури
Культура відіграє важливу роль в житті суспільства, виступаючи засобом
акумуляції, зберігання і трансляції соціального досвіду. Ця роль культури
реалізується через ряд функцій. Серед різноманітних функцій, які виконує
культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.
Пізнавальна функція полягає в тому, що через культуру, яка об’єднує в
органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає
світ і саму себе.
Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в
цілісну форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних,
емоційних, чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну
цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу в
соціокультурному вимірі. Отже, основним напрямом культурного впливу на
людину є формування світогляду, через який вона включається до сфери
соціокультурної регуляції шляхом набуття здібностей, навичок, традицій тощо.
Функція накопичення, збереження, систематизації соціального
досвіду (практично набутих людьми знань, умінь, навичок, звичок, норм).
Оцінно-нормативна функція культури реалізується через систему
цінностей і норм, які слугують регуляторами суспільних відносин, культурними
орієнтирами у відповідному соціально-просторовому і соціально-часовому
вимірі суспільного життя. Норми у формі права, традицій, моралі, звичаїв
служать засобами пристосування цінностей до умов конкретно-історичного
соціального оточення.
Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного
досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на
цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю
функцію культура виконує за допомогою складної знакової системи, яка
зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії,
предметах споживання, засобах виробництва.
Інтегративна та дезінтегративна функції. Інтегративна функція
виражається в здатності об’єднувати людей на основі загальносповідуваних
соціокультурних цінностей. Проте, в культурному розвитку має місце і
тенденція до взаємовідштовхування на різних рівнях культурних типів та
окремих культурних напрямів. Спровокувати дезінтеграційні процеси можуть:
відмінності розмовної мови у різних соціальних груп, відмінності способу
життя. Прогрес культури полягає у відносно рівномірному, узгодженому
розвитку всіх її основних функцій. Якщо будь-яка з них гіпертрофується чи
виявляється нерозвиненою, то духовний і матеріальний стани людей
заповнюються деформованими нормами і цінностями.
 
Поняття «цивілізація» і «культура»
Поняття «цивілізація» від латинського кореня «civitas» – громадянство,
громадянин, міське населення, спочатку використовувалося в сенсі «гідний
громадянин, вихований». Лише з середини ХVІІІ ст. почало вживатися для
характеристики певного етапу в культурній революції людства, що почалася з
3500 року до Р. Х. і триває по сьогоднішній день. У цьому сенсі поняття
«цивілізація» є близьким до поняття «культура». Проте ці два терміни є
близькими, але не рівнозначними.
За Г. Чайлдом, основними ознаками цивілізації є: міста, монументальні
громадські будівлі, податки, інтенсивна економіка, виділення ремісництва,
писемність, зачатки науки, розвинуте мистецтво, привілейовані класи, держава.
На сьогодні поняття «цивілізація» інтерпретується на рівнях унітарному,
стадіальному і локально-історичному. В межах унітарного рівня цивілізація
розглядається в якості ідеалу прогресивного розвитку людства загалом;
стадіального рівня – як особливий етап розвитку, при цьому можна виділити
такі цивілізації, як: аграрну, індустріальну, постіндустріальну, космогенну,
техногенну, антропогенну; локально-історичного рівня – як унікальні історичні
утворення, обмежені хронологічними і просторово-часовими рамками.
Соціологічний підхід розуміє цивілізацію як соціум, що характеризується
неоднорідною культурою. Поняття «цивілізація» в соціологічному сенсі
вживається в якості синоніма соціальної освіти, що має загальний часовий і
просторовий ареал, який об’єднується навколо міст, завдяки дії механізму
їхнього зв’язку.
До основних особливостей цивілізації відносять:
– єдиний нормативно-ціннісний простір, домінуючий вплив на
формування якого має релігія, культура і держава;
– генотип соціального розвитку (еволюційний, мобілізуючий,
інноваційний);
– культурний архетип (сукупність несвідомих когнітивних, ціннісних
установок і реакцій поведінки індивіда).
Предметом культури є об’єктивні закономірності розвитку
загальнолюдського і національного культурних процесів, передумови і фактори,
під впливом яких виникають, формуються і розвиваються культурні інтереси і
потреби людей, підкреслюючи неповторність розвитку етносів, країн. Поняття
«цивілізації» відображає загальність культурно-історичного процесу для всіх
народів. Коли ідеї культури стають стереотипами поведінки великих груп
людей, визначають особливості їх світобачення, можна говорити про певний
етап розвитку цивілізації.
Нова соціокультурна реальність в Україні
Нова соціокультурна реальність в Україні є результатом нововведень на
традиційні структури в усіх царинах суспільного життя, особливо структур, які
мають безпосереднє відношення людини до праці і соціальної дійсності.
Руйнування усталеного способу життя створило нові ситуації і проблеми,
що владно вторгаються у суспільну та індивідуальну “картину світу”, суттєво
змінюючи ті чи інші її елементи. Пристосування до нових життєвих обставин
вимагає перебудови старої системи цінностей і норм відносно реально діючої,
корегування способів і засобів життєвого вибору та соціального
самовизначення індивідів, зміни форм наслідування і розвитку суспільного
досвіду.
Світогляд є основним системоорганізуючим фактором внутрішнього світу
особистості, який інтегрує і стабілізує відношення людини зі світом відповідно
до умов соціального оточення. Спробуємо проаналізувати, які змістові елементи
світогляду українців (знання, цінності, погляди, уявлення ) зазнали найбільшої
трансформації.
Важливим компонентом свідомості людини є міфи, які виступають свого
роду глибинним підґрунтям орієнтування у світі, виконуючи функцію
виправдання існуючого порядку речей, мотивів і вчинків. В основі міфу лежить
реальність суб’єктивних смислів, що включає самосвідомість і самооцінку часу,
уявлення про ціннісні орієнтири і норми власного буття.
Для радянських людей соціалістичний міф довгі десятиліття служив
фактором консолідації суспільства і був надійним засобом управління і
маніпуляцій масовою свідомістю з боку владних структур. В основі цього міфу
лежала велична мета – ідеальний образ майбутнього, до якого належить
прямувати. Ця мета визначала ціннісні орієнтації суспільної самосвідомості і
виступала духовним інтегратором, що об’єднував різнорідний соціальний
простір. Головним інтегруючим фактором у суспільній свідомості виступала
ідеологія державності. Соціальна система радянського суспільства була
заснована на чотирьох основних принципах: інтереси держави – над усе;
кожний громадянин знаходиться перед «Родиной» у боргу; дозволено тільки те,
що схвалено державною владою; інакомислення – тяжкий злочин перед
державою. Громадянин, особистість були лише гвинтиками загального
державного механізму, позбавлені свободи вибору, права на власність та
приватне життя.
Підґрунтям формування соціальної та індивідуальної ідентичності стала у
соціалістичну добу солідарність, яка набула колективістських форм і
цілеспрямовано зорієнтовувалася відповідними інстанціями у напрямі
підтримки й поширення офіційних ідеологем та іміджів, різноманітних
трудових починів, політичних пропагандистських кампаній і т. ін. Людина
радянської доби мала соціальну надію – вона прагнула не втратити здатність
діяльно ставитися до життя, не піддаватися тискові життєвих обставин,
оскільки її чекало «світле, безхмарне комуністичне майбутнє», і не стільки,
можливо, її, скільки дітей. Принагідно згадаймо лозунг «Діти – наше світле
майбутнє». На рівні особистісному людина відчувала «турботу» партії про цих
дітей, завдяки створенню розгалуженої мережі піонерських таборів, будинків
відпочинку для матерів з дітьми тощо.
На перший погляд видається, що про краще і мріяти не можна. Проте не
все те золото, що блищить. Під блиском крилася потужна машина ідеологічної
стратегії – підпорядкування нормам, стандартам, зразкам і стереотипам
поведінки та мислення, які допоможуть «втримати на плаву корабель
соціалістичного спрямування», змістовна сутність якого поступово почала
давати тріщину завдяки політичному насильству і диктаторським методам
управління щодо «меншості».
Проблему рівноправності народів було вирішено створенням Paди
національностей у Верховній Раді Союзу. А проблему єдності народу –
зведенням відомого монументу «Робітник і селянка» на ВДНГ у Москві, що
символізували союз селян і робітників країни Рад.
Завдяки всім цим заходам, що мали ідеологічне підґрунтя, за
соціалістичної доби було досягнуто соціального консенсусу.
Проте, концепція «державного соціалізму», згідно з якою саме держава
виступала в ролі благодійника всіх, ґаранта справедливого соціального
забезпечення населення згідно з принципом «від кожного – за здібностями,
кожному – за працею» сформувала у людей психологію «номенклатурної
залежності». Практичні наслідки такої політики сьогодні очевидні: величезна
маса людей є психологічно не підготовленими до самостійного життя, панує
психологія утриманства.
Отже, нині перед пострадянською людиною повною мірою постали
проблеми, що вимагають від неї не лише зовнішнього, правового, а й глибокого
індивідуального світоглядного самовизначення. Пострадянській людині
доводиться переживати драматичний процес втрати традиційної життєвої опори
в цінностях, орієнтаціях та ідеалах. Як наслідок – мільйони людей залишились
у стані повної безпорадності і розгубленості. Конформний стан свідомості, що
спирався на відчуття гордощів за соціалістичну Вітчизну, змінився почуттям
неповноцінності і неспроможності. Соборність, колективізм, як традиційні
слов’янські цінності, випали з кола орієнтирів суспільної свідомості.
Водночас нова доба принесла із собою нові міфологеми. Установка «якось
жити за рахунок інших» змінилася на бажання збагатитися за рахунок інших.
Поширеність думки про переваги індивідуалізму над колективізмом породила
конформізм та сформувала відстороненість до справ у суспільстві загалом. Різка
зміна традиційних об’єктів поклоніння, ідеалів і цінностей призвела до
нігілістичної реакції щодо будь-яких ідей взагалі.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.