На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Кредитна система України: складов механзм, функцонування, регулювання

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 25.11.2012. Сдан: 2012. Страниц: 12. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Кредитна система України: складові механізм, функціонування, регулювання 
 
 
 
 

ЗМІСТ 
 

 

ВСТУП

 
     Актуальність  теми. Кредитна система – сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.
     Кредитна  система складається з декількох  ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу  грошових коштів. Розподіл функцій  між ланками кредитної системи  об’єктивно зумовлений відмінностями  в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу.
     Становлення ринкових умов господарювання в Україні  зумовило перехід до дворівневої  банківської системи, а банки  є практично найважливішою складовою  кредитної системи. Кредитування населення  України є надзвичайно важливим питанням через те, що соціально-економічний рівень його життя дуже низький.
     Певна особа, щоб підвищити свій соціально-економічний  рівень життя прагне більших доходів, яких не може забезпечити держава, тому часто люди розпочинають власну діяльність, а на це потрібні чималі кошти. І тут на допомогу може прийти лише розвинена практика кредитування.
     Крім  того, такого роду допомоги потребують часто й ринкові структури, товарне  виробництво, торгівля, тобто усі  сфери народного господарства. Так  ми можемо сказати, що дослідження сучасного стану та перспектив розвитку кредитної системи є на теперішній час актуальною темою.
     Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження  капіталу, підтримки високої норми народногосподарського накопичення. Кредитна система сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку, поглибленню соціальної та майнової диференціації між різними верствами населення. Найбільш розвинутою вважається кредитна система США, яка представлена Федеральною резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності.
     В Україні кредитна система перебуває  у стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.
     Значний внесок у розробку питань теорії і  практики функціонування кредитної  системи здійснили зарубіжні  вчені: Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер, Е. Шоу, М. Фрідмен, В. Колесніков, Л. Красавіна, О. Лаврушин, Означеній тематиці присвячено праці вітчизняних вчених-економістів, зокрема: О. Барановського, О. Васюренка, А. Гальчинського, О. Дзюблюка, Б. Івасіва, Б. Луціва, В. Міщенка, А. Мороза, М. Савлука, В. Суторміної, Р. Тиркала тощо.
     Метою курсової роботи є теоретичне й практичне обґрунтування шляхів кредитного забезпечення населення та шляхів його удосконалення.
     Відповідно  до даної мети роботи постають такі завдання:
    проаналізувати стан сучасного кредитно-фінансового механізму та показати причини його недостатньої ефективності;
    визначити суть кредитних відносин;
    визначити шляхи та рекомендації щодо підвищення ефективності розвитку кредитної системи України.
     Предметом дослідження є роль банківських і небанківських фінансово-кредитних інститутів у національному кредитуванні.
     Об’єкт дослідження – це кредитна система і проблеми її функціонування.
     Методологічну та інформаційну основу в проведенні дослідження склали вітчизняні публікації з питань фінансово-кредитних відносин та банківської діяльності, законопроекти України щодо функціонування кредитної системи України, статистичні матеріали.
     Структура роботи. Робота міститься на 51 сторінці друкованого тексту, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.
 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОБУДОВИ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Сутність кредитної  системи
     Необхідною  умовою ефективної організації кредиту  як форми економічних відносин і  невід’ємного елементу процесу розширеного  відтворення є функціонування кредитної  системи.
     Суть кредитної системи може бути виражена двояко [14, с. 121]:
      кредитна система ? це сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування і кредитних установ;
      кредитна система ? це сукупність кредитних установ країни.
     Частіше використовується друге визначення, що є більш вузьким та точніше  характеризує інституційну форму організації  кредитних відносин в суспільстві  через кредитні установи, які акумулюють вільні грошові кошти і надають  їх у позику.
     Процес  формування і розвитку кредитної  системи визначається двома об’єктивними економічними передумовами:
    на певному етапі суспільного розвитку з’являється потреба у специфічній формі підприємницької діяльності, пов’язаної з нагромадженням та розподілом тимчасово вільних коштів суб’єктів ринку;
    розвиток товарного виробництва і розширення торгівлі обумовили зростання обсягів грошового обороту, що викликало необхідність його організації і технічного обслуговування.
     Перша передумова пов’язана з виникненням власне кредитних відносин, що визначаються нерівномірністю та асинхронністю індивідуальних процесів відтворення. Незбіг у часі між частиною здійснюваних витрат і надходженням необхідних для цього доходів, викликаний об’єктивними економічними причинами, є характерним для переважної більшості суб’єктів ринку. У результаті, з одного боку, нагромаджуються значні суми тимчасово вільних від обороту коштів, а з іншого, ? відчувається потреба у додаткових грошових ресурсах. Розв’язується дане протиріччя за допомогою інститутів кредитної системи, у яких акумулюються тимчасово вільні кошти підприємств, держави, населення, що використовуються на засадах повернення з метою задоволення економічних та соціальних потреб суспільства. Крім того, у діяльності кредитних установ як специфічній формі підприємницької активності виявляється перевага об’єднання багатьох індивідуальних ризиків, що призводить до їх загальної мінімізації та сприяє оптимальному переливу капіталів між суб’єктами господарювання.
     Друга передумова формування кредитної системи визначається особливостями взаємодії суб’єктів ринку між собою, що здійснюється через кругообіг матеріальних цінностей і грошових коштів в економіці. Потоки товарів і послуг в господарстві повинні врівноважитись відповідними грошовими потоками, які, крім того, обслуговують фінансову систему, маючи односторонній характер, а також забезпечують рух капіталів на грошовому й фондовому ринках. Безпосереднє спрямування грошових потоків від одних суб’єктів ринку до інших є часто-густо економічно недоцільним, а зростаючі масштаби товарного виробництва і обігу роблять таку практику неможливою із-за значних витрат. Дані обставини зумовили об’єктивну потребу в упорядкуванні й технічній організації руху грошових коштів в економіці, що і здійснюють інститути кредитної системи, виконуючи роль основних посередників у забезпеченні руху грошових коштів між різними суб’єктами ринку. Тим самим створюються базові передумови для організації економічного циклу, оскільки від своєчасного отримання коштів залежить ефективність господарювання не лише окремих економічних суб’єктів, але і темпи економічного росту країни в цілому [12, с. 223].
     Формування  кредитної системи як сукупності кредитних установ визначається характером існуючих в країні кредитних відносин та відповідних їм форм кредиту. На різних етапах суспільного розвитку склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції кредитних відносин, що є тією основою, яка загалом визначає кінцеву структуру кредитної системи. Етапи такого розвитку (еволюції) можна визначити наступним чином [14, с. 125]:
     1. Найпростіші форми кредитних відносин, що реалізуються між кредитором і позичальником без участі посередників. У цих умовах кредитна система відсутня. Однак за такої форми стосунків домінує елемент випадковості в укладенні кожної конкретної кредитної угоди, а також існують протиріччя між розмірами і строками вивільнення коштів у кредитора та відповідними потребами у позичальника, що суттєво гальмує розвиток як кредитних відносин, так і всієї економіки.
     2. Виникнення посередників, що виконують банківські функції, акумулюючи тимчасово вільні кошти і надаючи їх у позику, а також здійснюючи розрахунки між різними суб’єктами ринкових відносин. Функціонування посередників дозволяє поєднати інтереси кредиторів і позичальників у масштабах економіки в цілому, створити оптимальні умови для руху капіталів і суспільного прогресу. Домінуючою формою кредитних відносин при цьому поступово стає банківський кредит.
     3. Поява і розвиток спеціалізованих фінансових посередників, що здійснюють обслуговування тих сегментів ринку, які не зайняті банками. Спеціалізація окремих посередників на тих чи інших операціях або обслуговуванні певних суб’єктів ринку вигідно доповнює кредитну систему, збільшуючи асортимент фінансових послуг, що надаються різним учасникам процесу розширеного відтворення.
     4. Створення єдиного регулюючого органу кредитної системи ? центрального банку, що виконує функції управління процесами організації кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування господарства. Даний етап виводить кредитні відносини на якісно новий ? регульований рівень, що дозволяє активно використовувати різні інструменти і важелі державного впливу на функціонування кредитного механізму з метою усунення диспропорцій в економіці.
     Розглянуті  етапи розвитку кредитних відносин і кредитної системи визначили  особливості формування її структури  в нинішньому виді. І хоча у різних країнах кредитні системи відрізняються за конкретним складом інститутів, їх функціональною спеціалізацією відповідно до національних особливостей, в цілому можна визначити загальну структурну схему побудови кредитної системи та ієрархію її елементів, що є характерними для ринкової економіки.
     Усі інститути кредитної системи  поділяються на три основні групи: 1) центральний банк; 2) комерційні банки; 3) спеціалізовані кредитно-фінансові  інститути (парабанки). При цьому  перші дві групи складають  окрему ланку організації кредитних відносин і являють собою банківську систему країни, тоді як третя група формує відносно відособлену систему небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій.
     Функціональне розмежування різних ланок кредитної  системи об’єктивно зумовлене відмінностями у методах діяльності на фінансовому ринку, способах участі у процесі перерозподілу капіталів та забезпеченні руху коштів між різними суб’єктами ринкових відносин.
1.2. Банківська система:  сутність, принципи  побудови, та функції
     Функціональна специфіка діяльності банків зумовлює необхідність організаційно-правового  виділення їх у самостійну, відносно замкнуту структуру, яка називається  банківською системою [18, с. 24].
     Банківська  система має своє особливе призначення, свої специфічні риси і функції в  економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих  банків. Виникає банківська система  не внаслідок механічного поєднання  окремих банків у випадкову сукупність, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, у межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.
     Тому  більш правомірним видається  формулювання банківської системи  як законодавчо визначеної, чітко  структурованої та субординованої сукупності фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльність на постійній професійній основі і функціонально взаємоув’язані в самостійну економічну структуру.
     Самостійність банківської системи як економічної  структури має подвійне спрямування:
    відносно окремих банків як її структурних елементів;
    відносно інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з банківською.
     Відносно  окремих банків самостійність системи  проявляється у специфічних цілях  та функціях її порівняно з цілями та функціями банків.
     Головною  ціллю діяльності окремих банків є одержання прибутку.
     Банківська  система спроможна виконувати три  такі функції:
    трансформаційну;
    створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну);
    забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).
     Трансформаційна функція банківської системи  базується на аналогічній функції  окремих банків. Проте вона не є  сумою механічного складання  подібної функції всіх банків, що входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації – більш масштабна, більш глибока, більш завершена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окремих банків. Це зумовлюється двома обставинами:
      по-перше, в трансформаційний процес активно включається центральний банк. Як банк банків він активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Через механізми рефінансування (кредитні аукціони, кредитування через «облікове вікно», «ломбардне вікно», пряме кредитування окремих банків тощо) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками, і в регіональному аспекті, та ще й у більших масштабах, ніж окремі комерційні банки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошового ринку, розпочаті безпосередньо комерційними банками;
      по-друге, система істотно підвищує трансформаційний потенціал вузькоспеціалізованих банків. Умонтовані в систему, вони дістають можливість виконувати цю функцію в кооперації з універсальними банками. Якщо банк, як, наприклад, Ощадбанк України, спеціалізується на депозитних операціях, то в складі системи він може запропонувати мобілізовані кошти банкам, що виконують кредитні операції. Спільно, як складові системи ці банки можуть забезпечити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку.
     Функція створення платіжних засобів  і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи  її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей.
     Це  ключова функція банківської  системи. У її виконанні беруть участь усі ланки системи – центральний  банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.
     Ця  функція банківської системи  якісно відрізняється від аналогічної  функції окремого банку. Кожний окремий  банк потенційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і  заінтересований розширювати цю свою діяльність, оскільки вона дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої здійснює система в цілому. 

     Функція забезпечення стабільності банківської  діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою  ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших економічних суб’єктів, криють у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки.
     Виконання банківською системою стабілізаційної  функції проявляється двояко:
    у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок – від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;
    у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.
     На  цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:
    страхування банківських ризиків, передусім кредитних;
    страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;
    створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;
    створення механізму обов’язкового резервування банківських депозитів;
    централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов’язані з найбільшими ризиками;
    створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;
    створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;
    узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів).
     У цих заходах виявляється організаційно-правове  забезпечення стабілізаційної функції  банківської системи. Кожний із них  може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище – банківську систему.
     Банківська  система взаємодіє з іншими системними структурами, з якими вона створює  як підсистема більш загальне утворення – економічну систему в цілому. Це, зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна система тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її системний характер, а також суто специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність [18, с. 34].
     До  специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи  і виділяють її з ряду інших, можна віднести:
    дворівневу побудову;
    поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;
    централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
    наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
    гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.
     Дворівнева  побудова – ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно  відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР.
     При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.
     На  другому рівні банківської системи  перебуває решта банків, які в  Україні заведено називати комерційними банками.
     На  відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати  економічних суб’єктів – учасників  грошового обороту: фірми, сімейні  господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система  обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк (рис. 1.1).
     

Рис. 1.1. Схема побудови банківської системи 

     Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.
     Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням  прав і обов’язків кожної ланки  системи.
     Отже, банківська система – це не механічна сукупність багатьох окремих банків, але це і не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує своїми особливими методами та інструментами функціонування грошового ринку та економіки в цілому [18, с. 36].
1.3. Небанківські кредитно-фінансові  установи
     Небанківські  фінансово-кредитні установи теж є  фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові) [12, с. 245].
     У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:
    функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, – у секторі опосередкованого фінансування;
    формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
    розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;
    діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов’язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов’язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності.
     Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних  установ істотно відрізняється  від банківської діяльності:
    вона не пов’язана з тими операціями, які визнані як базові банківські.
    вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов’язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;
    вона є вузько спеціалізованою.
     Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:
      за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;
      за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.
     Формування  грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних  установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так  вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов’язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.
     Усередині групи договірних посередників можна  виокремити:
    страхові компанії;
    пенсійні фонди;
    ломбарди, лізингові та факторингові компанії.
     Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:
    інвестиційні фонди;
    фінансові компанії;
    кредитні товариства, спілки тощо.
     Загальна  схема класифікації небанківських  фінансово-кредитних установ наведена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ 

     Розглянемо  в загальних рисах механізм посередницького  функціонування основних видів небанківських  фінансово-кредитних установ [12, с. 248].
     Страхові  компанії. Договірні фінансові посередники  – це фінансові посередники, що спеціалізуються  на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).
     Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб’єктів (юридичних  та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім’ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.
     Страхові  компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують  певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.
     Пенсійні  фонди – це спеціалізовані фінансові  посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і  фізичних осіб у цільові фонди, з  яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.
     Ломбарди  – фінансові посередники, що спеціалізуються  на видачі позичок населенню під  заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їхньої діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.
     Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні  предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та переданні їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.
     Факторингові  компанії (фактори) – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у  фірм права на вимогу боргу. Ці права  існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.
     Інвестиційні  фонди (банки, компанії). Інвестиційні фінансові посередники – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.
     Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що мобілізовані звичайним для інвестиційних  посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють  у позички фізичним та юридичним  особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання; на кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній, наприклад автомобілів у компанії «Форд», меблів у магазинах конкретної торгової фірми тощо; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін. До групи фінансових компаній можна віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів.
     Кредити фінансових компаній переважно є  короткостроковими і невеликими за розмірами. Тому активи їх досить диверсифіковані, що сприяє послабленню кредитних  ризиків і захисту інтересів їхніх вкладників. Платіжне спрямування кредитів цих компаній сприяє прискоренню реалізації товарів та послуг, що позитивно впливає на економічне зростання. Тому послуги фінансових компаній користуються сталим попитом у країнах з розвиненими ринковими економіками. Там ці компанії активно конкурують із банками, особливо у сфері споживчого кредиту.
     Кредитні  кооперативи (товариства, спілки) –  це посередники, що працюють на кооперативних  засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті  своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам дозволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спеціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу [11, с. 44].
     Вузька  спеціалізація, різноманітність інструментів, умов та методів мобілізації і розміщення грошових коштів роблять сферу функціонування небанківських фінансових посередників дуже сприятливою для фінансових новацій, для розроблення, випробування і запровадження нових фінансових інструментів. Досить сказати, що багато з розглянутих вище структур виникли і набули широкого розмаху лише в ХХ ст. І цей процес не закінчився. Динамічний розвиток економіки, грошового ринку і фінансового менеджменту зумовить появу нових фінансових інструментів та посередників. Процес розвитку традиційних фінансових посередників і поява нових неминуче зачепить і Україну.
 

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ  УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

2.1 Форми, види та  функції кредиту
     Питання про форми та види кредиту з практичного погляду не має такого важливого значення, як інші складові теорії кредиту. Можливо, цим пояснюється надто вільне трактування цього питання в більшості публікацій з теорії кредиту.
     Найбільш  загальним проявом кредиту, в  якому не розкривається його сутність і внутрішня структура, є форма позиченої вартості, в якій вона рухається між кредитором і позичальником [12, с. 309]. Таких форм може бути дві – товарна (натурально-речова) та грошова. Тому й форм кредиту також може бути дві – товарна і грошова.
     У товарній формі кредит надається  у разі продажу товарів з відстрочкою  платежу (комерційний кредит), при  оренді майна (у тому числі лізинг), наданні речей чи приладів у прокат, погашенні міждержавних боргів поставками товарів тощо. У деяких із цих випадків погашення позичок здійснюється в грошовій формі, що дало підстави окремим дослідникам говорити про змішану (товарно-грошову) форму кредиту. Проте так ставити питання можна лише стосовно окремої позички. Кредит же – процес безперервного руху вартості і виділення двох його форм достатньо для характеристики кредиту як процесу.
     Як  правило, у грошовій формі надають  свої позички банки, міжнародні фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко використовує грошову форму кредиту населення – при розміщенні заощаджень у банківські депозити, одержанні позичок у банках тощо. Як уже зазначалось, грошова форма має найширшу сферу застосування, що зумовлено переважно грошовою формою сучасної економіки та перерозподільним призначенням самого кредиту.
     Види  кредиту можна класифікувати  за різними критеріями.
     Залежно від суб’єктів кредитних відносин заведено виділяти банківський кредит, державний кредит, міжгосподарський (комерційний) кредит, міжнародний, особистий (приватний) кредит. У банківському кредиті суб’єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному кредиті – держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб’єктами є господарюючі структури, у міжнародному кредиті – резиденти різних країн. В особистому (приватному) кредиті одним із суб’єктів є фізична особа.
     Залежно від сфери економіки, у яку  спрямовується позичена вартість, можна  виділити:
    виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;
    споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.
     За  терміном, на який кредитор передає  вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п’яти років) та довгострокові (понад п’ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообігу капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.
     За  галузевою спрямованістю кредиту  виділяються такі його види [11, c. 45]:
    кредити в промисловість;
    кредити в сільське господарство;
    кредити в торгівлю;
    кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;
    кредити в інші галузі.
     Залежно від цільового призначення кредиту  можна виділяти такі його види:
    кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);
    кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи; на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва – житлових будинків, літаків, кораблів тощо);
    кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій тощо);
    кредити, пов’язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб’єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).
     За  організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна  виділяти такі види кредиту:
    забезпечений і незабезпечений;
    прямий і опосередкований;
    строковий і прострочений, пролонгований;
    реальний, сумнівний, безнадійний;
    платний, безплатний.
     Кожний  із видів кредиту характеризує певну  грань його внутрішньої сутності, а в сукупності вони дають чітке  уявлення про складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.
     Функції кредиту. Будучи проявом впливу кредиту  на навколишнє економічне середовище, функції характеризують суспільне  призначення кредиту, ту «роботу», яку  він виконує в суспільстві. Як і сама сутність кредиту, його функції є явищем об’єктивним та динамічним. Кожна з них формується стихійно, розвивається в міру розвитку самої сутності кредиту й економічного середовища, в якому він функціонує.
     Серед дослідників кредиту найменше розходжень спостерігається щодо перерозподільної функції. Перерозподільна функція полягає в тому, що матеріальні та грошові ресурси, які були вже розподілені і передані у власність економічним суб’єктам, через кредит перерозподіляються і спрямовуються у тимчасове користування іншим суб’єктам, не змінюючи їх первинного права власності. Розвиток перерозподільної функції, удосконалення практичного механізму її реалізації має ключове значення для підвищення ролі кредиту, для швидкого подолання економічної кризи і забезпечення економічного зростання в Україні [12, с. 311].
     Що  стосується функції кредиту, пов’язаної із забезпеченням потреб обороту  в платіжних засобах, то вона не набула однозначного тлумачення в літературі. Одні автори називають її просто емісійною функцією (Б. С. Івасів), другі – функцією утворення в обороті додаткової купівельної спроможності (А. С. Гальчинський), треті – функцією заміщення справжніх грошей в обороті кредитними операціями (О. І. Лаврушин). Такий різнобій взагалі породжує сумнів у тому, чи виконує кредит подібну функцію. Адже функцію емісії грошей насправді виконує банківська система, а той факт, що банківська система здійснює і кредитну діяльність, не дає жодних підстав поширювати її емісійну функцію на кредит як економічну категорію.
     Окремі  дослідники визнають також контрольну функцію кредиту, вбачаючи сутність її в тому, «що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням  умов та принципів кредиту з боку суб’єктів кредитної угоди». Проте наявність такої функції кредиту багато хто заперечує, посилаючись на те, що контроль властивий не тільки кредитним відносинам, а й багатьом іншим – фінансовим, страховим, торговельним тощо, тобто він не є родовою ознакою лише кредиту.
     Контрольно-стимулююча функція кредиту не обмежується  відповідними заходами кредитора стосовно позичальника. Контрольно-стимулюючий  вплив відчуває на собі і кредитор. Можливість вивільнити з обороту  кошти і вкласти їх у надійні  дохідні позички стимулює кредитора до прискорення обороту свого капіталу, нарощування вільних ресурсів, більш економного їх витрачання, підвищення своєї кваліфікації щодо розміщення вільних ресурсів тощо. При цьому слід мати на увазі, що стимулююча складова цієї функції переважає над суто контрольною. Адже в багатьох випадках суб’єкти кредиту не мають можливості здійснювати формальний контроль за своїми контрагентами.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.