На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик сторична соцальна обумовленсть покарання. Поняття та ознаки покарання. Мета, яку переслдує суспльство в особ держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин. нститут покарання.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 08.09.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


3
План
    Вступ 3
    1. Історична і соціальна обумовленість покарання. 5
    2. Поняття та ознаки покарання 13
    3. Мета покарання 18
    Висновок 26
    Список використаної літератури: 27

Вступ

Практично все життя будь-якого суспільства характеризується наявністю певних відхилень (девіації) в поведінці його членів. Найбільш гострими і несприйнятними для суспільства є злочини. Саме вони дезорганізують нормальну життєдіяльність суспільства, створюючи небажані для нього шкідливі наслідки. Тому однією із функцій держави як політико-територіальної організації суспільства є активна протидія даним соціальним відхиленням. І на протязі тисячоліть держава веде боротьбу з тими особами, які своєю поведінкою порушують встановлені нею норми, заподіюють шкоди охоронюваним законом правам і свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою.

Розвиток та ускладнення суспільних відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють ці відносини, неминуче призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою спрямовувати поведінку особи згідно вимог, які ставить перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І традиційне вирішення останніх вбачається в заборонно-репресивних заходах. Перевага, що надається цим методам розв'язання одвічної проблеми суспільства, зумовлена їх ефективністю з точки зору інтересів держави, тобто в найкоротші строки досягається конкретна мета - придушення опору з боку осіб, які не бажають слідувати правилам поведінки встановленим чи санкціонованим самою державою. Тим більше, що це один з найдешевших методів досягнення такої мети.

За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання.

Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання.

Розвиток нової української юридичної науки і практики, становлення і удосконалення власної правової системи значною мірою зачіпають і інститут покарання.
Дана робота присвячена аналізу і дослідженню інституту покарання і визначення мети, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин.
Відповідно до вищесказаного сформовано і структуру роботи, яка складається

1.Історична і соціальна обумовленість покарання.

Різні часи, різні епохи, різні суспільно-економічні формації по-своєму визначали ті діяння які відносяться до злочинних. Досить таки часто серед такого виду поведінки опинялися дії, пов'язані з непокорою свавіллю та жорстокості з боку держави, не сприйнятті пануючої ідеології, висловлювання думок які не відповідають думці правлячого класу; тобто такі дії, що мають політичне забарвлення. Але завжди перелік злочинних діянь містив в собі посягання на особу, власність, існуючий порядок управління.
Традиційно першим і головним засобом в боротьбі зі злочинністю завжди було кримінальне покарання. Власне держава не змогла б забезпечувати нормальну і стабільну життєдіяльність суспільства без цього кримінально-правового інституту. Тому довгий час покарання залишалося єдиним і самим надійним засобом боротьби зі злочинністю. Змінювалися лише види і система покарань в залежності від того, в якій суспільно-економічній формації перебувало суспільство.
Стан, що характеризував відношення суспільства до інституту покарання, рівень його розвитку відображався в існуючих на певному етапі розвитку людства кримінально-політичних ідеях. Це обумовлено тим, що проблема боротьби зі злочинністю завжди нерозривно була пов'язана з ідеологією, політикою, політичними ідеями та політичними інститутами.
Нерозривність суспільного життя та кримінального покарання відображає таке поняття як кримінальна політика, що розглядається як засоби ліпшої організації правосуддя взагалі і конкретно кримінальної репресії.
Тобто види і система покарань є відображенням пануючих у тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби боротьби зі злочинністю Мельникова Ю.Б. Дифференциация ответственности и индивидуализация наказания - Красноярск, 1989..
Кримінальне покарання відповідає поглядам, пануючим у суспільстві відповідно до основних умов його існування. Якби в законодавство були введені застаріли покарання, що не відповідають визначеному історичному періоду, вони розглядалися б як історичний анахронізм. І, навпаки, якби в законодавство вводилися такі покарання, до яких суспільство не підготовлене ні політично, ні етично, їх чекало б та ж участь.
Соціальна обумовленість покарання полягає в тому, що суспільство в особі державних органів, які виражають його інтереси визначає які суспільно небезпечні діяння є кримінально караними і встановлює вид і міру покарання за ці діяння.
Кримінальний закон і покарання повинні відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів держави, етичним і правовим поглядом, що складаються на цій базі, які характеризують суспільні відносини і класові устрої суспільства Воробей П.А., Коржанский М. Й., Щупаковский В.М. - Завдання і дії кримінального закону. - К., 1997. .
Видатні мислителі, філософи усіх часів в своїх працях значну увагу приділяли кримінально-політичним ідеям: починаючи від Платона і Арістотеля, далі - Беккарія, Монтеск'є, Вольтер, Гемель, Гарро, Калойяні, Гернет, Духовський, Неклюдов, Чубинський та ін., аж до початку ХІХ ст., коли виділилася кримінологія як наука.
Незадоволення щодо стану справ в сфері боротьби зі злочинністю призвело до того, що людство всерйоз замислилося над причинами її виникнення та більш ефективними засобами боротьби з нею. Тому виникнення кримінологічних теорій сприяло загостренню дискусій стосовно кримінального права взагалі та кримінального покарання конкретно.
Основний вододіл між кримінологічними теоріями проходить у двох площинах. По-перше, їх можна поділити на дві великі групи в залежності від того, признають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної та соціологічної орієнтації. По-друге, всі підходи до впливу на злочинність можна поділити на радикальні та помірковані в залежності від того, чи передбачається корінна зміна соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, чи існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно відшукати можливості для зниження або стабілізації злочинності.
Перший напрямок говорив про злочинність і про біологічну прирожденність чи схильність людини до злочину. Його вплив позначився на методах і засобах боротьби зі злочинністю. Другий напрямок у кримінології виник з визнанням соціальної природи і соціальних причин злочинності. Стосовно до проблеми засобів боротьби зі злочинністю представники цього напрямку в кримінології стояли і стоять за широкий вибір запобіжних заходів соціального плану і такої системи покарань, що сприяла б соціальної реадаптації злочинців.
Генетичні теорії причин злочинності . Розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом . В добу бурхливого розвитку генетики , коли людству відкрились її неймовірні перспективи , досить привабливо було знайти маленьку біологічну частку , яка , передаючись від батьків до дітей , ніби вірус , заражає людей схильністю до злочинів.
В 20-і роки німецькі вчені Й.Ланге та Ф.Штумпфіль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом , намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г.Кранца та К.Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини: чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання Дубинин Н.П. Генетика, поведение, отвественность. - М.,1989.
.
Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки) . В 1924 році американський дослідник Макс Шлапп опублікував статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в'язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.
Клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику.
В 60-і роки дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу, яку умовно можна назвати хромосомною . Патриція Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в'язнів в Шотландії , вона встановила , що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян .
В 90-і роки по Америці пройшла хвиля насилля. Оскільки влада не була спроможна приборкати злочинність, до вирішення цієї проблеми активно підключались різноманітні суспільні структури. Лідируючими серед них стали медичні організації. Роль медиків з кожним днем стає настільки значною, що поступово поліцейські сили відійшли на другий план.
Медики стали розглядати насильство як наслідок якоїсь таємної інфекції або нової хвороби ,яка вразила суспільство . В цьому значенні термін “епідемія насильства“ - не лише образне порівняння. В американській системі охорони здоров'я виникло нове бачення того, як можливо боротися з цією епідемією. Фундаментальною основою для нового підходу до вирішення проблем насильства є зміщення акцентів: головна увага приділяється не реагуванню на факти насильства яке вже сталось, а зміненню соціальних і поведінкових факторів, що викликають насильство (клінічний варіант кримінології ).
Ініціатива медиків дала новий імпульс науковим дискусіям про роль генетичних факторів в генезисі злочинів. Нажаль професіонали в галузі медицини виявилися делітантами в галузі кримінології . До того ж дуже приваблива перспектива вирішення віковічної проблеми злочинності за допомогою нескладної процедури стерилізації .
Психіатричні концепції причин злочинності Новий напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження австрійського вченого Зігмунда Фрейда . Вчення З.Фрейда нерідко зводять до концепції сексуальності , хоча вона була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної теорії .
Сутність теорії Фрейда розкривають за допомогою трьох понять: Воно , Я , над-Я . Агресія є складовою частиною Воно , яке стримуєтся за допомогою Я .
Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів , зокрема в кримінальній галузі. На її основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена злочинності . На його думку , людина народжується злочинцем , а її життя - процес пригнічення руйнівних інстинктів , які закладені в Воно З. Фрейд - Психоанализ. Религия. Культура. - М.,1992..
Сам Фрейд майже не намагався аналізувати феномен злочинної поведінки . На його думку інстинкт смерті “ функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі , зводячи життя до первинного стану неживої матерії .
Ідеї Фрейда отримали значний розвиток в рамках клінічної кримінології.
В 19 ст. Феррі та Горафало розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому, що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до злочину. В 20 ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму науки про методи впливу на злочинність - клінічної кримінології. Представники цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий засіб.
Методи впливу на злочинність , які розроблюються вченими цього напрямку, пов'язані з невизначеним покаранням злочинців ( позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок про втрату небезпечного стану ) . Ця практика в 70-80-і роки була досить популярною в ряді країн . Наприклад, в США біля 80% в'язнів відбували строк по невизначеному вироку .
Нажаль, надії на радикальне оздоровлення суспільства за допомогою різноманітних методик не виправдались .
Кримінологічний розвиток концепції аномії. Найбільшою популярністю серед соціологів початку 20 ст. користувалась концепція аномії .В 1938 р. Роберт Мертон опублікував статтю “ Соціальна структура та аномія” в якій застосував концепцію аномії відносно проблем кримінології. Одна з головних ідей Мертона полягала в тому, що основною причиною злочинності є протиріччя цінностями, на досягнення яких суспільство націлює людей, і можливостями їх досягнення по встановленим суспільством правилам. Стаття Мертона дала міцний поштовх використання феномену аномії при поясненні причин злочинності.
В 1961 році учень Мертона Кловард опублікував монографію “Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп“. Автор переконливо показали, що суспільство прищеплює підліткам різноманітні цінності, мало піклується про те, чи є їх досягнення реальним для більшості молоді.
Одночасно зі статтею Мертона в 1938 році з'явилась робота Торстона Селліна “Конфлікт культур і злочинність“. Селлін розглядав в якості криміногенного фактора конфлікт між культурними цінностями різних суспільств. На основі цієї теорії американський соціолог Коєн у 1955 році розробив концепцію субкультур. Практичні висновки з цієї теорії полягали у необхідності контролювати процеси еміграції, приймати міри по зближенню культур різних соціальних прошарків і груп, виключати елементи, що викликають їх протиріччя. Ця концепція направила увагу кримінологів на аналіз взаємозв'язку культури суспільства і злочинності.
Теорія стигми В 1938 році поряд з іншими з'явилась цікава робота вченого з Колумбійського університету Френка Таннербаума “Злочинність і суспільство“. Він намагався застосувати до вирішення кримінологічних проблем соціологічну теорію Джорджа Міда, який розглядав суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на поведінку оточуючих (інтеракцій).
Застосувавши ці положення до проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена Таннербаумом концепція “недопустимості драматизації зла “ в значній мірі охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності, який в подальшому трансформувався в теорію стигми. Стигма в перекладі з латинської означає тавро. Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми кримінального рецедива.
На розвиток теорії стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках відмінностей злочинців від незлочинців кримінологи досліджують різницю між засудженими і незасудженими. В дійсності серед несудимої частини суспільства злочинців також немало, і серед незасуджених різниця між злочинцями незлочинцями неістотна.
Кримінологічні ідеї впливали і впливають на кримінальну політику, кримінально-правові теорії, законодавство і на організацію кримінальної репресії.
Кримінально-політичні ідеї і розуміння про роль репресії в суспільстві, значенні її як засобу боротьби зі злочинністю було ідеалом не тільки фахівців-юристів, але і політичних діячів, філософів і соціологів.
Сучасні кримінально-політичні ідеї та пов'язані з ними погляди на злочин та покарання по суті відображають боротьбу різноманітних течій. Однак цього не зовсім досить, оскільки сучасний стан справ в цій сфері свідчить про недостатню ефективність сучасного інституту покарання.
Варто зауважити, що проблемам, які пов'язані з покаранням, його соціальною та правовою ефективністю та визначенню головних напрямів в кримінальній політиці значна увага приділяється з боку міжнародно-правових організацій. Пошуки в цьому напрямі зачіпають як матеріальне так і процесуальне право.
Таким чином, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, присвяченій цій проблемі, вона залишається ще не цілком розкритою і не до кінця дослідженою. Однієї з причин такого становища, є з одного боку, безмежні і практично невичерпні можливості в пізнанні навколишнього світу. З іншого боку, кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свої власні погляди на дослідження питань і найбільш вірних напрямків, способи і засоби їх вирішення, використовуючи одночасно суперечливий досвід, накопичений попередніми епохами, поколіннями.

2. Поняття та ознаки покарання

Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з'ясувати його місце в структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою Кудрявцев В.Н. Закон, проступок, ответственность. - М.,1986. . Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання.

Юридична відповідальність - складова частина, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності полягає в усвідомленні особою свого обов'язку перед суспільством, в суворому, невідхильному та ініціативному виконанню нею своїх обов'язків, в почутті відповідальності за доручену справу, в обов'язку дати відповідь за свої дії, в позитивній чи негативній оцінці дій особи колективом, суспільством, державою Мельникова Ю.Б. Дифференциацмя ответственности и индивидуализация наказания - Красноярск 1989. . Ці ознаки характеризують загальносоціальну відповідальність як відповідальність в основному позитивну. Але вона може виступати в якості негативної, ретроспективної відповідальності. В цій якості вона втілюється або у формі моральної відповідальності (суспільний осуд), або у формі юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення, яка знаходить свій вираз у державно-примусовому впливі на правопорушника.

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.

Юридична відповідальність являє собою один із спецефічних проявів загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки зору закону, поведінку.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.
Покарання є однією із форм (самою основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).
У науці кримінального права, до покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи - судимість Кримінальне право України Загальна частина. - підруч., під заг. ред. проф. П.С. Матишевського, доц. П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка - К.1998.. М.Й. Коржанський дещо по-іншому формулює визначення покарання. На його думку покарання - це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці Коржанський М.Й. - Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. - К.,1996..
У ст.43 КК Російської Федерації покарання визначається як “захід державного примусу, що призначається вироком суду. Покарання застосовується до особи, що визнана винною в скоєнні злочину, і полягає в предбачених даним Кодексом позбавленні чи обмеженні прав і свобод цієї особи”.
У ч.1 ст.50 КК (Кримінальний кодекс) України зазначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Розглянемо основні ознаки покарання, які його характеризують та на основі яких ми можемо відмежувати кримінальне покарання від інших заходів державного примусу.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна-ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття по-карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз-глянути основні ознаки покарання.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом законного державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.
Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран-ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле-но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінально и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.