На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Загальна характеристика осудност неосудност у чинному законодавств. Поняття та ознаки субєкта злочину. Осуднсть субєкта злочину: поняття та риси. Обмежена осуднсть. Неосуднсть. Вдповдальнсть за злочини, вчинен у стан спянння.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Правоведение. Добавлен: 21.05.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1
План

Вступ;
Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у чинному законодавстві;
Розділ 2. Суб'єкт злочину, загальна характеристика:
2.1. Поняття суб'єкта злочину;
2.2. Ознаки суб'єкта злочину;
Розділ 3. Загальна характеристика осудності суб'єкта злочину:
3.1. Осудність: поняття та риси;
3.2. Обмежена осудність;
3.3. Неосудність;
3.4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння;
Висновок;
Список використаної літератури;
Додатки.
Вступ

На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної і дуже цікавої проблеми достатньо проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це - на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.
На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов'язаних з осудністю і неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі - лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі - взагалі не були висвітлені.
Теоретична і практична зацікавленість проблемою осудності обумовлена перш за все тим, що вона пов'язана зі складною формою суспільного буття і соціальної діяльності людей, а саме - їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.
Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов'язаним з нею, психічним діянням.
Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у
чинному законодавстві.
Проблема осудності й неосудності в сучасній постановці питання виникла на межі 18 - 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з'ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров'я, чи ні.
Уперше формула неосудності була наведена у французькому Кримінальному кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.
Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.
Це принципове положення зафіксоване і в сучасному українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського кримінального законодавства, в якому вирішувались питання Загальної частини кримінального права - в Керівних началах по кримінальному праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.
Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.
Відносно розгорнута формула неосудності була наведена в Основних началах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року. У них визначалось, що заходи медичного характеру належить застосовувати до осіб, які вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому стані, коли вони не можуть усвідомлювати своїх дій або керувати ними. У Кримінальних кодексах союзних республік були відтворенні положення Основних начал з тією лише відмінністю, що в Основних началах мова йшла про неосудність як умову застосування заходів медичного характеру, а в Кримінальних кодексах союзних республік - про неосудність деякою термінологічною різницею як про підставу звільнення від покарання. Тільки до Кримінального кодексу УРСР було внесене суттєве уточнення. У ньому йшлося не про вчинення злочину неосудною особою, а про вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння.
Прийняті в 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік дали більш повну характеристику поняття неосудності.
Ця формула неосудності була відтворена в усіх Кримінальних кодексах союзних республік, прийнятих у 1959-1961 рр. Фактично залишилось таке визначення неосудності і у кримінальному законі України 2001 р.
Про так звану “обмежену” або “зменшену”, “пограничну”, “відносну”, “часткову”, “спеціальну”, “незначну”, “суміжну” осудність вперше згадують Кримінальні кодекси німецьких держав: Брауншвейгський 1840 р., Гессенський 1841 р., Саксен-Альтенбургський 1841 р., Баденський 1845 р., а взагалі сам термін “зменшена” осудність вперше був виголошений на Інсбрукському з'їзді юристів у 1904 р.
Виділяють фактори, що обумовлювали обмежену осудність: слабоумство, стан сп'яніння, недостатній психічний розвиток, надто несприятлива і така, що розбещує обстановку в дитинстві тощо. У всіх випадках передбачалось зменшення покарання.
Питання про обмежену осудність по-різному вирішувалось у кримінальному законодавстві європейських країн в минулому.
Російському кримінальному законодавству термін обмеженої осудності не був відомий, але у Зводі кримінальних законів 1857 р. в числі обставин, які пом'якшують вину, визначали слабоумство, легковажність, крайню неосвіченість.
“Руська правда” передбачала лише зменшення відповідальності залежно від психофізіологічного стану Суб'єкта. Так, якщо вбивство сталося під час сварки на бенкеті у стані сп'яніння, то в цьому разі застосовувалась відповідна норма, якою передбачалась зменшена відповідальність. В Артикулі військовому Петра І також передбачалось зменшення покарання, якщо злочин вчинено, за сучасною термінологією, у стані крайнього збудження (афекту).
Надалі визнали обмежену осудність за кримінальним законодавством таких держав, як Швеція 1864 р., Данія 1886 р., Фінляндія 1889 р., де передбачалось і пом'якшення покарання обвинуваченому.
Серед різних шкіл кримінального права (класичної, соціологічної, антропологічної та вульгарно-соціологічної) не було єдиної думки щодо обмеженої осудності.
Давньонімецький криміналіст Клейшнод розрізняв кілька ступенів осудності -на Ѕ; 1/3; ј/.
За радянських часів питання про “динаміку” осудності (неосудності) як юридичне поняття виникло кримінально-правовій доктрині в 20-х роках. М.Паше-Озерським була висловлена думка, що осудність (неосудність) є поняттям рухомим, динамічним.
На захист поглядів Клейшнода виступав за радянських часів і Ю.Сущенко, який виокремлював повну, зменшену і часткову осудність. Дехто з прихильників обмеженої осудності відносив її до неосудності, дехто - до межового стану між осудністю та неосудністю.
Незважаючи на те, що ідея невизначених критеріїв осудності (неосудності) була піддана різкій, але справедливій критиці і відхилена юридичною наукою і практикою, питання про динаміку осудності (неосудності) залишилося без відповіді. Це дало підстави деяким фахівцям пізніше стверджувати, що поняття осудності (неосудності) динамічне, що між осудністю і неосудністю або між особами психічно здоровими і хворими є щось середнє, проміжне, що є низка перехідних ступенів тощо.
Ті вчені, юристи і психіатри, які за часів виступали проти обмеженої осудності, вважали, що ніхто не може бути суб'єктом злочину частково, в зменшеному розмірі, що неможливе визначення критеріїв обмеженої осудності, бо діагностування психічних захворювань взагалі важка справа при їх численності, й відповідно неможливо встановити відтінки, ступені обмеженої осудності, зафіксувати її межі, що в обмежено осудної особи можливість усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними хоча й знижена, зменшена, але зберігається. Якщо в особи така здатність є - то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності не має - то вона неосудна.
У 1991 р. в СРСР були прийняті нові Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, де в ст. 15 було вперше закріплено поняття обмеженої осудності, але можливо у зв'язку з розпадом СРСР жодна з союзних республік не встановила цю правову норму в своєму національному кримінальному законодавстві.
Протягом майже двох століть обмежену осудність визнали й закріпили в кримінальному законодавстві Австрії, Азербайджану, Бразилії, Грузії, Італії, Казахстану, Латвії, Лівії, Німеччини, Польщі, Росії, Угорщини, України, Франції, Чехії, Швейцарії, Японії та деяких інших держав.
На сьогодні питання обмеженої осудності залишається спірним та дискусійним у доктрині кримінального права і в судовій психіатрії. Зараз кримінальній доктрині загалом відомо вже більше тридцяти її “видів” і “ступенів”, практично всі вони є синонімами обмеженої осудності. Стосовно науки кримінального права і психіатрії були як прихильники визнання і юридичного закріплення обмеженої осудності (психіатри - І.Фарбер, Б.Алмазов, Д.Майер; юристи - Ю. Антонян, С.Бородін та інші), так і ті, хто заперечує необхідність визнання правової норми (психіатри - В.Сербський, В.Кандинський, О.Насінник; юристи - М.Таганцев, А.Кістяківський, І.Карпець та багато інших).
Насамперед слід зазначити, що переважна більшість країн світу, такі як Болгарія, Велика Британія, Голландія, Ізраїль, Румунія, США, Узбекистан, не визнають обмежену осудність. [ 7 ]
Розділ 2. Суб'єкт злочину, загальна характеристика:

2.1. Поняття суб'єкта злочину:

У нормах кримінального закону термін “суб'єкт злочину” не вживається. У багатьох статтях Кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчиненні злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. [ 2 ]
У Кримінальному кодексі України 2001 року приписи щодо суб'єкта злочину об'єднані в окремому IV- му розділі, який має назву “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)”. У цьому розділі використано відомі науці кримінального права два види суб'єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки (критерії), які характерні для кожного виду суб'єкта злочину. [ 4 ]
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК “Суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.” [ 1 ]
Спеціальним суб'єктом злочину, говориться в ч. 2 ст. 18, є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути певна особа. [ 4 ]
Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. [ 3 ]
2.2. Ознаки суб'єкта злочину:

Отже, в ст. 18 КК визначені загальні ознаки (критерії) настання кримінальної відповідальності, які характеризують суб'єкт злочину, а саме: 1) фізична особа;
2) особа, яка досягла до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку;
3) осудна особа.
Ці загальні ознаки характерні і для спеціального суб'єкта злочину, який ще володіє додатковими ознаками, виписаними в окремих нормах Особливої частини кодексу, зокрема такими, як громадянство, посадове становище, виконання професійних чи спеціальних функцій. Наприклад, суб'єктом злочину одержання хабара (ст. 368) може бути лише посадова особа, суб'єктом військових злочинців - лише військовослужбовець, суб'єктом державної зради (ст. 111) - лише громадяни України, суб'єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271) лише особа, на яку були покладені обов'язки щодо відповідальності за додержання правил про охорону праці на виробництві тощо. [ 4 ]
У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб'єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб'єктом, на відміну від поняття “загальний суб'єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік. [ 2 ]
Окремо зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності з вчинений злочин лише фізичних осіб означає, що суб'єктом злочину не може бути юридична особа (установи, організації. підприємства) Питання щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб є дискусійним і не знайшло свого вирішення у кримінальному законодавстві тієї або іншої держави. Так, на початку 20 ст. законами США було передбачено кримінальну відповідальність юридичних осіб, винних у злочинних діях у сфері господарювання, з покаранням за такі дії штрафом. У 1978 р. Європейський Комітет з проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб'єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини, що давало б змогу судам застосовувати у таких справах покарання не лише у вигляді штрафу, а й у вигляді заборони діяльності підприємств чи інших об'єктів, якщо їхня діяльність завдавала великої шкоди людям, суспільству чи самій природі. Такою рекомендацією скористалися Англія, ФРН і Франція.. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння. Це. Зокрема, може бути керівник (голова, начальник, уповноважений тощо), його заступник або керівник відповідного підрозділу чи галузі, який використав певні повноваження юридичної особи і безпосередньо вчинив злочин. Наприклад, за випуск на товарний ринок або іншу реалізацію споживачам неякісної продукції, що створює при наявності відповідних ознак склад злочину, передбачений ст. 227, підлягає кримінальній відповідальності лише особа, на яку покладено обов'язки щодо випуску продукції належної якості або контролю за її випуском або реалізацією.
Суб'єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.
Схема 1
Суб'єкт злочину, його види та ознаки

1
У теорії кримінального права прийнято розрізняти такі поняття, як “суб'єкт злочину” і “особа злочинця”. Суб'єкт злочину - це один із елементів будь-якого складу злочину. Як уже зазначалося, складовими поняття “суб'єкт злочину” вважаються фізична особа, її осудність, вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб'єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище тощо). Поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психофізичні), тобто комплекс його ознак: особливі властивості, його зв'язки та стосунки з іншими людьми, його моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, його життєві настанови. Врахування ознак, властивих злочинцеві, є однією з умов призначення судом справедливого покарання. Поняття “особа злочинця” широко користується наука кримінологія.
Сучасне міжнародне кримінальне право визнає лише індивідуальну кримінальну відповідальність фізичних осіб за вчинення ними злочинів проти миру і безпеки людства. Якщо злочинні дії таких осіб були пов'язані зі злочинними діями держави, остання має відповідати за загальними нормами міжнародного права (застосування до такої держави економічної блокади, виключення її представників з міжнародних організацій, розрив дипломатичних відносин тощо), а фізичні особи - кримінальну за нормами міжнародного кримінального права.
Офіційний статус особи (голова держави або уряду) не може бути підставою для звільнення її від кримінальної відповідальності за злочини проти миру і безпеки людства.
Водночас у багатьох кримінально-правових нормах як Загальної, так і Особливої частини кодексу, вживаються щодо суб'єкта злочину спеціальні дефініції різноманітна термінологія, що відповідає змісту такої норми і з якою кримінальний закон пов'язує певні юридичні наслідки. Мова йде про вживання таких дефініцій і термінів: А) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; Б) особа, яка вчинила умисний злочин; В) особа, яка вчинила злочин з необережності; Г) особа, яка вчинила злочин у віці від 14 до 16 років; Д) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); Е) особа, до якої застосовується примусові заходи медичного характеру (ст. 93); особа до якої застосовується примусове лікування (ст. 96); Ж) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо.
У статтях Особливої частини КК суб'єкт злочину частіше за все не означено тому, що суб'єкт злочину - це людина, і лише вона може вчинити й нерідко вчиняє діяння, що заборонено кримінальним законом. Водночас у Загальній частині кодексу дано визначення суб'єкта будь-кого злочину. Іншими словами, суб'єкт злочину є обов'язковим елементом кожного конкретного, виписаного в Особливості частині кримінального кодексу складу злочину. [4]
. Розділ 3. Загальна характеристика осудності суб'єкта злочину:

3.1. Осудність: поняття та риси:

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осуд-ність особи є однією з обов'язкових умов кримінальної від-повідальності за вчинення передбаченого кримінальним за-коном суспільно небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Поняття осудності дано в ч. 1 ст. 19 КК: «Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».
Осудність пов'язана з психікою людини, а психіка -- це функція головного мозку, його здатність відображати об'єк-тивну дійсність.
Отже, осудність в широкому її розумінні - це такий психічний стан людини, за якого вона усвідомлює характер поведінки, розуміє її значення і керує своїми вчинками.
Злочинні дії, як і всі інші вчинки людей, визначаються і контролюються психічною організацією людини, її свідомістю і волею.
Психічні прояви людини полягають у повній спроможності (осудності) чи зменшеній спроможності (обмежена осудність) або неспроможності (неосудність) усвідомлювати свою поведінку або керувати своїми діями.
При вчиненні злочину особа розуміє зміст і значення с поведінки та свідомо спрямовує її на досягнення бажаних для неї результатів. Осудна особа завжди має свободу вибо и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.