На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Ршення, ухвали, постанови судв як процесуальна гарантя дяльност по застосуванню права. Вимоги щодо судового ршення. Набрання чинност ршення суду. Ухвали суду першої нстанцї. Апеляцйне оскарження ршень ухвал суду першої нстанцї.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 13.05.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


38
1
Зміст

І. Вступ
ІІ. Поняття і види судових постанов
1. Рішення, ухвали, постанови судів як процесуальна гарантія діяльності по застосуванню права;
ІІІ. Судові рішення;
1. Рішеннями про присудження;
2. Рішення про визнання;
3. Конститутивні рішення;
IV. Вимоги, яким має відповідати судове рішення
1. законність і обґрунтованість;
2. правильне застосування норм матеріального та процесуального права;
3. Обґрунтованість встановлених доказі судового рішення;
4. Безумовність судового рішення;
V. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання
1. обов'язкове;
2. факультативне;
VI. Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив
VII Набрання чинності рішенням суду
1. Неспростовність рішення;
2. Виключність;
3. Преюдиціальність;
4. Правова дія здійсненності в часі;
5. Суб'єктивні межі законної сили судового рішення ;
VIII Ухвали суду першої інстанції
IX. Право на отримання копії ухвали суду
X. Право апеляційного оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції та процесуальний порядок його реалізації
І Вступ

В умовах створення правової держави все більшого значення набувають соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи громадян України. Одним з найважливіших засобів, який забезпечує реалізацію цих прав, є судова система держави.
Сфера судового захисту суб'єктивних прав у правовій державі постійно розширюється, тому що саме суд забезпечує правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільно-правових спорів, здійснення правосуддя у цивільних справах. Судовий захист - найвища гарантія забезпечення прав, свобод та інтересів громадян, оскільки правове становище суду, його функції створюють переваги в забезпеченні законності. Суд як орган державної (судової) влади здійснює правозастосовчу діяльність. Ця діяльність завжди пов'язана з ухваленням відповідного правозастосовчого акта - судової постанови. Судові постанови, як самостійний правовий інститут цивільного процесуального права, покликані сприяти захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З прийняттям ЦПК України, у цивільному процесі з'явився новий вид судової постанови, що ухвалюється судом першої інстанції - судовий наказ. Але дана судова постанова, у зв'язку з обмеженим обсягом курсової роботи, не була спеціальним об'єктом дослідження. Цей принципово новий для сучасності інститут цивільного процесуального права повинен стати окремим об'єктом дослідження. В роботі основна увага приділена класичним судовим постановам - судовому рішенню і ухвалам суду першої інстанції.
У науці цивільного процесуального права тема інституту судових постанов залишається однією із найбільш дискусійних. Проведені дослідження інституту судових постанов, безумовно, мають важливе значення. Але неповнота та недостатність теоретичних розробок теорії судових постанов пов язана з тим, що останні досліджувались в їх статичному стані, при цьому важливо розглядати питання сутності постанов суду в динаміці, з позиції їх функціональної ролі. Багато питань, які охоплює ця проблема, досліджені недостатньо повно, що негативно впливає на практику застосування чинного законодавства. Необхідність глибшого вивчення і вирішення даних проблем обумовила вибір теми даного дисертаційного дослідження.
Метою даної роботи є аналіз судових постанов в цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та пошук можливостей підвищення ефективності застосування чинного цивільно-процесуального законодавства щодо судових постанов.
Об'єктом вивчення є судові постанови (зокрема, рішення і ухвали суду першої інстанції), які ухвалюються з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Предметом дослідження є цивільне процесуальне законодавство, норми якого регулюють процес ухвалення судових постанов, судова практика застосування цих норм, літературні джерела.
Наукова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів юридичної науки.
Поняття і види судових постанов
Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується постановленням рішення або ухвали. Рішення, ухвали, постанови судів виступають процесуальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву -- судові постанови. Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження, з адміністративно-правових відносин і окремого провадження закріплюються в процесуальній формі рішення.
Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами.
Судові рішення -- акти правосуддя у справі ґрунтуються на встановлених в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні -- про перетворення правовідносин.
Рішеннями про присудження будуть постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення). Рішення про визнання -- постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо). Конститутивні рішення -- постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин. Ними будуть рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін.
В теорії цивільного процесу їх поділяють на: перетворювальні -- виконують перетворювальні функції, тягнуть за собою правові зміни в сфері правового становища, зокрема, майні іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; рішення, в яких конститутивні дії виступають елементом рішення. Прикладом перших будуть рішення про розірвання договору купівлі-продажу, підряду, житлового найму; других -- розірвання шлюбу, поновлення в правах члена кооперативу; третіх -- про зміну періодичних платежів.
Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, в науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень про присудження (зміна періодичних платежів -- ч. 4 ст. 231 ЦПК) і про визнання (договору купівлі-продажу недійсним).
Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими -- вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням (ст. 214 ЦПК).
В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і винесення альтернативного за змістом рішення суду. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове рішення. - К.: Вид-во Київського ун-ту, 1971. - 188 с.

Постановлення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку неможливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні його вартість, котру належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.
Законодавству деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні. Заочним визнається рішення, постановлене судом у відсутності відповідача, який був викликаний в судове засідання і не з'явився та не надіслав письмової заяви про розгляд справи у його відсутності. Неявка відповідача, будучи підставою для постановлення заочного рішення, в законодавстві розглядається по-різному: за французьким -- як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським -- не тільки фактів, а й самого права. Для захисту інтересів відповідача йому надається право подати відзив на заочне рішення і просити суд скасувати його, обґрунтовуючи свою неявку поважними причинами. Подача відзиву викликає новий розгляд справи тим же судом і постановлення нового рішення. ЦПК УРСР (3 вересня 1924 р.) допускався відзив на заочне рішення. За чинним ЦПК (ч. 2 ст. 172) суд може розглянути справу при неявці особи, яка бере у ній участь, якщо відомості про причини неявки відсутні або причини неявки будуть визнані неповажними, за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін та коли немає потреби заслуховувати пояснення особи, яка не з'явилася. Відзив на таке заочно постановлене рішення не допускається, але воно може бути оскаржено і переглянуто в апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, в якій виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути винесено часткове рішення стосовно як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути постановлено декілька рішень
Проміжним визнається рішення, яким вирішена спірна вимога про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, котрими встановлені процесуальні заходи (допит свідка та ін.) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті. Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов. Законодавством України не допускається постановлення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.
Судове рішення і його сутність

В теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо. Масленникова Н.И. Акты применения гражданского процессуального права // Проблемы применения норм гражданского процессуального права. - М, 1976. - С. 66-72.

Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.
В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою -- це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій -- це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи.
В рішенні суду є також елементи декларативного характеру -- підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.
Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо.
Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення -- акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики. Шиманович О.М. До питання про законну силу ухвал суду першої інстанції в цивільному процесі України // Підприємництво, господарство і право. - К., 2005. - № 3. - С. 84 - 91.

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.
Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави -- сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин. Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.
В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.
Застосування в рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» в п. 1 (в редакції постанови № 15 від 25 травня 1998 р.) звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.
Вимоги, яким має відповідати судове рішення
Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 202), постановлене у передбаченому порядку (ст. 209), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203) і проголошене публічно (ст. 212).
Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.
Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні -- усунення порушень і реалізація положень в життя. Застосування права -- реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності -- примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання -- лише диспозиції.
Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного процесуального права -- додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.
Отже, рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності -- на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обґрунтованість судового рішення -- це його правильність з фактичної сторони. Відповідно до статей 15, 202, 203, 309 ЦПК умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, які мають значення для справи, котрі суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.
Обставини у справі -- це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти повинні відбивати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.
Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 27 ЦПК засобів доказування і перевірені в тому самому судовому засіданні, в якому постановляється рішення. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.
Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині -- відповідність їх дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об'єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин. Юдельсон К.С. Основные задачи и формы деятельности суда первой инстанции гражданском процессе // Вопросы гражданского права и процесса. - К.: Гос. изд. юрид. лит., 1955. - Т. ІІІ. - С. 113-118.

Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в прямій залежності від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів -- це їх переконаність у правильності рішення, яке основується на перевірці і оцінці у сукупності доказів, досліджених ними в процесі судового розгляду. Воно ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності у відповідності із законом. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ст. 62 ЦПК).
Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом -- відповідати ст. 203 ЦПК.
Зміст судового рішення -- це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 203 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається: 1) час і місце його постановлення; 2) назва суду, що його ухвалив; 3) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання; 4) сторони та інші особи, які брали участь у справі; 5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі; 6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини; 7) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог; 8) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався; 9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ст. 203 в редакції Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 p.).
Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності.
Вступна -- це перша частина, яка розпочинається найменуванням документа та вказівкою на ім'я України, від якої воно постановляється. Після цього у вступній частині послідовно зазначається: час і місце постановлення рішення, найменування суду, що його постановив; в якому засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду; прізвище секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, котрі брали участь у справі.
Описова частина судового рішення вміщує коротке викладення обставин справи так, як подали до суду заінтересовані особи в заявах та поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обґрунтування; заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування і пояснення позивача на цю вимогу та його обґрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову та відповідача про повне або часткове його визнання; самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування; вимоги прокурора, органів держави та інших суб'єктів, пред'явлені на захист інших осіб, їх обґрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено цивільний процес, до цих вимог; наявність у справі рішення суду і причини його скасування; інші обставини у справі: пояснення інших осіб, які беруть участь у справі тощо.
У мотивувальній частині рішення наводяться всі міркування суду, на яких ґрунтується рішення у справі. Це фактичні і юридичні мотиви висновків суду в справі. В них наводяться: обставини справи, встановлені судом; докази, на яких ґрунтуються висновки суду; доводи, за котрими суд відхиляє ті чи інші докази; закони, якими керувався суд.
Обставини справи встановлюються судом на підставі перевірки всіх матеріалів, поданих заінтересованими особами та зібраних за допомогою суду (ст. ЗО ЦПК). Висновки суду щодо фактичних обставин справи, які він вважає встановленими, прав і обов'язків сторін обґрунтовуються певними доказами. Коли останні відхиляються, суд зобов'язаний навести щодо цього свої доводи. Обґрунтуванню підлягають як задоволені частини, так і відмови в позові. В цій частині рішення суд може зробити оцінку дій осіб, які беруть участь у справі, як стосовно їх процесуальної сумлінності, так і додержання ними, особливо підприємствами, установами і організаціями, законності. Висновки суду підлягають правовому обґрунтуванню, мають містити посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на статті 15, ЗО, 62 ЦПК та ін., керуючись якими суд встановив обставини справи, права та обов'язки сторін, а в необхідних випадках -- також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування законодавства при вирішенні цивільних справ.
Резолютивна частина рішення повинна містити сформульовані в імперативній формі завершальні висновки суду по суті справи: про задоволення позову або про відмову в ньому повністю або частково; вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.
Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 203-208 ЦПК).
Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.
Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.
Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання, зокрема: повністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в ньому відмовлено; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на користь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами піддягає захисту порушене право. Самсонова Л.С. Характерные черты деятельности суда по применению норм гражданского процессуального права // Практика применения гражданского процессуального права. - М: 1999. - С. 34 - 54.

При об'єднанні в одне провадження декількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи повинно бути визначено, що конкретно постановив суд по кожній вимозі. При задоволенні позову про визнання, суд, в необхідних випадках, повинен зазначити в резолютивній частині і про ті правові наслідки, які настають у зв'язку з таким визнанням (про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу внаслідок визнання його недійсним). З метою запобігання виникненню незрозумілості при виконанні рішення в резолютивній частині зазначається точна і повна назва юридичної особи, прізвище, ім'я, по батькові громадянина, щодо якого вирішена правова вимога.
Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які поставили б його виконання від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.
Якщо суд на підставі статей 217 і 218 ЦПК допускає негайне виконання рішення, то він зазначає про це також в резолютивній частині рішення (ст. 204 ЦПК). Допуск негайного факультативного виконання (з підстав ст. 218 ЦПК), а також надання розстрочки чи відстрочки мотивується у відповідній частині рішення.
У формі рішення виносяться тільки ті постанови суду першої інстанції, якими вирішується цивільна справа по суті, у зв'язку з чим включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті, не допускається. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження у них, залишення без розгляду тощо. Вирішення таких питань викладається у самостійній процесуальній формі ухвал (ст. 232 ЦПК), які можуть постановлятися одночасно з рішенням.
Порядок постановлення рішення передбачений статтями 16,17,209, 210 ЦПК. Суди України постановляють рішення ім'ям України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду в даній справі.
Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці -- ніхто не має права бути присутнім в ній, крім складу суду в даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені в нарадчій кімнаті (ст. 210 ЦПК).
Постановлене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у його постановленні. Виправлення в рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів (ст. 211 ЦПК)
Постановлене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 212 ЦПК). Сторонам та третім особам, притягнутим до участі в справі, які не були присутніми в судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення і ухвал про зупинення чи закриття справи або залишення заяви без розгляду протягом п'яти днів з дня їх оголошення (ст. 216 ЦПК).
Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, мають право подати протягом десяти днів письмову заяву, а суд зобов'язаний у десятиденний строк з дня її заявления обґрунтувати висновки суду в окремому процесуальному документі, оформленому відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 ЦПК.
Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.
Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Стаття 217 ЦПК зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення в справах: про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць; про присудження робітникові або службовцеві заробітної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника, у межах суми стягнення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника; про стягнення на користь члена колективного сільгосппідприємства оплати за працю, але не більше середнього заробітку за один місяць.
Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, а також об'єктів права інтелектуальної власності, на які видано авторське свідоцтво (п. 1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п. 2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п. 3)
Про допущення негайного виконання рішення суд зазначає в рішенні, а коли таке допущення відбулося з підстав пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК, то може зобов'язати позивача забезпечити поворот виконання на випадок його скасування. Допуск негайного виконання рішення обмежується певними правовими відносинами, спір з яких був предметом розгляду суду, і тим, хто виступає суб'єктом таких відносин, та які воно може викликати правові наслідки. Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання: 1) у справах, в яких відповідачами виступають державні установи або підприємства, колективні сільгосппідприємства та інші кооперативні і громадські організації, крім справ, передбачених пп. 2-5 ст. 217 і п. 1 ст. 218 ЦПК; 2) коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану в разі скасування рішення буде неможливим або утрудненим; 3) у справах про виселення громадян з жилих приміщень.
Від негайного виконання слід відрізняти попереднє виконання, яке допускається ще до постановлення судом рішення у справах про стягнення аліментів. Стаття 220 ЦПК надає право судді, в разі необхідності, до вирішення справи по суті, враховуючи майновий стан сторін, постановити ухвалу про те, в якому розмірі один з подружжя повинен тимчасово видавати утримання другому; хто з подружжя і в якому розмірі має тимчасово давати кошти на утримання і виховання дітей, а так само, хто з дітей повинен тимчасово видати і в якому розмірі кошти на утримання батьків. Такі ухвали виконуються негайно.
Постановляючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надавши відстрочку або розстрочку виконання (ст. 204 ЦПК).
Відстрочка виконання полягає в перенесенні судом строків реалізації рішення у бік їх збільшення на точно визначений строк. Розстрочка виконання -- допуск стягнення присудженого у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку. Підстави для відстрочки і розстрочки виконання ст. 204 ЦПК не передбачені, але вони встановлені ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», і ними є обставини, які можуть утруднити або зробити неможливим його виконання, а саме: хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо та ін. При вирішенні питання про відстрочку виконання рішення повинні бути взяті до уваги не тільки інтереси боржника, а й стягувача. Чуйков Ю.Н. Частное определение в советском гражданском судопроизводстве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - Х., 1971. - 20 с.
Для позитивного вирішення питання про розстрочку або відстрочку необхідні в наявності такі умови: відсутність вини з боку боржника у створенні обставин, які можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове його перебування в тяжкому становищі; виконання рішення при наявних обставинах (без відстрочки чи розстрочки) може мати несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдала серйозної шкоди стягувачеві. Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок його виконання (ст. 204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності (ст. 206 ЦПК).
Відповідно до ст. 207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.
Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив
Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 290, 320 ЦПК) та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ст. 347 ЦПК).
Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статі 213--215 ЦПК).
Встановленню такого правила сприяли суб'єктивні й об'єктивні фактори. Суб'єктивні -- правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлень в рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було постановлено рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного
Об'єктивні -- визначеними законом способами виправлення недоліків рішення не вирішується заново розв'язана судом правова вимога. Вона тільки роз'яснюється і уточнюється або вирішується якась її частина, що перебуває у невіддільному зв'язку з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв'язання вимоги, яка помилково була не включена до резолютивної частини рішення.
Виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні (ст. 213 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою -- неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність ъ рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок ґрунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сторін та дослідження суду.
Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок.
Подача заяви до суду про виправлення описки і явної арифметичної помилки в ЦПК ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика додержується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону «Про виконавче провадження» (п. 1) передбачає три роки.
Розгляд питання провадиться в судовому засіданні колегіальним складом суду з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути ос и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.