На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Розвиток прав людини в Україн. Економчн, соцальн та культурн права людини. Економчн права людини. Соцальн права та свободи людини. Культурн права людини. Механзм реалзацї захисту прав, свобод людини громадянина, гарантї їх забезпечення.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 04.12.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ МВС
кафедра державно-правових дисциплін та дотримання прав людини
КУРСОВА РОБОТА
за темою №2 «Економічні, соціальні та культурні права людини»
виконав слухач групи 2 МБПс
кримінально-правової спеціалізації
заочної форми навчання
Вовк Дмитро Миколайович
Домашня адреса: Донецька обл.
м. Макіївка-40 вул. С. Лазо б.8
м. Київ 2008 рік
ЗМІСТ
Вступ
1. Розвиток прав людини в Україні
2. Економічні, соціальні та культурні права людини
2.1. Економічні права людини
2.2. Соціальні права та свободи людини
2.3. Культурні права людини
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Серед інших проблем, які вирішуе народ Украни, одніею із найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб у повному обсязі реалізузати права, свободи та обов'язки людини і громалянина, необхшно їх знати. Дослідження та вивчення прав, свобод та обов'язків людини і є предметом цієї роботи.
Загальновизнаним є те, що право і свобода - це гарантовані чинним законодавством вид і міра можлнвої поведінки людини та громадянина у сустльстві та державі. До того ж білышсть авторов ототожнюють право і свободу, розглядаючи їх як рівнозначні явища. Деякі автори під правом розуміють можлнвості людини, забезпечені певним процесом регламентації порядку його здійснення, а під свободою, як правило, розуміють таку сферу поведінки людини, куди держава не повинна втручатися. Отже, свобода означає автономність людини від держави. Р. Даль вважав, що бути автономним означае не бути під контролем іншого, бути незалежнима.
Права та свободи людини, їх соціальне призначення всуспільстві, - одна з найбільш важливих проблем історичного,соціального та культурного розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософськоії, політичної, правової, етичної, релігійної та інших форм суспільної думки.
Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще в епоху Просвіти. Тоді розвинулася думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними можливостями, які можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. Відтоді права людини розглядаються як природні елементарні передумови гідного людського існування.
Значний вклад у розробку теорії природних прав людини внесли такі видатні вчені, як: Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Проблемам прав людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітників: Ч. Бекарія, X. Вольфа, С. Пуфендорфа, X. Томазія та ін. Захисту прав і інтересів бідноти були присвячені роботи французьких комуністів-утопістів Г. Маблі, Ж. Мельє, Мореллі.
У Росії і в Україні теорію природних прав людини почали розробляти у другій половині XIX ст., після проведення буржуаз-них реформ 60-70 рр. Окремі її положення були втілені у документах російського лібералізму та опозиційного земства. Найбільш повно ця теорія висвітлювалася на початку XX ст. з переходом Російської імперії до конституційної монархії. Активно працювали у цьому напрямі О. Алексєєв, В. Гессен, Б. Кістяківський, М. Коркунов, С. Котляревський, І. Лазаревський, М. Рейснер, Г. Шершеневич та ін.
Основним у характеристиці прав та свобод людини і грома-дянина завжди визнавалось те, що вони повинні бути під захистом держави та закону. Більше того, стверджувалось, що будь-які суперечки стосовно прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який міг би застосовувати процедури, які забезпечать повну рівноправність та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення прийня-тих рішень.
Ідея сформувати основні права виникла з потреби захисту людини від впливу державної влади. Тому спочатку увага була зосереджена на тих правах, які зобов'язують уряд утримуватися від певних дій. Права людини цієї категорії називають фунда-ментальними свободами. Як результат ідей щодо передумов для гідного існування людей права людини слугують перш за все орієнтиром для законодавця.
Специфічна природа прав людини, що є суттєвою передумо-вою розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на відносини між самими людьми. Хоча первинною метою прав людини залишається встановлення правил, що регулюють відносини між людиною та державою, деякі з них є важливими у стосунках між людьми. Уряд не тільки зобов'язаний утримуватися від порушення таких прав, але й мусить захищати людину та громадянина від зазіхань інших людей та їх колективів.
В Україні права людини в першу чергу пов'язуються з правовим статусом особи, що характеризується як юридичне закріплення правового положення людини і громадянина в сучасному суспільст-ві. Основою правового статусу людини і громадянина є її права і свободи. Теорія прав і свобод як юридична наука і навчальна дисципліна містить: а) загальну характеристику предмета та методів, систему юридичних знань, вчень, доктрин, концепцій; б) походження та історичний розвиток, починаючи від виникнення до сучасного стану; в) їх соціальну цінність при здійсненні потреб і інтересів людини та громадянина; г) їх реалізацію відповідно до чинного законодавства.
Отже, права, свободи і обов'язки людини та громадянина в Україні можна розглядати як: а) систему нормативне закріплених можливостей щодо здійснення певного варіанту правомірної поведінки (комплексний юридичний інститут права); б) систему нормативно-правових актів у яких права, свободи та обов'язки людини та громадянина закріплюються; в) юридичну науку, тобто систему юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини та громадянина при здійсненні своїх інтересів і потреб відповідно до чинних правових норм; в) навчальну дисципліну, що вивчається в навчальних закладах юридичного профілю.
У роботі пропонується дослідження і вивчення поняття, предмета, методології, змісту, внутрішньої і зовнішньої форми економічних, соціальних та культурних прав людини.
1. РОЗВИТОК ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім'ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов'язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985-1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.
Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції - основного закону нової демократичної держави.
Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”[1,3].
Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності [4,96].
Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.
Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом. У ньому вперше передбачено такі істотні права і свободи, як право на життя (ст.27), на інформацію (ст.34), право приватної власності (ст.41), на підприємницьку діяльність (ст.42), на страйк (ст.44), на достатній життєвий рівень (ст.48), свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст.33) тощо.
Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.
Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.
Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов'язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68); обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65), обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.
Особливістю Конституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Відповідно до перехідних положень Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” від 17 липня 1997 р. рішення про надання санкції на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи з 28 червня 2001 р. прийматимуться виключно судами України [2,65].
Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.
Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов'язковим для всіх суб'єктів права.
Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.
2. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА
У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні та культурні права [1,6-13].
Громадянські (особисті, фізичні) - можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.
Політичні права -- можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.
Економічні права - це такі можливості людини і громадя-нина, які характеризують їх участь у виробництві, розподілі, обміні та використанні матеріальних благ.
Соціальні права - можливість людини і громадянина щодо забезпечення належних соціальних умов життя.
Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

2.1. ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА ЛЮДИНИ.

Право на працю посідає визначальне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в цілому та кожного його члена зокрема. Можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно погоджується, є змістом права на працю, що визнається за ст.43 Основного Закону України за кожною особистістю [1,10]. Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає виключне право особи самій розпоряджатись своїми здібностями до праці. Це положення є втіленням у національному законодавстві змісту ст.23 Загальної декларації прав людини.
Повно-важенням, що з нього витікає є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. До того ж держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повного здійснення громадя-нами права на працю; гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Держава взяла на себе зобов'язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч.2 ст.43 Конституції України [8,8]. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства, фермерського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією. При цьому відповідно до ст.38 Конституції кожному громадянинові належить рівне право доступу до державної служби як однієї з форм трудової діяльності.
Важливо наголосити, що за чинним законодавством незайнятість не є підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки ст.43 Конституції примусову працю в Україні заборонено. Тим самим реалізовано вимоги ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якою гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для неї [3,39-40].
Проголосивши у ст.42 Конституції України право кожного на підприємницьку діяльність, держава гарантує вільний вибір такої діяльності, вільне розпорядження прибутком, забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає права споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.
В ході ринкових перетворень в Україні починає зростати роль підприємницької діяльності. Під впливом розвитку підприємництва вже змінилась структура народного господарства країни. Наприклад, у промисловості країни частка підприємств недержавного сектора в загальній кількості перевищує 85%, в обсязі виробництва їх частка становить майже 75%. В своїй більшості перестали бути державними цілі галузі промисловості. Так, частка підприємств недержавного сектора у легкій промисловості становить 95,5%; у деревообробній і целюлозно-паперовій - 93,6; у чорній металургії - 91,5; у харчовій промисловості - 91,3%. У цих галузях недержавними підприємствами вироблено від 86 до 95% усієї продукції. Майже повністю недержавними є сільське господарство, автомобільний транспорт [8,171].
Розвиток малого бізнесу відбувається в більшості регіонів України. Наприклад, в економіці Автономної Республіки Крим працює 7850 малих підприємств, 52 тис. приватних підприємств і 15 тис. фермерських господарств. У малому бізнесі тут зайнято близько 100 тис. осіб або п'ята частина всього працездатного населення Криму.
Істотним фактором розвитку ринкових відносин і стабілізації економіки є законодавче забезпечення права громадян України на підприємницьку діяльність. Воно закріплено в законах України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про власність” тощо.
Проте зростання ролі підприємців у економічному житті нашого суспільства породжує значні проблеми щодо захисту їх прав. Попри проголошений курс на підтримку малого і середнього бізнесу набувають поширення порушення прав на підприємницьку діяльність органами державної влади та органами місцевого самоврядування. До цього насамперед призводить недосконалість нормативно-правових актів, ускладнена система обліку та звітності, відсутність системи фінансування та кредитування малого підприємництва, обтяжлива система оподаткування.
Чітке регулювання розвитку підприємництва, зокрема малого, є гарантією реалізації права громадян на підприємницьку діяльність, удосконалення ринкових відносин. Створення відповідної законодавчої бази має забезпечити дійовий механізм захисту прав і свобод підприємців, формування сприятливого для їх діяльності правового середовища, що забезпечить сталий розвиток суб'єктів підприємництва.
Конституцією України (ст.42) передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Держава безпосередньо регулює відносини між споживачами товарів і їх виробниками, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав. Закон України “Про захист прав споживачів”, прийнятий 12 травня 1991 р., спрямований на безпосереднє вирішення цих питань. Ним передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на належну якість товарів, торгівельного та інших видів обслуговування, безпеку товарів. Їм має надаватися необхідна та достовірна інформація про товари, які вони купують. Споживачі можуть звертатися до суду та інших відповідних державних органів за захистом порушених прав, відшкодовувати збитки, завдані товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених чинним законодавством.
Проголошені права споживачів, на жаль, не завжди знаходять відповідне забезпечення на практиці. Так, недостатній контроль за сферою виробництва і збуту продукції у ряді випадків обернувся безвідповідальністю за проданий неякісний товар. Придбавши такий товар на базарі чи на приватному підприємстві, покупець позбавлений гарантованого права обміняти його чи одержати сплачені за нього гроші, оскільки ніякого документа покупцеві не видається.
Захист конституційних прав споживачів не може бути вирішено без розв'язання проблеми якості вітчизняної продукції, підвищення її конкурентоспроможності. Цьому має сприяти створення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов для того, щоб вітчизняна продукція відповідала міжнародним та європейським стандартам.
Кожний працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Створення державою належних умов праці має забезпечуватись системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, що складають інститут охорони праці. Крім того його правовий статус має включати право на достовірну інформацію про небезпечні для здоров'я і життя виробничі фактори, профілактику і захист від профзахворювань і виробничого травматизму, на відмову від роботи у випадку загрози для здоров'я й життя, на незалежну експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці тощо.
Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст прав громадян у сфері застосування праці розкривається і конкретизується в основоположних законодавчих актах, зокрема таких як: Кодекс законів про працю України, закони України “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори і угоди”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Крім цього дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це знайшло своє відображення у законах України “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів”, “Про державну службу”, “Про підприємництво” тощо.
За статистичними даними, впродовж 2006-2008 рр. чисельність трудових ресурсів в Україні майже не змінилась і залишилась на рівні 30 млн. Щодо зайнятості в окремих галузях економіки, то за останні роки спостерігається тенденція до зменшення чисельності зайнятого населення, зокрема у промисловості, будівництві, транспорті та зв'язку.
Людина може займатися будь-яким видом трудової діяль-ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. За таких умов людина може вільно залишити роботу певній організації, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприєм-ництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.
Заборона примусової праці не поширюється на умови військової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку чи іншого рішення або необхідна за надзвичайних умов.
Кожен власник засобів виробництва, що організовує працю трудового колективу або окремих трудівників, зобов'язаний забезпечити безпечні й здорові умови праці, її оплату не нижчу від визначеної Законом України «Про оплату праці».
Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок і неповнолітніх, піклуючись про їх здоров'я. Вона й чинне законо-давство гарантують громадянам захист від незаконного звільнення, вимагають своєчасної сплати винагороди за працю.
Право на страйк відповідно до ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та ст. 44 Конституції України належить тільки тим, хто працює для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що не виконуються робото-давцем, зокрема державою. Страйк є крайнім засобом вирішення колективного трудового спору, а тому за певних умов і у визначених законодавством галузях народного господарства він забороняється. До того ж Конституція України вимагає при його проведенні урахування необхідності забезпечення національної безпеки охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.
Брати чи не брати участі у страйку вирішує кожен працівник добровільно відповідно до Закону України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Страйк може бути визнаний незаконним на підставі рішення суду, що зобов'язує трудові колективи його припинити.
Право на відпочинок, проголошене ст. 45 Конституції України, ст. 24 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнарод-ного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно деталізується Кодексом законів про працю України. Загалом під відпочинком розуміють час, вільний від виконання трудових обов'язків, що використовується працівником на власний розсуд. Це право забезпечується: наданням днів щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки; встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв; скороченої тривалості роботи у нічний час. До того ж, намагаючись врегулю-вати найбільш важливі аспекти права відпочинку на законодавчому рівні, Конституція встановила, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші, маються на увазі найважливіші умови здійснення цього права визначаються законом.
2.2 СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ.

Соціальні права і свободи - це можливості людини і громадя-нина щодо забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їхнє значення. До системи соціальних прав і свобод Конституція України відносить: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушен-ням цього права шкоди (ст. 50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст. 51); право рівності дітей у своїх правах (ст. 52).
Право громадян на соціальний захист, що передбачене ст. 46 Конституції України, передбачає: 1) право на забезпечення їх у разі повної, часткової (інвалідність) або тимчасової втратипрацездатності; 2) право на забезпечення їх у разі втрати годуваль-ника; 3) право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин; 4) право на забезпечення їх у старості; 5) право на забезпечення їх в інших випадках, передбачених законом.
Йдеться, насамперед, про Закон України «Про пенсійне забезпечення», який встановлює: пенсії за віком, з інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, які призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам за відсутності у них права на трудову пенсію. Слід зазначити також і Закон України «Про зайнятість населення», який визначає основи захисту населення від безробіття.
Право на соціальний захист гарантується: загальнообов'язко-вим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Щодо цього доцільно згадати основні положення Концепції соціального забезпечення населення України, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р. і затверджує такі види соціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування. Крім цього, Концепція передбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним.
Конституція встановлює також, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, якщо вони є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожна людина має право на житло. Це право реалізується шляхом створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для цього існують: державний житловий фонд; громадський житловий фонд; фонд житлово-будівельних кооперативів; інди-відуальний житловий фонд.
Громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани, багатодітні), житло надається з державного і громадського житлового фонду, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до Житлового кодексу України. Житло державного житлового фонду може бути приватизованим у порядку і на умовах, передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Житлові права громадян охороняються законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підстав и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.