На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Теоретико-методологчн основи банквської дяльност на свтовому фнансовому ринку. Сучасний стан нтеграцї банквської системи України у свтовий фнансовий простр. Розробка стратегї нтеграцї банквської системи до свтового фнансового ринку.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Банковское дело. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


112
Проблеми та перспективи інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий ринок.
ПЛАН

    ВСТУП 3
    РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СВІТОВОМУ ФІНАНСОВОМУ РИНКУ 6
      1.1. Понятійно-категорійна сутність міжнародної діяльності комерційного банку на світовому фінансовому ринку 6
      1.2. Домінанти розвитку світового фінансового ринку 13
      1.3. Роль та значення діяльності комерційних банків на світовому фінансовому ринку 21
    РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ ПРОСТІР 26
      2.1. Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України 26
      2.2. Аналіз процесів функціонування вітчизняних банків у світовому фінансовому просторі 36
      2.3. Організаційно-економічні інструменти виходу українських банків на світовий фінансовий ринок 47
    РОЗДІЛ 3. РОЗРОБКА СТРАТЕГІЇ ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ДО СВІТОВОГО ФІНАНСОВОГО РИНКУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 68
      3.1. Проблемні аспекти та перспективи інтеграції України до світового фінансового середовища 68
      3.2. Загальні засади формування та реалізації стратегії інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий простір 73
      3.3. Шляхи оптимізації процесів виходу вітчизняних банків на світовий фінансовий ринок 93
    ВИСНОВКИ 106
    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 110
    ДОДАТКИ 116

ВСТУП

Характерною рисою сучасних міжнародних фінансових відносин є динамічний розвиток нових банківських продуктів та технологій. Це вимагає використання нових концепцій, методологічних і методичних підходів до вивчення можливостей та стратегій їх здійснення комерційними банками України. Вихід України у глобальне економічне середовище викликав ряд принципово нових проблем та задач, які постали перед комерційними банками. Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. В останнє десятиріччя суб'єкти господарської діяльності, громадяни нашої країни все ширше залучаються до фінансових операцій на внутрішньому та світовому ринках. Вони активно діють на міжнародних валютних ринках, світових ринках капіталу та цінних паперів і виступають суттєвим сегментом споживання фінансових послуг. В Україні операції з надання фінансових послуг здійснюються переважно комерційними банками. Вони є головними посередниками і при проведенні міжнародних операцій на світовому ринку фінансових послуг. Здійснюючи ці операції, комерційні банки використовують конкретні стратегії, в яких обґрунтовуються довготривалі заходи, що зорієнтовані на отримання оптимального фінансового результату. Спираючись на світовий досвід, застосування та подальший розвиток прогресивних банківських технологій у практиці роботи комерційних банків повинно слугувати поштовхом в розвитку економіки України. Тому проведення аналізу комплексу операцій на ринку фінансових послуг та пошук шляхів його використання в повному обсязі в умовах ринкової трансформації економіки України є своєчасним та актуальним як з теоретичних, так, особливо, і з прагматичних позицій.

Все це актуалізує тематику нашого дослідження і ставить питання необхідності формування дієздатної фінансової стратегії здійснення операцій комерційними банками України на світовому фінансовому ринку.

Значний внесок у розробку питань функціонування фінансового ринку та діяльності комерційних банків на ньому зробили сучасні західні економісти Марковіц Г., Мертен Р., Мишкін Ф., Петерс Е., Роуз П., Фабоцци Ф., Фома Ю., Фішер І., Шарп У.. Дослідженню теорії та практики організації фінансового ринку України, функціонуванню комерційних банків у його межах в умовах наближення до міжнародних стандартів, сприяють праці вітчизняних вчених-економістів Андрущенка В., Білоруса О., Боринця С., Будкіна В., Гаврилюка О., Гальчинського А., Геєця В., Даниленка А., Кістерського Л., Клочка В., Лук'яненка Д., Новицького В., Пахомова Ю., Плотнікова О., Поручника А., Рогача О., Румянцева А., Сікори В., Степаненка В., Федосова В., Філіпенка А., Шаро-ва О., Шниркова О., Юрія С. та інших. Серед російських вчених слід виділити роботи А.І. Басова, В.І. Колеснікова, Ю.І. Львова, Я.М.Міркіна, В.С. Торкановского та інших.

Мета дипломної роботи полягає в системному дослідженні процесу інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий простір.

У відповідності з поставленою метою визначені такі задачі дослідження:

· дослідити суть, функції та структуру світового фінансового ринку в контексті процесу глобалізації, що відбувається у світі;

· розкрити теоретичні аспекти формування стратегії комерційними банками України на світовому фінансовому ринку;

· визначити основні моделі інтеграції комерційного банку у світовий фінансовий простір та провести їх аналіз;

· визначити основні переваги та недоліки надання фінансових послуг комерційними банками України;

· встановити передумови виходу українських банків на світовий ринок фінансових послуг.

Об'єктом дослідження є процес формування та оптимізації механізму реалізації стратегії інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий ринок.
Предметом дипломної роботи виступають теоретичні та практичні аспекти формування стратегії комерційними банками України на світовому фінансовому ринку.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні діалектичні методи пізнання соціально-економічних явищ і процесів, теоретичні висновки, узагальнення наукових публікацій, положення відповідних нормативно-правових документів національного законодавства.
Наукова новизна дипломної роботи полягає в поглибленні теоретичних положень щодо визначення передумов і факторів формування фінансових стратегій комерційних банків України при здійсненні операцій на світовому фінансовому ринку.
Дипломна робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються задачі, предмет, об'єкт, методи та наукова новизна дослідження. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дипломного дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СВІТОВОМУ ФІНАНСОВОМУ РИНКУ

1.1. Понятійно-категорійна сутність міжнародної діяльності комерційного банку на світовому фінансовому ринку

Сучасний стан економіки України характеризується від'ємним сальдо платіжного балансу, погіршенням ситуації у сфері управління державним боргом, погіршенням кредитного рейтингу держави, падінням ВВП, руйнуванням експортної бази держави та зменшенням надходження валютної виручки від експортної діяльності вітчизняних підприємств, підвищенням спекулятивного попиту на готівковому та безготівковому валютному ринку, низьким рівнем офіційних валютних резервів НБУ. Ця сумна картина підтверджує актуальність і важливість створення засад ефективної і науково обґрунтованої валютної політики, що втілювала б в собі світовий досвід щодо ролі та методів впливу банківського сектору на розвиток зовнішньоекономічних відносин країни. З огляду на все це, дослідження ролі банків в розвитку зовнішньоекономічних відносин України є актуальним як з теоретичних, так і особливо з прагматичних позицій [24 c.152]

Теоретичні засади впливу банків на розвиток зовнішньоекономічних відносин певною мірою вивчені у фінансовій літературі. В той же час, в Україні, нажаль, занадто мало досліджень спеціально присвячених проблемам впливу банків на розвиток зовнішньоекономічних відносин країни. В працях зазначених вище авторів переважно йдеться про окремі аспекти валютно-фінансових відносин та діяльності банків на валютному ринку, тоді як стратегічні орієнтири діяльності банків у зовнішньоекономічних відносинах України у вітчизняній науковій літературі досі залишались не визначеними [17, c.351].

На сучасному етапі розвитку економічної думки в фінансовій галузі здійснюється багато наукових досліджень, мета яких - розгляд та встановлення взаємозв'язків між тими процесами, що відбуваються на фінансовому ринку та ролі в них комерційних банків. Теоретико-методологічні проблеми вивчення фінансового ринку пов'язані з відсутністю єдиного трактування основоположних фінансових категорій, таких, як фінанси, фінансова система, фінансовий ринок, фінансові послуги тощо. В економічній літературі відсутня єдина концепція трактування економічної сутності цих понять. Тому нашим завданням, перш за все, є уточнення цих понять для більш чіткого розуміння процесів, що відбуваються за сучасних умов.
Термін „фінанси” досить різнопланове поняття, тому у літературних джерелах визначення йому дається по-різному. Фінанси - це система грошових відносин із приводу руху фондів коштів [44]. Фінанси є системою імперативних (imperative - “наказових” - вимога, наказ, закон) грошових відносин [30, c.75]. Фінанси - це планомірний рух фінансових фондів, які виражають відносини з приводу необхідного, обов'язкового вилучення вартості та їхнього використання в суспільних інтересах [36, c.28]. Фінанси - система грошових відносин, що зумовлена характером економічного ладу суспільства і його політичної надбудови - держави [61]. Фінанси - це система грошових відносин, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу на макрорівні валового внутрішнього продукту і національного доходу (на мікрорівні - виручки і прибутку) із приводу утворення і розподілу, використання фінансових ресурсів (що найчастіше відбувається у фондовій формі) з метою задоволення суспільних інтересів і потреб [15, c.65]. На думку автора, найбільш точно відбиває суть поняття наступне визначення: фінанси - це система грошових відносин, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі їх кругообігу.
Отже, характерні ознаки, які випливають з економічної суті фінансів: фінанси - це категорія розподільна; фінанси беруть участь у вартісній формі розподілу; у процесі вартісного розподілу ВВП беруть участь не тільки фінанси, а й ціни, кредит, доходи домогосподарств у різних формах; фінанси завжди мають справу з рухом фінансових ресурсів. Мета їх функціонування - задоволення суспільних інтересів та потреб, до складу яких входять: загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві, особисті, а також міжнародні, міждержавні та глобальні інтереси.
Поняття “фінансовий ринок” є дуже широким, оскільки охоплює не тільки фінансові зв'язки, але і значну кількість форм відносин власності та їх перерозподілу. Плутанину в об'єктивність оцінки фінансового ринку та його територіальної організації вносить той факт, що "фінансовий ринок” намагаються замінити в літературі поняттям “грошового” або “кредитного ринку”, “інвестиційного ринку”.
З огляду на наведене вище, досить важко досліджувати той сегмент загально ринкового простору, який, маючи історичне й економічне підґрунтя, не знайшов чіткого визначення в економічній літературі як самостійна категорія.
М.Леві і Д.Гордон відзначають, що для нормального розвитку економіки постійно потрібна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових засобів між її сферами і секторами [71, 69]. В ефективно функціонуючих економіках цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Ринок фінансових ресурсів, на їх думку, - це загальне визначення тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні платіжні засоби, а структура цього ринку представлена кредитним ринком, ринком інструментів власності та валютним ринком. Ринок фінансових ресурсів може інтегрувати ринок інструментів власності та частину кредитного ринку (ринок інструментів позики), яка, на думку авторів, може бути позначена в літературі як ринок цінних паперів.
Д. Михайлов, наводячи схему класифікації ринків, наголошує, що найбільш розроблені класифікації фінансових ринків, але єдиної принципової схеми не існує [34, c.451]. У його “спрощеному розумінні” “фінансовий інвестиційний ринок капіталу - це місце, де громадяни й організації, які хочуть взяти гроші в борг, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші” [34, c.452].
Л.М. Красавіна при розгляді міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин, використовує поняття “світового кредитного ринку” як специфічної сфери ринкових відносин, де здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати відсотків та формується попит і пропозиція [20]. “Світовий фінансовий ринок” - це частина ринку позичкових капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі в євровалютах. Протиріччя полягає в наступному: у структурі світового ринку позичкових капіталів, такого поняття, як “світовий кредитний ринок”, ми не знаходимо, а натомість розглядається світовий ринок позичкових капіталів. Він, згідно із запропонованою автором класифікацією, включає: світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів, світовий фінансовий ринок. Грошовий ринок - це ринок короткотермінових позичкових капіталів, а ринок капіталів - це ринок середньо- і довгострокових капіталів, що включає і фінансовий ринок. На нашу думку, даний підхід не дає можливості об'єктивно судити про економічну сутність таких понять, як “кредитний ринок”, “фінансовий ринок”, “ринок фінансових послуг” тощо [21, c.115].
Р. Херынг, Р. Літан при розгляді проблем управління фінансовими ризиками прив'язують її до “валютного і фондового ринку, а також ринку позичкових капіталів”, також мова йде і про фінансовий ринок, ринки акцій та облігацій, при цьому розкриття економічного змісту ключових понять відсутнє [60].
Н.С. Рязанова розкриває зміст фінансового ринку наступним чином: “Фінансовий ринок - це грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах”[39, c.57].
Р.Л. Балакін відзначає, що “у найбільш загальному вигляді фінансовий ринок є ринком, на якому об'єктом купівлі-продажу виступають різноманітні фінансові інструменти і фінансові послуги” [1, c.107].
Узагальнюючи методологічні підходи різних дослідників, ми хочемо дати власне визначення „фінансового ринку”.
Фінансовий ринок - це складна економічна система, що є:
- сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи. Під фінансовими активами розуміють грошові зобов'язання та інвестиційні цінності. Інвестиційні цінності - це інструменти утворення фінансових ресурсів (цінні папери, валютні цінності, дорогоцінні метали, нерухомість та ін);
- сферою прояву економічних відносин між продавцями та покупцями фінансових активів. На фінансовому ринку взаємодіють попит в особі покупця фінансових активів і пропозиція в особі продавця цих активів. Кожний з них має свої інтереси, що можуть збігатися або не збігатися. При збігу інтересів відбувається акт купівлі-продажу, дарування, застави фінансових активів. А це означає реалізацію вартості і споживчої вартості, укладених у даних активах;
- сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на фінансовому ринку, - це фінансові активи. До них відносяться гроші, депозити, цінні папери, зобов'язання та борги, позичковий капітал, дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, об'єкти нерухомості.
Фінансовий ринок для конкретного підприємця - це сукупність споживачів (покупців, вкладників), які зацікавлені в активах (тобто в продукції) і послугах, запропонованих цим підприємцем, і мають засоби купити їх сьогодні або завтра. Підприємець залежить від свого ринку (від своєї “ніші” на ньому). Кожен підприємець багатий не тільки тим, що в нього є майно, фінансові активи, робітники, але й тим, що в нього є ринок, на якому реалізується його продукція, у т.ч. фінансові активи та послуги [29].
Отже, фінансовий ринок можна розглядати як відносини між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних грошових засобів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого і міжгалузевого переливу фінансових ресурсів, та як систему економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги - фінансові послуги, пов'язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб'єктів національної, регіональної та світової економіки [32, c. 58].
Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб'єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, вкладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини визначаються об'єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави, впливом політичних партій та кланів (особливо в сучасній Україні на стадії становлення цивілізаційної державності), які формують в остаточному підсумку сутність фінансового ринку, тобто зв'язки і відносини як на самому ринку, так і у його взаємозв'язку з іншими економічними категоріями. Економічні відносини та взаємозв'язки, які виникають на фінансовому ринку, визначаються об'єктивними економічними законами, фінансовою політикою держави та реальною потребою суб'єктів економіки здійснювати заощадження та інвестиції, надавати та брати грошові кошти в борг.
Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел [32, c.59].
З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою самостійних окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виділяються ринки конкретних видів фінансових активів (сегменти) (рис. 1.1).
Рис 1.1 Структуризація та сегментація фінансового ринку (за групою фінансових активів) [34, c.72]
На фінансовому ринку постійно відбуваються процеси акумуляції, розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів серед галузей економіки. Передача фінансових ресурсів від одних суб'єктів ринку до інших відбувається через різні фінансові інструменти, які для інвесторів є фінансовими активами, а для тих, хто потребує інвестицій і виступає емітентом фінансових активів, є зобов'язаннями.
Отже, розглянувши структуру та тенденції світового фінансового ринку, слід більш детально зупинитися на аналізі комерційних банків формуванні стратегій виходу на світовий фінансовий ринок.

1.2. Домінанти розвитку світового фінансового ринку


Новим явищем, що характеризує світову економіку кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя, є перехід від інтернаціоналізації господарського життя, якій притаманне налагодження тісних торгово-економічних стосунків між окремими міждержавними господарськими комплексами, до глобалізації світового господарства. Нинішній етап цивілізаційного розвитку зумовлює необхідність розробки новітніх підходів до вивчення та усвідомлення процесів функціонування світового економічного простору, сутності сучасної парадигми світового фінансового середовища і глобальної фінансової архітектури [27].
Сучасні світові тенденції поступово привели до того, що конструкція існуючої міжнародної фінансової архітектури застаріла. Кожний новий прояв глобалізації стає черговою сходинкою до формування однополюсного світу, де вирішальна роль і вплив належать лише центру, постіндустріальною складовою якого є архітектонічна вершина сформованої світової фінансової системи. В економіці глобалізація охоплює перш за все фінансову сферу (переважно в секторі короткострокових інвестицій та «гарячих грошей»). Інтернаціоналізація ж виробничих і торгових трансакцій значною мірою пов'язана із внутрірегіональними процесами, а також із феноменом ТНК та операціями, що здійснюються між їх філіями; сучасними особливостями корпоративного злиття, поглинання, так званою «корпоративною дипломатією», появою глобальних фірм. Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є її розгляд як багаторівневої ієрархічної системи. На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світогосподарських процесів та активними складовими сучасної фінансової архітектоніки [28].
Фінансова глобалізація виникла як складова і результат економічної інтеграції, що інтенсивно поширювалася протягом другої половини ХХ століття. Однак багато елементів фінансової глобалізації спричинені до життя розвитком власне фінансового середовища - зростанням вільних грошових капіталів та їх переміщенням між країнами, появою нових фінансових інструментів, утворенням колективних валют тощо.
Парадоксом у світовій економічній глобалізації є те, що глобалізація фінансів існує і проявила себе постфактум, не будучи при цьому інтегрованою в напрямі конвергенції. Фінансова глобалізація передує фінансовій інтеграції за змістом, масштабами охоплення та сферою дії, але за формою і глибиною фінансових механізмів процеси міняються місцями.
Поняття «глобалізація фінансів» містить уявлення про світ як взаємопов'язаний, взаємозалежний, значною мірою інтегрований ринок, що не має кордонів. За рівнем глобалізації фінансова сфера сьогодні випереджає інші сфери реальної економіки. Основні матеріали і сировина були глобалізовані ще в 1960-ті роки, а за ними - валюта, деривативи, цінні папери та індекси. Ринки, що розвиваються, дедалі більше стають важливою інтегрованою частиною глобального фінансового ринку. Створення в такий короткий термін міжнародної сітки і прискорення обміну послугами та нерегульованим капіталом просто вражає [28].
Інтегрований та інтеграль-ний світовий фінансовий сектор сьогодні є нічим іншим, як глобальною систе-мою акумулювання фінансових ресурсів з розподілом та перерозподілом між світовими господарюючими суб'єктами на принципах конкуренції, яка також набула глобального характеру. Відбувається прямування до світового фінансиз-му, коли першоосновою уже є не надприбуток, а можливість отримувати дохо-ди, функціонувати у глобальній системі, маючи свою нішу, брати участь у роз-поділі та перерозподілі (принцип прибуток - надприбуток у такій системі змі-нюється і набирає відтінку отримання оптимального прибутку - перерозподіл) [29, c.118].
Глобалізація фінансових ринків впливає на розвиток, оскільки фінанси відіграють важливу роль в економічному зростанні та індустріалізації. Тенден-ція до глобалізації особливо стала відчутною з середини 1980-х років, зокрема у сфері фінансів. Табл. 1.1 показує еволюцію деяких показників, що характери-зують розвиток цього процесу.
Таблиця 1.1
Глобалізація світових фінансових ринків (промислово розвинені країни; млрд. дол. США) [28]
1981
1985
1990
1991
1992
1995
2000
2005
2010*
2015*
Портфельні інвестиції
експорт
30,5
117,4
152,6
273,8
254,4
290,0
769,5
677,6
-
-
імпорт
50,9
152,8
155,4
377,3
313,4
396,2
1095,3
985,5
-
-
Прямі інвестиції
експорт
49,2
56,1
207,5
173,4
149,7
272,3
750,1
317,2
307,8
320,0
імпорт
41,0
35,2
160,1
110,4
89,6
57,7
92,3
142,8
212,2
300,0
Обсяг міжнародного банківського кредиту
1040,0
1530,0
3530,0
3610,0
3870,0
4200,0
10650,0
13000,0
15000,0
21000,0
Обсяг міжнародних ва-лютних операцій (день)
60
206
663
800
967
1300,0
1150,0
-
-
-

Фінансова глобалізація впливає на зростання двома способами:
· за рахунок підвищення глобальної пропозиції капіталу;
· через стимулювання розвитку національної фінансової системи, що підвищує ефективність розподілу ресурсів, створює нові фінансові інструменти та покращує якість банківських послуг.
За прогнозними оцінками середньорічні темпи збільшення міжнародного ринку капіталу будуть коливатися в діапазоні від 10 до 15%, а його обсяг за період до 2015 р. з 4,2 до 8 раз (Див. табл. 1.2) [28 ]
Таблиця 1.2
Можливе зростання міжнародного ринку капіталу до 2015 р. (в млрд. дол.) [28]
Темпи приросту
1980
1990
1995
2000
2005
2010
2015
10% в рік
303
435
1285
2070
3330
5370
8650
15% в рік
-
-
-
-
4180
8370
16850

Світовий фінансовий ринок у ході посилення глобалізації економіки набуває справді всесвітнього характеру. Змінився традиційний склад факторів виробництва. Тепер до них долучилася інформація як могутня і, у багатьох випадках, основна умова вирішення економічних, соціальних і політичних проблем.
Світ починає перетворюватися в єдиний ринок. Перш за все це виражає-ться у значному розширенні міжнародних фінансових ринків і відчутному зрос-танні обсягів угод на валютному ринку і ринках капіталу. Прогрес в інформа-ційних і телекомунікаційних технологіях, лібералізація ринків капіталу і роз-робка нових фінансових інструментів будуть і в подальшому стимулювати збільшення міжнародних потоків капіталу, що призводить до підвищення ефективності світових фінансових ринків. Фінансові ринки зараз переживають те, що, за словами І.Шумпетера, називається “розрухою творення”. Змінюються структура ринку, сформована у 1970-1980-ті роки, характер відносин, з'являються нові фактори, що формують попит та пропозицію.
По мірі формування світового господарства і особливо його глобалізації фінансовий ринок почав, як зазначає Р.Л. Балакін, зливатися з валют-ним ринком [1], однак на нашу думку, більш точнішим буде цей процес охарактеризувати як зрощення, яке випливає із взаємопереплетеності та взаємопроникненості. Так, у структурі фінансового ринку поряд із численними і традиційними потоками руху капіталу, виникли принципово нові напрями його руху. Поряд із капіталом, який обслуговує (безпосередньо чи опосередко-вано) виробництво та інші комерційні структури, з'явився капітал, здатний із грошей робити гроші. Розміри цього виду капіталу поки що не піддаються чіт-кій та точній оцінці в силу анонімності грошових знаків і їх записів [1].
Сучасний фінансовий капітал суттєво відрізняється від того, яким його виділяли та описували в свій час Д.Гобсон та Р.Гільфердінг. Останній зазначав: “Фінансовий капітал знаменує уніфікацію капіталу”, однак він розглядав його з класичних позицій, що “з'єднання банків з промисловістю дозволяє їм надавати грошовий капітал на тих умовах, щоб цей грошовий капітал знайшов застосува-ння у відповідній промисловій галузі. Це до надзвичайності прискорює експорт капіталу в усіх його формах” [29, c.97]. Однак, Гільфердінг ще у 1909 році підкреслював специфіку та неймовірну важливість дослідження і вивчення питання фінансового капіталу, фінансових ринків “Містична обо-лонка, яка взагалі оточує капіталістичні відносини, стає тут найбільш непро-никною. Своєрідний рух фінансового капіталу, який видається самостійним, хоча, насправді він відображення, багатоукладність форм, в яких він здійсню-ється, відділення та відокремлення цього руху від руху промислового і торго-вого капіталу, - усе це явище, яке вимагає аналізу; і аналіз стає тим більше необхідним, що при швидкому зростанні і все зростаючому впливі, який спричиняє фінансовий капітал у теперішній його фазі капіталізму, без пізнання законів і функцій фінансового капіталу є неможливим розуміння тенденцій у розвитку сучасного господарства, а разом з тим не можлива і взагалі наукова економія і політика” [29, c.98]. Фінансовий капітал, мобільніший навіть за фізичні інвестиції, перебуває у привілейованому становищі, бо може уникати обтяжливого оподаткування чи несприятливих умов регулювання та інше.
І лише зараз, вперше у світовій практиці відбувається відділення капіта-лу, який пустив глибоке коріння в економіку, і валютно-спекулятивного, який грає на ринку цінних паперів і за своєю сутнісною природою є бігаючим капі-талом. Причому мова йде не про поодиноке (одиничне) явище (втеча капіталу була і раніше), а про системну характеристику сучасного фінансового ринку.
Традиційно у роботах Трахтенберга І.О., Солюса Г.П., Красавіної Л.М., Шенаєва В.М., Муратова В.П., присвячених міжнародним і національним ринкам позичкового капіталу подавалась структура цих ринків, виділялась низ-ка цілком самостійних секторів: коротко-, середньо- та довгострокові кредитні ринки, іпотечні ринки, власне фінансові ринки. Пізніше національні і міжна-родні були доповнені новою складовою - євровалютним ринком. Досить широко та найбільш повно даний ринок досліджено професором В.М.Шенає-вим у монографії “Международный рынок ссудных капиталов” у якій він характеризує його як “універсальний міжнародний ринок, який поєднує в собі елементи валютних, кредитних і комісійних операцій” [58, c.14]. Депозитно - позичкові операції, які здійснюються на євровалютному ринку, часто доповнювались конверсією коштів із однієї валюти в іншу.
Як видно із вищесказаного, різні трактування та доповнення, які зроблено щодо характеристики фінансового ринку, відображають історичний зріз та рет-роспективу розвитку основних складових та видозміни суті його, а дискутив-ність в черговий раз підкреслює динамічність даного процесу та органічне поєднання економіки із суспільним розвитком. Основні тенденції розвитку міжнародного фінансового ринку полягають у тому, що він перетворюється у все більш впливову силу в світовому русі капіталів, стає основним структуро-утворюючим фактором фінансового сектора. Обсяг коштів, залучених з даного ринку за 1995 рік зріс вдвоє у порівнянні з 1993 роком і склав 1258 млрд. дол., а у 2006 році цей показник складав 4608 млрд. дол. США, демонструючи прогре-суюче посилення значень зовнішніх джерел для фінансування господарського життя країн всього світу [12].
Дедалі чіткіше проявляється троїстість фінансової впливовості у сучас-ному економічному середовищі таких силових центрів як США, Європа, Япо-нія. Їх вплив може бути як синхронним так і асинхронним, як і економічні цик-ли. Головна небезпека, яка погрожує сьогодні фінансовим ринкам, за словами французького економіста Паскаля Бланке, полягає саме у синхронності циклів у США, Європі та Японії. Аналіз подій показує, що ступінь синхронізації циклів у цих основних економічних регіонах світу вхо-дить до числа ключових факторів, які визначають організацію і ступінь нестій-кості ринків облігацій. У зв'язку з посиленням мобільності міжнародних пото-ків капіталу розбіжності у процентних ставках на ринку повинні ставати все менш помітними [27]. На практиці така ситуація може проявлятися у підвищенні ефективності позитивного процентного арбітражу. Існує ще й така закономір-ність, якщо арбітраж здійснюється у вузькому діапазоні, то це свідчить про глибоку інтеграцію ринків. Однак реалії сьогодення такі, що у країнах, ринки яких розвиваються, процентні ставки різко впали у період кризи. Тепер вони зростають в такт до загальноекономічного підйому, а це чинить депресивний вплив на ринки акцій, утруднюючи ріст їх капіталізації.
Світовий фінансовий ринок усе більше набуває обрисів дворівневої системи: глобальний (наднаціональний) рівень, який представлений оборотом цінних паперів провідних міжнародних корпорацій, чия діяльність носить глобальний характер; та національний на якому обертаються цінні папери національних компаній, а їх оборот забезпечується інфраструктурою локальних фінансових ринків. Однак межі між цими двома рівнями поступово стира-ються, і на сьогодні їх в основному вже визначають самі компанії, цінні папери котрих обертаються. Як модель майбутнього світового фінансового ринку мож-на розглядати модель західноєвропейського ринку, який функціонує на теренах Європейського Союзу. Інтернаціоналізація та консолідація національних фі-нансових ринків створює умови для функціонування спільного фінансового простору в якому національні ринки зберігають своє значення, але як локальні чи регіональні по відношенню до об'єднаного (загального) [49].
Сучасний світ, безперечно, надзвичайно взаємопов'язаний, і сучасні еко-номічні проблеми це доводять: страждає економіка не окремих країн, а світо-вих ринків. А останні вже впливають на економіку країн-учасниць. З іншого боку, внутрішній стан економічно потужних країн теж впливає на світові ринки, а через них - опосередковано на економіку інших країн. У цьому полягає суть “нового економічного зростання”, але в цьому ж і суть нової економічної кризи. Така зміна парадигми змушує задуматися про існування структурних проблем у самих глобальних фінансових ринках і необхідність зміни існуючих фінансових теорій щодо механізмів функціонування, регулю-вання та саморегулювання [54].
В останні роки різко впала стійкість фінансових ринків, яка була значно вищою поки вони існували в обмежених національних і регіональних межах. Ці зміни відбулися у зв'язку з глобалізацією і тим, як вона проявляється у стрім-кому збільшенні обсягів операцій та прискоренні функціонування фінансових ринків, у тому, що весь світ об'єднується в єдиний ринок і грає одночасно на принципах “overnight” (гра на різниці часових поясів на коротких грошах). Зараз, на світових фінансових ринках спостерігається своєрідний період, коли в рамках національних кордонів існує певне їх регулювання (в усіх країнах, в тому числі і в США), а в міжнародних масштабах цього немає [7, c.24].
Ще в 2000 році відомий фінансист Дж. Сорос критикував сталі і закоре-нілі існуючі фінансові теорії за якими вважається, що “володіючи більш пов-ною інформацією, фінансові ринки будуть спроможні автоматично коректувати диспропорції, які виникають; точніше, якщо фінансові ринки не зможуть їх коректувати то з таким завданням взагалі ніхто не зможе справитися” 43. За такою логікою головне завдання полягає в забезпеченні доступності необхідної інформації і в недопущенні будь-якого втручання в діяльність ринкового меха-нізму. Посилення ринкової дисципліни залишається центральним принципом, а ключовими є транспарентність та інформація. Весь цей ланцюжок частково усуває наслідки, але не причину, не говорячи вже про принципову причину.
Аналізуючи вищезазначене приходимо до висновку про необхідність посилення регулювання на міжнародному рівні, зміцнення національних бан-ківських та фінансових систем в цілому та ін. У глобальній фінансовій архітек-турі вже відбулися деякі важливі зміни і зокрема щодо обмеження ризико-ваного міжнародного кредитування, що допоможе уникнути повторення хвилі криз (1997-1999рр.), хоча в собі це може крити і причини неадекватності припливу капіталу в країни периферії.
Комплексний аналіз функціонування світових фінансових ринків та особли-вості їх розвитку на сучасному етапі дають можливість зробити висновок про необ-хідність формування глобальної фінансової архітектури.

1.3. Роль та значення діяльності комерційних банків на світовому фінансовому ринку

Окрім звичайних операцій комерційних банків усередині країни багато банків, в першу чергу найкрупніші з них, надають послуги за її межами. Останніми роками у всьому світі міжнародні операції росли виключно швидкими темпами як з погляду видів і об'ємів банківських послуг, так і відносно числа банків, що надають ці послуги.

Форми виходу комерційних банків на зовнішній ринок: - відкриття за межею відділень чи / або дочірніх банків; - придбання акцій іноземних банків аж до встановлення повного контролю за їх діяльністю; - відкриття за межею представницьких контор і бюро, які не займаються депозитно-позиковими операціями в країні перебування, а забезпечують головну контору необхідною фінансовою інформацією [3, c.71].

Комерційні банки відіграють ключову роль в міжнародній торгівлі. Перш за все, це посередництво банків в розрахунках: перевірка і оплата товарних документів, отримання платежу від імпортера; а також надання додаткових фінансових послуг, які забезпечують надійність виконання зобов'язань в міжнародній торгівлі: видача гарантій і поручительств, авалювання і акцепт векселів і ін. Помітну роль грають комерційні банки у валютних операціях, включаючи мінімізацію курсових втрат, пов'язаних з ЗЕД; відкривають і ведуть валютні рахунки; беруть участь в страхуванні фінансових ризиків в торгівлі біржовими товарами. В країнах з валютним регулюванням, до групи яких входить Україна, уповноважені на проведення валютних операцій комерційні банки виконують важливу роль агентів валютного контролю, забезпечуючи репатріацію експортної виручки і перешкоджаючи несанкціонованому вивозу капіталу за рубіж [3, c.72].

Валютні операції, обмін однієї валюти на іншу, надання послуг з мінімізації валютних ризиків є найважливішою функцією комерційних банків в міжнародних розрахунках. Покупка і продаж іноземних валют на національні грошові одиниці здійснюється на валютному ринку, який представлений головним чином комерційними банками. Відкриття валютних рахунків учасникам ЗЕД не є необов'язковою умовою розрахунково-платіжних відносин в зовнішній торгівлі. В країнах з вільною конверсією національних грошових одиниць достатньою умовою для розрахунків буде наявність рахунків в національній валюті. Крупні фірми з великим об'ємом експортно-імпортних операцій в різних валютах разом з рахунками в національній валюті відкривають додатково рахунки в іноземних валютах для мінімізацій курсових втрат, пов'язаних з обміном валют. В країнах з валютними обмеженнями відкриття валютних рахунків служить меті контролю за розрахунками із зарубіжними партнерами і є одним з елементів валютного регулювання. Комерційні банки учасники валютних ринків обслуговують всі форми відносин, які вимагають обміну валют: зовнішню торгівлю, інвестиції, туризм, неторгові операції т.п. Банківське посередництво в зовнішньоторговельних розрахунках [3, 13]

Надання платіжного механізму для обслуговування неторгового обороту традиційно одна з головних задач комерційних банків, що здійснюють операції в іноземних валютах. Основні форми розрахунків в міжнародних операціях включають авансові платежі (передоплату), документарний акредитив, документарне інкасо і відкритий рахунок. Погашення грошового зобов'язання імпортером може бути здійснено за допомогою телексного, телеграфного, поштового або електронного платіжного доручення, інструкції системи СВІФТ, пересилка чека, перевідного векселя, банківської тратти і т.д. Але платежі по зовнішньоторговельних операціях не можуть бути виконаний ні з допомогою банкнот іноземної валюти, ні за допомогою дорожніх чеків. Банківське кредитування експортно-імпортних операцій Кредитування комерційними банками експортно-імпортних операцій є їх найважливішою функцією в міжнародних розрахунках. Комерційні банки кредитують учасників зовнішньоекономічної діяльності головним чином у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів і інших товарно-матеріальних цінностей. Іноді комерційні банки надають своїм крупним клієнтам експортно-імпортним компаніям, з якими вони тісно зв'язані, бланкові кредити, тобто кредити без формального забезпечення. Банки надають своїм клієнтам вказані кредити в національній або іноземній валюті. Українські банки також надають своїм клієнтам кредити в гривнях і іноземній валюті, останні головним чином для оплати імпортних контрактів. Останнім часом в практиці українських банків з'явилися кредити в іноземній валюті для фінансування конкурентоздатних виробництв, у тому числі що проводять і експортну продукцію. Разом з прямими кредитами своїм клієнтам комерційні банки здійснюють кредитування експорту шляхом викупу у експортерів їх зобов'язань в грошовій формі (облік експортних векселів, покупка банківських гарантій), шляхом переуступки експортерами банку грошових зобов'язань на імпортера (операції факторингу), у формі акцепту або негоціації тратт в рамках інструкцій по виконанню акредитиву або у формі аваля імпортних векселів в операціях форфейтингу і т.п., поєднуючи кредитування зовнішньоторговельних операції з видачею гарантії і поручительств за зобов'язаннями клієнтів [13, c.68].

Розглянемо особливості акцептно-гарантійних операцій комерційних банків в міжнародних розрахунках. Акцептно-гарантійні операції в міжнародних розрахунках полягають в тому, що комерційні банки за певну винагороду приймають на себе платіжне зобов'язання або дають поручительство за зобов'язаннями клієнта. Звичайно подібним операціям передує загальна домовленість банку з його кореспондентами і клієнтами про надання акцептів і гарантій в межах обумовлених сум, на звичайній або відновлюваній основі, або ж без обмежень. Сутність акцептної операції в міжнародних розрахунках полягає в акцепті банком на прохання клієнта перевідного векселя тратти. Тратта, що акцептується банком, легко може бути врахована на національному грошовому ринку банку-акцептанта, а у разі акцепту широко відомим першокласним банком практично на будь-якому грошовому ринку. Висока реалізовуваність банківських акцептів дозволяє розміщувати в них засоби, вільні навіть на найкоротші терміни. Банківські акцепти в портфелі комерційних банків відносяться до розряду самих високоліквідних активів. Банківські гарантії (гарантійні листи крупних першокласних банків) є зобов'язанням банку провести платіж при настанні передбачених гарантією умов. В зовнішній торгівлі банківські гарантії незалежно від видів, форм, їх юридичної природи служать засобом виконання зобов'язань сторін по зовнішньоторговельному контракту. Основним видом банківських гарантій в зовнішній торгівлі є гарантії платежу: погашення суми боргу імпортером експортеру; повернення авансів, наданих імпортером експортеру у разі невиконання контракту останнім; повернення гарантійних сум по закінченню гарантійного терміну і т.д. Широко застосовуються тендерні гарантії, а також гарантії виконання, видавані банками на прохання експортерів [13, c.68-69].

Україна робить перші кроки у світовому просторі, що вимагає від неї прийняття низки конструктивних рішень із принципово важливих питань, зокрема пов'язаних із переходом до відкритого типу економіки, що має особливості як позитивного, так і негативного характеру. До того ж нашій країні притаманна й власна специфіка: в силу свого геостратегічного розташування у найближчому десятиріччі їй доведеться балансувати між Заходом, де вона межує з Європейським Союзом, та Сходом, де Україна має кордони з Росією та іншими країнами СНД. Будучи в такій ситуації, маючи дефіцит фінансових ресурсів, обмежені міжнародні зв'язки, ускладнений доступ на міжнародні ринки, необхідно насамперед брати до уваги новітні тенденції світового економічного розвитку. Адже сьогодні світове господарство - це збалансована система, у якій кожна країна/група країн має своє чітко визначене місце, а якщо і трапляються певні винятки, то відлагоджений механізм досить швидко здійснить самокорективи. Однак ми аж ніяк не випадаємо із цієї системи, оскільки на зламі тисячоліть проходить багато змін та корекцій, здавалося б, у бездоганних, усталених механізмах, теоріях. І Україна, поряд із іншими країнами перехідної економіки (Росією, країнами Балтії, Білоруссю та ін.) має всі шанси гідно ввійти в епоху неоекономіки, не будучи обтяженою принципами постіндустріалізму, розвиваючи засади регіоналізму, новітньої фінансової цивілізації інноваційного типу.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ІНТЕГРАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ ПРОСТІР

2.1. Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України


Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.
Стратегія держави щодо банківської системи країни ґрунтується на принципі верховенства права і збереженні та зміцненні ринкових засад діяльності банків і використанні переважно опосередкованих методів впливу на процеси, які відбуваються у банківській сфері, шляхом формування відповідної законодавчої та нормативної бази функціонування банків і ринку фінансових послуг та реалізацію контролю за виконанням установлених вимог. Частка держави також є в капіталі деяких банків і вона бере безпосередню участь у їх управлінні.
Основою для зміцнення банківської системи України, підвищення її надійності та стійкості до криз є достатній рівень капіталізації. Як відомо, сумарний балансовий капітал усіх банків нашої країни (станом на січень 2007.р..-- 3,52 млрд дол. США) приблизно дорівнює розміру капіталу одного із провідних зарубіжних банків. А загалом обсяг капіталізації усіх українських банків становить близько 5,4% до ВВП (порогове значення цього показника -- 20% [35]), що створює реальну загрозу фінансовій безпеці держави.
Проблемними, на думку вітчизняних фінансових експертів [7], є не лише кількісні показники, що характеризують рівень капіталізації, а й її якість. Річ у тім, що капіталізація багатьох вітчизняних банків складається з коштів переоцінки основних засобів, не сплачених відсотків, субординованого боргу. Зростання таких складових можна вважати штучним нарощуванням капіталу.
З огляду на те, що 55% української економіки перебуває у «тіні», занадто низька капіталізація вітчизняних банків, особливо у зв'язку із вступом України до СОТ, може призвести до того, що вони стануть неконкурентоспроможними порівняно з іноземними (нині у банківській системі України працює близько 13% іноземного капіталу) [35].
Розв'язання цієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесків акціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як до надійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталу відкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їх власників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювати власні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційних банків -- це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.
Для банків з недостатньою капіталізацією з боку НБУ має бути передбачено такі заходи впливу: зобов'язання продажу акцій; заборона на виплату дивідендів; обмеження на рівень відсоткових ставок за зобов'язаннями; заборона на виплату надлишкових компенсацій менеджменту і на прийняття депозитів від банків-кореспондентів; введення обмежень на сплату відсотків за боргами та здійснення операцій, які істотно відрізняються від їх звичайної діяльності [7].
Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яку спрямовують на збільшення банківського капіталу
Станом на 01.10.2006 року в Україні було зареєстровано 183 банки (Рис.2.1).
Рис 2.1 Динаміка кількості банківських установ в Україні за станом на 01.01.2007 рр. [35]

Разом із тим, якщо поглянути на кількість банків та їх філій у розрізі регіонів (рис.2.2), то бачимо, що фактично кожен регіон характеризується досить високою концентрацією банківських установ, які в основному представлені філіями банків, майже усі головні офіси банківських установ розташовані у м. Київ.
По суті, така велика кількість банківських установ повинна була б повністю забезпечувати потреби населення у банківських послугах. Але, як відомо, якість банківських послуг лише до певної міри залежить від кількості банківських установ представлених на ринку послуг для фізичних осіб.
Спектр та обсяги послуг що надаються банками залишаються досить обмеженими - тоді, як сучасні умови господарювання вимагають нових форм та методів банківської підтримки. У промислово-розвинутих країнах Заходу накопичений багатий досвід інновацій, в тому числі і в банків, частина якого представляє безперечний інтерес для банків, і може бути з успіхом використана з урахуванням специфічних умов України.
Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів - важлива умова стабільного функціонування і розвитку банків України. Сумарний прибуток на 01. 10. 2006 р. становив 962,096 млн. грн. (за 2005 р. - 684,5 млн. грн.) [35].
Отриманий банками прибуток за групами розподіляється нерівномірно. Так, банки І групи, на які припадає 54,1% банківських активів, одержали його на суму 480,520 млн. грн., або 49,9% від загального показника; банки II групи (активи становлять 14,7%) - 164,144 млн. грн. (17,06%); банки III групи (активи - 17,4%) - 196,634 млн. грн. (20,4 %); IV групи (активи - 13,8%) - 120,798 млн. грн. (15,55%). Як свідчать наведені дані, найвищою є рентабельність діяльності банків III групи [35].
Доходи зростали дещо вищими темпами, ніж витрати, що зумовило поліпшення співвідношення витрат і доходів, яке на 01.10.2006 р. становило 54,19% (на - 01.01.2005 р. - 93,5%; на 01.01.2004 р. - 93,8%) [35].
Рис.2.2 Кількість банків та філій банків за регіонами за станом на 01.10.2006 р. [35]

Порівняно з попереднім періодом дещо поліпшилися результативні показники діяльності банків. Рентабельність капіталу збільшилася із 7,50% у 2005 році до 9,36% у 2006, рентабельність активів зросла у порівнянні із 2003 роком на 1,27%. Чиста процента маржа зменшилася з 6,31% у 2001 році до 4,93% на початок 2007 року.
Як бачимо, банки України зберегли рентабельність своїх активів на рівні минулого року попри зменшення процентної маржі, що свідчить про збільшення обсягів активних операцій та про виваженішу політику процентних ставок (табл.2.1).
Основними шляхами покращення результативних показників у подальшому мають бути прогресивні структурні зміни в активах, капіталі, зобов'язаннях банків, підвищення дохідності активів за рахунок скорочення частки недохідних і проблемних активів, а також зниження вартості запозичених та залучених коштів витратності діяльності, насамперед унаслідок скорочення адміністративних витрат тощо.
Таблиця 2.1
Основні результативні показники діяльності банків [35]
Показники
01.01.03
01.01.04
01.01.05
01.01.06
01.01.07
Рентабельність капітал -0,45
7,50
7,97
7,61
9,36
Рентабельність активів
-0,09
1,27
1,27
1,04
1,18
Чистий спред
7,10
8,45
7,20
6,97
5,76
Чиста процентна маржа
6,31
6,94
6,00
5,78
4,93
Та пори усі позитивні зміни в економіці сучасна структура грошових доходів населення України та її динаміка все ще не сприяють розвитку ринку банківських послуг для фізичних осіб (рис 3). Заробітна плата не займає ключове значення і за впливом на заощадження наближається до соціальних виплат (пенсій, стипендій, допомог). Про це свідчать і результати анкетних опитувань, проведених у 2003-2006 роках. Вони свідчать, що значна частина вкладників, майже 32 % неспроможна заощаджувати кошти в зв'язку з низькими заробітками та доходами, які ледве покривають потреби (pис.2.3). Однак переконаність громадян у вигідності зберігання коштів у банках поступово міцнішає - майже 60% опитаних вважають за потрібне нагромаджувати заощадження в банківських установах, оскільки це дає змогу отримувати дохід у вигляді процентів за депозитами.
Результати опитування свідчать про доволі значні потенційні можливості вітчизняних комерційних банків щодо залучення заощаджень населення. Тому необхідно постійно поліпшувати імідж банківських установ, розширювати і якісно вдосконалювати депозитні операції, які здатні примножувати ресурси банку і забезпечувати на цій основі їх ширшу участь в інвестиційній та кредитній діяльності.
Головною причиною малої частки заощаджень населення у банківських установах є не лише низький рівень довіри до вітчизняної економіки. Нинішній рівень оплати праці та соціального захисту громадян України, їх низька купівельна спроможність є тими чинниками, що стримують розвиток грошових заощаджень населення, а отже, й розвиток виробництва, відтворення робочої сили, розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем.
Аналізуючи стан ринку банківських послуг у аспекті залучення коштів від фізичних осіб, динаміка грошових вкладів населення за останні кілька років свідчить про зростання довіри громадян до банків і зацікавленості банкірів до збільшення частки залучених коштів населення у своїх активах (Рис.2.5).
Рис. 2.3 Чинники, які стримують приплив грошових доходів громадян у банки [35]

За результатами проведених досліджень, 27% респондентів нарікають на недосконалу систему гарантій за знеціненими вкладами; 20% - на непривабливість системи державного страхування вкладів (рис. 2.4).
Порівняно невелика кількість опитуваних надає перевагу спеціальним інвестиційним програмам, які базувалися б на депозитах фізичних осіб.
Рис. 2.4 Заходи для посилення припливу вкладів населення у національній валюті в банки України [35]

Рис.2.5 Динаміка ресурсної бази банків за 2003-2007 роки (у млрд.грн.) [35]

Їх приріст за аналізований період сягнув 70,8%. При чому більша питома вага належить вкладам саме у національній валюті, що свідчить про зростання довіри громадян до національної грошової одиниці. А отже можна прогнозувати що і надалі відбуватиметься позитивний приріст вкладів населення у банках регіону [12].
Адже ринок банківських послуг для фізичних осіб є чутливим індикатором економіки в цілому, і коливання обсягів заощаджень населення на банківських рахунках відображають зміни що відбуваються в економіці країни: зміна демографічної ситуації, політики доходів і цін, особливостей розвитку і задоволення потреб, соціальної структури населення тощо.
Що стосується темпів зростання вкладів населення в банки, то на сьогоднішній день вони становлять 21 млрд. 407 млн. грн, та за останніх 3 роки збільшились у 7,3 рази. Покращилася також їхня структура: частка строкових депозитів зросла на 5% і становить 75,4%. Більша частина з них довгострокові, терміном понад один рік (три роки тому їх, частка становила всього 5,5%). Утім рівень довіри населення до банків в Україні все ще значно нижчий, ніж у західних країнах із високо розвинутими ринковими економіками і банківськими системами. Про це свідчать такі дані: на початку 2003 року вклади населення в банках України становили приблизно 30% від сумарних зобов'язань , що в 1,5-2 рази менше, ніж у банках західних держав , де ця частка коливається на рівні 60-80% [35]. Щоб наздогнати банківські системи економічного розвитку країн за цим показником, українським банкам потрібно приблизно 10 років при збережені темпів зростання вкладів населення, які склалися в останні три роки. А для цього всім органам економічного та монетарного управління слід врахувати чинник довіри до банків при прийнятті будь-якого рішення, пов'язаного з діяльністю банківської системи.
Недостатність залучення коштів також пов'язана з тим, що населення України через слабкий розвиток фінансового ринку має обмежений вибір інструментів для капіталізації своїх гривневих заощаджень. Банківські депозити є поки що найдоступнішими з них. Але й цим інструментом населення користується лише за достатньої довіри до банків. За її відсутності, яка є і на сьогоднішній день, більша частина гривневих заощаджень (приблизно 25-35 млрд. грн. (включаючи валютні)) зберігається в готівковій формі, або ж дробиться на декілька депозитів для зменшення ризику втрат від банкрутства банків.
Такий стан справ потребує комплексного вирішення проблеми і нового підходу як на макро рівні, де повинен здійснитися перегляд податкової політики у сфері оподаткування доходів громадян та відповідні законодавчі зміни. Так і на внутрібанківському рівні, де зміни повинні проходити у напрямку спрощення та зростання доступності операцій для фізичних осіб, а також розроблення схем ефективної співпраці з кожним клієнтом - фізичною особою та використання коштів з максимально можливою ефективністю при мінімальному рівні ризиковості цих операцій.
Підвищення довіри до банків - це актуальне завдання загальнодержавної ваги, зволікання з її вирішенням може найближчим часом відчутно загальмувати розвиток економіки країни. Тому необхідно, невідкладно вживати заходів:
· на сам перед повинні діяти самі банки створюючи нові вигідніші для вкладників пропозиції;
· потрібно підняти питання про перегляд, тої частини закону (“Про податок з доходів фізичних осіб”) яка стосується оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих від депозитних операцій ;
· налагодити законодавчий і судовий захист прав та інтересів банкірів, що по суті, свідчить про недооцінку ролі банків і навіть певну неповагу до них з боку органів державної влади;
· також, щоб збільшити довіру до банку потрібно налагодити систему гарантування вкладів населення.
Зважаючи на необхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості та конкурентоспроможності банків на внутрішньому й міжнародних ринках, необхідно вжити заходів щодо:
· підвищення ефективності контролю за діяльністю банків, досягнення повної відповідності Базельським принципам ефективного банківського нагляду, що передбачає вдосконалення чинного законодавства та нормативно-правових актів НБУ; впровадження оцінки банківської діяльності на консолідованій основі таз урахуванням ризиків; посилення контролю за власниками істотної участі та змінами у структурі власності;
· підвищення рівня капіталізації банків, у т. ч. Шляхом залучення нових акціонерів, збільшення резервного фонду, результату діяльності, активізації процесів об'єднання банків, інтенсивнішого застосування процедури реорганізації банків шляхом приєднання та злиття малих і фінансове нестійких банків;
· забезпечення участі всіх банків у єдиній інформаційній системі "Реєстр позичальників", що дасть змогу знизити кредитний ризик;
· оптимізації структури капіталу, активів та зобов'язань, виходячи із завдань забезпечення фінансової стійкості банків та їх позитивного впливу на розвиток реального сектора економіки;
· підвищення прибутковості банківських операцій, орієнтації на доходи від кредитування та обслуговування реального сектора економіки і зниження витрат за рахунок підвищення технологічності та комп'ютеризації банківських операцій, зменшення необгрунтованих витрат;
· упередження здійснення банками сумнівних банківських операцій шляхом ідентифікації клієнтів та їх операцій, посилення боротьби з відмиванням брудних грошей, зокрема шляхом здійснення належного контролю за наявністю в банків положень, практики та процедур щодо протидії відмиванню грошей, набутих злочинним шляхом удосконалення чинного законодавства України з питань кредитування, посилення захисту прав та інтересів кредиторів, підвищення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань, надання недостовірних даних про фінансовий стан позичальника;
· забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банків шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на світовому ринку банківської системи України, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

2.2. Аналіз процесів функціонування вітчизняних банків у світовому фінансовому просторі

Широкий доступ до фінансових ресурсів є однією з визначальних умов розвитку національного господарства. Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. На сьогодні, нажаль, чи не єдиною можливість роботи вітчизняних банків на світовому фінансовому ринку є валютний дилінг, як правило, на умовах маржинальної торгівлі. У результаті дії маржинального механізму учасник ринку оперує сумами, які в декілька разів перевищують кількість його власних грошей. Відповідним великим обсягам стане й фінансовий результат такої операції. З урахуванням середньої денної цінової динаміки -- кількасот доларів на стандартний лот [54, c.461].

Проте отримання прибутку це не єдина мета валютного дилінгу, заслуговують на увагу також можливості даного сегменту світового фінансового ринку щодо хеджування валютних ризиків, адже можливість попередження валютного ризику є однією із основних складових конкурентоспроможності компанії на ринку. Валютний ризик для експортерів та імпортерів виникає у випадках, коли валютою ціни є іноземна для них валюта.

Експортер має збитки при зниженні курсу валюти ціни відносно його національної валюти в період між укладанням контракту і здійсненням платежу по ньому. Для імпортера збитки виникають при протилежному русі курсу. В обох випадках еквіваленти в національних валютах будуть відрізнятися в гірший бік від тих сум, на котрі експортер і імпортер розраховували в момент підписання контракту [10, c.57].

Компанії, що займаються зовнішньоторговельними операціями (експортери й імпортери), в усьому світі є активними учасниками міжнародного валютного ринку forex. В експортерів існує постійний інтерес продавати іноземну валюту, а в імпортерів - купувати її.

Курси валют на forex постійно міняються. У результаті цього реальна вартість товару що купується чи продається за валюту може значно змінитися, і контракт, що здавався вигідним, може в підсумку виявитися збитковим. Звичайно, можлива і зворотна ситуація, коли зміна курсу валюти приносить прибуток, але задачею торгової компанії не є одержання прибутку від зміни валютних курсів. Для торгової компанії важливо мати можливість планувати реальну собівартість товару який купується або продається [62, c.425].

Показовим прикладом можливості використання валютного дилінгу у хеджуванні валютних ризиків є ситуація із ревальвацію гривні наприкінці квітня 2005 року. Передумовами ревальвації стали інфляційні очікування, частково спричинені великими валютними доходами українського експорту та загальною світовою тенденцією до ослаблення долара, до якого тривалий час була прив'язана гривня. Використовуючи підходи фундаментального аналізу можливо було спрогнозувати укріплення гривні. Так, існувало декілька причин щодо можливої її ревальвації. Перша причина для зростання гривні - об'єктивна недооцінка валюти. Виходячи з паритетів купівельної спроможності, гривня на сьогодні є недооціненою щодо світових валют і передусім долара. Як нами було визначено вище, згідно теорії паритету купівельної спроможності, курс гривні до долару США станом на квітень 2005 р. повинен складати приблизно 2,37 грн. за 1 долар США. Така значна недооцінка вітчизняної валюти сформувалася через те, що економіка України орієнтована на експорт. Лише у 2004 р. Україна експортувала продукції, за даними Держкомстату України, на $ 3,67 млрд. більше, ніж імпортувала [12].

Друга причина для подальшого зростання гривні - зростання цін на пальне. Імпортерам найбільш вигідна сильна валюта країни імпорту (купують відносно дешевше, продають відносно дорожче). Згідно інформації Держкомстату України у 2004 році 35,49 % імпорту припадало на енергоносії (передусім, на нафту і газ) [12].

Третя причина ревальвації гривні це менеджмент державного боргу. Урядом було задекларовано про наміри зменшення державного боргу, а чим дешевшим буде долар США, тим реально менше заплатить держава за своїми боргами закордонним кредиторам.

Четверта причина щодо зміцнення гривні - боротьба з інфляцією. За даними Міністерства фінансів України, в українську економіку щодня надходить до 300 млн. дол. США. Доволі велику частину цієї суми викуповує Нацбанк, проте великий щоденний обсяг вкидання гривні може спровокувати інфляцію. Отже, із підвищенням валютного курсу гривні, менше вітчизняної валюти буде вкидатися в економіку, це зменшить ризики інфляції.

Базуючись на отриманому прогнозі постає завдання побудувати дієву стратегію щодо хеджування валютних ризиків. Хеджування приводить до того, що для компанії зникає ризик зміни курсів і це дає можливість планувати діяльність і бачити фінансовий результат, не перекручений курсовими коливаннями, дозволяє заздалегідь призначити ціни на продукцію, розрахувати прибуток, зарплату і т.д.

Як вже відзначалося вище, угоди на ринку forex здійснюються за принципом маржинальної торгівлі. Торгівля проводиться без реального постачання грошей, що скорочує накладні витрати і дає можливість відкривати позиції як на купівлю, так і на продаж валюти (у тому числі відмінної від валюти депозиту).

Хеджування валютного ризику за допомогою угод без руху реальних засобів (з використанням кредитного плеча) дає додаткові можливості. По-перше, дозволяє не відволікати з обороту компанії значні кошти. По-друге, дозволяє продати валюту, що буде отримана в майбутньому.

Розглянемо на конкретних прикладах можливості ринку forex щодо хеджування валютних ризиків. Проаналізуємо можливість використання валютного дилінгу для хеджування валютних ризиків, що виникли внаслідок ревальвації гривні у квітні 2005 р., для умовної компанії - імпортера.
Компанія-імпортер очікує протягом місяця постачання партії товарів з Білорусі на суму 60 000 грн. Розрахунок відбувається в національній валюті України. У компанії на рахунку є долари США і їй прийдеться їх конвертувати у своєму банку в гривні. Виходячи з розрахунку витрат і майбутнього прибутку, поточний курс гривні стосовно долару США компанію влаштовує. Проте менеджмент компанії не бажає зараз купувати гривні на всю суму контракту. Аналітики компанії, використовуючи прийоми фундаментального аналізу, прогнозують можливу ревальвацію гривні. Тому приймається рішення захеджувати ризик подорожчання гривні шляхом укладання угод на торговому рахунку без реального постачання коштів. Для цього компанія переводить 5 000 доларів США на свій торговий рахунок і відкриває довгу позицію по валютній парі долар США / гривні (купує гривні, продає долари) на суму 60 000 грн. Сума в 5 000 доларів США на торговому рахунку дозволяє "витримати" несприятливий рух курсу порядку 800 пунктів (60 000 * 0.0800 = 4 800). Послідовність дій при хеджуванні наведена у таблиці 2.2.
Таблиця 2.2
Хеджування валютного ризику компанії-імпортера Таблиця складена автором
Дата і подія
Курс долар США / гривня
Угоди в банку з реальним постачанням
Угоди на торговому рахунку без реального постачання
Укладання контракту
5,2000
Покупка 60 000 грн., продаж доларів США
Через місяць: Одержання товару і перерахування 60 000 грн. продавцю
5,0500
Покупка 60 000 грн., продаж доларів
Продаж 60 000 грн., покупка доларів США
Результат
Прибуток 9 000 доларів щодо курсу 5,2000
Збиток 9 000 доларів
Як видно з таблиці 3.2, отриманий на торговому рахунку збиток, компенсується прибутком від конвертації гривні в банку за вигіднішим курсом, ніж у момент укладання контракту. Тепер, незалежно від напрямку руху курсу гривні на валютному ринку, сума прибутку і збитку завжди буде дорівнювати нулю. Таким чином, керівництво компанії вирішило для себе проблему можливого подорожчання гривні і зберегло засоби для інших операцій.
Розглянемо інший приклад використання валютного дилінгу як інструменту хеджування, для компанії-експортера. Протягом півроку керівництво підприємства очікує кілька постачань сировини за кордон з оплатою в євро на суму 600 000 євро. Однак компанія-експортер бажає тримати свої засоби в доларах США, тому вона мусить отримані євро конвертувати в долари. Якщо в даний час курс євро до долара США компанію влаштовує, то необхідно відкрити коротку позицію по євро/долар (продати євро і купити долари) відразу на всю суму контракту, а згодом закривати її частинами в залежності від суми кожної партії товару. Послідовність дій при хеджуванні наведена у таблиці 2.3.
Таблиця 2.3
Хеджування валютного ризику компанії-експортера Таблиця складена автором
Дата і подія
Курс Євро /Долар США
Угоди в банку з реальним постачанням
Угоди на торговому рахунку без реального постачання
Укладання контракту
1,2100
Продаж 600 000 євро, покупка доларів
Через місяць: Постачання партії товару й одержання 200 000 євро від покупця
1,1700
Продаж 200 000 євро, покупка доларів
Покупка 200 000 євро, продаж доларів
Через два місяці: Постачання партії товару й одержання 200 000 євро від покупця
1,1500
Продаж 200 000 євро, покупка доларів
Покупка 200 000 євро, продаж доларів
Через місяць: Одержання товару і перерахування 200 000 євро продавцю
1,1400
Продаж 200 000 євро, покупка доларів
Покупка 200 000 євро, продаж доларів
Результат
Збиток 34 000 доларів щодо курсу 1,2100
Прибуток 34 000 доларів
Таким чином, збиток від конвертації євро в банку за гіршим курсом, ніж у момент укладання контракту, компенсується прибутком, отриманим на торговому рахунку. Варто звернути увагу на той факт, що в момент укладання контракту в компанії-експортера ще не було євро, але використання схеми роботи без реального постачання засобів дозволяє продати всю суму євро, що буде отримана в майбутньому.
Для відкриття позиції на суму 600 000 євро необхідно мати на торговому рахунку 7 260 доларів США (600 000 * 1,2100 / 100 = 7 260; 100 - це максимальний важіль, 1,2100 - курс євро до долара США). Однак щоб "витримати" коливання курсу в розмірі до 500 пунктів, необхідно мати на торговому рахунку ще додатково близько 25 000 доларів США (кожні 100 пунктів "коштують" 6 000 доларів: 600 000 * 0,0100 = 6 000). Навіть при русі в 1000 пунктів протягом місяця (що зустрічається дуже рідко) з обороту відволікається тільки 60 000 доларів США (600 000 * 0,1000 = 60 000), тобто 10% від суми контракту.
Розглянемо приклад де імпортером виступає не юридична особа, а приватний підприємець. Отже, базуючись на прогнозах експертів про можливий неврожай зернових. Український бізнесмен вирішив закупити партію канадської пшениці, щоб з вигодою її перепродати. Він укладає контракт на постачання пшениці з Канади через півроку, оплата також планується через півроку.
Допустимо, що контракт укладено на суму 600 000 канадських доларів, а бізнесмен має на своєму рахунку тільки американські долари. На момент ухвалення рішення про угоду курс долар США / канадський долар складає 1,5000 (тобто за 1 американський долар дають 1,5 канадських). Цей курс цілком улаштовує бізнесмена, однак за півроку курс канадського долара стосовно американського може вирости. Тому він вирішує захеджувати ризик шляхом укладання угод на торговому рахунку без реального постачання засобів. Послідовність дій при хеджуванні наведена у таблиці 2.4.
Як видно з таблиці 2.4, збиток від конвертації в банку за гіршим курсом, ніж у момент укладання контракту, компенсується прибутком, отриманим на торговому рахунку (40 000 = 600 000 / 1,5000 * 0,1000; 1,5000 - курс канадського долара до американського, 0,1000 - зміна валютного курсу). Тепер, незалежно від напрямку руху курсу канадського долара, сума прибутку і збитку по всіх операціях завжди буде дорівнювати нулю.
Таблиця 2.4
Хеджування валютного ризику підприємця-імпортера Таблиця складена автором
Дата і подія
Курс Долар США / Канадський долар
Угоди в банку з реальним постачанням
Угоди на торговому рахунку без реального постачання
Укладання контракту
1,5000
Покупка 600 000 канадських доларів, продаж американських доларів
Через 6 місяців: Одержання товару і перерахування 600 000 канадських доларів продавцю
1,4000
Покупка 600 000 канадських доларів, продаж американських доларів
Продаж 600 000 канадських доларів, покупка американських доларів
Результат
Збиток 40 000 канадських доларів щодо курсу 1,5000
Прибуток 40 000 канадських доларів
Для відкриття позиції на суму 600 000 канадських доларів необхідно мати на торговому рахунку близько 4 000 доларів США (600 000 / 1,5000 / 100 = 4 000; 100 - це максимальний важіль, 1,5000 - курс канадського долара до американського). Однак щоб "витримати" коливання курсу в розмірі до 1000 пунктів, необхідно мати на торговому рахунку близько 27 000 доларів США, що складає менш 7% від суми контракту.
Таким чином, використання важеля заощаджує значні кошти - щоб зафіксувати поточний курс валют не потрібно миттєва конвертація всієї суми і чекання часу настання розрахунків.
За зниження ризику, як відомо, практично завжди приходиться платити. При використанні хеджування виникають кілька статей витрат. Будь-яка угода, що укладається, на ринку forex пов'язана з витратами у виді різниці цін покупки і продажі валюти (спред). Однак при сформованій ринковій практиці ця різниця звичайно складає 0,05% - 0,1% від суми угоди, що несуттєво.
Позицію приходиться тримати відкритої протягом тривалого часу, і щодня виконується перенос позиції на наступну дату (ролловер) з урахуванням різниці процентних ставок по валютах, що беруть участь в угоді. При сформованій ринковій практиці це складає приблизно 0,01% на добу, що за місяць складає 0,3% від суми угоди. Для відкриття позиції потрібно внести гарантійний депозит. Величина цього депозиту звичайно складає від 1% до 5% від суми угоди, що укладається. Після закриття позиції депозит можна зняти з торгового рахунка (з урахуванням прибутку чи збитку).
Таким чином, витрати на хеджування дуже незначні в порівнянні із сумою контрактів, що хеджуються. Метою хеджування є не отримання додаткового прибутку, а зниження ризику потенційних утрат. Тому ефективність хеджування можна оцінювати тільки з урахуванням основної діяльності торгової компанії. Добре побудована програма хеджування зменшує не тільки ризик, але і витрати за рахунок вивільнення ресурсів компанії, допомагає менеджеру зосередитися на головних аспектах бізнесу.
Відповідно до вітчизняного законодавства, займатися конверсійними операціями мають право тільки банки. Тому, на сьогодні, дилінгові компанії в Україні не можуть безпосередньо проводити операції валютного дилінгу. Діючи в Україні дилінгові компанії мають право тільки надавати інформаційні і консультаційні послуги клієнтам, а на їхній дилінговій площадці здійснюється не торгівля як така, а „управління торговим рахунком інвестора” [45]. Оскільки спекулятивні валютні операції при цьому формально відбуваються за межами країни, під дію українського законодавства вони не підпадають.
Базуючись на проведеному автором моніторингу фінансового ринку України можна виділити наступні фінансові інституції, які надають послуги маржинальної торгівлі на ринку forex: АКБ „Укрсоцбанк”, АКБ „Інтеграл - банк”, ТОВ „Дилінговий центр „Альпарі-Україна””, ТОВ „Телетрейд Консалтинг”, ТОВ „Дилінговий центр „Trendforce””, ТОВ „Фінмаркет”, ТОВ „Capital Standard”, ТОВ „Компанія „Форекс””. Це є основні гравці на українському сегменті ринку forex. У таблиці 3.17 наведено порівняльну характеристику умов, за яких пропонуються даними фінансовими інституціями послуги маржинальної торгівлі.
Таблиця 2.5
Порівняльна характеристика умов надання послуг маржинальної торгівлі провідними вітчизняними фінансовими посередниками Таблиця складена автором

Посередник
Мінімальна сума гарантійного депозиту
Кредитне плече
Спред
АКБ „Укрсоцбанк”
$200
1:100
3-20 пунктів по основних валютах
АКБ „Інтеграл - банк”
$200
1:100
5-10 пунктів по основних валютах
ТОВ „Дилінговий центр „Альпарі-Україна””
$200
1:100
3-4 пунктів по основних валютах
ТОВ „Телетрейд Консалтинг”
$200
1:100
5-7 пунктів по основних валютах
ТОВ „Дилінговий центр „Trendforce””
$100
від 1:5 до 1:100
3 пункта по основних валютах
ТОВ „Фінмаркет”
$200
від 1:1 до 1:200
3-5 пунктів по основних валютах
ТОВ „Capital Standard”
$500
1:100
не більше 5 пунктів по основних валютах
ТОВ „Компанія „Форекс””
$200
1:100
4-8 пунктів по основних валютах
Відповідно до інформації наведеної в даній таблиці можна констатувати, що умови маржинальної торгівлі практично майже у всіх суб'єктів аналізу схожі. Основна відмінність полягає у кількості пунктів спреду (максимальний розрив спостерігається у АКБ „Укрсоцбанк” - 16 пунктів). Сума мінімального гарантійного депозиту практично у всіх суб'єктів становить 200 доларів США (це так званий mini forex), виключеннями є ТОВ „Дилінговий центр „Trendforce”” - 100 доларів США та ТОВ „Capital Standard” - 500 доларів США, а от кредитне плече варіюється від 1:5 до 1:200.
Спираючись на дані моніторингу, можна зробити висновок, що основними гравцями на вітчизняному ринку валютного дилінгу на сьогодення є не комерційні банки, а дилінгові компанії. У інвестора, який забажає співпрацювати при проведенні арбітражних конверсійних операцій з дилінговою компанією, природно, виникнуть законодавчі ризики, тому що всі вітчизняні дилінгові компанії є лише, як відзначалося вище, „консультаційними центрами” і співпрацюють із закордонними брокерами. Відповідно, для того, щоб розпочати торгівлю інвестору необхідно буде перевести суму гарантійного депозиту на рахунок брокера за кордоном. Брокери, як правило, мають ліцензію і знаходяться під наглядом відповідного регулюючого органа (SEC у США і FSA у Великобританії). Тому вони вимагають, щоб засоби на їхній рахунок в обов'язковому порядку надходили з особистого рахунка клієнта в одному із західних банків. Проте згідно Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” відкриття фізичними особами резидентами рахунків в іноземній валюті дозволяється тільки на час їхнього перебування за кордоном і після повернення особи в Україну рахунок у закордонному банку повинний бути закритий. Отже, виникає парадоксальна ситуація, яка вимагає від інвестора займатися пошуком шляхів обходу законодавства[45].
У силу того, що в Україні легальний вивід коштів за кордон є процедурою досить складною, дилінгові центри тими чи іншими методами змушені підстроюватися під існуючі реалії, так, на сьогодні існує чимало способів обходу законодавчих норм щодо відкриття рахунків за кордоном та переказу коштів. Проте переводячи гроші за кордон і вкриваючи прибуток від оподаткування, громадянин України змушений вступати в конфлікт із законом. Тому розраховувати на його захист у випадку несумлінного обходження з ним закордонного брокера теж не приходиться.
Займатися валютним дилінгом можна також і через українські банки. Фізичні особи, які вирішили діяти таким чином, не будуть мати проблем з українським законодавством (наприклад, у частині переказу грошей за кордон). За цією схемою клієнтські гроші не ідуть за кордон, як у дилінгових компаній, а залишаються в Україні. При такій організації торгівлі клієнт купує і продає валюту банку, а той у свою чергу проводить зворотні угоди безпосередньо з маркетмейкерами ринку forex. Для юридичних осіб цей спосіб, як і будь-який інший, за умови не вступу в конфлікт з українським законодавством, поки закритий. У випадку виникнення будь-яких фінансових проблем з банком, його вкладник законодавчо захищений від фінансових втрат з вини банківської установи. Проте, стверджувати, що така схема роботи для клієнта цілком легітимна на сьогодення не можна. Незважаючи на той факт, що діяльність банків у цій сфері регулюється рядом нормативних актів, процедура надання ними дилінгових послуг для юридичних осіб формально ніде не встановлена і не урегульована жодним законодавчим і нормативним документом.

2.3. Організаційно-економічні інструменти виходу українських банків на світовий фінансовий ринок


Організаційно-економічні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок представлені відносинами, що віддзеркалюють взаємозв'язок фінансового сектору країни зі світовим співтовариством в цілому, та його складовими - окремими організаціями, інституціями, угрупуваннями, зокрема. Він проявляється сукупності форм і методів державного регулювання та ринкових факторів цього взаємозв'язку.
Структура даного механізму має три чітко визначені рівні: мікрорівень участі банків у світогосподарських зв'язках, галузевий рівень та макрорівень. Основною функцією організаційно-інституціональних інструментів виходу України на світовий фінансовий ринок є забезпечення поетапного виходу національних банків на світовий фінансовий ринок на засадах ринкових відносин, трансформації структури банківської системи і гарантії її економічної безпеки.
Стосовно мікрорівня участі банків на світовому фінансовому ринку, то встановлення прямих кореспондентських відносин відкриває можливість поєднати національну діяльність з інтернаціональною. При цьому прямі кореспондентські зв'язки мають встановлювати в першу чергу банки, що беруть участь в цільових програмах розвитку національної економіки, а також банки, в яких створені реальні умови для подібних зв'язків, нагромаджений досвід, є регуляторні контракти [55, c.67].
Щодо галузевого рівня зовнішньоекономічного співробітництва, то потрібно враховувати співвідношення між найновішими банківськими продуктами та послугами і тими, які є застарілими на даний момент. З метою уникнення подальшої деформації банківської структури при включенні в систему світогосподарських зв'язків значну увагу слід приділяти реалізації пріоритету державного підходу над галузевим. При цьому, в угодах, що укладатимуться, доцільно відобразити питання: підготовчої роботи по налагодженню прямих зв'язків з окремими фінансовими структурами; спільного фінансування впровадження нових банківських продуктів та послуг; спільного пошуку шляхів перетворення ринкової інфраструктури тощо.
Як на будь-якому ринку, на світовому фінансовому ринку діє багато суб'єктів, які визначають умови функціонування даного ринку. Від їх цілей, намірів, політики залежать можливості виходу вітчизняних банків на ринок. Тому доцільним буде розглянути більш детально суб'єктів цього ринку для визначення оптимальної стратегії банків при виході на ринок [55, c.68].
Так, серед суб'єктів світового фінансового ринку можна виділити: інтегровані банківські структури, валютні блоки, валютні союзи, різноманітні фінансові угруповання, транснаціональні корпорації, міжнародні біржі, міжнародні економічні та фінансові організації, уряди тощо.
До числа найбільш помітних інтегрованих структур в міжнародній діяльності відносяться групи, утворені міжнародними банками. Таким терміном зазвичай визначають крупні банки, що мають банківські офіси (підрозділи) в багатьох країнах, а також банки, що вирізняють значною міжнародною діловою активністю. Діяльність міжнародних банків тісно пов'язана з діяльністю багатонаціональних корпорацій (далі БНК): міжнародні банки надають зарубіжним компаніям БНК необхідні фінансові послуги, тим самим сприяючи їх розвитку. Крім того, міжнародні банки самі по собі є багатонаціональними підприємствами [53, c.241].
Міжнародні банки поєднують в своїй діяльності традиційні послуги і процедури з новими фінансовими інструментами, які розробляються для більшої конкурентноздатності в світовому масштабі. Серед напрямів діяльності міжнародних банків слід виділити наступні [31, c.72]:
фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;
торгівля іноземною валютою;
операції з іноземними цінними паперами, включаючи єврооблігації;
залучення позик і надання кредитів на ринку євровалют;
організація та участь у міжнародних синдиційованих кредитах;
проектне фінансування;
міжнародні перекази;
кредитно-депозитні операції в національних (місцевих) валютах;
консультування своїх клієнтів, в особливості з числа БНК.
Деякі з міжнародних банків намагаються виконувати усе із переліченого вище. Інші, навпроти, вважають доцільним спеціалізуватися на деяких напрямках міжнародної діяльності. Спеціалізація чи універсалізація міжнародного банку залежать від його фінансових ресурсів, а також від того, якого роду фінансові послуги закордоном необхідні його основним клієнтам.
Початковим етапом міжнародної діяльності будь-якого банку є встановлення кореспондентських відносин з місцевими банками інших країн, які називають - банками-кореспондентами. Це необхідно для здійснення клірингу міжнародних платежів по експорту чи імпорту, проведення документарних операцій, пов'язаних з міжнародною торгівлею (сплата векселів, підтвердження і виконання акредитивів, інкасо тощо), а також надання різноманітної інформації [31, c.72].
Наступним кроком головного банку в процесі виходу на світовий ринок стає утворення банківського відділення (філії) на території приймаючої держави чи офшорного фінансового центру. Такі центри на території інших держав являють собою більш дешеві джерела капіталу для БНК чим національні ринки. Важливими характеристиками офшорних фінансових центрів є економічна і політична стабільність, а також сприятливий режим нормативного регулювання діяльності фінансових інститутів і інвесторів [31, c.73].
Через своє офшорне відділення міжнародний банк приймає вклади і видає кредити в євровалюті, здійснюючи відокремлений облік цих операцій. Перевагою ведення банківського бізнесу через офшорні відділення є простота реєстрації, відсутність резервних вимог при прийнятті депозитів, пільгове (або нульове) обкладання податками, високий рівень збереження фінансової таємниці. При цьому офшорні відділення міжнародних банків в таких регіонах, як Карибський басейн (Багамські та Кайманові острови), фактично виконують роль облікових центрів і мають мінімальний штат. Відділення ж, розташовані в найбільших світових фінансових центрах, таких як Лондон, Нью-Йорк, Цюрих, Люксембург чи Гонконг, виконують значно більш широкий спектр банківських операцій, залучення і розміщення значних об'ємів грошових ресурсів у євровалюті, міжнародних синдиційованих кредитах (див. Додаток А).
Максимальний рівень міжнародних зобов'язань виникає, коли банк (банківська група) приймає рішення по свою повноцінну присутність на місцевому фінансовому ринк тієї чи іншої держави. При цьому можуть бути створені представництва, банківські філіали, дочірні, або залежні (асоційовані, афілійовані) банки, а також небанківські фінансові компанії. Такий крок передбачає залучення міжнародного банку до обслуговування місцевої клієнтури (включаючи дочірні компанії БНК), операції з місцевою валютою, а також у конкуренцію з іншими банківськими інститутами присутніми в цій країні.
У сукупності з головним банком (та його філіальною мережею і дочірніми структурами в країні реєстрації) ці організації утворюють міжнародну банківську групу.
Міжнародний банк створює представництво в закордонній країні в першу чергу з метою сприяння своїм клієнтам при веденні бізнесу в цій раїні чи сусідніх державах. Представництво не є „банківським офісом”, воно не може прийняти банківський вклад, видати від імені головного банку кредит, сплатити вексель, авізувати акредитив, або провести операцію на ринку євровалюти. Турист, що має на руках чек, виданий головним банком, або емітовану ним кредитну картку, не зможе отримати у представництві готівкові кошти [55, c.115].
Основною функцією представництва є надання інформації, консультацій, організація ділових контактів на місці для клієнтів головного банку, а також надання інформації для місцевих бізнесменів про продукти чи послуги головного банку. Представництво організовує контакти керівників головного банку з місцевими банками і сприяє встановленню кореспондентських відносин. Також представництво організовує контакти між клієнтами головного банку і зацікавленими місцевими бізнесовими колами, а також з урядовими чиновниками. Важливою задачею представництва є надання головному банку аналітичних дослідів і оглядів економічної, соціальної і політичної ситуації в країні, а також виконання кредитного аналізу місцевих фірм як потенційних позичальників [55, c.116].
Головною перевагою представництва є те, що його штат краще представляє потреби клієнтів банку і може надавати необхідну інформацію чи консультацію. Представництво також може стати важливим базовим елементом, якщо головний банк вирішить з часом відкрити повноцінний банківський офіс. Але, зазвичай, представництво є єдиною законною формою присутності іноземного банку на місцевому ринку. Очевидним недоліком представництва є його нездатність надавати банківські послуги: для проведення операцій клієнти повинні переадресовуватися банкам-кореспондентам.
Як з юридичної, так і з операційної точки зору банківський філіал є частиною головного банку, опираючись на усю його ресурсну базу. Філіал (відділення) не є самостійною юридичною особою, тому він не має своїх установчих документів (уставу), своєї ради директорів, не може емітувати акції. Для управлінських і фіскальних цілей банківський філіал веде власну бухгалтерську звітність, однак насправді його зобов'язання і активи є складовою частиною зобов'язань і активів головного банку [57].
Банківські філіали контролюються з двох сторін: як частина головного банку вони є суб'єктом регулювання контрольними органами країни походження, але одночасно до них застосовують нормативи і обмеження, встановлені місцевим законодавством.
Основною перевагою для міжнародного банку у виборі саме цієї форми присутності на місцевому ринку є те, що філіал займається наданням повноцінних банківських послуг від імені головного банку, який несе усі юридичні зобов'язання. Так, грошовий депозит, розміщений у філіалі, призводить до виникнення перед вкладником зобов'язань зі сторони головного банку. При наданні послуг філіал орієнтується на глобальну значимість клієнта (БНК) для міжнародного банку в цілому, а не на ступінь розвитку відносин на місцевому рівні. Кредитні ліміти, встановлені для філіалу, є похідною від кредитних лімітів, діючих в головному банку [23].
З організаційної точки зору, відкриття філіалу частіш за все є простішим і дешевшим, чим відкриття дочірнього банку.
Головним недоліком філіалу як організаційної форми, з точки зору головного банку (але не клієнтів), є те, що саме головний банк несе повну відповідальність по зобов'язанням свого філіалу. Крім того, законодавство ряду країн, не допускає діяльність філіалів закордонних банків на своїй території [23].
Дочірнім банком називають самостійну банківську організацію, як правило, у формі відкритого чи закритого акціонерного товариства, або товариства з обмеженою відповідальністю, де всі 100 % чи більша частина акцій (паїв) належать головному міжнародному банку.
Такий банк надає повний спектр банківських послуг. Як самостійна банківська організація, дочірній банк повинен задовольняти усім вимогам, що пред'являються до такого роду інституцій зі сторони місцевого законодавства, в тому числі вони повинні мати необхідні ліцензії на здійснення банківської діяльності.
Кредитний ліміт дочірнього банка обмежений його власним капіталом і не пов'язаний з капіталом головного міжнародного банку, що обмежує самостійність дочірнього банку у кредитуванні значних позичальників. Одночасно з цим відповідальність головного банку по зобов'язанням дочірнього також обмежена величиною статутного капіталу.
Дочірній банк іноземного банку часто виглядає як місцевий в очах потенційних клієнтів з числа місцевих компаній, що полегшує йому залучення місцевих вкладників. Це справедливо, якщо місцевий банк був самостійним до його купівлі міжнародним банком. Використання менеджерів з числа місцевих професіоналів також дозволяє встановити більш розвинуті відносини з місцевим бізнесовим товариством.
Іноді, як це зазначалося вище, законодавство деяких країн забороняє відкривати філіали міжнародним банкам, але при цьому дозволяє діяльність дочірніх банків. З іншого боку, дочірні банки можуть мати податкові переваги перед філіалами, причому як з точки зору сплати місцевих податків, так і з точки зору обкладання податками головного банку [23].
Під назвою асоційований (залежний, афілійований) банк розуміють самостійну банківську організацію, частина акцій (паїв) якої - але не контрольний пакет - належать іноземному банку. Доля капіталу, що залишилася, може бути розподілена як серед місцевих так і серед іноземних співвласників. Асоційований банк може бути заново утвореним фінансовим інститутом, але це також може бути діючий місцевий банк, який увійшов у міжнародний стратегічний альянс з паєвою участю більш великого іноземного банку.
Основною перевагою цієї організаційної форми - як і у будь-якого іншого спільного підприємства - є можливість поєднання досвіду, потенціалу, корпоративних культур двох (або більше) груп співвласників. Асоційований банк зберігає статус місцевого фінансового інституту з місцевими власниками і менеджментом і в той же час підтримує постійні зв'язки зі своїм іноземним акціонером, навіть до залучення додаткових ресурсів. Недоліком як і у будь-якого спільного підприємства є те, що в критичний для банка момент різні групи власників не зможуть виробити і затвердити єдину політику дій [14].
Особливим типом асоційованого банку є банківський консорціум - банківське спільне підприємство, яке належить групі з двох чи більш банків, що представляють різні країни. Банківський консорціум формує початкову клієнтську базу за рахунок компаній, що отримали рекомендації від міжнародних банків-співвласників, але в подальшому розвиває власний банківський бізнес. До числа специфічних напрямків діяльності банківського консорціуму слід віднести організацію міжнародних банківських синдикатів для надання більш крупних чи більш довготривалих кредитів, чим ті, якими готові профінансувати його банки-засновники, розміщення емісій корпоративних цінних паперів на міжнародних ринках, операції на ринку євровалюти, організація зливання та поглинання міжнародних компаній. Деякі банківські консорціуми працюють як міжнародні інвестиційні банки, виконуючи проектне фінансування і надаючи послуги по консультуванню БНК [14].
Як правило, банківський консорціум є тимчасовою формою співробітництва міжнародних банків на місцевому ринку: з часом він стає конкурентом будь-якому з банків засновників при обслуговуванні найбільш значних і привабливих клієнтів, і той залишає альянс, створюючи власний дочірній банк чи філію. В зв'язку з цим існує тенденція до поступової реструктуризації банківського консорціуму в дочірній банк як одного з міжнародних банків[14, 23]].
Важливим стержневим елементом багатьох міжнародних банківських груп є банківські холдингові компанії. Банківська холдингова компанія - це акціонерне товариство, що володіє пакетами акцій юридично самостійних банків і небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних чи контрольних функцій по відношенню до них.
Банківські холдингові компанії отримали широке розповсюдження в США, особливо у 1970-х та 1980-х рр. До початку 1990-х рр. вони вже контролювали 2/3 з приблизно 13000 банків, на долю яких припадало більше 90% сумарних активів галузі. Серед факторів, що сприяли появі банківських холдингових компаній слід виділити наступні [23:
високий рівень розвитку акціонерної власності дозволяє здійснювати ефективну взаємодію промислового і банківського капіталів;
більш вільний доступ на ринки капіталу при необхідності мобілізації ресурсів;
оптимізація оподаткування шляхом компенсації збитків одного дочірнього підприємства за рахунок прибутків, отриманих іншими;
прийняття стратегічних рішень на рівні єдиного центра, де знаходяться рада директорів і ключові інформаційно-управлінські ланки;
диверсифікація портфелю активів, а звідси - можливість зниження ризику банківської групи в цілому;
можливість інвестицій у небанківську сферу і за рахунок цього - розширення закордон, чого не можуть зробити самостійні банки.
Остання з перерахованих особливостей потребує пояснення. У відповідності з американськими законами будь-яке придбання холдінговою компанією небанківського підприємства повинно спочатку бути ухвалено Радою керівників Федеральної резервної системи, причому ці небанківські підприємства повинні надавати послуги, безпосередньо пов'язані з банківською справою, і сприяти зниженню цін на них. Серед дозволених напрямів бізнесу наступні:
іпотека;
факторинг;
траст, довірче управління активами;
торгівля цінними паперами;
випуск кредитних карток;
лізинг;
операції з нерухомістю;
страхова справа;
обробка і передача даних;
консалтінг.
Законодавство США виокремлює однобанківські і багатобанківські холдингові компанії. Більша частина (близько 80%) зареєстрованих холдингових компаній в США контролює один банк. Однак багатобанківські холдингові компанії значно крупніші, на їх долю приходиться близько 70% сумарних банківських активів в США [23].
До переваг банківських холдингових компаній перед самостійними банками відносяться: більш широкий спектр послуг, що пропонуються; більш висока доходність від операцій (включаючи небанківські), зниження загального ризику вкладення за рахунок їх диверсифікації; більша стійкість до банкрутства. З іншого боку, утворення і розширення холдингових компаній сприяє монополізації ринку і тим самим зниженню конкуренції і завищенню цін на банківські послуги. Крім того, високий ступінь централізації при прийнятті рішень тягне за собою бюрократичні бар'єри.
Законодавство європейських країн, особливо континентальної Європи, пред'являє суттєво менш жорсткі вимоги до діяльності банків, тому багато з них самі є материнськими холдинговими компаніями, що стоять на чолі розгалужених групових структур[34, c.53].
У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валюті блоки - регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий [52, c.246].
Під валютним блоком у світовій практиці розуміється угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн - учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав - колишніх метрополій[52, c.248]].
Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним каркасом для його складових, головні серед яких: торговельні (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок); фінансові (більшість країн-членів блоку мають довгострокову або зовнішню заборгованість перед третіми країнами; ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона); економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які найменше постраждали за роки всесвітньої кризи та „Великої депресії”); політичні (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни-учасниці валютного блоку)[57].
Розглянемо більш детально валютні блоки, що існували протягом ХХ сторіччя для розуміння впливу цих інституцій на розвиток світового фінансового ринку, а також опосередкований вплив на розвиток стратегій виходу банків на світовий фінансовий ринок.
Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов'язані з Великобританією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше - Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія - де-факто, а потім Греція та Іран.). Входження до валютного блоку, очолюваного Великобританією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних „правил гри”. Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок - фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют вста и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.