На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Сутнсть президентської республки як форми державного правлння, її полтико-правов ознаки та здйснення державної влади. Особливост державного правлння в США, його негативн сторони та можливост вдосконалення. Блорусь як президентська республка.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 07.05.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ПЛАН

ВСТУП
Розділ 1. Сутність президентської республіки як форми державного правління
1.1 Інститут президентства
1.2 Основні політико-правові ознаки президентської республіки
1.3 Особливості організації та здійснення державної влади4
Розділ 2. особливості країн з президентською формою державного правління
2.1 Характерні особливості США, як президентської республіки
2.2 Характерні особливості Білорусії як президентської республіки
Розділ 3. Негативні сторони та можливості вдосконалення організації державного правління в президентських республіках
3.1 Негативні сторони та можливості вдосконалення державного правління в США
3.2 Негативні сторони та можливості вдосконалення державного правління в Білорусії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП

Для збагнення такого складного соціального інституту, як держава у вітчизняній теорії держави і права особливе місце виділяється вивченню форми держави.
Для вивчення форми держави, розкриття її ролі в політичних процесах надзвичайно важливого значення набуває підхід до форми як до організації змісту. Поняття “організація” припускає з'ясування своєрідності внутрішніх аспектів форми з погляду принципів об'єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому (стосовно інших систем). За допомогою такого підходу в загальній теорії держави і права відкривається можливість не тільки вирішення нових проблем, але що не менш важливо, також і можливість нового підходу до традиційних, “старих“ питань науки. Для розгляду форми держави варто звернути увагу на наступні аспекти.
По-перше, форма в зв'язку із сутністю держави як суспільного явища. У даному аспекті під формою держави розуміється специфічний спосіб вираження сутності, система органів, “машина”, за допомогою якої здійснюється класове панування на противагу некласовим, неполітичним, недержавним способам. Існування державної влади знаходить своє відображення в її органах, армії, адміністрації, суддях і інших установах, що складають специфічну і постійну форму буття держави.
По-друге, форма в її безпосередньому зв'язку з явищем (як виявлення сутності прояв її зовні). У співвідношенні “форма--явище” виступає зовнішня форма держави, тобто прояв зовні визначеної його організації (пристрою). Розрізняють організацію верховних органів влади (монархію, республіку), взаємовідносини органів класової влади з населенням, територіальну структуру державної влади.
По-третє, форма в співвідношенні, форма - зміст виступає як внутрішня форма держави, як форма цілком визначеного, даного класового змісту. “Форма-зміст” держави ґрунтується на відповідних принципах організації володарювання, у яких виражається специфіка класового панування визначеного типу на визначених етапах його розвитку. Ці принципи неповторні, вони кореняться в соціально-економічній системі. Разом з ліквідацією економічного і політичного панування історично визначених класів ліквідуються і відповідні принципи організації державної влади. В аспекті “форма-зміст” виражається також і політичний режим як внутрішня форма держави, що охоплює головним чином дві сторони: механізм держави (внутрішня структура влади, зв'язок елементів влади в даній державній системі) і функції держави (методи і форми здійснення функцій даної державної влади).
“Форма - зміст” індивідуалізує кожну конкретну державу, що існує в просторі і часі в єдності змісту і форми. Внутрішня форма завжди змістовна, вона сама є момент змісту держави і як така безпосередньо й органічно зв'язана із сутністю держави в даному історичному етапі його розвитку. Внутрішня форма стосовно зовнішньої форми держави виступає як визначальна специфіку її змісту, тобто відіграє роль взаємозв'язку сутності, змісту і форми держави.
Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості , природні умови проживання й інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави і його органів з недержавними організаціями партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою й іншими організаціями .
Існують різні точки зору на поняття “форма держави”. Її трактують у вузькому змісті (тільки форма правління) або у широкому (сукупність форми правління, форми державного устрою). Політичний режим в цій ситуації розглядається як явище, яке характеризує сукупність держави, або область методів здійснення класової держави. У юридичній науці форма держави аналізується по перевазі як зовнішня форма сутності, змісти і явища держави.
Під формою держави розуміється звичайно її організація, що виступає в єдності форми правління, форми державного устрою і політичного режиму, тобто відповідно основним, вузловим моментам цієї організації. У такий спосіб можна дати наступне коротке визначення форми держави :
Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи : форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.
У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку і взаємодії . Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.
Актуальність обраної теми полягає в тому, що в сучасному світі не має чітко окресленої досконалої форми правління. Багато суперечок точиться навколо президентської, парламентської та змішаної форм, однак всі вони мають як переваги так і недоліки. При розгляді саме США та Білорусії - як яскравих прикладів сильновиражених президентських країн - основна мета полягає у порівнянні їх між собою та виокремлення недоліків, які існують в цих країнах.
Об'єктом дослідження є системи державного управління та місця в них президента в країнах з яскраво вираженою президентською формою правління - США та Білорусія.
З точки зору розробленості теми, необхідно зазначити, що багато вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких, Дж. Кері, Д. Шугарт, Кинев А.Р., Скакун О.Ф., Чіркін С.В. та ін. приділяли багато уваги аналізу побудові політичної системи США, а от щодо Білорусії то теоретичних праць з проблеми функціонування інституту президента в цій країні дуже мало.
Розділ 1. Сутність президентської республіки як форми державного правління
1.1 Інститут президентства

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади и управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління -- це або президент1, або монарх2. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською -- громадянами.
Винятковим є виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чинною Конституцією 1999 р. виконуються Федеральною радою, яка одночасно єй урядом країни.
Молоді національні держави, що утворилися вході національно-визвольних революцій і і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго та ін.).
У постсоціалістичних країнах також конституційним правом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща та ін.).
Державне право зарубіжних країн розглядає звичайно главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. її (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: "Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки...".
Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяється глава держави Конституцією, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів -- й від порядку їх обрання.
Більш широкими і реальними властивими повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо в меншій мірі помітний його вплив на формування державної політики у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Італія, Угорщина)- Але не можна дану тезу розглядати як обов'язкову закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть протікати у згладженій формі.
Інститут глави держави своєю появою зобов'язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням більш демократичної республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, там цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інституту -- монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. д.).
Новизну і недостатня вивченість інституту президентства в Україні викликає необхідність розгляду окремих теоретичних питань, що сприяють з'ясуванню суті поняття цього правового інституту. Для визначення поняття «інституту президентства» необхідно зробити аналіз більш широкого поняття - «соціального інституту», в межах якого виокремлюють інститути різних видів, у тому числі й правові. «Інститут президентства» - є один з них. Він є предметом дослідження різних галузей суспільних наук, в яких склалися різні підходи до самого поняття «президент», а отже й різні акценти в його змістовній характеристиці [1].
Суть «інституту президентства» можна визначити як інтеграційний правовий інститут, мета якого полягає в узгодженні діяльності інститутів державної влади. В юридичній науці поняття «президент» проектується на поняття «інститут президентства», який визначається як сукупність державно-правових (конституційних) норм, що регулюють формування і функціонування президентської влади.
В політичній науці «інститут президентства» розглядається в першу чергу як владний інститут, тобто як сукупність владних повноважень президента у сфері державного управління, які в рівній мірі залежать як від конституційних норм, що регулюють функціонування президентської влади, так і від політичної діяльності самого президента. Саме поняття «президент» визначається як виборний глава держави. Тому поняття «глава держави» є родовим по відношенню до поняття «президент» і загальним для глав держав з республіканською формою правління. Видовими ознаками поняття «президент» є виборність і обмеженість у терміні повноважень.
Російський юрист Хутінаєв І.Д. запропонував свій підхід свій до аналізу понять «інститут президентства» і «правовий статус президента». Він відзначає первинність «інституту президентства» та його більший об'єм нормативного змісту в порівнянні з правовим статусом президента. На відміну від останнього, «інститут президентства» визначає не тільки функціонування, але й обрання президента. З цього випливає, що його правовий статус - це частина правового інституту, що визначає президентську діяльність [1].
1.2 Основні політико-правові ознаки президентської республіки

Республіка -- це така форма правління, за якої всі виші органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління -- президентську та парламентарну.
Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла насамперед у вигляді президентської республіки.
Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один одного.
Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки -- відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.
Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).
Система вищих органів США базується на принципі "стримувань і противаг", згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.
У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.
Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республіку, є незалежне становище президента і парламенту відносно один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча -- в руках загальнонаціональної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть, якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як правило, така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання конституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці взаємовідносини спрощено.
Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так, наприклад, згідно з Конституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпису. До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві третини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж законопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжуючи відповідним обгрунтуванням свою відмову в підписі. Законопроект залишається в "кишені" у президента, тобто йдеться про так зване "кишенькове вето".
Вето -- дійова зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути "відкладального вето" складно, а "кишенькового" -- практично неможливо. Відсутність парламентської відповідальності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президента з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.
Імпічмент -- особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому числі і президента (ст. II, розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься палатою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься виправдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.
Президент є главою політичної партії, яка перемогла на президентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим займає становище, яке уможливлює його вплив на громадську думку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.
Президент наділений і судовою владою. До повноважень, наданих президентові конституцією, належить призначення важливих посадових осіб: федеральних Суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме право, яким наділений президент, -- це право повного або умовного помилування будь-якої особи, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за виключенням випадків імпічменту). Право помилування охоплює право зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.
Відповідно до Конституції президент є федеральною посадовою особою, яка несе головну відповідальність за взаємовідносини США із зарубіжними державами. Він призначає послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті, приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом з Державним секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з іноземними урядами. Президент може особисто брати участь у зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою безпосередніх консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон очолював американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці першої світової війни; президент Франклін Рузвельт брав участь у конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в Азії та Африці під час другої світової війни; президенти Гаррі Трумен, Дуайт Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Нік-сон, Джералд Форд, Рональд Рейган, Білл Клінтон -- зустрічалися з державними діячами зарубіжних країн з метою обговорити питання щодо послаблення міжнародної напруженості та скорочення гонки озброєнь. Перше місце у США серед співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це не означає, що він є його найближчим соратником і помічником. Іноді цей пост посідає один із суперників президента в боротьбі всередині партії за висунення кандидата на цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У цілому віце-президент може відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо сам президент залишив посаду до закінчення терміну повноважень. Так сталося в США у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).
У багатьох президентських республіках Латинської Америки застосовується система прямих виборів президента. Обрання глави держави прямим голосуванням часто використовується як доказ на користь установлення сильної президентської влади, тому що у цьому разі свій мандат він одержує "прямо від народу". Внаслідок цього багато президентських республік у Латинській Америці часто називають "суперпрезидентськими", тим самим підкреслюючи їх відмінності від класичної форми правління у США [18].
Але історична практика свідчить про те, що пост глави держави у таких країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в результаті державних переворотів. За 150 років незалежного існування латиноамериканських республік у них відбулося 535 державних переворотів. Крім того, прямі вибори президента, незважаючи на їх зовнішній демократизм, створюють інколи певні передумови для появи авторитарних тенденцій у здійсненні президентом своєї влади. Президент, який вважається обраним безпосередньо населенням, може не тільки протиставити себе Конгресу, а й поставити його у ряді випадків у залежне від себе становище. Цьому значною мірою сприяє велике коло прерогатив, які має президент.
Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності, президент, як правило, є також головнокомандуючим Збройними Силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або осадне становище перетворює його, власне, на "суддю останньої інстанції, на верховного арбітра у державі". Широкі повноваження у сфері законодавства, значна у низці країн залежність судових органів і органів місцевого управління від глави виконавчої влади -- усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента. Часто він очолює і саму впливову партію у державі.
1.3 Особливості організації та здійснення державної влади

Важливим для розуміння суті «інституту президентства» є визначення основних рис, що характеризують даний інститут. Серед головних рис виділяють наступні:
- президент є виборним главою держави, який може очолювати виконавчу владу або бути арбітром в системі розподілу влади;
- в організаційному аспекті президент нікому не підлеглий і, взагалі, має високу ступінь незалежності від будь-яких інших державних органів, що не знімає з нього обов'язку діяти в межах правового поля держави;
- посада президента має яскраво виражений політичний характер. Йому належить важлива роль у формуванні політики держави, верховного
політичного керівництва державними справами [2].
Не дивлячись на високу ступінь розробленості наукового апарату у сфері дослідження «інституту президентства», окремими пострадянськими науковцями допускається певна неточність, яка виражається у тому, що при характеристиці «інституту президентства» за кордоном використовується термін «інститут президентства», а коли йдеться про країни пострадянського простору - вживається термін «інститут президента».
На мою думку, використовування останнього терміну є не зовсім коректним, оскільки, по-перше, є відступом від загальноприйнятої наукової термінології, а по-друге, не повною мірою відображає суть даного інституту. Президентство включає в себе не тільки президента як вищу посадову особу в державі, але й конституційні норми, що регулюють функціонування президентської влади; прецеденти, що виникли в результаті конституційної практики; реальний об'єм повноважень, що склався в результаті співвідношення політичних сил в державі; структурні підрозділи (адміністрацію).
В конституціях зарубіжних країн для характеристики президентської влади найбільш широко вживаним є термін «глава держави» (Україна, Росія). Конституція Італії зазначає: «Президент Республіки є Главою Держави...». Аналогічним чином визначений статус президента і в Конституції Угорщини: «Главою держави Угорщина є Президент республіки...». У конституціях низки країн спеціально підкреслено, що президент є главою виконавчої гілки влади. Згідно Конституції США, «виконавча влада надається Президенту Сполучених Штатів Америки». У тому ж дусі сформульована Конституція Мексики: «Здійснення верховної виконавчої влади покладається на особу, що іменується «Президентом Мексиканських Сполучених Штатів». За Конституцією Франції, «президент... забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад». Аналогічну роль відводить главі держави і сучасна Конституція Румунії: «Президент... забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування публічної влади». З цією метою президент діє як посередник між органами державної влади, а також між державою і суспільством, є «вищою посадовою особою» (Росія з 1991 по 1993 роки). Іноді президент має номінальне значення, виконуючи в основному церемоніальні обов'язки, і володіє незначними повноваженнями, що характерно для ФРН [3].
У конституціях США і Мексики прямо не визначено, що президенти цих країн є одночасно і керівниками урядів, і главами держав. Такий дуалізм статусу президента в даних президентських республіках - явище саме собою зрозуміле. Ні Конституція США, ні Конституція Мексики не передбачають окремої посади керівника уряду, а в тих країнах, де разом з посадою президента існує посада керівника уряду, проблема конституційного розмежування їх повноважень розв'язується по-різному. Так, Конституція Італії є однією з тих сучасних Конституцій, де достатньо чітко проведене розділення повноважень між президентом і главою уряду. Якщо президент - глава держави, то, Голова Ради Міністрів керує загальною політикою уряду і несе за неї відповідальність. Таким чином, конституційне право Італії наділяє виконавчою владою перш за все керівника уряду, а не главу держави - президента.
Приблизно так само розв'язується проблема розмежування повноважень президента і глави уряду в Конституції ФРН. В конституційному праві Федеральної Республіки Німеччина немає норми про те, що президент - це глава держави; про його статус сказано, що Федеральний президент представляє Федерацію в міжнародно-правових відносинах. В той же час в Конституції ФРН чітко визначено конституційний статус глави уряду - канцлера. Федеральний уряд складається з Федерального канцлера і федеральних міністрів. Ця правова норма прямо вказує на те, що президент не є главою виконавчої влади і таким чином не виникає ніякої правової невизначеності в розмежуванні повноважень між главою держави і керівником уряду.
У конституціях деяких інших країн світу ця проблема формально не є повністю розв'язаною. У Фінляндії президент наділений вищою виконавчою владою, він може навіть проігнорувати рішення, що було одностайно прийняте членами Державної ради [3]. Дещо інша за формою правова конструкція міститься в Конституції Австрії. Там в ст. 19.1 вказано: «Найвищими органами виконавчої влади є Федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель». Це визначення не містить розмежувань між повноваженнями глави держави - Федерального президента і глави уряду - Федерального канцлера. Подібне розмежування досягається в Конституції Австрії за рахунок достатньо детального переліку прерогатив Федерального президента, з якого випливає, що він є лише номінальним главою виконавчої влади.
Подібна невідповідність формального статусу президента його реальному місцю в політичній системі характерна і для Індії. За Конституцією Індії формально найбільш широкі повноваження належать Президенту Республіки. Зокрема, згідно ст. 53.1 «виконавча влада в Республіці належить Президенту і здійснюється ним або безпосередньо, або через посадовців, що підлеглі йому». У реальності більшість своїх повноважень президент здійснює тільки з відома глави уряду - прем'єр-міністра, який і є посадовцем в структурі найвищих виконавчих органів країни, наділеним найбільшими владними повноваженнями [4].
В тих країнах, де існують посади президента і прем'єр-міністра, неминуче виникають проблеми розмежування їх повноважень. Навіть в такій демократичній та правовій державі, як Франція, вони далеко не однозначно вирішені на рівні конституційного права. Конституційна модель V Республіки спочатку заклала основи для потенційного конфлікту між президентом і головою Ради міністрів. На відміну від, скажімо, Конституції Італії або Угорщини, в Конституції V Республіки немає окремого положення, що прямо визначає президента як главу держави. Це випливає з духу Конституції, але спеціальна правова норма як така відсутня. У ст. 9 вказано: «Президент головує в Раді Міністрів» і в той же час в ст. 21 зазначено: «Прем'єр-міністр керує діяльністю Уряду». Такий очевидний дуалізм конструкції французької вищої виконавчої влади в Конституції дає юридичні підстави і президенту, і прем'єр-міністру претендувати на керівництво урядом» [5, c. 56]. Ступінь взаємодії між президентом і прем'єром в керівництві французьким урядом залежить від цілої низки партійно-політичних чинників, а між главою держави і прем'єр-міністром можливі політичні розбіжності.
В країнах Європи, а також в США, Мексиці і країнах Латинської Америки функції глави держави здійснює одна особа, а його статус в цій якості не викликає жодних сумнівів. В той же час в деяких країнах, що відносяться до «третього світу», президент формально є одноосібним главою держави, але, крім нього, існує ще найвищий колегіальний орган. У Сирії X. Асад очолює найвищий державний орган - Раду Революційного командування, а вже потім він - президент країни. У Туреччині президент є главою держави, але в той же час він є членом Ради національної безпеки. Цьому колегіальному органу, згідно Конституції країни, належить право давати висновки законам, що приймаються парламентом. Подібні колегіальні органи можуть істотно обмежити одноосібний статус глави держави.
В уряді азіатських та африканських країн вся повнота влади фактично належить керівному органу правлячої партії, який визначає кандидатуру на посаду президента країни, і надалі спрямовує його дії. Подібна ситуація була характерна і для низки колишніх соціалістичних країн Східної Європи, що ввели в себе посаду президента. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики ухвалювалися в цих країнах на засіданнях найвищих органів правлячих комуністичних партій. На чолі партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ж був президентом країни. Очевидно, що за такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися як такі. що витікають від президента, заздалегідь обговорювалися в колі партійного керівництва [4].
Розділ 2. особливості країн з президентською формою державного правління
2.1 Характерні особливості США, як президентської республіки

Президент і уряд. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний Президентом, являє собою в сучасних умовах найважливішу політичну установу, з допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню та зовнішню політику.
Конституція США наділила Президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої "виконавчої гілки влади". Однак конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав Президент, з початку епохи імперіалізму.
За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Президент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президента, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.
Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного р©ку. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.
Підготовка до виборів Президента розпочинається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії, починають добирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (праймеріз), у ході яких висуваються кандидати на посаду Президента і Віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний Конвент. Вищого напруження виборча кампанія сягає в середині літа, коли збираються партійні Конвенти для висунення кандидатів на пост Президента і Віце-президента.
Національний партійний Конвент юридично вважається вищим партійним органом, але в дійсності він збирається лише раз на чотири роки і тільки для того, щоб висунути кандидата на посаду Президента чи Віце-президента від цієї партії.
Усі рішення національних Конвентів, включаючи призначення кандидатів, приймаються, звичайно, більшістю голосів делегатів.
Основна боротьба у ході роботи Конвентів розгортається навколо найбільш популярних кандидатів, яких у кожної партії є, як правило, два-три. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, й и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.