На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Поняття та мета покарання в Україн. Принципи та загальн засади призначення покарання в Україн, їх сутнсть. Призначення покарання враховуючи ступнь тяжкост вчиненого злочину, особу винного та обставини, що помякшують обтяжують покарання.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 11.02.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


53
Зміст стр.

Вступ ................................................................................................................... 3-5
І. Поняття та мета покарання в Україні:
1. Поняття покарання; ………………………………….................................... 6-8
2. Мета покарання ............................................................................................ 9-13
ІІ. Принципи та загальні засади призначення покарання в Україні:
1. Принципи призначення покарання; …………………………………….. 14-19
2. Сутність загальних засад призначення покарання:
а) поняття та перелік загальних засад призначення покарання; ……………. 20
б) призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України; ……………………………………………………...…… 21
в) призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України; ……………………………………………………………………...…. 22
г) призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання .. 23-25
3. Обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання:
а) обставини, що пом'якшують покарання; ……………………………..... 26-31
б) обставини, що обтяжують покарання ………………………………..… 32-41
ІІІ. Закордонний досвід призначення покарання:
1. Італія; ……………………………………………………………….……. 42-46
2. Німеччина ……………………………………………………………..…. 47-48
Висновок …..................................................................................................... 49-50
Перелік посилань …........................................................................................ 51-52
Список використаної літератури ….............................................................. 53-55
Вступ

Призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і Рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості.
Призначення покарання полягає у визначенні судом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину.
Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання.
Крім того, щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права:
1) законності покарання;
2) визначеності покарання в судовому Вироку;
3) обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у Вироку;
4) гуманності покарання;
5) індивідуалізації і справедливості покарання.
Наявності й дотримання тільки принципів призначення покарання, наведених вище, недостатньо. КК України містить в собі ще певні вимоги Закону, які суд обов'язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах. Ці вимоги Закону зафіксовані і названі загальними засадами призначення покарання.
Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов'язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі.
Вказані засади викладені в частині 1 статті 65 КК України. Суд призначає покарання:
1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК України;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Але не завжди винна особа вже після відбуття призначеного їй покарання усвідомлює те, що вона колись вчинила неправомірно. Тому і постає перед нами актуальність теми дослідження, тобто - призначене покарання має бути таким, щоб особа, яка його відбула усвідомила той факт, що вона колись вчинила неправомірно і більше це ніколи не повторилося.
Про актуальність теми свідчить також і той факт, що дана тема висвітлюється в багатьох підручниках, навчальних посібниках, монографіях, наукових статтях та працях багатьох сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: Є. Пономаренко, І. Івашкович, М. Косюта, В. Кубарєв, Ю.Ф. Іванов, М.І. Бажанов, Ю.В. Александров, В.А. Клименко.
Що ж стосується предмету дослідження, то ним є суспільні відносини, що виникають в процесі призначення покарання з використанням загальних засад призначення покарання.
Об'єктом дослідження даної курсової роботи є норми чинного законодавства України в сфері призначення покарання з використанням загальних засад призначення покарання, що містяться в Кримінальному кодексі України, в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» та в інших нормативно-правових актах.
Крім того, при дослідженні автором курсової роботи широко були використані такі методи, як порівняльно-правовий, статистичної обробки фактичного матеріалу, живого пізнання та особистого спостереження суспільної дійсності, які і склали методологічну основу курсової роботи у взаємному поєднанні одного з одним.
Метою даного дослідження є вивчення та узагальнення правозастосовної практики та досвіду, досягнень правознавчої науки, а також розкриття суті і змісту інституту кримінального права - загальних засад призначення покарання за сучасних умов в нашій країні.
Курсова робота складається з вступу, трьох Розділів, висновку, переліку посилань та списку використаної літератури.
І. Поняття та мета покарання в Україні:

1. Поняття покарання;

Злочинність є вічною категорією, яка буде існувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на:
1) усі види і форми профілактичної діяльності, покликані запобігти вчиненню окремих злочинів (видів злочинів);
2) призначення покарання у випадках, коли вчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.
Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.
Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах [1, 260].
В основі кримінально-правової боротьби зі злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:
1) застосування суворих мір покарання до осіб, які є організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;
2) застосування м'яких покарань (не пов'язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.
Отже, покарання як система, на думку автора курсової роботи, (занадто жорстока, занадто м'яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозі вирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від його застосування.
В частині 1 статті 50 Кримінального кодексу України дається визначення покарання: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому Законом обмеженні прав і свобод засудженого».
Це визначення дає можливість висвітлити ознаки покарання.
По-перше, покарання - це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить Вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання. Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [2, 62]. Це положення відтворене у частині 2 статті 2 Кримінального кодексу України.
По-друге, покарання є саме примусом. Серед усіх заходів державного примусу воно є найбільш суворим. Покарання призначається й виконується незалежно від волі винного відчути на собі державний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу є обов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі є злочином.
По-третє, покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого. Згідно з частиною 3 статті 63 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені Законом і встановлені Вироком суду. Саме ці обмеження виступають у якості кари за вчинений злочин. Кара становить зміст покарання, вона відсутня в інших заходах державного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Позбавлення й обмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального та морального характеру (часто вони збігаються одночасно). Позбавлення волі має місце при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження волі має місце в таких покараннях як обмеження волі й тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.
Обмеження трудових прав здійснюється при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських роботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців.
Негативні наслідки матеріального характеру тягнуть за собою штраф і конфіскацію майна.
Але покарання не повинні завдавати засудженому фізичних страждань або принижувати його людську гідність [3, 50]. Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (частина 2 статті 28 Конституції України).
По-четверте, шляхом призначення покарання суд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так і особи, яка його вчинила. Ця оцінка є не тільки правовою, а й моральною.
По-п'яте, покарання тягне за собою стан судимості, який викликає певні обмеження для особи й служить засторогою від вчинення нею нового злочину. Судимість властива тільки кримінальному праву.
2. Мета покарання.

Мета покарання - це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання.
Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатного вченого професора М.Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем.
Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані. Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено злочин (guia pecatum est) - така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться теоріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.
Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. utilitas - користь). В їх основі лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства (punitur ne feccetur), а також виправлення злочинця [4, 271].
Потім поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання.
Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (1847-1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобігання злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення почуття потерпілого й покращення моральності суспільства в цілому. Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:
а) позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди вчиняти злочини;
б) впливу на свідомість злочинця;
в) впливу на свідомість інших.
Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазначав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від злочину й перевиховання здається сучасній громадській думці занадто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.
Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію [5, 234].
Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У частині 2 статті 50 КК України сформульовано цілі покарання: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».
Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) становлять:
а) кара;
б) виправлення засудженого;
в) запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція);
г) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).
Вони перебувають у нерозривній єдності між собою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.
Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод.
Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати.
Застосування кари як акту відплати, при її адекватності вчиненому діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про потерпілих і їх близьких як задоволення почуття справедливості й обурення злочинною поведінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.
Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи) і матеріальний (штраф, конфіскація майна) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження.
Визнання Законом кари як однієї з цілей покарання не позбавляє оцінку кари як неодмінної змістовної ознаки покарання. Одне органічно поєднується з іншим, доповнюючи його [6, 258].
Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення). Досягнення такого результату Закон «не планує», хоча на практиці він реально досягається в певній частині випадків.
Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.
Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.
Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання [7, 6].
Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву.
Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.
Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами полягає в попередженні злочинів з боку невизначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, шляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили.
Запобіжна ціль досягається шляхом:
а) видання Закону про кримінальну відповідальність;
б) призначення судом покарання конкретним особам;
в) виконання призначених покарань.
Отримання відомостей стосовно сказаного вище, як вважає автор курсової роботи, має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них позитивної моралі, переконань і поглядів [8, 42].
Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.
ІІ. Принципи та загальні засади призначення покарання в Україні:

1. Принципи призначення покарання;

Призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості.
Призначення покарання полягає у визначенні судом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину.
Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду [9, 62]. Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Отже, тільки суд вправі зробити остаточний висновок про винність особи у вчиненні злочину і призначити їй покарання. При цьому суд в обвинувальному Вироку визначає його вид і розмір.
Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права:
1) законності покарання;
2) визначеності покарання в судовому Вироку;
3) обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у Вироку;
4) гуманності покарання;
5) індивідуалізації і справедливості покарання.
Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відповідно до кримінального Закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може призначатися лише за Вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в Законі; кожне з покарань може призначатися лише в порядку і межах, встановлених Законом.
Визначеність покарання в судовому Вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому Вироку з точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання. Такий принцип дістав своє закріплення ще в 1922 році. Так, відповідно до статті 339 КПК 1922 року покарання у Вироку повинно бути визначено таким чином, щоб не виникало ніяких сумнівів при виконанні Вироку щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в статті 309 КПК 1927 року і міститься в чинному праві [10, 335]. Кримінальний Закон не знає винятків із цього правила. Більш того, стаття 73 КК України встановлює, що строки покарання обчислюються в роках і місяцях, і навіть, у ряді випадків, у днях.
Обґрунтованість покарання і обов'язковість його мотивування у Вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75 КК України. З обґрунтованістю покарання пов'язана обов'язковість його мотивування у Вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на єдності злочину й покарання, яка у Вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання може бути призначене лише в обвинувальному Вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний елемент передбачає і мотивування покарання, що застосовується до засудженого. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у Вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й мотивування призначеного ним покарання. Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов'язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Вимога мотивування покарання закріплена в чинному законодавстві (стаття 335 КПКУ). Закон приписує мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі санкції (стаття 69 ККУ). Без мотивування, при призначенні особі конкретного покарання, неможливе урахування обставин, які пом'якшують чи обтяжують.
Гуманність покарання як принцип його призначення виявляється в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (частина 3 статті 50 ККУ). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови, встановлені в КК України для відповідальності неповнолітніх, - це прояв принципу гуманності покарання. Так, позбавлення волі неповнолітнім може бути призначене на строк не більше десяти років, саме відбування цього покарання призначається судом у колоніях з полегшеним режимом, до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, які пов'язані з позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене покарання до п'ятнадцяти років позбавлення волі. Принцип гуманності виражений і в статті 69 КК України, що надає суду право призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено Законом. Цей принцип закріплений у Законі і при описі переліку обставин, які пом'якшують і обтяжують. Так, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання [11, 66], то перелік обставин, які обтяжують, даний у статті 67 КК України, є вичерпним і суду не надано права його поширювати. Гуманність покарання полягає в тому, що при його призначенні широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може привести до пом'якшення призначеного йому покарання.
Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах Закону. Вона полягає в обов'язковому урахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи, головним чином, особи засудженого. Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 65 КК України при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. При призначенні покарання слід розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізацію. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарань, враховує всю різноманітність життєвих ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому Законі намагається хоча б у загальній формі сформулювати відправні положення, які б індивідуалізували призначення покарання. Так, у самій системі покарань, що існує в кримінальному Законі, вже містяться елементи законодавчої індивідуалізації. Адже встановлення «сходинки» покарань за ступенем суворості і за іншими ознаками є свідченням того, що вони різняться між собою і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Визначаючи в статтях Особливої частини КК України відповідні санкції, даючи суду можливість призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено Законом, на думку автора курсової роботи, законодавець уже прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте цих загальних положень Закону ще не достатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудженого, обставин, які пом'якшують і обтяжують, встановлених у справі. Передбачені в КК України додаткові покарання (конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину кваліфікаційного класу) поряд з основними покараннями дають суду можливість повної реалізації індивідуального підходу при призначенні покарання винному. Основні вимоги принципу індивідуалізації полягають у тому, щоб до особи, виходячи з конкретних обставин справи, призначалося покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (частина 2 статті 65 ККУ).
Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства, переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо небезпечних злочинців, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням особи винних відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від покарання. У статті 372 КПК України вказано, що призначене судом покарання визнається невідповідним тяжкості злочину та особі засудженого, якщо за своїм розміром воно є явно несправедливим як внаслідок м'якості, так і суворості покарання. Отже, справедливість передбачає і відповідність покарання тяжкості злочину, його суспільній небезпечності. У чинному законодавстві дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим розмірів можливого за них покарання. Так, згідно зі статтею 12 КК України, у якій дана класифікація злочинів, виокремлюють особливо тяжкі злочини, за які відповідно до Закону суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Суд може призначити за тяжкий та особливо тяжкий злочин покарання у виді позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і в цьому разі Закон, використовуючи альтернативні санкції, надає суду широкі можливості призначити покарання відповідно до ступеня його тяжкості.
Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а утворюють певну систему, перебуваючи у взаємозв'язку. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з обґрунтованістю покарання й обов'язковістю його мотивування, із конкретністю покарання в судовому Вироку. Гуманність покарання і його індивідуалізація пов'язані не тільки між собою, але й зі справедливістю покарання. Ці кримінально-правові принципи, які лежать в основі справедливого Вироку, тісно переплітаються з кримінально-процесуальними принципами обґрунтованості Вироку (суд обґрунтовує Вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні - стаття 323 КПКУ), мотивування Вироку [12, 334], визначеності Вироку (у Вироку визначається кримінальний Закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом, - стаття 335 КПКУ) та інших.
Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (частина 2 статті 65 ККУ). Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання.
2. Сутність загальних засад призначення покарання:

а) поняття та перелік загальних засад призначення покарання;
Наявності й дотримання тільки принципів призначення покарання, наведених вище, недостатньо. КК України містить в собі ще певні вимоги Закону, які суд обов'язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах. Ці вимоги Закону зафіксовані в статті 65 КК України, якою починається розділ XI Загальної частини КК України («Призначення покарання» - статті 65-73 ККУ), і які названі - загальні засади призначення покарання.
Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов'язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі.
Вказані засади викладені в частині 1 статті 65 КК України. Суд призначає покарання:
1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК України;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини КК України за вчинений злочин, визначаються статтею 69 КК України. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю Вироків згідно зі статтями 70 та 71 КК України.
Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання [13, 29].
б) призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України;
Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК України, за якою кваліфіковані дії винного. При відносно-визначеній санкції, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити покарання лише в цих межах. При відносно-визначеній санкції, де зазначений лише максимум покарання, мінімумом є та нижча межа, що встановлена в Загальній частині (наприклад, для позбавлення волі - 1 рік; для виправних робіт - 6 місяців). Проте Закон знає два винятки з цього правила, коли суду дається право вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачений у статті 69 КК України, згідно з якою з огляду на обставини, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК України. Другий випадок передбачений статтею 70 КК України, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може мати місце при призначенні покарання за сукупністю злочинів (стаття 70 ККУ) або за сукупністю Вироків (стаття ККУ 71).
Таким чином перша загальна засада обумовлює те, що суд не може при призначенні покарання:
а) призначати більш суворі види покарання, ніж ті, що передбачені в санкції статті, яка застосовується (скажімо, призначити позбавлення волі на певний строк, якщо цей вид покарання відсутній у санкції);
б) призначати наявний у санкції вид покарання, але у розмірі, що перевищує його максимум, вказаний у цій санкції (скажімо, призначити два роки виправних робіт при зазначеній в санкції верхній межі - один рік).
в) призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України;
Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК України і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (частина 1 статті 68 ККУ). При призначенні покарання співучасникам злочину суд зобов'язаний врахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (частина 2 статті 68 ККУ). Призначаючи покарання, суд зобов'язаний виходити з тієї його мети, яка визначена в статті 50 КК України, суворо керуватися системою і видами покарань, передбачених у статті 51 КК України. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів або Вироків, суд визначає його на підставі й у порядку статей 70 і 71 КК України. Суд зобов'язаний враховувати й інші положення Загальної частини КК України, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності і покарання на підставі статей 44 і 74 КК України.
Таким чином друга загальна засада вказує на обов'язок суду при призначенні покарання враховувати всі положення Загальної частини КК, які пов'язані з призначенням покарання. Наприклад, це стосується застосування норм, які регламентують призначення покарання за незакінчений злочин (частина 1 статті 68 ККУ), за співучасть у злочині (частина 2 статті 68 ККУ), особливості застосування покарання до неповнолітніх (статті 98-103 ККУ), застосування санкцій статей, в яких вказана лише верхня межа покарання.
г) призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається статтею 12 КК України, яка поділяє всі злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити більш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або, відповідно до статті 74 КК України, взагалі звільнити особу від покарання. Якщо ж вчинений злочин тяжкий або особливо тяжкий, суд призначає покарання у виді позбавлення волі і на тривалі строки. У деяких випадках за особливо тяжкі злочини може бути призначене довічне позбавлення волі.
Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину. Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах санкції частини 1 статті 121 КК України (від п'яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, наближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції.
Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що більш тяжкі наслідки, які заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. Так, особи, що заподіяли значну шкоду потерпілому, наприклад на суму 2000 грн., за шахрайські дії будуть покарані за частиною 2 статті 190 КК України, за інших рівних умов, суворіше ніж на суму в 500 грн. [14, 112].
При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи. Суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення при призначенні покарання. Соціальний статус особи, ступінь її небезпечності для суспільства, що знаходить свій вияв у вчиненні злочину (спосіб життя, родинний стан, стан здоров'я, наявність психічних аномалій, які не утворюють неосудності, поведінка особи до і після вчинення злочину, наявність попередніх судимостей, ставлення до праці, моральний вигляд, здійснення поганих або, навпаки, шляхетних вчинків, ставлення до людей, авторитет у колективі, де винний працював, та інші обставини), завжди враховуються при призначенні покарання, впливають на вибір його міри.
Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів характеристики особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення. Соціальну характеристику особи становлять професія, фах, займана посада, ставлення до праці чи навчання, наявність державних та інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім'ї, ставлення до інших членів суспільства, поведінка на роботі, в побуті, додержання вимог суспільного співжиття. До фізичних ознак належать зокрема: стать, вік, стан здоров'я, здатність до праці. Психічними ознаками є: наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер, соціальна спрямованість. Темперамент особи - це сукупність психічних особливостей, пов'язаних з емоційним станом, тобто зі швидкістю виникнення почуттів та їх силою, а характер особи - стійкий, цілісний склад душевного стану, що виявляється у психічних актах, манерах, звичках, емоційних переживаннях. Соціальна спрямованість особи виражає коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розвиток, сукупність принципів і мотивів поведінки. У правовому аспекті особу винного характеризує наявність ознак загального, і спеціального суб'єкта, судимості, множинності вчинених нею злочинів, вчинення злочину у співучасті.
Важливе значення при призначенні покарання мають обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання [15, 113].
Стаття 66 КК України дає перелік обставин, що пом'якшують покарання, а стаття 67 КК України - обставин, що обтяжують покарання.
Таким чином третя загальна засада зобов'язує суд при призначенні покарання враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, а також третя загальна засада призначення покарання орієнтує суд на врахування всіх обставин, що стосуються вчиненого злочину, злочинця й обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, у їх сукупності. Закон не встановлює якихось формалізованих вказівок для оцінки всіх обставин, наявних у конкретній справі. Дати їм мотивовану оцінку і прийняти остаточне рішення щодо покарання (з чим також погоджується і автор курсової роботи) - прерогатива суду.
3. Обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання:

а) обставини, що пом'якшують покарання;
При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК України.
При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині 1 статті 66 КК України.
Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати й при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
Обставини, які пом'якшують покарання, маючи відповідну систему, характеризують знижений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння і служать критерієм індивідуалізації покарання.
З'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину мають бути добровільними, тобто базуватися на внутрішньому переконанні особи. Закон не встановлює, до кого саме особа повинна з'явитися із зізнанням, щоб така її поведінка була визнана обставиною, яка пом'якшує покарання, але мається на увазі, що ним є компетентний орган державної влади або його відповідна службова особа. Змістом зізнання є відомості про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин.
Щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність.
Сприяння розкриттю злочину здійснюється добровільно у будь-якій формі: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів, надання доказів, іншої інформації про свою злочинну діяльність та/або таку діяльність інших осіб. Таке сприяння має бути активним, тобто певною мірою ініціативним та енергійним.
Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди здійснюється з власної ініціативи до винесення обвинувального Вироку суду. Збитки є шкодою майнового характеру, вираженою в грошовій формі. Вони можуть виражатися у знищенні майна, посівів, насаджень, втраті годувальника, заробітної плати у зв'язку з інвалідністю. Усунення заподіяної шкоди може виявитися, наприклад, у відновленні попереднього стану предмета злочинного посягання, наданні потерпілому коштів, які він витратив у зв'язку зі злочинним посяганням, поверненні викраденого майна. Компенсацію винним моральної шкоди також слід розглядати як обставину, що пом'якшує покарання. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди може розглядатися судом як обставина, що пом'якшує покарання, незалежно від того, здійснені вони до викриття злочину, в період його розслідування чи судового розгляду. Не є обов'язковим при цьому особисте відшкодування винним завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Вони можуть бути здійснені за його дорученням або на прохання й іншими особами як за рахунок винного, так і за рахунок цих осіб.
Вчинення злочину неповнолітнім може бути визнано обставиною, яка пом'якшує покарання, тоді, коли злочин вчинено особою, яка не досягла 18-річного віку.
Вагітність в медичній науці розглядають як фізіологічний процес, під час якого в організмі жінки із заплідненої яйцеклітини розвивається плід, здатний до внутрішньоутробного життя. Цей процес має певний негативний вплив на психіку жінки, викликаючи у неї роздратування, неврівноваженість, надмірну збудженість, гарячковість, що знижує можливості самоконтролю за власною поведінкою, може призводити до неадекватної оцінки нею життєвих обставин і вчинення протиправного діяння. З огляду на це, визнання вчинення злочину жінкою в стані вагітності обставиною, що пом'якшує покарання, є цілком обґрунтованим.
Збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин передбачає збіг таких негативних обставин, які заподіюють особі страждання, негативно впливають на її психіку, можуть викликати у неї стан розпачу, надмірну дратівливість, гарячковість, що не сприяє належному здійсненню самоконтролю поведінки. Перелік вказаних обставин Законом не визначено. Судова практика визнає ними зокрема: смерть або тяжку хворобу рідної чи близької особи; хворобу винного; втрату ним роботи; складні житлові умови; подружню зраду або іншу подію, що спричинила конфлікт у сім'ї; важкий матеріальний стан; проживання підлітка в сім'ї п'яниць чи наркоманів. Ці обставини нерідко стимулюють девіантну поведінку особи [16, 264].
Для визнання цих обставин такими, що пом'якшують покарання, необхідно встановити об'єктивний зв'язок між даними обставинами і вчиненим злочином. Видається, що така обставина, як важкий матеріальний стан, не може визнаватися такою, що пом'якшує покарання при вчиненні, наприклад, зґвалтування. Це стосується й обставин, що виникли внаслідок аморального і протиправного способу життя самого винного. Так, важкий матеріальний і сімейний стан, який став наслідком систематичного пияцтва чи вживання наркотичних засобів, не може визнаватися обставиною, яка пом'якшує покарання при и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.