На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Поняття, загальна характеристика та класифкаця основних засад кримнального судочинства. Характеристика окремих принципв кримнального процесу. Загальноправов та спецальн принципи кримнального процесу України.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Правоведение. Добавлен: 25.07.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1
ЗМІСТ.
Вступ…………………………………………ст. 2
2. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства……………..ст.3
3. Характеристика окремих принципів кримінального процесу………………………………………….ст.12
3.1.Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України………………………………..ст.12
3.2. Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України………………………………..ст.34
4. Висновок…………………………………ст.43
5. Література……………………………………ст.44
ВСТУП.
Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундамен-ту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не мож-на обмежитися вивченням лише окремих ознак, особли-востей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об'єднує і становить їх основу (лат. рrincipium-- прин-цип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не ви-никають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.
За В. Далем, «принцип -- наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають»[1;431].
Відповідно до тлумачного словника української мови «засада -- це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін.»[2;714].
Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини.
Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства.
Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундамен-ту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не мож-на обмежитися вивченням лише окремих ознак, особли-востей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об'єднує і становить їх основу (лат. рrincipium-- прин-цип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не ви-никають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.
За В. Далем, «принцип -- наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають»[1;431].
Відповідно до тлумачного словника української мови «засада -- це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін.»[2;714].
Однією з основних функцій, які здійснює держава є забезпечення законності і правопорядку. До неї нале-жать соціально-економічні перетворення, заходи полі-тичного характеру, виховно-профілактичні зусилля, за-стосування примусу щодо осіб, які порушують вимоги закону. В системі заходів такого роду одне із централь-них місць посідає діяльність з боротьби зі злочинністю. Закон чітко визначає державні органи, які реалізують конкретні форми діяльності з боротьби зі злочинністю. Це органи правосуддя, досудового слідства, дізнання, органи оперативно-розшукової діяльності, органи роз-відки і контррозвідки, виконання вироків та прокурор-ського нагляду. Всі ці органи мають реальну владу, і неважко передбачити, які негативні наслідки можуть настати, якщо вони діятимуть свавільно. Оскільки діяль-ність цих органів має підвищену суспільну небезпеку, для неї встановлено підказані міжнародним і національ-ним досвідом та закріплені в законі відповідні правила, процедура. Через те, що ця діяльність пов'язана із засто-суванням кримінального закону, її називають кримі-нальним процесом. Для побудови кримінального проце-су необхідні загальні підвалини, загальні ідеї. Щоб ви-значити, яким у тій чи іншій державі є кримінальний процес, яка політична і правова сутність діяльності ор-ганів слідства, прокуратури, адвокатури і суду, треба з'ясувати, які принципові положення, засади покладено в основу їхньої діяльності. Не може йтися про вищу справедливість суду без впровадження у його діяльність тих положень, що забезпечують професіоналізм, абсо-лютну неупередженість та об'єктивність.
Відомо три історичні форми кримінального процесу: ранній обвинувальний, який виник із первіснообщинно-го устрою, середньовічний інквізиційний та нинішній змішаний більш цивілізований, гуманний і змагальний процес. Ці види кримінального процесу з історичною послідовністю змінювали один одного під впливом еко-номічних, політичних, соціальних та інших факторів. Україна на порозі 21 ст. ще має у кримінальному процесі багато рудиментів інквізиційного процесу. Про це свід-чить той факт, що досудове слідство перебуває в руках виконавчої влади і значною мірою підпорядковано ді-знанню. Суди змушені виконувати не властиву їм обви-нувальну функцію, оскільки прокурор не бере участі у розгляді майже половини справ. Суди значною мірою залежать від виконавчої влади, у судових процесах не-має дійсної змагальності сторін, не забезпечена повна рівність сторін перед законом і судом, відсутня можли-вість апеляційного перегляду справи, а поняття пре-зумпції невинуватості, нечітко продекламоване у Кри-мінально-процесуальному кодексі, постійно порушуєть-ся на практиці. «В чинному КПК все ще на першому плані перебуває процедура обвинувачення, а захист реально не протистоїть процесуальній діяльності органів досудового розслідування»[3;286-288]. Все це відбивається на правах і свободах людини, на можливості їх реалізації, створює відповідні серйозні проблеми Україні в її сто-сунках з цивілізованим світом, є перепоною для її нор-мального розвитку.
Намагання переходу України в нову політичну і со-ціальну реальність спонукає її до сприйняття і закріп-лення в Конституції та відповідних законах усіх тих до-мінуючих у світі передових ідей, які світове співтова-риство впроваджує у кримінальному судочинстві. Ці ідеї спрямовані перш за все на поважання гідності людини, на захист її прав і свобод, на обмеження свавілля держа-ви та чиновників. Основні засади судочинства містяться у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декла-рація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політич-ні права, прийнятий резолюцією 2200А (XXI) Генераль-ної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Конвенція про захист прав і основних свобод людини, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р. та у багатьох інших міжнародних актах.
Із змісту терміна «засада» («основа») випливає, що засадою кримінального процесу може бути визнано не кожне положення, що характеризує організацію і діяль-ність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, а лише головні, вихідні моменти, на яких у свою чергу ґрунтуються більш детальні положення.
Засадам судочинства у юридичній літературі приді-ляється багато уваги. Зокрема, М.С. Строгович визна-чав поняття основних засад кримінального процесу як найважливіші і визначальні правові положення, що на них будується кримінальний процес, які характеризують кримінальний процес як дійовий засіб активної бороть-би проти злочинних посягань на державу та правопоря-док і які виражають здійснення у кримінальному процесі демократизму і законності. Він вважає, що основні заса-ди кримінального процесу мають визначальне значення для всієї системи процесуальних форм та інститутів і відображають найістотніші риси і властивості кримі-нального процесу[4;124].
Засади кримінального процесу водночас є засадами судочинства, бо правові положення, що належать до за-сад кримінального процесу обов'язково діють на стадії судового розгляду.
Ю. П. Янович характеризує засади кримінального процесу як основоположні правові вимоги, що визнача-ють зміст і форму кримінального процесу в цілому, його стадій та інститутів, недодержання яких тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень. На його думку, суть засад кримінально-го процесу полягає в тому, що це норми загального і визначального характеру, які містяться у Конституції, КПК та інших правових актах, що відображають істот-ніші риси і властивості кримінального процесу. Причо-му ці норми первинні, тобто такі, що не випливають з інших норм, вони конкретизуються в окремих кримі-нально-процесуальних нормах. Норми-засади діють у всіх чи кількох стадіях кримінального процесу і обов'яз-ково виявляються у центральній його стадії -- судовому розгляді[5;28-29].
І.В. Тиричев до засад кримінального процесу відно-сить правові норми, які визначають права і свободи лю-дини і громадянина у кримінальному процесі[6;88].
З точки зору В.М. Тертишника засади кримінально-го процесу -- це закріплені в законі основоположні ідеї, начала, найзагальніші положення, які визначають суть і зміст діяльності суб'єктів процесу, процесуальну форму здійснення правосуддя. Ці засади являють собою загаль-ні правила поведінки визначального характеру, які дістали закріплення у законі, звернені своїми правовими вимогами до всіх учасників процесу, мають загально-обов'язковий характер, забезпечуються заходами держав-ного примусу та мають правовий механізм реалізації[7;26].
На думку Л.Т. Ульянової, засадами кримінального процесу можуть бути не будь-які, довільно вибрані по-гляди на форми й методи судочинства, а лише ті, що відповідають соціально-економічним умовам розвитку суспільства і можуть бути реалізовані в умовах органі-зації розслідування і розгляду кримінальних справ на демократичних засадах[8;58].
Найбільш обгрунтовано, на наш погляд, дано визна-чення поняття засад кримінального процесу у працях М.М. Михеєнка. До критеріїв їх визначення він відносить таку сукупність властивостей: 1)найзагальніші, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямова-ність, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів; 2) вони виражають панівні в державі полі-тичні і правові ідеї, які стосуються завдань та способу здійснення судочинства в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) повинні пов-ністю діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково у його центральній стадії -- стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якої засади озна-чає незаконність рішення у справі і обов'язково тягне за собою його скасування [9;101].
У юридичній літературі висловлюються різні думки щодо того, які саме засади входять до системи засад кримінального процесу. Ю.М. Грошевой і І.Є. Марочкін обмежуються лише тими, що закріплені в ст.129 Кон-ституції[10;14-18]. В.М. Тертишник, крім передбачених у ст.129 Конституції, до них відносить: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) національну мову процесуального про-вадження; 3) додержання конституційних прав і свобод громадян; 4) встановлення об'єктивної істини; 5) пре-зумпцію невинуватості обвинуваченого і добропоряд-ності громадянина; 6) ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням і матеріалами справи; 7) неприпусти-мість примусу до свідчення проти самого себе і своїх близьких родичів; 8) безпосередність і усність судового розгляду; 9) таємниця наради суддів; 10) забезпечення повної реабілітації осіб, які були незаконно і необгрун-товано притягнуті до відповідальності[7;27].
За визначенням М.М. Михеєнка, система засад кри-мінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з'ясування істини; 9) забезпечення пі-дозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на за-хист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від са-мовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і не-доторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судо-вого процесу; 17) забезпечення апеляційного та касацій-ного оскарження судових рішень; 18) обов'язковість рі-шень суду[9;102-103].
У юридичній літературі наводяться й інші засади кримінального процесу: науковість, достатність підстав для процесуальних рішень, обов'язок органів судочинства поважати і додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість та інші. Різні автори називають різне їх число. Причому часто суб'єктивно. На нашу думку, чим більше засад, тим менше їх значен-ня, тим більша їх розмитість. Засади кримінального су-дочинства -- це стовпи, стрижні, на яких повинні мон-туватися всі інші правила кримінального процесу і їх має бути стільки, скільки того вимагають умови життя суспільства.
За Конституцією (ст. 129) до основних засад судо-чинства належать законність, рівність усіх учасників су-дового процесу перед законом і судом, забезпечення до-веденості вини, змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх перекон-ливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на за-хист, гласність судового процесу та його повне фіксуван-ня технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обов'язковість рішень суду. Слід підкреслити, що послідовність, у якій наведено ці засади, не означає більшої або меншої їх значимості, оскільки вони всі рівні.
У наведеному переліку основних засад судочинства не значиться незалежність суддів при здійсненні право-суддя і підкорення їх лише законові. Проте ця норма лежить в основі всього правосуддя і тому вона в статтях 126 і 129 Конституції зазначена як така, без якої зводять-ся нанівець усі засади судочинства, без якої неможливе об'єктивне і справедливе правосуддя.
Називаючи зазначені засади судочинства основними, законодавець тим самим визнає, що є й інші. Вони також передбачені Конституцією і зводяться до забезпечення прав і свобод людини. До них належать державна мова судочинства, повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право людини на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таєм-ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та ін-шої кореспонденції, свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів, встановлення об'єктивної істини. Конституція, визначаючи конкретні засади судочинства, разом з тим дає простір законодавцю у можливості визначення в законах інших засад судочин-ства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, вихо-дячи з логіки Конституції, засадами судочинства є ос-новні конституційні засади, інші конституційні засади, а також засади, передбачені окремими законами.
Зазначаючи, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, законодавець таким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, надзвичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обов'язковими для виконання.
Навівши в Конституції перелік основних засад судо-чинства, законодавець тим самим поклав край супереч-кам науковців на цю тему. Наступний етап -- закріпити і конкретизувати основні та інші конституційні засади судочинства в КПК та Законі України «Про судоустрій», передбачити в цих законах засади судочинства, прита-манні окремим судовим юрисдикціям. Вважаємо, що кожна засада судочинства має знайти своє місце і бути конкретизованою в окремій главі загальної частини КПК. При цьому необхідно, щоб у законі було абсолют-но точне визначення кожної засади судочинства як по-няття, оскільки без цього немає однакового їх розуміння, а у зв'язку з цим -- і однакового застосування. Так, у літературі є багато визначень поняття законності, але немає загальноприйнятого, передбаченого законом. У зв'язку з цим на практиці в це поняття вкладається різ-ний зміст. Аналогічно це відбувається і з іншими заса-дами судочинства такими, як змагальність сторін, рів-ність сторін перед законом і судом і т. ін.
У зв'язку з особливою значимістю судового розгляду (саме на цій стадії вирішується основне питання кожної кримінальної справи: винний чи не винний підсудний у вчиненні злочину, а якщо винний, то на яке покарання він заслуговує) та виходячи з того, що всі інші стадії кримінального процесу покликані «обслуговувати» су-довий розгляд, у Конституції основні засади, на яких має будуватися кримінальний процес, названі основними за-садами судочинства. Але це не означає, що вони повинні діяти лише в стадії судового розгляду. Просто в цій ста-дії вони найбільш повно, чітко і виразно виявляються.
Слід сказати, що не всі засади судочинства виявля-ються в усіх стадіях однаковою мірою. Так, законність, забезпечення доведеності вини, забезпечення обвинува-ченому права на захист повинні діяти в кожній стадії кримінального процесу з його початку і до кінця. У той же час рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх перекон-ливості, гласність судового процесу та його повне фіксу-вання технічними засобами, обов'язковість рішень суду в стадіях досудових виявляються значно меншою мірою, ніж при судовому розгляді. Що стосується підтримки державного обвинувачення в суді прокурором, забезпе-чення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, то ці засади судочинства властиві лише судовому розглядові справи. Разом з тим усі засади судочинства в рамках цілісної системи органічно й нерозривно пов'я-зані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємо-діють між собою і порушення будь-якої з них призво-дить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі в цілому. Отже, недодержання хоч би однієї із засад кри-мінального судочинства тягне за собою скасування по-становлених у справі рішень. У літературі підкреслюєть-ся, що оскільки всі засади тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, то це не просто сукупність засад, а система засад кримінального процесу. Кожна із засад поряд з тим, що вона тісно стикається, взаємодіє з інши-ми засадами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст[9;103-104].
За обсягом змісту та сферою дії засади кримінально-го процесу різняться, але відмінність ця скоріше суто кількісна, ніж якісна. Перебуваючи у тісній взаємодії, взаємозв'язку, одні засади сприяють здійсненню інших, але це не означає, що одні засади «підкоряються» іншим, що існують засади, які є тільки гарантіями здійснення інших, а тим більше такими, що випливають з інших. Необхідно забезпечити розумний компроміс між окре-мими засадами. Це зумовлює потребу передбачити в за-коні розумні винятки майже з кожної засади криміналь-ного процесу, крім законності і презумпції невинуватос-ті. Але це мають бути саме винятки, які не перекреслю-ють саму засаду, інакше вони можуть перетворитися на загальне правило, на протилежну, конкуруючу засаду.
Не можна недооцінювати значення засад судочин-ства. Саме вони є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі; є юридичною базою для тлумачення конкретних кримі-нально-процесуальних норм, а також для вирішення всіх суперечностей, які виникають у ході кримінально-проце-суальної діяльності; створюють основу окремих інститу-тів процесуального права; служать основою для вдоско-налення окремих кримінально-процесуальних інститу-тів, розвитку процесуальної форми. Це вбачається не тільки в тому, що кожне рішення, прийняте з порушен-ням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що засади судочинства вносять упорядкованість у разі застосуван-ня права за аналогією. Знання засад судочинства сприяє правильному розумінню змісту інших правових норм [7;26].
Конституція України 1996 р. збільшила перелік засад судочинства, значно поглибила і збагатила їх демокра-тичний зміст, розширила сферу застосування, вдоскона-лила формулювання деяких з них. Вона закріпила лише ті засади кримінального судочинства, які мають особли-ве значення. Те, що в Конституції 1996 р. названо більше засад, ніж у будь-якій попередній Конституції, поясню-ється значним зростанням ролі судової влади в Україні, яка прагне стати правовою державою.
Проведення судової реформи в Україні включає по-дальше вдосконалення нормативного закріплення засад судочинства і визначення механізму їх реалізації, зокре-ма забезпечення права потерпілого на судовий захист, гарантій прав обвинуваченого, підозрюваного на захист, змагальності сторін та інше.
Характеристика окремих принципів кримінального процесу.
Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України.
У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з упевненістю констатувати, що політичне та юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.
Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції ,а й у кримінально-процесуальному законодавстві. Розглянемо деякі з них.
Принцип законності в кримінальному процесі -- це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю(суд), а також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.
У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність - це правовий режим неухильного і точного додержання законів при здійсненні правозастосовчої діяльності. Принцип законності полягає в єдиному порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.
Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє на органи дізнання, слідства, прокуратури та суду покладено обов'язок з роз'яснення та забезпечення прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом[11;56-57].
Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосуван-ня та виконання всіх норм кримінального та криміналь-но-процесуального закону, що застосовуються в криміналь-ному судочинстві, а також у необхідних випадках вико-нання норм інших галузей права (цивільного, адміністра-тивного тощо).
Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорсь-кого нагляду, а також відомчим контролем (процесуаль-ним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним -- з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та повернення криміналь-ної справи на додаткове розслідування.
Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочин-ство і лише як виняток -- мовою більшості населення да-ної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послу-гами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мо-вою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).
Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обов'язок роз'яснити учасникам про-цесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розумі-ти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі по-казання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.
Принцип державної мови судочинства забезпечує ви-ховний вплив кримінального процесу, рівність усіх гро-мадян перед законом та судом незалежно від їх національ-ної приналежності, робить судочинство зрозумілим та до-ступним для місцевого населення, дозволяє широко залу-чати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу[12;66].
Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу пе-ред законом і судом полягає в тому, що відповідно до Кон-ституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед зако-ном, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або інши-ми ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей прин-цип також закріплений у ст. 16 КПК.
Рівність і свобода -- невіддільні умови життя людини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедли-во лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.
Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані забезпечити рівну можливість здійснення про-цесуальних прав будь-якому громадянину, рівну мож-ливість використання громадянами їх процесуальних мож-ливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.
Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених зако-ном процесуальних обов'язків або навпаки, бути наділе-ним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності -- Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради [13;42].
Рівність громадян перед законом означає, що при пору-шенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.
Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її осо-бисте та сімейне життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдсь-кому або такому, що принижує його гідність, поводжен-ню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі-дам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1 ст. 32).
В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, до-пускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно пов'яза-но з необхідністю оголювати освідувану особу, може про-водити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих тієї самої статі (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК). При освідуванні не допус-каються дії, що принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПК). Відтво-рення обстановки та обставин події допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).
Принцип права па свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла. Свобода є найціннішим надбан-ням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волеви-явленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей[13;33].
Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеже-ною. «Свобода -- писав Ш. Монтеск'є, - є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»[14;289].
Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому об-шуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інак-ше як на підставі та в порядку, передбачених законом[15;32].
Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися пра-вовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідом-лено родичам заарештованого або затриманого.
Конституція України проголошує, що кожному гаран-тується недоторканність житла. Не допускається проник-нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішен-ням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з уряту-ванням життя людей чи майна або з безпосереднім пере-слідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проник-нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).
Працівникам міліції для забезпечення виконання покла-дених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).
Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.
Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституцій-ним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія вста-новлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підоз-рюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що га-рантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обви-нуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнен-ня законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забез-печенням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.
У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештова-ному чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість з моменту затримання захи-щати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підоз-рюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого зви-нувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.
За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсуд-ного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинувачено-му і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та за-безпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Порушення права на захист завжди означає істотне по-рушення вимог кримінально-процесуального закону і є од-нією з найбільш поширених підстав для скасування виро-ку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за яки-ми людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор-канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.
Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскіль-ки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стан-дартів. Через це перед законодавчим органом нашої дер-жави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесу-ального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.
Згідно з Законом України «Про дію міжнародних дого-ворів на території України» від 10 грудня 1991 р. укла-дені та ратифіковані Україною міжнародні договори є не-від'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вва-жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль-ним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяж-ко покараний, законодавець забезпечує право на захист.
На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегро-ване вираження цих прав[16;17].
Встановлюючи право на захист як один з основних прин-ципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодав-ство вводить розгорнуту систему процесуальних прав об-винуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачен-ня, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнан-ня, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обстави-ни. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.
Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були при-тягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, за-плутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обви-нуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.
Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [17;8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охо-роні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведен-ню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочин-ністю.
Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та пра-во на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як ствер-джують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на за-хист означає також право заперечувати обставини, що по-в'язані з характеристикою його морального обліку тощо [18;13].
Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:
а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;
б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;
в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрю-вані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;
г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і сту-пеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжу-ють відповідальність;
д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;
е) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.
Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосову-ватись заходи процесуального примусу. Забезпечити за-конність на всіх етапах руху кримінальної справи - на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримі-нального судочинства та окремі процесуальні норми.
Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська,
Г. П. Саркисянц та інші.
Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на запе-речення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» [19;394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначен-ня захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвину-вачення (повністю або частково), на доказування невину-ватості обвинуваченого або меншої його винуватості» [20;340].
Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостері-гати підміну понять та категорій.
Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист -- це все те, що протиставляється обвинуваченню та його на-слідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом`якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинувачено-го, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям» [22;26]. У поняття захи-сту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчо-го, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист -- це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинува-ченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокуро-ра, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вка-заних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражаєть-ся в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалі-зації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприк-лад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене кло-потання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист поля-гає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють кло-потання обвинуваченого, то право обвинуваченого на за-хист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»[22;26].
Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесу-ально-правовий інститут являє собою сукупність юридич-них норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або по-м'якшенням обвинуваченн и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.