На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Процедура реалзацї права: поняття реалзацї права, основн проблеми реалзацї права та шляхи їх виршення, класифкаця форм реалзацї права, змст та особливост реалзацї права. Правозастосування, як особлива форма реалзацї права. Акти правозаст

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 04.03.2004. Сдан: 2004. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


31
КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО ТРАНСПОРТУ

К У Р С О В А Р О Б О Т А
з курсу: “Теорія держави і права”
на тему: “Проблеми реалізації норм права”

Виконав: студент І курсу 3 групи
юридичного факультету
заочного відділення
Корендюк Сергій Григорович
залікова книжка № 037321


КИЇВ

2004

ПЛАН:
І. Вступ.
ІІ. Процедура реалізації права:
1) поняття реалізації права;
2) основні проблеми реалізації права та шляхи їх вирішення;
3) класифікація форм реалізації права;
4) зміст та особливості реалізації права.
ІІІ. Правозастосування, як особлива форма реалізації права:
1)
поняття правозастосування і його ознаки;
2) вимоги до правозастосовчої діяльності;
3) стадії застосування права ;
4) акти правозастосування: їх види та відмінність від нормативно-правових актів.
ІV. Висновки.
V. Список використаної літератури.
І. Вступ.
Проблеми реалізації права завжди були в центрі уваги юридичної науки, але це, нажаль, не призвело до їх остаточного вирішення. Навпаки, проникнення в даний процес, всебічний його аналіз ставили перед вченими все більш важкі задачі.
В період створення і перших кроків незалежної молодої держави, якою є Україна, однією з центральних проблем, з якою зіштовхнулося українське суспільство, став розвиток демократії в сполученні з дотриманням законності і дисципліни. Це значить, що скільки б не були радикальними міри в економічній, політичній, соціальній і іншій сферах, вони повинні здійснюватися, лише після схвалення обраної демократичним шляхом законодавчої влади в особі Верховної Ради України. Разом з тим, в даний час правовій практиці властивий правовий нігілізм, декларативність багатьох законодавчих установлень. Без подолання зазначених недоліків побудова правової держави неможлива.
В правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава - з іншого приймають на себе зобов'язання керуватися правом. Звідси проблема реалізації права має дві сторони і може бути розглянута по двох напрямках: керування правом з боку органів держави і посадових осіб, з одної сторони і здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їх організацій і об'єднань, з іншої. Вихідною формою реалізації права державою є законотворчість. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень - найважча і при цьому найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують в суспільних відносинах ті об'єктивні обставини і природні вимоги часу, що випливають із самої природи речей.
Прийняття підзаконних актів - вже вторинний процес. Тут в основному в формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, звичайно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. В принципі і в нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через наявність багатьох пробілів в законах і відсутність норм у підзаконних актах, конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права - суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді черпають право безпосередньо в житті і навіть конкурують з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їх участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійсненні права в області законотворчості, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:
1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення закріплюється законом;
2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником;
3) порушення громадянином провадження в справі приватного обвинувачення.
Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах.
Актуальність теми "Проблеми реалізації норм права" полягає в тому, що вихідною формою реалізації права державою є законотворчість, поняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень. У цивілізованому суспільстві приймаючи новий закон, законодавець зобов'язаний простежити його відповідність конституції й усім раніше прийнятим законам, більш того, законодавець повинний керуватися не тільки внутрішнім, але і федеральними законами, а так само законами усіх суб'єктів федерації. У всякому разі він реалізує їх у формі дотримання. Право здатне безпосередньо впливати на поведінку людей, але це буде ідейно-мотиваційний вплив. Реалізуюча дія права повною мірою виявляється там, де право знайшло своє позитивне вираження.
Право створюється для того, щоб бути реалізованим у поведінці, діяльності людей, втілитися в життя. Без втілення правових розпоряджень у життя норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне призначення.
Застосування права як одна з форм його реалізації необхідна там, де правовідносини, з урахуванням їх складності і важливості при вирішенні задач, що стоять перед владою, можуть і повинні бути створені лише за рішенням органа, що уособлює державну владу, чи де правова норма повинна пройти контроль з боку держави в особі її владних органів. Нагородження орденом, розірвання шлюбу, призначення на ту чи іншу посада можливе лише при наявності рішення компетентного органа. Без таких рішень неможливо зберігати правові норми від порушень, карати правопорушників і ліквідувати шкідливі наслідки правопорушень.
Особливо важливим стає застосування права в нашу складну епоху криз і реформ, тому що тільки держава в змозі забезпечити оптимальне й ефективне регулювання суспільних відносин.
Метою застосування права є задоволення потреб і інтересів усього суспільства. Оскільки потреби людей постійно міняються відповідно до мінливих умов життя, то й органи і особи, що застосовують право повинні у своїй діяльності враховувати все те нове, що необхідно для результативного регулювання різних сфер громадського життя.
Формування правової держави означає насамперед повагу до закону, права, строге дотримання юридичних норм. У зв'язку з цим, теоретичні проблеми реалізації права здобувають особливу практичну значимість. Необхідний аналіз правореалізуючої діяльності в самих різних аспектах, тому що шлях від створення закону до втілення його розпоряджень у фактичну поведінку людей дуже складний та залежить від безлічі факторів.
Ці різні умови і фактори стали предметом даної курсової роботи. При вивченні теми варто зрозуміти, що являють собою різні форми реалізації права.
Важливо вміти розкрити зміст таких форм реалізації юридичних норм, як використання, дотримання і виконання. Особливу увага варто звернути на таку форму, як застосування права.
Необхідно також знати, які основні вимоги забезпечують правильне застосування норм права, у чому виражається законність і обґрунтованість цього процесу, які його основні стадії. Варто розібратися в проблемі тлумачення законів і інших нормативних актів.
Даною курсовою роботою я постараюся дати відповідь на питання, що ж таке реалізація норм права і які її форми, розгляну стадії процесу застосування права, з'ясую, в чому саме полягають проблеми реалізації права в даний час, зупинюся на розгляді такого поняття як застосування норми права.
На підставі вищевикладеного, можна перейти до більш детального розгляду вищезгаданих питань даної курсової роботи.
ІІ. Процедура реалізації права.
Розвинуте, юридично завершене правове регулювання суспільних відносин виражається не тільки у визначенні для їх учасників суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, але й у встановленні порядку застосування їх в житті.
Зокрема, діяльність судів і інших юрисдикційних органів здійснюються в процесуальних формах тобто матеріальне право має свої необхідні, властиві лише йому процесуальні форми, правові процедури, які відмінні від тих, що називаються "юридичним процесом" і використовуються в інших областях юридично значимої діяльності. Інакше кажучи, в умовах режиму законності будь-яка діяльність по реалізації правових розпоряджень має потребу в юридичній регламентації та у відповідному процедурно-процесуальному оформленні.
Правова процедура - це законодавчо встановлені способи реалізації норм права, що забезпечують досягнення цілей правового регулювання в якій-небудь сфері суспільних відносин. Процедурно-процесуальні форми є правовими засобами переводу моделей, встановлених юридичними розпорядженнями суспільних відносин і визначає оптимальний порядок досягнення результатів "запрограмованих" у нормах матеріального права. Правові розпорядження, що їх встановлюють (процедурно-процесуальні норми) регламентують способи реалізації громадянами й організаціями своїх прав і обов'язків, здійснення державними органами закріплених за ними повноважень, розгляду юридичних справ, виконання прийнятих рішень і тим самим забезпечують перетворення в життя норм матеріального права.
Правові норми, порядок реалізації яких юридично не регламентований, найчастіше виявляються мало ефективними та не вирішують покладених на них задач. Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах, коли в нашій суспільній свідомості значно підвищується оцінка ролі права, важливість забезпечення норм права такими діючими юридичними механізмами, які гарантували б їхнє належне здійснення, незмірно зросла. Велика увага приділяється саме процедурно-процесуальним формам. В першу чергу вимагають розробки і прийняття нормативні акти, що встановлюють порядок реалізації конституційних норм про політичні права і свободи громадян. Досить гостро стоїть і проблема процедурного забезпечення законодавчого процесу та взагалі всієї діяльності нових представницьких органів.
В тож же час, здійснюючи норми права не можна зводити юридичну процедуру лише до забезпечення його результативності.
Необхідно передбачати, що процедурно-процесуальна форма, будучи гарантією ефективної реалізації норм права, ще і забезпечує відповідність дій по їх здійсненню, принципам яких відповідає зміст реалізованих розпоряджень.
Юридична регламентація діяльності по введенню норм права в повсякденне життя повинна одушевляти її духом, що пронизує зміст цих норм. Вона виступає фактором, що попереджає від перекручень змісту правових розпоряджень у процесі їх реалізації, перешкоджає обмеженню прав і законних інтересів громадян і організацій, використанню суб'єктами своїх прав і свобод на шкоду правам і інтересам інших суб'єктів суспільства, зловживанню суб'єктивним правом і т.п. Отже, юридична процедура існує не тільки для того, щоб якимось чином впорядкувати і організувати дії по реалізації норм права, але і для того, щоб гарантувати правовий характер самих цих дій для досягнення цілей правого регулювання.
Прагнення осмислити правові форми юридично значимої діяльності, розкрити їх роль у правовому регулюванні, виявити тенденції розвитку, позначити шляхи їх вдосконалення знайшло відображення в обґрунтуванні широкої уваги юридичного процесу, що поширився останніми роками в нашій літературі. Під юридичним процесом стали розуміти не тільки традиційні процесуально-правові норми юрисдикційної діяльності, але і юридичні процедури, що використовуються в усіх інших областях правозастосування, а також процедури правотворчості.
З цього приводу зростає інтерес до розробленої в рамках теорії загального юридичного процесу конституції процесуальної форми. Вона є результатом синтезу тих найбільш важливих ознак, які виявляються при аналізі реально діючих правових форм і юридично значимої діяльності та покликана охопити всі їх сторони.
В конструкцію процесуальної форми входять три елементи: процесуальні провадження, процесуальні стадії, процесуальний режим. Поняття процесуального провадження розкриває особливості предмета відповідної юридично значимої діяльності, обумовлені особливостями самої цієї діяльності, а так само і її правових форм.
Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої діяльності має питання про їх класифікацію. Процедурно-процесуальні форми надзвичайно різноманітні, а тому міркування про правову процедуру взагалі здатні привести тільки до дуже абстрактних і далеких від практики висновків. В той же час, аналіз існуючих правових норм діяльності, що не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь притаманні їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів регламентації юридично значимої діяльності.
От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із наступним їхнім вивченням - необхідна передумова існування теорії юридичної процедури.
Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.
Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального опосередкування. У свою чергу при рішенні питання про критерії виділення цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої діяльності, що визначають існування особливих достатньо своєрідних процедур її реалізації.
Специфіка правотворчої діяльності залежить від того, хто є суб'єктом правотворчості і від юридичних особливостей розроблювальних і прийнятих нормативних актів. Тут виділяються правотворчість суспільних органів і правотворчість громадських організацій. Цю класифікацію можна продовжити з позицій міждержавних органів у державному апараті, розходжень і компетенції громадських організацій, юридичної чинності виданих правових актів.
Особливості правозастосування також визначені суб'єктом відповідної діяльності (наділення суб'єктивним правом, його визнання чи формування установи, вибори чи призначення на посаду, дозвіл, суперечки про право і т.д.).
Своєрідність діяльності по реалізації права обумовлена специфікою реалізованих норм і залежить від того, регулятивні це норми чи охоронні. Важливе значення має і те, що реалізація права, тобто правових норм може бути і безпосереднім використанням приналежних суб'єкту прав, виконанням покладених на нього обов'язків, дотримання заборон, і їхнім використанням, виконанням і дотриманням, опосередкованими актами правозастосування. Причому в другому випадку владність і обов'язковість правових норм підкріплюється владністю й обов'язковістю виданих на їхній основі правозастосовчих актів, а реалізація права здобуває характер здійснення індивідуальних розпоряджень, що містяться в цих актах.
Правова норма сама по собі тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя правових норм, що полягає в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма містить розпорядження чи дозвіл, то вони ще мають бути реалізовані в суспільних відносинах. Норма, що не впливає на суспільні відносини, безрезультатна, неефективна, вона не реалізована. Реалізувати право можна, тільки застосовуючи його. Реалізація права - це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику.
Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державні органи). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація кримінальних норм відрізняється від реалізації цивільних норм, а вони - від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм повинна розглядатися насамперед як поведінка людей.
Найважливіша ключова проблема реалізації норм - відношення людей до норм. Тут можна говорити про три варіанти.
Перший, коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче запроваджують у життя.
Другий, коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма - сама по собі, а поведінка громадян - сама по собі. Норма не проводитися в життя, але і не порушується.
Третій, самий несприятливий - коли громадяни налаштовані проти норми, вони активно протистоять, а часом і порушують її. У подібних ситуаціях невиконання норми тягне відповідальність.
За цими варіантами прихована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і неправового.
Адміністративно-командна практика і нормалістична теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, що всякий закон - правовий, неправовий можливий. Далі малося на увазі, що майже весь народ підтримує і схвалює закони, активно перетворює їх у життя Лившиц Р.З. Теория Права. - М., 1994. С.130. .
Так було не завжди. У період до XX з'їзду КПРС до розвінчання сталінізму, коли тоталітаризм функціонував у найбільш відкритій насильницькій формі, прийняті рішення, як правило, перетворювалися в життя. Причин було дві. Одна внутрішня: віра людей у державу і її рішення, друга зовнішня: масове застосування примусу і насильства. Як тільки історією сталінізм був розвінчаний, обидві причини відпали. І тоді почався тривалий процес розбіжності між словом і справою, між нормою і її перетворенням у життя. До початку 80-их років невиконання законів, їх ілегітимність стали очевидними. Вони не переборені дотепер. В основі невиконання законів і зараз лежить їх ілегітимність, байдужне відношення багатьох людей до прийнятих законів. Добровільно закони не виконуються, а час масового примусу і насильства пройшов.
Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їх легітимності? Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінивши уявлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в найменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо з погляду юридичної науки і професіоналів, закон відповідає найвищим правовим вимогам, але в більшості суспільство його не сприймає. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави, до правових законів повинен проходити як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності, реалізації закону можливо в міру сполучення загальних ліній розвитку.
Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з іншого, суперечливе. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яка саме цих вимог не розділяє. Правовий закон може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточного рішення проблема не одержить і в найближчому майбутньому, у всякому разі доти, доки ми будемо сповідати принцип "більшість завжди права". Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що він - один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищення загальної правової культури населення і професіоналізму законодавця.
Ще один аспект реалізації правових норм - їх ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченою законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.
Потрібно раз і назавжди відмовитися від уявлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь ефективність чи неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.), у результаті через визначений час рівень організованої злочинності знизився, отже, закони ефективні (результат досяг мети); Чи злочинність не знизилася, а навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективними (результат не досяг мети).
Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи нових норм.
Як вже зазначалося, соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Однак встановлені державою правові норми не можуть виконати регулюючої ролі без складного механізму їх реалізації.
Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. "Права не має, - зауважує Л.С. Явич, - якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Не можна зрозуміти право, якщо відвернутися від механізму його реалізації в житті суспільства”11 Явич Л.С. Общая теория права, П., 1971 г..
Перетворення в життя правил поведінки, що являють собою зміст права, здійснюється в процесі реалізації норм права, тобто поводження суб'єктів права відповідно до вимог (заборона, дозвіл, зобов'язання) норм права.
Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень юридичних норм у життя шляхом правомірного поводження суб'єктів суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних органів і громадян).
Реалізація права завжди пов'язана тільки з винятково правомірною поведінкою людей, тобто такою поведінкою, що відповідає правовим розпорядженням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання права чи виконання обов'язку); в іншому - це бездіяльність суб'єктів (стримування від здійснення протиправних дій). Отже, правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин реалізує норму права, неправомірна - порушує. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого було закладено законодавцем при розробці норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова дотримання і посилення правопорядку.
Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлюється деякими обставинами: 1) положенням того чи іншого суб'єктів у загальній системі правового регулювання, його відношенням до юридичних норм;
2) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.
В літературі класифікація норм реалізації права проводиться по різних підставах.
По суб'єктному складу виділяють індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як поєднуючи одну з одною, виступаючи колективним суб'єктом права. По характеру дій суб'єктів, ступеню їх активності і спрямованості виділяють дотримання, виконання, використання і застосування права.
Дотримання норм права має місце тоді, коли суб'єкти утримуються від здійснення дій, що забороняються правом. Це пасивна форма поведінки суб'єктів у сфері правового регулювання. У більшості випадків, дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не виявляється. У цій формі реалізуються норми, що забороняють.
Виконання норм права відбувається тоді, коли суб'єкти виконують покладені на них юридичні обов'язки. У цих випадках вони діють активно. В даній формі реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, пасажир громадського транспорту компасируючи талон виконує юридичний обов'язок - оплачує проїзд, отже, виконує норму права.
Використання норм права відбувається коли суб'єкти за своїм розсудом і бажанням використовують надані їм права. У відмінності від дотримання і виконання, пов'язаних з реалізацією заборон і юридичних обов'язків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом.
Ці три форми реалізації, у ході яких юридичні норми перетворюються в життя безпосередньо діями самих суб'єктів суспільних відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах реалізується багато норм права, але не усі.
Застосування норм права, як особливий вид їх реалізації, буде розглянутий мною трохи нижче.
Є не мало випадків, коли дотримання, виконання і використання виявляється недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагається втручання в цей процес компетентних органів. Наприклад, нарахування пенсії, зарахування на роботу, виконання обов'язку військової служби й ін.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивної і суб'єктивної сторони. Об'єктивна сторона реалізації норм права являє собою виконання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивна сторона - виявляє відношення суб'єкта до правових норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаються правом. При відсутності бажання забезпечити відповідність своєї поведінки правовим вимогам зупиняється процес реалізації права.
Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів і без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, що реалізують правові норми.
З точки зору рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють:
а) реалізацію загальних настанов законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності;
б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію;
в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.
Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносин була ретельно розроблена й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма - модель правовідносин. У нормі дан ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.
Відповідно до цієї конструкції правовідносини розумілися як суспільні відносини, врегульовані правовою нормою. Учасники суспільних відносин вважалися сторонами правовідносини, їх суб'єктами. Зміст правового відношення визначало права та обов'язки сторін. Праву однієї сторони відповідав обов'язок іншої сторони. Іноді ці права й обов'язки перепліталися. Наприклад, у трудових правовідносинах працівник має право одержати встановлену оплату праці, а наймач зобов'язаний таку оплату зробити. Працівник разом з тим зобов'язаний виконувати свої трудові обов'язки і додержуватися трудової дисципліни, а наймач вправі вимагати виконання обов'язків, а за їхнє порушення притягти працівника до дисциплінарної відповідальності. Об'єктом правовідносин вважалася мета, на досягнення якої націлені правовідносини. У наведеному прикладі таким об'єктом була трудова діяльність.
Проста і чітка конструкція правовідносин добре охоплювала різноманітні життєві ситуації.
Але до правових реалій, що виходять за межі елементарного двостороннього зв'язку, конструкцію правовідносини застосувати було дуже складно.
З'ясувалося, що далеко не всі правовідносини зводяться до двостороннього зв'язку з взаємно кореспондуючими правами - обов'язками. Взаємини в області прав людини, в області так званих абсолютних прав (наприклад, право власності), відносин громадян з органами влади і управління, процесуальні відносини і багато інших не укладалися в русло звичних двосторонніх правовідносин. Були розпочаті спроби розділити правовідносини на регулятивні (звична модель права - обов'язків) і охоронні (всі інші). Але нічого крім нових термінів ця спроба не принесла. Та й сам розподіл правовідносин навряд чи коректний: кожні правовідносини несуть в собі як регулятивні, так і охоронні елементи. Скрізь і поруч регулювання зводиться саме до охорони.
Практичні потреби зажадали відступити від розуміння правовідносин як неодмінно двостороннього зв'язку учасників відносин типу кредитор - боржник. Суспільна практика і досвід правого регулювання вже знайшли і продовжують виявляти все більше багатобічних правовідносин. У нормальних правовідносинах в рамках судового процесу (неважливо, кримінального чи цивільного) три учасники: дві сторони і суд. У багатьох правовідносинах, що апробують трудову діяльність, також кілька учасників: працівник, наймач і трудовий колектив; працівник, наймач і державний орган; працівник, наймач і профспілка. У правовідносинах в акціонерних товариствах, кооперативах учасників можуть бути десятки і навіть сотні. Таким чином, ускладнення суспільних відносин приводить до необхідності збільшення числа учасників цих відносин. Відповідно і правовідносини охоплюють уже не дві сторони, не двох учасників, а безліч сторін, учасників. В залежності від змісту правового відношення права - обов'язки сторін у цих відносинах можуть збігатися (наприклад, в акціонерів) чи розрізнятися (сторони в судовому процесі).
Багатобічні правовідносини відрізняються від двосторонніх кількістю учасників. Ця відмінність кількісна, вона не торкається замкнутого, обмеженого характеру правовідносини і не вимагає нових теоретичних підходів.
Реалізація норм через правовідносини - це одна з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегулювання, коли правове регулювання дає не свободу поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. - М., 1989. С. 81-103. Заборона охоплює визначену сферу поведінки, більшу чи меншу. Але вона залишає вільною будь-яку поведінку за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на її удавану недемократичність, насправді є правовим засобом свободи поводження в більшому ступені, чим дозвіл і розпорядження. А свобода поведінки, коли суб'єкт права вільний в своїх вчинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така свобода поведінки не вписується в звичні рамки правовідносин. Відповідно, увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносин до інших форм, у більшому ступені апробующим волю.
У розвинених демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поведінку учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм встановлюються рамки можливої поведінки, її межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм встановлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеною поведінкою їх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму дозволу і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними - два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів пов'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.
Практика правого регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і збільшуватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед, область кримінальної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.
ІІІ. Правозастосування, як особлива форма реалізації права.

Застосування права - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут неможлива бездіяльність, право на правозастосовчу діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. М., 1994. С. 107-109
Правозастосування - це владна діяльність, це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це додаток закону, загальних правових норм до конкретних осіб і обставин.
Застосуванням закону й інших правових норм займаються тільки компетентні державні органи і посадові особи. Причому вони здійснюють цю діяльність строго в рамках наданих їм повноважень.
Державні органи, що займаються правозастосовчою діяльністю, як правило здійснюють і інші правові функції, зокрема, правотворчу і правоохоронну.
Застосування права - після правотворчості - другий за значенням, а при відомих соціальних умовах і не менш важливий фактор, що настільки істотно впливає на правове регулювання, притому впливає у самому процесі впливу права на суспільні відносини.
Шляхом застосування права держава у своїй діяльності здійснює дві основні функції:
1. Організацію виконання розпоряджень правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів
2. Охорону і захист права від порушення
На цій підставі в літературі виділяють дві форми застосування права: оперативно-виконавчу і правоохоронну.
Оперативно-виконавча форма застосування права - це владна оперативна діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права шляхом створення, зміни чи припинення конкретних правовідносин на основі норм права. Це позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів. Прикладами є, відповідно до законодавства, наказ про прийом на роботу, видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу, рішення про будівництво промислового об'єкту чи житлового будинку. При цьому, застосовується диспозиція норм права, що має не забороняючий, а дозволяючий характер. Це творча, організуюча робота зі здійснення вираженої в праві політики соціальних сил, що панують у суспільстві. Для сучасної цивілізованої держави ця форма застосування права є основною, за допомогою її поєднується і направляється діяльність міністерств і відомств, підприємств і установ, підбираються кадри, конкретизуються планові завдання, забезпечуються права особистості і т.д.
Правоохоронна діяльність - це діяльність компетентних органів по охороні норм права від яких би то не було порушень. Мета правоохорони - контроль за відповідністю діяльності суб'єктів права юридичним розпорядженням, за її правомірністю, а у випадку виявлення правопорушення - вживання відповідних заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов, що попереджають правопорушення. Така діяльність характерна, в першу чергу, для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекція), для органів контролю й арбітражу. У той же час і органи керування, керівники підприємств і установ, ряд громадських організацій також займаються цією діяльністю (винесення догани керівником підприємства, накладення стягнення на працівника і т.д.).
Правозастосовча діяльність у правоохоронній формі стосується таких відносин, у яких здійснюючі її компетентні органи самі не беруть участь і до яких не мають власного інтересу. Правозастосовчий орган не є учасником юридичного конфлікту, а є його арбітром і суддею.
У правоохоронній діяльності особливо важливий процесуальний поряд и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.