На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Правов вдносини в сфер застосування форм забезпечення кредитних зобовязань, форми банквських кредитв в Україн механзм їх здйснення. Застава та аналз використання її видв (на приклад Промнвестбанку). Шляхи мнмзацї кредитних ризикв.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Банковское дело. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКА ФІЛІЯ

Кафедра професійної підготовки

Спеціальність 7.050105 “Банківська справа”

Допущена до захисту

Завідувач кафедри

_________ ______________

«___»_________________2005 р.

Дипломна робота на тему:

“Розвиток форм забезпечення банківських кредитів в Україні”

Науковий керівник
___________ Співак Л.С.
Консультант
О.П. Шейко
Виконала: Репета Олена Петрівна студентка 205 групи
___________ О.П. Репета
Рецензент
В.о керуючого філією
“Залізничне відділення
Промінвестбанку в м. Київ”
О.Л. Попович
______________
Київ - 2005 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКА ФІЛІЯ

Кафедра “Професійної підготовки”

Спеціальність

ЗАТВЕРДЖУЮ:

Зав. кафедри

_________ ________

“___”______________2005 р.

ЗАВДАННЯ

НА ДИПЛОМНУ РОБОТУ СТУДЕНТОВІ

Репеті Олені Петрівні

1. Тема дипломної роботи: “Розвиток форм забезпечення банківських кредитів в Україні”
затверджена наказом по інституту від “___”_____________ р. №____
2. Термін подання студентом закінченої роботи “____”_____ 2005 р.
3. Вихідні дані до дипломної роботи
4. Зміст дипломної роботи (перелік питань, які потрібно розробити)
5. Перелік графічного, ілюстрованого матеріалу (із зазначенням обов'язкових креслень, плівок)
6. Дата видачі завдання “___” ________ 200 р.
Науковий керівник ___________ _____________
Завдання прийняв до виконання ___________ Репета О.О.

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН


Назва етапів дипломної роботи

Термін виконання

етапів роботи
Примітка
1.
Добір літератури, нормативних та інструктивних матеріалів з теми дослідження та їх ана
2.
Розробити та затвердити з науковим керівником план дипломної роботи та індивідуальне завдання на виконання дипломної роботи
3.
Подання остаточного варіанту першого розділу дипломної роботи
4.
Подання остаточного варіанту другого розділу дипломної роботи
5.
Подання остаточного варіанту третього розділу дипломної роботи
6.
Підготовка висновків
7.
Остаточне оформлення дипломної роботи
8.
Подання завершеної роботи із урахуванням зауважень наукового керівника
9.
Написання науковим керівником відгуку на дипломну роботу
10.
Представлення дипломної роботи в філію та її попередні захист
11.
Захист дипломної роботи

Студент - дипломник __________________/Репета О.П./

Науковий керівник __________________/Співак Л.С./

АНАТАЦІЯ

Репета О.П. Розвиток форм забезпечення банківських кредитів в Україні.

Дипломна робота на здобуття кваліфікації “Економіст” освітньо-кваліфікаційного рівня “Спеціаліст” за напрямком 0501 “Економіка і підприємництво” та спеціальністю 7.050105 “Банківська справа”. - Київ: Київська філія Львівського банківського інституту НБУ, 2005.

У дипломній роботі показано особливості застосування різних форм забезпечення банківських кредитів з метою мінімізації кредитних ризиків. Розкрито механізм застосування форм забезпечення зобов'язань в процесі банківського кредитування. Здійснено аналіз ефективності застосування окремих видів застав на прикладі Промінвестбанку. Встановлено, що іпотека (застава нерухомості) є самою надійною формою забезпечення банківських кредитів. Запропоновані шляхи підвищення ефективності застосування різних форм забезпечення банківських кредитів.

Основні результати роботи можуть бути використані в практичній діяльності комерційних банків в процесі кредитування.

Ключові слова: форми забезпечення банківських кредитів, порука, гарантія, застава, іпотека.

Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновку. Роботу викладено на сторінках 85 друкованого тексту, 5 додатків. Список використаної літератури містить 40 найменувань.

ЗМІСТ

Вступ
Розділ 1. Правові аспекти функціонування і розвитку форм забезпечення банківських кредитів
1.1. Характеристика правової бази, яка регламентує відносини в сфері застосування форм забезпечення кредитних зобов'язань
1.2. Застосування різних форм забезпечення зобов'язань у зарубіжній банківській практиці
Розділ 2. Основні форми забезпечення банківських кредитів в Україні і механізм їх здійснення
2.1. Неустойка
2.2. Гарантія
2.3. Порука
2.4. Заклад
2.5. Застава та аналіз використання різних видів застави (на прикладі Промінвестбанку)
Розділ 3. Основні проблеми та перспективи розвитку форм забезпечення банківських кредитів в умовах трансформаційних змін в економіці України (як один із основних шляхів мінімізації кредитних ризиків)
Висновки
Список використаної літератури
Додатки

ВСТУП
В умовах ринкової економіки банківська діяльність на всіх її етапах супроводжується ризиками, вони притаманні практично всім банківським операціям. Адже банк, вступаючи в кредитні правовідносини, наражається на ризик неповернення своїх кредитних коштів вчасно своїми позичальниками. Це може підірвати його репутацію серед вкладників, які довіряють йому свої заощадження і за рахунок яких банк здійснює активні операції з кредитування, а також може призвести до банкрутства банку, оскільки банк не буде в змозі розрахуватися за своїми зобов'язаннями вчасно за першою вимогою. Отже, ризик як економічна категорія прямо залежить від правових наслідків тих чи інших дій за зобов'язаннями. Це подія, яка може відбутися, а може і не відбутися. Ризик як правова категорія - це настання відповідних юридичних наслідків, ступінь значущості яких може визначити успіх чи невдачу конкретного зобов'язання. Ризики в банківській діяльності пов'язані зі специфікою банківських операцій, здійснюваних в умовах ринкових відносин, та означають імовірність отримання доходів, менших від очікуваних, зниження вартості активів. Підвищені банківські ризики призводять до значних фінансових втрат і, як наслідок, до банкрутства банків.
У взаємному зв'язку між кредитором і його боржником предмет їх спільного інтересу - кредит породжує різні економіко-правові ситуації: для боржника - зобов'язання повернути позичену суму, а для кредитора - право вимагати її отримання у попередньо узгодженому обсязі і терміни.
Як відомо, основна мета діяльності банківських установ - одержання прибутків. При цьому першочерговим завданням при здійсненні банківських операцій є мінімізація ризику втрат коштів, наданих позичальникам. З прадавніх часів кредитні операції різних форм проводились в умовах ризику неповернення кредиту. Ця обставина викликала необхідність пошуку різних способів протидії як самим першоосновам ризиків, так і їх наслідків. Саме тому розвиток кредитних відносин в умовах щораз сильнішої конкуренції, мінливої кон'юнктури і політичної ситуації привів до формування різних систем антиризикових заходів.
Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками і клієнтами мають принципи банківського кредитування. Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: строковість, повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.
Кожен кредит вимагає забезпечення. Принцип забезпеченості має захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що проти заборгованості за кредитом, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути певне майно, яке враховується в активі його балансу, або зобов'язання третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства, тощо).
Інститути забезпечення зобов'язань існують в українському законодавстві вже не одне десятиріччя. Але останнім часом вони переживають своєрідне відродження. Справа в тому, що в умовах планової економіки, відсутності комерційного кредитування, заборони звернення стягнення на основні фонди, інститути забезпечення зобов'язань не мали можливості отримати належного розвитку. Тому довгий час форми забезпечення кредитів існували, по суті, тільки номінально.
Ситуація змінилася з початком реформ кінця 80-х початку 90-х років. Розвиток ринкових відносин був неможливим без адекватної правової бази. Внаслідок цього значно підвищилась роль зобов'язального права, в тому числі способів забезпечення виконання зобов'язань.
Зміни, які здійснено в економічних відносинах в Україні, зокрема і в цивільно-правових відносинах, привели до змін і в правовому регулюванні форм забезпечення зобов'язань.
Нині в Україні формуються нові економічні відносини, розвиваються підприємництво і конкуренція. У цих умовах принципово змінюються й діяльність комерційних банків, їхній підхід до проведення активних операцій.
Для системи державних банків був характерний лише один вид активних операцій - надання кредитів на різні терміни державним підприємствам та організаціям. Самі кредитні операції були схожі на розподіл кредитних ресурсів не стільки за рентабельністю їхнього розміщення, як за затвердженим планом, розробленим на основі загальнодержавних планів економічного і соціального розвитку. Оскільки кредитні ресурси перерозподілялися відділеннями загальнодержавної власності, то поняття кредитного ризику не мало для них практичного значення. У відносинах із колгоспно-кооперативним сектором економіки на кредитний ризик банки не зважали, оскільки фактичним гарантом повернення кредитів була держава.
Сьогодні для комерційних банків головним критерієм надання кредитів стає прибутковість позичкових операцій.
Варто підкреслити, що у деяких випадках кредит може бути повернений кредиторові третьою особою - гарантом, поручителем або страховиком, якщо позичальник не спроможний сам це зробити. Якщо надана в кредит сума не повертається, то кредит втрачає свою економічну сутність, тому, важливу роль відіграє достатнє забезпечення того чи іншого кредиту.
Система правових та економічних засобів захисту інтересів кредитора включає відповідні способи забезпечення зобов'язань і є однією з найактуальніших проблем у діяльності комерційних банків на нинішньому етапі їх розвитку. Проблема мінімізації банківських (кредитних) ризиків та заходи щодо забезпечення виконання зобов'язань є комплексною. Її вивчення вимагає зусиль багатьох спеціалістів.
Разом з тим, на мій погляд, законодавець ще мало уваги приділяє як специфіці використання різних форм забезпечення зобов'язань у сферах підприємницької діяльності, так і окремим видам забезпечення в різних сферах підприємницької діяльності. Крім того, слід відзначити, що чинне законодавство, яке регламентує вказану сферу цивільних відносин, має деякі протиріччя та прогалини.
В умовах реорганізації розрахунково-кредитної системи України, де основу інфраструктури становлять комерційні банки, особливу складність викликає регулювання заставних відносин, предметом яких є нерухоме майно. При цьому слід врахувати, що кожен об'єкт нерухомості володіє власними правовими і економічними відносинами, і тому особливо важливо на рівні закону закріпити гарантії реалізації прав і законних інтересів учасників цих відносин.
В умовах ринкових відносин, коли комерційні банки можуть розраховувати лише на власні ресурси, а не на допомогу вищої інстанції, з'явилась необхідність у докорінній зміні політики банків стосовно стратегії вибору та застосування способів забезпечення зобов'язань.
Актуальність розгляду зазначеної проблеми полягає в тому, що надійність забезпечення безпосередньо впливає на ефективність банківської системи в цілому, тобто на кредитну політику банку та прибутковість банківських установ.
В зв'язку з цим виникнення безнадійної заборгованості в багатьох випадках безпосередньо пов'язане з помилками при використанні різних форм забезпечення зобов'язань.
Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що подальший розвиток кредитних відносин пов'язаний і залежить від розвитку способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань, ефективність застосування яких, у свою чергу впливає на рентабельність банківської установи, дає банку можливість зміцнити свою незалежність і тим самим зменшити кредитний ризик.
Метою дослідження даної роботи є вивчення теоретико-методологічних основ форм забезпечення банківських кредитів в Україні, аналіз практичного застосування комерційними банками в процесі кредитування різних форм забезпечення, а також підвищення ефективності застосування інститутів забезпечення в банківські сфері з метою мінімізації банківських ризиків.
При цьому реалізація цієї мети потребує вирішення конкретних завдань:
обґрунтування поняття та сутності засобів забезпечення виконання зобов'язань;
вивчення чинної нормативно-правової бази з питань забезпечення кредитних зобов'язань;
обґрунтування особливостей різних видів засобів забезпечення кредиту;
дослідження сучасної практики застосування різних видів засобів забезпечення кредиту;
виявлення прогалин та колізій у нормативно-правові базі, що регламентують дану сферу цивільно-правових відносин.
Об'єктом дослідження даної роботи є сфера цивільно-правових відносин, що регламентує порядок та способи застосування різних форм забезпечення банківських кредитів в Україні.
Предметом дослідження даної роботи є різні форми забезпечення зобов'язань, що застосовуються комерційними банками в процесі кредитування з метою мінімізація кредитних ризиків, а саме, застава рухомого майна, іпотека (застава нерухомості), гарантія, порука, неустойка.
Для розкриття змісту предмету даної роботи мною використовувались наступні методи дослідження: нормативний, методи емпіричних досліджень, тобто використовувались статистичні дані, аналіз документів, реальні спостереження.
Дана дипломна робота складається з 3 розділів:
Розділ 1. Правові аспекти функціонування і розвитку форм забезпечення банківських кредитів. В даному розділі надана характеристика діючої правової бази України, яка регламентує відносини в сфері застосування різних форм забезпечення кредитних зобов'язань, а також освітлена практика зарубіжних банків застосування різних форм забезпечення зобов'язань.
Розділ 2. Основні форми забезпечення банківських кредитів в Україні і механізм їх здійснення. В цьому розділі надана характеристика та аналіз використання різних форм забезпечення банківських кредитів на прикладі Промінвестбанку, зокрема, таких форм забезпечення як: неустойка, гарантія, порука, заклад та різних видів застави.
Розділ 3. Основні проблеми та перспективи розвитку форм забезпечення банківських кредитів в умовах трансформаційних змін в економіці України (як один із основних шляхів мінімізації кредитних ризиків). В даному розділі окреслені основні проблеми з якими стикаються комерційними банки в процесі кредитування та прогалини в діючому законодавстві відносно застосування різних форм забезпечення банківських кредитів. Також в цьому розділі викладені можливі шляхи вдосконалення застосування форм забезпечення зобов'язань з метою мінімізації банківських ризиків.
РОЗДІЛ 1.

Правові аспекти функціонування і розвитку форм забезпечення
банківських кредитів

1.1. Характеристика правової бази, яка регламентує відносини в
сфері застосування форм забезпечення кредитних зобов'язань

Один із найважливіших принципів банківського кредитування полягає у тому, що наданий кредит має бути повернений у чітко обумовлені в кредитному договорі строки. Дотримання цього принципу є запорукою успішного функціонування комерційного банку. Цілком очевидно, що при наданні будь-якої позики перед банком стає проблема невизначеності того, чи буде її повернуто вчасно, і більш того, чи буде її повернуто взагалі. Звідси випливає, що основним завданням банку при наданні позики є перетворення невизначеності в ризик і його детальний аналіз.
Під кредитним ризиком звичайно розуміють ризик невиконання початкових умов кредитної угоди, тобто неповернення (повністю або частково) основної суми боргу і процентів по ньому у встановлені договором строки.
Кредитний ризик представляє собою цілу сукупність ризиків, пов'язаних з учасниками і елементами кредитних відносин. Слід зазначити, що більшість комерційних банків України до недавнього часу при оцінці кредитного ризику за конкретною угодою враховували лише одне із можливих його джерел - фінансові можливості позичальника (об'єктивний ризик, пов'язаний із позичальником). Практика є показує, що дуже багато позичальників не повертають кредити не тому, що потрапили в скрутне фінансове становище, а тому, що вони просто не хочуть цього робити. Тому застосування форм забезпечення кредитних зобов'язань мають дуже важливе значення в процесі кредитування і сприяють мінімізації кредитних ризиків. В Україні на даний час комерційні банки в процесі кредитування використовують такі форми забезпечення зобов'язань: неустойка, гарантія, порука та різні види застав.
Вказані форми забезпечення банківських кредитів закріплені в широкому колі чинних нормативних документів, а саме:
Цивільний кодекс України, який був прийнятий 16.01.2003 року та набрав чинності з 1 січня 2004 року. Даний нормативний документ є більш досконалим ніж Цивільний кодекс Української РСР та регламентує широке коло цивільно-правових відносин.
Закон України “Про банки і банківську діяльність”, який був прийнятий 07.12.2000 року зі змінами та доповненнями. Цей закон визначає структуру банківської системи, економічні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків, а також визначає основні принципи банківських операцій, зокрема, принципи кредитування.
Закон України “Про заставу”, який був прийнятий 02.10.1992 року, але до нього були внесені суттєві зміни та доповнення, останні зміни були внесені 18.11.2003 року. Даний нормативний документ регламентує порядок застосування застави, дає характеристику окремим видам застави, порядок та умови укладання договорів застави, а також порядок реалізації заставленого майна.
Закон України “Про іпотеку”, який був прийнятий 05.06.2003 року та набрав чинності з 1 січня 2004 року. Даний закон регламентує окремий вид застави, а саме, іпотеки, як вид забезпечення зобов'язань нерухомим майном. Прийняття цього закону сприяло введенню нового направленню в процесі кредитування, а саме іпотечному кредитуванню. Цей закон регламентує правовий режим нерухомості, порядок та умови оформлення договорів іпотеки.
Закон України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, який був прийнятий 19.06.2003 року та набрав чинності з 1 січня 2004 року. Цей закон регулює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном.
Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, який був прийнятий 18.11.2003 року та набрав чинності з 1 січня 2004 року. Цей закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.
Закон України “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, який був прийнятий 19.06.2003 року та набрав чинності з 1 січня 2004 року. Цей закон визначає загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування масового будівництва житла та особливості управляння цими коштами. Даний нормативний документ сприяє розвитку такого напрямку в банківські діяльності як іпотечне кредитування.
Закон України “Про нотаріат”, який був прийнятий 28.09.1993 року, останні зміни в нього були внесені 01.01.2004 року. Даний закон встановлює порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні.
“Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України” затверджена Наказом Міністерства юстицію України 03.03.2004 року за № 283/8882. Дана Інструкція регламентую порядок оформлення та посвідчень нотаріусами договорів та угод.
“Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 року. Даний нормативний акт регламентує порядок державної реєстрації обтяжень рухомого майна з метою забезпечення виконання зобов'язань і захисту прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна та надання в інтересах цих осіб інформації про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна. Державний реєстр обтяжень рухомого майна являє собою комп'ютерну базу даних про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження.
“Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 року № 410. Цей документ регламенту порядок державної реєстрації іпотек з метою реалізації переважного права іпотекодержателя у задоволенні вимог за рахунок предмета іпотеки перед іншими іпотекодержателями незареєстрованих або зареєстрованих пізніше прав чи вимог на предмет іпотеки, надання в інтересах фізичних чи юридичних осіб інформації про обтяження нерухомого майна іпотекою або про відсутність такого обтяження. Державний реєстр іпотек являє собою єдину комп'ютерну базу даних про обтяження і зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою, відступлення прав за іпотечним договором, передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної.
“Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів ”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 року № 671. Державна реєстрація правочинів проводиться відповідно до вимог Цивільного кодексу України шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів. Державний реєстр правочинів - це єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочин, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
“Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно”, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.02 року зі змінами та доповненнями. Дане Положення визначає порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно в Україні і спрямоване на забезпечення визнання та захисту цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна, активізації інвестиційної діяльності. Згідно цього Положення державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць на підставі відповідних рішень виконавчих органів місцевого самоврядування. Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно - це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно на підставі правовстановлювальних документів.
“Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна”, затверджене наказом Міністерства юстиції України 18.08.04 року. Це Положення встановлює порядок ведення Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, унесення (одержання) інформації до (з) нього. Єдиний реєстр - це електрона база даних, яка містить відомості про обтяження нерухомого майна, а саме:
накладені заборони та арешти нерухомого майна;
вилучення записів про заборони, арешти;
видані витяги з Реєстру заборон.
1.2. Застосування різних форм забезпечення зобов'язань у
зарубіжній банківській практиці
У світовій банківській практиці існують засоби, що дозволяють найповніше і надійніше захистити інтереси кредиторів:
- порука (банківські, фірмові й особисті гарантії);
- страхування комерційних ризиків;
- банківські вексельні та чекові авалі;
- сертифіковані банком чеки;
- гарантії урядів й урядових органів;
- безвідкличний і підтверджений першокласним банком акредитив;
- застава й іпотека нерухомості;
- передача прав власності;
- платіж до відвантаження товарів;
- факторинг та ін.
Цікавий досвід Німеччини щодо використання системи трибальної оцінки ефективності різноманітних форм забезпечення повернення кредиту і встановлення відповідно до неї максимальної межі кредитування. Диференційована оцінка (у балах) цих форм показана у зведеній таблиці:
Оцінка ефективності форм забезпечення повернення кредиту
Таблиця 1.1.
Форма забезпечення повернення кредиту
Бали
Максимальна сума кредиту, % забезпечення
1. Іпотека
3
60-80
2. Застава внесків, що знаходяться у банку
2
100
3. Порука (гарантії)
2
Залежно від ступеня кредитоспроможності поручителя (гаранта) - до 100
4. Застава цінних паперів
2
Цінні папери, що приносять твердий прибуток, - 70 - 80, акції 50-60
5. Уступка вимог щодо постачання товарів або надання послуг
1
20-40
6. Передача права власності
1
20-50

Найбільша кількість балів, що означають найбільшу ефективність форми забезпечення, мають іпотека і застава внесків. У цих випадках розмір максимальної суми кредиту щодо наданого забезпечення порівняно високий. Водночас складність оцінювання іпотеки знижує максимальний рівень кредиту. Нижче оцінюються порука (гарантії) і застава цінних паперів. Максимальна сума кредиту за наявності поруки та високої кредитоспроможності поручителя може становити 100%. Якщо кредитоспроможність поручителя сумнівна, ступінь ризику зростає, і банк має право знизити суму наданого кредиту порівняно із сумою, зазначеною у договорі поруки або у гарантійному листі. Найнижчий оціночний бал через збільшення ризику повернення мають уступка вимог і передача права власності.
Розглянемо деякі з вище перелічених видів забезпечення, що застосовуються у практиці кредитування зарубіжних банків.
Порука - як правило, у багатьох західних банках оформляється тристороннім договором між банком, позичальником і поручителем. У такому договорі чітко визначаються повноваження й обов'язки кожної сторони.
Вона широко застосовується при видачі довгострокових кредитів населенню. Поручителем може бути фізична особа, яка має постійне місце роботи, постійний прибуток або чітко визначене майно.
Зазвичай західні банки оформлюють поруку, яка, по-перше, видана на визнані боржником зобов'язання і, по друге, отримана від солідної фірми, визначеного державного органу або від фізичної особи з бездоганною платоспроможністю. Тільки за таких умов надійно гарантується повернення кредиту. Якщо західні банки мають справу зі звичайною порукою, то можуть виникати проблеми при зустрічному спрямуванні протестів або заперечені боржником зобов'язань.
Вони відмовляються від застосування поруки, якщо очікується, що виконання судового вироку у випадку неплатоспроможності боржника не забезпечить відповідної компенсації за наданий кредит, тим більше, що банку доведеться також сплачувати судові витрати.
У світовій практиці відомі дві форми гарантійних угод: гарантія (guaranty) і зобов'язання про відшкодування збитків (indemnity). У першому випадку гарант бере на себе повторні зобов'язання і виступає тільки у випадках невиконання зобов'язань позичальника з позички; у другому випадку гарант є безпосереднім відповідачем за позичку.
У першому випадку він звертається до банку з такою пропозицією: “Видайте позичку Х; якщо він не сплатить борг, виплачу я”.
У другому випадку зобов'язання може бути сформульоване так : “Видайте позичку Х; я гарантую, що борг буде погашений”.
У США протягом тривалого часу підприємства-позичальники перед одержанням позички зобов'язані були формувати в банку депозит у визначеній сумі, зазвичай за принципом: “10+10”. Він означав, що позичальник до одержання позички формував депозит у розмірі 10% дозволеної позички, другу частину він вносив на депозитний рахунок після видачі кредиту. Таким чином, гарантією своєчасного погашення кредиту був власний депозит підприємства-позичальника у розмірі 20% взятої позички.
У США гарантії дають також спеціальні урядові організації, які володіють цільовими фондами. Однією з таких організацій є адміністрація у справах дрібних підприємств, що має цільову програму їх розвитку. Цим підприємствам видається 90% позичок під гарантію адміністрації, за кредит стягується пільгова плата, зокрема, процентна ставка нижча на 1 - 1,5% порівняно з тією, яка береться за кредит, наданий без гарантії.
Банки Росії застосовують ряд підходів, які дозволяють їм уникнути труднощів при оформленні договорів застави і її реалізації.
Найбільш поширеними видами застави в російській банківській системі є:
- застава товарно-матеріальних цінностей;
- застава дебіторських рахунків;
- застава ліквідних векселів;
- застава депозитів, які знаходяться в тому ж банку (рахунки “Экскроу”);
- застава нерухомості;
- застава права володіння або вимоги;
- порука фізичної або юридичної особи.
Застосування вказаних видів застав обумовлено тим, що більшість юридичних осіб володіють хоча б одним із вказаних різновидів застави. З іншого боку, нормативно-правова база дозволяє банкам задовольняти позовні вимоги на дані види застав в найкоротші терміни, що є одним з важливих факторів зменшення рівня кредитного ризику.
У відповідності з діючим законодавством РФ розмір мінімального державного мита за розгляд майнового спору складає 5% від суми позову. Дані витрати повинні бути включені в вартість отриманої застави.
Крім того, реалізація застави здійснюється оптом і в найкоротші терміни, що зменшує вартість майна, що реалізується на 5-10%. При прийнятті в заставу нерухомості, обладнання, автомобілів вартість забезпечення повинна зрости від 10% до 20% в зв'язку з фізичним та можливим моральним зносом.
Крім суми основного боргу, застава розрахована також для покриття суми процентів, нарахованих на суму кредиту. Процентна ставка за використання кредитними продуктами, у великих російських банках досягає 25% і більше залежно від строку кредиту та інших умов. Тому, розмір застави повинен бути збільшений на процентну ставку по кредиту на 25%.
Таким чином, вартість забезпечення має, як мінімум, на 60% (5%+10%+20%+25) перевищувати суму отриманого кредиту.
Виходячи з вищевикладеного, нижче наводяться коефіцієнти для кожного виду забезпечення, на які збільшується вартість застави для повного покриття ризиків банку від проведення кредитної операції по відношенню до суми кредиту.
Таблиця 1.2.
Вид застави
Коефіцієнт
застава товарно-матеріальних цінностей
1,5 -1,7
застава дебіторських рахунків
1,5 - 1,6
застава ліквідних векселів
1,3
застава депозитів
1,3
застава нерухомості
1,6 - 1,8
застава права володіння або вимоги
1,3
порука фізичної або юридичної особи
1,25
Як бачимо, найменше збільшення вартості застави відмічено по такому виду забезпечення як поручительство. Однак, це не означає, що поручительство є найліпшим видом застави. Навпаки, поручительство носить моральний характер для позичальника або для особи, яка поручилась за нього, і зобов'язує поручителя відповідати за виконання позичальником його зобов'язання.
Найбільший коефіцієнт наведений для застави нерухомості, бо крім загальних видатків, для оформлення даного виду забезпечення потрібна реєстрація договору застави в органах державної реєстрації операцій з нерухомим майном, в зв'язку з чим виплачуються відповідно мито та збори.
Крім отримання застави, для зменшення ризику банкам можна порекомендувати її страхування із зазначенням в договорі страхування вигодонабувачем банку-кредитора на повний строк дії кредитного договору і договору застави, що дозволить банку знизити ризик втрати забезпечення.
Таким чином, на думку російських спеціалістів, найліпшим забезпеченням є диверсифікація та поєднання різних видів застави, з обов'язковим страхуванням.
Вирішення другої проблеми (реалізація застави) в більшості випадків залежить від вірного оформлення договорів застави. Згідно ст..339 ЦК РФ встановлено, що в договорі застави повинні бути вказані предмет застави, його оцінка, сутність, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Аналіз судової практики показує, що недотримання будь-якої з цих вимог тягне визнання договору недійсним. Закон встановлює загальні вимоги стосовно того, що реалізація застави може бути здійснена за рішенням суду. В тому випадку, коли предметом застави являється нерухоме майно і сторони уклали договір, який передбачає реалізацію застави без звернення до суду, судове рішення не вимагається. Єдиною вимогою законодавства по даному договору є нотаріальне його посвідчення.
Також, згідно з ст. 409 ЦК РФ зобов'язання за кредитним договором припиняються шляхом укладення між сторонами договору про надання предмету застави у власність банку.
Іншим виключенням є перехід заставленого майна у власність банку, коли кредитний договір замінений іншим. Це означає здійснена новація (ст. 414 ЦК РФ). Новація передбачає виникнення між сторонами абсолютно нових правових відносин, що призводить до призупинення раніш існуючого зобов'язання.
Відповідно до ст. 357 ЦК РФ, заставодавцю при оформленні застави товарів в обороті надається право змінювати склад і натуральну форму заставленого майна при умові, що їх загальна сума не буде становити менше вказаної в договорі застави.
У відповідності з ЦУ РФ державній реєстрації підлягають тільки договори застави нерухомості. В зв'язку з цим реєстрація транспортних засобів є необов'язковою в ДАІ, що значно ускладнює шляхи встановлення пріоритету в ході реалізації.
Російське законодавство не допускає заставу житлових будинків та квартир, які являються державною або муніципальною власністю.
При іпотеці необхідно розрізняти два види застави:
- квартира (будинок), яка передана в заставу по кредиту, не пов'язаному з придбанням житлового будинку або квартири;
- квартира (будинок), який переданий в забезпечення повернення кредиту, отриманого для покупки або будівництва житлового будинку або квартири.
В першому випадку звернення стягнення на заставлений житловий будинок або квартиру та їх продаж не слугують підставою для виселення придбавачем цих об'єктів проживаючих в них заставодавця і членів родини, якщо ця квартира або будинок являють собою єдине місце для постійного проживання.
В другому випадку заставодавець і члени родини, які з ним проживають повинні після звернення стягнення на заставлене майно та його реалізації залишити протягом місяця займане житлове приміщення за першою вимогою нового власника. При цьому повинні виконуватися дві вимоги:
- об'єкти застави були передані за договором застави в забезпечення повернення кредиту,
- члени родини заставодавця, які проживають з ним, до укладення договору про іпотеку нотаріально посвідчили обов'язок залишити заставлений будинок або квартиру при зверненні стягнення на ці об'єкти.
Російським законодавством також передбачено, що обов'язковим пунктом в договорі застави повинно бути посилання на те, що право застави розповсюджується на отримані в результаті використання заставленого майна плоди, продукцію і доходи при прийнятті в заставу напівфабрикатів, які будуть використані в подальшому виробництві продукції.
Необхідно відзначити, що всі вище перелічені норми РФ практично ідентичні до Українського законодавства, але вони більше захищають фізичних осіб (заставодавців) ніж банки, що стримує кредитування цієї сфери і деякі норми, такі як необов'язкове реєстрування транспортних засобів та втручання податкових органів негативно впливають на кредитування юридичних та фізичних осіб.
РОЗДІЛ 2.
Основні форми забезпечення банківських кредитів в Україні і
механізм їх здійснення
Забезпечення виконання зобов'язань (англ. security/ensuring to perfomance obligations) - це традиційний інститут цивільного права. Такі способи виконання зобов'язань, як завдаток, неустойка, порука, застава у формі ручного закладу та іпотеки, були відомі ще за часів римського права. Необхідність їх використання пояснювалась тим, що кредитор мав істотний інтерес у тому, щоб бути впевненим у виконанні зобов'язань, і в тому, щоб забезпечити собі стягнення збитків, на відшкодування яких він має право у разі невиконання зобов'язання. Крім того, кредитор зацікавлений в тому, щоб спонукати боржника до своєчасного виконання під страхом невигідних для боржника наслідків у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання.
В подальшому у зв'язку з трансформацією римського права інститут забезпечення виконання зобов'язань поширився в багатьох європейських країнах. З середини ХІХ ст. Він стає об'єктом дослідження російських, а згодом і радянських цивілістів.
В російському дореволюційному законодавстві і цивільно-правовій доктрині також виділялися відповідні способи забезпечення виконання зобов'язань. Визначаючи поняття “забезпечення зобов'язань”, радянські цивілісти наголошували на ролі, значенні і функціях, які вони відіграють у цивільному праві. Так, на приклад, К. Анненков відзначав: “Під забезпеченням слід розуміти засоби або способи, спрямовані на зміцнення зобов'язань, тобто на надання їм більшої вірності щодо отримання за ними задоволення кредитором”. Важливі положення про поняття забезпечення виконання зобов'язань сформульовані Д. І. Мейером. Способами забезпечення договорів він вважав вироблені юридичною практикою штучні прийоми для надання зобов'язальному праву як праву тільки на дії іншої особи, тієї твердості, якої йому бракує внаслідок його природи.
Г. Ф. Шерешеневич перш ніж перейти до розгляду окремих способів забезпечення зобов'язань вказував, що зобов'язання дає право вимагати, але не примушувати до виконання дії, обіцяної боржником. У юридичній літературі радянського періоду була розроблена концепція, суть якої полягає в такому:
соціалістичні зобов'язальні відносини в переважній більшості здійснюються добровільно;
у разі несправності боржника закон передбачає засоби спонукання (примушування) до виконання, до яких належать: примусове виконання зобов'язання, а також позов про відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання;
ці заходи спонукання є засобами загального характеру;
оскільки засоби загального характеру не у всіх випадках належним чином забезпечують інтереси кредитора, застосовуються додаткові забезпечувальні способи, які мають спеціальний характер.
До таких загально забезпечувальних засобів В. С. Константинова відносила комплекс різних правових норм цивільного права, які найбільш повно і точно відображають у законі економічне підґрунтя правовідносин, встановлюють принципи виконання зобов'язань сам договір, що деталізує зміст правовідносин, цивільну відповідальність, яка виступає матеріальним стимулом до належного виконання зобов'язань, оскільки має майновий характер, неприпустимість односторонньої відмови від зобов'язання чи зміни його умов і встановлений законодавчо обов'язок виконати зобов'язання в натурі. До додаткових забезпечувальних способів віднесені засоби, що спонукають боржника належним чином виконати головне зобов'язання шляхом сплати визначеної грошової суми або звернення стягнення на попередньо обумовлене майно боржника чи майно третіх осіб.
За такого підходу система способів забезпечення зобов'язання являє собою підсистему (компонент) системи забезпечувальних заходів. Отже, можна зробити висновок, що способи забезпечення зобов'язань - це спеціальні заходи майнового характеру, які спонукають сторони до належного виконання зобов'язань і застосовуються лише до зобов'язань, для яких вони прямо передбачені в законі або встановлені угодою сторін.
Способи забезпечення - це передбачені законодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, які стимулюють належне виконання боржником зобов'язань шляхом встановлення додаткових гарантій, задоволення вимог кредиторів.
В ст. 546 Цивільного кодексу України наведені види забезпечення виконання зобов'язань, до яких відноситься: неустойка, поручительство, гарантія, застава, завдаток.
Законом, так і договором можуть передбачатися й інші, крім встановлених ст. 546 Цивільного Кодексу України.
Забезпечення зобов'язань будь-яким із способів створює зобов'язальні правовідносини між кредитором та боржником. Незважаючи на те, що кожен із способів характеризується певними ознаками, які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис, характерних для всіх забезпечувальних зобов'язань. Такі риси в юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних зобов'язань. До таких ознак належать:
1. Спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі способи забезпечення виконання зобов'язань. Основною метою їх є надання кредиторові певних гарантій задоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.
2. Специфіка забезпечувального зобов'язання полягає в додатковому (акцесорному) характері відносно основного зобов'язання. Ця особливість виявляється у багатьох моментах, які частково відображені в загальних положеннях Цивільного Кодексу України щодо забезпечення виконання зобов'язань. По-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочинну щодо його забезпечення. По-друге, забезпечувальне зобов'язання слідує долі основного зобов'язання при переході прав кредитора до іншої особи, зокрема, при уступці вимоги з основного зобов'язання. По-третє, припинення основного зобов'язання, як правило, тягне за собою припинення і забезпечувального. Винятком є лише те, що гарантійне зобов'язання не залежить від основного
3. За загальним правилом, підставою для встановлення та способу забезпечення виконання зобов'язань є угода сторін про таке забезпечення. І тільки щодо неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпосередньо законом.
4. Виходячи із змісту ст. 547 Цивільного Кодексу України, спільною для всіх забезпечувальних зобов'язань ознакою є форма правочинну щодо забезпечення виконання зобов'язань, який вчиняється у письмовій формі. Недодержання цієї вимоги спричиняє його недійсність.
Як уже мовилося, інститут забезпечення виконання зобов'язань за своєю природою якраз і призначений для зниження рівня банківських ризиків. Розвиток цього інституту залежить від надійних гарантій у виборі способу забезпечення, які до мінімуму зменшують банківські кредитні ризики, що їх зазнають практично всі банки, вступаючи у кредитні правовідносини. Банкам вельми важливо отримати надійні гарантії своєчасного повернення кредитних коштів, а також застрахуватися від фінансових втрат, які можуть виникнути в результаті невиконання або неналежного виконання зобов'язань унаслідок тимчасової або повної неплатоспроможності, а також з інших об'єктивних чи суб'єктивних причин.
Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту.
Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечення наданих позик є серйозною проблемою. Належне забезпечення кредитної операції суттєво знижує ризик втрат від неповернення кредиту.
Пропоную найбільш поширені, традиційні та більш менш законодавчо відрегульовані способи забезпечення кредиту:
Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми забезпечення виконання зобов'язань за кредитами: застава рухомого і нерухомого майна (іпотека); гарантії і поручительства третіх осіб; неустойка. Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту.
2.1. Неустойка

Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Визначення поняття неустойки наводиться в ч. 1 ст. 549 Цивільного Кодексу України. В подальшому ця стаття визначає два різновиди неустойки - штраф та пеню. Чіткого розмежування понять неустойки та її різновидів немає ні в науці, ні в законодавстві. Зміст поняття неустойки, передбачає можливість сплатити її грошима або шляхом передання майна. Доцільно передбачити в договорах вартість майна, що підлягає переданню в порядку сплати неустойки, або порядок визначення його вартості. Але відсутність таких відомостей в договорі не є підставою для визначення умови договору щодо неустойки чи окремого правочину щодо неустойки недійсними. У зв'язку з введенням Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” слід враховувати наступне. Неустойка у вигляді обов'язку боржника передати індивідуально визначене рухоме майно може встановлюватись на розсуд сторін без обтяження або з обтяженням цього майна відповідно до Закону України” Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”. У випадку, коли предметом неустойки є майно, яке визначене родовими ознаками та яке не описане з таким ступенем детальності, що дозволяє ідентифікувати це майно, до відносин сторін названий Закон не застосовується. Неустойка передбачає передання грошової суми чи іншого майна. Суть неустойки у вигляді обов'язку передати майно полягає в переданні права власності на це майно. Тому під категорію неустойки підпадають і ті правові конструкції, які передбачають право кредитора залишити у себе (не повернути боржникові) раніше передані останнім кредиторові грошову суму або інше майно. Неустойку як юридичне та економічне явище не слід змішувати із суміжними явищами. Таке змішування веде до неправильного визначення підстави сплати неустойки та внесення інших платежів. Неустойку слід відрізняти від підвищених процентів, що сплачуються позичальником на користь комерційного банку відповідно до договору у випадках прострочення повернення кредиту. Критерієм для розмежування неустойки від інших платежів є текст закону чи договору, що не суперечить законодавству. Якщо закон називає відповідну правову конструкцію неустойкою (штрафом, пенею), до неї застосовуються положення законодавства про неустойку. Цивільний кодекс 2003 року залишає недостатньо визначеною правову природу неустойки. Впевнено можна стверджувати тільки одне: зроблено деякі кроки, які більше, ніж Цивільний кодекс 1963 року, віддаляють неустойку від відповідальності.
2.2. Гарантія

В статях 560-569 Цивільного кодексу України вперше у вітчизняному законодавстві сформульовані розгорнені положення про гарантію.
За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У слово “гарантія” в Цивільному кодексі вкладається різний зміст. Гарантія, зокрема, може розумітися як одностороннє зобов'язання, в силу якого гарант зобов'язується перед кредитором третьої особи (бенефіціаром) сплатити на його вимогу грошову суму. Відносини між гарантом і принципалом (боржником в основному зобов'язанні), в силу яких гарант приймає на себе зобов'язання надати гарантії, виходять за межі гарантії (гарантійного зобов'язання) та можуть ґрунтуватися на договорі про надання платної послуги, договорі про надання безвідплатної послуги, на інших відносинах, хоча б вони належно юридично не були оформлені. Мотиви, якими керувався гарант при видачі гарантії, його правовідносини з принципалом, за загальним правилом, на дійсність гарантії не впливають. Гарантія може розумітися і як правочин. Гарантія - це односторонній правочин. Разом з тим оформлення гарантії договором між гарантом і бенефіціаром не може тягти недійсності гарантії, якщо із змісту договору випливають всі умови, істотні для гарантії. Свого часу давалась рекомендація для більшої надійності забезпечення кредиту укладати трьохсторонню угоду між кредитором (банком), гарантом і позичальником, яка також не суперечить положенням Цивільного кодексу України. В зразку банківської гарантії, що затверджений Національним банком стосовно кредитних договорів з його участю, рекомендується посилатися на договір про видачу гарантії.
Іноді і гарантія Кабінету Міністрів здійснюється не у вигляді односторонньої угоди, а шляхом участі в укладанні договору між сторонами забезпечуваного гарантією зобов'язання. Та, відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про надання гарантій Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів щодо забезпечення погашення кредитів, що залучаються для фінансування закупівлі Українською аграрною біржею зернозбиральних комбайнів і тракторів”, передбачалось укладання чотирьохстороннього кредитного договору між Державним експортно-імпортним банком України, Кабінетом Міністрів України як гарантом, американським банком-кредитором і Експортно-імпортним банком США для фінансування закупівлі сільськогосподарської техніки в США.
Гарантія як односторонній правочин може бути визнана недійсною відповідно до загальних правил, передбачених Цивільним кодексом України.
Відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України гарантом можуть виступати лише організації (юридичні особи). Як принципал у відносинах з приводу гарантії можуть бути не тільки юридичні, а і фізичні особи.
В силу ст. 2 Закону “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні строки гарантії визначаються не тільки ст. 561 Цивільного кодексу України, а і Уніфікованими правилами. Відповідно до ч. 1 ст. 561 гарантія є чинною від дня видачі протягом строку, на який вона видана. В зразку банківської гарантії Національний банк України рекомендує зазначити на те, що вона набирає чинності з асу перерахування бенефіціаром коштів згідно з кредитним договором. Ця суперечність між ст. 561 Цивільного кодексу України і згаданим зразком практичного значення не має, але відображає відсутність достатньої визначеності в законодавстві. Цивільний кодекс не встановлює будь-яких строків чинності гарантії на випадок, коли вона не встановлена в самій гарантії.
Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання )його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Дане положення слід тлумачити з урахуванням права гаранта встановлювати умови гарантії. Ст. 3 Уніфікованих правил встановлює, що гарант несе відповідальність перед бенефіціаром (кредитором) тільки відповідно до умов гарантії та законодавства. Це положення не суперечить Цивільному кодексу України. Стосовно гарантії, що видається в забезпечення вимог Національного банку до банку-позичальника за кредитним зобов'язанням, Національний банк України рекомендує зазначати в гарантії на кредитний договір, в забезпечення зобов'язань позичальника (принципала) за яким видана гарантія. Але таке зазначення є можливим, якщо до видачі гарантії сторони уклали кредитний договір з умовою про перерахування Національним банком суму кредиту після надання гарантії
2.3. Порука

В силу поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання зобов'язання цією особою в цілому або в частині. В Уніфікованих правилах про договірні гарантії не проводиться розмежування між порукою та гарантією. У ці частині названі Уніфіковані правила, яки одержали статус акта законодавства України відповідно до ст. 2 Закону “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, суперечить Цивільному кодексу, а тому не можуть застосовуватися, у тому числі й у відносинах, що регламентуються міжнародним приватним правом, до яких застосовується законодавство України. Оскільки правовідносини з приводу поруки між поручителем і кредитором іншої особи є різновидом зобов'язань, на них поширюються всі норми про зобов'язання, за винятком тих, які суперечать спеціальним нормам. Зобов'язання щодо поруки належать до категорії додаткових. Вони покликані забезпечити належне виконання боржником основного зобов'язання. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Втрата забезпечуваним порукою зобов'язанням (вимогою) ознаки дійсності або визнання недійсним зобов'язання (вимоги, правочину, на якому ґрунтується зобов'язання), яке забезпечено порукою означає, що вимога кредитора до поручителя не може бути задоволена. Слід, враховувати, що при пропуску строку позовної давності за основною вимогою, забезпеченою порукою, ця вимога не втрачає ознаки дійсності, а питання про захист права, що випливає із забезпеченого порукою зобов'язання, і про можливість пред'явлення вимоги до поручителя вирішується в залежності від того, чи буде поновлено строк позовної давності за основною вимогою. Якщо клопотання про поновлення строку позовної давності буде задоволено, вимога, що випливає з основного зобов'язання, підлягає задоволенню. Вона може бути пред'явлено до поручителя, якщо не минув строк (ч.4 ст. 559 Цивільного кодексу України). Порукою може забезпечуватися будь-яка цивільно-правова вимога. Підставою зобов'язання поруки є договір, який укладають кредитор у забезпечуваному порукою зобов'язанні та поручитель. Такий висновок щодо складу учасників договору поруки випливає з визначення договору поруки, яке зазначено в ч.1 ст. 553 Цивільного кодексу України. Боржник у забезпечувальному порукою зобов'язані учасником договору не є, він не набуває в його рамках будь-яких прав і обов'язків, а тому договір поруки не підписує. Проте давались рекомендації для більшої надійності укладати трьохсторонні договори поруки (Додаток А) за участю банку (кредитора), поручителя і позичальника (боржника). Слід також звернути увагу на ту обставину, що в практиці зустрічалися випадки укладання договорів поруки між боржником у забезпечуваному порукою зобов'язанні та поручителем. Такі двосторонні договори відповідно до чинного законодавства не відповідають правові конструкції поруки.
Сторонами договору поруки є кредитор у забезпеченому порукою зобов'язанні і поручителем (він не є учасником забезпеченого порукою зобов'язання, а в зобов'язанні поруки є боржником).
Законодавство не визначає істотних умов договору поруки. Зі змісту ст. 553 Цивільного кодексу України можна зробити такі висновки:
1) договір поруки повинен містити положення, які дають змогу індивідуалізувати забезпечуване порукою зобов'язання. Індивідуалізація забезпечуваного порукою зобов'язання може провадитися шляхом додання до договору поруки світлокопії забезпечуваного порукою договору, яка посвідчена сторонами договору поруки та містить вказівку на те, що вона є додатком до договору поруки.
2) у договорі поруки повинне міститись зазначення на боржника, щодо якого дається порука.
У силу ст. 547 Цивільного кодексу України укладання договору поруки в усні формі не допускається. Порушення цієї вимоги тягне недійсність договору поруки.
2.4. Заклад

Відповідно до ст. 44 Закону України ”Про заставу”, заклад - застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателю. За угодою сторін предмет закладу може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Особливістю є й те, що заставодержатель відповідає за втрату, недостачу або пошкодження предмета закладу, якщо не доведе, що це виникло не з його вини (Додаток ). Це робить заклад економічно невигідною формою забезпечення для банку-кредитора. Банки намагаються використовувати заклад лише в крайніх випадках, адже необхідність утримання приміщень для збереження відповідних цінностей є економічно невигідним і організаційно незручним. В банківській практиці як предмет закладу найчастіше використовується золото та інші дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, предмети мистецтва, автомобілі.
2.5. Застава та аналіз використання різних видів застави (на
прикладі Промінвестбанку)
Застава майна - це один з класичних цивільно-правових інститутів, що має багатолітню історію, яка бере свій початок ще за часів римського права. В перший період розвитку застави в римському праві переважали інтереси кредитора. Майно боржника (наприклад, маєток, що передавався в заставу) передавалося по манципації у власність заставному кредитору. Одночасно між сторонами укладалась угода, за якою заставний кредитор брав на себе обов'язок у разі своєчасної сплати боргу повернути предмет застави боржнику. При цьому боржник в більшій мірі, ніж це було необхідно, забезпечував боргове зобов'язання, передаючи у власність кредитору своє майно.
Слід зазначити, що російські цивілісти - дослідники римського права робили різні висновки щодо природи заставних відносин в римському праві і як наслідок пропонували різні підходи до оцінки правової природи заставних прав за російським цивільним правом. Дискусії з цього приводу в юридичній літературі тривають вже більш ніж сто останніх років, однак до цього часу в доктрині це питання не знайшло своєї відповіді. Так, за словами Мейєра, застава як один з видів забезпечення зобов'язань полягає в тому, що особа, яка має право застави, при неспроможності боржника за договором в праві отримати задоволення від виручки від продажу тої речі, яка служила предметом застави, тому застава і є вже начебто правом на чужу річ. Кавелін визначав заставу і заклад як способи забезпечення зобов'язань, суть яких полягає в тому, що в разі невиконання зобов'язання стягнення звертається на майно, що складає предмет застави і таке, що служить забезпеченням його виконання. Хвостов В.М. дав інше визначення поняття заставного права, яке на мій погляд, не втратило свого значення і в нинішній час: “Застава - це зобов'язальне право вимоги, за яким особа боржника, який повинен сплатити борг, забезпечений заставою, визначається триманням заставленої речі, а заставлена річ є тим об'єктом, який в тій чи іншій формі відповідає за несплату цього боргу”.
Порядок забезпечення виконання кредитних зобов'язань заставою регулюється Законом України “Про заставу” ( в редакції від 01.01.2004 року) і договором застави.
Відповідно до ст.1 Закону застава - це спосіб забезпечення будь-якого (в тому числі й кредитного) зобов'язання. Застава майна суб'єкта правовідносин є однією з поширеніших форм забезпечення повернення банківського кредиту. На підставі застави кредитор (заставодержатель) має право у випадку невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання отримати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору, закону або рішення суду (п. 1 ст. 574 Цивільного Кодексу України).
Значення застави полягає в тому, що вона:
По-перше, забезпечує наявність і збереження цього майна на той момент, коли боржнику треба буде розраховуватися з кредитором. При цьому вартість заставле-ного майна буде збільшуватися пропорційно рівню інфляції.
По-друге, застава майна боржника забезпечує заставодержателю можливість за-безпечення своїх вимог за рахунок предмета застави переважно перед іншими кре-диторами.
По-третє, реальна загроза втратити майно в натурі є хорошим стимулом для боржника виконати свої зобов'язання належним чином.
В зв'язку з цим предметом застави має бути високоліквідне майно, що належить позичальнику на правах власності.
У банківській практиці застава майна випливає із заставного зобов'язання, що видається позичальником (заставодавцем) кредитору (заставодержателю) і підтверджує право останнього у разі невиконання платіжного зобов'язання отримати переважне задоволення претензії (перед іншими кредиторами) з вартості закладеного майна. В юридичному аспекті для комерційного банку важливо, що для фактичної реалізації заставленого майна кредитору не потрібно порушувати щодо позичальника судовий позов. Сам факт наявності застави дає комерційному банку особливі права щодо розпорядження заставним майном.
Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що виникає з договору банківської позики, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на перед-бачених законом підставах.
Застава може мати місце і щодо вимог, які можуть виникнути в майбутнь-ому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. (ч.2 ст. З Закону України «Про заставу»). На мою думку, норма цієї статті дає можливість встановити розмір забезпечення не тільки в твердій сумі. Наприклад, в договорі застави можливий такий запис: «Застава забезпечує вимоги, які виникнуть у майбутньому в розмірі сум, що забезпечують вимоги заставодержателя за кредит-ним договором». В договорі застави бажано вказувати підстави придбання майна в майбутньому. Слід конкретизувати на цій підставі (в договорі на придбання) момент переходу права власності до заставодавця, а в договорі застави вказати, що право застави виникає з моменту переходу права власності на предмет застави до заставо-давця.
Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. У договорі застави має бути зазначено суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута угода. Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому “за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких вимог” (ст.3 Закону України ”Про заставу”). Таке ж правило закріплюється також у ст.586 Цивільного Кодексу України. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату відсотків, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат у зв'язку із задоволенням вимоги, якщо інше не встановлено законом або договором. Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.
Отже, за заставним зобов'язанням кредитору, по-перше, видається майно, яке може бути об'єктом стягнення, по-друге, його вимоги задовольняються за рахунок цього майна в першу чергу, оскільки він має перевагу перед всіма іншими кредиторами.
З правової точки зору структура права застави має такий вигляд (рис. 2.1.):

ПЕРЕДАЧА (БЕЗ ПЕРЕДАЧІ) ЗАСТАВНОГО МАЙНА

Наведена схема потребує пояснення. По-перше, що являє собою предмет застави. По-друге, чи обов'язковою є передача заставленого майна кредитору. По-третє, який порядок розпорядження позичальником заставленим майном.
Предметом застави може бути як майно, так і майнові права, при цьому майно не повинно бути вилучене з цивільного обігу, тобто заставодавець може відчужувати це майно і на нього може бути звернуто стягнення (ст. 4 Закону України “Про заставу”; ст. 576 Цивільного Кодексу України). Ним може бути майно, яке в майбутньому, тобто після укладення договору застави, стане власністю заставодавця, в тому числі продукція, плоди або доход з них (майбутній врожай, приплід худоби тощо). Предметом застави також можуть бути такі майнові права: на оренду підприємства, будівлі, споруд, кредиторські вимоги, спадкові та інші права. Предметом застави може бути будь-яке майно, яке заставодавець має право відчу-жити. Усе, що може бути продано, може бути і заставлено. Це правило ґрунтується на необхідності забезпечити можливість при невиконанні позичальником своїх зо-бов'язань реалізувати заставлене майно і за рахунок отриманих коштів забезпечити банку повернення боргу. Безумовно, предмет застави повинен бути ліквідним. Кри-терієм ліквідності є швидкість його реалізації, відносна стабільність цін, довго тривалість зберігання.
Заставодавець має бути власником майна, що приймається під заставу, або мати право повного господарського володіння чи оперативного управління цим майном, що визначається Статутом або належним чином оформленим дорученням;
до документів, що підтверджують право власності на заставлене майно, відноситься правовстановлюючі документи, вказані в Додатку № 1 до “Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.02 р.”;
для перевірки наявності у заставодавця права власності на об'єкти нерухомого майна на момент звернення за отриманням кредиту, окрім правовстановлюючого документа, вимагається від заставодавця надання витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно комунальними підприємствами Бюро технічної інвентаризації (надалі - БТІ) (які до прийняття Верховною Радою України та набрання чинності Законом України “Про державну реєстрацію прав на об'єкти нерухомого майна” здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме мана), виданого не пізніше двох тижнів до звернення позичальника до банку за отриманням кредиту, державного акту на право землекористування або власності на землю;
якщо в заставу пропонуються транспортні засоби, від заставодавця вимагаються документи про реєстрацію транспортного засобу;
при заставі акцій відкритих та закритих акціонерних товариств вимагаються у заставодавця виписка з реєстру власників іменних цінних паперів, сертифікати цінних паперів або виписку про залишки цінних паперів на рахунку цінних паперів;
при заставі об'єктів рухомого майна або майнових прав, обов'язкова державна реєстрація яких передбачена чинним законодавством, вимагається підтвердження такої реєстрації.
Предмет застави має бути таким, що:
вільно відчужується (тобто вільний від будь-яких зобов'язань, у тому числі не знаходиться у податковій заставі, не переданий в оренду, лізинг, не знаходиться під арештом тощо);
вартість якого можна реально оцінити;
може довго зберігатися та зберігання його відносно недороге;
може бути реалізований в найкоротшій термін;
не обтяжений іншими зобов'язаннями.
В окремих випадках при кредитуванні надійних пріоритетних позичальників допускається прийняття в заставу майна, що перебуває в оренді, але обов'язково за умови наявності оформленої належним чином згоди орендодавця та орендатора на дострокове розірвання договору оренди.
Частиною 4 ст.4 Закону України “Про заставу” прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. До них належать: будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов'язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам'ятки архітектури та містобудування; пам'ятки мистецтва і документальні пам'ятки. За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке не можна звернути стягнення. Згідно Закону України “Про виконавче провадження” до переліку такого майна входять носильні речі та предмети домашнього вжитку, продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швейні, музичні та інші) тощо. Також не можуть бути предметом застави об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законом, майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації; майно та кошти благодійних організацій; майно вищих навчальних закладів, що забезпечують ведення ними статутної діяльності. Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу лише за згодою всіх співвласників (ст. 578 ЦК України). Щодо застави майнових прав, то предметом застави не можуть бути вимоги, що мають особистий характер (право на авторство, право на авторське ім'я, право на опублікування свого твору та на його недоторканість).
Далі нам необхідно розглянути положення про те, чи обов'язкова передача заставленого майна кредитору. Відповідно до чинного законодавства, заставлене майно може знаходитись у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи (банк, нотаріальні органи). Це положення про знаходження заставленого майна має бути обумовлене в момент укладення договору застави. .
Заставодержатель зобов'язаний страхувати передане в його володіння заставле-не майно, якщо це передбачено законом чи договором. Заставодавець зобов'язаний страхувати заставлене майно, яке залишається у його володінні.
При настанні страхового випадку заставодержатель має переважне право задо-волення своїх вимог із суми страхового відшкодування.
Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні і юридичні особи та держава.
Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручи-тель). При цьому основна вимога, яка ставиться законодавством до заставодавця, бути власником майна, яке передається в заставу. Заставодавцем може також бути особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.
Вартість застави повинна перевищувати суму кредиту не менше ніж у 2 рази (крім застави майнових прав за договором банківського вкладу). Заставна ціна визначається банком з врахуванням особливостей впливу ринкових факторів і витрат, пов'язаних з реалізацією, та має враховувати можливу зміну вартості предмету застави протягом терміну кредитування. Якщо суми застави недостатньо для покриття ризиків банку, використовуються додаткові види забезпечення.
Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом. Предметом оцінки відповідно до Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” є майно, яке може оцінюватися: об'єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід'ємні частини), машини, обладнання, транспортні засоби тощо: паї, цінні папери; нематеріальні активи, в тому числі об'єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності; майнові права, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом ( ст. 582 Цивільного Кодексу України).
При наданні в заставу банку майна державної та комунальної форми власності та/або земельних ділянок є обов'язковим проведення незалежної оцінки предмету застави у відповідності до вимог Законів України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”, “Про оцінку земель”.
З метою мінімізації кредитного ризику внаслідок погіршення фінансового стану позичальника та зниження ліквідності предмету застави в разі прийняття в заставу готової продукції або товарів в обороті комерційні банки враховують, як правило, щоб заставна ціна не перевищувала 80% балансової вартості; при оформлені в заставу іншого майна вище балансової вартості заставну ціну доцільно визначати за експертною оцінкою методом аналогів продаж (за мінусом 20% визначеної суми - зважаючи на ймовірність коливання ринкових цін) з врахуванням терміну кредитування.
Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.
Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Заставодавцем може бути як сам боржник, за основним зобов'язанням, так і третя особа - майновий поручитель.
При оформленні договорів застав, як правило, комерційні банки враховують наступні умови:
1. передбачити в договорі наступні істотні умови - суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис майна, що передається в заставу, який має бути невід'ємною частиною договору застави, та який підписується представниками сторін і скріпляється печатками сторін.
В описі вказується:
повне найменування майна;
кількість одиниць та їх вартість;
характеристика предмету застави: марка, модель, заводський номер, державний стандарт та технічні умови, рік випуску, строк експлуатації, процент зношення, тощо;
балансова та оціночна вартість;
місце та умови зберігання;
місце реєстрації (при оформлені в заставу транспортного засобу).
2. забезпечити наявність в договорі застави детального посилання на кредитний договір, який забезпечується заставою, тобто вказати дату та номер кредитного договору, сторони кредитного договору, суму кредиту, плату за кредитом;
3. вказати в договорі, що цим договором забезпечується не тільки повернення кредиту, а й сплата відсотків за користування ним, а також сплата штрафних санкцій у розмірах та випадках, передбачених кредитним договором та договором застави;
4. отримати погодження (дозвіл) відповідних органів на укладання договору застави у випадках, передбачених ст. 11 Закону України “Про заставу”:
при заставі цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд необхідно отримати дозвіл органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном (таким органом, як правило, виступає відповідне міністерство чи державний комітет);
відкрите акціонерне товариство, створене в процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній в и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.