На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Застосування в Україн мжнародного досвду реформування в галуз охорони здоров'я. Спвробтництво з Всесвтньою органзацєю охорони здоров'я. Забезпечення фнансування, загальнообов'язкового державного соцального медичного страхування в Україн.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Правоведение. Добавлен: 30.06.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


24
Зміст
    Вступ
      1. Всесвітня організація охорони здоров'я
      2. Міжнародний досвід реформування в галузі охорони здоров'я та застосування в Україні
      2.1 Забезпечення сталого та достатнього за обсягами фінансування галузі охорони здоров'я
      2.2 Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування в Україні
      3. Державна політика у сфері охорони здоров'я
      Висновок
      Список використаної літератури

Вступ

Основна мета реформування галузі охорони здоров'я - підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорих фінансово-економічних механізмів надходження та використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров'я.

Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов'язана з пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров'я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення.

У зв'язку з цим розроблювана модель системи, очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги, покращення показників здоров'я населення при відносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожна країна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостей сформованої структури охорони здоров'я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до одного - максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі. Своєрідним "мостом", який би дав змогу досить швидко й ефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститут сімейного лікаря - лікаря загальної практики.

Аналізуючи світовий досвід реформування у галузі охорони здоров'я розглянемо можливість реформ в Україні.

1. Всесвітня організація охорони здоров'я

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. У 1945 році на Конференції у м. Сан-Франциско було ухвалене рішення щодо створення міжнародної організації з питань охорони здоров'я. У 1946 році Міжнародна конференція охорони здоров'я, яка проходила у Нью-Йорку, схвалила Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). День набуття чинності Статуту ВООЗ - 7 квітня 1948 р. - вважається Днем заснування цієї організації і щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я.

Штаб-квартира розташована у Женеві.

Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ) - вищий керівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводиться свої сесії, як правило у Женеві. Виконавча рада - виконавчий орган ВООЗ - до складу якої входить 52 країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).

Генеральний директор ВООЗ - Др. Маргарет Чен (КНР). Термін повноважень розпочався 4 січня 2007 р. і триватиме до червня 2012 року.

До складу ВООЗ входить 193 країни.

Україна - член ВООЗ з 1948 р. (З квітня 1948 р. приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. - період неактивного членства України у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.

Головною метою ВООЗ є сприяння забезпеченню охорони здоров'я населення усіх країн світу. Текст Уставу ВООЗ можна коротко сформулювати як "Право на здоров'я". ВС5ОЗ координує міжнародне співробітництво з метою розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я, викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації, боротьби з поширенням СНІДу, координації фармацевтичної діяльності країн-членів тощо. Протягом останніх років завдяки зусиллям ВООЗ питання охорони здоров'я стали пріоритетом у політичному порядку денному світу.

Їх почали обговорювати на найважливіших політичних форумах, до цієї галузі залучаються нові фінансові ресурси.

Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативна діяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво (здійснюється регіональними та країновими бюро).

З метою більш повного врахування регіональних пріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку з потребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗ здійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ у країнах.

До Європейського регіону ВООЗ входить 52 країни, у т. ч. Україна. Європейське регіональне бюро (ЄРБ) ВООЗ розташоване у Копенгагені (Данія), очолюється Регіональним директором.1 лютого 2005 р. розпочався другий (п'ятирічний) термін перебування на цій посаді др. Марка Данзона (Франція).

Співробітництво України з ВООЗ - одна з важливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливого значення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.

Підходи ВООЗ, згідно з якими здоров'я розглядається водночас як ресурс і мета розвитку та ключ до процвітання, відповідає принципам державної політики України у соціально-економічній галузі. Основні завдання ВООЗ та стратегічні напрямки їх реалізації відповідають інтересам України, більшість загальних пріоритетів організації співпадає з пріоритетами, визначеними Урядом України.

Співробітництво України з ВООЗ здійснюється переважно через Європейське регіональне бюро у відповідності до рамкових (2-річних) угод, що укладаються між Україною та ЄРБ. В угодах визначаються пріоритетні напрямки співробітництва, на які скеровуються кошти, що виділяються з основного бюджету ВООЗ на підтримку заходів на рівні країни. У Києві функціонує Представництво ВООЗ в Україні.

Україна зацікавлена у використанні потенціалу та накопиченого ВООЗ міжнародного досвіду, а також залученні через її канали міжнародної допомоги для розв'язання проблем, у першу чергу, на таких напрямках: туберкульоз та ВІЛ/СНІД; пташиний грип, рак, серцево-судинні захворювання та діабет; тютюн; здоров'я матері і дитини; безпека продуктів харчування; психічне здоров'я; безпека крові.

Заходи, що здійснюються в рамках співробітництва України з ВООЗ узгоджуються з її національними пріоритетами та стратегіями у галузі охорони здоров'я, враховують специфіку ситуації у цій галузі в країні та особливості національної системи охорони здоров'я.

2. Міжнародний досвід реформування в галузі охорони здоров'я та застосування в Україні

2.1 Забезпечення сталого та достатнього за обсягами фінансування галузі охорони здоров'я

Забезпечення сталого і достатнього за обсягами фінансування є головною запорукою нормального функціонування системи охорони здоров'я в будь-якій країні. Проте, як свідчить світовий досвід, будь-яка система охорони здоров'я і в будь-якій країні більшою чи меншою мірою стикається з проблемою дефіциту фінансових ресурсів. Коштів на забезпечення надання всіх без винятку медичних послуг усім без винятку громадянам ніколи не вистачає. Зважаючи на соціальну значущість системи медичного обслуговування і на відповідні зобов'язання держави перед своїми громадянами, уряди країн змушені шукати та вживати різноманітні заходи, спрямовані на поліпшення фінансування галузі.

Міжнародний досвід свідчить, що збільшення фінансування без створення ефективних механізмів керування, раціонального використовування наявних ресурсів не дає бажаних результатів. Наприклад, практичним провалом закінчилась спроба реформування російської системи охорони здоров'я через введення обов'язкового медичного страхування громадян. Навіть у СИТА, країні з досить високим нормативом на душу (по суті - тарифом на оплату медичних послуг), опитування суспільної думки продемонструвало, що 89% населення незадоволені існуючою системою організації медичної допомоги, наполягаючи на її принципових змінах і навіть вимагаючи повної перебудови системи.

Без сумніву, вітчизняна система охорони здоров'я має потребу в збільшенні фінансування, причому досить значному. Проте гострота цього питання визначається більшою мірою тим, наскільки ефективно використати фінансові кошти і наскільки збільшені грошові потоки вплинуть на обсяги і якість медичної допомоги для населення, її доступність і остаточний результат. Іншими словами, мова йде про те, наскільки кожен громадянин (він же платник податків) персонально відчує на собі і своїх близьких ці додаткові "вливання".

Увесь відомий арсенал цих заходів можна розподілити на 2 великі та різні за своєю природою групи стратегій. Перша з них охоплює підходи, спрямовані на безпосереднє збільшення обсягів фінансування. Умовно їх можна назвати стратегіями подолання фізичного (або кількісного) дефіциту ресурсів. Це завдання може бути розв'язане:

за рахунок такого заходу, як перерозподіл наявних ресурсів на користь системи охорони здоров'я шляхом зменшення фінансування інших секторів бюджетної сфери;

за рахунок запровадження нового податку чи збору на соціальне страхування.

Нерідко обидва ці підходи використовують паралельно. Однак застосування їх реально не завжди можливе через різні причини як соціально-політичного, так і макроекономічного характеру. Наприклад, застосування першого із зазначених підходів потребує прийняття дуже непростих із політичної точки зору рішень, наслідком яких у разі збільшення фінансування сектора медичного обслуговування може стати погіршення фінансування інших бюджетних програм, зокрема, у сфері освіти, культури, охорони громадського порядку, оборони тощо, які також мають дуже важливе значення для суспільства.

Так само запровадження нових податків та зборів на соціальне страхування може не знайти належної підтримки як серед політиків, так і серед різних верств населення, інтереси котрих ці політики репрезентують. Зрештою, може скластися й така макроекономічна ситуація, в умовах якої держава внаслідок недостатнього рівня економічного розвитку об'єктивно просто не спроможна виділяти більше, ніж є на цьому етапі, коштів на фінансування системи медичного обслуговування.

По суті, саме такий комплекс умов якраз сьогодні і спостерігається в Україні. Хоча питома вага видатків на охорону здоров'я (близько 3% валового внутрішнього продукту), здавалося б, є невеликою порівняно з розвиненими країнами Європи, не слід забувати про те, що сумарні видатки на охорону здоров'я в структурі загальних видатків зведеного бюджету держави сягають майже 15%, що, з точки зору питомої ваги (враховуючи величезну кількість інших соціальних програм, які підтримуються бюджетним фінансуванням), не так уже й мало.

При цьому упродовж останніх кількох років обсяг фінансування системи охорони здоров'я, хоча й повільно, але поступово збільшується. У 2006 році порівняно з 2000-м за плановими показниками бюджету в абсолютних цифрах він зріс у 3,8 разу, порівняно з 2005 роком - у 1,36 разу. Упродовж зазначеного періоду в Україні не спостерігалося значної інфляції.

Проте у суспільстві (і серед багатьох політиків, і серед громадськості в цілому) складалося переконання про те, що фінансування системи охорони здоров'я вкрай недостатнє і що саме кількісний дефіцит фінансування є єдиною причиною усіх негараздів вітчизняної системи охорони здоров'я. З іншого боку, вище керівництво країни цілком аргументовано дотримується політики зменшення податкового тиску, що відповідає тенденціям, характерним для розвинених країн, але не зовсім сприяє можливості розв'язання питання про запровадження нових податків чи зборів на соціальне страхування. З великою часткою впевненості можна стверджувати, що через наявність цілого комплексу політичних та економічних причин у найближчі кілька років навряд чи можна сподіватися на реальне та ефективне запровадження в Україні соціального медичного страхування навіть за умови прийняття відповідного закону, який передбачав би запровадження нового, додаткового до всіх наявних нині, виду нарахувань на заробітну плату.

Водночас усім зрозуміло й те, що відсутність швидких та ефективних змін у фінансуванні та в управлінні ресурсами системи медичного обслуговування може призвести до її подальшого глибокого занепаду, що характеризуватиметься ще більшим зростанням нерівності, руйнуванням принципу солідарності та загальної доступності медичного обслуговування.

Дедалі глибшає й розуміння того, що причина незадовільного стану справ у системі охорони здоров'я полягає не лише в кількісному дефіциті коштів (заради справедливості слід сказати, що їх дійсно недостатньо), але й у неефективному використанні наявних ресурсів. Саме за таких умов було б дуже доцільно, аби й уряд, і міністерство охорони здоров'я, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, керівники медичних закладів звернули свою увагу на другу групу стратегій, що спрямовані на поліпшення фінансової стабільності та економічної ефективності системи медичного обслуговування. І не просто звернули на них увагу, а забезпечили якомога швидше запровадження їх у практику. Умовно ці стратегії можна було б назвати стратегіями подолання якісного дефіциту ресурсів, їх у свою чергу можна розділити на дві великі підгрупи, а саме:

стратегії стримування витрат (або контролю за витратами);

стратегії ефективного розподілу ресурсів.

При цьому стратегії стримування витрат діляться на стратегії, спрямовані на регулювання попиту на медичні послуги, і на стратегії, спрямовані на регулювання пропозиції медичних послуг. Мета стратегій, що належать до першої підгрупи, полягає в скороченні необґрунтованого попиту на медичні послуги, що фінансуються за рахунок публічних ресурсів. Найважливішими прикладами цих стратегій є співучасть населення у витратах (спів оплата за медичну допомогу); обмеження переліку послуг, що покриваються за рахунок публічних ресурсів (визначення базового пакета послуг); нормування доступу до послуг через запровадження так званого часу очікування у випадках, коли це не створює загрози життю пацієнта, тощо.

Мета стратегій, що входять до другої співгрупи, - запобігання необґрунтованій пропозиції медичних послуг. Прикладами цих стратегій є встановлення конкуренції між постачальниками послуг, межі витрат або глобальних бюджетів для постачальників; скорочення кількості лікарів та ліжок; контроль витрат на забезпечення людських ресурсів (наприклад, зарплата лікарів); контроль за витратами на фізичні ресурси (ліки, обладнання, що використовуються для надання послуг); заміна високовартісних стаціонарних технологій дешевшими амбулаторними технологіями та первинним медико-санітарним обслуговуванням; регулювання використання високовартісних технологій; удосконалення методів оплати праці медиків тощо.

Зауважимо, що загальними характеристиками всіх стратегій стримування витрат та підвищення ефективності розподілу ресурсів є те, що вони:

мають спонукати платника здійснювати контроль за витратами на макрорівні;

мають спонукати провайдера здійснювати контроль за витратами на мікрорівні;

мають універсальний характер (можуть бути застосовані у будь-якій моделі збору коштів - як у разі бюджетного фінансування, так і фінансування за моделлю соціального страхування).

Це дуже важливо, тому що зазначені стратегії можуть бути використані як для підвищення ефективності нині діючої моделі системи охорони здоров'я, так і для її підготовки до переходу до діяльності в умовах соціального медичного страхування. А воно, очевидно, рано чи пізно все-таки буде запроваджене в Україні і само по собі забезпечуватиме подальшу підтримку дії зазначених стратегій. Адже, як свідчить світовий досвід, без використання цих стратегій ефективного соціального медичного страхування просто не буває, і його запровадження поза ними не має жодного сенсу.

2.2 Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування в Україні

Серед системних змін чільне місце посідає впровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, що дасть змогу відійти від залишкового методу формування ресурсів галузі і забезпечити стале її фінансування; чітко визначити обсяг державних гарантій щодо медичної допомоги та пов'язати його з фінансовими можливостями системи; посилити соціально-економічну та юридичну відповідальність закладів охорони здоров'я за результати своєї діяльності; впровадити принцип суспільної солідарності на рівні держави; забезпечити незалежний ефективніший контроль за діяльністю медичних закладів, якістю та ефективністю медичної допомоги.

За такої системи держава визначає основні правила функціонування системи обов'язкового медичного страхування, перелік основних послуг, які надаються застрахованим, перелік груп населення, що підлягають страхуванню, регулює розмір страхового внеску, розв'язує спірні питання тощо.

Як показує міжнародний досвід, на початковому етапі найефективнішими є централізовані системи організації системи обов'язкового медичного страхування, про що свідчить досвід Угорщини, Словаччини, Хорватії, Естонії, Польщі. Особливо з огляду на обмеженість ресурсів, нерозвиненість ринкових та договірних відносин в охороні здоров'я в Україні зростає потреба у більш жорсткому плануванні надходжень та використання ресурсів.

Створення централізованої системи обов'язкового медичного страхування, коли страховиком виступає єдиний цільовий фонд соціального медичного страхування з регіональними філіями, мінімізує можливі ризики та адміністративні витрати, дає змогу підвищити передбачуваність відшкодування витрат на медичну допомогу, створити в масштабах держави добре керовану структуру.

Вітчизняні експерти та фахівці авторитетних міжнародних організацій (ВООЗ, Єврокомісія, Світовий Банк, Агентство СИТА з міжнародного розвитку) вважають не лише недоцільною, а й вкрай небезпечною організацію соціального (обов'язкового) медичного страхування із залученням приватних страхових компаній, оскільки практично неможливо запобігти низці негативних проявів, а саме:

відбору (селекції) застрахованих - бажання страховика застрахувати переважно здорове та працездатне населення (так зване зняття вершків);

прихованому відволіканню коштів обов'язкового медичного страхування на оплату зобов'язань страховика за добровільним медичним страхуванням;

інвестуванню тимчасово вільних коштів у ризиковані проекти;

неможливості забезпечити виконання державних гарантій у наданні медичної допомоги (за Законом України "Про страхування" страховик не несе відповідальності за зобов'язання держави);

відволіканню громадських коштів на ведення справ страховиками (адміністративні видатки);

неконтрольованому зростанню вартості медичної допомоги.

Саме на ці негативні наслідки залучення комерційних страхових компаній до здійснення обов'язкового медичного страхування вказується в аналітичному огляді систем медичного страхування, підготовленому Організацією економічного співробітництва та розвитку (червень 2004 р). У жодній із європейських країн (за винятком Швейцарії) подібні схеми для громадської охорони здоров'я не використовуються і не розглядаються, оскільки є безперспективними і підривають основоположні принципи організації сучасних систем організації охорони здоров'я, викладені в Люблінській Хартії (1996 р), а саме солідарності та справедливості. За приватними страховиками залишається, як і скрізь у світі, ринок

добровільного медичного страхування, який забезпечує додаткове медичне обслуговування.

Однак існує низка перешкод економічного характеру стосовно прийняття рішення щодо запровадження класичної схеми соціального медичного страхування зі встановленням цільового податку на фонд оплати праці. По-перше, це високе податкове и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.