На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Поняття та юридична природа самозахисту, сфера реалзацї та ознаки самозахисту. Здйснення учасниками цивльних правовдносин права на самозахист; необхдна оборона. Тлумачення дй в умовах крайньої необхдност; заподювання шкоди при самозахист.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 25.12.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Кафедра цивільно-правових дисциплін
Курсова робота
з дисципліни «Цивільне право України»
на тему:
«Самозахист у цивільному праві»

Виконав: Копотієнко А.В.
Дніпропетровськ
2008
Зміст

Вступ
1. Поняття і юридична природа самозахисту цивільних прав
1.1 Виникнення поняття самозахисту в законодавстві України
1.2 Правова природа самозахисту прав
1.3 Сфера реалізації та ознаки права на самозахист
2. Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист
2.1 Заходи самозахисту прав
2.2 Необхідна оборона в цивільному праві
2.3 Дії в умовах крайньої необхідності в цивільному праві
3. Особливості самозахисту у речових та зобов'язальних правовідносинах
3.1 Самозахист речових прав
3.2 Самозахист у зобов'язальних правовідносинах
3.3 Деякі аспекти заподіювання шкоди при самозахисті
Висновки
Перелік використаних джерел
Вступ

Виникнення цивільних прав ґрунтується на визнанні рівності учасників регульованих цивільним правом відносин, недоторканності власності, свободи договору, неприпустимості довільного втручання кого-небудь в приватні справи, необхідності безперешкодного здійснення цивільних прав, забезпечення відновлення порушених прав, їх судового захисту.
Але незалежно від рівня розвитку суспільства, правопорушення, на жаль, залишаються його невід'ємною складовою. Сучасні реалії суспільного життя пов'язують ефективність механізму цивільно-правового захисту, перш за все, з його оперативністю. Тому розвиток ринкових відносин в незалежній Україні зажадав появу додаткових оперативних способів захисту цивільних прав. Одним з елементів механізму правового захисту, який надає можливість оперативного захисту, є право особи відновлювати порушені права й усувати перешкоди у їх здійсненні без звернення до юрисдикційних органів.
Питання про те, яким чином можна ефективно захистити свої порушені цивільні права, дуже актуальне на сьогоднішній день. Від рішення цього питання багато в чому залежить стабільність цивільного обороту і упевненість кожного в гарантованості своїх прав. Разом з тим, таке явище як самозахист, яке, за логікою законодавця, повинне було зайняти місце одного з самих оперативних способів захисту, виявляє на сьогоднішній день масу складнощів, зв'язаних з розумінням його сутності як нового способу захисту цивільних прав.
Інститут самозахисту є відносно новим для українського цивільного законодавства, що породило значну розбіжність в думках щодо його змісту, а також украй обмежене застосування норми, присвяченої самозахисту. Визначення змісту самозахисту цивільних прав вимагає відповіді на питання про співвідношення його з схожими інститутами цивільного і інших галузей права, виявлення умов правомірності спричинення самостійним захистом шкоди.
Дослідження інституту самозахисту цивільних прав здійснювалося в різноманітних теоретичних аспектах. Питання самозахисту розглядалося в роботах Д.І. Мейєра, В.І. Синайського, К.Н. Анненкова, В.П. Грібанова і інших. Окремі теоретичні і практичні аспекти застосування самозахисту цивільних прав вивчалися в роботах таких найвидніших правознавців як Т.Є. Абова, Ю.Г. Басин, І.О. Дзера, О.С. Іоффе, Н.І. Клейн, О.А. Красенів, Н.С. Малєїн, І.Б. Новіцкий, В.А. Рясенцев, С.В. Сарбаш, Г.А. Свердлик, Е.Л. Страунінг, Є.А. Суханов, Ю. К. Толстой.
Аналіз наукової літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до багатьох аспектів самозахисту. Залишаються дискусійними питання, які стосуються правової природи права на самозахист, суб'єктів, об'єктів, заходів самозахисту, підстав виникнення та меж здійснення права на самозахист.
Такий стан наукової розробки, невизначеність з ключових питань самозахисту, безумовно, не може сприяти активній реалізації права на самостійний захист цивільних прав та інтересів.
Ці обставини зумовили мету даного дослідження: проведення комплексного наукового аналізу права учасників цивільних правовідносин на самозахист.
Відповідно задачами дослідження, вирішення яких дозволило досягнути вказаної мети, виступили:
- обґрунтування поняття і юридичної природи та сфери реалізації самозахисту цивільних прав;
- визначення способів здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист та їх реалізації, зокрема, таких заходів як: необхідна оборона, дії в умовах крайньої необхідності, тощо;
- аналіз особливостей самозахисту у речових та зобов'язальних
правовідносинах, деяких аспектів заподіяювання шкоди при самозахисті.
Об'єктом дослідження виступають відносини, що складаються з приводу самозахисту в цивільному праві України.
Предмет дослідження складають теоретичні і практичні аспекти самозахисту цивільних прав в законодавстві України.
В роботі використані такі загальнонаукові методи, як діалектичний, метод логічного аналізу, синтезу, індукції, дедукції і формалізації. Разом з вище переліченими використані такі методи, як історичний, порівняльно-правовий, техніко-юридичний і системно-структурний методи дослідження.
Робота складається із вступу, трьох розділів, об'єднуючих дев'ять підрозділів, та висновків.
1. Поняття і юридична природа самозахисту цивільних прав

1.1 Виникнення поняття самозахисту в законодавстві України

Самозахист прав як елемент механізму правового захисту, який надає можливість оперативного захисту, знаходив законодавче закріплення у найдавніших правових джерелах і у сучасному законодавстві різних держав.
Самозахист у стародавні часи був традиційною формою захисту, однак з посиленням державної влади можливості самозахисту обмежувалися, поступаючись праву на судовий захист, за деякими винятками (зокрема, необхідної оборони, дій у стані крайньої необхідності, відмови від договору у певних випадках).
Зарубіжні та вітчизняні нормативно-правові акти більш пізнього періоду теж закріплювали численні можливості самостійного захисту, хоча загальної норми щодо права на самозахист у більшості з них не було. У деяких з них містилася загальна норма про те, що самозахист можливий лише у випадках, передбачених законом. Законодавство окремих держав обмежувало самозахист лише можливістю необхідної оборони [12, с. 229].
Можливості самозахисту закріплювалися й у вітчизняному законодавстві як у дорадянський, так і радянський періоди, хоча термін «самозахист» не вживався. Законодавство радянського періоду також не містило загальної норми щодо права на самозахист. Тому більшість учених дотримувалися думки про можливість самозахисту лише заходами, закріпленими у законодавстві, та визначали це право як виняток, розрахований на ситуацію, коли юрисдикційний захист неможливий, хоча окрім права на дії у стані крайньої необхідності жодна з можливостей самозахисту не була пов'язана у законодавстві з неможливістю юрисдикційного захисту [8, с. 16].
Інтерес до цього права підвищився у зв'язку з тим, що однією з новел Конституції України [1] стала загальна норма щодо права на самостійний захист, за якою особа має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не заборонені законом. У Конституції право на самозахист не пов'язується з неможливістю отримати державний захист, тому пропозиції внести такі обмеження на галузевому рівні у загальні положення щодо права на самозахист слід вважати такими, що суперечать Конституції.
Отже, право на самозахист на рівні Основного закону було визнано самостійною та рівноцінною можливістю правового захисту, скористатися якою особа може на власний розсуд.
Це конституційне положення знайшло подальше впровадження у Цивільному кодексі [5], де загальним питанням самозахисту присвячена окрема стаття та вперше на законодавчому рівні право на самозахист було закріплено як правову категорію, чим було відкрито шлях для широкого її використання: у нормативних актах, у літературі, в рішеннях суду, у повсякденній правовій лексиці.
Позитивним є те, що під час закріплення цього права у Цивільному кодексі був використаний вироблений юридичною наукою термін «самозахист», який, на відміну від термінів «необхідна оборона», «крайня необхідність», «самодопомога», «оперативно-господарські санкції», охоплює всі дії щодо самостійного захисту.
Верховна Рада України пішла шляхом загально-дозвільного порядку регулювання права на самозахист, закріпивши у ст.19 ЦК право самостійно обирати заходи самозахисту або застосовувати заходи, передбачені у законодавстві чи у договорі. Аналіз норм цивільного законодавства свідчить про розширення переліку законодавчо врегульованих заходів самозахисту порівняно з радянським законодавством.
Поняття "самозахист" в цивільному праві близько до понять "необхідна оборона" і "крайня необхідність" в праві кримінальному. Сама поява в ЦК України (і Росії) норми про самозахист, стало результатом серйозних наукових досліджень, проведених вітчизняними цивілистами, які підготували грунт для запровадження в українське і російське цивільне законодавство цього нового для них інституту.
Проте такі законодавчі новели викликали жваву дискусію стосовно змісту цього правового феномену.
Можливість самозахисту є одним з елементів права на захист. Право на самозахист природних прав людини є її природним правом.
Право на самозахист є типовим для цивільного права, адже правова активність суб'єктів має тут юридично значимий характер. Це право забезпечує оперативний, дієвий, економний захист, сприяє зростанню соціальної активності і правосвідомості, укріпленню законності та правопорядку. Визначення ж меж цього права спрямоване на забезпечення соціального миру та стабільності у суспільстві.
Норми щодо здійснення права на самозахист утворюють субінститут цивільного права, який входить до інституту правового захисту.
1.2 Правова природа самозахисту прав

Термін «самозахист» не позначає спосіб чи об'єкт захисту, а наголошує на особливостях суб'єкта захисту. Самостійна ж діяльність управненої особи щодо захисту, як і діяльність інших суб'єктів захисту, має свої особливості та здійснюється у певному порядку і певними способами, що дозволяє виділити чотири форми здійснення захисту: судову, адміністративну, нотаріальну й особисту, якою і є самозахист.
Досить широкий розкид думок з цього питання обумовлений перш за все тим, що в основі розмежування і класифікації форм захисту дослідники застосовують неоднакові критерії. Так, О.А. Красавчиков вважає, що форми захисту слід розмежовувати з урахуванням специфіки об'єкту і характеру права, що захищається [36, с. 95 - 97].
А.П. Сергєєв, розуміючи під формою захисту комплекс внутрішньо злагоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав і що охороняються законом інтересів, відзначає дві основні її форми: юрисдикційну і неюрисдикційну. Рамками юрисдикційної форми захисту охоплюється захист в судовому (загальний порядок) і в адміністративному порядку (спеціальний порядок). Самостійна діяльність громадянина або організації по захисту цивільних прав без звернення до державних або інших компетентних органів кваліфікується як неюрисдикційна. Разом з тим він висловлюється проти кваліфікації самозахисту як одного із способів захисту цивільних прав. На його думку, самозахист цивільних прав - це форма, а не спосіб захисту [13, с. 268 - 270]. Таку точку зору слід вважати досить обґрунтованою.
Не випадково до цієї позиції близька точка зору Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга, що доводять існування в чинному законодавстві трьох форм захисту: судової, адміністративної і самозахисту. У зв'язку з чим вони запропонували п. 2 ст. 11 ЦК РФ висловити в наступній редакції: "Захист цивільних прав в адміністративній формі або у формі самозахисту здійснюється у випадках, передбачених законом. Дії по самозахисту цивільних прав, а також рішення, прийняті в адміністративному порядку, можуть бути оскаржені до суду". Вказані автори також запропонували виключити з тексту ст. 12 ЦК РФ "Способи захисту цивільних прав" слова "самозахисту права", оскільки, на їх думку, "самозахист є формою, а не способом захисту порушених цивільних прав" [32, с. 37].
На наш погляд, Г.А. Свердлику і Е.Л. Страунінгу вдалося довести, що самозахист дійсно повинен бути визнаний як форма захисту цивільних прав і інтересів. Враховуючи, що ЦК допускає захист порушених цивільних прав самостійно управненою особою, яка, захищаючи що належить їй право, встановлює фактичні обставини, застосовує норми матеріального права, визначає спосіб захисту від посягання і ухвалює конкретне рішення, яке сама і утілює, цілком логічно представити самозахист як форму захисту цивільних прав [32, с. 37].
Таким чином, самозахисту поряд з судовим, адміністративним захистом є формою захисту цивільних прав і інтересів. Проте з рештою висновків Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга в частині внесення змін в чинне законодавство погодитися не можна. Вважаючи, що в ЦК слід разом вказати на адміністративний порядок захисту і на самозахист, вони фактично зрівняли обидві ці форми, оскільки запропонували такий захист здійснювати у випадках, передбачених законом. Разом з тим адміністративна форма захисту ґрунтується на авторитеті держави, влади, на державному примушенні. Для самозахисту це, природно, невластиво. Крім того, якщо адміністративний захист можливий у випадках, передбачених законом, то самозахист згідно ЦК передбачається загальним правилом. Ніяких обмежень із цього приводу немає. Якщо законодавець сприйме запропоновані поправки, то можливості самозахисту будуть істотно обмежені. Самозахист допускатиметься у випадках, передбачених законом.
Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг пропонують також виключити з ЦК вказівку на самозахист як спосіб захисту цивільних прав. З нашої точки зору, слід змінити лише формулювання, оскільки, мабуть, має місце невдала редакція норми права. Крім того, феномен самозахисту не можна зводити тільки до форми захисту. Річ у тому, що зміст статті про самозахист більш об'ємний (і складніший), ніж його представляють деякі дослідники: "Допускається самозахист цивільних прав. Способи самозахисту повинні бути відповідні порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення". Є необхідність ще раз відзначити словосполучення "способи самозахисту". Звідси витікає, що самозахисту властиві свої, особливі способи захисту цивільних прав і інтересів. Наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність і т.д. До речі, Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг то і інше відносять до способів самозахисту прав [32, с. 179]. Отже, навіть на їх думку, самозахист - це не тільки форма, але і спосіб. З тією лише різницею, що в ЦК є зразковий перелік способів захисту, проте переліку способів самозахисту в законі немає. І цю прогалину слід би усунути. Звичайно, це будуть різні способи. Тому зразковий їх перелік необхідно привести окремо в статті ЦК про самозахист відповідним чином змінивши редакцію вказаної норми. А.П. Сергеєв визнає, що перелік найпоширеніших способів самозахисту з'явиться корисною мірою, оскільки потерпілі орієнтуються на можливий інструментарій засобів захисту своїх порушених прав, що полегшує їх вибір [13, с. 271].
Слід уточнити, що спосіб захисту - це поняття, яке змістовно характеризує результат застосування заходів захисту (відновлення порушених прав, припинення порушення). Захід же захисту - це дія чи сукупність дій (необхідна оборона, зміна умов договору) або утримання від певної дії (призупинення виконання зобов'язання, невиконання злочинного наказу), спрямовані на захист. Засіб захисту - це інструментарій, що використовується під час самозахисту (зброя, повідомлення про відмову від договору) [7, с.7].
На цій підставі пропонується абз.2 ч.1 ст.19 ЦК викласти у такій редакції: «Самозахистом є протидія, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства», адже законодавство передбачає заборони не щодо засобів захисту, а стосовно вчинення з ними певних дій (носіння, зберігання зброї тощо), а у ч.2 ст.19 ЦК термін «способи» замінити на «заходи», оскільки відповідний порушенню спосіб самозахисту може бути реалізований неправомірними діями.
Отже, під самозахистом слід розуміти здійснення самостійно управненою особою дій фактичного та/або юридичного характеру, направлених на усунення порушень права. У ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12 [14, с. 342].
Згідно ЦК України (п.2 ст. 19) способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Таким чином, умовою самозахисту є факт порушення права. Немає порушення - неможливий і самозахист.
Введення до ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Необхідна оборона і крайня необхідність - це два самостійні способи самозахисту, передбачені спеціальними нормами. Особливість їх в тому, що вони можуть бути застосовані ще до порушення. В усякому разі, ЦК пов'язує самозахист з вже порушеним правом, а не з правом, яке ще тільки може бути порушене в майбутньому. Про це ж свідчить і термінологія, що використовується законодавцем. В статтях ЦК мовиться саме про захист, а не про охорону. Отже, йдеться про самозахист, а не про самоохорону, коли можливо використовування певних прийомів і заходів, направлених на забезпечення яких-небудь прав в майбутньому.
Самозахист - це особливий (приватний) випадок захисту, специфіка якого виявляється в тому, що управнена особа безпосередньо своїми діями може захистити порушене право. Навіть якщо третя особа оборонятиме потерпілого від нападу, то про самозахист можна говорити відносно прав і інтересів обороняється. Що стосується потерпілого, то це не реалізація ним свого права на самозахист, а його захист. В цьому випадку здійснюється захист іншого суб'єкта. Тому представляється спірним твердження Г.А. Свердлыка і Е.Л. Страунінга, що діяльність у формі патронажу слід також відносити до самозахисту прав підопічного [32, с. 146].
Дійсно, згідно ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Діяльність помічника в даному випадку не можна відносити до самозахисту навіть в широкому значенні цього слова. Це не що інше, як захист інтересів підопічного. Тут не можна говорити про самозахист також і тому що громадянин звертається до компетентного органу - орган опіки і піклування.
Диференціація самозахисту на самозахист у вузькому і в широкому значенні лише утрудняє дослідження суті даного феномена. Виникло питання про кваліфікацію відносин, коли управнена особа закликає третіх осіб до надання їй допомоги при здійсненні самозахисту порушених прав. М. Селезньов в зв'язку з цим навів наступний приклад. Громадянин К. протягом двох років чекав від З. виконання що вступило в законну силу присудження, згідно якому останній був зобов'язаний пересунути огорожу і усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою. Не дочекавшись від З. реалізації присудження, К. звернувся до знайомих і з їх допомогою переніс огорожу [34, с. 40]. Аналізуючи дану справу, Г.А. Свердлик і Э.Л. Страунінг виказали думку, що у разі неможливості самостійного захисту своїх цивільних прав потерпілою стороною, вона може звернутися по допомогу в здійсненні права на самозахист до інших осіб (тобто вдатися до так званої товариської взаємодопомоги) [33, с. 21].
Проте тут виникає питання про можливість кваліфікації подібних дій як самозахист, передбаченої ст. 19 ЦК. Інакше кажучи, чи можна розглядати як самозахист виконання рішення суду потерпілим (кредитором) своїми силами і засобами? Ні, не можна.
Як одне з основних початків цивільного законодавства встановлено правило про неприпустимість довільного втручання кого-небудь в приватні справи. На наш погляд, довільне втручання є межею самозахисту. Для виконання рішення суду існують спеціальні органи. Порядок їх виконання жорстко регламентований законодавством. Виконання рішення суду кредитором всупереч встановленому порядку слідує кваліфікувати як довільне втручання в приватні справи.
1.3 Сфера реалізації та ознаки права на самозахист

В юридичній літературі висловлювалися різні думки про сферу реалізації права на самозахист. Так, В.П. Грібанов, В.А. Рясенцев затверджували, що самозахист допускається в позадоговірних відносинах [15, с. 168; 30, с. 265-266]. М.І. Брагинській, Н.И. Клейн вважають, що вона можлива в позадоговірних відносинах і в деякому об'ємі - в договірних відносинах [10, с. 56; 21, с. 35]. Позиция Г.Я. Стоякина така, що самозахист допустимий тільки в договірних відносинах [38, с. 82]. Нарешті, Ю.Г. Басин обгрунтував думку про можливість самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах [8, с. 36-37].
Зміст ст. 19 ЦК не дає приводу для сумніву в можливості самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах. Інша справа, що виникає питання про специфіку самозахисту в тих і інших відносинах. Очевидно, що в позадоговірних відносинах самозахист може здійснюватися переважно фактичними діями (наприклад, необхідна оборона). В договірних відносинах на перший план виступають юридичні дії управненої особи. Наприклад, відмова від виконання договору, відмова від товару. Проте в договірних відносинах не виключається самозахист і за допомогою фактичних дій управненої сторони. Наприклад, усунення недоліків товару, виконання капітального ремонту і ін.
Відмінність самозахисту в названих відносинах полягає також в тому, що в позадоговірних відносинах способи самозахисту і умови її реалізації визначаються законом, тоді як в договірних способи і умови реалізації можуть бути встановлені договором. Було б доцільним вказати в цій статті, що учасники цивільних правовідносин мають право самостійно в договірному порядку встановлювати способи самозахисту, окрім заборонених законом.
При цьому необхідно враховувати визначені законом вилучення з принципу свободи договору. Так, відповідно до ЦК угода про усунення або обмеження відповідальності (отже, і самозахисту) за умисне порушення зобов'язання нікчемно.
Відсутність в законі переліку способів самозахисту, а також вказівки на можливість встановлення їх в договорі слід визнати недоліком чинного законодавства. У зв'язку з цим було б доцільним доповнити ст. 19 ЦК правилом наступного змісту: "Самозахист, зокрема, може здійснюватися за допомогою відмови одній із сторін договору від його виконання; відмови від передачі або приймання товару; усунення недоліків товару управненої стороною або залученими особами за рахунок боржника; виконання ремонту і ін. Особи в договорі мають право встановити інші способи самозахисту, що не суперечать закону".
Таким чином, при подальшому розвитку дефініційного визначення права учасників цивільних правовідносин на самозахист, під ним доцільно розуміти можливість особи у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.
Характерними ознаками права на самозахист є такі:
1) воно надає особі можливість самостійно здійснювати захист, не звертаючись до юрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги та сприяння органів, що не вирішують справу по суті);
2) це право виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів;
3) це право може реалізуватися за допомогою заходів, які відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства, дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку;
4) воно є цільовим правом і здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від самосуду, спрямованого на покарання [6, с. 26].
На цій підставі проводиться відмежування самозахисту від дій, які не мають ознак самозахисту. Так, встановлення сигналізації, укладення договорів охорони, страхування, закріплення у договорах заходів щодо забезпечення зобов'язань, переведення несправної сторони на акредитивну форму розрахунків чи оплату продукції після її прийняття є заходами охорони, а не захисту. Пред'явлення вимог до несправної сторони не є самозахистом, адже не відновлює порушені права і не усуває перешкоди щодо реалізації прав чи інтересів. Деякі ж заходи залежно від умов їх застосування можуть бути як заходами самозахисту, так і діями у стані нормального цивільного обороту.
Слід зазначити, що об'єктом цивільно-правового самозахисту може бути й інтерес, а не лише право, як це зазначено у ч.1 ст.19 ЦК. Під інтересом як самостійним об'єктом цивільно-правового захисту пропонується розуміти неопосередковану «регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту під правову охорону шляхом надання її носію права на захист.
Суб'єктами самозахисту можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Під час самозахисту можливе сприяння певних органів.
Право на захист і на самозахист виникає у разі не лише порушення прав чи інтересів, але й за його реальної загрози. За наявності рішення суду про відмову у захисті особа не має права вдаватися до самозахисту, а може оскаржити це рішення у визначеному порядку. Наявність рішення суду про задоволення вимоги особи щодо захисту не позбавляє її права на самозахист.
2. Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист

2.1 Заходи самозахисту прав

Самозахист може здійснюватися діями як фактичного, так і юридичного характеру. Оскільки цивільно-правовий захист - це не діяльність, спрямована на відновлення або на усунення перешкод у здійсненні прав та інтересів, а результат застосування спрямованих на це цивільно-правових заходів, не є самозахистом звернення до компетентних органів з метою захисту, оскільки саме звернення не усуває порушень і перешкод у здійсненні прав [20, с. 8].
Із способів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватися лише такими, як:
1) припинення дії, яка порушує право;
2) відновлення становища, яке існувало до порушення;
3) зміна правовідносин;
4) припинення правовідносин;
5) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Інші способи передбачають необхідність винесення рішення юрисдикційним органом.
Особливістю реалізації самозахисту є те, що останній визначається законом через припинення. Термін «припинення» тлумачиться як «зупиняти силою, різким втручанням», «відсікати», «знищувати». Способи самозахисту повинні бути діями, направленими на припинення порушення, а не на його запобігання, або відновлення права вже після його порушення. Це також підтверджує, що для застосування самозахисту порушення вже повинне мати місце, існування однієї його небезпеки недостатньо [19, с. 14-15].
Зупинити порушення можна, примусивши особу всупереч її волі припинити діяльність, що порушує право. Виконати таку функцію в силах фізичні дії, в яких управнений суб'єкт грає активно-наступальну роль. Самостійними діями, не пов'язаними з фізичною дією на порушника або його майно (наприклад, угодами) можна забезпечити себе від можливого порушення в майбутньому (наприклад, уклавши договір про один зі способів забезпечення виконання зобов'язань) або мінімізувати наслідки порушення (заявивши про односторонню зміну зобов'язання або відмовившися в односторонньому порядку від виконання порушеного договору). Проте подібні дії не можуть присікти, зупинити порушення.
Не є самозахистом заява до порушника вимог, адже їх виконання цілком залежить від порушника. До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарські санкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту. На підставі аналізу норм Господарського кодексу можна зробити висновок про те, що заходи, які підпадають під ознаки оперативно-господарських санкцій, можуть застосовуватися й у випадках, коли це передбачено у законі, а не лише у договорі, як це зазначається у ч.2 ст.235 ГК [2, с. 102].
На відміну від самозахисту, самосуд має на меті не захист, а покарання порушника без суду чи органів виконання покарання; самоуправство, хоча і може бути спрямоване на захист, але відбувається з порушенням встановленого порядку; так зване «кулачне право» ґрунтується не на силі права, а на праві сили.
Заходом охорони є влаштування пристроїв автоматичного ураження порушника, оскільки під час їх встановлення існує лише потенційна загроза порушення. Спрацювання ж цих пристроїв є самозахистом, якщо при цьому не порушуються межі правомірності.
Не є заходами самозахисту забезпечення зобов'язань, адже задоволення вимоги щодо їх встановлення залежить від другої сторони, до порушення вони є лише заходами охорони, а у разі порушення не надають права на самозахист (за винятком притримання та застави, коли кредитор має право самостійно реалізувати певну річ). На тих же підставах не можна погодитись із віднесенням до самозахисту укладання договору страхування. Критикується віднесення до самозахисту примусу другої сторони до додержання передбаченої для правочину форми, оскільки виконання цієї вимоги залежить від другої сторони. Також не належить до заходів самозахисту відмова від виконання нікчемного правочину, тому що він не породжує прав та обов'язків [22, с. 182-183].
Деякі заходи можуть виконувати як функцію захисту, так і бути діями, що вчиняються в нормальних умовах цивільного обороту (відмова від договору, утримання від голосування на загальних зборах товариства, зміна керівництва товариства, вихід учасника з товариства).
Таким чином, визначимо загальні критерії правомірності самозахисту, якими є такі:
а) заходи самозахисту не повинні бути заборонені законом і суперечити моральним засадам суспільства;
б) заходи самозахисту мають відповідати змісту права (інтересу), яке порушено, чи відносно якого існує реальна загроза порушення; характеру дій, якими воно порушено чи якими створена загроза порушення (бути необхідними та достатніми); наслідкам порушення, які наступили або могли реально наступити.
Оскільки у законодавстві містяться заборони не щодо засобів захисту, а стосовно певних дій з ними, то саме діяльність, спрямована на самозахист, а не засоби, як це зазначається у ч.1 ст.19 ЦК, має бути така, що не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства. Тоді відповідати змісту права, яке порушено, характеру дій, якими воно порушено, та наслідкам порушення має не лише спосіб самозахисту, як це зазначається у ч.2 ст.19 ЦК, але й сама діяльність щодо самостійного захисту, адже особа може обрати спосіб захисту, який буде відповідати посяганню, але під час його реалізації вийти за межі правомірності. Заходи, спрямовані на самозахист, є неправомірними, якщо вони заборонені законом чи суперечать моральним засадам суспільства або не відповідають характеру порушення і призвели до заподіяння невідповідної шкоди.
Правомірним є самозахист від протиправних дій посадових чи службових осіб органів державної влади (у разі перевищення ними повноважень, зловживання владою і т.ін.), який може здійснюватися шляхом дій (необхідна оборона) або утриманням від них (невиконання злочинного розпорядження). Те, що вимушене заподіяння шкоди особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій злочинній групі, визнається кримінально некараним (ст.43 КК), на думку автора, не позбавляє потерпілого права на самозахист, адже те, що дія є кримінально некараною, не означає її правомірності.
Оскільки право на самозахист може виникати й у разі реальної загрози порушення, доцільно зазначити у ч.2 ст.19 ЦК, що заходи самозахисту мають відповідати також наслідкам, щодо настання яких існує реальна загроза.
2.2 Необхідна оборона в цивільному праві

Одним із способів самозахисту цивільних прав є необхідна оборона. Не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були порушені її межі (ст. 1169 ЦК). Отже, необхідною обороною визнається такі заходи захисту прав, які заподіюють шкоду їх порушнику, але не ваблять обов'язку того, хто обороняється по його відшкодуванню, оскільки визнаються правомірними (допустимими).
Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, регламентованим як цивільним, так і кримінальним правом. Вміст необхідної оборони в цивільному праві дещо ширше, ніж в кримінальному. Якщо в кримінальному праві під необхідною обороною розуміються дії, хоча і підпадаючі під ознаки складу злочину, але що не визнаються злочином, то в цивільному праві до необхідної оборони відносяться також дії, які підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не спричиняють за собою застосування заходів юридичної відповідальності.
Умови, за яких дії того, хто обороняється можуть бути визнані вчиненими в стані необхідної оборони, однакові як для кримінального, так і для цивільного права. Вони відносяться до нападу і захисту. Для визнання дій того, хто обороняється вчиненими в стані необхідної оборони треба, щоб напад був дійсним (реальним), фактично існуючим і протиправним [28, с. 165].
Дійсність (реальність) нападу означає, що напад як такий взагалі має місце. Оборона тому і називається обороною, що протидіє нападу. Тому якщо немає посягання на чиї-небудь права або інтереси, то немає підстав говорити про оборону, а тим більше про необхідну оборону. Факт нападу означає, що напад вже почався або в наявності його безпосередньої загрози.
Дещо складніше питання про протиправність нападу. Адже протиправною вважається поведінка, що порушує норми права. Проте не всяка протиправна поведінка вимагає застосування такого роду оборонних заходів. В кримінальному праві необхідна оборона може мати місце тільки проти такого правопорушення, яке законом розглядається як злочинне посягання. Це ж правило діє і стосовно необхідної оборони за цивільним правом. Вона недопустима проти правопорушень, що не є діями кримінально караного характеру, хоча і підпадаючих під ознаки цивільного правопорушення [42, с. 69].
Необхідна оборона є перш за все одним із способів захисту прав і інтересів особи, що обороняється. Але оборона буде визнана необхідною, якщо подібного роду діями захищаються інтереси держави і суспільства, права і законні інтереси інших осіб. При цьому дії того, хто обороняється повинні бути направлені саме проти нападаючої особи, але и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.