На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Давньоримськ джерела правоутворення. сторичний розвиток спадкування за заповтом. Спадкування за законом у римському цивльному прав. Прийняття спадщини необхднсть спадкування. Воля спадкоємця про прийняття спадщини. Форми староримського заповту.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Правоведение. Добавлен: 01.05.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Контрольна робота
з дисципліни
Основи римського цивільного права
Спадкування у римському цивільному праві
Зміст

1. Спадкування за заповітом у РЦП
2. Спадкування за законом у РЦП
3. Прийняття спадщини і необхідність спадкування
4. Казус 8
Список літератури
1. Спадкування за заповітом у РЦП

Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нормальною. З часом значення заповіту чимраз зростає.
Заповіт (testamentum) - це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно.
Заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть ви-никнути певні права і обов'язки для інших осіб - спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього і одночасного волевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт, вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вираз волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.
Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.
У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою скликалися двічі на рік - імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спакодавець "усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.
Друга форма стародавнього заповіту - тестамент (testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.
Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні незручності.
Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на військовій службі. Тим часом саме ця категорія лю-дей відчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.
У результаті невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задоволення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio. Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Усні розпорядження могли бути замінені письмовими, написаними на навощених таблицях (tabulae testamenti).
Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис. Письмова форма mancipatio мала ту перевагу, що зміст заповіту за бажанням спадкодавця міг і не оголошуватися і бути невідомим навіть свідкам та іншим учасникам.
Із спливом часу стан справ змінюється. Значення акту mancipatio поступово втрачається і зводиться до простої формальності. І все ж у такому вигляді вона існує ще в епоху Гая (II ст. н.е.), у той час як старі форми заповітів, укладених у народних зборах і Перед фронтом війська, вийшли з ужитку вже в кінці республіки.
І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, але вже в другій половині республіки заповіти почали складатися у письмовій формі. Така письмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий заповіт з необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі заповіти одержали назву преторських' і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права.
Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку манципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала манципація, в ряді законодавчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в присутності семи свідків, має повну силу. Навіть за законодавством Юстиніана звичайні приватні заповіти могли здійснюватися як усно, так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося, щоб ця участь була одночасною і щоб акт здійснювався без перерви.
В окремих випадках формальності, необхідні для здійснення заповіту, змінювались. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участь нотаріуса і восьми свідків; якщо заповіт здійснювався під час епідемії, то присутність одночасно усіх свідків не була обов'язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялися від дотримання всяких формальностей.
Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніана з'являються й форми публічного заповіту, які здійснюються за участю органів державної влади. Це заповіти, укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові заповіти, передані на збереження імператору.
Як уже зазначалось, в результаті Юстиніанівського реформування спадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.
Крім дотримання встановленої форми, римський заповіт, щоб бути визнаним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягом історії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною залишалася вимога особливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.
Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасивною. Активна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкодавцем. Вона надавалася особам, які володіли загальною праводієздатністю у галузі майнових відно-син. Пасивна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкоємцем.
Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємо лише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (sui juris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Це, очевидно, тому, що в стародавні часи для них була недоступна ні та форма, яка укладалася в народних зборах, ні та, що здійснювалась перед фронтом війська. І навіть тоді, коли з'явилася манципаційна форма заповіту, жінки, які перебували під опікою, ще довгий час не могли здійснювати заповіти. Лише імператор Адріан надав жінкам таку змогу, а із зникненням опіки над ними вони набули повну заповітну правову активність.
Разом з тим один, з республіканських законів - закон Воконія 169 р. до н.е. - заборонив громадянам, які володіють майном вартістю понад 100 тис. систерцій, призначати жінок своїми спадкоємцями і тим самим позбавив їх пасивної заповітної правоздатності.
За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступники і деякі єретики, душевно хворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження.
Для того щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також повинна бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю.
У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби, що пе-редбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе також всі борги спадкодавця.
У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповітною правоздатністю, проте не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Зокрема, це були чоловіки у віці 25 - 60 років та жінки 20 - 50 років, які не перебували у шлюбі. Уже зазначалося, що це обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з позашлюбними відносинами та бездітністю.
Отже, змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця. У тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержить спадщину, спадкодавець з метою попередити спадкування за законом міг умовно призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.
Римське право розрізняло три види субституцій.
1. Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.
2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: "Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.
3. Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обов'язкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.
Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.
Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.
Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайомлення. Магістрат, одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовірність печаток і підписів і лише після цього давав розпорядження про розпечатування та прочитання. Уся ця процедура відбувалась досить урочисто.
2. Спадкування за законом у РЦП

Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповіт не набував дії (спадкоємець помирав раніше за спадкодавця), то настає спадкування за законом.
Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історич-ного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правом -bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана.
Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Закону XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права (jus civile) були закладені основи спадкування за законом.
Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центумвірального суду.
Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. В основу спадкування за законом у новелах Юстиніана покладено когнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність.
Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців, а за преторськими едиктами - чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємців розділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого. Це, зокрема, сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців даль-шого ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому випадку, коли немає в живих їхнього батька - сина спадкодавця. У цьому випадку внуки мали право дістати ту частку, яку одержав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спадкуванням за правом представництва, тобто внуки у даному випадку ніби представляють собою свого померлого батька.
До другого класу спадкоємців за законом відносилися висхідні родичі - батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри та їхні діти.
Третій клас спадкоємців за законом - це неповнорідні брати і сестри, а також їхні діти.
До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування родичів більш віддаленого ступеня.
До п'ятого класу спадкоємців за законом відносилися чоловік або жінка, які пережили одне одного.
Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережила чоловіка закликалися до спадкування, якщо нікого з названих вище родичів у спадкодавця не виявилося, або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережило одне одного, дуже рідко могло бути спадкоємцем. Щоправда, "бідна вдова" могла одержати 1/4 частину майна померлого заможного чоловіка. Однак обов'язкова частка такої вдови залежала від кількості дітей. Якщо вона мала трьох і більше дітей, то одержувала рівну частку з дітьми.
Отже, за правом Юстиніана суворо додержувались принципу: не допускалося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.
На закінчення слід зазначити, що впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.
Разом тим система спадкування за законом не була позбавлена і деяких недоліків. Найбільший з них - це закликання до спадкування незліченної кількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторським едиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого сту-пеня. Така незліченність рідні часто призводила до того, що для окремих осіб смерть спадкодавця і відкриття спадщини було приємною несподіванкою. На виправдання Юстиніана треба зазначити, що питання про обмеження спадкування побічних родичів виникло значно пізніше, і цей недолік римської спадкової системи повторили й деякі наступні кодифікації.
3. Прийняття спадщини і необхідність спадкування

У момент смерті спадкодавця спадкування для спадкоємців тільки відкривається. Далеко не завжди з цим моментом пов'язаний дійсний перехід спадщини до спадкоємців. Спадкоємці ще мають набути спадщину, для чого треба здійснити низку юридичних дій. Зокрема, треба вжити чимало заходів щодо повного виявлення спадкової маси та її охорони, виявити всіх можливих спадкоємців,, кредиторів та боржників, розміри вимог та боргів та ін. Тому набуття спадщини становить другу стадію спадкового переходу.
З цього приводу римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед сюди відносилися свої спадкоємці (sui heredes), тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їх боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їх волі. За цивільним правом вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, але й обов'язковими спадкоємцями.
Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого були спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виразити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадкоємцями добровільними.
Якщо закликані до спадкування особи були нездатні самостійно прийняти спадщину, то замість них спадщину приймали їх законні представники (опікуни і піклувальники).
Воля на прийняття спадщини могла бути виражена різними засобами. У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливого урочистого акту. Спадкоємець у присутності свідків у будинку спадкодавця урочисто заявляв про прийняття спадщини.
Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути виражена за допомогою так званих конклюдентних дій, з яких достоменно випливає, що спадкоємець прийняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне управління спадщиною, продовжує проживати в будинку, який входить у спадкову масу, сплачує податки.
Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого упродовж 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольнити спадкових кредиторів. Будучи зацікавленими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, після чого він повинен дати відповідь - так чи ні. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то спочатку його мовчання сприймалося як відмова від спадщини, а и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.