На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Шпаргалка Поняття, ознаки, класифкаця та множиннсть злочину, види стадй та форми спвучаст у злочин. Елементи складу злочину та їх характеристика. Поняття покарання, його мета та види. Перевищення меж необхдної оборони. Затримання особи, яка вчинила злочин.

Информация:

Тип работы: Шпаргалка. Предмет: Правоведение. Добавлен: 20.03.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

Ч.1 ст. 4. Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його публікування. 2. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. 3. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Чинним визнається закон, який був прийнятий і затверджений Вищим органом державної влади України і набрав чинної сили. Проект закону не має чинної сили і не діє. Згідно із Конституцією України, закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосували більшість депутатів Верховної Ради України. Прийнятий Верховною Радою і підписаний Президентом України закон має бути надрукованим в офіційних виданнях - “Відомостях Верховної Ради України” або в газеті “Голос України” - не пізніше, ніж через сім діб після його затвердження, прийняття. Надрукування кримінального закону і обнародування його (доведення до відома усіх громадян) - є обов'язковою вимогою нормотворчості - видання законів. Ця вимога обґрунтовує презумпцію знання закону всіма громадянами держави. Ненадрукований закон немає юридичної сили і не може (не повинен) застосовуватись. Кримінальний закон набуває чинності і починає діяти:
- з того моменту (дати), який встановлений у самому законі. Якщо в законі невизначений момент чинності, початок дії закону, то він набуває чинності через 10 днів після його надрукування, 10-денний строк відраховується з наступної за днем надрукування закону доби, тобто з нуля годин наступної за днем надрукування закону доби;
- з моменту (дати) його надрукування в офіційному виданні (про це, як правило, говориться в самому законі). Оскільки злочин може бути розпочатий під час дії одного закону, а закінченим під час дії іншого закону, то дуже важливо визначити час вчинення злочину. Часом вчинення злочину вважається:
- час вчинення суспільне небезпечних дій, які утворюють об'єктивну сторону складу злочину, в тому числі й при готуванні до злочину і замаху на вчинення злочину;
- час вчинення злочину виконавцем для всіх співучасників. До тривалих злочинів застосовується новий кримінальний закон, якщо злочинний стан суб'єкта продовжувався і після набрання чинності новим законом. До продовжуваних злочинів застосовується новий кримінальний закон, якщо хоча б одна із його дій була вчинена після набрання чинності новим кримінальним законом. Дія кримінального закону припиняється:
- скасуванням (анулюванням) кримінального закону повноважним державним органом.
- заміною одним кримінальним законом іншого.
- закінченням строку, на який було видано певний закон, або із зникненням умов, на які він розраховувався (так звані закони тимчасової дії); насамперед це закони, які видаються і діють, скажімо, поки триває війна; з припиненням війни ці закони перестають діяти. За змістом кримінальний закон та його кримінально-правові норми - заборони мають сучасну спрямованість і дію, тобто вони не можуть бути застосовані до тих подій, що не настали, не відбулися, а також до тих подій, які відбулися до їх видання чи чинності. Саме тому ч. 2 ст. 4 КК визначає загальне правило чинності кримінального закону в часі - злочинність і караність протиправного діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення нього діяння. Звідси виводиться й інше дуже важливе правило - кримінальний закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили немає, тобто він не може бути застосований до діяння, вчиненого до його видання чи набуття чинності.
2. Зворотна дія закону про крим. відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. 2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі. 3. Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність. Зворотною силою кримінального закону називається поширення дії закону на злочини, вчинені до видання цього закону, або до набуття ним чинної сили. Зворотну силу кримінальний закон має тоді, коли цим законом усувається караність діяння. Це випадки декриміналізації діяння, яке раніше вважалось злочином. Видані закони поширюються й на діяння, які були вчинені до видання цих законів, якщо новий кримінальний закон пом'якшує караність злочину. У теорії кримінального права вироблено деякі правила, які дозволяють при порівнянні законів дійти висновку про більш м'який закон. Це: 1) закон, що встановлює більш м'який вид покарання порівняно з кримінальним законом часу вчинення злочину; 2) закон, в якому мінімальна межа покарання нижча, ніж мінімум такого ж покарання в законі, що діяв раніше; 3) при збереженні рівності мінімальних меж у новому кримінальному законі максимальна межа того ж виду покарання є більш низькою, ніж максимум покарання в законі, що діяв раніше; 4) при одночасному зниженні мінімуму покарання і підвищенні його максимуму більш м'яким вважається закон, який знижує мінімальну межу покарання. Це положення закріплено в ч. 3 ст. 5 КК. При цьому, однак, максимальне покарання за конкретний злочин не може бути призначено вище максимальної межі закону, який діяв раніше; 5) новий закон виключає додаткове покарання, передбачене в колишньому законі; 6) в новому законі збережено додаткове покарання, що було і в колишньому законі, однак це покарання передбачено факультативно, тоді як в колишньому законі воно було обов'язковим; 7) якщо санкція в новому законі передбачає альтернативно кілька основних покарань, а в законі, що діяв раніше, було тільки одне таке покарання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має. Отже, до злочинів, які були вчинені до видання нового закону, до набрання ним чинної сили, застосовуються старі закони, навіть тоді, коли новий закон замінив старий (старі). Усі положення ст. 5 КК про зворотну силу кримінального закону повністю стосуються і “проміжного” закону. “Проміжним” називається кримінальний закон, який діяв у проміжок часу після вчинення злочину, але до розгляду справи судом. Отже, маємо старий закон, новий закон, а між ними - “проміжний”. Якщо новий закон посилює покарання, то застосовується “проміжний” закон, а якщо і він суворіший старого, то застосовується старий закон. У більшості випадків “проміжний” закон не застосовується, оскільки діє уже новий закон. Правило ст. 5 КК про зворотну силу кримінального закону, який усуває чи пом'якшує караність діяння, діє на всіх стадіях кримінального процесу, аж до надання вирокові законної сили.
3.Чинність закону про крим. відповідальність у просторі. Принцип
громадянства

Після затвердження Вищим органом державної влади кримінальний закон набуває чинності й починає діяти. Чинність кримінального закону, його юридична сила і дія означає, що він застосовується на певній території, у певний час і до певних осіб. Отже, чинність кримінального закону діє за принципами: простору, часу і відносно певного кола осіб. Згідно з ч. 1 ст. 6 КК України, кримінальний закон діє на всій території України. Жодних винятків із цього правила ні Конституція України, ні Кримінальний кодекс не передбачають. Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК). Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином в тій країні де воно було вчинено. Таким же чином визначається відповідальність і для осіб, які мають подвійне громадянство -- України та іншої держави. Якщо особи, які мають таке громадянство, вчиняють злочин поза межами України, то незалежно від того, чи є вони також громадянами держави, на території якої вчинений злочин, або ні, вони підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами. Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей же злочин. Це нормативне положення введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Разом з тим засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, не-відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення поширюється також на іноземців і осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.
4. Територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність

1. Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за закон.Укр.2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. 3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. 4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом. Згідно з чинним законодавством України, до її території належать:- сухопутна (суша) територія в межах державного кордону України;- водна територія, до якої належать: а) внутрішні територіальні води - води річок, озер та інших водойм на території України, води морських портів України, води заток, бухт, лиманів, проток, берега яких повністю належать Україні, води прикордонних річок до середини головного фарватеру; б) територіальні прибережні морські води шириною 12 морських миль від лінії найбільшого відпливу (морська миля = 1853 м). Відкрите море за межами територіальних прибережних вод не перебуває під суверенітетом будь-якої держави. Це так звані нейтральні води;- повітряний простір України, тобто частина атмосфери, що розташована над сухопутною та водною територією України. Межею повітряного простору є вертикальна поверхня, яка проходить по лінії державного кордону України. Згідно з Повітряним кодексом, на іноземні судна та інші літальні апарати й пристрої, що пролітають у повітряному просторі України, на їхні екіпажі і пасажирів поширюється законодавство України. Порушення ними законодавства України утворює злочини, які передбачені ст. 281 КК і ст. 282 КК України.- надра України, тобто простір під поверхнею сухопутної чи водної території. Межею надр є вертикальна поверхня, яка проходить по лінії державного кордону до центру Землі;- військові пароплави, шлюпки, які плавають під прапором України, а також військові літаки й гелікоптери, де б вони не перебували;- цивільні і торговельні пароплави, які плавають під прапором України у відкритому морі (за межами територіальних і внутрішніх вод). При цьому зауважимо, що судно визнається територією тієї держави, на території якої розташований порт, до якого воно приписане;- літаки, гелікоптери цивільної авіації України, які не перебувають над територією іноземної держави;- територія військових частин Збройних Сил України, які розташовані за кордоном, територія дипломатичних консульств, посольств, представництв України за кордоном. Кримінальний закон України поширюється також на: а) континентальний шельф України, тобто на територію, що є продовженням берега під водою до початку природного схилу (ст. 244 КК); б) підводні кабелі ліній зв'язку; в) місця перебування 3-х науково-дослідних станцій в Антарктиді, які не належать до власне території України. Усі особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності на підставі кримінального законодавства України, тобто підлягають відповідальності за кримінальним законом, який діяв у місці вчинення злочину. Згідно з чинним законодавством та практикою його застосування, місцем вчинення злочину вважається:- місце, де настали злочинні наслідки дій, якщо цей злочин має матеріальний склад злочину (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень);- місце, де були вчинені передбачені кримінальним законом дії, якщо злочин містить формальний склад (достатньо лише дій) злочину (хабарництво, наркоманія тощо);~ територія України якщо суспільне небезпечні дії чи бездіяльність були вчинені за межами України, а їх наслідки настали чи могли настати на території України. Так само визначається місце вчинення злочину й тоді, коли готування до злочину чи замах на вчинення злочину були вчинені за кордоном, а їхні наслідки настали на території України. Місце вчинення злочину у співучасті визнається місцем вчинення злочину його виконавцем. Місцем вчинення тривалих, продовжуваних злочинів, які чинилися у виді промислу, вважається місце, де був учинений останній злочин чи більшість із них, або місце, де винна особа була затримана чи віддана до суду. За законами місця вчинення злочину кримінальній відповідальності підлягають всі особи: громадяни України; іноземці; особи без громадянства, тобто особи, які не є громадянами України і не мають доказів належності до громадянства іншої держави. Дія кримінального закону України не поширюється на осіб, які користуються дипломатичною недоторканністю (імунітетом). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які згідно з законами і міжнародними договорами не підсудні в кримінальних справах судам України, в разі вчинення цими особами злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом. 5. Відповідно до чинного законодавства і міжнародних угод (Віденська конвенція 1961 p.) дипломатичною недоторканністю користуються: глави дипломатичних представництв (посли, посланники, повірені у справах) та члени їхніх сімей; члени дипломатичного персоналу представництв (радники, торгові представники, військові аташе, їхні заступники й секретарі) та члени їхніх сімей; співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичних представництв і дипломатичні кур'єри; консульські посадові особи - генеральний консул, консул, консульські агенти. Дипломатичний імунітет поширюється на засадах взаємності також на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій. Але дипломатичний імунітет не абсолютний, тобто питання про кримінальну відповідальність таких осіб за злочин, вчинений на території України, вирішується щоразу дипломатичними засобами. Така особа може бути відданою і судові України, однак у більшості випадків таку особу визнають “persona non grata” (небажана особа) і висилають за межі України.
5. Поняття кримінальної відповідальності та її підстави

Кримінальна відповідальність є одна з видів юридичної відповідальності, яка в свою чергу є частиною суспільної відповідальності. Соціальна (суспільна) відповідальність - це підзвітність кожного члена суспільства, положеність до відповіді, обов'язок дати звіт про свою суспільну поведінку. Відповідальність взагалі - значить обов'язок дати відповідь за свою суспільну поведінку і прийняти осуд, його негативні суспільні наслідки. Кримінальна відповідальність є різновид юридичної відповідальності. Вона виникає з порушення кримінально-правових норм, заборонень. Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільне небезпечні дії та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки. Обов'язок особи нести кримінальну відповідальність виникає з моменту вчинення злочину, з цього моменту виникають кримінально-правові відносини, в яких реалізується відповідальність. Кримінально-правові відносини виникають між особою, яка вчинила злочин, і органом правосуддя (державними органами, які борються зі злочинністю). Змістом кримінально-правового відношення є права та обов'язки його суб'єктів, передбачені законом: державний орган правосуддя має право і зобов'язаний:1) притягнути злочинця до кримінальної відповідальності - чинити допит, обшук, вимагати зізнання та викриття злочину; 2) застосувати до злочинця міри запобіжних заходів (підписку про невиїзд, взяти під варту та ін.), застосувати заходи по забезпеченню конфіскації майна злочинця та інше. Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана:1) дати звіт про вчинення злочину; 2) отримати осудження; 3) стерпіти запобіжні міри і покарання. Ця ж особа має право вимагати: 1) щоб до неї був застосований той закон, який передбачає її відповідальність; 2) щоб щодо неї була застосована та міра покарання, яка передбачена порушеним нею законом. Реалізуються кримінально-правові відносини в кримінальному процесі: 1) вчинення злочину - виникнення кримінальної відповідальності; 2) порушення кримінальної справи і притягнення до відповідальності в якості звинуваченого; 3) постанова звинувального вироку; 4) призначення та виконання покарання; 5) наслідки відповідальності та покарання - судимість; 6) погашення чи зняття судимості. Після цього кримінально-правове відношення вважається реалізованим і припиняється, закінчується. На цьому закінчується і кримінальна відповідальність за певний злочин. 1. Підставою кримінальної відповідальності с вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. 2. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. 3. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Стаття 2 КК встановлює підстави кримінальної відповідальності, згідно з якими відповідальності підлягає особа, яка: а) вчинила передбачений законом злочин; б) винна у вчиненні цього злочину; в) підлягає кримінальній відповідальності за своїми суб'єктивними ознаками (віком, осудністю). Лише за наявності таких ознак вчиненого виникає підстава притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Всі ознаки підстави кримінальної відповідальності визначаються законом; лише ті з них можна вважати за такі ознаки, які прямо зазначені законом. Сукупність усіх ознак, встановлених законом, які визначають певне діяння як злочин, називається складом злочину. Склад злочину - єдина підстава кримінальної відповідальності.
6.Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. 2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Практичне значення поняття злочину в тому, що воно окреслює коло кримінальне караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ, які виступають його об'єктом, виконує роль міри для відмежування злочину від інших правопорушень. Враховуючи всі ознаки злочину, його можна визначити як заборонене кримінальним законом суспільне небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, що завдає або призводить до суспільне небезпечної шкоди чи утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Ознаки: Злочинне діяння. Злочинним діянням у кримінальному праві визнається поведінка людини - дії чи бездіяльність, - що спричиняє суспільне небезпечну шкоду, або загрожує заподіянням такої шкоди. Таке діяння містить у собі: а) дії (активна поведінка); б) бездіяльність (невиконання обов'язків); в) наслідки діяння; г) причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Значення поняття діяння у визначенні злочину полягає в тому, що злочинною і караною визнається лише певна поведінка людини у вигляді дії чи бездіяльності. Не утворюють злочину і не можуть бути караними думки, переконання, погляди людини, хоча б вони були і дуже суспільна шкідливими. Суспільна небезпечність діяння - властивість злочину заподіювати тяжку шкоду пануючому в суспільстві правопорядку або ставити під загрозу заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпечність злочину - це його об'єктивна проява, його зовнішня шкідливість. Суспільна небезпечність визначається: а) суспільною цінністю, важливістю тих суспільних відносин (об'єкта), на які спрямоване посягання; б) характером та розміром заподіяної шкоди; в) способом дії; г) мотивами дії; д) ступенем вини. Діяння визнається суспільне небезпечним за наявності сукупності цих його ознак. Злочин пошкоджує важливі, найбільш цінні суспільні відносини, і ці пошкодження значні, істотні, тобто цим спричиняється тяжка шкода. Дії, які не мають таких властивостей, не можуть визнаватися злочинними. Іншими словами, злочин - це небезпечне пошкодження суспільних відносин, яке загрожує вільному існуванню суспільства. І саме цим злочин і відрізняється від інших правопорушень. Суспільна небезпечність має два виміри - характер і ступінь. Характер суспільної небезпечності діяння складають його якісні показники. Визначається він суспільною цінністю об'єкта посягання, а також злочинними наслідками, способом вчинення злочину, мотивом і формою вини. Характером суспільної небезпечності відрізняються види злочинів. Так, характер суспільної небезпечності вбивства інший, ніж хуліганства. Ступінь суспільної небезпечності діяння складає кількість небезпеки, а вона визначається головним чином, способом вчинення злочину та розміром заподіяної шкоди. Ступенем суспільної небезпечності відрізняються злочини одного виду. Наприклад, ступінь суспільної небезпечності простої крадіжки значно менший від крадіжки з прониканням в житло. Протиправність діяння. Злочином може бути визнано лише таке діяння, яке позначене в законі, передбачене законом. Визнання чи не визнання того чи іншого діяння злочином - повноваження лише Вищого органу законодавчої влади України. Протиправність - форма виразу суспільної небезпечності діяння, що закріплена у законі. Протиправність є юридичним відображенням у законі суспільної небезпечності злочину, оскільки протиправним може бути визнане лише суспільне небезпечне діяння. Винність діяння. Згідно зі ст. 11 КК, злочином може бути визнано тільки винне діяння, тобто вчинене навмисно чи необережно. Невинне заподіяння суспільна небезпечної шкоди (casus) злочином не визнається. Саме винність діяння є головним внутрішнім змістом злочину, бо якраз у цьому знаходить вихід лиха воля злочинця. Тому і в провинність особі можна поставити лише такі дії та їх наслідки, які охоплювались її умислом, намірами, які вона передбачала або могла усвідомлювати та передбачати. Об'єктивно насталі наслідки, яких особа не могла усвідомлювати і передбачати, не можна ставити їй у провину. Караність діяння. Визнання діяння злочином водночас значить визнання і його караності, оскільки воно заборонене з погрозою покарання. Видом та розміром покарання, встановленого законом за конкретний злочин, дається оцінка його суспільної небезпечності, визначається його тяжкість, установлюються підстави віднесення його до тієї чи іншої групи у певній класифікації. Аморальність діяння - грубе порушенням панівної моральності суспільства. Порушення моральних норм дуже негативно впливає на дотримання кримінально-правових норм, оскільки порушення правових норм є водночас порушенням і норм моралі. А порушення моральних норм дуже послаблює силу закону, оскільки сила закону в його моральних підставах, засадах. Наскільки міцні моральні підстави, засади закону, настільки міцний і сам закон. Класифікація злочинів 1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості(покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання), середньої тяжкості(позбавлення волі на строк не більше п'яти років), тяжкі (позбавлення волі на строк не більше десяти років) та особливо тяжкі(позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі). 2. За ознаками та видами об'єктів виділяють: 1. Злочини проти особи. 2. Проти держави. 3. Посадові злочини. 4. Господарські злочини. 5. Проти власності та інші.3. За формами вини злочини розподіляються на: 1) навмисні - крадіжка, хабарництво, хуліганство, зґвалтування та інші; 2) необережні - порушення правил безпеки, халатність. Деякі злочини можуть бути вчинені як навмисно, так і необережно - вбивство, спричинення тілесних ушкоджень, знищення чужого майна тощо. 4. За мотивами вчинення злочини ділять на: 1) корисливі - викрадання, хабарництво; 2) вчинювані за мотивом помсти - вбивство; 3) вчинювані із хуліганських спонукань. Законодавча класифікація злочинів має значення для кваліфікації злочинів, для призначення виду і розміру покарання за злочин, для звільнення особи від кримінальної відповідальності чи від покарання за злочин.
7. Поняття складу злочину, його елементи та характеристика

Склад злочину -- це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативно закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду. Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридично значущих ознак, що визначають суспільно небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі. У нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину. Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки: 1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне; 2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак; 3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним; 4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності. Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого. У кожному складі злочину виділяють його елементи: Об'єкт злочину -- це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Об'єктивна сторона -- зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину. Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу злочину є: діяння (дію чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки і причинний зв'язок. Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільно небезпечним наслідком, що настав. Суб'єкт злочину -- це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 «суб 'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини. Відповідно до ст. 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, не підлягає кримінальній відповідальності. У частині 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з 16 років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, вбивство, розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з 14 років. Суб'єктивна сторона -- це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст. 23 КК виною є «психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності». При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільно небезпечні наслідки. Умисел і його види -- прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків. Необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати. Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак. Залежно від їхньої ролі в характеристиці загального поняття складу ці ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні. Обов'язкові це ті ознаки, які притаманні будь-якому складу злочину, без яких взагалі немає складу злочину. Факультативними визнаються ті ознаки, що не є обов'язковими для всіх складів злочинів і в різних складах можуть відігравати різну роль. До таких ознак слід віднести час, місце, обстановку і спосіб вчинення злочину (характеризують об'єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб'єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб'єкта злочину і деякі інші. Наведений поділ ознак складу на обов'язкові і факультативні має важливе значення, тому що він сприяє більш глибокому з'ясуванню складів окремих злочинів та їх відмежуванню від суміжних. Якщо розглянуті ознаки в статтях Особливої частини КК не передбачені ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі, то вони на кваліфікацію злочину не впливають і можуть відігравати лише роль обтяжуючих або пом'якшуючих обставин, що враховуються при призначенні покарання (наприклад, п. 12 ст. 67 передбачає як обтяжуючу обставину вчинення злочину загальнонебезпечним способом).
8. Поняття та види стадій злочину

Стадії вчинення злочину -- це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припинення. Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом. КК визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3) закінчений злочин. Ознаки готування до злочину і замаху на злочин передбачені відповідно у ст. 14 і ст. 15, а закінчених злочинів -- у диспозиціях статей Особливої частини КК. Якщо злочин закінчений, то він поглинає всі стадії його вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на його кваліфікацію. Незакінчений злочин -- це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв'язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не реалізованим, об'єктивна сторона не розвинутою, шкоди об'єкту не завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю, об'єктивна сторона виконується, об'єкту завдається шкода. Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) -- це не здійснена можливість завдання шкоди об'єкту посягання. Злочинна діяльність припиняється у зв'язку з обставинами, що виникли всупереч волі і бажанню суб'єкта. Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. При готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спрямовані на об'єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. З об'єктивної сторони готування до злочину може проявлятися в різних діях, але спільним для них є те, що всі вони полягають лише у створенні умов для вчинення злочину, який, однак, не доводиться до кінця з причин, які не залежать від волі винного. готування до злочину проявляється: а) у підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину - це будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку, засобів чи знарядь для вчинення злочину тощо. Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети матеріального світу, що застосовуються при вчиненні злочину. Вони або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють його вчинення (підроблені документи для шахрайства). Знаряддя вчинення злочину -- це предмети, призначені для безпосереднього виконання дій, що утворюють об'єктивну сторону складу закінченого злочину (наприклад, зброя, відмички тощо).б) пристосуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину - це будь-які дії по виготовленню або зміні предметів, внаслідок чого вони стають придатними або більш зручними чи більш ефективними для відповідного застосування.; в) підшукуванні співучасників - це будь-які дії по притягненню, залученню до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора, підмовника або посібника.; г) змові на вчинення злочину - це згода двох або більше осіб у спільному вчиненні злочини.; ґ) усуненні перешкод - це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного умислу; д) іншому умисному створенні умов для вчинення злочину - це різноманітні дії, що створюють можливість для вчинення злочину (наприклад, підготовка місця вчинення злочину, сховища для приховування викраденого тощо). Під виявленням умислу розуміють прояв особою тим чи іншим засобом наміру вчинити певний злочин. При виявленні умислу відсутня сама дія або бездіяльність, тому виявлення умислу не розглядається як стадія вчинення злочину і не тягне за собою кримінальної відповідальності. Від виявлення умислу слід відрізняти такі самостійні злочини, як погроза вбивством, знищенням майна. У цих випадках карається не самий умисел, а суспільно небезпечне діяння (погроза), навіть якщо в погрожуючого і не було наміру в подальшому реалізувати цю погрозу, бо тут заподіюється безпосередня шкода особі, суспільній безпеці, громадському спокою тощо. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Об'єктивними ознаками замаху є: а) вчинення діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину; б) недоведення злочину до кінця; в) причини недоведения злочину до кінця не залежать від волі винного. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважало необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Поділ проводиться за суб'єктивним критерієм, тобто за ставленням самого винного до вчинених ним дій, його власним уявленням про ступінь виконання ним злочинного діяння. Залежно від придатності об'єкта і засобів посягань розрізняють придатний замах на злочин і непридатний. Непридатний замах на злочин, у свою чергу, поділяється на замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами. Замах на непридатний об'єкт має місце тоді, коли об'єкт не має необхідних властивостей (ознак) або він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця. Замах із непридатними засобами має місце тоді, коли особа помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслідок їх об'єктивних властивостей, неможливо закінчити злочин. Поділ замаху на злочин необхідний насамперед для призначення покарання. Закінчений замах на злочин за ступенем реалізації умислу своїми ознаками ближчий до закінченого злочину, і тому він завжди більш небезпечний, ніж незакінчений замах на злочин. Поділ замаху на злочин на закінчений і незакінчений має значення і при вирішенні питання про добровільну відмову від доведення злочину до кінця. Однак готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. При готуванні до злочину і замаху на злочин має місце склад незакінченого злочину, відповідно -- склад готування до злочину або склад замаху на злочин. Відповідно до ст. 16 кримінальна відповідальність за готування до злочину і за замах на злочин настає за ст. 14 або ст. 15 і за тією статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. Наприклад, готування до умисного вбивства кваліфікується за ст. 14 і ч.1 ст. 115. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини КК суспільно небезпечний наслідок. Злочин із формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Злочини з усіченим складом -- це різновид злочинів із формальним складом, тому вони є також закінченими з моменту вчинення самого діяння.
9. Співучасть у злочині: поняття та ознаки

Співучасть - умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Об'єктивні ознаки *участь декількох суб'єктів злочину *спільність дій (при спільному вчиненні злочину 2 або більше осіб об'єднують свої дії. Кожна з них виконує свою роль у єдиному посяганні і тим самим допомагає іншим співучасникам. Співучасники направляють свої дії до єдиного злочинного наслідку; цей результат є загальним для всіх співучасників) Суб'єктивні ознаки *умисність *спільність умислу (можливі з прямим і непрямим умислом) Мотиви і цілі учасників можуть не співпадати, це не виключає співучасті, але конкретний мотив впливає на кваліфікацію. Мотив може бути поставлений в вину іншим співучасникам за умови, що вони заздалегідь знали про нього)
10. Форми співучасті

За змістом різноманітних проявів співучасть розподіляють на три форми: проста співучасть - співвиконавство; складна співучасть - з розподілом ролей (власне співучасть); злочинна організація. У простій співучасті (співвиконавстві) кожен співучасник безпосередньо виконує дії, що створюють об'єктивну сторону складу злочину (вбиває чи тримає жертву, викрадає майно, завдає образ і т. ін.). Проста співучасть значить, що кожен співучасник - безпосередній виконавець злочину: він безпосередньо виконує дії, що повністю чи частково утворюють об'єктивну сторону злочину. Мінімум дій співвиконавця - це присутність на місці вчинення злочину і готовність у кожен момент за змовою з іншими співвиконавцями вчинити злочин. Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” зазначив, що за змістом ст. 27 КК особа, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, повинна розглядатися як співвиконавець у цьому злочині. Усі співвиконавці несуть рівну відповідальність незалежно від кількості та якості виконаних кожним із них дій. Дії співвиконавців кваліфікуються за однією статтею Особливої частини КК без застосування ст. 27 КК. Складна співучасть відрізняється тим, що злочин учиняється з розподілом ролей між співучасниками. Одні з них усувають перешкоди, інші - заволодівають майном чи вбивають жертву, треті - знищують сліди чи збувають крадене і т. ін. Безпосередньо дії, що створюють об'єктивну сторону складу злочину, виконують одні (виконавці). Інші співучасники можуть сприяти (пособники) діям виконавців, чи керувати вчиненням злочину (організатори), або підбурювати інших осіб до вчинення злочину (підбурювачі). Особливість співучасті організаторів, підбурювачів та пособників у тому, що вони безпосередньо не виконують тих дій, які створюють об'єктивну сторону злочину. На цій підставі їх дії кваліфікуються із застосуванням ст, 27 КК. У складній співучасті відповідальність інших співучасників залежить від відповідальності виконавця злочину. Коли щодо виконавця певних дій відмовлено в притягненні до кримінальної відповідальності через відсутність складу злочину, то співучасники цих дій також звільняються від кримінальної відповідальності на цій таки підставі. Найнебезпечнішою формою співучасті є злочинна організація. Чинне кримінальне законодавство передбачає такі форми організованої злочинності: банда - ст. 257 КК; злочинна група у виправно-трудових установах - ст. 392 КК; група контрабандистів - ст. 201 КК; організована група - ч. 4 ст. 187, 189 КК. Істотними ознаками злочинної організації є: згуртованість співучасників - відданість кожного співучасника групі, готовність жертвувати усім для досягнення мети групи і т. ін., стійкість групи - утворення групи для здійснення багатьох злочинів, намір надовго чинити злочини або вчинити один, що вимагає старанного та тривалого готування. Організованою групою називається стійке об'єднання 3х або більше осіб, які спеціально зорганізувалися для злочинної діяльності. Особливість кримінальної відповідальності співучасників за організовану злочинну діяльність полягає в тому, що утворення такої групи (організації) створює в діях співучасників закінчений злочин. Але учасники злочинної організації несуть кримінальну відповідальність лише за ті злочини, в яких вони особисто брали участь. Ті особи, які не брали безпосередньої участі в якомусь окремому злочині, підлягають відповідальності лише за членство у цій групі (організації). Дії учасників злочинної групи кваліфікуються без застосування ст. 27 КК.
11. Множинність злочинів: поняття та види

Множинність злочинів - вчинення особою або групою осіб 2х або більше окремих самостійних злочинів. Властивості *охоплює поведінку однієї і тієї ж особи або групи осіб *діяння має відповідати складам 2х і більше злочинів *кожне з діянь, що складають множинність має бути злочином
Ч.1 ст. 32: повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією ж самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. У частині 3 цієї ж ст. визнається повторним вчинення двох або більше злочинів і у випадках, передбачених різними статтями, коли це прямо встановлено в Особливій частині КК.
Повторність злочинів - ознаки: а) особою (групою осіб) вчинено два або більше самостійних одиничних злочинів. б) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчиняються неодночасно, тобто віддалені один від одного певним проміжком часу. в) для повторності не має значення була або не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин. д) вказується на вчинення злочину повторно без будь-яких обмежень. Таким чином, повторність має місце як у випадках, коли за перший із вчинених злочинів особа не була засуджена, так і у випадках, коли новий злочин був вчинений після засудження за перший; г) повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кр. відповідальності, закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за нього була погашена або знята судимість. Є два види: 1) повторність злочинів, не пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин (фактична). Буває повторність однорідних та тотожних злочинів; 2) повторність злочинів, пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин (рецидив). Ст. 33 КК: сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Таким чином, при сукупності злочини: 1) особою вчинено два або більше злочини; 2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті Особливої частини КК; 3) за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчинені до винесення вироку хоча б за один з них.
Види сукупності: ідеальна - одним діянням вчиняється 2 або більше злочинів, реальна - різними самостійними діями вчиняє 2 а б о більше злочинів. Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Оскільки рецидив -- це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки: 1) рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини; 2) кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види); 3) злочини обов'язково віддалені певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі). 4) факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання. Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він буває таких видів: 1) загальний рецидив і 2) спеціальний рецидив. Загальний -- це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Спеціальний - р., у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні. Безпосередні об'єкти і вчиняються при одній формі вини. Залежно від кількості судимостей рецидив буває двох видів: простий і складний. Простим рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і т.п. Складний, або багаторазовий, рецидив -- це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. За ступенем суспільної небезпеки виділяють пенітенціарний - особа, засуджена до позбавлення волі протягом строку судимості знову вчиняє злочин, за який її знову засуджено до позбавлення волі. та рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.
12. Необхідна оборона. Перевищення меж необхідної оборони
Ч.1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Звідси випливає, що необхідна оборона -- це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту. Право на необхідну оборону можливе за наявності відповідної підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільно небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відверненні чи припиненні. Також є необхідною обороною, коли особа внаслідок сильного душевного схвилювання не могла правильно оцінити обстановку та характер вчинюваних дій іншою особою. Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність і 5) співрозмірність оборони. ч. 1 ст. 36 КК заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання Небезпека посягання визнач.: а) цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямоване посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок,...) і б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає. Перевищення меж необхідної оборони - умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжкого тілесного ушкодження), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно не відповідає обстановці захисту. Буває 2 види ексцесу оборони: перевищення меж допустимої шкоди та перевищення меж достатньої шкоди.
Не є перевищенням меж необхідної оборони i не має наслiдком кримiнальну вiдповiдальнiсть застосування зброї або будь-яких iнших засобiв чи предметiв для захисту вiд нападу озброєної особи або нападу групи осiб, а також для вiдвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи iнше примiщення, незалежно вiд тяжкостi шкоди, яку заподiяно тому, хто посягає. Уявною обороною визнаються дiї, пов'язанi iз заподiянням шкоди за таких обставин, коли реального суспiльно небезпечного посягання не було, i особа, неправильно оцiнюючи дiї потерпiлого, лише помилково припускала наявнiсть такого посягання.
Уявна оборона виключає кримiнальну вiдповiдальнiсть за заподiяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особi достатнi пiдстави вважати, що мало мiсце реальне посягання, i вона не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення. Якщо особа не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення, але при цьому перевищила межi захисту, що дозволяються в умовах вiдповiдного реального посягання, вона пiдлягає кримiнальнiй вiдповiдальностi як за перевищення меж необхiдної оборони. Якщо в обстановцi, що склалася, особа не усвiдомлювала, але могла усвiдомлювати вiдсутнiсть реального суспiльно небезпечного посягання, вона пiдлягає кримiнальнiй вiдповiдальностi за заподiяння шкоди через необережнiсть.
13. Затримання особи, яка вчинила злочин

Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. роз'яснив, що відповідно до закону заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, під час правомірного її затримання за правовими наслідками прирівнюється до необхідної оборони. При цьому треба мати на увазі, що не є злочином дії, які хоч і підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але спрямовані на затримання особи в момент або безпосередньо після вчинення злочину з метою передачі органам влади, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання. Дії, спрямовані на затримання злочинця, мають такі важливі ознаки: вони здійснюються уже після закінчення злочину, або під час його вчинення; мета цих дій - затримати злочинця і доставити його відповідним органам влади. Заподіяна шкода злочинцеві при його затриманні повинна бути адекватною тому, щоб не дати йому уникнути затримання. Мета цих дій - затримати злочинця і доставити його органам влади, визначає і межі їх правомірності: не може бути правомірною шкода, заподіяна злочинцю, якщо відома його адреса, чи місце роботи, або навчання, прізвище та ім'я і т. ін. Не правомірно причиняти шкоду злочинцю, який не чинить опору затриманню, бо це вже помста. Правомірність заподіяної шкоди злочинцеві при його затриманні визначається із врахуванням таких умов: 1) тяжкість вчиненого ним злочину: чим більш тяжкий злочин було вчинено, тим більша може бути йому заподіяна шкода. При вчиненні особливо тяжкого злочину - навіть смерть. 2) обставини затримання - час доби, місце затримання, кількість злочинців, їх озброєність: чим складнішими були умови затримання, тим більш тяжка шкода буде правомірною. 3) запеклість опору затриманню: чим запекліший чиниться опір затриманню, тим більша шкода може бути заподіяна злочинцю. Правомірність заподіяної шкоди злочинцю не залежить від того: а) коли був вчинений ним злочин - щойно чи тривалий час тому, але треба враховувати, що в законі мовиться про затримання злочинця безпосередньо і після вчинення злочину, коли помилки в особі злочинця не може бути; б) яке відношення до вчиненого злочину мала особа, яка затримує злочинця, - потерпілий чи його родич, стороння особа або родич чи знайомий злочинця, свідок вчинення злочину чи навіть особа, яка була причетною до злочину або співучасником злочину; в) який саме конкретно був вчинений злочин, тобто яка його кримінально-правова кваліфікація, чи вперше, чи вдруге він був учинений, одним чи кількома злочинцями і т. ін. У разі помилкового заподіяння шкоди особі, яка не вчинила злочину, питання про відповідальність за таку шкоду вирішується на загальних підставах про помилку. Якщо особа, помиляючись, не могла за обставинами події усвідомити, що затримуваний нею не є злочинцем, то вона повинна відповідати за необережно заподіяну шкоду. Якщо ж у неї не було достатньо підстав вважати затримувану особу злочинцем і вона могла із врахуванням обставин події з'ясувати свою помилку, але поставилась до цього байдуже, то повинна відповідати як за навмисно заподіяну шкоду. Суб'єктами затримання є будь-які особи, які опинилися у певному місці і бачили, що саме ця особа вчиняє злочин. Не є суб'єктами затримання - особи, що є працівниками правоохоронних органів у час виконання своїх повноважень. Їх діяльність регулюється спеціальним законодавством.
14. Крайня необхідність: умови правомірності

Крайня необхідність - це випадок зіткнення двох інтересів, які у рівній мірі охороняються законом, проте задля збереження більш важливого інтересу заподіюється шкода менш важливому інтересові. Крайня необхідність - суб'єктивне право кожної особи. Для деяких осіб вона є також і юридичним обов'язком (пожежники, лікарі, працівники МВС та ін.). Крайня необхідність виключає суспільну небезпечність діяння тільки при наявності таких обов'язкових умов: загрожуюча небезпека законним інтересам є реальна і наявна, вона створює безпосередню загрозу, заподіяння шкоди вже почалося. Небезпека, що минула, або така, що може заподіяти шкоду в майбутньому, не створює стану крайньої необхідності. Небезпеку, що породжує стан крайньої необхідності, створюють: дії сил природи - повінь, пожежа, блискавка та інші лиха; фізіологічні й патологічні процеси - голод, хвороба; напад тварин - диких чи домашніх, які нападають самі, без впливу людей; дії людей - малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони загрожують. Витоки підвищеної суспільної небезпеки - автомобілі та інші транспортні засоби, отрута, радіоактивні матеріали, сильнодіючі речовини. Правомірні дії громадян та посадових осіб стану крайньої необхідності не утворюють. Умови правомірності *небезпека має бути наявною *має бути дійсною *шкода заподіюється тільки активними діями *заподіяння шкоди - єдино можливий засіб захисту від небезпеки *шкода, як правило завдається 3-ій особі *умисно заподіяна шкода має бути рівнозначною, або менш значною, ніж відвернена
15. Виконання наказу або розпорядження

Стаття 41 КК встановлює загальне правило, згідно з яким особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона заподіяла суспільне небезпечну шкоду правоохоронюваним інтересам внаслідок виконання законного наказу чи розпорядження. Не підлягає кримінальній відповідальності й особа, яка відмовилась виконувати явно, тобто для всіх зрозуміло, злочинний, протиправний наказ чи розпорядження. Наказ чи розпорядження визнаються незаконними, протиправними, якщо вони видані не повноважною особою, якщо вони за змістом суперечать законодавству України і поєднані з порушенням конституційних прав та свобод громадянина. Заподіяння суспільно небезпечної шкоди правоохоронюваним інтересам при виконанні явно злочинного наказу чи розпорядження тягне за собою відповідальність на загальних підставах. Не підлягає кримінальній відповідальності особа і в інших випадках, коли вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження і при виконанні їх заподіяла суспільне небезпечну шкоду.
16. Поняття покарання та його мета. Види покарань

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Ознаки покарання: 1) визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. 2) особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. 3) покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. 4) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. 5) в покаранні знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця.
6) особистий характер покарання - призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. 7) будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. Питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також: запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими , так і іншими особами. Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання: 1) кару як відплату за вчинене; 2) виправлення засудженого; 3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження); 4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження). КК передбачає 12 видів покарань.
За порядком призначення покарань покарання діляться на три групи: а) основні покарання - це покарання, що призначаються у вироку лише як самостійні покарання, вони не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин - тільки одне основне покарання. До них відносяться громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі; б) додаткові покарання - це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.