На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Адмнстративно-територальна (регональна) автономя як один з способв децентралзацї влади в унтарнй держав. Гарантї прав та свобод людини громадянина, його вдмнност та проблеми становлення на сучасному етап розвитку законодавства України.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Правоведение. Добавлен: 25.09.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


5
Економіко-технологічний університет
Кафедра ”Соціально-гуманітарних дисциплін “
______ _______________ 2008
Викладач ________________
Контрольна робота
З дисципліни: «Конституційне право»

На тему: Територіальна автономія в Україні.

Соціально -культурні права і свободи громадян України.

Студента 2 курсу юридичного факультету

Заочної форми навчання гр. ЗП-21

Гузій Юрій Васильович

Бровари - 2008

План

Вступ

1. Адміністративно-територіальна

2. Національно-територіальна автономія

3. Національно-державна автономія

4. Форми територіальної автономії

5. Автономна Республіка Крим

6. СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

- право на соціальний захист;

- право на житло;

- право на достатній життєвий рівень;

- право на охорону здоров'я.

7. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

- право на освіту;

- право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в звязку з тим , що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я та на соціальний захист.

Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, які б задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не взмозі задовільнитисвої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню цього права.

Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров'я. Теоретично охорона здоровя в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшість послуг громадяни зобовязані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконаня даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.

Це й обумовлює актуальність обраної теми кваліфікаційного дослідження та її значення для практики державного будівництва Української держави.

Метою даного кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного прлемного питання.

Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:

- висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;

- докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права громадян, які закріплені в Конституції України;

- дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапі розвитку законодавства України.

Структурно кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, та списку використаних джерел.

Адміністративно-територіальна

Адміністративно-територіальна (регіональна) автономія - один із способів децентралізації влади в унітарній державі. Статус суб'єктів адміністративно-територіальної автономії вищий, ніж у звичайних адміністративно-територіальних одиниць, але нижчий за статус суб'єктів національно-територіальної, національно-державної автономії чи суб'єктів федерації. Суб'єкт адміністративно-територіальної (регіональної) автономії не має ознак державного утворення. Адміністративно-територіальна автономія виявляється у наявності у її суб'єктів системи органів законодавчої та виконавчої влади, що формуються самостійно, а також повноважень приймати закони з питань, коло яких окреслено центром. Органи суб'єкта адміністративно-територіальної автономії здійснюють свою діяльність під наглядом центральних органів влади, які, як правило, призначають для цього своїх представників (наприклад, губернаторів). Регіональні закони можуть бути скасовані центральними органами, якщо вони не співпадають із загальнодержавними інтересами.

Національно-територіальна автономія

Національно-територіальна автономія - різновид територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі .  Національно-територіальна автономія означає надання певній частині (частинам) унітарної держави, населеної здебільшого представниками будь-якої національної меншини, певної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. Статус суб'єктів національно-територіальної автономії, як правило, вищий, ніж статус суб'єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статус суб'єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональної автономії, національно-територіальна автономія поширюється не тільки на адміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На території національно-територіальної автономії, поряд із загальнодержавною, офіційно використовується мова національної меншини. Формування, існування органів влади, прийняття ними рішень - схоже із адміністративно-територіальною автономією.

Національно-державна автономія

Національно-державна автономія - різновидність територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшого представниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежно від центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча компетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб'єкт національно-державної автономії є державним утворенням, і обсяг його повноважень, по суті, не менший, ніж обсяг повноважень суб'єкта федерації. Прикладом може бути статус Автономної Республіки Крим в Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства, національно-державна автономія АРК має ряд недоліків.

Культурна (культурно-національна) автономія - надання певній етнічній спільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо) .

Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної національності.  Культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як національні культурні центри, суспільні ради, асоціації, земляцтва.

Форми територіальної автономії

До форм територіальної автономії можна віднести:

а) у федеративних державах - самостійність суб'єктів федерації у вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;

б) в унітарних державах - місцеве та регіональне самоврядування.

Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальна автономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які повністю поділяються на відповідні територіальні утворення найвищого рівня зі статусом автономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія (вони в науковій літературі визначаються як регіоналістські держави). Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.

Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.

Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація щодо регіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї європейських регіонів  04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1 Декларації -  „територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням”. Таким чином, регіон має бути визнаним на законодавчому рівні. Саме конституція або конституційний закон гарантують автономію регіону.

Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдину сутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як виконавчої, так і законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях поширюється не тільки на законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).

Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвитку держави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики, яка відповідала б викликам, що стоять перед країною . Регіональна політика торкається трьох найважливіших питань, якими є: 1) територіальна справедливість (у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у розпорядженні центру більше 70% всіх бюджетних надходжень); 2) збалансована економічна ефективність на рівні регіонів (столиця України за соціально-економічними  показниками випереджає найрозвинутіші промислові області України - Донецьку, Харківську, Дніпропетровську - у 4 - 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську, Херсонську, Житомирську області у 2 - 3 рази); 3) політична стабільність (поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки). Таким чином, сучасна регіональна політика держави не тільки не забезпечує єдність регіонів, а, навпаки, сприяє економічному та політичному розмежуванню.  Таку політику слід реформувати в державі, яка завжди історично, географічно, економічно, етнічно, релігійно, мовно була країною різноманітною. Головними принципами нової регіональної політики, з соціально-філософської точки зору, мають стати: демократизм, децентралізація влади, законодавче забезпечення високого рівня місцевого самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави в її різноманітті (тобто слід враховувати і   поважати особливості кожного регіону).

У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілям децентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності держави.

Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблем розвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації влади. Ця проблема стає ще більш актуальною у зв'язку з:

- проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільного життя;

- бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;

- планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітко визнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона не має територіальної децентралізації державної влади. 

Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні

висновки:

1. У період розвитку демократизації держави одним із найголовніших чинників цього процесу стає децентралізація влади, яка проявляється в регіоналізмі, федералізації, автономізації.

2. Певним ступенем самостійності територій у межах єдиної держави є автономія. Серед територіальних типів автономії для сучасного українського суспільства особливого інтересу набуває поки що теоретична розробка, філософсько-правове осмислення національно-державної автономії. Автори правознавчих досліджень як приклад такого виду автономії наводять АРК, але фактично рівень цієї автономії  сьогодні не відповідає ні теоретичним, ні правовим стандартам розуміння цього поняття. Першим кроком на шляху децентралізації влади як одного з найголовніших чинників демократизації суспільства може стати приведення фактичного стану АРК до рівня міжнародних стандартів національно-державної автономії.

3.Наступним кроком децентралізації влади може стати філософське та правове обґрунтування зміцнення прав місцевої влади, практичне приведення ролі громад до європейських стандартів.

4. Паралельно з першим і другим блоком вирішення проблем децентралізації влади може йти процес надання національним та мовним меншинам культурної автономії. Процес будівництва структур культурної автономії не є новим для полікультурної України, але варто визначитися із моделлю взаємовідносин держави і суспільства у сфері культурної політики.

5. Наступним кроком у процесі демократизації суспільства через вирішення проблеми децентралізації влади може стати набуття Україною статусу федеративної держави. Це питання потребує особливо ретельного соціально-філософського та правового вивчення, обґрунтування та планомірної копіткої ідеологічної роботи через всі канали інформації, виховного процесу, просвітницької діяльності. Тільки комплексні зусилля вчених, влади та громадянського суспільства можуть привести країну в плані децентралізації влади до стандартів Європи, яка йшла до нинішнього рівня демократії суспільства декілька століть.

Автономна республіка Крим


Конституція України закріпила цілісність і недоторканість території України в межах існуючих кордонів, а також визначила її унітарною державою. Це дістало підтвердження і в тому, що Автономну Республіку Крим визначено як складову частину України.
Конституційний статус Автономної Республіки Крим.
Зміст автономії Криму визначено у статтях 134-139 Конституції України, якими встановлено повноваження Автономної Республіки Крим, а також її відповідних органів.
Основні державні ознаки Криму зводяться до такого: 1) Крим є державним утворенням - республікою; 2) він має Конституцію; 3) як регіональна діє система державних органів Автономної Республіки Крим на чолі з Верховною Радою і Радою міністрів; 4) державні органи Автономної Республіки Крим, насамперед Верховна Рада та Рада міністрів, видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, які складають регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим.
Водночас Крим має конституційний статус автономної республіки, що в цілому дістає вияв у низці суттєвих обмежень, які пов'язані саме з цим статусом. До таких обмежень належать: 1) межі повноважень Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України; 2) Конституцію Автономної Республіки Крим затверджує Верховна Рада України; 3) нормативно-правові акти найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України та актів її найвищих органів державної влади (закони, акти, Президента України і Кабінету Міністрів України) та на їх виконання; 4) повноваження та порядок формування і діяльності найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції; 5) суди Автономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України; 6) Конституція України визначає ті питання, нормативно-правове регулювання яких має право здійснювати Автономна Республіка Крим; 7) Конституція України визначає питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим.
Цей перелік свідчить про досить широкі повноваження Автономної Республіки Крим. Крім того, Конституція України (ст. 138) встановлює, що „законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження”, які доцільно буде надати їй з тих чи інших міркувань.
Треба взяти до уваги й те, що згідно зі ст. 137 Конституції України Президент України може зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони не відповідають Конституції та законам України. У такому разі Президент повинен водночас звернутися до Конституційного Суду України з метою визначення конституційності актів, які були ним зупинені.
Соціальні права громадян
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА і СВОБОДИ - це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх призначення. До системи соціальних прав Конституція України відносить право на соціальний захист(ст.46); право на житло(ст.47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (сть.48); право на охорону здоров'я (ст48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).
Право на соціальне забезпечення

Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.
Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41--52 Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичними засобами.
Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід'ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.
У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття «соціальне забезпечення», зокрема, це:
-- частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують ;
-- ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства у безоплатному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних організацій через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;
-- діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги ;
-- одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і при непрацездатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямих асигнувань держбюджету;
-- система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у інших випадках, встановлених законом ;
-- сукупність певних соціально-економічних заходів, пов'язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності ;
-- сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках, передбачених державою;
-- форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорони здоров'я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого розподілення державою з урахуванням громадських організацій і трудових колективів фондів соціального забезпечення, які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок необхідного продукту суспільства.
Таким чином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість зробити висновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у вузькому розумінні як забезпе­чення за рахунок суспільних фондів споживання тільки непрацездатних громадян, а також сімей, у яких є неповнолітні діти; інші -- у ширшому розумінні, і включали заходи з охорони материнства і дитинства, в тому числі утримання і виховання підростаючого покоління за рахунок суспільства, а також медичне обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення працездатності; треті -- у найширшому розумінні як надання всіх благ із суспільних фондів споживання, що здійснюється безоплатно на засадах рівного доступу до них кожного громадянина пропорційно потребам або урахуванням трудового внеску чи матеріальної забезпеченості, або з частковою і, як правило, з незначною оплатою.
На нашу думку, соціальне забезпечення -- це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування.
Складовими названого забезпечення є:

1. Соціальне значимі обставини, які повністю або частково позбавляють особу чи її сім'ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових витрат. До них належить: хвороба, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, втрата годувальника, материнство й дитинство тощо. У законодавстві вони вказані як соціальні ризики і соціальні випадки;
2. Коло осіб, які потрапили у складні життєві ситуації і втратили засоби до існування чи понесли додаткові витрати або не мають необхідного прожиткового мінімуму. До нього насамперед належать особи, які ще або вже є непрацездатними. Перелік останніх чітко окреслюється і розширеному тлумаченню не підлягає;
3. Фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріального забезпечення вказаним вище фізичним особам. Вони створюються за рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і перерозподілу частки державного бюджету з метою задоволення потреб громадян, які потрапили у юридичне значимі складні життєві ситуації;
4. Види соціального забезпечення, які гарантує держава. Вони названі у Конвенції № 102 МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» (1952 р.) і включають: медичну допомогу; допомоги у зв'язку з хворобою; допомоги по безробіттю; допомоги по старості; допомогу в разі трудового каліцтва або професійного захворювання; сімейні допомоги; допомогу по вагітності та пологах; допомогу по інвалідності; допомогу в зв'язку з втратою годувальника. Ці мінімальні норми і види забезпечення держава залежно від економічного стану може розширювати, але ні в якому разі не звужувати. Способами розподілу матеріальних благ є: безоплатність багатьох видів даного забезпечення; безеквівалентність, але з урахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому; пільгові умови надання деяких видів послуг з незначною їх оплатою.
6. Підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального забезпечення. Реалізація права на певний вид останнього здійснюється на умовах і в порядку, закріплених в нормативному акті чи договорі.[30; с 36]
Нормативними актами встановлюються види соціального забезпечення, умови і порядок їх надання, способи формування фондів, з яких надаються матеріальні блага, тощо.
Соціального захисту та надання їм певних соціальних послуг потребують діти-сироти, діти-інваліди, діти, що залишились без батьківської опіки, громадяни з психічними вадами.
Не зайвим було б використовувати досвід зарубіжних країн щодо створення «хоспісів» -- установ, де безнадійно хворі люди проводять свої останні дні та, крім медичного обслуговування, отримують ще й соціальні послуги. Названі установи необхідні, насамперед, для тих, хто не може самостійно утримувати себе через безпорадний стан або не має для цього достатніх коштів. Таких людей багато.
Гострим є питання безробіття і безробітних. Це серйозна проблема, без розв'язання якої для багатьох людей ст. 48 Конституції залишається декларативною.
Проблема, безумовно, більш складна, вона потребує фінансових коштів і великих зусиль усіх гілок влади. Не так багато в світі країн, громадяни яких досягли достатнього життєвого рівня. На жаль, Україна до них не належить. Але слід вживати зусиль щодо реалізації цієї конституційної норми. Бо, врешті-решт, всі реформи здійснюються в Україні не заради реформ, а для людей.
Право на житло
Право на житло не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні строки отримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б його бажання, житло. Держава гарантує лише, що вона:1) буде створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; 2) разом з органами місцевого самоврядування надаватимуть громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; 3) вживатиме всіляких заходів дотого, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно двадцять квадратних метрів загальної площі в розрахунку на одну особу (це нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах у 2,5--3 рази). При цьому майже 6 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік (понад третини населення), проживають у незадовільних умовах -- гуртожитках, комунальних квартирах в орендованих приміщеннях із забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площі на одну особу. Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім'ї, що мають право на першочергове одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового будівництва щорічно зменшуються.[31; c 5] Відповідно до Концепції державної житлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради України від ЗО червня 1995 р., до громадян, які потребують соціального захисту, віднесені малозабезпечені, інваліди, ветерани війни, військовослужбовці, особи, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, деякі інші категорії громадян. Проте поняття соціальної незахищеності має визначатися тільки за критеріями фактичних майнового стану й умов проживання, а не відповідно до заслуг особи перед державою, відношення її до військової служби тощо.
Основним актом законодавства України, який регулює житлові права громадян, є Житловий кодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще ЗО червня 1983 р. і звичайно, що за час, який минув, він суттєво застарів: житлове законодавство повинно передбачати конкретний механізм реалізації положень, які містяться у ст. 47 Конституції України, а чинний ЖК УРСР їх не містить. Поки що побудувати житло або придбати його у власність (не враховуючи можливості приватизувати державний житловий фонд), має змогу лише невелика частина громадян. Водночас, значна кількість співвітчизників, переважно тих, що потребують соціального захисту, не має ані власного житла, ані перспективи отримати його в оренду у держави. Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, слід зазначити таке. ЖК УРСР передбачає майже тридцять різних підстав для примусового висел и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.