На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Загальн вимоги до чинност правочинв. Основн пдстави недйсност правочину, його правов наслдки. Реалзаця правоздатност юридичної особи шляхом укладення договорв, набуття суб'єктивних цивльних прав та обов'язкв. Умови дйсност правочину.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Правоведение. Добавлен: 02.03.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Реферат
Умови чинності (дійсності) підприємницького договору
План

1. Вступ
2. Зміст правочину
3. Умови дійсності правочину
4. Література
Вступ

Для того щоб договір набрав юридичної сили, тобто породив передбачені у ньому наслідки, він має відповідати певним умовам (вимогам) щодо його дійсності. Оскільки договір є дво- або багатостороннім правочином, то умови його дійсності визначаються за загальними правилами щодо дійсності правочину.
У статті 203 ЦК сформульовані загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності (дійсності) правочину. Раніше, до прийняття ЦК 2003 р., умови дійсності угод виводились із норм цивільного законодавства доктринальним шляхом. Тепер ці загальні вимоги до чинності правочинів, у тому числі й договорів, зводяться до таких: 1) зміст договору не може суперечити положенням цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) договір має укладатися у формі, встановленій законом; 5) договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) договори, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Важливим є також закріплення презумпції правомірності правочину (договору), тобто правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не випливає із закону або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). У принципі зазначені у ст. 203 ЦК вимоги щодо дійсності (чинності) правочинів стосуються й дійсності підприємницьких (господарських) договорів.
Розглядаючи умови дійсності господарського договору, Ж.А. Білоус дійшла вірного висновку про те, що при розгляді питання щодо підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними необхідно керуватися положеннями, встановленими ЦК України щодо правочинів з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів господарських договорів. Авторка обґрунтувала доцільність виділення таких умов дійсності господарських договорів: 1) умови, пов'язані з суб'єктним складом договору, -- суб'єктивні, до яких належать: здатність суб'єктів господарювання до укладення господарських договорів; відповідність волі (волевиявленню) сторін та 2) умови, не пов'язані з суб'єктним складом договору, -- об'єктивні: законність змісту господарських договорів; відповідність форми господарських договорів вимогам закону1. На жаль, у цьому переліку умов дійсності господарських договорів відсутня вказівка й на такі вимоги щодо дійсності правочину, як спрямованість договору на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені, та обов'язки батьків, усиновлювачів (а це стосується певною мірою й опікунів та піклувальників) при укладенні договорів не порушувати прав та інтересів їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини 5 і 6 ст. 203 ЦК).
Зміст правочину

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину, а отже, і договору, не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК). Як зазначено в ч. З ст. 6 ЦК, сторони в договорі можуть відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Але сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Оскільки при визначенні змісту договору сторони керуються не лише вимогами чинних нормативно-правових актів, а й звичаями ділового обороту (ст. 7 ЦК), слід було б доповнити ч. 1 ст. 628 ЦК словами «і звичаїв ділового обороту».
Відповідність змісту підприємницького договору нормам права є важливим правовим принципом, який слідує із сутності і призначення правового регулювання. В кінцевому рахунку йдеться про співмірність диспозитивних та імперативних засад у регулюванні відносин у сфері господарювання. Як вірно зазначає М.Б. Кукурудза, необхідність внесення публічної засади в договірне регулювання у сфері підприємництва шляхом прийняття імперативних норм виникає в разі необхідності захистити інтереси слабкої сторони в договорі, третіх осіб (перш за все, реальних чи потенційних кредиторів), а також захистити діючий в країні правопорядок та інші цінності, які мають особливе суспільне значення.
Хоч у законі (ч. 1 ст. 203 ЦК) і не розкривається сутність «моральних засад суспільства», яким має відповідати зміст правочину (договору), введення моральних критеріїв у тканину деяких цивільно-правових норм (п. 6 ч. 1 ст. З, ч. 4 ст. 13, ст. 23 ЦК та деякі інші) свідчить про посилення ролі моральних засад в регулюванні цивільних (зокрема договірних) відносин. Тому правочин, який суперечить моральним засадам суспільства, має вважатися нечинним, якщо ці моральні засади у прямій чи загальній формі знайшли своє нормативне закріплення, наприклад, як це передбачено у Конституції України, Законі України «Про захист суспільної моралі».
Недодержання стороною (сторонами) в момент укладення правочину (договору) вимог, які встановлені частинами 1--3, 5 і 6 ст. 203 ЦК, зокрема невідповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу або інших актів цивільного законодавства, є підставою недійсності правочину. Недійсним є правочин, ящо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК).
Сторони договору, який передбачений актами цивільного законодавства, мають право не тільки врегулювати свої відносини, які не врегульовані цими актами, а й відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частини 2 і 3 ст. 6 ЦК). Тому цілком прийнятною є позиція авторів, які вважають, що питання суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства повинно вирішуватися з урахуванням вимог ч. З ст. 6 ЦК. При цьому необхідно виходити з того, що не є таким, що суперечить положенням актів цивільного законодавства договір (правочин), укладений з відступом від положень цих актів, якщо в цих актах прямо не встановлена заборона такого відступу або якщо така заборона не випливає зі змісту актів цивільного законодавства чи суті відносин між сторонами. Надаючи сторонам можливість відступити від положень актів цивільного законодавства, законодавець відповідно звузив і підстави для визнання недійсними договорів (правочинів).
У питанні про правові наслідки недійсності правочину Цивільний кодекс виходить із загального правила про те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Незалежно від того, як кваліфікувати недійсний правочин (нікчемний чи оспорюваний) -- як «протиправний чи неправомірний правочин» або «правопорушення»1, він є юридичним фактом, з яким пов'язані певні юридичні наслідки, передбачені частинами 1 і 2 ст. 216 ЦК. Зокрема законом можуть бути встановлені особливі умови застосування зазначених наслідків або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Так, за статтями 230 і 231 ЦК у разі визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману або насильства, винна сторона, яка застосувала обман, фізичний чи психічний тиск до другої, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодовувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодуванння. Якщо у зв'язку зі вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частини 1 і 2 ст. 216 ЦК).
Зазначені наслідки недійсності правочину застосовуються й до правочинів, що порушують публічний порядок. Відповідно до ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне за-володіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У зв'язку з відсутністю законодавчого визначення поняття «публічний порядок» у літературі пропонується розглядати правочин, що порушує публічний порядок, як посягання на відповідні суспільні відносини: а) що закріплюють основи конституційного ладу; б) охороняють здоров'я населення; в) закріплюють та охороняють права й законні інтереси інших осіб; г) забезпечують оборону країни та безпеку держави. Проте й при такому розумінні правочину, що порушує публічний порядок, упущено його спрямованість на порушення майнових прав (знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним) фізичних, юридичних осіб, держави або інших суб'єктів права власності.
З інших позицій підійшов законодавець до вирішення цього питання у Господарському кодексі. Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін -- у разі виконання зобов'язання обома сторонами -- в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного спрямовується за рішенням суду в дохід держави (ч. 1 ст. 208 ГК).
Отже, на відміну від ст. 228 ЦК, Господарський кодекс оперує поняттям «зобов'язання, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства» (але правочин (угода) і зобов'язання -- різні за своєю природою поняття), а правові наслідки вчинення такого зобов'язання поставлені у залежність від наміру (вини) однієї чи обох сторін і виконання ними зобов'язання -- одностороння реституція або звернення виконаного чи належного до виконання в дохід держави.
Зрозуміло, що така розбіжність між ЦК і ГК у визначенні підстав та наслідків недійсності правочинів (договорів), що порушують публічний порядок, не сприяє формуванню усталеної судової практики і має бути усунена1. Тому слід погодитися з пропозицією Ж. А. Білоус про те, що з метою створення в ЦК України як загальному нормативному акті єдиної системи підстав та наслідків визнання правочину недійсним слід було б розмістити положення щодо застосування односторонньої реституції та (або) конфіскації як наслідку визнання недійсним правочину, що порушує публічний порядок, саме в ЦК України.
Невідповідність договорів вимогам закону, зокрема тих, що порушують публічний порядок, проявляється найчастіше в так званих «тіньових» угодах, що укладаються у сфері нелегального бізнесу з метою заволодіння чужою власністю, а також бізнесу, пов'язаного з виробництвом, реалізацією товарів та послуг без ліцензії чи заборонених до реалізації; у сфері кримінального промислу, в рамках якого прибутки здобуваються шляхом систематичного здійснення кримінальних злочинів, тощо.
Умови дійсності правочину

Для дійсності правочину потрібно, щоб особа, яка вчиняє правочин, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦК). Оскільки в юридичних осіб цивільна дієздатність виникає одночасно з цивільною правоздатністю, а саме з моменту їх створення (з дня державної реєстрації -- ч. 4 ст. 87 ЦК), з цього моменту виникає і здатність юридичної особи до укладення правочинів (правочиноздатність) з іншими суб'єктами цивільного права.
Новий ЦК закріпив правило про те, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) (частини 1 і 3 ст. 91 ЦК). Отже, в ЦК закріплюється положення про загальну цивільну правоздатність і дієздатність юридичних осіб, яка включає і здатність укладати договори та вчиняти інші правочини.
Між тим, господарський кодекс (ч. 1 ст. 207) допускає можливість визнання недійсним господарського зобов'язання, укладеного учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Елементом господарської правоздатності визнається і здатність суб'єкта господарювання до укладення господарських договорів.
У судовій практиці дійсність договорів, що укладаються юридичними особами, пов'язується з відповідністю їх цілям діяльності юридичної особи, визначеним у статуті чи в законі. Відповідно до п. 12 роз'яснення Вищого арбітражного (нині -- господарського) суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 (з наступними змінами і доповненнями), під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, спеціальні та інші завдання, а й не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності1.
Реалізуючи свою правоздатність (договороздатність) шляхом укладення договорів, юридична особа набуває при цьому суб'єктивних цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону або через представників. Останні мають бути наділені такими повноваженнями за належно оформленою довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреність від імені юридичної особи видається ЇЇ органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ч. 2 ст. 244, ст. 246 ЦК).
У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників (ч. 2 ст. 92 ЦК). Так, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 122 ЦК, якщо ведення справ повного товариства доручено окремим його учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (ст. 92 ЦК).
Сторонами у підприємницькому договорі можуть бути і фізичні особи з повною цивільною дієздатністю, тобто з досягненням ними вісімнадцяти років, за умови їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. З ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації як підприємця.
Укладати підприємницький договір від імені особи-підприємця може інша особа -- представник. Проте представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК).
Предметом судових спорів нерідко стають договори (правочини), укладені особами, які взагалі не були уповноважені на це органами, або представниками, але з перевищенням наданих їм повноважень. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Хоч у ст. 241 ЦК йдеться лише про наслідки вчинення правочину з перевищенням повноважень, цю норму за аналогією закону можна застосовувати й до правочинів, вчинених особою, яка не була на це уповноважена (ст. 63 ЦК УРСР 1963 р. містила вказівку і на ці випадки). Як роз'яснила президія Вищого арбітражного суду України, доказами схвалення представлюваною особою угоди, укладеної представником, який не мав належних и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.