Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Давньоримськ джерела правоутворення. Статус римського громадянина. Правове становище рабв. Здатнсть особи бути суб'єктом цивльних прав та мати право. Цивльна правоздатнсть римського громадянина. Створення деї юридичної особи, як суб'єкта права.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Правоведение. Добавлен: 01.05.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Контрольна робота
з дисципліни
Основи римського цивільного права
Фізичні особи в римському цивільному праві
ЗМІСТ

1. Фізичні особи в РЦП - основні групи та їхні основні групи
2. Правоздатність і дієздатність у РЦП
3. Юридичні особи в РЦП
4. Казус
Список літератури
1. Фізичні особи в РЦП - основні групи та їхні основні групи

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.
Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама людина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.
У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.
Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.
Римські громадяни. Згідно з головним принципом древньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали ворогом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Певний захист він міг мати у вигляді так званої клієнтели, про що мова йтиме далі. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності.
Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина народжена поза шлюбом, згідно з римськими законами, поділяла статус матері. Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення іноземця, дарування імператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громадянства цілим общинам в період імперії.
Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.
Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом вступати в шлюб і jus commercii - правом торгувати.
Поруч з володінням повною правоздатністю в сфері цивільно-правових відносин римські громадяни посідали привілейоване становище в публічно-правовій сфері. Вони мали право брати участь і голосувати в народних зборах, займати найвищі виборні посади магістратів, з них комплектувалася армія. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімейного стану особи.
Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст. до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.
За певних обставин римлянин досить легко зміг змінити своє громадянство на становище латина з метою одержання земельного наділу в приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин за певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема, римське громадянство набували древні латини, переїхавши на постійне проживання до Риму. Проте такі міграційні процеси привели до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціуму, тому держава змушена була вживати заходів до їх обмеження. Було встановлено правило: латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство. Згодом такий спосіб набуття римського громадянства був скасований. Деяким латинам римське громадянство надавали, якщо вони займали певні виборні посади в своїх общинах або за заслуги перед Римською державою.
За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом - їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.
Незадоволення латинів своєю нерівноправністю порівняно з громадянами Риму призвело до так званої союзницької війни (90 і 89 pp. до н.е.), після якої майже вся Італія здобула право римського громадянства. Поняття "латиняни" як історичне явище зникло, але воно збереглося як певна юридична категорія, як певна сукупність прав і в такому розумінні застосовується аж до Закону Каракали (212 р. н.е.), який перетворив усіх жителів Римської імперії в громадян (civis), а відтак зникли і латини колоніальні, проте не зникли латини Юніані, які проіснували аж до Юстиніана.
Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі посідали перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).
У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з'являється інститут клієнтели. Цей інститут відомий у багатьох народів і поява його зумовлена тим загальним для стародавнього світу переконанням, що суд і право кожного народу існують тільки для захисту членів власного суспільства. Іноземець принципово вважається ворогом і, отже, істотою безправною. Тому, щоб забезпечити собі хоча б якийсь захист у середовищі чужого племені, іноземець повинен знайти собі покровителя серед місцевого повноправного населення. Цим пояснюється особиста залежність клієнта від патрона. Клієнт входив до складу сім'ї патрона, був зобов'язаний йти за ним на війну, надавати йому матеріальну і моральну підтримку. Деякі клієнти одержували від патрона землю для обробітку, за що віддавали йому частину доходу. Якщо клієнт не залишав заповіту, то після смерті все його майно переходило до патрона.
На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов'язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Домагатися своїх прав судовим порядком він теж не міг. Юридичний захист він одержував тільки через патрона. Якщо патрон нехтував своїми обов'язками, то він піддавався не світському покаранню, а релігійному осудові.
Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові цивільного обороту між ними і римськими громадянами. В усуненні цієї перешкоди значну роль відіграв перегринський претор, який у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури народів, які приїжджали до Риму, узагальнив його і впровадив у практичну діяльність у вигляді права народів -jus gentium. Це одне з наймудріших джерел культури, відображене в правотворчій діяльності преторів.
Отож із спливом часу, змінами в соціально-економічному житті римського суспільства іноземці поступово утворюють самостійну групу вільного населення і здобувають правовий статус перегрина.
Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина. Керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями Римська держава спеціальним актом часто надавала його цілим групам перегринів.
Бурхливе зростання товарного обороту зумовило у майбутньому тенденцію не тільки до надання окремим іноземцям (перегринам) певного правового статусу, але й до поступового зближення всіх перегринів з правовим статусом римських громадян. Це сталося в 212 р. н.е., коли імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих Великої Римської імперії.
Раби. Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини -жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.
У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" - servi res sund. 3 того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.
Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували еко­номічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого поки- нув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.
Зрозуміло, що подібні заходи були зумовлені не милосердям римських пра­вителів, а потребами самого панівного класу з метою захисту його інтересів.
Поряд із заходами, скерованими на обмеження жорстокості рабовласників щодо рабів, вишукуються способи більш ефективної експлуатації праці і здібностей рабів. А відтак потрібно було піднести зацікавленість рабів у результатах своєї праці. З цією метою у Римі вже в республіканський період установився звичай надавати рабу певну майнову самостійність, щоб він міг розвивати свою господарську діяльність, безумовно, на користь господаря. Рабовласники, зберігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавали повну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).
Проте експлуатувати пекулій і одержувати доходи було неможливо без вступу раба у правовідносини з іншими особами, і таке право рабу було надане. Однак, оскільки пекулій юридично залишався майном рабовласника, то останній ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом тільки в межах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласник від відповідальності усувався.
Досить часто раби наділялися функціями керуючого маєтком, казначеєм тощо. Природно, що коло повноважень рабів при цьому розширювалось. За свідченнями римських юристів, праця таких рабів зміцнювала становище рабовласників.
Рабовласники прагнули всіляко прив'язати раба до дому, навіть створюють йому щось на зразок сім'ї. А згодом сімейні відносини рабів починають визнаватися і в праві. Зокрема, Ульпіан у коментарях до закону про повернення продавцю раба, хворобу-якого він приховав від покупця, писав: "Часто через хворих рабів повертають і здорових, якщо їх не можна роз'єднати, не погрішивши проти благочестя. Хіба можна віддати сина і затримати батьків або навпаки? Так само треба вчиняти стосовно братів і осіб, які живуть у фактичному шлюбі".
Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в II -1 ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.
Державний апарат імперії комплектувався здебільшого з рабів і вільновідпущеників імператора.
В умовах кризи рабовласницького ладу вкрай загострюються соціальні протиріччя і, боячись повстань з боку рабів, правителі знову почали до них застосовувати найжорстокіші покарання. Жорстоко каралася втеча раба від рабовласника, за надання втікачеві-рабу притулку з винного стягувався штраф, рівний вартості раба.
Борючись з виступами рабів, уряд вдавався не тільки до репресій, але й змушений був йти на деякі поступки. Була встановлена, наприклад, кримінальна відповідальність за умисне вбивство раба. По-друге, раб одержує право самостійно, не виставляючи замість себе представника, виступати в суді у справах про свободу.
Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже. було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У III ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекуліем за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зобов'язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.
Раби, які володіли пекулієм, часто досягали значної матеріальної самостійності і мали своїх рабів. Усе це приводило до зміни їх правоздатності. Такі раби викуповувалися на волю, що свідчить про розклад античного рабства.
У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували лише діти від законного шлюбу. А оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено, то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім'ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.
І тільки з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги перемістився з особи боржника на його майно, продаж боржника було замінено заставою майна і перестала бути джерелом рабства.
У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв'язок з рабами всупереч заборони власника.
Раби здобували свободу різними способами. Магістрат оголошує раба вільним після урочистої заяви рабовласника перед магістратом про свою волю звільнити раба. Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уявного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, а також внаслідок досягнення сану єпископа. Звільняли з рабства шляхом простого оголошення при свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалося недійсним.
У Римі були певні обмеження відпуску рабів на волю. Не можна було відпускати на волю раба віком до 30 років, а коли власник мав трьох рабів, то відпустити на волю двох; власник, який мав до десяти рабів - не більше ніж половину; з тридцяти рабів дозволялося звільнити не більше ніж третину; з п'ятисот - одну п'яту, а взагалі - не більше ніж сотню рабів. За законодавством Юстиніана, ці обмеження були дещо обмежені, проте вже не могли врятувати Римської імперії, загибель якої невблаганно наближалася.
Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.
Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв'язки зі своїм попереднім господарем, який виступав як його патрон, і якщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його майно переходило до патрона.
Вільновідпущеник зобов'язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільно­відпущеник і далі був зобов'язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.
У перші століття нашої ери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця не сприяла прогресивному способу виробництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників, через яких господар міг мати подвійну вигоду: він. звільнявся від обов'язку утримувати своїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов'язані були в разі потреби надавати патрону матеріальну допомогу.
У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.
Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.
У І ст. ще переважала орендна плата в грошах, але вона підривала госпо­дарства дрібних наймачів, заборгованість яких зростала і призводила до повного розорення. Тому замість грошової оренди встановлюється орендна плата у вигляді певної долі натуральних продуктів.
На цій стадії колон ще юридично вільний: так само як землевласник може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендної ділянки - навіть несплата оренди його не прив'язувала до ділянки. Землевлансик міг тільки стягнути з нього недоїмку звичайним цивільним порядком.
Зрозуміло, що фактично така недоїмка значною мірою зв'язувала колонів, а становище їх було здебільшого досить важким. Дрібні орендарі були переважно біднішими елементами населення. Уже з самого початку господарювання, відчуваючи потребу в певному капіталі, вони змушені були вдаватися до позик, звичайно, в того ж таки землевласника, а відтак відразу потрапляли у цілковиту залежність від нього.
Важкі умови господарського життя дуже часто не давали змоги не тільки погасити позику, але й навіть сплатити повністю оброк. Поступово недоїмка в сплаті оброку зростала і ставала хронічною. За таких умов залишити колону орендовану ділянку і перейти на інше місце стає дуже важко. Тому, природно, що більшість колонів залишалася фактично на тих же ділянках.
Ця фактична прив'язаність до своїх ділянок поступово перетворюється в юридичну. Нова податкова політика, проведена імператорами, привела до того, що землевласники почали дорожити колонами - звідси нерідкі випадки заманювання колонів і переховування втікачів. Щоб попередити подібні явища, імператор Костянтин указом від 332 р. приписав у таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон позбавлявся своєї колишньої свободи переходу, юридично закріплювався до тієї землі, до якої він приписаний. Подальше законодавство розвивається у тому ж напрямку і надає колонату його остаточного вигляду. Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.
У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей пе­ретворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Колон хоч і стає вільною особою, проте дуже близькою за своїм соціальним і юридичним становищем до раба. Колон має право вступати в шлюб, мати власне майно, однак він прикріплений до землі і не тільки особисто: діти його теж стають колонами.
Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.
2. Правоздатність і дієздатність у РЦП

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нестивідповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттєвішою є правоздатність.
Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина народилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спадкування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.
Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презумпція щодо тих, які помирали одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасл и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.