На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Конституця України законодавство про здйснення правосуддя в держав та Цивльне судочинство. Система новел нституту доказв доказування в Цивльному процес. Порвняльний аналз Цивльно-процесуального кодексу стосовно доказв доказування.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 05.06.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


45
План

Вступ
1. Конституція України про здійснення правосуддя в державі
2. Законодавство України про Цивільне судочинство
3. Система новел інституту доказів і доказування в Цивільному процесі
4. Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу 1963 р. і 2005 р. стосовно інституту доказів і доказування
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України “Про судоустрій” покладено здійснення правосуддя в цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах.
Сучасний стан суспільних відносин в Україні, необхідність подальшого врегулювання правовідносин в усіх сферах життя держави та її громадян, розв'язання взятого державою перед народом України та світовим співтовариством завдання розвитку і зміцнення демократичних засад законодавства в цілому і законодавства про судочинство зокрема, потреби судової практики зумовлюють зміни у вітчизняному процесуальному законодавстві, у тому числі в цивільному.
Нормативність завдань цивільного судочинства характеризується також найвищою ієрархічністю, поширеністю на всі справи, які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує єдину спрямованість цивільного судочинства і цивільного процесуального законодавства як комплексної системи процесуальних дій суду й учасників цивільного процесу і системи процесуальних норм та інститутів.
Спрямованість цивільного судочинства визначає його сферу та об'єкт судового захисту у межах цього судочинства, а також відокремлює його від інших форм судочинства.
Суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони постають у зв'язку з необхідністю судового захисту суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права, виникають у зв'язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.
Визначення предметної сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показником функціонування у державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес покликаний здійснювати правосуддя в широкому колі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).
18 березня 2004 р. був прийнятий Верховною Радою України проект нового Цивільно-процесуального кодексу України (№ 1618-IV), проте із застереженням (пункт 1 розділу XI “Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу), що набере чинності він не раніше тієї дати, коли набере чинності Адміністративний процесуальний кодекс України, який готується до розгляду Верховною Радою України [1, с. 3].
У новому ЦПК є багато новел, зокрема щодо розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності, розгляду справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку та низка інших.
Розкриття нормативних правил цивільного судочинства провадиться з використанням судової практики, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України і супроводжується висвітленням наукових і практичних проблем теорії і практики цивільного процесу з судженнями про напрями їх вирішення.
В даній роботі ми з'ясуємо конституційні принципи здійснення правосуддя в державі, проаналізуємо законодавство України про цивільне судочинство, визначимо місце у цивільному процесі інституту доказів і доказування а також показали відмінність проекту Цивільно-процесуального кодексу 2004 року від Цивільно-процесуального кодексу 1963 року.
1. Конституція України про здійснення правосуддя в державі
Правосуддя - самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях в особливій установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ [2, с. 167].
Існування судової влади поряд із законодавчою та виконавчою є ознакою демократичності держави.
Головне призначення судової влади - охорона членів суспільства від будь-якого свавілля - як від свавілля громадян, так і від неправильних дій самої держави, її органів, посадових осіб. Без здійснення подібної діяльності держава не може вважатися правовою.
Разом із законодавчою й виконавчою владами судова влада включена до системи народовладдя. Вона забезпечує реалізацію важливих конституційних прав і свобод людини та громадянина, прав колективів і народу в цілому. Демократичні основи організації та діяльності самої судової влади (участь суддів із народу - присяжних і засідателів, гласність, незалежність суддів, змагальність і рівноправність сторін) дозволяють розглядати її як особливий канал реалізації волі народу.
Судова влада має всі ознаки державної влади. Рішення, що їх приймають судові органи в межах своєї компетенції, обов'язкові для всіх державних органів, посадових осіб і громадян. Судові органи застосовують різноманітні види державного примусу. Правомірною є характеристика судової влади як форми соціального регулювання у відповідній сфері суспільних відносин. Від інших властей судову владу відрізняють такі специфічні ознаки [2, с. 167]:
- винятковість - “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами” (стаття 124 Конституції України);
- особливий статус і режим діяльності посадових осіб суддів, які здійснюють судову владу;
- особлива система контролю за діяльністю судової влади (тільки контроль за законністю судових рішень і дотриманням судом процедури їх прийняття).
Основу судової влади в Україні становлять судові органи різні за компетенцією та юрисдикцією.
На підставі статті 124 Конституції України [2, с. 168] судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а на підставі статті 125 - система судів загальної юрисдикції повинна будуватися за принципами територіальності та спеціалізації. Перший з них означає, що до системи цих судів входять районні (міські), міжрайонні (окружні), обласні та прирівняні до них суди та Верховний Суд України. Другий передбачає спеціалізацію суддів зазначених судів, запровадження відповідних організаційних структур - галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, сімейних, як це передбачено Концепцією судово-правової реформи в Україні, схваленою 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України.
Найвищим судовим органом, як встановлює стаття 125 Конституції України [2, с. 168], у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Він діє в складі Пленуму Верховного Суду України, судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України, судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України, військової колегії. Для розгляду організаційних питань роботи Верховного Суду України утворюється президія Верховного Суду України.
До повноважень Верховного Суду України належать [2, с. 168]:
розгляд справ як судом першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду й у зв'язку з ново виявленими обставинами;
вивчення й узагальнення судової практики, аналіз судової статистики й надання керівних роз'яснень судам з питань застосування українського законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і службових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дано роз'яснення;
здійснення контролю за виконанням судами України керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України;
вирішення окремих питань, що випливають із міжнародних договорів України;
вирішення інших питань, передбачених законодавством України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів за Конституцією України мають бути відповідні вищі суди. Спеціалізація судів і суддів у розгляді справ певних категорій сприятиме поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства та практики його застосування, підвищенню професіоналізму суддів і, отже, більш надійному захисту прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб. Спеціалізація судів певною мірою діє в Україні й сьогодні.
Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних. Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є [2, с. 169]:
- законність;
- рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
- забезпечення доведеності вини;
- змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів суду й у доведенні перед судом їх переконливості;
- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
- забезпечення обвинуваченому права на захист;
- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;
- обов'язковість рішень суду.
Законом можуть бути визначені інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
Судді є посадовими особами судової влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України, Верховному Суді України, Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових судах, у Вищому арбітражному суді України, арбітражному суді Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських арбітражних судах.
Конституція України (стаття 126) закріплює непорушний принцип правосуддя - незалежність і недоторканність суддів під час здійснення правосуддя [2, с. 170]. Він гарантується також Законом України “Про статус суддів”, окремими статтями інших законів. На підставі статті 11 Закону України “Про статус суддів” незалежність суддів забезпечується встановленим законом порядком їх обрання (а тепер на підставі Конституції України і призначення), зупинення їхніх повноважень і звільнення з посади; особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою законом процедурою здійснення правосудця; таємницею прийняття судового рішення та забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручання в здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів; матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів судового самоврядування.
Зі статті 126 Конституції України випливає, що будь-яке втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя та вплив на нього в будь-який спосіб забороняється й тягне за собою відповідальність згідно із законодавством [2, с. 171].
Стаття 127 Конституції України встановлює, що правосуддя здійснюють професійні судді та (у визначених законом випадках) народні засідателі й присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, окрім наукової, викладацької та творчої [2, с. 171].
Конституція України та Закон України “Про статус суддів” висувають конкретні вимоги до кандидатів на зайняття судової посади. На посаду судді може бути рекомендований (стаття 127 Конституції України) кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менше 10 років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції таких судів. Ці судді відправляють правосудця лише в складі колегій суддів [2, с. 171].
Вимоги до суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Арбітражного суду України встановлюються в окремих законах.
Найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, постанов арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю є Вищий арбітражний суд України. Він складається з Голови, першого заступника Голови, заступників Голови та арбітрів і діє в складі Пленуму Вищого арбітражного суду, Президії Вищого арбітражного суду та арбітражних колегій по розгляду спорів і перегляду рішень, ухвал і постанов.
У межах своїх повноважень арбітражні суди [2, с. 172]:
- вирішують господарські спори, віднесені до їх компетенції, розглядають справи про банкрутство;
- переглядають у порядку нагляду свої рішення, ухвали, постанови;
- вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують статистику вирішення господарських спорів, вносять Вищому арбітражному суду України пропозиції, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;
- ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;
- здійснюють інші повноваження, надані їм законом.
На арбітрів поширюється конституційний принцип правосуддя - їх незалежності та недоторканності під час здійснення правосуддя.
Згідно зі статтею 131 Конституції України в Україні створено новий орган - Вищу раду юстиції. Загальні положення про неї, порядок її утворення, організація роботи, вирішення питань, що належить до її компетенції, організаційне та інформаційне забезпечення її діяльності викладені в Законі України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 р. [2, с. 175].
До її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади чи їх звільнення з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.
Діяльність Вищої ради юстиції покликана, з одного боку, Не допустити проявів корпоративності у формуванні суддівського корпусу, а з іншого - забезпечити гарантію незалежності суддів у здійсненні правосуддя від можливого тиску з боку Представників виконавчої та законодавчої гілок державної влади шляхом використання процесу призначення суддів. Тому склад Вищої ради юстиції формується таким чином, щоб жодна з гілок державної влади не мала вирішального голосу під час прийняття рішення щодо кандидата на посаду судді чи притягнення його до відповідальності.
Значне місце в державному механізмі України належить органам прокуратури. Згідно зі статтею 121 Конституції України Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються [2, с. 176]:
підтримання державного обвинувачення в суді;
представництво інтересів громадянина чи держави в суді у випадках, визначених законом;
нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Систему органів прокуратури становлять Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові. До останніх належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського Флоту та Військово-Морських Сил України (на правах міських).
Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України - 5 років.
Організація й порядок діяльності органів прокуратури України визначається Законом України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. (зі змінами й доповненнями, внесеними законодавством у наступні роки).
У пункті 9 Перехідних положень Конституції України зазначається, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів і попереднього слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів і до сформування системи досудового слідства, введення в дію законів, що регулюють її функціонування [2, с. 177].
Діяльність прокуратури спрямована на зміцнення демократичної, соціальної, правової держави та забезпечення національної безпеки України. Вона має завданням сприяти утвердженню верховенства права, дотриманню прав і свобод людини та громадянина, захисту конституційного ладу, суверенітету, зміцненню законності та правопорядку шляхом підтримання державного обвинувачення, нагляду за додержанням законів, представництва інтересів громадян або держави в суді.
Органи прокуратури зобов'язані реагувати на порушення закону й забезпечувати їх усунення в установленому законом порядку.
Законні вимоги прокурора є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян. Вони виконуються невідкладно чи в передбачені законом або визначені прокурором строки. Проте вимоги прокурора не є обов'язковими для суду.
Забороняється будь-яке втручання органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб, засобів масової інформації, політичних партій, об'єднань громадян у діяльність прокуратури щодо виконання нею конституційних функцій. Вплив на прокурора в будь-якій формі з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або домогтися прийняття неправомірного рішення тягне за собою передбачену законом відповідальність.
За змістом Конституції України посада прокурора та слідчого прокуратури є несумісною з посадою в будь-якому іншому органі державної влади, місцевого самоврядування, а також із належністю до партії чи іншої політичної організації. Прокурор і слідчий також не мають права суміщати службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої в позаробочий час.
Важливу роль в Україні покликана відігравати Адвокатура України, яка згідно із Законом України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним за Конституцією України сприяти захисту прав і свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.
Стаття 59 Конституції України встановлює, що кожен має право на правову допомогу; у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно; кожен є вільним у виборі захисника своїх прав [2, с. 178].
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Її діяльність базується на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності.
Види адвокатської діяльності [2, с. 178]:
надання консультацій і роз'яснень з юридичних питань;
надання усних і письмових довідок щодо законодавства;
складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;
засвідчення копій документів у справах, які ведуть адвокати;
здійснення представництва в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;
надання юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям;
здійснення правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;
виконання адвокатами обов'язків відповідно до кримінально-процесуального законодавства в процесі дізнання та попереднього слідства.
Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.
При Кабінеті Міністрів України утворюється Вища кваліфікаційна комісія адвокатури, яка розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та має право скасовувати чи змінювати їхні рішення. Її діяльність також регулюється відповідним положенням, яке затверджується Президентом України. До складу Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.
2. Законодавство України про Цивільне судочинство
Порядок провадження в цивільних справах у судах України визначається Цивільно-процесуальним Кодексом.
Законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім окремих винятків, встановлених цим Кодексом та іншими законами України [4, с. 7].
Стаття 2 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) закріплює систему джерел цивільного процесуального права і передбачає засади правового регулювання цивільного судочинства, що, як правило, не береться до уваги при науково-практичному тлумаченні. Крім того, норми, які містить ця стаття, передбачають певною мірою правила дії цивільно-процесуального закону у просторі.
Законодавець передбачив пріоритет Цивільного процесуального кодексу у правовій регламентації цивільного судочинства, його найбільшу юридичну силу. ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження у цивільних справах.
До джерел цивільного процесуального права належать й інші закони. Закон України “Про судоустрій” установлює мету та завдання правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади.
Закон України “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві [4, с. 8].
До джерел цивільного процесуального права також належать закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р., “Про державну податкову службу” від 04.12.1990 p., які передбачають право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх голів звертатися до суду для захисту прав відповідної територіальної громади, право податкової адміністрації у судовому порядку стягувати з громадян у бюджет недоїмки по податках та інших обов'язкових платежах.
Джерелом цивільного процесуального права є Цивільний кодекс (далі - ЦК), Кодекс про шлюб та сім'ю (далі - КпШС) та інші закони України.
Ураховуючи те, що ЦПК визначає порядок провадження у цивільних справах, інші закони, які містять процесуальні норми, можна застосовувати лише за умов, що вони не суперечать ЦПК. Так, статтями 45, 46 ЦПК, які визначають обсяг і межі повноважень прокурора у цивільному процесі, передбачено, що він бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров'я або з інших поважних причин не можуть захистити своїх прав. У зв'язку з цим прийняті раніше норми законодавчих актів про обов'язковість участі прокурора в інших справах (наприклад, ст.ст. 69, 71, 76 КпШС) фактично втратили чинність [4, с. 8].
Серед джерел цивільного процесуального права особливе місце посідає Конституція України, яка містить норми, що регламентують право громадян на судовий захист, їх правовий статус у цивільному судочинстві (ст.ст. 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації та діяльності суду (розд. VIII).
Практика застосування Конституції при здійсненні правосуддя у цивільних справах показала, що найбільш принциповими є норми, закріплені у ст.ст. 55, 124, оскільки дані статті стали об'єктом тлумачення Конституційним Судом України та роз'яснення Верховним Судом України [4, с. 8].
Стаття 55 Конституції передбачає для кожної людини гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, і тому суд не повинен відмовляти особі у прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує [4, с. 8].
Стаття 124 встановлює необмежену юрисдикцію судів, оскільки передбачає підвідомчість судам усіх спорів про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги не можуть бути розглянуті у передбаченому законом досудовому порядку [4, с. 8].
Стаття 2 ЦПК визначила дію законодавства про цивільне судочинство у просторі. Законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді ними цивільних справ відповідно до правил підвідомчості і підсудності.
Оскільки закріплена норма передбачає обов'язкове правове регулювання судочинства, то і процесуальна діяльність суду й усіх учасників цивільного процесу повинна провадитися лише у правовій формі, тобто на підставі конкретної норми цивільного процесуального права, що не властиво, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 4 ЦК зазначає, що цивільні права та обов'язки виникають із підстав, передбачених законодавством, а також із дій громадян і організацій, які хоча й не передбачені законом, але в силу загальних принципів і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов'язки. На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство передбачає зовсім інше правило.
У цивільному судочинстві закріплений такий спосіб правового регулювання процесуальних відносин, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормами права.
Дані характеристики мають значення не тільки теоретичних формул, але й практичних аксіом, без яких неможлива законність судової діяльності. В пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.1992 р. № 13, звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядку провадження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у повній відповідності з законом [4, с. 10].
Передбачений ст. 1 механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства означає, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені припускають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади наводяться випадки, коли всупереч ЦПК приймається заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються вже після її прийняття суддею. Вважається, що недоліки мають бути виправлені після прийняття заяви, а в такому разі обирається не передбачена Цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична, процесуальна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.
У наведених прикладах не може йти мова про недоліки у чинному законодавстві та необхідність їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи не відіграють ніякої юридичної ролі. Помилки, допущені суддею під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи у передбачених для неї процесуальних формах, у судовому засіданні чи в рішенні суду. Однак при цьому, природно, не може йтися про фактичну процесуальну діяльність.
Такі висновки підтверджуються п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”. Якщо порушення правил ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду [4, с. 11].
Нетипові нормативні приписи, особливо норми-завдання, мають субсидіарний характер, оскільки вказують на обставини здійснення правосуддя у цивільних справах, спрямованість на оптимізацію практики правосуддя шляхом визначення функцій цивільного процесу та об'єктів судового захисту і визначають показник поведінки учасників процесуальної діяльності.
Нормативність завдань цивільного судочинства характеризується також найвищою ієрархічністю, поширеністю на всі справи, які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує єдину спрямованість цивільного судочинства і цивільного процесуального законодавства як комплексної системи процесуальних дій суду й учасників цивільного процесу і системи процесуальних норм та інститутів.
Спрямованість цивільного судочинства визначає його сферу та об'єкт судового захисту у межах цього судочинства, а також відокремлює його від інших форм судочинства.
Суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони постають у зв'язку з необхідністю судового захисту суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права, виникають у зв'язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.
Визначення предметної сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показником функціонування у державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес покликаний здійснювати правосуддя в широкому колі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).
Чинне цивільне процесуальне законодавство в цілому оптимально визначило сферу цивільного процесу, передбачивши можливість судового захисту прав і у відносинах громадян один з одним, і у відносинах громадян із представниками державної влади. Область цивільного процесу профілює його на певну групу суспільних відносин і передбачає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.
Крім зазначених функцій, норми, закріплені у коментованій статті, мають певне значення для тлумачення та застосування окремих норм цивільного процесуального права, хоча в офіційній судовій практиці та роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України такі прецеденти тлумачення відсутні.
3. Система новел інституту доказів і доказування в цивільному процесі
Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 10 ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженність, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.
Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві - процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі [5, с. 264].
Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини - фактичні і юридичні - та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання - встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання - доказування і докази; процесуальна форма пізнання - судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.
Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.
Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення [5, с. 265].
Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 57 ЦПК, за якою доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування, одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом [5, с. 265]. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми - засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація - засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).
Зміст доказів - сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти - дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі - прямого або побічного доказу [5, с. 266].
Процесуальна форма доказів - засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 57 ЦПК (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів [5, с. 266]. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. 60 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 176 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.
В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-, відеозаписи.
Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 58-66, 176-190 ЦПК), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів [5, с. 266].
Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні - характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.
За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами - первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) - відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.
В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів - за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані [5, с. 267]. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм ін и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.