На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Передумови виникнення та загальна характеристика полтичних правових вчень представникв давньогрецької школи софств - порвняльний аналз. Роль, мсце та сторичне значення полтико-правового вчення софств у полтико-правовй думц Давньої Грецї.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Правоведение. Добавлен: 01.06.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


81
Міністерство освіти України
Київський національний університет України імені Т. Г. Шевченка
Кафедра господарського і фінансового права
(заочне відділення)




Дипломна робота
На тему: Школа софістів: уявлення про державу і право.


Студентки: 6 курсу 8 групи
Тетяни Сергіївни Вороніної.
Науковий керівник: Олег Ігорович Верник .



Київ-2008
ПЛАН

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ ПРЕДСТАВНИКІВ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ШКОЛИ СОФІСТІВ
1.1. Загальні риси політико-правових вчень Софістів
1.2. Основні представники політико-правової школи Софістів
РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ СОФІСТІВ
2.1. Предмет та основні питання дослідження в політико-правовому вченні софістів: порівняльний аналіз
2.2. Ролі і місце політико-правового вчення софістів у політико-правовій думці Давньої Греції. Історичне значення вчення Софістів
ВИСНОВКИ
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII-VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими від-носинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне.
На другому етапі, який роз-почався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах вироб-ництва.
В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спри-чинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.
За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феода-лізм та капіталізм у пізнішій Європі. Тільки в Давній Гре-ції недостатній розвиток техніки у процесі розвитку товар-но-грошових відносин перетворив людину на товар.
Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна де-мократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелек-туальної свободи і, зрештою, сформувала особу як су-б'єкта філософського мислення.
Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формування ос-новної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мисли-телів, - проблеми відношення загального і одиничного.
В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно про-довжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не про-тистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях.
Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окресли-ла схему філософського осмислення світу в давньогрець-кій філософії.
Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.
Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.
Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне проти стояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних - все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.
Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрець-кої філософії поділяється на три етапи:
1. VI-V ст. до н. е. Це був період становлення рабо-власницьких полісних демократій. Філософія у формі на-турфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала про-блемою філософії.
2. IV-III ст. до н. е. Саме в цей період відбувся роз-квіт демократії, а в філософії - поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, ети-чної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Аристотель відновлюва-ли його права).
3. III ст. до н. е. - V ст. н. е. Епоха еллінізму та Рим-ської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії - замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.
Приблизно так само розвивалися погляди на державу і право у Стародавній Греції. Десь із VI ст. до н. е. вони почали складатися в окрему систему знань, але, на відміну від східних країн, у Греції цей процес розвивався активніше, держава і право ставали об'єктами дослідження багатьох мислителів і філософських шкіл. Цьому сприяло декілька чинників.
По-перше, Греція мала значний економічний і соціальний досвід. На той час вона проминула декілька форм державності: аристократію, олігархію й демократію, яким було притаманне осібне розуміння сутності держави і права, їхніх ролі й соціального призначення.
По-друге, сформувався певний зв'язок між людиною, державними інститутами і суспільством.
По-третє, в державі склалася певна правова система, було напрацьовано механізм законотворчого і правозастосовного процесів.
По-четверте, це значна диференціація суспільства. Кожен його стан убачав перспективи державного розвитку виходячи з власних інтересів, що знаходило відображення в конкретних теоріях.
Інтерес до грецької філософії, зокрема, до давньогрецької політико-правової думки, виникає з періодичністю, яка відображає зміни, що відбуваються у вітчизняному суспільстві на шляху до демократизації свідомості.
На початку ХХ ст. теоретик філософії права Чернишев В.В. писав, що «…погляд на софістів історично склався під високим тиском Платона і Аристотеля, їх супротивників. Їх твори до нас не дійшли, і ми знаємо лише уривки їх переконань у неточному перекладі. Тільки Гегель і Грот відновили їх репутацію. У англійській літературі панує сприятливе для софістів розуміння їх ролі в історії (Магаффі, Історія класичного періоду грецької літератури, рос. пер., 1883р., т.II, стор.56) [7; c.92]. Навпаки, в німецькій літературі переважає некритичне відношення до них. Виняток становлять Zeller (т.I, стор.1038, видавництво 5-е), і особливо тепер Белох (Історія Греції, т.I, стор.490, рос.пер. 1897р.). В російській літературі є спеціальна монографія Гілярова «Грецькі софісти, їх світогляд і діяльність», 1888. На думку князя С.Трубецького («Метафізика в Стародавній Греції», 1900, стор.402) [7; c.93] навряд чи знайдеться питання, про яке було написано стільки безглуздого, зайвого і непотрібного на всіх мовах європейських, не виключаючи і російської».
Початок ХХІ століття відображає чергову спробу звернення до даного матеріалу, його переосмислення з позиції сучасності.
Теоретично-джерельну базу дослідження складають навчальні посібники з філософії (Бартун М.П., Канке В.А.Причепій Є.М., Степанова А. С.), філософії права, історії політико-правової думки як вітчизняних, так і зарубіжних авторів (Алексєєв С.С., Сінха С.П., Малінова І.П. та ін.), монографії з історії Античної Греції, її політичної організації та державного устрою, розвитку науки, культури, педагогіки в Давній Греції тощо (Андрєєв Ю.В., Бергер А.К., Фюстель де Куланж Н.Д. та ін.), окремі публікації з питань дослідження (Мачін І.Ф., Кошеленко Г.А.), а також філософські словники.
Актуальність дослідження обумовлена, по-перше, практичною відсутністю глобальних досліджень, присвячених філософії представників школи софістів; по-друге, необхідністю осмислення досягнень античних філософів у сучасних умовах побудови демократичної держави.
Головною метою дипломної роботи є політико-правовий аналіз вчення софістів про державу та право.
Об'єктом дослідження є загальні ідеї філософської школи Софістів щодо політики, держави та права.
Предметом дослідження є політичні вчення представників філософської школи Софістів щодо політики, держави та права.
Новизною дослідження є спроба комплексного аналізу філософської думки софістів, зокрема, їх поглядів на політику, державу та право.
Методологічною основою дослідження є історичний, історико-правовий, порівняльний, порівняльно-правовий, аналітичний методи дослідження.
Основні завдання дослідження полягають у:
- аналізі передумов виникнення давньогрецької філософської школи софістів
- визначенні загальних рис політико-правових вчень основних представників школи софістів,
- проаналізувати сутність політико-правового вчення софістів, його предмет та основні питання дослідження,
- висвітленні ролі і місця політико-правового вчення софістів у політико-правовій думці Давньої Греції та історичного значення вчення Софістів.
Робота має наступну структуру: вступ, 2 розділи, 1 - присвячено дослідженню передумов та загальних положень політико-правових вчень представників школи софістів, 2 - розкриває сутність, предмет та основні питання в політико-правовому вченні софістів та ролі, місце, історичне значення політико-правового вчення софістів у політико-правовій думці Давньої Греції, висновки, перелік використаної літератури.
Софісти були першими в історії професійними фахівцями з суспільствознавства, які вчинили політику і економіку, вони гаряче прагнули подолати стародавні помилки у боротьбі, яку вони почали проти всього. Ця тема є позитивним прикладом для всього народу, адже софісти показали те, що в людині є те, що дозволяє їй бути вільною, але з іншого боку їхня свобода розсудлива.
РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ
ПРЕДСТАВНИКІВ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ШКОЛИ СОФІСТІВ
1.1. Загальні риси політико-правових вчень Софістів

Виникнення школи софістів як суспільного руху було викликано зміцненням демократичного ладу Афін в другій половині V ст. до н.е.
В середині I тисячоліття до н.е. в Греції завершується перехід до рабовласницького ладу. На характер і терміни цього переходу вирішальну дію надала досить рано сформована у греків морська торгівля - її розвиток стимулював зростання міст і створення грецьких колоній навколо Середземного моря, прискорив майнове розшарування суспільства. Завдяки жвавим зв'язкам з іншими країнами торгові центри Греції перетворилися на могутні центри культури, куди стікалися новітні досягнення в сфері техніки, природознавства, писемності і права.
Соціально-політичний лад Стародавньої Греції був своєрідною системою незалежних полісів, тобто невеликих, іноді навіть крихітних держав. Територія полісу складалася з міста і прилеглих до нього селищ. За підрахунками сучасних істориків чисельність вільного населення полісу рідко досягала 100 тис. чоловік [40; c.21].
Найважливішим досягненням суспільної думки греків в століття класики з'явилося вироблення вчення про державу і право.
Розвиток політичної думки в Стародавній Греції, як і в інших суспільствах, йшов паралельно з розвитком самого політичного життя. Кінець кінцем рух ідей в тій, що цікавить нас зараз сфері визначався зрушеннями у сфері соціально-економічній - цій основі основ будь-якого суспільства [19; c.266].
Відчутніші імпульси виходили зі сфери соціально-політичної і економічний прогрес набирав темпи, приводив до зміни структури і загострення відносин між тими групами, що складають класове суспільство, яке розвивається, зокрема в архаїчну епоху, - між народом і знаттю, а в класичну - між демократією і олігархією.
Але безпосередній поштовх до народження політичної теорії дала антична держава, яка формується, з її специфічними інститутами - писаними законами і цивільними органами влади - і відповідним їй уявленнями, з її проблемами, внутрішніми і зовнішніми, і обумовленими необхідністю їх рішення більш менш відвернутими спекуляціями.
У стародавній Греції і Римі склалося суспільство, не схоже на суспільства інших країн старовини. Стародавні греки називали його словом «поліс» і бачили в наявності у себе саме такого суспільства: головна відмінність еллінів від варварів, які не мали полісу. Вслід за німецькими вченими XIX ст. слово «поліс» часто переводиться як місто-держава. У зв'язку з цим головна особливість античного життя бачиться в тому, що кожне місто було самостійною державою, яка жила за своїми власними законами (автономія). Найважливішою її характеристикою виступає наявність акрополю, стенів, агори, громадських будівель і т.п. При цьому звертає особливу увагу на те, що античне місто в своїй основі було не промисловим (ремісничим) або адміністративним центром, а поселенням землеробів, створеним для оборони від ворогів. І пізніше в більшості полісів сільське господарство переважало над ремеслом, а землероби були основою античного суспільства, найбільш поважною його частиною.
Одночасно з таким розумінням полісу сучасні вчені повертаються до уявлень про нього самих стародавніх греків, які вважали, що поліс - це не стіни, а перш за все люди, цивільний колектив. Римляни називали своє суспільство об'єднанням громадян (civitas від латинського слова civis - громадянин) або просто римським народом (populus Romanus). Тому слово «поліс» можна переводити як цивільну общину [25; c.304].
Поліс був як би єдністю в трьох особах: держава, місто, община. Найважливішу, таку, що визначає всі сторони суспільного життя античної державності складав її громадський характер. Порівняно невеликі розміри первинних античних міст, які виникли для охорони від сусідів власних земельних угідь, визначали цінність для суспільства кожного його члена. Тому існувала ціла система взаємних прав і обов'язків між суспільством і особою. Найважливішими з цих взаємозв'язаних прав-обов'язків були а) право на земельну власність, б) участь в захисті рідних рубежів і в) участь в політичному житті, тобто в управлінні суспільством. Людина, яка володіла цими правами, вважалася громадянином. Як і поліс, античний громадянин був єдиний в трьох особах: власник, воїн і володар політичних прав (політика від слова «поліс»).
Права громадянина були і його обов'язками, зневага ними могла спричинити позбавлення громадянства або інше покарання. Цивільний статус - одне з високих досягнень античної цивілізації, повторене лише західноєвропейським суспільством нового часу. У інших суспільствах старовини і середньовіччя ступінь залучення населення до власності, військової справи і управління був обумовлений жорстко фіксованим становим статусом або залученістю до державного апарату. Тому єдність суспільства відступала перед станово-класовим розподілом. У античному колективі само суспільство виступало в ролі апарату управління, становий розподіл був лише намічений, а рівність членів цивільної общини (тобто їх єдність), навпаки, підкреслювалася правом і суспільною психологією [29; c.210].
Невеликі розміри полісів дозволяли зробити дотримання права і обов'язків усередині цивільного колективу достатньо ефективним. Станово-класовий розподіл був як би виведений за межі цивільного суспільства. В період виникнення античного суспільства кожен громадянин мав в своєму розпорядженні земельну ділянку, на яку держава забезпечувала йому право власності. Він міг продати, подарувати, заповідати свою землю, але тільки в межах свого цивільного колективу, тільки своїм співгромадянам. Цивільний колектив в цілому як би здійснював верховний контроль за власністю своїх співгромадян. Тому антична форма приватної власності мала свого роду двоєдиний характер: власником засобів виробництва виступав окремий громадянин і в той же час цивільний колектив в цілому. Останній здійснював своє право власності найчастіше у формі верховного контролю за її розподілом, користуванням і охороною.
Але іноді держава сама тримала в своїх руках частину власності, не розподіленої серед громадян, і отримувала з неї дохід, який йшов на потреби всього цивільного колективу. Такою державною власністю в Римі був ager publicus (суспільне поле), до складу якого увійшла земля в завойованих римлянами країнах (провінціях). У Афінах державною власністю були срібні копальні Лавріона. Державна власність могла здаватися в оренду, але тільки громадянам [60; c.26].
У разі наявності державного фонду землі він служив резервом для наділу ділянками сімей громадян, які їх не мали. На цій основі громадяни могли вимагати від держави землі, і держава за звичай адекватно реагувала, оскільки саме державою було об'єднання тих же громадян. Цими вимогами, що періодично поновлювалися, стимулювалося завоювання римлянами Італії. Грецькі поліси, які мали мало родючої землі, шукали її для своїх громадян по всьому Середземномор'ю, заснувавши колонії [36; c.117].
Велика грецька колонізація VIII-VI ст. до н.е. розсунула межі еллінської полісної цивілізації, стимулювала саме цією потребою в землі. Лише спартанці знайшли її недалеко від Лаконіки, завоювавши сусідню Мессенію. У стародавній Спарті до складу державного фонду була включена вся земля. Громадяни-спартіати отримували рівні участки-клери, які вони не могли відчужувати. Держава ж забезпечувала спартіатам і робочу силу на їх клерах у вигляді рабів-ілотів. Тому спартіати, єдині зі всіх еллінів, були звільнені (відчужені) від трудового процесу, присвячуючи своє дозвілля суспільним і військовим заняттям. Громадянин був зобов'язаний шанобливо відноситися до своєї власності, особливо на землю. Земля і праця на ній розглядалися як найважливіше джерело добробуту і гідного життя. У античному суспільстві зберігалися рецидиви архаїчної психології, заснованої на відношенні до землі як до сакрального об'єкту. Тому праця на землі розглядалася як справа чести античного громадянина, а не засіб збагачення. Розбагатіти можна було швидше на торгівлі, ремеслі, лихварстві, війні. Землеробська ж праця служила демонстрацією якостей гідного громадянина. Він розглядався як праця першого сорту, тоді як ремесло, торгівля і інше, не дивлячись на велику прибутковість, були заняттями другого сорту. Ці заняття були властивіші чужоземцям і рабам. З цієї причини античні громадяни прагнули використовувати своїх рабів (чужоземців, найчастіше варварів) на допоміжних роботах, залишивши працю на землі за своєю сім'єю.
Зростання багатства, звичайно, незабаром призвело багато з них до необхідності допуску до землеробства і рабів. Але це обставлялося відповідним чином. На ранньому етапі раби допускалися до сімейних культів і свят, що дозволяло розглядати їх як молодшу частину сімейного колективу (тобто як своїх). У Римі, де сільськогосподарське використання рабів досягло найвищого в античності розквіту, раби, що працювали в маєтку, були організовані в подібність сімейного колективу, який так і називався «сільська спільнота» [53; c.73].
Зазвичай рабське прізвище римського сільського маєтку - вілли - було невеликим. Воно налічувало 9-15 чоловік рабів чоловіків, не рахуючи жінок і дітей, що порівняно з патріархальною сім'єю і не мало нічого спільного з абстрактним уявленням про десятки і сотні рабів на римських плантаціях-латіфундіях. Організоване життя такого «фамільного» колективу було відповідним чином. На чолі його стояв досвідчений раб - вілік, що заміщав для своїх підлеглих господаря, що зазвичай жив в місті. Його співмешканка, віліка, була аналогом матері сімейства. Обов'язки віліка полягали не тільки в організації трудового процесу і звіті перед паном, але і в турботах про потреби і здоров'я кожного раба - члена спільноти [31; c.84]. Таке відношення до рабів визначалося тим фактом, що в римському праві раб під владою пана формально був рівний синові під владою отця. Для домовладики відмінності між його підвладними були менш значущими, чим факт їх підлеглості йому. Тому римськими юристами раб розглядався не тільки в категорії речей, але і в категорії осіб, підлеглих чужій владі.
Наявність дбайливого відношення до землі сприяла підйому агрикультури на античному світі. З іншого боку, держава наглядала за обробкою громадянами їх землі. У Римі, якщо ділянка не оброблялася протягом двох років, держава могла передати її іншому громадянинові без всякої компенсації.
Таким чином, двоєдиний характер античної форми власності на землю був рухомою рівновагою між інтересами цивільного колективу і окремого його члена. У одних державах, подібно до Спарти, могла домінувати колективна (державна) власність на землю. У інших, подібно до Афін, - приватна. У третіх, як в Римі, був сильний і той, і інший принцип. Володіючи всією повнотою влади і контролю за своїми членами і ресурсами на своїй території, античний цивільний колектив виступав як суверен. Тому невід'ємним атрибутом античного політичного життя було народне зібрання. У Афінах воно називалося екклесія, в Спарті - апелла, в Римі - коміції. У різних цивільних общинах повноваження народного зібрання були різні, і воно по-різному співвідносилося з іншими органами управління - радою полісу, посадовими особами. Це співвідношення визначало характер політичного устрою. У разі верховенства народного зібрання встановлювалася демократія. При верховенстві ради (геруссія в Спарті, сенат в Римі) - аристократія (влада кращих) або олігархія (влада небагато). Верховенство посадових осіб зазвичай виражалося у формі монархії у вигляді царської влади (монархія, заснована на згоді) або тиранія (монархія, заснована на насильстві) [42; c.312].
Але у будь-якому випадку номінальним верховним авторитетом володіли збори як носій цивільного суверенітету. Вони здійснювали його або самі, як при демократії, або передовіряли іншим органам, задовольняючись лише формальним схваленням їх рішень, як це було в Спарті. Спартіати висловлювали свою думку гучністю крику: якщо ж вони не задовольняли посадових осіб, збори просто розпускали до наступного разу. Але без схвалення зборів рішення не вважалося дійсним. З цієї причини багато вчених вважають, що в полісному ладі була закладена тенденція до демократії, хоча вона і не скрізь реалізовувалася. На практиці ж справа йшла складніше. Грецькі мислителі (Платон, Аристотель, Полібій і ін.) найбільш оптимальною політичною формою вважали змішаний лад, заснований на компромісі між народною масою (демократія) і кращими людьми (аристократія), інтереси яких виражав одноосібний правитель (монархія). Аристотель називав таку форму - політія. Полібій вважав, що найбільш наближеним до такого роду соціально-політичного ідеалом був республіканський лад римлян, в якому демократичний елемент воплотився в коміціях, аристократичний, - в сенаті, а монархічний - в консульському магістраті [1; c.53].
Такий погляд був обумовлений історичним розвитком античної цивільної общини. Рівність громадян, політичною формою якої була демократія, прийшла на зміну архаїчному суспільству, в якому панувала родова аристократія. У свою чергу, суспільний лад класичної епохи античного громадянства, який доводився в Греції на V в. до н.е., а в Римі на II-I ст. до н.е., було змінений суспільством, в якому у влади встали крупні приватні власники (олігархи). Тому рівність громадян в античності була пануючим соціальним принципом, а реально в античному громадянстві завжди існували аристократи і багачі, які грали чималу роль в політичному житті. Навіть такі захисники інтересів простого народу (демосу і плебсу), як Перикл в Афінах або брати Гракхи в Римі, були аристократами за походженням. Краще виховання, освіта, наявність коштів, дозвілля і збереження архаїчних корпоративних інститутів (патронат-клієнтелла в Римі, гетерії в Греції) дозволяли представникам аристократії домінувати в політичному житті при будь-якій формі політичного ладу. Не випадково, не дивлячись на найбільш розроблену практику народних зібрань в Римі, представлених трьома видами коміцій, - куріатними, центуріатними і трибутними, римська республіка фактично управлялася нобілями-аристократами [52; c.165].
Такому положенню сприяв двоєдиний характер античної форми власності. На практиці цивільний колектив міг давати великий простір розвитку приватної власності і ініціативи. Вони створювали не тільки сприятливі умови для розвитку економіки, але і кращі передумови для демократії. Громадяни - індивідуальні власники були зацікавленіші в участі в суспільному управлінні. Там же, де акцент робився на контролі суспільства за власністю (як, наприклад, в Спарті, де приватна власність була взагалі скасована), потенції економічного розвитку скорочувалися. Одночасне суспільство набувало застійної, архаїчної зовнішності, а в політичному житті панувала традиційна аристократія, яка здійснювала контроль за суспільними ресурсами. Громадяни, не володіючи економічною самостійністю, не були зацікавлені і в особистій участі в управлінні.
Особливістю античного політичного ладу була невідокремленість державного апарату управління від суспільства. Не існувало особливого класу управлінців, фахівців-адміністраторів. Найважливіші функції управління виконували самі громадяни, зазвичай на виборній основі. Це мало свої плюси і мінуси. Лише порівняно нечисленний колектив міг дозволити собі обходитися такою організацією управління, що в принципі заперечувало необхідність спеціалізації в цій справі. Але це створювало уявлення про суспільне життя як загальну турботу, загальну справу (римське слово «республіка» буквально означає загальну справу), породжувало ідеологію злитої згуртованості громадян з колективом. Проте, оскільки виборні посади (магістрати) не оплачувалися, реальну участь в управлінні могли дозволити собі досить заможні люди. Це підвищувало роль аристократії, представники якої через свій історичний статус суспільної еліти були підготовленіші до того, щоб вести за собою маси [50; c.287].
Повноцінна участь в політичному житті всіх громадян, тобто демократія, була порівняльно дорогою установою. Тому далеко не всі поліси могли дозволити собі повний її розвиток, відволікаючи громадян-селян від господарських турбот. Лише унікальна ситуація в Афінах, яка висунула їх в результаті перемоги над ксерксом і політики Фемістокла на роль політичного лідера всієї Еллади, дозволила їм використовувати на свої внутрішні потреби гроші своїх союзників. Перенесення в 454р. до н.е. казни Делосського морського союзу до Афін був таким же закономірним, наскільки і корисним для афінян явищем. За рахунок союзників Перикл ввів роздачу грошей на відвідини театру (теорікон), набував хліба для громадян, відбудовував Акрополь, даючи можливість городянам запрацювати на будівництві, оплачував виконання посад. Пізніше в Афінах навіть була введена оплата відвідин народних зібрань. Іншими словами, демократія для афінських громадян мала і оборотну сторону у вигляді їх колективного тиранії або диктатури над сотнями полісів, які були афінськими союзниками і неодноразово прагнули порвати з ними [3; c.79].
Так само і розвиток політичної активності римських громадян на коміціях і зібраннях оплачувався експлуатацією ними їх італійських союзників і повністю позбавлених яких би то не було політичних прав жителів провінцій за межами Італії, а так само за рахунок грабежу завойовуваних народів.
Проте майже всі форми управління в античних державах забезпечували своїм громадянам набагато більшу свободу участі в політичному житті (і в приватних справах), чим суспільні системи інших стародавніх держав. Особливо це очевидно для полісів, в яких встановлювалися демократичні режими. Під демократією зазвичай розуміють такий суспільний лад, при якому, з одного боку, панує воля більшості громадян і кожен громадянин має свою частку в управлінні, а з іншого, кожен громадянин в значній мірі вільний жити на свій розсуд. Аристотель в «Політиці» писав, що «…демократія зазвичай визначається двома ознаками: зосередженням верховної влади в руках більшості і свободою... А однією з умов свободи є по черзі бути керованим і правити...» [6; c.47].
Розвиток в античності колективних форм управління, особливо при демократії, створював сприятливі умови для ораторського мистецтва. Антична культура була культурою усного слова. Видатні оратори Греції і Риму (Ісократ, Демосфен, Демад, Катон, Гортенцій, Цицерон, Цезар) були в той же час і крупними політичними діячами. Вибір на суспільні посади був пов'язаний з боротьбою претендентів і голосуванням. Кандидати (у Римі так називалися претенденти посад, будучи носіями біленої тоги - кандіди) були зобов'язані шукати прихильності народу і уміти його завоювати. Для цієї мети було недостатньо перед виборами привітно потискувати руки рядовим виборцям, називаючи їх по імені за допомогою раба-номенклатора.
У античній Греції людське суспільство вперше стало об'єктом професійного вивчення: зумівши поглянути на себе з боку, людина опинилася здатною виділити себе зі світу природи і протиставити себе їй. Управління античними суспільствами здійснювалося за допомогою виборних органів. Античні магістрати були тимчасовими, переважно річними. Посадових осіб відправляли посади зазвичай не поодинці, а по двоє, троє і більш, тобто колегіально. Участь в управлінні розглядалася як служіння суспільству. «Слуги народу» повинні були бути гідними людьми, здатними виконувати покладені на них повноваження. Афінські громадяни обговорювали поведінку кожного кандидата: чи шанує він батьків, чи ніс військову службу, чи виконував фінансові обов'язки по відношенню до держави і т.п. Вважалося похвальним, щоб кандидат давав звіт перед виборами про все своє життя. Поширений був і віковий ценз на участь в управлінні. У Римі існував певний порядок заняття посад - «сходи магістратів». На нижчу посаду квестора можна було претендувати тільки після 27 років, а консулом можна було стати після 40-42 років. У управлінні повинні були брати участь зрілі люди. Спартанці знаходили повні політичні права після 30 років [4; c.206].
Античне суспільство засуджувало перевищення повноважень і особливе прагнення до єдиновладдя. Одним з найсильніших звинувачень, що часто використалися (і майже завжди успішно) в політичній боротьбі, було звинувачення в прагненні до тиранії в Греції і до царської влади в Римі. Для запобігання такому прагненню в Афінах був установлений спеціальний «суд череп'я» - остракізм. Круг повноважень магістратів був чітко обкреслений. Засобом запобігання їх самоправству зазвичай виступала звітність магістрату перед громадянами. У Римі після складання магістратом повноважень кожен громадянин міг вимагати у нього звіту у вчинених справах і притягнути до суду, якщо було допущено порушення законності або діяльністю магістрату завдані збитки римському народу.
Наявність в античних державах цивільного ополчення замість професійної армії і виборних магістратів замість фахівців-чиновників деякими сучасними ученими вважається ознакою відсутності в античному суспільстві справжнього державного апарату, а отже, і зрілої держави. Навіть античне жречество не було особливим станом або корпорацією, а мало функціональне значення для спілкування громадян і суспільства з богами. Жерців державних богів, як і магістратів, вибирали, але на триваліший термін або довічно. Такий порядок свідчить про слабо виражений в античному суспільстві суспільний розподіл праці і спеціалізації. Він націлював громадянина бути фахівцем, так би мовити, «широкого профілю»: в рівній мірі і воїном, і політиком, і господарем [51; c.402].
Громадський характер античної державності був пов'язаний з обмеженою чисельністю цивільного колективу, як би протиставляв себе зовнішньому світу. Не всі жителі полісної території мали цивільні права. В принципі їх не могли мати чужаки, люди що переселилися ззовні. Такими були раби, що приїхали з інших міст, у якихось справах чужоземці (ксени в Греції і перегріни в Римі), а також негромадянин, які постійно жили на міській території (метеки, перієки в Греції). Всі вони могли бути представлені в діловому і суспільному житті тільки через громадян. Для рабів такими представниками були їх пани. Звичай гостинності став в античності широко поширеним правовим інститутом, що полегшував контакти громадян різних держав. Метеки, що постійно жили в античних містах з часом отримали від цивільного колективу право займатися ремеслом, торгівлею, лихварством і т.п. За це вони платили особливий податок. Проте їх не допускали до землеробства, військової справи і політики - основних занять громадян. Також і діти і дружини громадян були залучені до цивільного життя через своїх батьків і чоловіків. Жінки в античності були повністю виключені з прямої активної участі в суспільному житті. У грецькому театрі, що виконував важливу суспільну функцію, навіть жіночі ролі гралися чоловіками. Лише гетери в Греції були допущені в суспільство чоловіків і могли якось впливати на нього. Проте їх вплив був лише неформальним і ніяк не був конституйований політично. У Римі існувало лише одне виняткове положення для жінки - весталка, жриця богині вести, яке давало його владарці деякі, втім не дуже істотні, права втручання в суспільне життя [2; c.312].
Чисельність населення античних міст-держав була невеликою. Більшість з них налічували по 1000 - 5000 громадян, і лише деякі були значно великими. За підрахунками сучасних учених, в Афінах близько 400 р. до н.е. було 60-100 тисяч громадян, 15-25 тисяч метеків і 40-60 тисяч рабів. У Спарті близько 371р. до н.е. передбачається інше співвідношення: 7-9 тисяч спартіатів, 40-60 тисяч перієків і 140-200 тисяч ілотів. У епоху кризи полісного ладу, створюючи проект ідеального полісу, Платон як оптимальне число громадян прийняв цифру в 5040 чоловік.
Наповнена правами обмеженість чисельності створювала ореол привілейованого громадянства, наповнювала душі античних громадян гордістю своїм полісом і прокреслювала в них чітку грань між своїми (громадянами) і чужими (негромадянами). Тому, коли під впливом економічних зрушень почалися об'єднувальні процеси, в Греції не склалася загальноеллінська держава, а виникали союзи автономних полісів: Афінський морський союз, союз Пелопонесський, Фессалійський союз, Беотійський союз, союз Ахейський, Етолійський союз. Також і цивільна община Риму, підкоривши Італію, не стала столицею Італійської держави, а уклала з кожним з підлеглих народів або общин союз. В результаті такої політики, що виражалася принципом «розділяй і володарюй», оформилася Римсько-італійська конфедерація, в якій цивільні права мали в своєму розпорядженні тільки римляни. Не маючи спеціального апарату управління, римляни майже не втручалися у внутрішнє життя підлеглих общин, забезпечивши їм самоврядування. Це надало сильний вплив на римську, а потім і європейську цивілізації, яка виросла на її ґрунті. З часом міський лад в Італії (з I ст. до н.е.), а потім в римських провінціях (з III ст. н.е.) був уніфікований за зразком античної цивільної общини. Римляни поширювали в своїх провінціях лад самоврядних міст, громадяни яких були зобов'язані брати участь в суспільному житті і управлінні. Така участь розглядалася як служіння, обов'язок (munus) на користь суспільства. Тому такі міста називалися муніципіями, а їх лад - муніципальним. За століття існування Римської імперії населення територій, що потрапили під римське панування, було «виховане» римським правом в пошані до особи громадянина, приватної власності, до традицій колективного вирішення загальних справ (самоврядування) і т.п.
Найважливішими громадськими рисами є прагнення до однорідності, подібності і взаємодопомога. У античному суспільстві вони виявляються в різних формах. Вже до кінця архаїчної епохи в грецьких полісах і в Римі склалася система взаємних зобов'язань між громадянами і колективом в цілому. Громадяни залежно від свого майнового стану мали повинності (літургії в Греції, munus в Римі) на користь суспільства. Тому облік майнових можливостей громадян, що виступав у формі періодично цензів, що проводився, був дуже важливий в античних державах. У Афінах він був введений при Солоні, в Спарті - при Лікурзі, в Римі - при Сервії Тулії. Пізніше в Римі була встановлена навіть спеціальна посада цензора, що стала найважливішою, разом з консулатом, магістратом. В обмін на виконання громадянами обов'язків цивільний колектив повинен був забезпечити їм пристойне існування [5; c.117].
Держава була зобов'язана утримувати своїх громадян. Тому навіть залишивши свої заняття каменяру Сократ відчував себе в рідному афінському полісі достатньо комфортно, ніде не працюючи і проводячи час в бесідах на ринку. У Римі з часом навіть сформувався цілий суспільний прошарок з таких, що паразитували на державний рахунок громадян - люмпен-пролетаріїв. Задоволення їх інтересів було важливим способом залучення на свою сторону їх голосів під час виборів. Тому грецькі і римські політики піклувалися про ввезення зерна, яке розподілялося тільки між громадянами: роздавалося безкоштовно або продавалося за символічними цінами. У Афінах Перикл зумів на 15 років забезпечити собі посаду першого стратега після того, як гарантував правильну роздачу хліба, дарованого в 444р. до н.е. єгипетським правителем Псамметіхом афінським громадянам. У Римі введення хлібних роздач зробило найпопулярнішим політиком плебейського трибуна Гая Гракха, що відтіснив на якийсь час на політичній арені консулів і сенат. У 68р. до н.е. Гней Помпей Магн зумів в короткий термін розгромити піратів Середземномор'я, що паралізували підвезення хліба до Риму, і надовго став першим і улюбленішим політиком в Римі.
Існували і інші форми турботи держави-общини про своїх громадян. Організовувалися вигідні будівельні роботи, які давали заробіток городянам і забезпечували місту (тобто тим же його громадянам) можливість користуватися плодами своєї праці. Отримувалися, у тому числі і за допомогою війн копальні цінних металів або будівельного каменю, доходи від яких йшли на потреби громадян або прямо ділилися між ними. Такими були срібні копальні Лавріону і золоті копальні Пангея для Афін, срібні копальні Іберії для Риму.
Особливу турботу держава проявляла про своїх громадян-селян. Брак землі - одна з основних проблем античності. Антична держава була зайнята постійними пошуками землі для громадян. У Греції основним способом вирішення аграрного питання стало виведення колоній на вільні території, чим займався весь полісний колектив в цілому. Іноді, як наприклад під час Мессенських воєн Спарти, античні держави прагнули вирішити проблему земельного голоду за рахунок відняття землі у сусідів. Однією з основних причин римських завоювань в Італії була необхідність забезпечити землею масу громадян з числа плебеїв. У тих, що стають їх союзниками італійських общин римляни відбирали від третини до двох третин землі. Ці землі складали резервний суспільний фонд - суспільне поле (ager publicus) - з якого проводився наділ римських громадян.
Будучи гарантом благополуччя своїх громадян, антична держава займалася організацією їх дозвілля. Кожен грецький поліс мав загальногромадянські свята, участь в яких підтримувала відчуття злиття пересічного громадянина з суспільством його співгромадян. З присвячених свят Діонісу розвинувся грецький театр, такий популярний на античному світі. При Периклі в Афінах була створена спеціальна казна, з якої бідні громадяни отримували гроші на покупку театральних квитків, - казна теорикона. Римлянам більше подобалися гладіаторські бої і цькування звірів в цирках і амфітеатрах. Римські імператори влаштовували для співгромадян грандіозні видовища, на організацію яких витрачалися колосальні кошти. Держава просто зобов'язана була витрачати кошти, що були у неї, на суспільні потреби. Тому гасло римського люмпен-пролетаріату «хліба і видовищ!» був закономірний і виправданий [9; c.302].
Така суспільна атмосфера робить зрозумілим, чому невід'ємною частиною античних міст були такі суспільні заклади, як стадіони, гімнасії, палестри, терми, театри, амфітеатри, цирки, іподроми і т.п. Лице античного міста складали не адміністративні будівлі або палаци правителів, а громадські будівлі, портики для відпочинку і ділових зустрічей громадян, площі (агора в Греції, форум в Римі) для зборів і громадські храми. Орієнтація цивільної общини на рівність призвела до появи в античному суспільстві інститутів, що згладжували майнове розшарування. Багаті співгромадяни обкладалися спеціальними почесними повинностями на користь суспільства. У Греції вони називалися літургії. За свій рахунок спроможні громадяни влаштовували суспільні свята і ігри, готували театральні трупи і постановки, споряджали військові кораблі і т.п. Таким чином вони розтрачували частину накопиченого майна і грошей, а користувалися цим всі громадяни, у тому числі і малозабезпечені. В період розквіту полісного життя такі витрати давали багатим авторитет і престиж, який використовувався потім в політичному житті. Навіть відправлення виборних державних посад античними громадянами може розглядатися як вид таких почесних обов'язків перед суспільством. Римляни називали таке тимчасове служіння суспільству на будь-якій посаді терміном честь (honor).
У епоху кризи полісного ладу, з падінням престижу полісного життя багаті громадяни почали ухилятися від виконання літургій і заняття суспільних посад, приховувати своє майно, переводити нерухомість в гроші і скарби. З'являється особлива категорія людей (сикофанти), що зробили засобом існування і навіть збагачення виявлення таких таємних багачів і донос на них народу.
У Римі обов'язковою сходинкою на шляху до вищого магістрату консула були посади еділа і претора, які розпоряджалися міськими справами. Еділ займався постачанням міста продовольством, міським впорядкуванням, організацією свят, видовищ, гладіаторських боїв. Від його старанності залежала прихильність народу під час наступних виборів, а отже, подальша кар'єра. Міські кошти були зазвичай обмежені. Тому римські магістрати, шукаючи схвалення народу, розтрачували на видовища і впорядкування особисті кошти і забиралися в борги. Борги Гая Юлія Цезаря після його претури були такі великі, що кредитори не хотіли відпускати його з Риму до Іспанії, яку він отримав в управління як нагороду за безкорисливість.
Періодично видавалися закони проти розкоші, введення земельного максимуму, що перешкоджав надмірній концентрації землі в одних руках. Цивільний колектив, що затверджував такі норми, виходив з установки на майнову рівність своїх громадян, хоч би відносно однаковий рівень їх добробуту. Тому полісний цивільний лад залишався міцним до тих пір, поки основна маса громадян зберігала майновий достаток середніх селян. Вихід за ці майнові межі був чреватий розпадом самої основи античної цивільної общини - середнього класу селян-власників.
Ставши пануючою суспільною нормою, установка на економічну рівність породжувала суспільну психологію, орієнтовану на помірність, середній рівень, усередненість. «Нічого понад міру» - це належить афінському мудрецеві Солону, одна з максим античного миру була освячена авторитетом бога Апполона, що символізував у греків впорядковане знання і організацію суспільного життя. Накреслене над входом в один з найшанобливіших храмів Аполлона в Дельфах цей вислів ніс в собі повчальне навантаження, розраховане на численних паломників. Антична громадська думка засуджувала тих, хто копив багатства, як і тих, хто вів дозвільний спосіб життя. Цивільний колектив тримав під контролем добробут своїх громадян. Цій меті служив ценз, що періодично проводився.
Особиста ініціатива античних громадян була допустима лише в строго лімітованих інтересами колективу рамках. Складалася парадоксальна ситуація. Забезпечуючи громадянинові початковий мінімум для саморозвитку, античне суспільство було здатне породити сильних і незалежних осіб, вільних в своєму прагненні застосувати особисті здібності на благо собі і суспільству. Проте суспільство з підозрою відносилося до осіб, чиї здібності або устремління виходили за рамки честолюбної посередності. У епоху ранньогрецької тиранії проводилося свідоме винищування кращих людей (аристократія = влада кращих). Афіняни винайшли особливий спосіб нейтралізації найбільш здатних - остракізм [8; c.114].
Доля більшості видатних греків і римлян епохи розквіту цивільного ладу вражає невдячністю суспільства до особи. Мільтіад, який командував греками при Марафоні, помер у в'язниці. Фемістокл, що переміг ксеркса при Саламіні, був вимушений до нього ж і бігти від переслідування співвітчизників і помер у вигнанні, примушуваний воювати проти греків. Спартанський цар Павсаній, переможець при Платеях, остаточно вигнав персів з Греції, був вбитий з підозри в прагненні до тиранії. Перикл, після тридцятирічного лідерства в Афінах і п'ятнадцятирічного перебування на посаді першого стратега, не був переобраний після першої ж невдачі у війні. Блискучий учень Сократа і племінник Перикла Алкивіад, який повернув могутність Афінам після сіцілійського розгрому і майже виграв для афінян війну із спартанцями, був вигнаний після незначної невдачі його помічника. Лісандр, який встановив спартанську гегемонію у всій Греції, не тільки піддавався приниженням з боку тих же спартанців на чолі з царем Агесілаєм за своє походження від ілотки, але і фактично був позбавлений визнання співвітчизників за свої заслуги. Геніальний Сократ, якого дельфійська піфія визнала наймудрішим серед еллінів, був засуджений до страти фактично за те, що вивчав жити своїм розумом. Великий Сципіон Старший, перемога якого над Ганнібалом змінила хід не тільки римської, але і світової історії, був вимушений в розквіті літ виїхати назавжди з Риму із-за цькування представників середнього класу, що не «страждали геніальністю», що принижувало його.
Плідніше можна було проявити себе за межами досяжності своїх співгромадян. Тому найбільш енергійні з греків відправлялися колонізувати невідомі землі, вільні від тиску традицій. Багато хто з них жив метеками в чужих полісах, плативши за особисту свободу особливий податок на користь общини, що прийняла їх (метейкіон). Саме тому метеки часто мали більше грошей, чим громадяни, і більшою мірою захоплювалися розкішшю побуту. По-справжньому проявити свою енергію і кмітливість можна було тільки в заняттях, не повною мірою контрольованих співгромадянами. Наприклад, в морській торгівлі, на війні, займаючись відкупами в далеких провінціях і т.п. Це, звичайно ж, не сприяло ні прогресу античної економіки в цілому, ні зростанню добробуту окремих античних громадян.
Тому в епоху розквіту античного ладу навіть багатющі з греків жили відносно скромно, особливо порівняно з сучасною їм східною знаттю і владиками. Розповідають, що під час битви при Іссі Олександр Македонський, вихований греком Аристотелем в пошані до полісних чеснот, вбігши в захоплений похідний намет персидського царя Дарія, зупинився уражений її розкішшю і вигукнув: «Так от, що означає царювати!» Македонські царі, що тільки підкуповують своїм золотом половину Греції, виглядали «жалюгідними провінціалами» в порівнянні з царем Персидської держави. Таким ж був добробут і римлян в епоху розквіту їх республіканського ладу. Знаменитий переможець Ганнібала Публій Корнелій Сципіон Африканський жив на віллі, яка здавалася на подив простенькою сучасникам перших римських імператорів. Але суспільне схвалення викликали ті, що бідніють або не зуміли пристосуватися до нових економічних умов аристократичні роди ніби Емілієв, представник яких Луцій Емілій Павло після перемоги над македонянами при Підні з багатющої здобичі узяв собі тільки бібліотеку царя Персея (і ту не для себе, а для виховання синів). Його син Сципіон Еміліан навіки став кращим зразком римської чесноти і заразом першим розповсюджувачем стоїцизму в Римі [18; c.119].
Звеселяння римської знаті епохи кризи республіки, такі наприклад, як бенкети Лукулла, відомі нам перш за все тому, що викликали засудження сучасників. До речі, будучи блискучим полководцем, Луцій Ліциній Лукулл так і не зумів зробити гідну цивільну кар'єру не в останню чергу із-за своєї пристрасті до розкоші. У більш ранню епоху, коли багатства переможених країн Сходу тільки почали приходити до Риму, немало сил витратив на боротьбу з любов'ю, що народжувалася, до блиску і розкоші знаменитий Марк Порцій Катон. Він прославився не тільки агітацією за руйнування процвітаючого Карфагена і вигнанням з Риму грецьких філософів. У своїй боротьбі за чистоту заповіданих предками звичаїв він так активно використовував цензорську посаду, в круг повноважень якої входило не тільки проведення цензів, але і спостереження за вдачами, що навіки заслужив прізвисько Цензора. Одним з відомих його актів було виключення із списку сенаторів якогось Манілія тільки за те, що той поцілував свою дружину на очах неповнолітньої дочки. Іншим разом він прославився спробою заборонити римським матронам носити дорогоцінні прикраси. У Римі і пізнішої епохи золоті кільця дозволялося носити тільки сенаторам і вершникам. Інші задовольнялися лише срібними або залізними. Тому нувориші типу розбагатілого вільновідпущеника Трімальхіона з роману Петронія «Сатирикон», які наряджали пальці золотими перснями в епоху Імперії, були вимушені густо покривати їх залізними зірочками і іншими подібного роду «прикрасами».
Проте найбільш жорсткі заходи, які перешкоджали майновому розшаруванню цивільного колективу, були проведені спартанським реформатором Лікургом. Його закони до дрібниць регламентували і спростили побут спартіатів, рівень їх споживання, створивши так звану «общину рівних». Спробувавши спартанської їжі, знаменитий афінський політик Алкивіад напівжартом-напівсерйозно сказав, що тепер він розуміє причину самовідданості спартіатів і чому вони так легко розлучаються з життям на полі бою, маючи на увазі, що від такого суворого і безрадісного життя і смерть вважатиметься позбавленням. У спартанському суспільстві була заборонена торгівля, в ролі грошей зберігалися ті, що вийшли з вживання архаїчні залізні лозини чималої довжини, що не конвертувалися з валютою інших грецьких міст. Економічна нерозвиненість і культурна ізоляція Спарти дозволили їй довше за інші грецькі поліси зберегти єдність цивільного колективу і його згуртованість, важливу у військовій справі. Оборотною стороною такої жорсткої орієнтації на рівність і помірність стала культурна нерозвиненість спартанців [14; c.307]. Чим консервативніше і архаїчніше була життя античних цивільних колективів, тим більшою мірою вони прагнули зберегти первісний контроль за своїми співгромадянами і жорстка регламентація їх приватного життя. Найбільш жорстке таке положення дотримувалося у воєнізованому суспільстві Спарта. Соціальний ідеал, що бачив в спартанському ладі, Платон і в проекті своєї ідеальної держави передбачав жорстку регламентацію приватного життя. Те ж прагнення контролювати приватне життя і особисті вчинки громадян очевидно в етичних ідеалах римських стоїків кінця республіки, що створювали легендарну традицію про стародавніх героїв Цінцінату, Юнії Брут, Децію Мусах, Муцію Сцеволі, Горація Коклесу, Манлію Торквату, що жертвували особистим ради суспільного. Воно ж є видимим і в нарочито консервативному цензуруванні Катону Старшого, прагнучого утримати вислизаючу повноту контролю за приватним життям. У розвиненому суспільстві з динамічною економікою і тим більше демократичним режимом громадяни були майже повністю надані самим собі в приватній сфері. В той же час Аристотель відзначав, що політичні свободи далеко не завжди співпадали з особистими: тирани, наприклад, пануючи над суспільством полісу, не більшою мірою втручалися в приватне життя громадян, чим общини, що демократично управлялися, надаючи їм жити як хочеться. Більш того, розвитку науки, філософії, літератури і мистецтва політична активність громадянина тільки заважала, відбираючи у нього час дозвілля. Одним з центрів культурного перевороту в Греції кінця архаїчного періоду був Мілет, що управлявся тиранами. Культурний розквіт римських міст доводиться зовсім не на епоху республіки, а на період імперії, що усунула громадян з політичного (але не суспільною) життя.
Наявність дозвілля, забезпеченого гарантованим мінімумом з боку цивільного колективу, і свободи від жорсткої регламентації поведінки індивіда в рамках співтовариства своїх громадян, - були необхідними передумовами розвитку творчої активності античного громадянина. В рамках системи грецьких полісів, а потім системи римських муніципіїв і колоній громадян античний громадянин мав можливість вільно і безперешкодно переміщатися і активно включатися в культурне життя на новому місці. Така «горизонтальна мобільність» сприяла руйнуванню традицій культурної замкнутості, заснованої на жорсткій регламентації побуту. Результатом був якісний культурний стрибок античних народів, мистецтво, архітектура, релігія або філософія яких явно відрізняється від відповідних культурних досягнень інших стародавніх народів, перш за все динамічністю, реалістичністю, близькістю до людини і здібністю до розвитку і вдосконалення. Тому і наука, заснована на раціональній логіці як системі, виникла саме на античному світі, хоча не всі її напрями мали передумови для розвитку.
Звільнення від традиційних канонів вело до розповсюдження релігійного індиферентизму. Якщо в інших суспільствах цей процес супроводжувався появою нових форм релігійності, то в античності на зміну релігії як знаряддя пізнання світу приходить філософія.
Такій же раціоналізації піддалися і найбільш соціально значущі архаїчні ритуали. Випробування священних царів «звиродніли» в атлетичні змагання. Хоровий спів гімнів богам, покликаних формувати порядок і гармонію в космосі, стало співецькими змаганнями. Діонісійські ритуали породили театр. Ритуальні битви з тими, що втілювали періоду річного циклу тваринами стали рядовим цькуванням звірів в цирках. Людські жертвопринесення духам померлих перетворилися на гладіаторські бої [17; c.104].
Раціоналізація практики йшла рука в руку з раціоналізацією мислення. Сумнів і неприйняття на віру став характерним явищем суспільного життя. Велику роль в його розповсюдженні зіграли софісти. Їх міркування особливо гостро висвітили діалектичну двоєдиність звичних понять. Це породжувало тісний зв'язок оптимізму і песимізму в світовідчуванні. Виразно усвідомлюючи недосконалість людської природи, незборимість смерті, недосяжність абсолютної істини, греки і римляни проте відчували себе досить вільно і комфортно в світі, обкресленому межами їх цивільного колективу. Навіть віддаляючись від нього, вони могли розраховувати на можливість підтримку рідного колективу у разі невдачі їх особистої ініціативи. Ймовірно, в цьому ключ життєстверджуючого світовідчування античної людини.
Епоха становлення полісного ладу залишила в спадок античній цивілізації дух змагальності (агон) в різних сферах діяльності. На його формування зробила вплив обстановка територіальної експансії, технічного і економічного підйому, виникнення нових суспільних відносин, умови постійної боротьби за владу різних соціальних груп. Агоністичний початок виражався в прагненні бути не гірше за інших, а за можливості і краще, тобто відрізнитися в тих сферах діяльності, які краще відповідають особистим здібностям. Широко відомі атлетичні змагання стародавніх греків, як то Олімпійські, Істмійські і інші ігри. Традиція називає атлетами таких відомих «гуманітаріїв» як Платон, Піфагор і Евріпід. Постійними були змагання хорів, драматургів. Філософи постійно вступали в публічну полеміку. Спеціально викладається і вивчається мистецтво спору (ерістика). На бенкетах змагалися у виконанні сколій, а простакуваті спартіати - в лаконізмі. Прагнучи до слави, сіракузький тиран Діонісій Старший складав трагедії і в 367р. до н.е. його «Викуп Гектора» отримав першу нагороду в Афінах.
Замість анонімності творчих досягнень, властивої іншим стародавнім і середньовічним цивілізаціям, античність славила особисту творчу індивідуальність. Люди, що завоювали популярність різними проявами інтелектуальної переваги, вважалися у греків мудрецями. Вже на початку класичної епохи склався канон семи мудреців, до яких відносили Фалеса з Мілета, Солона з Афін, Хілона із Спарти, Біанта з Прієни, Періандра з Корінфа, Піттака з Мітілени, Клеобула з Лінда (іноді називали інші імена). Римляни мудрим з греків визнавали Піфагора. Життя ради пізнання не так вже рідко зустрічалося в античності. Навіть у консервативнішому і схильному до колективізму Римі інтелектуали і ерудити ніби Квінта Муція Сцеволи або Марка Тулія Цицерона віддавали політиці лише частину своєї натури, а такі як Помпоній Аттік або Марк Теренцій Варрон і зовсім сторонилися її.
Відсутність строгої регламентації давала античному громадянинові відносну свободу у виборі застосування своїх сил. Це стимулювало пошуки свого місця в житті: конкретні - на полісному світі, і інтелектуальні - пошуки місця в космосі. Широка варіативність світосприймання грека і римлянина істотно розширювала міру його внутрішньої свободи і готовність до ухвалення нового - отже, забезпечувала підвищену пристосовність до різноманітних умов. Антична громадська думка заохочувала особисті творчі досягнення. У Греції це було художня, філософська, наукова творчість. У Римі - політична, економічна, військова. Рабовласницька ментальність архаїчного періоду в житті будь-якого суспільства визначалася тим, що відношення до людини формально було таким же, як і до інших істот, що населяли космос. Уявлення про загальне протистояння миру людей миру природі було відсутнє. А отже, був відсутній і ґрунт для гуманізму. Розчинення людини в світі природи осмислювалося в тому, що людина могла продаватися, бути у власності, приноситися в жертву і т.п. точно так, як і інші об'єкти миру (речі або тварини) [17; c.108].
Античне цивільне суспільство через свою відносну нечисленність і протистояння зовнішньому світу не могло дозволити громадянам опуститися до положення рабів. Повсюдно в Греції в VI ст. до н.е. і в Римі в кінці IV ст. до н.е. було заборонено боргове рабство. Особа громадянина була недоторканна, тому за його борги повинно було відповідати тільки його майно, але не тіло. Громадянин не міг піддаватися тілесним покаранням. Звичайно, громадянин міг відпрацьовувати заборгованість своєю працею. Проте це не заохочувалося суспільними установками. Цінність особи громадянина була дуже велика, щоб дозволити йому служити комусь ще, окрім самого цивільного колективу. Громадянин був потрібний державі як воїн і учасник «загальних справ». Всі інші заняття розглядалися як другорядні і співвідносилися з людьми, що стояли поза цивільним колективом, - метеками, перегрінами і рабами. Ці люди «другого сорту» були потрібні тільки для того, щоб звільнити дозвілля громадян для занять першорядної ваги - політики і війни. Тому в античності склалося уявлення, що той, хто працює на іншу людину подібний до раба і, отже, не може бути вільним. Античним громадянам було простіше нічого не робити (тобто не брати участь у виробництві) і чекати допомоги від держави, чим йти найматися до когось на роботу.
Як побічний ефект така суспільна установка мала формування особливого типу рабовласницьких відносин, який іменується класичним або античним. Суть його полягає зовсім не в тому, що, як часто вважається, в Греції і Римі раби піддавалися жорстокішій і витонченішій експлуатації, ніж в інших країнах стародавнього світу, і тому античне рабство було вищим ступенем в розвитку рабовласницьких відносин.
Античне рабство було не вищим рівнем розвитку, скажімо, рабства єгипетського, а абсолютно іншим типом рабовласницьких відносин, відмінним від єгипетського. Ця відмінність визначалася не розвитком самого рабства як такого, а принциповою відмінністю організації грецького і римського суспільства вільних від єгипетського суспільства вільних. На античному світі рабами могли бути тільки чужоземці, які в соціально-правовому плані могли бути прирівняні до речі з тієї причини, що цивільних законів і норм не мали до них, як чужоземці, відносини. Це порівняння рабів з річчю або, за виразом М.Теренція Варрона, знаряддям праці, що говорить, виникло зовсім не унаслідок особливої жорстокості експлуатації рабів на античному світі. Воно було природним для античних філософів-теоретиків і юристів тому, що, будучи чужаком, античний раб в очах суспільства був абсолютно нічим поряд з античним громадянином, що мав абсолютно всі права. У античності існувала глибока прірва між свободою і повноправністю громадян і повною несвободою і безправ'ям рабів. Така прірва не могла виникнути між рядовим підданим староєгипетської або середньовічної турецької держави, що мав мінімум прав і знаходився у залежності від чужої йому держави, і тим же рабом, залежність якого підпорядковувала його не державі, а приватній особі [17; c.111].
У багатьох грецьких полісах роль безправних рабів належала місцевому населенню, скореному грецькими общинами, які переселилися та складали колектив громадян. На Кріті такі землеробські раби називалися мноїти і клароти, в Сіракузах - кіллірії, в Сікіоні - корінефори, у Фессалії - пенести, в Спарті - ілоти, в Гераклії - маріандіни, в Аргосі - гімнети. Розповсюдження такого рабства, схожого на кріпацтво, було обумовлене пануванням натурального господарства в період виникнення полісів. Античний характер такого рабства був обумовлений його розвитком як оборотна сторона полісного цивільного життя, а не ступенем економічної експлуатації рабів.
Розвиток виробництва і господарських зв'язків підвищив значення купувального рабства. Особливо велика його роль була в полісах з розвиненим міським життям, морською торгівлею і товарно-грошовими відносинами. Але причина розвитку в них античного типу рабства полягала не в товарному характері їх економіки, а все в тому ж античному цивільному ладі. Набуваючи рабів і нарощуючи застосування їх праці в суспільному виробництві, античні рабовласники прагнули таким чином звільнити себе для занять достовірно цивільною діяльністю - політикою і військовою справою точно так, як і це робили спартанці з їх нерозвиненою економікою, заснованою на пануванні принципів натурального господарства. Орієнтація тільки на одну форму експлуатації приводила в деяких полісах (правда, вже в період кризи цивільного колективу) до надмірного зростання числа рабів. За даними Афінея, в 312 р. до н.е. в Афінах було 400 тисяч рабів, на Егині - 470 тисяч, в Корінфі - 640 тисяч. Число рабів істотно перевершувало число громадян. Той же Афіней повідомляє, що в Афінах в 312 р. до н.е. було 21 тисяча громадян, 10 тисяч метеків і 400 тисяч рабів. Практично невелике співтовариство громадян полісу знаходилося в тісному оточенні рабів, які чисельно перевершували їх у декілька разів. Це накладало відбиток на характер всієї системи суспільних відносин, додаючи їй яскраво вираженого рабовласницького характеру. Тому античне суспільство виглядало перш за все як рабовласницьке суспільство. Цивільний колектив і античне рабство були двома взаємозв'язаними сторонами одного суспільства. Таке положення ніколи не складалося і не могло скластися в інших, неполісних державах старовини, які сучасними дослідниками часто вважаються «рабовласницькими». Там не громадяни знаходилися в оточенні рабів, а навпаки, раби, що складали чисельну меншину, були інкорпоровані в колектив вільних (який зовсім не був соціально єдиним «монолітом», як цивільний колектив античного миру). Але в багатьох рядових полісах Греції число рабів було невелике. Тому в цілому на античному світі раби зовсім не були головною продуктивною силою в суспільному виробництві.
Римляни, завоювавши практично все Середземномор'я, ввозили до Італії десятки і сотні тисяч рабів [13; c.135]. Їх використання охопило всі сфери життя, перетворивши античне суспільство на дійсно рабовласницьке. Загальними рисами всіх рабів були їх відірваність від цивільного життя і прав, а також те, що будь-який раб знаходився у власності іншої особи. Реальне ж положення античних рабів було самим різним. У каменоломнях і на млинах раби займалися важкою працею разом із злочинцями і робочою худобою. У землеробстві і ремеслі цінувалися раби-фахівці. Багато міських раб з дозволу господарів самостійно вели справи, укладали операції і володіли власними рабами. У Римі такі раби-рабовласники називалися ординаріями, а раби рабів називалися вікаріями. Рабами були гладіатори, педагоги, артисти, літератори. Іноді, знаходячись в рабстві, вони були знаменитими і спроможними людьми.
Відпуск рабів на свободу не переривав зв'язку між ними і їх господарем, який з пана перетворювався на їх патрона. Особливо привілейоване положення займали особисті раби і вільновідпущеники римських імператорів, що відігравали чималу роль в управлінні державою. Відсутність справжнього адміністративного апарату управління Імперією примушувала використовувати таких рабів унаслідок їх більшої, ніж вільні особи, залежності і підлеглості імператорові як панові або патрону. Проте при всій впливовості і багатстві раби в античності були людьми другого сорту. Римський бідняк з плебеїв був дорожчий для цивільного суспільства, ніж будь-який раб. Завоювання римлян в Середземномор'ї віддали під владу римської общини такі великі маси людей, що вони спочатку не могли ні включити їх в число громадян або союзників, ні обернути в рабів. За межами Італії була створена система провінцій - свого роду «заповідник потенційних рабів», - населення яких довгий час було абсолютне безправне по відношенню до цивільного колективу римлян. Основний суспільний розподіл праці, який зазвичай породжує розподіл суспільства на класи, в античному суспільстві проходив між громадянами і рабами. Тому основними суспільними класами античного суспільства були не раби і рабовласники, а клас громадян і клас рабів. Як рабовласники могли виступати люди різної станової приналежності - як громадяни, так і метеки або навіть самі раби. Природно, що у представників цих груп рабовласників об'єктивно були дуже різні суспільні інтереси, щоб їх можна було вважати єдиним класом рабовласників. Тому володіння рабами взагалі не є ознакою, що конституює клас, і, отже, поняття «Клас рабовласників» в принципі неможливе [24; c.204].
Суспільні установки античності вимагали, щоб громадянин займався і господарством, і військовою справою, і політикою. Це створювало не тільки світоглядні і психологічні, але і фактичні перешкоди для спеціалізації громадян і вдосконалення ними економіки, військової техніки або систем управління. Античний громадянин в ідеалі повинен був бути «фахівцем широкого профілю». Заняття наукою, мистецтвом, надмірне захоплення практичним господарством не заборонялися, але і не заохочувалися. Економіка як спеціалізоване заняття не була в числі престижних видів діяльності, її розвиток мав вторинний допоміжний характер. Тому античні громадяни по можливості прагнули перекласти економічні турботи на плечі або негромадян, або рабів. Останнє, тобто експлуатація рабів, було особливе актуально тому, що раби і були тими негромадянами, які додатково ще і були безпосередньо підпорядковані громадянами, знаходилися в їх власності і були інкорпоровані в їх побутову практику.
Раби ж мали обмежені межі зацікавленості в тих сферах суспільного виробництва, які доводилися на їх частку. Тому античне суспільство не було орієнтоване на поглиблення спеціалізації, розширення виробництва, товарне господарство, вдосконалення техніки і винахідництва. Для полегшення життя вільних існували раби. Полегшення життя рабів турбувало їх господарів настільки, наскільки раб був цінним майном, здатним приносити прибуток або іншу вигоду. Турбота про здоров'я, побутові зручності або утримання рабів носила характер турботи про свою власність, майно або робочу худобу. Принципове вдосконалення виробництва з метою полегшення експлуатованого положення рабів не цікавило їх панів. Самі ж раби собі не належали. У такому положенні крилася безперспективність і тупиковость розвитку суспільства, основний розподіл суспільної праці в якому виносив економічний прогрес за рамки колективу вільних.
Заяви, що часто зустрічаються, про незацікавленість рабів в результатах своєї праці є надзвичайно великим спрощенням реального положення справ. Теза про незацікавленість рабів в праці вірна лише як сугубе теоретичне положення, що акцентує увагу на принципі, але не на реальному положенні справ. Ступінь зацікавленості раба (як і будь-якого працівника) в праці залежав від реальних умов його життя. У різні епохи існували різні способи стимулювання зацікавленості рабів. У епоху архаїки раб був включений у фамільний колектив на правах його молодшого члена. У класичну епоху рабовласництва виробничі колективи організовувалися за типом фамільного колективу, де раби виявлялися спаяні кооперацією праці і взаємною залежністю, яка породжувала відповідальність одного перед одним. З укрупненням виробництва сталі вводиться форми прямої зацікавленості результатом праці, як те надання пекулія, відпуск на оброк, заохочення сімейних відносин в рабському середовищі і т.п., що уподібнювало фактичне положення рабів положенню вільних.
Як у філософії і історії, так і в політиці греки були справжніми творцями-новаторами: політична теорія як така народжується саме в їх суспільстві, відповідно до успіхів їх державного життя, зусиль їх творчого розуму. При цьому корисно пам'ятати, що держава в Стародавній Греції сформувалася кінець кінцем як вершина вельми своєрідної соціально-політичної організації - цивільної міської общини, полісу, що вона і була у вузькому сенсі слова цим полісом і що теорія держави і права у греків з потреби повинна була бути теорією полісної держави і права. Навіть самі терміни, що позначають у греків, а за їх прикладом і у нас теорію державного життя, проведені від цього корінного поняття: «політичне мистецтво», або «наука» (techne, або episteme politike), або, ще коротше, «політика» (politika) - від «поліс» (polis) [34; c.208].
Загальною межею полісного життя VII-V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією, що переростала в рабовласницьку спадкову знать, і торгово-ремісничими кругами, що утворювали разом з окремими прошарками селянства табір демократії. Залежно від переваги тієї або іншої сторони державна влада в полісах приймала форму або аристократичного правління (наприклад, в Спарті), або демократії (Афіни), або перехідного правління тиранів (тиранія - влада одного або декількох осіб, які узурпували її силою).
З перетворенням рабства на пануючий спосіб експлуатації росла майнова нерівність вільних, загострювалися соціальні суперечності старогрецького суспільства. Багаті рабовласники, відтісняючи родовиту знать і демократично настроєні середні класи, встановлювали у ряді полісів олігархічні режими. Боротьбу серед вільного населення посилювали антагоністичні відносини рабовласників і рабів. Заснована на пануванні аристократія або демократія держави-полісу об'єднувалися у військово-політичні коаліції і державні союзи (Афінський морський союз, Пелопоннеський союз під гегемонією Спарти і ін.). Протиборство цих коаліцій породжувало політичні перевороти в полісах і міжусобні війни, наймасштабнішою з яких була Пелопоннеська війна 431-404рр. до н.е.
В результаті тривалих міжусобних війн, які підірвали економіку, поліси приходять в занепад і переживають глибоку кризу. У другій половині IV ст. до н.е. старогрецькі держави були скорені Македонією, а пізніше (II ст. до н.е.) - Римом.
Політична ідеологія Стародавньої Греції, як і інших країн старовини, формувалася в процесі розкладання міфу і виділення щодо самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де склалося рабовласницьке суспільство, мало значні особливості в порівнянні з країнами Стародавнього Сходу.
Інтенсивна торгова діяльність греків, яка розширювала їх пізнавальний кругозір, вдосконалення технічних навиків і умінь, активна участь громадян в справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається в світі. На цьому ґрунті в Стародавній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських учень.
До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості - натурфілософія, теологія, етика, політична теорія і ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.
Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади і створення вчень, в яких піднімалися проблеми виникнення держав, їх класифікації, якнайкращої форми ладу.
Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург - в Спарті, Солон - в Афінах). У творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія і ін.), що увійшла до понятійного апарату сучасної політичної науки.
На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив надав також розвиток етики, затвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини і рабство підірвали патріархальні засади громадського життя, що зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному [47; c.89].
Політична думка рабовласницької демократії отримала обґрунтування в творах софістів. Найменування «софіст» походить від слова «софос» (мудрий). Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права.
Софістами називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді і народному зібранні. В цьому відношенні софісти реалізовували практично одну з програмних ідей демократії - ідею навчання мудрості, розповсюдження знань.
Поступово слова «софіст», «софістика» і т.ін. придбали одіозне звучання у зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням обов'язково виграти спір, хоч би за допомогою словесних хитрувань і логічних формул.
Софісти були глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, етики, політики, риторики і цілому ряду інших галузей пізнання. Вони продовжили пошуки природних основ права і закону в самій природі людини і людського суспільства.
Колишня натурфілософія, що займалася переважно об'єктивною «природою речей», залишала поза полем свого зору людину і її творчо активну роль, суб'єктивний чинник буття і мислення, соціальний сенс і характер людського пізнання і дії.
І в цьому плані шлях від об'єктивно-божого до суб'єктивно-людського комплексу явищ і проблем був великою історичною заслугою софістів, що зробили плідну спробу поглянути на світ людськими очима і що отримали радикальні виводи зі свого нового підходу.
Софісти - це не тільки спритні і лукаві сперечальники. Багато хто з них був видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.
Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди.
Вже в давнину розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій, Антифонт і ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Лікофрон і ін.) и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.