На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Поняття юридичних гарантй, їх соцальна природа та значення в житт суспльства. Критерї класифкацї та рзновиди юридичних гарантй згдно трудового законодавства України. Соцально-трудов гарантї державних службовцв Служби безпеки України.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 01.09.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЯК ПРАВОВІ ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ СЛУЖБОВО-ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ СБ УКРАЇНИ


1. Поняття, соціальна природа та значення юридичних гарантій в регулюванні трудових відносин

Існування правової, демократичної держави, передбачає наявність та ефективне функціонування юридичних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які виступають як загальнолюдської цінності, що є результатом загально демократичних завоювань людства. Загальною ознакою юридичних гарантій є їх правове закріплення, яке полягає в ефективній охороні, захисту прав і свобод людини і громадянина, що головним чином забезпечується саме їх ефективною дією. Правові гарантії виконують свої функції в єдності і нерозривному зв'язку з іншими гарантуючими умовами, які в юридичній науці визначаються як "загальні". Це, перш за все, економічні, політичні, ідеологічні, організаційні.
Основні державні трудові та соціальні гарантії встановлюються законодавчими актами України з метою забезпечення основних конституційних прав громадян.
До числа основних державних соціальних гарантій включаються:
мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.
Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Виключно законами України визначаються:
мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
величина порогу індексації грошових доходів громадян;
пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.
Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Соціальні гарантії тісним чином пов'язані із трудовими, адже виникнення таких соціальних гарантій, як виплата заробітної плати та пенсії є наслідками вступу особи у трудові відносини і є наслідками, а іноді й співпадають, з дією трудових гарантій.
Перш ніж давати оцінку значенню юридичних гарантій у процесі регулювання трудових відносин державних службовців Служби безпеки України необхідно визначитися з терміном "юридична гарантія" як у широкому розумінні з позицій загальної теорії права, так і у більш вузькому - відносно до трудового права.
Що ж таке гарантія? Слово "гарантія" (фр. Garantie, от garantir - забезпечувати; англ. Guarantee) означає забезпечення, запорука. Гарантувати - означає забезпечувати, доручатися, встановлювати гарантії. Крім того, термін "гарантія" застосовується для позначення засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення. Називають гарантіями також умови, необхідні для реалізації тих чи інших прав.
Гарантії у трудовому праві - передбачені правовими нормами правила, які гарантують права осіб у процесі виникнення, існування, зміни та припинення трудового правовідношення.
Юридичні гарантії не варто ні відокремлювати, ні тим більше протиставляти іншим видам гарантій. Роль і значення зазначених гарантій можна правильно зрозуміти й оцінити, аналізуючи їх у єдності з іншими гарантіями, розглядаючи їх як частину єдиного цілого. Системний підхід до юридичних гарантій дозволяє правильно визначити їхнє місце. З одного боку, не варто перебільшувати (як робиться сьогодні) роль юридичних гарантій в охороні, забезпеченні і захисті трудових прав і свобод, висуваючи їх на вирішальне місце; з іншого боку, було б помилкою розглядати юридичні гарантії в якості якогось "додатка" до інших гарантій.
Науковий підхід до проблеми гарантій прав і свобод виключає всяку однобічність, недооцінку або переоцінку різних груп гарантій. Кожний із відзначених видів гарантій, на мій погляд, по-своєму важливий, і лише усі разом вони можуть забезпечити повну і всебічну реалізацію прав і свобод людини і громадянина. Звідси значення юридичних гарантій трудових прав і свобод громадян України має таке ж велике значення, як і інші їх гарантії.
Юридичні гарантії трудових прав, свобод і обов'язків громадян можна визначити, якщо указати лише на сферу їхнього формування. У літературі досить одностайно під юридичними гарантіями розуміються ті правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується громадянам реалізація їх прав і свобод.
Юридичні гарантії трудових прав і свобод багаточисельні і дуже різноманітні. Але їх об'єднує одна характерна загальна властивість: всі вони виражені та закріплені в законодавстві.
Юридичні гарантії трудових прав і свобод громадян України виражаються, насамперед, у нормах законодавства, що розкривають і конкретизують зазначені права і свободи та, в особливості, встановлюють порядок їхнього здійснення. Однак, аж ніяк не усі без винятку правові норми є юридичними гарантіями прав і свобод громадян, а лише ті із них, що містять визначені засоби і умови, за допомогою яких досягається безперешкодне користування правами і виконання обов'язків, захист прав і свобод та відновлення у випадку їхнього порушення.
Як уже відзначалося, оскільки всі галузі права мають норми, що закріплюють ті або інші засоби і способи охорони, забезпечення і захисту прав і свобод, остільки можна говорити про конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові і процесуальні гарантії.
Юридичні гарантії прав і свобод безпосередньо пов'язані із застосуванням правових норм і виражаються в правовій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадських об'єднань та самих громадян. Права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають значення, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям. Однак, треба мати на увазі, що в якості правових гарантій виступає не будь-яка їхня діяльність, а тільки та, з якою закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Діяльність державних органів і громадських об'єднань забезпечує користування громадянами своїми правами і свободами. Хоча така діяльність складається з окремих конкретних дій цих органів, проте кожна така дія не може кваліфікуватися в якості юридичних гарантій трудових прав і свобод. Трудові права і свободи ефективно можуть бути гарантовані лише стійкою, стабільною практикою роботи державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також громадських об'єднань. Це в цілому забезпечує громадянам користування правами і свободами та запобігає можливі їх порушення. Трудові права і свободи реалізуються при наявності юридичних фактів, але, усупереч твердженням деяких науковців, юридичні факти не є гарантіями цих прав. Мальков В.В, наприклад, стверджує, що адміністративно-правові гарантії прав громадян реалізуються не тільки в нормативних актах, але і в індивідуальних актах різних органів державного управління. Як відомо, у якості юридичних фактів можуть виступати як правомірні, так і неправомірні дії. Між тим, гарантією трудових прав, свобод і обов'язків громадян служить лише така діяльність державних органів і посадових осіб, що чітко відповідає закону і спрямована на більш повне їх здійснення.
У якості гарантії трудових прав і свобод громадян виступає не тільки результат діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування і громадських об'єднань, але й механізм та визначений законом порядок здійснення цієї діяльності.
Абсолютна більшість гарантій у вигляді умов забезпечує сприятливу обстановку, в атмосфері якої громадянин може ефективно користуватися своїми правами і свободами і виконувати покладені на нього законом обов'язки. Такі умови утворюють зовнішнє середовище діяльності кожної людини і громадянина і не залежать від його волі і бажань, тому що вони створюються існуючим суспільним і державним устроєм. Гарантії, як засоби і способи забезпечення та охорони трудових прав і свобод, також створюються не кожним окремим громадянином, а суспільством, державою, колективом і використовуються ними для втілення зазначених прав і свобод у життя. Однак, разом з цим існують і такі умови і засоби забезпечення й охорони трудових прав і свобод громадян, формування і користування якими багато в чому залежить від них самих, від їхньої волі і бажання. Базуючись на згаданих розходженнях у літературі, гарантії поділяють на об'єктивні і суб'єктивні. Треба сказати, що таке розмежування доцільно як у теоретичному, так і в практичному плані.
У теоретичному аспекті цей розподіл сприяє більш глибокому вивченню природи гарантій трудових прав і свобод. Що стосується практичної значимості, то вона полягає в правильному розподілі участі в охороні прав як держави, громадських об'єднань, так і самих громадян.
Звичайно, розподіл гарантій прав на об'єктивні і суб'єктивні має умовний (відносний) характер. У літературі з цього приводу немає чітких критеріїв. Таким чином, до розряду об'єктивних гарантій варто віднести ті умови і засоби здійснення прав і свобод, що створюються, і особливо використовуються, в охоронній діяльності суспільства, держави, її органів та посадових осіб.
Ті засоби, що застосовує громадянин для захисту прав на власний розсуд, можна віднести до суб'єктивних гарантій.
Оскільки головний тягар охорони, забезпечення і захисту трудових та інших прав громадян лежить на суспільстві, державі, об'єднаннях громадян, остільки абсолютна більшість гарантій носить об'єктивний характер. Природньо, що така характеристика, в першу чергу, відноситься до гарантій, що виступають у якості умов (соціально-економічних, політико-правових і духовно-моральних). На об'єктивності гарантій прав і свобод базується одне із важливих джерел непорушності та стійкості правового статусу кожної окремої людини у нашому суспільстві. Однак, нажаль, на даному етапі розвитку України як правової держави, про це можна лише мріяти.
У чималому успішне здійснення прав і свобод, їх захист залежить від особистих якостей громадянина, від ступеня його соціальної активності, освіти, професійної підготовленості та взагалі всього морального вигляду. При всіх інших рівних можливостях правом громадян України на участь у керуванні справами держави (обирати, висувати кандидатів у державні органи й органи місцевого самоврядування), наприклад, повніше і різнобічне можуть користуватися ті громадяни, що краще підготовлені до цієї діяльності. Скористатися гарантованою Конституцією свободою друку може той, хто має відомий мінімум освіти (неосвічена людина залишається поза політикою). Хоча відзначені властивості не надаються людині при народженні, а здобуваються їм у результаті особистих зусиль і, отже, у кінцевому рахунку залежать від нього самого і від сутності суспільства, вони кваліфікуються як суб'єктивні гарантії прав і свобод громадян. Особливо великою є роль суб'єктивних гарантій у здійсненні громадянами обов'язків. Добровільне і сумлінне виконання трудових та інших громадських обов'язків абсолютною більшістю людей забезпечується в значній мірі впливом суб'єктивних факторів. Серед юридичних гарантій, в якості суб'єктивних, варто кваліфікувати надані законами громадянам права на охорону їхніх прав і свобод. Суб'єктивними ці гарантії є на тих же заставах, що і права, які їх виражають.
Крім уже відзначених, у системі гарантій трудових прав і свобод можна чітко прослідкувати наявність двох різновидів гарантій. Одні з них є умовами і засобами охорони, забезпечення і захисту усіх або значної частини трудових прав і свобод, а другі - чітко визначених. Перші носять загальний, другі - спеціальний характер. До числа перших, наприклад, відноситься положення, закріплене в ст. 21 КЗпП України: "Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин". А у випадку, коли при направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, за ними зберігається місце роботи (посада) і проводяться виплати, передбачені законодавством (ст. 122 КЗпП України), можна говорити про гарантії, що носять спеціальний характер. Зіставляючи при розгляді чинного законодавства чисельність перших і других гарантій, легко переконуєшся, що конкретні гарантії багаторазово перевищують загальні. Загальні і спеціальні гарантії є в усіх основних підрозділах гарантій, у тому числі й у юридичних. Тому не можна погодитися з тими, хто лише юридичні гарантії кваліфікує як спеціальні. Спеціальними можуть бути не тільки юридичні, а й інші. Так, В.В. Мальков стверджує, що "економічні і політичні гарантії є загальними, а правові - спеціальними гарантіями прав людини".
Практичний зміст такого поділу гарантій полягає в тому, щоб чітко бачити співвідношення між ними, не забувати за загальними гарантіями про спеціальні і не перебільшувати значення одних за рахунок інших. Пошук такого оптимального співвідношення особливо важливий при розробці законів, що містять права і свободи громадян, умови і засоби їх охорони, а також забезпечення і захисту.
Яким би важливим не було значення окремих видів гарантій у справі охорони, забезпечення та захисту прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх загальний правоохоронний ефект багаторазово зростає, коли так чи інакше гарантія діє в комплексі і з необхідною повнотою. Комплексність і повнота гарантій - є неодмінною вимогою (принципом), якою повинні керуватися у своїй правоохоронній діяльності всі структури суспільства і держави, адже вона є основною.
Це означає, що при аналізі процесу реалізації прав і свобод необхідно з максимально можливою повнотою враховувати роль кожного з відзначених видів гарантій і пам'ятати, що в реальному житті вони діють спільно (системно), підкріпляючи і взаємно посилюючи один одного. Юридичні гарантії прав і свобод можуть бути оцінені по гідності лише вкупі із соціально-економічними, політико-правовими і культурно-моральними гарантіями. Тут доречно зупинитися на останніх. Рівень культури, моралі," моральності як окремого члена, так і суспільства в цілому, зумовлює ступінь ефективності реалізації прав і свобод. Особливе значення має громадська думка, настрій членів суспільства.
Іншою неодмінною вимогою (принципом) щодо гарантій, є їх дієвість, ефективність. Її суть перебуває, зокрема, у тому, що гарантії в усіх випадках в решті решт повинні забезпечити людині і громадянину реальне користування наданими законом благами. Названий принцип особливо важливий при оцінці правових гарантій. У даному випадку ефективність у першу чергу залежить від того, наскільки зазначені засоби прирівняні до реалізації саме цієї категорії прав і свобод, наскільки вони відповідають цілям захисту прав і свобод від можливих порушень та відновленню їх, коли вони вже порушені. Розробка таких засобів - це першочергове завдання правової науки і, насамперед, процесуальних її галузей.
Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод і обов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічною обстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чимало залежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав на практику дотримання прав і свобод.
У трудовому законодавстві слову "гарантія" надаються різні значення. У Кодексі Законів про працю України, наприклад, є глава "Гарантії і компенсації" і "Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації". Стосовно значної частини статей цих глав термін "гарантія" застосовується в якості синоніма слів "забезпечення" і "збереження". Так, уст. 121 сказано: "За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада) і середній заробіток". Статті 119,123, і ін. говорять про збереження за працівником середнього заробітку.
Зміст вищевказаних статей КЗпП України полягає в тому, що вони встановлюють зберігання за працівником визначених правомочностей у тих випадках, коли працівник у звичайних умовах не виконує юридичних обов'язків, що відповідають цим правомочностям, та покладених на нього як на сторону трудового правовідношення.
Але Кодекс Законів про працю України вкладає й інший зміст у поняття "гарантії". Так, ст. 136 забороняє власнику або уповноваженому йому органу своїм розпорядженням робити утримання з заробітної плати за заподіяний підприємству збиток при наявності заперечень з боку працівника. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством. У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.
Дана норма є засобом, що забезпечує здійснення права працівника на заробітну плату, оскільки вона забороняє відрахування без його згоди і ставить утримання з заробітної плати працівника під контроль КТС і судів. Аналогічний характер мають ст. 128, що обмежує розмір утримань при кожній виплаті заробітної плати, і ст. 130 ч. 4, що забороняє покладати на працівника відшкодування збитку, який відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за не одержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.
Ці статті, хоча вони і містяться в тих же главах ("Гарантії і компенсації" і "Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації"), мають інше значення. Тут термін "гарантія" застосовується вже для позначення не самого забезпечення або збереження права, а тих засобів, за допомогою яких забезпечується його здійснення, тобто в спеціальному (вузькому) змісті слова. Саме в такому змісті даний термін частіше усього вживається в юридичній літературі. Так, наприклад, М.С. Строгович зазначає, що "процесуальними гарантіями, в вузькому розумінні слова, є ті встановлені законом засоби, за допомогою яких громадяни, що беруть участь в кримінальному процесі, можуть захищати свої права та інтереси".
У теорії трудового права загальновживаним є термін "гарантійні виплати", одержало також поширення найменування "гарантійні доплати". М.Г. Александров говорить про гарантії зберігання заробітної плати або, точніше, про гарантії зберігання за робітниками та службовцями "того особистого прибутку, на який вони розраховують від обіцяної заробітної плати". У число цих гарантій крім обмежень, зв'язаних з утриманнями з заробітної плати, включаються гарантійні виплати і доплати, а також компенсаційні виплати. Але включення цих доплат і виплат у коло гарантій заробітної плати показує, що стосовно них слово "гарантії" має інший зміст. Зазначені доплати і виплати є складовою частиною заробітної плати (у широкому змісті слова), частиною прибутку, котрий працівник одержує від підприємства. Вони служать засобом зберігання цього прибутку в повному об'ємі, а не засобом, що забезпечує здійснення права на оплату праці, тобто не є юридичними гарантіями в розглянутому змісті.
Каринський С.С. поділяє доплати на дві групи: доплати-компенсації і доплати-гарантії. Але і доплати-гарантії, на наш погляд, не служать юридичним засобом, за допомогою якого забезпечується здійснення права на оплату праці. Наявність різного роду виплат, доплат, видів зберігання середнього заробітку і т.і. характеризує саме це право. Чим їх більше, чим вони різноманітніші, чим повніше охоплюються ними всі необхідні випадки додаткового підвищення винагороди, що сплачується працівнику, тим багатше, об'ємніше, ширше саме право на оплату праці.
Гарантії трудових прав беруть свій початок від основного конституційного права - права на працю. В системі загальнолюдських цінностей йому належить визначальне місце, на якому базується економічне і соціальне становище як суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема. Це право повинно забезпечуватися системою господарства, неухильним зростанням продуктивних сил, безкоштовним професійним навчанням, підвищенням трудової кваліфікації та навчанням новим спеціальностям, розвитком систем професійної орієнтації та працевлаштування. Але в умовах економічної і політичної кризи на Україні таке забезпечення здійснюється, нажаль, частково.
Право на працю за своєю соціально-економічною сутністю не тільки виступає основою існування та розвитку людини і суспільства в цілому, але й є особливим соціальним благом, від реалізації якого багато в чому залежить придбання і користування іншими соціально-економічними правами.
Важливою умовою життєдіяльності людей є праця. Вона завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався.
Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці; друга - в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.
Конституція України не тільки проголошує право на працю, але й забезпечує його реалізацію за допомогою економічних, матеріальних, політичних, ідеологічних та юридичних гарантій. Право громадян на працю може бути реалізовано, якщо всі перераховані гарантії приводяться в дію, тобто коли держава виконує свої обов'язки по забезпеченню громадян роботою відповідно до наявних правомочностей. Цей обов'язок держави"… має першочергове значення: право на працю здійснюється в тій мірі, в якій держава виконує свій обов'язок щодо забезпечення роботою".
Конституція України визначає основні трудові права та обов'язки громадян. Ці права та обов'язки знаходять подальший розвиток у нормах трудового права і сприймаються як принципи. Зокрема, Конституція України закріплює право кожного громадянина на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43), включаючи можливість заробляти собі на життя працею; право на справедливу і задовільну винагороду; право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці; право на соціальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової непрацездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника і безробіття.
Ці основні конституційні права є нормативними передумовами, на підставі яких розвиваються принципи трудового права. Найбільш важливим є конституційний принцип, відповідно до якого тільки праця є основою суспільного і матеріального становища громадян України. Саме тому, для удосконалення права на працю повинна бути удосконалена система працевлаштування громадян. Не випадково одним з перших законів України став саме Закон "Про зайнятість населення", прийнятий Верховною Радою 1 березня 1991 р.
Відповідно до цього Закону, держава взяла на себе обов'язок забезпечити рівні можливості всім громадянам в реалізації їх права на вільний вибір виду діяльності за здібностями та професійною підготовкою, з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, запобігати безробіттю, створювати нові робочі місця та умови для розвитку підприємництва; координувати діяльність у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики; співробітничати з професійними спілками, асоціаціями підприємців та інше.
Значимість права на працю громадян України перебуває також у тому, що воно приводить в дію інші найважливіші соціально-економічні права громадян у сфері праці. Так, завдяки реалізації права на працю, громадяни здійснюють право на одержання різних видів освіти (право на освіту закріплене в ст. 53 Конституції України), право на відпочинок (ст. 45 "Кожен, хто працює, має право на відпочинок…"), право на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції), право на участь у керуванні справами держави (ст. 38 Конституції України) і право на участь у керуванні підприємством, установою, організацією (ст. 245 КЗпП України). Також в законодавстві України закріплені і інші права. Серед них - право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46 Конституції України).
Для кожної галузі права принципове значення має закріплення в Конституції і законах прав, обов'язків та їх гарантій. Стосовно трудового права важливо підкреслити, що більшість трудових прав і обов'язків працівника має ранг конституційних суб'єктивних прав. Основні галузеві права та обов'язки працівників розвивають і конкретизують конституційні права громадян у сфері праці. Вони сформульовані в ст. 2 КЗпП України. До них відносяться: право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду зайняти і роботи. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходові на ринкову економіку. Широко розвинута мережа вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, професійно-технічних училищ, всіляких шкіл і курсів в сукупності з системою внутрішньозаводського навчання дозволяють людям та в першу чергу молоді одержати спеціальну освіту, придбати професію, підвищити кваліфікацію.
Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на долю в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, установлені законодавством.
Саме основні права та обов'язки працівників, згідно суті свого змісту, розкривають головні контури взаємовідносин особистості і держави в сфері праці.
Досліджувати механізм реалізації прав і обов'язків громадян у сфері праці з позицій галузевої науки - означає показати, яким чином вони конкретизовані у трудовому законодавстві, розкрити умови і засоби, що сприяють їх безперешкодному здійсненню. "Трудові права громадян", - записано в Основних положеннях Кодексу законів про працю України, - "охороняються законом". Законодавство про працю установлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України). Захист трудових прав здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими громадськими організаціями.
В главі 18 КЗпП Украйни говориться, що нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють спеціально уповноважені на ті органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.
Виший нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здійснюється Генеральним Прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.
Місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування у межах відповідної території забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці. Поряд з цим вони формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення, а також здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці.
Громадський контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці здійснюється професійними спілками, а також громадськими інспекторами і комісіями профспілкового комітету підприємства, установи, організації відповідно до положень про них.
Реальне здійснення трудових прав і виконання обов'язків працівників, як основних суб'єктів правовідносин у сфері праці, залежить від усієї сукупності юридичних гарантій, передбачених у нормах трудового права. До них відносяться: гарантії трудових прав і обов'язків на стадії виникнення трудових і похідних від них правовідносин; гарантії, що забезпечують реалізацію правомочностей та обов'язків у процесі циркуляції трудових правовідносин та правовідносин-супутників; і, нарешті, гарантії, що забезпечують відновлення порушених прав.
Одним з основних завдань правового регулювання є всебічна охорона прав і законних інтересів громадян України. Метод правового регулювання суспільних відносин у якості однієї із складових частин містить у собі заходи і засоби юридичного забезпечення суб'єктивних прав. До їх числа відносяться і юридичні гарантії трудових прав працівників.
Стосовно призначення юридичних гарантій, не можна не погодитись з Воєводіним Л.Д. Він вважає, що призначенням гарантій є забезпечення таких умов, за якими юридичний статус особи та особливо її права і свободи, що записані в конституції й законах, ставали б фактичним положенням кожної окремої людини та громадянина. Таким чином гарантії забезпечують перехід до реального здійснення можливостей, закріплених у законі.
Найбільшу необхідність у гарантіях права і свободи відчувають тому, що саме вони складають найрухливіший, динамічний елемент правового статусу особи. Їхня реалізація вимагає не тільки сприятливих умов, але й підкріпленої ефективними засобами активної діяльності як держави, її органів, громадських об'єднань, так і самих громадян.
Теоретична розробка проблем, пов'язаних з подальшим розвитком системи юридичних гарантій в Україні, має серйозне практичне значення. Розробка цих проблем допоможе удосконалити правові норми, що охороняють права громадян, сприяє підсиленню законності, поліпшенню діяльності органів й організацій (не залежно від форм власності), що застосовують ці норми. Зрозуміло, що при відсутності необхідних гарантій права та свободи, що містяться в Конституції та законах не можуть бути використані на практиці. "На бумазі, - зазначає К. Маркс, - легко можна прокламувати конституції, право кожного громадянина на освіту, на працю і насамперед на відомий мінімум засобів існування. Але тим, що всі ці чудові бажання написані на папері, зроблено ще не все; залишається ще задача втілення цих ліберальних ідей матеріальними і розумними соціальними запровадженнями".
Але не слід залишати поза увагою те, що правовий статус втілюється у життя не тільки за допомогою прав і свобод, а також і юридичних обов'язків. При цьому вони поширюються як на окремих індивідів, їх об'єднання, так і на державу, її органи й посадові особи. Таким чином, цілком доречно поставити питання: чи необхідні для обов'язків гарантії? На перший погляд складається враження, наче фізичні та юридичні особи при виконанні своїх обов'язків не відчувають потреби у гарантіях. Від них у цьому випадку потрібно строго дотримуватися тих вимог, що передбачаються змістом обов'язку. Оскільки суспільство і держава зацікавлені у чіткому виконанні громадянами їх обов'язків, а їхнє невиконання або неналежне виконання тягне за собою відповідальність, то проблема гарантій тут наче "втрачає" своє значення. Очевидно, те, що механізм реалізації правових обов'язків здається простим, пояснюється тим фактом, що більшість авторів майже не ставили проблему гарантій стосовно до обов'язків. Лише деякі науковці говорили про гарантії не тільки прав і свобод, але й обов'язків.
Про гарантії виконання обов'язків (у зв'язку з гарантіями прав) можна говорити у наступних випадках:
1. коли здійснення права є водночас і виконанням обов'язку даного суб'єкта (наприклад, здійснення права на працю і виконання обов'язків трудового договору);
2. коли виконання обов'язку одним суб'єктом необхідно для забезпечення здійснення прав іншого суб'єкта (наприклад, обов'язок МСЕК дати висновок про ступінь утрати професійної працездатності працівника, що одержав каліцтво);
3. коли виконання обов'язку, покладеного на власника або підприємство як сторону трудового правовідношення, є водночас й здійсненням відповідних правомочностей робітників та службовців (наприклад, обов'язок дати попередню роботу особам, звільненим від військової служби). І навпаки, коли виконання обов'язку працівника є здійсненням правомочностей підприємства або власника (наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяний останньому майновий збиток).
В усіх перелічених випадках встановлені гарантії забезпечують як здійснення тих або інших прав, так і виконання відповідних обов'язків.
Стосовно обов'язків гарантії мають значення в першу чергу тоді, коли їх здійснення безпосередньо пов'язане з реалізацією прав і свобод.
Отже, гарантії потрібні як для реалізації прав і свобод, так і для обов'язків. Гарантії, які б важливі вони не були для прав, свобод і обов'язків, не є тільки їхньою внутрішньою проблемою. Питання про гарантії виникає кожного разу, коли здійснюється перехід від того, що повинно бути, до того, що реально існує. Гарантії в усіх випадках є проблемою реальності правового явища. Відомо, що гарантії - одне з головних питань щодо проблеми правильного застосування правових норм, законності та багатьох інших процесів правової діяльності.
Реалізація прав, свобод і обов'язків по суті є лише частиною більш загальної проблеми - застосування норм права і дотримання законності. Оскільки права, свободи та обов'язки закріплені у правових нормах, то правильне застосування норм, неухильне дотримання законності містять у собі здійснення прав, свобод і обов'язків. Звідси проблеми гарантій застосування правових норм, дотримання законності і реалізації прав, свобод і обов'язків мають між собою багато спільного. Воно насамперед проявляється у сукупності тих обставин, що зумовлюють у всіх зазначених випадках необхідність гарантій, а також в єдності їх цілей та методиці наукового дослідження. Тому, багато чого, що в літературі говориться про гарантії правильного застосування правових норм, про дотримання законності, може бути віднесено і до гарантій реалізації трудових прав, свобод і обов'язків особистості.
Водночас, як і в кожному зі згаданих випадків, гарантії трудових прав мають чимало особливостей, зумовлених специфікою реалізації цих прав. Говорячи про втілення в життя трудових прав громадян, зазвичай цей процес позначують такими термінами, як "володіння", "користування", "здійснення", "реалізація". Очевидно, в цілому кожний із згаданих термінів висловлює суть цього процесу, і тому вони можуть вживатися як однакові за значенням.
Однак, щоб глибше проникнути в механізм реалізації трудових прав, доцільно розрізняти в ньому окремі форми їхнього здійснення, кожна з який вимагає гарантій, що відповідають її специфіці. Реалізація прав і свобод може виражатися у формі фактичного правоволодіння, користування, розпорядження ними або у захисті, відновленні прав у випадку їх порушення. Володіння, користування і розпорядження, а у випадку порушення і відновлення трудових прав складають зміст юридичного процесу втілення їх у життя. Щоб користуватися правами, необхідно не тільки за законом, але і фактично володіти ними. Фактичне володіння правами і свободами завжди попереджує користування ними, тому що не можна користуватися тим, чим не володієш.
По загальному правилу права і свободи виступають "як можливості, що реалізуються, і ця їхня реалізація є не чим іншим, ніж спосіб їхнього існування".
Гарантії потрібні не самі по собі, а для більш повного перетворення в життя прав, свобод і обов'язків. Звідси їхній характер, система та види повинні якомога повніше, відповідати певним формам реалізації прав і свобод та здійснення обов'язків.
Призначення гарантій основних обов'язків також визначається змістом процесу їх здійснення. Тут гарантії виражаються в створенні найбільш сприятливих умов для несення й активного виконання обов'язків, а також у встановленні відповідальності та застосуванні заходів, що є її слідством, до осіб, які не виконують своїх обов'язків.
Мета встановлення юридичних гарантій - це забезпечення неухильного виконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільш повного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантії необхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімуму випадки порушення законів, прав людини.
Оскільки правова норма завжди містить в собі можливість втручання держави з метою забезпечення встановленої нормою поведінки, то саме в цьому і є основа юридичних гарантій. Для того, щоб потенційна можливість була реально здійснена, щоб держава була в змозі активно впливати на поведінку суб'єктів права, вона повинна мати у своєму розпорядженні різні засоби, за допомогою яких здійснюється цей вплив.
В Україні триває безперервний процес розширення прав, пов'язаний із забезпеченням точного їх дотримання, зі зміцненням законності. Одним з найбільш важливих засобів такого забезпечення і є юридичні гарантії. Гарантії слід розглядати як умови та засоби, що забезпечують фактичне здійснення та всебічну охорону прав та свобод всіх і кожного зокрема.
Фактичну можливість користуватися трудовими правами і виконувати свої обов'язки в значній мірі забезпечують юридичні гарантії. Юридичні гарантії трудових прав - це законність в дії. Головну роль в працювати кожного здатного до праці громадянина, у новій Конституції незалежної тепер України знайшла своє відображення в ст. 43 заборона примусової праці, яка передбачена у статті 8 Міжнародного пакту про громадські і політичні права. Термін "примусова чи обов'язкова праця" означає всяку роботу чи службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якого-небудь покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Таким чином, право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої відповідальності.
У галузі трудового права гарантіям присвячений ряд статей, окремі розділи у монографіях, проблеми, пов'язані з гарантіями, знаходять відбиття у кандидатських та докторських дисертаціях. Однак, треба відмітити, що в одних роботах освітлюються тільки гарантії окремих прав (наприклад, О.В. Смирнов говорить про гарантії прав на працю, В.С. Андрєєв - про гарантії права на матеріальне забезпечення), а в інших - увага звернута або на гарантії прав окремих категорій робітників, наприклад, А.А. Абрамова, Г.М. Громова, В.Н. Толкунова пишуть про гарантії прав жінок, К.П. Орловський (Про гарантії трудових прав молоді), або на окремі види гарантій (так, наприклад, В.І. Смолярчук досліджує процесуальні гарантії охорони трудових прав. Багато хто з авторів згадує про гарантії трудових прав лише у загальній формі (як, наприклад, І.М. Полунов) або обмежуються практичними питаннями вдосконалення законодавства (як, наприклад, К. Абжанов).
Більш повне втілення в життя прав і свобод громадян залежить від безлічі найрізноманітніших по характеру факторів, кожний із який виступає в якості гарантій прав і свобод.
Ця робота присвячена праву на працю та його гарантіям. Ці питання завжди привертали увагу вчених (Н.Г. Александров, А. Баумгарт, А. Вельтнер, С.А. Іванов, Я. Коваржик, Р.3. Лівшиц, К. Мілованов, А.Е. Пашерстнік, А.І. Процевский, В.Н. Скобелкин, О.В. Смирнов, В.І. Смолярчук, В.Н. Толкунова, 3. Хайн та ін.).
Посилення наукового потенціалу на Україні не виключає потреби подальшого вивчення цих проблем, тим більше що наше законодавство і практика його застосування дуже мінливі в умовах становлення України як правової держави. Адже право на працю і його гарантії постійно наповняються новим змістом, істотно впливають на зріст добробуту людини і суспільства в цілому, продуктивність, дисципліну і якість праці.
Раніше вже зазначалося, що, як правило, термін "гарантія" застосовується для позначення засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення того чи іншого права. У юридичній літературі звичайно не проводяться розбіжності між засобами забезпечення, хоча така відмінність існує. Словники російської мови дають два значення слова "засіб": прийом чи спосіб чинності; предмет, пристосування, знаряддя для здійснення будь-якої діяльності. Що ж стосується слова "спосіб", то воно має тільки одне значення: прийом, метод, порядок, образ дії. Таким чином, засіб - прийом, і предмет, спосіб тільки прийом. Значить, у відповідності зі змістовим значенням цих слів будь-який спосіб можна розглядати як засіб, але не будь-який засіб є способом.
Так, наприклад, судовий порядок розгляду трудових спорів є як засобом, так і способом, що забезпечують відновлення трудових прав працюючих. А, наприклад, санкцію, передбачену правовою нормою за порушення законів про працю, ніяк не можна вважати способом, хоча засобом, що забезпечує здійснення трудових прав, вона, без сумніву, є. Звичайно, в останньому випадку межа між засобом і способом дуже рухлива. Поки ми розглядаємо санкцію як частину правової норми - це засіб забезпечення. Але лише санкція починає застосовуватися, можна з повною підставою казати про один з способів, із допомогою яких забезпечується здійснення того чи іншого права.
Слово "умови" також має декілька змістових значень:
1) обставини, від яких будь-що залежить, які що-небудь визначають;
2) обстановка, у якій протікає діяльність;
3) правила, встановлені у тій чи іншій області життя, діяльності;
4) статті, пункти договору, що передбачають певні дії його сторін;
5) вимоги, виставлені однією з сторін, що домовляються.
В усіх цих значеннях, за винятком останньої, умови можуть виступати в якості гарантій трудових прав. Так, ліквідація безробіття (економічна гарантія) є обставиною, від якої залежить реалізація права на працю; відсутність господарчих криз (економічна гарантія) - умови, в яких працюють громадяни.
Четверте і п'яте змістовні значення "умови" відносяться головним чином до гарантій юридичних.
Деякі з умов можна розглядати і як засоби чи способи забезпечення (правила, угоди, пункти договорів). У цьому випадку поняття "умови" перекривається поняттями "засоби" і "способи". В інших випадках така заміна неможлива, і при визначенні гарантій поняття "умови" повинно застосовуватися у власному значенні (наприклад, відсутність господарських криз і безробіття).
У широкому розумінні поняттям "гарантії" охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, що спрямовані на реалізацію прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або неналежного здійснення і захист прав від порушень, що є, нажаль, багато чисельними у наші дні. Хоча ці фактори дуже різноманітні, але стосовно процесу реалізації прав і свобод вони виступають у якості умов, засобів, способів, прийомів та методів правильного його здійснення. Тому під гарантіями слід розуміти умови і засоби, що забезпечують фактичну реалізацію і всебічну охорону прав і свобод всіх та кожного зокрема.
Поглиблений аналіз прав і свобод громадян у сфері праці вимагає того, щоб в арсеналі гарантій більш чітко розрізнялися умови і засоби їх реалізації. Щоб успішно запровадити в життя записані в Конституції і законах права і свободи, потрібні насамперед сприятливі умови, що складаються з багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. Фактори, що обговорюються, мають між собою спільні риси: вони повинні забезпечувати сприятливий режим, середовище для реалізації цих прав і свобод. Нажаль, в даний час обстановка в країні не сприяє активному здійсненню як прав, так і свобод, особливо в сфері соціально-економічного життя.
Враховуючи зазначені особливості одну групу гарантій доцільно іменувати "умовами" реалізації прав і свобод, а другу - "засобами". В останньому випадку мова йде про гарантії, що виступають у якості способів, прийомів і методів охорони та забезпечення прав і свобод особи. Отже, перша група гарантій спрямована на створення сприятливих обставин для користування основними правами і свободами та виконання обов'язків. Друга група забезпечує органи держави, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, самих громадян ефективним інструментом у боротьбі за належне здійснення прав і свобод.
Виділення в системі гарантій трудових прав і свобод двох груп - умов і засобів - має і теоретичну, і практичну значимість. У теоретичному плані воно дає можливість глибше та детальніше розглянути механізм охорони, забезпечення і захисту прав і свобод та здійснення обов'язків громадян. У практичному - указане розділення є корисним у розумінні, що воно гарантує пошук конкретних шляхів підвищення ефективності їх реалізації. Механізм гарантій прав і свобод має таку особливість: його ефективне функціонування буде порушено, якщо втратиться злагоджена взаємодія обох груп гарантій.
Поряд з тим, у кожному конкретному випадку указану різницю не варто абсолютизувати. Один й той самий фактор в одному випадку може виступати як умова, а в іншому - в якості засобу реалізації прав і свобод. Таке розмежування має сенс лише в загальному плані, коли мова йде про гарантії прав і свобод у цілому, а не у кожному окремому випадку.
Можна дати наступне визначення гарантій здійснення (у тому числі охорони і відновлення) трудових прав громадян. Гарантії - це закріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодного здійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належного виконання ними обов'язків.
Всебічний аналіз законодавства і правової літератури, що стосується гарантій, підводять до висновку, що гарантія як поняття включає в себе декілька її різновидів. Теорія права не визначила єдиної класифікації гарантій, що забезпечують здійснення прав громадян. Дуже тривалий час більш-менш загальновизнаним було ділення гарантій на економічні або матеріальні, політичні та юридичні. Трохи пізніше коло гарантій почало значно розширюватися. Ряд авторів визнали існування гарантій ідеологічних. У якості самостійних видів виділили суспільні або морально-суспільні та організаційні гарантії. Почали говорити також про організаційно-політичні, суспільно-політичні, організаційно-правові та деякі інші види гарантій.
Класифікація будь-яких явищ та понять вимагає, насамперед, встановлення критерію розділення їх на різноманітні види. Таких критеріїв може бути не один, а декілька. Причому один частіше за все буває основним, а всі інші додатковими. Така класифікація дозволяє не тільки вивчити найбільш характерні риси явищ, що розглядаються, але й подивитися на ці явища з різних позицій, під різним кутом зору, пізнати частковості. Підстава ділення повинна бути такою, щоб дозволяла класифікувати згідно з нею всі складники явища чи поняття, що розглядаються.
Даючи наукову класифікацію гарантій, також необхідно виходити з єдиного критерію. Однак правило єдності підстав ділення не завжди дотримується у нашій літературі. Так, наприклад, ділять гарантії на економічні, політичні, ідеологічні, юридичні та суспільні; економічні, юридичні й суспільні; соціально-економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та правові. В усіх цих випадках в основі ділення лежить не менш двох критеріїв (характер самих засобів та види органів, що їх застосовують).
Що слід взяти за основу при класифікації гарантій? А.В. Міцкевич, наприклад, пропонує ділити гарантії по змісту (соціальному призначенню) засобів забезпечення. Але, по-перше, зміст та призначення - поняття різні, отже, є не одна, а дві підстави ділення. По-друге, слово "зміст", по відношенню до видів гарантій, означає не що інше, як самі гарантії, що складають даний вид. На питання, який зміст, скажімо, матеріальних або юридичних гарантій, у відповіді доведеться перелічити засоби забезпечення, що об'єднуються у той чи інший вид гарантій. Якщо говорити про зміст кожної окремої гарантії, то в цілому ряді випадків не можна буде пояснити, чому ті чи інші засоби забезпечення об'єднані в один вид.
Не зовсім відповідним критерієм є й соціальне призначення засобів забезпечення. Якщо виходити з їхнього призначення як гарантій, то воно однаково для усіх - забезпечення дотримання законів, забезпечення здійснення прав. Якщо ж розглядати суспільне призначення різноманітних засобів, способів та умов безвідносно до забезпечення законності, то об'єднання їх по видам гарантій стає неможливим, оскільки значна частина цих засобів не має іншого призначення та, крім того, призначення їх може бути цілком різноманітним. Наприклад, призначення кінотеатрів і похоронних бюро (матеріальні гарантії) та т. і.
За основу класифікації гарантій на види слід взяти характер тієї галузі суспільної діяльності людей, в якій створюються, існують та удосконалюються засоби, способи та умови, що забезпечують дотримання законів й здійснення прав громадян. На цій підставі всі гарантії можна розбити на п'ять видів: економічні, матеріальні, політичні, ідеологічні та юридичні.
Зрозуміло, це ділення є досить відносним, межі між видами мають відому рухливість. Багато матеріальних гарантій є й економічними, значну частину політичних і юридичних гарантій можна назвати ідеологічними і т. і. В цілому ряді випадків політичні засоби, що закріплені в законі, стають правовими гарантіями (наприклад, контроль профспілок за дотриманням трудового законодавства) Крім основного критерію класифікації гарантій існують й інші критерії, що можна назвати допоміжними. Так, наприклад, гарантії можна розділити на об'єктивні та суб'єктивні. До суб'єктивного відноситься лише частина ідеологічних засобів забезпечення, а всі інші входять до групи об'єктивних гарантій.
За ступенем безпосередності впливу всі засоби забезпечення законності і, зокрема, забезпечення прав громадян можна розділити на прямі і непрямі. Розподіл тут необхідно робити не взагалі, а стосовно кожного конкретного права, хоча, зрозуміло, існують і такі гарантії, що можна віднести до будь-якого права громадянина. Прямими гарантіями здійснення трудових прав робітників та службовців безсумнівно є, наприклад, контроль за дотриманням трудового законодавства і т.і. У якості непрямих можна розглядати демократичний порядок створення органів, що розглядають трудові спори і т.і. Н.В. Вітрук пропонує розподіл гарантій на державні і суспільні - за суб'єктом, що приймає участь в забезпеченні реалізації й охорони прав. Однак при такому розподілі цілий ряд гарантій залишається поза цими двома групами (усі матеріальні засоби забезпечення, частина економічних і т.і.). Навряд чи можна вважати класифікацією і розділ "усіх гарантій на правові і не правові (моральні та інші.)". Адже тут береться один із видів і протипоставляється всім іншим. З таким же успіхом можна ділити гарантії на економічні та неекономічні, політичні та неполітичні і т.і. Не зовсім точним є розподіл Н.В. Витрук гарантій на загальні і спеціальні. До загальних він відносить економічні, політичні й ідеологічні засоби, а до спеціальних - юридичнім Останні вважаються спеціальними "тому, що "вони безпосередньо забезпечують реалізацію й охорону суб'єктивних прав громадян". Але як ми вже відзначали, безпосереднє забезпечення прав здійснюється не тільки юридичними, а й іншими засобами. Розподіл гарантій прав громадян на загальні і спеціальні цілком припустимо, але по іншій ознаці. До загального можна віднести засоби, способи й умови, що забезпечують здійснення більшості наданих громадянам прав, а до спеціальних - тих, що призначені для забезпечення тільки визначеного права або групи однорідних прав (цивільних, трудових і т.і.).
Деякі автори об'єднують економічні та матеріальні гарантії в один вид, вважаючи що вони мають однакове значення. Тому, згадуючи одне, беруть друге в дужки - матеріальні (економічні) або економічні (матеріальні). Проте, хоча поняття "економічний" та "матеріальний" близькі по своєму значенню, їх не можна вважати повністю співпадаючими ні взагалі, ні в застосуванні до гарантій. Економічний - значить стосовний до економіки, господарчий; матеріальний - стосовний до матерії, фізичний (протилежність духовного), речовий, стосовний до засобів існування, майновий, грошовий. Поняття "матеріальний" більш широке, ніж поняття "економічний". По відношенню до гарантій слово "матеріальний" найчастіше застосовується, очевидно, в значенні речовий, майновий, грошовий. Так, наприклад, одним з матеріальних засобів, що забезпечують здійснення свободи друку, є папір. Але цілком очевидно, що запаси паперу не можна вважати економічною гарантією.
Таким чином є всі підстави говорити про існування двох самостійних видів гарантій: економічних та матеріальних.
Не менш важливе значення у забезпеченні трудових прав працівників мають політичні гарантії.
Сучасна та "добре розвинута держава є політичною основою забезпечення прав громадян. До числа найважливіших політичних гарантій, безсумнівно, можна віднести демократичний устрій держави, що передбачає контроль за роботою державного апарату з низу (громадські організації, різні союзи і т.п. структури, що ставлять одним зі своїх завдань контроль і прийняття участі в удосконаленні законодавства).
У ряді теоретичних робіт говориться не про політичні, а про соціально-політичні, суспільно-політичні, організаційно-політичні гарантії.
Своєрідну позицію займає О.В. Смирнов, що поряд з економічними говорить про морально-політичні або суспільні гарантії. Останні фактично зводяться лише до засобів впливу, що використовується громадськими організаціями.
Суспільні гарантії виділяються в якості самостійного виду гарантій та іншими авторами. Так, наприклад, Б.П. Кравцов вважає суспільними гарантіями "сукупність сил і засобів, що використовуються суспільством в боротьбі за дотриманням законів та охорони порядку…". Засоби, без сумніву, можуть бути гарантією, якщо з їхньою допомогою забезпечується законність. Що ж стосується сил, то навряд чи їх (на відміну від засобів і способів) можна вважати гарантією законності. Перераховуючи різновиди суспільних гарантій, Б.П. Кравцов тільки один раз згадує про силу. Він говорить про силу суспільного впливу на правопорушників. Однак засобом забезпечення законності, тобто гарантією, буде сам вплив, а не його сила. Слово "сила" має тут лише порівняльне значення - велика або менша. Стосовно до гарантій, це буде означати більшу чи меншу ефективність гарантії.
До числа суспільних гарантій Б.П. Кравцов відносить діяльність громадських організацій і громадян з виконання законів, контроль за дотриманням норм права, попередження правопорушень, застосування мір суспільного впливу, перевиховання і виправлення злочинців. Мова, таким чином, йде, з одного боку, про виконання законів самими громадськими організаціями, і про їх діяльність по забезпеченню законності - з іншого.
Але саме по собі виконання законів навряд чи можна вважати гарантією законності. У теорії права є загальновизнаним положення про те, що зміст законності перебуває (чи головним чином перебуває) у суворому дотриманні і виконанні законів усіма державними та громадськими органами й організаціями, посадовими особами і громадянами. Але оскільки виконання законів є змістом законності, то воно не може бути її гарантією. Якщо ж виконання законів вважати гарантією законності, то вийде, що виконання законів гарантує саме себе.
Діяльність громадських організацій, що спрямована на забезпечення законності, повинна в залежності від її характеру входити до складу політичних, юридичних та ідеологічних гарантій. Візьмемо, наприклад, діяльність профспілок. Одним із її основних видів є робота в економічній області. Але це лише один із видів усієї діяльності профспілок. Як об'єднання громадян по лінії професійній, профспілки - це організація економічна. Але не тільки. Профспілки є й організацією політичною.
Професійні спілки відіграють важливу роль у розвитку політичної системи суспільства Української держави, подальшому розгорненні демократії, все більш широкій участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, удосконаленні державного апарату, підвищенні активності громадських організацій, зміцненні правової основи державного і громадського життя, розширенні гласності, постійному врахуванні громадської думки.
Але чи можна вважати політичною роботу профспілок по забезпеченню законності, по забезпеченню здійснення трудових прав працівників? Але якщо в цілому роботу профспілок по забезпеченню законності в області трудових правовідносин можна характеризувати як політичну, то не можна не враховувати відомій частині дії профспілкових органів, що спрямовані на забезпечення дотримання законів про працю і прав працюючих, мають правове значення (тобто вони засновані на нормі права і можуть викликати правові наслідки). Тому таку діяльність варто віднести до гарантій юридичних. Діяльність профспілок по забезпеченню законності, що не має правового значення, повинна бути віднесена до політичних гарантій.
У такому ж напрямку варто розглядати і діяльність інших громадських організацій по забезпеченню законності.
Тому є недоцільним на одному рівні з політичними, юридичними й ідеологічними гарантіями виділяти, в якості особливого виду засобів забезпечення законності, ще і гарантії суспільні
Звернемося тепер до питання про ідеологічні гарантії. Ідеологія, як відомо, являє собою систему поглядів, ідей, уяв того чи іншого кола людей, тієї чи іншої партії, їх світогляд. Ідеологія охоплює політичні, правові, філософські, моральні, релігійні, художні погляди та ідеї. Ці різні групи ідей та поглядів називають формами ідеології. З ними безпосередньо пов'язані різні форми ідеологічних стосунків (політичних, моральних, правових та т, д.), а також відповідні політичні, правові, релігійні та інші організації.
Якщо виходити з поняття "ідеологічні гарантії" у широкому його значенні, то до них слід віднести значну частину політичних та юридичних засобів забезпечення законності. Але цей термін застосовується ще й в більш вузькому значенні, коли говорять про політичні і юридичні умови поряд з ідеологічними. Тут, очевидно, до ідеологічних умов відносять тільки погляди та ідеї. Це те, що являє собою суспільну свідомість. В цьому ракурсі про ідеологічні гарантії можна говорити як про окремий вид засобів забезпечення законності.
Основні політичні та юридичні гарантії створюють стійку базу забезпечення трудових прав працівників. Вони не тільки служать самі засобами забезпечення, але й є основою створення та розвитку матеріальних і економічних гарантій. Всі існуючі види гарантій знаходяться в тісному взаємозв'язку та взаємодії один з одним.
В умовах ринкових відносин, крім законодавчого закріплення юридичних гарантій, останні встановлюються також суб'єктами у конкретних договорах. Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін. Прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладання з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі - роботодавець) може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на забезпечення умов для вияву ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, підвищення взаємної відповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника.
Умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними. Гарантії, визначені законодавством або договорами, забезпечують нормальний процес здійснення відповідними суб'єктами своїх прав, що створює стабільність правовідносин, зміцнює їх стійкість і правопорядок.
Соціально-правова значимість гарантій на викликає сумніву, адже вони забезпечують реалізацію не тільки прав, а й інтересів відповідних суб'єктів.
Оскільки правові гарантії використовуються багатоаспектно, то це само по собі передбачає певну специфіку останніх та їх прояв у реальному житті. При визначенні гарантій суб'єктів договірних відносин в трудовому праві, слід керуватися розробками, які є в правовій літературі, положеннями трудового і цивільного законодавства, а також враховувати специфічність функціонування договірних зобов'язань, де в умовах ринку сторони значною мірою самі визначають свої взаємовідносини.
2. Критерії класифікації та види юридичних гарантій в трудовому праві України

З метою більш глибокого аналізу юридичних гарантій, що забезпечують засобами трудового права реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян у сфері праці, нами використовується такий прийом дослідження, як класифікація. Відразу необхідно відзначити, що існують різні критерії класифікації юридичних гарантій прав і обов'язків громадян у сфері праці.
У теорії права немає єдності поглядів ні на поняття юридичних гарантій, ні на їх систему. Термінологія, що застосовується, також не відрізняється однаковістю. Говорять про гарантії охорони прав і інтересів, про гарантії дотримання прав, про гарантії доцільної реалізації права, про гарантії забезпечення прав і т.п.
Вживання понять "гарантії забезпечення прав", "гарантії дотримання", "гарантії охорони прав" цілком правомірно. Очевидно, що ці поняття співпадають одне з іншим. Але не кожне окремо, не всі вони разом не відображують в повній мірі змісту, не вичерпують усього різноманіття проявів дії юридичних гарантій прав громадян.
Більш широкими є поняття "гарантії реалізації" і "гарантії здійснення права". Звичайно їх вважають рівнозначними, тому що слово "здійснення" і слово "реалізація" мають однакове змістове значення. Але, оскільки мова йде про права працівників, більш доречним є термін "здійснення права", що вживається у найбільш важливих політичних документах.
Ділення юридичних гарантій на гарантії здійснення і гарантії охорони прав є не зовсім виправданим. Справді, здійснення суб'єктивного права містить у собі не тільки вступ у ті або інші правовідносини і їх подальше існування, але й усунення перешкод, що виникають у процесі здійснення суб'єктивного права, охорону від можливих порушень, а також і відновлення порушеного права. Виходячи з такого розуміння терміну "здійснення права", можна говорити і про юридичні гарантії здійснення в такому широкому розумінні.
У юридичній літературі одержало поширення поняття "правові гарантії законності". По змісту воно значно ширше, чим юридичні гарантії здійснення прав. Останні входять як необхідна складова частина в число перших. Тому, говорячи про юридичні засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав громадян, доцільніше користуватися терміном "гарантії здійснення прав".
Основним критерієм класифікації юридичних гарантій в сфері праці є форма, у якій вони виражені. Юридичні гарантії можуть бути сформульовані у вигляді елементарних прав, що входять до змісту конституційного суб'єктивного права і юридичного обов'язку, або у вигляді самостійних галузевих суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що конкретизують конституційні права й обов'язки громадян України в соціально-економічній сфері. Так, право на вибір роду занять і роботи, відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб, будучи елементарним правом, що входить у зміст конституційного права громадян на працю, виступає гарантією цього права. Елементарне право працівника на робочий тиждень, що не перевищує 40 годин (ст. 50 КЗпП), є юридичною гарантією конституційного права громадян України на відпочинок. До числа таких прав-гарантій названого конституційного права, варто віднести: право на скорочений робочий день для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (учителів, лікарів, та інших), для ряду професій і виробництв (ст. 51 КЗпП); право на скорочену тривалість роботи в нічний час (ст. 54 КЗпП); право на щотижневий відпочинок (ст. 67, 68, 69 КЗпП); право на щорічну оплачувану відпустку та інші. (ст. 74 КЗпП).
Розглянемо тепер самостійні галузеві права і юридичні обов'язки працівників, що конкретизують конституційні права громадян та їх обов'язку в сфері праці. Так, право на працю розвинене в трудовому законодавстві цілою сукупністю самостійних суб'єктивних прав працівників: правом на вільне укладання трудового договору для виконання роботи з визначеного фаху, кваліфікації або посади з виплатою за неї заробітної плати; правом на вибір терміну трудового договору. По діючому трудовому законодавству трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи (ст. 23 КЗпП України). Також самостійним суб'єктивним правом працівників є право на встановлення за згодою сторін трудового договору іспиту при прийомі на роботу, визначеної в законі тривалості, з метою перевірки відповідності працівника щодо дорученої йому роботи; право на визначеність трудової функції, що знаходить своє вираження в чіткій регламентації переведень на іншу роботу з ініціативи власника або уповноваженого їм органу й у забороні вимагати від працівника виконання роботи, не зумовленої трудовим договором. Важливо також відзначити, що право працівника на визначеність трудової функції виступає найважливішою гарантією реалізації таких складових правомочностей конституційного права громадян на працю, як: правомочність на вибір роду занять та роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб; правомочність на оплату праці відповідно до її кількості і якості. Тому таке велике значення мають положення, сформульовані в ст. 31-35 КЗпП України. Так, у ст. 31 КЗпП "Заборона вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором" записано, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Конкретизація цієї заборони для власника зафіксована, по-перше, у понятті переведення на іншу роботу і, по-друге, у процедурних нормах такого переведення: загальних й спеціальних. Розглянемо їх докладніше.
Визначення переведення на іншу роботу міститься в ст. 32 КЗпП України, причому законодавець використовував для цього прийом порівняння з переміщенням: "Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я".
У частині другій ст. 32 КЗпП законодавець дає право власнику або уповноваженому ним органу без погодження працівників переміщувати їх в рамках того ж підприємства, установи, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ (встановлена лише одна вимога - цей структурний підрозділ має знаходитись у тій же місцевості), доручати йому роботу на іншому механізмі чи агрегаті у межах спеціальності та кваліфікації (посади), обумовлених трудовим договором. Заборонено лише переміщувати працівників на роботу, протипоказану їм за станом здоров'я.
Таким чином, відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП виходить, що визначення у трудовому договорі конкретного робочого місця, структурного підрозділу, механізму, агрегату не має великого юридичного значення. Власнику дане право таких умов трудового договору не додержуватись. Такий висновок неминуче виходить. з тексту ст. 32 КЗпП.
Правда, не можна не бачити протиріччя між частиною першою ст. 21 і ст. 31 КЗпП, з одного боку, і частиною другою ст. 32 КЗпП. Будь-які спроби вирішити протиріччя на користь статей 21 і 31 КЗпП суперечили б спеціальному правилу ст. 32 КЗпП.
Звичайно, редакція частини другої ст. 32 КЗпП істотно зачіпає інтереси працівника. Вступивши на роботу водієм легкового автомобіля, він невдовзі може опинитися водієм вантажівки. Юнак. прийнятий у торгове підприємство на роботу продавцем побутової техніки, невдовзі може опинитися продавцем білизни. Не перешкоджає реалізації прав власника на переміщення працівників з одного структурного підрозділу в інший і пункт 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, що потребує внесення до трудової книжки запису про прийняття на роботу з зазначенням структурного підрозділу (цеху, відділу, підрозділу, дільниці, виробництва). Реалізація права власника, встановленого законом; не може бути заблокована підзаконним актом.
Вважаємо, що все ж вирішуватися це протиріччя має на користь ст. 21 КЗпП. Ст. 43 Конституції України забороняє застосування примусової праці. Примусова праця - це будь-яка робота чи служба, виконання якої вимагають вед працівника під загрозою будь-якого покарання, для якої працівник не запропонував добровільно своїх послуг (ст. 2 Конвенції про примусову чи обов'язкову працю). Отже, вимагаючи від працівника виконання роботи з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку, власник не має права вийти за межі трудового договору. І право власника переміщувати працівників обмежено умовами трудового договору: у межах трудового договору переміщення можливе, за його ж межами воно буде протизаконним.
Загальним правилом переведення на іншу роботу є обов'язкова згода працівника як на переведення на тому ж підприємстві, так і на переведення на роботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом із підприємством, на якому зайнятий працівник. Як виняток із цього загального правила, згода робітника або службовця не потрібна на тимчасове переведення на іншу роботу у випадку виробничої необхідності. У разі простою працівники переводяться з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. Однак і при тимчасових переведеннях на іншу роботу з визначених засад, у законодавстві про працю встановлені додаткові гарантії, що забезпечують охорону працівників від незаконних переведень. При тимчасовому переведені на іншу роботу у випадку виробничій необхідності встановлені наступні додаткові гарантії: 1) екстраординарність причин такого переведення - відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування державного або громадського майна та в інших виняткових випадках, а також для заміни відсутнього працівника; 2) регламентація терміна переведення - власник або уповноважений їм орган має право переводити працівника на термін до одного місяця не на обумовлену трудовим договором роботу на тому ж підприємстві або на іншому підприємстві, але в тієї ж місцевості кожного разу при виникненні випадків, що підпадають під поняття виробничої необхідності. Що стосується терміну переведення на іншу роботу для заміщення відсутнього працівника, то він не може перевищувати одного місяця протягом календарного року; 3) визначення порядку оплати праці при такому переведенні - оплата робиться за виконуваною роботою, з заробітком, не нижчим від середнього заробітку за попередньою роботою.
При тимчасовому переведення на іншу роботу у випадку простою для працівників встановлені наступні додаткові гарантії: 1) при простої не допускається переведення кваліфікованих працівників на некваліфіковані роботи; 2) працівники переводяться на іншу роботу з урахуванням їхнього фаху і кваліфікації; 3) якщо працівник у разі простою переводиться на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, то, він переводиться на весь час простою; а якщо на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості - на строк до одного місяця; 4) якщо при простої працівник переводиться на нижче оплачувану роботу, то при виконанні норм виробітку за ним зберігається середній заробіток за попередньою роботою, а за працівниками, які не виконують норми або є переведеними на почасово оплачувану роботу, зберігається їх тарифна ставка (оклад).
Звернемося до з'ясування того, які трудові права працівників конкретизують конституційне право на охорону здоров'я громадян України. Насамперед, це основне право працівників на здорові та безпечні умови праці. Обов'язок забезпечити реалізацію цього права трудове законодавство (ст. 153 КЗпП України) покладає на власника або уповноважений ним орган. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, а також забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників; проводити з урахуванням вимог щодо охорони праці проектування виробничих об'єктів, розробку нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих; проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони та інше.
Право працівника на здорові і безпечні умови праці носить комплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як: право на захист від впливу шкідливих умов праці; право працювати тільки у виробничих помешканнях і на робочих місцях, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, правилам; правомочність на одержання інструктажу щодо техніки безпеки та виробничої санітарії; на розслідування нещасного випадку, що відбувся на виробництві; на відшкодування збитку, заподіяного каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків. Всім перерахованим правомочностям працівників, як це зрозуміло з вище сказаного, кореспондують обов'язки власника підприємства по створенню здорових і безпечних умов праці для працівника. Такий механізм виступає надійною юридичною гарантією охорони здоров'я працівника в процесі праці.
Найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадян України на освіту виступає основне галузеве право працівників - право на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації. Основою зростання продуктивності праці, підвищення культури виробництва, технічного рівня і якості продукції є подальше удосконалювання загальної і професійної освіти працівників. "Реалізації права на працю сприяє навчання, у тому числі трудове навчання…"
Реальному втіленню в життя права на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, сприяє також ціла система норм трудового законодавства, що виділена в самостійну главу 14 КЗпП України "Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням". Теоретико-правовий аналіз змісту цієї глави дозволяє виділити цілий ряд елементарних прав працівників, що не тільки розкривають зміст права працівника на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи і безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, але і виступають засобами її реалізації, а отже, і юридичними гарантіями конституційного права громадян України на освіту. Ці права-гарантії можна розділити на: права-гарантії при одержанні працівником професійного навчання на виробництві; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у загальноосвітніх школах і професійно-технічних навчальних закладах; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Важливо також відзначити, що велика кількість з цих гарантій виступають одночасно юридичними гарантіями конституційного права на працю, тому що вони забезпечують реалізацію правомочності на вибір роду заняття і роботи.
Таким чином, трудове законодавство закріплює широкий комплекс юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію конституційного права громадян на освіту і конституційне право на працю, особливо в тій його частині, що відноситься до правомочності на вибір роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностям, професійній підготовці, освіті та з урахуванням суспільних потреб.
Юридичні гарантії названих прав та обов'язків громадян конкретизуються в трудовому законодавстві і за допомогою прав-принципів. Так, право працівників на об'єднання в професійні спілки - це і гарантія конституційного права громадян на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України), і галузевий принцип даної галузі права.
З позицій науки трудового права такий розгляд природи юридичних гарантій взагалі застосовується до всіх основних галузевих прав і обов'язків працівників, що закріплені у ст. 2 КЗпП України, оскільки серед науковців-трудовиків переважною є точка зору, що зазначені права є одночасно і принципами цієї галузі права. Дане положення найбільш чітко пояснив Н.Г. Александров. Він відмітив, що немає нічого надзвичайного в тому, що в такій галузі права, як трудове право, яке безпосередньо стосується життєвих інтересів працюючих, основні принципи сформульовані у виді основних прав і обов'язків працівників.
За сферою и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.