На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Суспльно-полтичн погляди Уласа Самчука. Легтимнсть української перодики 1941-1944 рокв. Перший друкований публцистичний виступ. Тематика передовиць Уласа Самчука. Подорожево-репортерська публцистика. Газета Волинь Т. Осьмачка, О. Телга.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Журналистика. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


6
БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
З ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети «Волинь»
ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИКА І ПЕРІОДИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
1.1. Суспільно-політичні погляди Уласа Самчука
1.2. Легітимність української періодики 1941-1944 років
РОЗДІЛ 2. УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1944роки)
2.1. Часопис «Волинь»
2.2. Тематика передовиць Уласа Самчука
РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ УЛАСА САМЧУКА
3.1. Подорожево-репортерська публіцистика
3.2. Газета «Волинь» і Т. Осьмачка, О. Теліга, О. Ольжич
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП

Актуальність дослідження. Процес національного відродження, що посилився в Україні на поч. 90-х років XX століття, закономірно викликав потребу відновлення цілісної та об'єктивної картини нашого письменства. Відтак у посттоталітарних умовах з'явилася можливість внести суттєві корективи у вивчення літературного процесу, що пов'язано з уведенням у широкий науковий обіг творчого доробку тих митців, на чиї імена довгий час було накладено табу. Одним із таких письменників є Улас Самчук -- обдарований прозаїк, публіцист, чия творчість припала на складний період у вітчизняній історії та у розвитку української літератури.
Актуальність дослідження зумовлена, по-перше, потребою комплексного і науково-об'єктивного вивчення публіцистичної спадщини У.Самчука творчість якого за умов тоталітарного режиму була вилучена з досліджень літературного процесу; по-друге, браком ґрунтовних системних досліджень жанрово-стильових особливостей передовиць письменника; по-третє, суперечністю ряду положень самчукознавства, різнорідністю трактувань і дискусійністю окремих висновків, передовсім, пов'язаних з питаннями політичних переконань митця, що вимагає подальшого всебічного аналізу.
Мета роботи - проаналізувати творчу діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах часопису «Волинь».
Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:
- проаналізувати суспільно-політичні погляди У.Самчука;
- дослідити легітимність української періодики (1941-1944років);
- охарактеризувати газету «Волинь»;
- з'ясувати тематику передовиць Уласа Самчука;
- простежити творчі взаємини У.Самчука(1941-1943)
Об'єктом дослідження є газета «Волинь».
Предметом дослідження є творча діяльність та взаємини У.Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети «Волинь».
Методи дослідження. Метод аналітичної і синтетичної критики джерел та наукової літератури. Застосовувався також хронологічний та порівняльно-історичний методи аналізу подій та процесів, пов'язаних із формуванням та еволюцією суспільно-політичних поглядів У.Самчука, вплив його громадсько-політичної діяльності на розвиток української національної свідомості. Здійснювалось їх поєднання з біографічним методом дослідження.
Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у лекційних курсах із історії української літератури XX століття, при проведенні семінарських і практичних занять, спецкурсів і спецсемінарів «Українська література письменників-емігрантів», при написанні курсових і дипломних робіт студентами-філологами.
РОЗДІЛ 1
ПОЛІТИКА І ПЕРІОДИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1.1. Суспільно-політичні погляди Уласа Самчука

Укладення пакту Молотова-Ріббентропа, двох тоталітарних режимів, нацистського і сталінського, початок Другої світової війни хронологічно співпали з кризою та розколом в ОУН. Між членами Проводу українських націоналістів (ПУН) (А. Мельник, М. Капустянський, Р. Сушко, Я. Барановський, О. Сеник-Грибівський, М. Сціборський та ін.) і молодими діячами, що прибули з України чи перебували там (С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич, Ю. Тимчій-Лопатинський, С. Ленкавський та ін.) виявились розходження щодо обраної організацією тактичної і стратегічної лінії. С.Бандера та його прихильники поставили перед ПУН вимогу звільнити політику ОУН від орієнтації на одну зовнішню силу (зокрема, на Німеччину, хоча можливість майбутньої співпраці з нею не відкидалась зовсім), встановити контакти із західними державами, віддати перевагу боротьбі власне в Україні шляхом загальної революційної акції, незалежно від міжнародної обстановки чи втрат, змінити деяких членів Проводу українських націоналістів(ПУН), що втратили в їх очах довіру. А.Мельник та інші члени ПУНу схилялись до більш поміркованої позиції.
10 лютого 1940 року було сформовано революційний провід ОУН, керівництво яким довірено С. Бандері. З того дня існували дві різні українські націоналістичні організації: ОУН (цю назву затримали прихильники А. Мельника) та ОУН(сд) (самостійників-державників, так назвали свою організацію сторонники С. Бандери). В історіографії, однак, прижилися умовні назви ОУН(м) та ОУН(б) [21,с.3]. Ці організації мали однакову мету -- Українська самостійна соборна держава, але в площині практичної діяльності найчастіше протистояли одна одній.
«...Ми йшли від поразки до поразки, -- писав згодом про згадані події Улас Самчук. -- «Пацифікація» у Польщі, ліквідація України Хвильового, розгром за Карпатами, нарешті, «простягнута рука старшого брата» і «возз'єднання». Удар за ударом! Виховані на ударах, ми були на них загартовані... Це було в програмі наших операцій, ми їх чекали. Але ось несподівано, на початку сорокових років, ще один удар: сливе за одну ніч не стало нашої ОУН, а на її місці постали «мельниківці-бандерівці»... Всі мої товариші швидко «визначалися» і «вибирали фронти». Для мене це невиразна дилема. Дякуючи Ольжичеві, більшість нашої молоді залишається на старих позиціях, тобто при мельниківцях. Повний скепсису, протесту, невдоволення, я вибрав таки Ольжича. Не з переконання, що ці ліпші, а з нехоті до подібних бунтів засадничого. На мою думку, це брак політичного принципу» [17,с.50]. Таким чином, Улас Самчук, внаслідок як політичних переконань, так і особистих симпатій, залишився в колі діячів культурної реформи ПУНу.
Серед її завдань у цей час значилось щотижневе обслуговування матеріалами таких видань як «Українське слово» (Париж), «Наш клич» (Буенос-Айрес), «Новий шлях» (Вінніпег), «Хлібороб» (Бразилія), «Націоналіст» (США), дослідження політичного і культурного життя в УРСР та періодичні огляди з цього питання [43,с.31-32].
Перший друкований публіцистичний виступ Уласа Самчука, спрямований проти комуністично-радянської системи, «Увага-гачок!» з'явився майже одночасно в «Українському слові» [74,с.56] та «Пробоєм» [74,с.66]. Приводом до публікації стала зміна вищого партійно-державного керівництва УРСР (усунуті С. Косіор, П. Постишев, М. Хатаєвич, М. Попов, натомість прийшли М.Хрущов, М. Бурмистенко, Д. Коротченко, Л. Корнієць та ін.) [43,с.131], що львівське «Діло» оцінило як рішення змінити попередній курс і «не гнобити все націоналістичне українське в Україні». Улас Самчук зауважив на це, що «наївність великої частини українства безмежна. Ніякі роки, ніякі Крушельницькі, ніякі Соловки не в стані спалити цієї найтривкішої риси простодушної хохлацької душі». Далі він наголосив на головній, на його думку, причині чистки партійно-державних кадрів в УРСР: «Вони стались..., коли над світом, а особливо над СРСР, нависла хмара війни. Вони стались майже в дванадцятій годині, коли треба щось робити: ліквідувати українство по царському способу, чи обдурити його по способу ленінському». «Все, що робиться тепер, було колись, - продовжує Улас Самчук. - Українець, що цього не розуміє, не думає, або не має чим думати. Ми ж переконані, що Москва вибрала для «своєї зміни» надто пізній час. Не всі з нас звоушуються тепер «мовою», чи закінченням прізвища. Тут діє вже покоління, що виразно бачить і знає мету, бо Україна для них не мовою і не словами писана» [1,с.7].
Треба підкреслити, що після укладення пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 року) виступати в еміграційній пресі зі статтями з виразно антирадянським змістом (а такою і була стаття Уласа Самчука) стало небезпечно. Начальник гестапо Мюллер надіслав з цього приводу листа всім постам поліції та інспекторам служби безпеки і розвідки Німеччини, який забороняв організаціям емігрантів і їхнім членам на території Рейху (в т.ч. українським) «виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу...» [10,с.56-57]. За українською націоналістичною пресою, в тому числі «Українським словом», контроль був особливо прискіпливим [3,с.5]. За цих умов позиція, зайнята Уласом Самчуком, межувала з небезпекою переслідувань зі сторони німецької влади. У спогадах він пише про зацікавлення його особою з боку гестапо, виклики для допитів [44,с.81].
Зауважимо, що через це перейшли всі видатні діячі українського націоналістичного середовища, частина, яких пізніше була заарештована і ув'язнена. Улас Самчук вважав, що сам він уник такої долі тому, що відносно швидко залишив територію Протекторату, як також категорично заперечив в гестапо будь-яку приналежність до політичних організацій, видаючи себе за непартійного, аполітичного письменника. Довести це було нелегко, бо політичні переконання Уласа Самчука на той час були загальновідомими.
В кінці серпня 1939 року він був спрямований О.Ольжичем до Берліна, де Володимир Стахів запропонував йому роль референта радянської преси [43,с.178]. У Берліні, в пансіоні «Барбаросса», Улас Самчук зустрів початок Другої світової війни [43,с.145]. Згодом він повернувся до Праги, звідки виїхав до Відня [43,с.156] з наміром «по слідах війни дістатися до Галичини» [43,с.177], що йому, однак, не вдалося.
Літо-осінь початок зими 1940 року Улас Самчук працював у міністерстві фінансів в околицях містечка Табора [43,с.185]. Там його провідували О. Ольжич, М. Михалевич з дружиною, Олег Лащенко, Люба Устіянович, Катерина Білецька, про що остання згадує у спогадах [44,с.19]. 9 грудня 1940 року Улас Самчук повернувся до Праги [43,с.186], де зустрів новий 1941 рік [43,с.169] і перебував до початку травня.
Видається, що Улас Самчук з кінця 1939 року і до весни 1941 року стояв ніби осторонь подій в українському націоналістичному середовищі. Це не зовсім так, оскільки він продовжував виступати як публіцист: Самчук пише статтю «Сегодня і завтра», вміщену у «Пробоєм» [25], готує реферат «Від санкюлотів до Ес-А» [25]. 15 березня 1941 року мав доповідь від Українського національного об'єднання в Празі [4], в якій висловив критичну настанову щодо стану націоналістичного руху на еміграції - «забагато фраз, ілюзій, патосу, замало знання, фаховости, конкретного діла». До цього додалось розбиття ОУН, яке весь час поглиблювалось, і, на думку Уласа Самчука, привело до того, що ми «стоїмо один проти одного з безсилою в очах ненавистю». О.Ольжич картав Уласа Самчука за відвертість, яку могли використати противники.
Саме аналіз пройденого політичного шляху, причин і суті розколу Організації українських націоналістів(ОУН) привели до переосмислення Уласом Самчуком своїх політичних переконань. Наслідком цієї еволюції у поглядах на методи і засоби досягнення поставленої мети став остаточний розрив з ідеологією «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова. З іншого боку, Улас Самчук поступово підходив до розуміння безперспективності вузького партійництва (в рамках чи то ОУН(б), чи то ОУН(м), з якою він пов'язав свою наступну діяльність) для вирішення «українського питання». Сам Улас Самчук зауважує, що він не брав «ентузіястично» участі у боротьбі відламів ОУН. Зате потім «не був змушуваний «вертатися», каятися, «виправляти помилки» [25].
Щодо оцінки впливу Д.Донцова на міжвоєнну українську політичну атмосферу та ролі його політичного дітища ОУН(б), наведемо характеристику, дану Богданом Цимбалістим: «Вплив Донцова на розвиток громадянської демократичної політичної культури був фатальний... Донцов своїми проповідями внутрішньої незгоди, діленням українців на ліпших (визнавців його ідей) і гірших (усіх інших), закликами до внутрішньої безкопромісової боротьби поглибив роз'єднання народу, який унаслідок різних історичних обставин ніколи не був як слід інтегрований. Негативний вплив Донцова на розвиток політичної культури ще і в тому, що він підкопав довір'я певної частини громадянства, зокрема молоді, зорганізованої в націоналістичній організації, до верстви своїх освічених людей... За його навчанням, не наука, не розум, не інтелект, але «характер», ірраціональний гін, войовничість, стихійне хотіння та жадоба влади роблять людину здібною вести народ. Таким чином до голосу й керівництва політичним рухом, а опісля життям усієї спільноти прийшли студенти без закінчених студій, сільські активісти з кількома клясами середньої освіти. Єдиною легітимацією для влади була приналежність до ОУН» [44,с.77-78].
Оцінка Б. Цимбалістого є загострено полемічною, але подібні розмови щодо української влади, яка «складалася зі студентів... До всього з одної школи, можливо з одного села…» вели на початку літа 1941 року послідовники Д. Донцова - Улас Самчук і Євген Маланюк [58;72].
Перше особисте знайомство Уласа Самчука з Д. Донцовим відбулось близько 20 червня 1941 року в Кракові [25;17], з приводу чого Улас Самчук зауважив, що «між нами тоді ще був лад і порядок» [17,с.58]. Про роздвоєність тогочасної позиції Уласа Самчука найпромовистіше свідчать його власні нотатки: «Мене ще можуть запитати: чого ж я весь той час тримався якраз партійних людей? Мельниківців? Бо треба було з кимсь все таки йти. Не можна було бути самому... Башня з слонової кості для мене чужа. Я людина практичної роботи... А чому з мельниківцями? Бо ж тут була горстка мені близьких та інтелігентних людей. Я зрештою пішов би і з бандерівцями, тільки там мене не хотіли. Там були значно мудріші від мене. Я пробував з ними говорити, але вони дивилися на мене з головокружньої висоти» [25;14,с.24]. Таким чином, попри всі вагання і сумніви, напередодні нападу Німеччини на СРСР Улас Самчук вибрав «своєю» політичною силою ОУН(м).
На початку травня 1941 року Улас Самчук отримав перепустку до Генерального губернаторства, дійсну до 30 червня [43,с.137]. 9 травня 1941 року він їде в Берлін, де наступного дня має «відчит при повній залі» [43,с.137]. 11 травня 1941 року в Берліні Улас Самчук зустрічається з керівником ПУНу Андрієм Мельником [43,с.138]. Під час зустрічі обговорювався розкол в ОУН, можливість написання Уласом Самчуком біографії Є.Коновальця. Сподіваємося, що ця зустріч стала визначальною щодо ролі Уласа Самчука в організації, як одного з провідників в життя плану пропагандивної акції ОУН(м). «Маючи досвід Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцію пропаганди, - писав Улас Самчук, - ми планували ще ширше розгорнути її тепер» [43,с.140].
16 травня 1941 року Улас Самчук прибув до Кракова [43,с.141]. На травень-червень 1941 року Культурна референтура(КР) ПУНу запланувала ряд його виступів на території Генерального губернаторства, головною темою яких були справи «на конче політичні і не конче безпосередньо партійні, а скорше національно-освідомлювальні, роз'яснювальні, ситуаційні. Не заторкувалися справи організації, особливо її розколу, ніколи не нападалося на противників по організації, а звичайно і з особливою силою підкреслювалася важливість національної єдности і національної мети» [43,с.142].
Відбулось 2 відчити Уласа Самчука у Кракові (22 травня і 14 червня), у Варшаві(28 травня), Ярославі (17 червня), Празі (28 червня). Планувались також виступи у Холмі, Грубешові, Томашові і Криниці, але у зв'язку з початком війни Німеччини і СРСР здійснені не були [43].
Штаб ОУН(м) у цей час знаходився у Кракові, на вулиці Зеленій, де працювали О. Ольжич, М. Сціборський, О. Сеник-Грибівський, Р. Сушко, М. Капустянський, З. Книш, Ю. Вассиян. На цій же вулиці містився Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем та штаб ОУН(б). Улас Самчук, разом з Оленою Телігою, зробили спробу налагодження контактів з політичними опонентами. Так, вони відвідали штаб-квартиру ОУН(б) і мали розмову з С. Ленкавським [17с.110-111]. Ці заходи здійснювались, скоріше, за їх власною ініціативою, ніж за завданням ПУНу. Улас Самчук згадує, що прийняли їх холодно: «Ніякого привіту, ніякої чемности, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати». Досить довго вони з О. Телігою чекали на появу С. Ленкавського, який категорично заперечив можливість будь-яких переговорів. На застереження про небезпеку остаточного розвалу націоналістичної організації він відповів: «Розвалимо - побудуємо нове». «Я побачив живий і приклад нашого політика того часу, - підсумовує Улас Самчук, - кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа» ,[43,с.111].
В середині липня 1941 року члени КР ПУНу склали кістяк похідних груп ОУН(м), що вирушили з Кракова в Україну. Улас Самчук з Оленою Телігою, перейшовши нелегально 16 липня 1941 року тимчасовий кордон по р.Сян, прибули до Львова [17,с.86-94]. Там на той час зібрались інші члени похідних груп ОУН(м).
23 липня 1941 року в будинку Спілки українських письменників і журналістів відбувся вечір на тему «Українська духовність на переломі», в якому взяли участь Улас Самчук і Олена Теліга. Організатором вечора виступав Микола Голубець, головував на ньому Василь Пачовський. З боку ОУН(м) це була спроба розпочати публічний діалог з політичними опонентами, однак присутні на вечорі члени ОУН(б) влаштували У.Самчуку і О.Телізі обструкцію [9,с.122].
Момент для налагодження співпраці двох частин ОУН був сприятливим ще й тому, що після появи меморандуму А. Розенберга №1 від 2 квітня 1941 року, у якому йшлося про майбутнє утвердження в Україні «власного національного життя» [11,с12], суттєво змінилась тактична настанова ОУН(б) щодо впливу зовнішніх союзників на розвиток ситуації в Україні. І. Патриляк, публікуючи інструкцію «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», оцінює її появу, як дуже важливий поворотний момент, який спричинився до еволюції поглядів молодих керівників Революційного проводу від повного несприйняття будь-якої іноземної допомоги до визнання значного впливу можливих союзників на розвиток ситуації в майбутньому» [15,с.78].
Точкою дотику між ОУН(м) і ОУН(б) могло стати також вирішення різноманітних фахових проблем. Остап Тарнавський, пишучи про намагання запустити в кінці літа 1941 року в рух електростанцію у Львові, пізніше визнав, що «на цьому конкретному прикладі ми побачили, наскільки мав рацію письменник Улас Самчук, коли на першому літературознавчому вечорі (23 липня 1941 року) підкреслював потребу кадрів» [1,с.10].
Оскільки основу тактики ОУН(м) становила організація пропагандивно-видавничої справи, у Львові в кінці липня 1941 року відбулось обговорення складу редакції майбутньої газети, яка мала видаватись в Києві. Він мав такий вигляд: головний редактор - О. Ольжич, його заступник - У. Самчук (передовиці, репортажі), літературний редактор -- О. Теліга (рецензії, жіночі справи), театральний редактор - М. Демо-Довгопільський, редактор мистецтва - М. Михалевич, львівська редакція - О. Штуль, Б. Нижанківський, Сахман та ін.[44,с. 96-97]. Однак у намічені плани досить швидко довелось вносити зміни.
16 липня 1941 року в головному штабі А. Гітлера відбулось засідання керівників Третього рейху (за участю Розенберга, Ламмерса, Кейтеля, Герінга і Бормана), на якому обговорювалось майбутнє новоприєднаних до Німеччини територій на Сході Європи [44,с.212-515]. 17 липня А.Гітлер декретом створив міністерство Рейху для окупованих територій Сходу і поставив на чолі нього Альфреда Розенберга, компетенція якого поширювалась на всю територію СРСР, за винятком земель, приєднаних до Генерального губернаторства або безпосередньо до Рейху чи переданих іншим державам.
1 серпня 1941 року Галичина була включена до складу Генерального губернаторства (дистрикт (округ) Галичина). 19 серпня на підставі німецько-румунського договору територія між Дністром і Бугом (в т.ч. Північна Буковина і частина Одещини і Вінничини) - так звана «Трансністрія» - перейшли у володіння Румунії. 20 серпня з інших українських земель утворено рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному [17,с.60]. На 1січня 1943 року територія Рейхскомісаріату складала 339275,33 км2, що дорівнювало Італії з островами та Албанії. Населення становило 16910 тис. чол.[17,с.61]. Тобто, найбільша частина території України і найзначніша кількість її населення виявились зосередженими в однойменному Рейхскомісаріаті. Нацистська окупаційна політика свідомого дроблення українських земель внесла корективи у плани ОУН(м). Перший і, як виявилось, найголовніший неофіційний друкований орган було вирішено видавати у Рівному. Окрім того, це місто ставало, за словами О. Штуля-Ждановича, «найважливішим переходовим пунктом у транспорті на схід. Через нього транспортувались люди, література і все інше» [17,65]. З 1 вересня 1941 року у Рівному почала виходити газета «Волинь», редактором якої був Улас Самчук, а видавцем і головним керманичем -- Степан Скрипник.
Улас Самчук прибув до Рівного зі Львова з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем [44,с.117-130], де той 2-3 серпня 1941 року від імені уряду УНР і президента Андрія Лівицького вів переговори про співпрацю з ОУН(м) в особі М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського та інших членів політичного штабу (з ОУН(б) переговори не вдались). Контакт з ОУН(м) Т. Бульба-Боровець встановив «за допомогою земляка і приятеля п. О.Ждановича». 5серпня 1941 року, як подає отаман, було укладено договір, з якого виходило, що ОУН(м) могла мати свій вплив на політичну та стратегічно-тактичну лінію керованої Т. Бульбою-Боровцем УПА тільки як рівноправний консультант з дорадчим голосом. До УПА зголосилось 10 старшин і підстарший ОУН(м), які поїхали з Т. Бульбою-Боровцем на «лісовий фронт» [44,с.128-129,160-161]. Факт переговорів Т. Бульби-Боровця з представниками ОУН(м) засвідчує у своїх спогадах член ОУН(б) Роман Петренко. Він пише також про поїздку Уласа Самчука з Тарасом Бульбою-Боровцем зі Львова до Рівного на початку серпня 1941 року [44,с.49].
1.2. Легітимність української періодики 1941-1944 років

Коли розглядати проблему легальної української періодики 1941-1944 років хронологічно, то можна виділити два основних періоди її існування: перший - з кінця літа - початку осені 1941 року до весни 1942 року; другий - з весни 1942 року до початку 1944 року.
Характерними рисами першого періоду були:
1. Явочний (переважно) шлях заснування українських видань, чому сприяли похідні групи ОУН. Щодо «Волині», то вона, на відміну від інших видань, з'явилась цілком «законним» шляхом після отримання С.Скрипником дозволу на її видання у рейхсміністра східних територій А.Розенберга [16;Р- 280;5; 100; Р-280;8; 33];
2. Відносно безцензурний (до розпорядження Е.Коха від 20 листопада 1941 року про «Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах») період існування. Опубліковане розпорядження було лише 22 січня 1942 року, далі мав минути якийсь час, поки воно було взяте до виконання, тому про початок переведення попередньої цензури «Волині». Улас Самчук вперше робить запис у щоденнику 4 лютого 1942 року [43].
Борис Ширяєв, який за німецької окупації редагував одну з найбільших на Північному Кавказі російських газет, свідчить, що німецька цензура стосувалася лише військового матеріалу [44,с.62]. О.Тарнавський пише про Галичину, що у перші тижні після приходу німецької влади, «по всіх місцевостях, де радянська влада видавала місцеві газети, також почали виходити локальні газети. Німці їх толерували, поки вони не виявляли на своїх сторінках ніяких протинімецьких поглядів» [1,с.10].
Таке становище української преси дозволяло відводити левову частку газетної площі публікаціям, присвяченим національним справам (у «Волині»- близько 75 відсотків), і друкувати ризиковані матеріали, наприклад, про маніфестацію у Рівному 31 серпня 1941 року націоналістичної молоді під гаслами «Україна для українців», «Хай живе Бандера - вождь України», про боротьбу «Поліської Січі» Т. Бульби-Боровця, некрологи про смерть визначних членів ОУН В.Робітницького [1,с.7], М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського [1,с.8] та ін. До друку був підготовлений навіть декалог українського націоналіста [16;Р-280; 8; 23]. Враховуючи дані факти, не можна погодитись з думкою В.Коваля, що спільною рисою українських видань, які в різний час виходили на окупованій території, є суто пропагандистське спрямування й одноманітність матеріалів, що відповідало планам і завданням видавців нацистських-пропагандистських служб, які ставили метою «дезінформацію населення». В.Коваль також вважає, що читати ті 160 газет, які виходили впродовж 1941-1944 років в Україні, могло «порівняно обмежене коло людей», оскільки один примірник газети припадав приблизно на 17 жителів рейхскомісаріату [11,с.10]. Звідси незрозуміле, на який часовий відтинок має проектуватись пропорція «1 примірник на 17 жителів»: один день, один тиждень, один місяць чи весь період окупації? Зокрема, тільки «Волинь» нараховує з вересня 1941року по січень 1944 року 233 числа, що при середньому тиражеві в 30 тисяч примірників, дає загалом близько 7 млн. примірників за 2,5 роки, тобто 1 примірник на 2 жителів рейхскомісаріату.
Що ж до оцінки Степана Пінчука, який називає «Волинь» «субокупаційною» газетою, то на жаль, він не розшифровує, що саме вкладає в цей термін (газета, що виходила за часів окупації, чи газета, залежна від окупантів), як також не наводить ніяких доказів такого її становища [11,с.11];
3. Досить високий рівень і авторитет ряду видань, що зумовлювалось переважно кваліфікованим редагуванням та залученням до співробітництва - безпосереднього чи заочного - цілої плеяди талановитих авторів (у «Волині»- У. Самчука, Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Клена, Ф. Дудка, Т. Осьмачки, О. Ольжича-Кандиби, Ю. Горліс-Горського, І. Керницького, Н. Хасевича та ін.). Як зауважила І. Захарчук серед опублікованих у часописові творів цих авторів переважають «твори з пристрасним, героїчним пафосом», що мало на меті «пробудити національну та громадську гідність краян» [44,с.94].
4. Ліберальне ставлення до національної преси з боку німецької військової, а згодом, частково, і цивільної адміністрації, що було як політичним розрахунком щодо залучення підтримки українців проти Москви, так і наслідком суперечностей у тактиці вирішення «українського питання» серед керівників Третього рейху (А. Розенберг - з одного боку, Е.Кох - з іншого).
На згаданій вже нараді у головному штабі А.Гітлера 16 липня 1941 року навіть він порадив дозволити видання газет в Україні, «щоб мати можливість впливати на місцеве населення». Зрозуміло, що фюрер мав на увазі «кишенькові», лояльні щодо окупаційного режиму газети. Окрім того, вже на другий день, 17 липня, Берлін наказав припинити публікацію всіх видань, що з'явились самостійно. Після цього наказу німецькі органи влади тільки у Львові закрили до двадцяти друкарень, якими користувалась ОУН(б) [21,с.126-127].
Однак взяти на облік і проконтролювати всі тодішні видання на Західній Україні (особливо у невеликих містечках) у перші кілька місяців війни для німецької адміністрації, що тільки формувалась, виявилось справою явно нереальною. Як подає О. Тарнавський, районні видання в Галичині зникли лише у 1942 році, продовжуючи в той же час з'являтися у районних центрах, розташованих ближче до фронту, де не було цивільної адміністрації [1,с.10].
Про фаховий рівень і спроможність цивільної адміністрації контролювати прояви національного життя на окупованій території можна судити з доповіді начальника поліції безпеки і СД по Київській генеральній окрузі імперському управлінню безпеки в Берліні. У ній вказувалось, що «відповідальні посади в німецьких установах зайняті працівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому відношенні не дорівнюють українцям, з якими їм доводиться мати справу» [43,с.192].
А Розенберг, зі свого боку, вважав, що в Україні потрібно дозволити культурний розвиток, пробудити історичну свідомість, відкрити у Києві університет, розвинути також деякі потяги до незалежості [3,с.125].
Однак, налякані розмахом національного руху, особливо на Правобережній Україні, нацисти різко змінили своє ставлення до української преси. Ілюстрацією цього повороту можуть слугувати: арешт і розстріл у січні-лютому 1942 року у Києві редактора «Українського слова» Івана Рогача і голови київської письменницької організації Олени Теліги; арешт у березні 1942 року головного редактора «Волині» Уласа Самчука; а також організація при рейхскомісаріаті відділу Берлінського інформаційного Бюро - «Дойчес Найріхтенбюро» (ДНБ) і його Української Кореспонденції (УК), що перебрали собі монополію звідомлення офіційних і військових відомостей та головніших статей українською мовою [9,с.128].
З цього часу починається другий період функціонування легальної української періодики, котрий характеризується її повною залежністю від німецьких офіційних чинників і поступовою втратою ведучої ролі у процесі пробудження і організації національного руху, формування національної свідомості, особливо після перенесення центру ваги Руху Опору на збройні повстанські дії в рамках Української повстанської армії( УПА).
Зауважимо, що другий хронологічний період існування легальної підокупаційної української періодики 1941-1944 років дає також матеріал для дослідження проблеми колабораціонізму в Україні, його форм і проявів,.
РОЗДІЛ 2
УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1943 роки)

2.1. Часопис «Волинь»

1 вересня 1941 року «Волинь» побачив світ. Видавцем і головним керманичем часопису став Степан Скрипник, а головний редактор - Улас Самчук.
У першому номері «Волині» у зверненні до читачів зазначалося: «При ступаємо до видання часопису «Волинь». Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого періодичного слова, брак зв'язку, брак відомостей, як з рідного краю, так із чужини, творить атмосферу замкненої порожнечі й безперспективності. Хочемо ці браки і ненормальності усунути…»[40].
Редакція газети ставила перед собою в умовах німецької окупації, розрухи господарства, комунікації, освіти і культури нелегкі завдання: заповнити інформаційний вакуум не лише на теренах Волині, а й усієї України: «Будемо інформувати наше громадянство про все, що діється в широкому світі. Політика, культура, господарство, тілесне виховання і спорт, справи Православної Церкви, статті з різних ділянок життя - все те знайде місце на сторінках нашого часопису. Просимо лише наше громадянство наділити нас своїм довір'я, а також всебічно, чинно й практично нам допомагати. Думаємо,що громадянство зрозуміє наші наміри, і ми взаємною співпрацею розвинемо наш пресовий орган до такої міри, яка б вповні відповідала поставі й гідності нашого великого народу», - ось так сміливо й емоційно, патетично й патріотично накреслила редакція своїм читачам концепцію часопису «Волинь» у зверненні «Від редакції» 1 вересня 1941 року.
Часопис «Волинь» виходив у Рівному з 1 вересня 1941року по січень 1944 року. На чолі редакції стояли: вересень 1941 року - березень 1942 року - Улас Самчук, березень-травень 1942р. - Степан Скрипник, травень 1942р.- липень 1943р. - Андрій Мисечко, липень 1943р.- січень 1944р. - Петро Зінченко. Перше число «Волині» вийшло накладом 12 тисяч примірників і вмить газета розійшлася серед населення. Попит на газету зростав з кожним числом. Максимальний тираж газети був 60 тисяч примірників (січень 1942 року), середній - близько 40 тисяч, тобто за 29 місяців існування вийшло 10 мільйонів примірників. Періодичність виходу - 1 раз, а з кінця жовтня 1941 року - 2 рази на місяць. Ціна - 50 коп., а згодом - 1 окупаційний карбованець. З квітня 1942 року часопис мав статус загальноукраїнського. Видавництво «Волинь» випускало крім однойменної газети, також часописи «Орленя» (для дітей, редактор П.Зінченко), «Український хлібороб» (редактор П.Колесник) та «Бібліотеку антикомуніста».
Популярність і успіх видання - заслуга професійного колективу: Уласа Самчука, Степана Скрипника, Івана Тиктора, Олександра Петлюри (молодший брат Симона), Олега та Василя Штулів, Євгена Лазора, проф. Романа Бжеського, Анатоля Демо-Довгопільського, Андрія Мисечка, Антона Кучерука, Петра Зінченка та ін. Проте, найперше, високий авторитет газети зумовлювався співпрацею з нею відомих українських письменників та журналістів.
І.Павлюк називає «Волинь» «однозназно найпотужнішім часописом цього часопростору» [4]. Ю.Шаповал вважає, що «Волинь» «в один з найкритичніших періодів історії України кращими публікаціями виступав з державотворчих позицій, пробуджуючи національну свідомість, громадянську позицію людей, послуговуючись пером визначних українських письменників, поетів, публіцистів»[72,с.106].
Окремо, як щодо «Волині», так і інших легальних українських видань періоду Другої світової війни, потрібно розглядати редакторську і журналістську працю Уласа Самчука. Тільки за півроку (1 вересня 1941 року - 22 березня 1942 року) він опублікував 35 газетних передовиць: «За мужню дійсність»[41], «Європа і Ми»[39], «Наше село»[70], «Героїзм наших днів»[12], «22 січня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Свідомо жити»[50], «Київ - серце України»[23], «Господарство і праця»[61], «Вимоги твердого часу»[5], «Нарід чи чернь?»[45], «Ясно й виразно»[57], «Рівновага»[49], «З Новим роком!»[40], «Перед найбільшим вирішенням»[66], «Піднятий меч»[48], «Більше ініціятиви»[36], «Сталінові `Pre memoria»[52], «Війна»[60], «Слово письменника»[59], «Настрої і завдання»[31], «Європа»[38], «Єпоха і люди»[62], «Видержати»[37], «Адольф Гітлер»[35], «Київ»[24], «Молодь»[26], «Наша школа»[32], «Завойовуймо міста»[63], «Ніпон»[47], «Від Ісландії до Гаїті»[6], «Слово і чин»[51], «Надії Черчіля»[65], «Країна Сходячого Сонця»[29], «Так було - так буде»[53].
Дослідниця життя і творчості Уласа Самчука Анна Власенко-Бойцун називає цифру 28 [9,с.132]. Припустимо, що серед неврахованих могли виявитись публікації, підписані криптонімом «П.Б.», що ним тоді користувався Улас Самчук - «Наша школа» [32], «Настрої і завдання» [31], «Країна Сходячого Сонця» [29], як також не підписана стаття «Київ - серце України» [23], автограф якої знаходиться серед щоденникових записів письменника [43; 44], та передовиця «Нарід чи чернь?»[45], опублікована в київському «Українському слові». Це видання здійснило, окрім того, першодрук статті «Свідомо жити» [50], і лише згодом її опублікувала «Волинь» [40]. Цей факт цікавий тим, що, як правило, все відбувалось навпаки: першодрук у «Волині» і поширення потім в Україні через інші видання (приклад - передовиці «Господарство і праця», «Київ-серце України», «Вимоги твердого часу» та ін.). Додамо, що за своїм змістом і громадським резонансом до передовиць можуть бути віднесені статті Уласа Самчука «Завойовуймо міста» [63], «Видержати» [37] та «Слово письменника»[59], хоча формальної ознаки газетних матеріалів такого роду - вміщення на першій сторінці - вони не мають.
Директор українського музею в Самборі проф. Іван Филипчак 20 березня 1942року писав до редакції «Волині»: «Ваша газета... нам дуже подобається, далеко більше як львівська, бо стоїть на висоті наших завдань» [16; Р-280; 3; 37]. «Газета «Волинь» розповсюджується не тільки на Волині, а і по всій Україні, - повідомляв адміністратора газети О.Петлюру начальник управління зв'язку в Кіровограді Каймакан, - і на своїх сторінках відбиває життя всієї України і дає напрямок українському життю... А тому рахуємо про необхідність зміни назви газети «Волинь» на «Українське слово» [16; Р-280;2;6]. На цю пропозицію директор видавництва І.Тиктор відповів: «Відносно зміни назви «Волинь» на іншу, більш репрезентативну, ми подбали. Правдоподібно в найближчому часі буде називатися «Голос України» і буде виходити 3 рази в тиждень, а згодом щоденно» [16; Р-280; 2].
Читали «Волинь» не тільки по всій Україні - у Головині, Крем'янці, Здолбунові, Кіровограді, Кам'янць-Подільському, Острозі, Сарнах, Костополі, Козятині, Києві, Дубні, Гайвороні, Миргороді, Переяславі, Дермані, Мізочі, Бабині, Гощі, Городищі, Клевані, Корці, Межирічах, Мельчині, Радивилові, Варковичах, Тучині [16;Р-280;2,4,14,15,18,20,24,36,63], Ковелі, Луцьку [16;Р-280;6;23], Володимирі-Волинському [ 16; Р-280;1; 25; 8] (з квітня 1942 року часопис отримав статус загальноукраїнського), а й за тодішніми адміністративними замковій горі у межами України - в Німеччині, Галичині, Протектораті, Карпатській Україні [ 16;Р-280;2], Білорусії .В життя проект реорганізації «Волині» переведений не був через нестачу паперу та труднощі із транспортуванням газети.
Невідомими, залишаються джерела фінансування «Волині», хоча можна припустити, що здійснювалось воно з партійної каси ОУН(м) та через Головну Управу Українського національного об'єднання(УНО) в Німеччині [9,с.123]. Є дані про те, що газета «Волинь» виходила на кошти, зібрані «допомоговим комітетом» у Рівному, контрольованим ОУН [21,с.4]. «Рух Мельника, - йшлося в донесенні начальнику поліції і служби безпеки і розвідки Німеччини(СД) від 4 лютого 1942 року, - поступово зайняв керівні позиції у пресі (офіційній). Навіть якщо енергійні заходи і страти винних редакторів допомогли очистити на деякий час київську газету від шкідливих елементів, то в редакціях провінційних газет ще знаходяться переважно націоналістичні елементи, які не тільки надають газетам бажану рухові Мельника тенденцію, але, мабуть, забезпечують ОУН нелегальними матеріалами» [21,с.13]. Зверталась за допомогою редакція і до міської управи в Рівному [21,с.124]. Частина прибутків від розповсюдження газети регулярно надходила на потреби рівненської «Просвіти» [21;с.7].
Феномен «Волині» 1941-1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як «преса керуюча» [25,с.83]. Видавництво «Волинь» у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обов'язків головного редактора «Волині» з головуванням і членством в ряді інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство «Сільський господар», «Просвіта», комітет для святкування 20-ї річниці смерті 359 вояків армії УНР під Базаром та ін.). Публікації у «Волині» часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.
Так, вже з вересня 1941 року на Волині розпочалась організація районових і сільських товариств «Сільський господар». Першим практичним заходом у цьому напрямку стала пропозиція новоствореного Рівненського обласного земельного відділу про скликання в кожному районі господарських нарад. Порядок денний передбачав обрання районових рад товариства «Сільський господар», а серед біжучих справ - «довести до відома господарської наради: 1) статтю нашого земляка Уласа Самчука «Завойовуймо міста» [63].
З січня 1942 року у видавництві «Волинь» виходив щомісячний сільськогосподарський журнал «Український хлібороб», який взяв собі за мету, кажучи словами його редактора П.Колесника, «змагати до того, щоб український народ став просвіченішим, розумнішим, а через те сильнішим. Бо хліборобських шкіл у нас дуже мало, щоб через них можна було перепустити таку велику кількість хліборобської маси. А, безумовно, всі хотіли б добути господарського знання, яке дало б усім спроможність станути до праці на рідній ріллі з такими відомостями, які допомагали б краще вести своє господарство» [22].
Сприяв «Український хлібороб» також організації селян в товариства «Сільський господар». Протягом січня-жовтня 1942 року побачили світ 10 чисел журналу. Пізніше видання «Українського хлібороба» було перенесено до Києва, де стала виходити щотижнева ілюстрована сільськогосподарська газета з однойменною назвою за редакцією П. Лорценка.
Газета «Волинь» відображала на своїх сторінках також вирішення інших господарських і соціальних проблем краю: роботу Рівненського банку, протипожежної сторожі, медичної служби, міського комунального господарства та ін. Часопис не обмежувався простим висвітленням проблем, а намагався активно впливати на їх вирішення. Так, після випуску «Волині» почався процес «українізації» на залізниці. Як повідомляв редакцію начальник станції «Здолбунів» [16;Р-280;7;8;] з 235 працюючих на кінець жовтня 1941 року українці становили 188 чол. (80%), росіяни - 8 (3%), поляки - 35 (15 %), чехи - 4 (2%).
Серед інших справ, якими довелось невідкладно займатись редакторові «Волині» стала організація вчительських курсів. Ще 20 серпня 1941 року перед вчителями виступив Улас Самчук, який закликав їх розгорнути пропаганду на селі для заохочення населення організовувати господарство, переробні підприємства, переходити до міста, щоб опанувати торгівлю і промисловість [43,с.184]. З початком навчального року у Рівному було відкрито, як сказав в інтерв'ю «Волині» бургомістр міста П.Бульба, 2 мішані українські гімназії, 4 початкові шестикласні школи, середня-технічна, торговельна, фахова, як також музична школи [3;с.4]. В.Штуль у статті «Про роботу школи» навів такі цифри: всього в області відкрито 1014 шкіл, у яких навчається 143000 дітей, працює 2590 вчителів [73;с.129]. Як подавав А.Демо-Довгопільський, у школах мала запроваджуватись нова методика виховання - виховання у національному дусі [25;с.85].
Редактор «Волині» Улас Самчук впродовж вересня-жовтня 1941 року безпосередньо посприяв організації Дерманської гімназії, Острозької учительської семінарії, сільськогосподарської школи у Басовому Куті [26], міського відділу освіти в Рівному [25;25].
За безпосередньої участі Уласа Самчука, який на той час очолював Українську раду довір'я на Волині(УРДВ), з навчальною і виховною метою видавництво «Волинь» у жовтні 1941 року започаткувало щомісячний дитячий журнал «Орленя» (редактор П.Зінченко), який виходив у світ до кінця 1942 року і був «єдиним «товстим» часописом для дітей воєнного періоду на землях Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя» [17,с.198]. У програмному зверненні «Від редакції» йшлося: «Випускаємо перший номер у світ з одиноким бажанням. Хай він стане справжнім другом кожної української дитини. Хай дає не лише розвагу, але й добру пораду, хай пробуджує національну свідомість і повчає хто ми і чиї ми діти, хай стане книгою, без якої ніхто із молодого покоління обійтись не може» [39]. Журнал відзначався різноманітністю жанрів, рубрик, матеріалів, як також високохудожнім оформленням. Серед учнів шкіл здійснювався збір коштів у фонд журналу.
За ініціативою Уласа Самчука в кінці 1941 року видавництво «Волинь» випустило «Новий український колядник: давні колядки та щедрівки та патріотичні колядки з додатком святочних побажань» та «Новий український вертеп» Ф.Ремезівського. «Новий український колядник» 1941 року віднайдений і перевиданий Рівненським обласним об'єднанням товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка у 1999 році.
Редакція «Волині» в цілому прагнула утриматись від безпосереднього втручання у церковні справи, виступаючи, в той же час, за відновлення Української автокефальної православної церкви.
Підсумувати діяльність редакції і видавництва «Волинь» у Рівному, як «преси керуючої», можна словами Уласа Самчука: «Нас відвідувала безконечна кількість відвідувачів і гостей - зі сходу і заходу. Майже всі, що подорожували через Рівне, не минали нашої редакції, а то й моєї приватної хати. Доводилося часто приймати емісарів конкуруючих церковних ієрархів - митрополита Дениса Варшавського, митрополита Іларіона Холмського, архієпископа Луцького Полікарпа, які вели свою політику і мобілізували для цього нашу опінію. Бували також емісари політичних середовищ - уенерівців, гетьманців, які зондували настрої, інформували нас про свою діяльність і, розуміється, сперечалися. Часто відвідували нас такі військовики, як генерал Євген Білецький, Микола Капустянський, Омелянович-Павленко-молодший, полковник Ступницький. Тема організації української військової сили не сходила з уст, дарма що ця проблема у цих умовах виглядала майже безнадійно...» [44,с.212].
Крім того, редакція «Волині» та квартира Уласа Самчука стали для ОУН(м) важливим зв'язуючим пунктом та вигідним легальним прикриттям на шляху зі Львова до Києва. Восени 1941 року тут перебували І.Рогач, О.Лащенко, О.Теліга та ін. [44,с.228]. О.Ольжич-Кандиба користувався посвідкою за підписом головного редактора Уласа Самчука, яка стверджувала, «що Олег Кандиба є постійним кореспондентом часопису «Волинь» у Рівному на Волині» [27]. Посвідчення на ім'я О.Кандиби було видане також УРДВ [ 25;с.85].
Згадуючи поїздку представників Українського центрального комітету на чолі з В. Кубійовичем зі Львова до Києва восени 1941 року, Кость Паньківський занотував про перебування в Рівному 27 вересня: «Відвідали центр тодішнього українського життя - редакцію часопису «Волинь», що виходив під керівництвом Уласа Самчука» [9,с.129]. Як бачимо, редакція газети і видавництво «Волинь» у Рівному, особливо в перший період свого існування (осінь 1941- весна 1942 років), стояли у центрі національно-визвольних і державотворчих процесів у краї.
У статті, написаній з приводу річниці виходу «Волині» на прохання тодішнього її редактора Андрія Мисечка, але так і не надрукованій, Улас Самчук підкреслював: «Часопис «Волинь» був на цьому терені першим цього роду проявом культурного життя після приходу сюди німецької армії. Його завдання були накреслені моєю ж рукою, але були вони в дійсності значно ширші і значно поважніші, ніж це було тоді висловлено. Це мала бути не тільки звичайна пресова служба» [13]. Ярослав Поліщук вважає, що даний нарис, який мав назву «Рік «Волині», «письменник зміг надрукувати... через багато років в Канаді», включивши його до ювілейної промови «Волинь незабутня» (1977) на честь 25-річчя Інституту дослідів Волині у Вінніпезі. Проте це не так: «Рік «Волині» розповідає виключно про газету «Волинь», її завдання та значення, як вони бачились Уласові Самчукові у 1941 році, і наскільки були реалізовані. Нарис зберігся в архіві редакції «Волині» і опублікований у серпні 1992 року. «Волинь незабутня» - історіософське есе про Волинь, де події 1941-1943 років не деталізуються [72,с. 15-25].
Тісне в'язання себе напередодні і на початку війни з офіційними німецькими чинниками вилилось, у результаті, для ОУН(м) не тільки у політичний прорахунок, а й у послідуючі звинувачення у колабораціонізмі. Подібні звинувачення висувались і висуваються проти тих діячів, які працювали у легальній українській періодиці, що виходила в Україні під час Другої світової війни.
Звинувачення проти Уласа Самчука у співпраці з окупантами, як редактора «Волині» і коресподента Німецького інформаційного бюро(ДНБ), висунуті у повоєнний період Ю.Мельничуком, Д.Цмокаленком, Б.Харчуком, Ю.Омельчуком та іншими, спростувуються численними фактами, наведеними в цьому розділі. Мельниківський рух, одним з керівників якого на Волині і в рейхскомісаріаті був Улас Самчук, розглядався як ворожий щодо німецької влади самими окупантами. З членів «групи» Уласа Самчука, «що рекрутувались з поміж інтелігенції, переважно з «кращих кругів» (донесення начальника поліції безпеки і СД №191 від 10 квітня 1942 року), тобто працівників газети і видавництва «Волинь», 5 загинули як вояки УПА (А. Мисечко, В. Штуль, П. Зінченко, Н. Хасевич, М. Огородник), ще 5 - знищені окупантами (О. Теліга, П. Колесник, А. Демо-Довгопільський, А. Кучерук, П. Тимощук). Публікації зі звинуваченням Уласа Самчука в колабораціонізмі продовжують з'являтись в Україні після 1991 року [9,134]. Думаємо, що тут прихована також причина відсутності імені письменника серед номінантів на Шевченківську премію, хоча заходи щодо присвоєння її Уласові Самчукові здійснювались.
2.2. Тематика передовиць Уласа Самчука

Всі передовиці Уласа Самчука умовно можна розділити на 3 групи:
1. загальнополітичні, серед яких, у свою чергу, виділимо:
а) внутрішньо-українську проблематику («За мужню дійсність»[41], «Європа й ми»[39], «Більше ініціативи»[36], «Рівновага»[49], «Свідомо жити»[50], «Героїзм наших днів»[12], «Настрої і завдання»[31], «Європа»[38], «Епоха і люди»[62], «Видержати»[37]);
б) «українське питання» і зовнішньополітичні чинники («Адольф Гітлер»[35], «Перед найбільшим вирішенням»[66], «Вимоги твердого часу»[5], «Війна»[60], «Піднятий меч»[48], «Ніпон»[47], «З Новим роком!»[40] , «Від Ісландії до Гаїті»[6], «Слово і чин»[51], «Надії Черчіля»[65], «Сталінові «Pro memoria»[52], «Країна Сходячого Сонця»[29]);
2. практично-вжиткові, серед них :
а) пов'язані з господарством («Господарство і праця»[61], «Наше село[46], «Завойовуймо міста»[63]);
б) культурно-освітні («Наша школа»[32], «Молодь»[26]);
3. яскраво-національні («Київ»[24], «Київ - серце України»[23], «Нарід чи чернь?»[45], «Ясно і виразно»[57], «22 січня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Так було - так буде»[53], «Слово письменника»[59]).
Перші дві групи публікацій хронологічно припадають, в основному, на осінь-зиму 1941 року, тобто на період певних ілюзій з боку ОУН(м) щодо можливості розбудови українських інституцій під німецькою окупацією. Найперше, виділимо дві статті, присвячені А. Гітлерові, які стали головним аргументом для численних звинувачень Уласа Самчука в колабораціонізмі. У першій з них, «Адольф Гітлер», досить кваліфіковано зобразивши біографію фюрера на тлі тогочасної німецької історії, редактор «Волині» пойменував його «мужем надзвичайного мірила і надзвичайної духовної сили». Щодо «Майн кампф», то їй давалось така оцінка: «В цій книзі дуже яскраво й дуже глибоко укладаються головні тези націонал-соціалістичного руху й пізніше вона стає настільною книгою кожного німця. Зі сторінок її б'є фантастична віра і любов до всього, що німецьке, до німецького народу, до німецької батьківщини» [1;с.4]. Інша стаття, «Слово і чин», була опублікована на початку лютого 1942 року. За формою «Слово і чин» - відгук на промову А. Гітлера 30 січня 1942 року. Відмітивши, що «вождь Німецького Народу Адольф Гітлер завжди був майстром слова», Улас Самчук далі наголосив скоріш бажане, ніж дійсне: «Гітлер ніколи не вживає слова для слова. Його слово це одночасно чин... Це два основні складники його великого діла» [1;с.5]. Враховуючи крах німецької воєнної компанії 1941 року - «бліцкригу», ця фраза прочитувалась надто двозначно. В цілому ж, думається, у названих статтях Уласові Самчукові вдалося уникнути ототожнення українського націоналістичного руху з теорією і практикою німецького націонал-соціалізму, виразно підкресливши осібність першого Попри те, орієнтація на Німеччину розглядалась Уласом Самчуком як головна і безальтернативна на той час зовнішньополітична константа для України, оскільки, як він писав у передовиці «З Новим Роком!», «Європа, яку був створив Версаль дуже виразно поставила нас поза дужки сильних мира того» [43;с.202]. «Ми, зрештою, заангажовані політично, - констатував Улас Самчук в іншій передовиці - «Війна», - бо ми включені у політичну систему, яку створив німецький народ і тому нам нема повороту» [43;с.189]. Разом з тим, приклад німецького народу, без всяких ілюзій наголошував Улас Самчук у статті «Перед найбільшим вирішенням», - «разючий» і «вартий наслідування», «бо шлях, яким йшла і зараз йде Німеччина це якраз шлях всіх тих народів, яким нічого не давалось даром, які мусіли за кожний шматок свого права зводити неймовірні змагання... В змаганню, у творчості, у єдності виростає сила і міць народу. Ніхто, ніде і ніколи не дарує комусь свободи, добробуту і незалежності. Ніхто, ніде і ніколи не дістав ще щось дійсно цінне даром... І ми не є тут ніяким виїмком. Навпаки. Ми якраз є той конкретний об'єкт, який проситься на порядок дня історичного розвитку будучої нової Європи» [43;с.190].
Як приклад для наслідування у боротьбі за «свободу, добробут, незалежність» Улас Самчук виставляє також союзника Німеччини у Другій світовій війні - Японію, про яку досить прихильно йдеться у передовицях «Ніпон» [47] та «Країна Сходячого Сонця» [29].
Навпаки, позицію і роль у війні Англії він трактує негативно, назвавши її виступ 3 вересня 1939 року проти Німеччини «глупою витратою енергії», оскільки «головною причиною, головною ідеєю й головною тезою цієї війни була й є англійська розперезаність, англійська погорда рештою світу й англійське бажання бути на планеті без конкурентів» («Піднятий меч») [48]. Така оцінка у контексті подій Другої світової війни не видається коректною, однак у контексті політичної за ангажованості автора є самозрозумілою.
Головним ворогом українського народу Улас Самчук вважав «московсько-жидівський большевизм», тобто Радянський Союз, який мався на увазі під цим тодішнім пропагандистським кліше. У статті «Сталінові «Pro memoria»[52] письменник викрив експансіоністську, загарбницьку політику СРСР в 1939-1940 роках щодо Фінляндії, Прибалтики, Західної України, показав на фактичному матеріалі наслідки голодоморів 1921-1923 років та 1932-1933 років в Україні, організатором і винуватцем котрих був комуністичний режим [14;с.67].
У першому числі газети Самчуком висувалось основне гасло внутріполітичного, внутрішньо-громадського життя в краї: «Розбудова України і організація українського народу» (передовиця «За мужню дійсність») [41]. У послідуючих статтях він розгорнув громадсько-політичну програму реалізації поставленого масштабного завдання. Насамперед, на думку Уласа Самчука, кожен повинен був визначитись: для чого він живе і що означає «жити для Батьківщини». «Жити для Батьківщини це значить перемагати всі труднощі, які б вони не були, - це з передовиці «Свідомо жити». Творити вищі, кращі, організовані форми життя» [44;с.55].
Що означав заклик «творити вищі форми життя» у розумінні Уласа Самчука, він виразно пояснив у статтях з назвою-рефреном «Європа й ми»[39] та «Європа»[38]: «...дійсно легітимацією на право життя буде не сама наша жовто-блакитна стрічка, не шапка-мазепинка і не істеричний, розперезаний гін життя, а тісне в'язання себе з Європою», «Бути є и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.