Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Характерн риси сучасної української лтературної мови та особливост її використання. сторя становлення української графки й орфографї, видання Українського правопису 1945 р. Походження ноземних слв, що використовуються в лтературнй мов.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Ин. языки. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Вивчення сучасної української літературної мови

Літературна мова - це вища, зразкова, загальноприйнята, унормована і відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує основні сфери діяльності і найрізноманітніші культурні потреби народу. Вона, будучи поліфункціональною, знаходить своє виявлення в художній літературі, публіцистиці, пресі, в театрі, радіомовленні, телебаченні, в науці, школі, державних установах тощо.
Крім поліфункціональності, що проявляється у використанні літературної мови в найрізноманітніших галузях суспільного життя, вона характеризується нормативністю, стандартністю, що полягає в унормованості, регламентованості усіх її структурних елементів, здійсненої внаслідок відбору із загальнонародної мови найпоширеніших, найтиповіших лексичних, фонетичних, граматичних і словотвірних засобів, наддіалектністю, що знаходить своє виявлення не лише в поширенні на всій національній території певного народу, а й у тому, що вона, будучи опертою на певній діалектній основі, вбирає в себе елементи різних територіальних діалектів загальнонародної мови. Зрештою, для кожної літературної мови властиві дві форми її вияву - писемна й усна, причому наявність писемної форми її реалізації є обов'язковою.
У зв'язку з тим, що однією з найістотніших ознак літературної мови є її нормативність, стандартність, історія вивчення сучасної української літературної мови зводиться насамперед до простеження того, як розвивалися, усталювалися її літературні норми, зокрема, як нормувалася її орфографія, словниковий склад, фонетична і граматична система, як витворювалися її стилістичні норми.
Розгляд історії вивчення сучасної української літературної мови найдоцільніше розпочати з огляду історії нормування української графіки й орфографії,
Становлення української графіки й орфографії
Графіка й орфографія української мови, як і російської та білоруської, розвинулася на основі староруської (давньоруської) графіки й орфографії, яка, в свою чергу, була запозичена східними слов'янами у X ст. від болгар і перенесена на рідний ґрунт разом із книгами, писаними старослов'янською мовою.,
Старослов'янські пам'ятки, що дійшли до нас, звичайно були писані однією з двох азбук - кирилицею або глаголицею (хоч є й окремі, щоправда, невеличкі за обсягом, старослов'янські пам'ятки, писані латиницею; наприклад, так звані Фрейзінгенські уривки та Празький абецедарій), проте у давньому східнослов'янському письменстві майже не залишилося слідів уживання глаголиці, а кирилиця у східних слов'ян стала єдиною азбукою, якою писалися як старослов'янські, так і оригінальні староруські тексти. Старослов'янська кирилиця і система правопису, вживана у старослов'янській мові, були пристосовані до потреб мови стародавніх східних слов'ян; вони й лягли в основу письма й писемності східнослов'янських народів.
Українська мова, успадкувавши графіку й орфографію староруської мови, з часом пристосувала їх до своїх потреб, і вже у XVI ст. окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення. Так, літера Ь у XVI ст. уже читалася як [і], причому цією літерою нерідко передавався звук [і] будь-якого походження, іноді навіть [і], що виник на місці етимологічних [о], [е]; специфічний український звук [и]9 що виник внаслідок злиття в одному звукові старовинних [»], [і], починаючи з пізньої староруської епохи передавався то через літеру и, то через ьі; замість літери е після шиплячих перед твердими приголосними нерідко писали згідно з вимовою о, проривний звук [ґ] позначався то як кг (з XIV са*.), то традиційно як г, то латинською літерою g, а, починаючи з Львівської греко-слов'янської граматики 1591 p., також як Ґ та ін.
У старому українському письменстві XVI-XVII ст. поряд із переважаючою кирилицею в деяких випадках вживали й латиницю. Так, латиницею були написані поодинокі українські грамоти XIV-XV ст., а відомі інтермедії Якуба Гаватовича навіть були надруковані 1619 р. латиницею; також пісню про Стефана Воєводу в чеському записі XVI ст., сатиричну пісню перед 1650 р. «Ой в місті Переяславлю» та ін. Однак уживання латиниці в українській писемності як у давніші часи, так і в новіші (хоча б так звану азбучну війну в Галичині 1859 р.) було епізодичним явищем.
З виникненням друкарства кирилиця, зокрема, в такому її варіанті, як півуставне письмо лягла в основу друкарських шрифтів, які, однак, в різних давніх друкарнях характеризувалися певними своєрідностями (наприклад, факсимільні передруки старовинних видань львівських буквар І. Федорова 1574 p., віленських - граматика і лексис Л. Зизанія 1596 p., граматика М. Смотрицького 1619 p., київських - лексикон П. Беринди 1627 р. та ін.). Проте ще тривалий час церковно-релігійна і світська книжка не розрізнялися між собою своїм зовнішнім виглядом, зокрема шрифтом. На західноукраїнських землях, що входили до Австро-Угорської імперії, церковнослов'янський кириличний шрифт панував у світському письменстві аж до 60_х років XIX ст.
Утвердження книгодрукування викликало й встановлення стійких правописних норм, закріпленню яких особливо сприяли «Граматика словенська» М. Смотрицького (1619) та «Лексикон словенороський» П. Беринди (1627). Спираючись на церковнослов'янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили на Україні й взагалі у східних слов'ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.
На початку XVIII ст. (1708) Петром І була запроваджена для друкування книжок світського змісту так звана «гражданка», в якій літерам було надано простішого вигляду, зближеного з латиницею. Ця графіка, що швидко поширившись у Росії, і лягла в основу сучасної російської, української й білоруської графіки, а також графік мов деяких зарубіжних слов'ян, зокрема сербської, болгарської, македонської. Вона лежить і в основі графік більшості сучасних літературних мов народів СРСР.
Введення нової графіки сприяло чіткому розмежуванню церковнослов'янського і світського письменства, проте самих основ орфографії, заснованої на історико-етимологічному принципі, воно не торкалося. Орфографія ще тривалий час залишалася традиційною.
З зародженням нової української літератури й літературної мови, опертої на живій народній основі, постало питання про створення такого українського правопису, в якому якнайкраще знайшли б своє відбиття фонетична система і граматична будова живої української мови. Проте становлення нової української орфографії було досить тривалим і складним. На його шляху нерідко ставали й штучні перепони, що чинилися з боку урядів як царської Росії, так і цісарської Австро-Угорщини, до складу яких в дореволюційний період входили українські землі.
Перші представники нової української літератури користувалися, хоч і з певними видозмінами, тим правописом, який склався у літературній практиці XVIII ст. Так, І.П. Котляревський дотримувався в основному старого історико-етимологічного принципу орфографії, ввівши при цьому й чимало фонетичних написань у дусі живої української мови, зокрема звук [і] ним передавався то через Ь (на місці давнього всіхь, сонце, хлібомь, а нерідко й на місці етимологічних, то через и (на місці етимологічних [о], то через і (перед голосним та [#]: Пріамово, твій); специфічно український звук [и] згідно з етимологією передавався через и, и, і (ти, моторний, лихо, повни, великій, якій, живавь); йотований звук [о], а також м'якість приголосних перед [о] - через буквосполучення іо (іого, іому, тріома, сліози); йотований звук [і] переважно передавався через а рідше - через и, е (іжакг, іхавь, ии, до неи, ей, ий), а йотований [е] і м'якість приголосних перед ним - через е (моє, сине, знаешь), у кінці слів для позначення твердості приголосних послідовно вживався ь (бувь, козакь, якь, давь, маещь, живеїиь) та ін.
Такі українські письменники першої половини XIX ст., як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін., а також і Т. Шевченко, намагалися організувати український правопис на фонетичному принципі, Послідовно використовуючи при цьому сучасну їм російську графіку з додержанням російської вимови літер, проте до створення єдиної послідовної правописної системи ці намагання не привели.
Перша спроба організувати український правопис на фонетичному принципі належить О. Павловському, який у своїй «Грамматике малоросійського наречия» (1818) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених українських прикладах. Правопис О. Павловського зводився до закріплення в українському письмі літери і для передачі звука [і] будь-якого походження (гомінг, візьме, твій, жінка, пінь, літо, тінь), що з часом і сталося; він послідовно ввів написання дж, дз для передачі дзвінких африкат [дж], [дз], яке також згодом закріпилося. З інших особливостей цього правопису відзначимо: 1) послідовну передачу українського звука [и] через и (сила, питать, підняти, коли, синг); 2) послідовну передачу йотованого [е] через * (маішь, nmat, Mot, ceot та ін.); 3) передачу звукосполук - ться, - шся через - цьця, - сься, а звукосполуки - чці через - цьці (би-цьця, оглядьїцьця, засміЬсься, печуроцьці та ін.); 4) проривний звук [Ґ] передавався через кг (керунть, кгуля, кгвалп та ін.); 5) йотований звук [о], як і в І. Котляревського, передавався через іо (у іого, веріовку, сіюгодні) та ін.
Правопис О. Павловського, хоч і відіграв позитивну роль в становленні сучасної української орфографії, був негативно сприйнятий сучасниками (М. Цертелєв, І. Мопильницький, М. Максимович).
1827 p. М.О. Максимович своєрідним історико-етимологічним правописом видрукував збірник «Малороссийские песни», у передмові до якого, а згодом у статті «О правописании малороссийского языка» (Киевлянин. - 1842 - Кн. 2. - С. 153-180) зробив спробу обґрунтувати необхідність збереження для української мови саме історико-етимологічного правопису і пояснив ті нововведення, які були ним запроваджені в український правопис. Суть правопису М.О. Максимовича зводилася до використання в українській мові російського гражданського алфавіту з іншим звуковим значенням деяких літер, а також доповнення його надрядковими знаками. Так, для передачі українського звука [І] в цьому правописі використовувалося аж п'ять знаків: * (що вживався для передачі [і] із старовинного [*] (сніг*, хлібь та ін.), 6, ?, що передавали [/] з етимологічних [о], [е] (нось - ніс, несь - ніс, привезь - привіз), у, if, що передавали [і] з інших звуків (замужі) - заміж> добрй - добрі); для передачі українського звука [и]«два: и та и (синь, сила) та ін.
Правопис М.О. Максимовича був дуже складним І незручним для користування. Тому він майже не знайшов прихильників на східноукраїнських землях. У всякому разі, жоден з визначних українських письменників не друкував своїх творів за цим правописом. Проте він набув значного поширення на західноукраїнських землях, де, починаючи з 50_х років XIX ст., був офіційно визнаний і вживався в Галичині до 1886 р. Ще в 1889 р. за цим правописом у Львові вийшла граматика О. Огоновського, офіційно затверджена до вжитку у середніх школах Галичини і Буковини. На Закарпатській Україні правопис М.О. Максимовича з певними видозмінами проіснував аж до 1945 p., тобто до возз'єднання її з Радянською Україною.
Хоч на західноукраїнських землях аж до початку 60_х років панувала церковнослов'янська графіка з традиційним історико-етимологічним правописом, уже в першій половині XIX ст. тут з'являються спроби правописної системи на фонетичній основі. Так, 1837 р. у Будапешті було видано збірку творів трьох молодих західноукраїнських письменників М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича «Русалка Дністровая», в якій вперше на Західній Україні вводилася до літературного вжитку народна мова, причому сама збірка надрукована гражданським шрифтом і правописом, заснованим на фонетичних засадах. Щоправда, цю збірку вороже зустріли реакційні кола Галичини, які вжили всіх заходів до її заборони. Однак вона зіграла важливу роль у становленні на західноукраїнських землях нової української літератури й українського правопису на фонетичній основі.
Правопис «Русалки Дністрової», базуючись на фонетичному принципі (nop. вислів із передмови: «пиши, як чуєш, а читай, як видиш»), зводився до передачі звука \і] через і, якщо він походив з етимологічних [о], [е]9 та через Ь, якщо він походив із старовинного [Ь], введення літери и для передачі звука [и] будь-якого походження, а також літери б та буквосполук йо, ьо в їх сучасному вжитку, усунення літери ь та деяких інших нововведень, які у процесі становлення українського правопису не прищепилися (наприклад, літери у для передачі нескладового [у], сербської літери у для передачі африкати [дж] тощо).
Протягом 50-70_х років XIX ст. на східноукраїнських землях поступово складається правописна система, близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли такі видання, як двотомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» (1856-1857) та «Граматка» (1857) П.О. Куліша, альманах «Хата» (I860) і особливо журнал «Основа» (1861-1862), а також видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, зокрема його «Записки юго-западного отдела Русского географического общества» (т. 1, 1873), та відоме семитомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів, що вийшло під назвою «Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русскин край» (1871-1877).
Правопис журналу «Основа» тривалий час називали кулішівкою^ пов'язуючи в такий спосіб його усталення з ім'ям П.О. Куліша. Однак у цьому є велике перебільшення. П.О. Куліш справді відіграв певну роль у становленні сучасної української орфографії, але не більшу від ряду своїх попередників та наступників. Він використав надбання своїх попередників, об'єднавши їх в одній правописній системі, і спопуляризував у своїх численних виданнях, зокрема і в журналі «Основа».
Найбільшим досягненням правопису журналу «Основа» було усталення вживання літер і, и для передачі звуків української мови [і], [и] будь-якого походження, однак ді правописні явища, як ми бачили, існували й раніше, щоправда, роздільно в окремих попередніх орфографічних системах (в правописі О. Павловського - і, в правописі «Русалки Дністрової» - и). Одночасно треба відзначити, що в правописі журналу «Основа» було й чимало и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.