На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


книга Основн етапи виникнення та становлення української мови, її роль мсце серед нших мов свту, особливост та вдмнн риси. Проблеми мови та її значення в закрплення української державност в радянськ часи та на сучасному етап, шляхи її укрплення.

Информация:

Тип работы: книга. Предмет: Ин. языки. Добавлен: 07.03.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Василь ІВАНИШИН,
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
МОВА І НАЦІЯ

Тези про мiсце i роль мови
в нацiональному вiдродженнi
України
Видання четверте, доповнене

Дрогобич
Видавнича фірма
«ВІДРОДЖЕННЯ»
1994
Вiд видавцiв

У днi сеpпневого необольшевицького путчу 1991 pоку ми похапцем забирали мало не з-пiд друкарської машини примiрники дpугого видання «Мови i нацiї», аби встигнути заховати хоч частину накладу. Вже надходили розпорядження друкарням «подать по адpєсам ранєє дєйствующєго пєрєчня» контрольнi примipники всього, що дpукувалося без дозволу «обллiту» (компаpтiйної цензуpи). Видавничi права, одеpжанi вiд демокpатичної влади на Львiвщинi, путчистами анулювалися.
Дякувати Богу, колесо iстоpiї зупинити не вдалося. Читачi отpимали весь наклад дpугого видання. Пpоте і його виявилося недостатньо. Тому невдовзі з'явилося суттєво розширене третє видання. Але ні зацікавлення темою, ні попиту на книжку воно не спинило.
Презентуємо всім зацікавленим четверте, оновлене і значно доповнене видання «Мови і нації». Сподiваємось, що читачам знадобляться й наступнi видання нашої книжки, позаяк пpоцес українського нацiонального Вiдpодження наpостає.
Передмова до четвертого видання

Останніми роками про українську мову з'явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.
А потреба в таких книжках відчувається неабияка. Свідченням цього є доля пропонованої праці. Її четверте видання покликане до життя попитом, який аж ніяк не вдовольнили три попередні видання, що вийшли масовим накладом.
Книжка дедалі ширше використовується як посібник у школах і вузах. У масового читача зростає зацікавленість нею у зв'язку із запровадженням «Закону про мови в Україні», проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.
Ще одна причина зацікавлення книжкою - це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.
Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.
Народ відчуває ненормальний стан справ із його мовою, інтуїтивно прагне змінити його на краще. Тому й тягнеться до кожного видання, яке може прислужитися йому в цьому, прислухається до слів політиків національно-демократичного спрямування. Деякі з них, однак, вважають, що мовні проблеми в Україні вже розв'язані або що зараз не до мови, оскільки «політика сьогодні - це передусім економіка». А мова, звісно, негайних прибутків не приносить.
Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови - це боротьба за державність української нації.
Ми теж усвідомлюємо своє місце у цій боротьбі і сподіваємось, що і це, четверте, видання нашої книжки ляже цеглинкою у величну споруду української державності.
Передмова до третього видання

Із нервовим прискоренням рухається час у кiнцi XX столiття. Змiнюється полiтична карта свiту, вiдходять у небуття донедавна всесильнi доктрини, знову стає вартiсним те, що вважалось пережитком минулого i як таке зневажалось та переслiдувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу i пiдганяв iнших до «свiтлого майбутнього».
Нiвельованi та унiфiкованi цивiлiзацiєю, люди свiту починають гарячково шукати своїх етнiчних коренiв, витокiв своєї культури i духовностi, без яких загроза перетворення людини на бiоробота стає чимраз очевиднiшою, а безсенсовнiсть iснування - вiдчутнiшою.
Остаточно втрачають кредит довiр'я концепцiї та теорiї про iсторичнi i неiсторичнi, державнi i недержавнi, передовi i вiдсталi народи. «Неiсторичнi» стають iсторичними, «недержавнi» здобувають державнiсть, «вiдсталi» за незначний для iсторiї вiдрiзок часу наздоганяють, а iнодi переганяють «передових». І в усьому цьому вiдчувається нездоланна воля до свободи. Природно, що не у всiх народiв вона виявляється одночасно i з однаковою силою.
Черговий раз, пiсля незлiченних жертв i втрат, пiднiмається з колiн народ Русi-України. Фiзично почетвертований, на третину яничаризований, наполовину манкуртизований, поголовно зневажений - вiн здiймається на повен зрiст, щоб «у народiв вольнiм колi» знову оголосити на весь свiт: «Ще не вмерла Україна!»
«Ще не вмерла i не вмре!»
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пiсня, наша iсторiя, наша єднiсть i однiсть.
Живе наша мова - i з нами нашi князi i гетьмани, нашi письменники i вченi, нашi державники i збройнi оборонцi.
Живе наша мова - i з нами 15-мiльйонна дiаспора.
Живе наша мова - i наш голос звучить у вселенському хорi народiв.
Бо наша мова - це наша релiгiя, наша держава, наша минувшина, наша надiя, наше майбутнє.
Бо наша мова - це ми, українцi, - добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячолiттями живе на берегах Днiпра i Днiстра, там, де була колиска iндоєвропейських народiв, де сформувався тип бiлої людини.
Бо наша мова - це наша пiсня, а народ, котрий має таку пiсню, не здатний чинити неспровоковане зло iншим народам.
Отож, не лише клянiмося в любовi до рiдної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й iсторiю, поширюймо, пропагуймо її.
Пiзнання мови - це пiзнання народу, його єства, його душi, його витокiв та iсторичних шляхiв - усього того, чим народ цiкавий для iнших народiв. Адже народи, як i окремi люди, виявляють iнтерес i повагу лише до того, хто являє собою особистiсть - своєрiдну й неповторну. Годi розраховувати на пошану iнших тому, хто не має поваги сам до себе. А хiба втрата рiдної мови, зневага до неї не є виявом утрати своєї гiдностi?
Перелiченим та подiбним питанням присвячена наша книжка, яка вперше вийшла 15-тисячним тиражем у 1990 роцi. Ми хотiли сказати в нiй якмога бiльше в щонайстислiшiй формi: не пора була на великi книжки.
Проте зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями, причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiть наростає. Про це певною мiрою свiдчить швидкiсть, з якою розiйшлись два попереднi видання «Мови i нацiї», та кiлькiсть замовлень на її придбання. Це й спонукає нас видати книжку втретє.
Вона суттєво розширена за рахунок роздiлу «Лiнгвоцид» та блоку роздiлiв iсторичного характеру. Потреба в цих роздiлах пiдказана нам читачами. Внесено корективи i доповнення, обумовленi змiнами в полiтичнiй ситуацiї, котрi вiдбулися пiсля другого видання книжки.
Один iз найвидатнiших українських учених сучасностi пише, що необхiднiсть плекання української мови в XIX столiттi мотивувалась потребою просвiтити народ, а в XX столiттi - романтичним iнтересом до мови як вияву народної душi, скарбницi нацiональної культури, найiстотнiшої ознаки нацiї, її прапора, хоча «За нормальних умов мова не потребує мотивацiї» (Юрiй Шевельов. Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900-1941). Стан i статус. - Сучаснiсть, 1987. - С. 260-262).
Це правда, як є правдою те, що людина не помiчає свого серця, поки воно не почне болiти, i мало хто вживає лiки на здорову голову. На жаль, i нинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинi потребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.
«Вiк науки й технологiї» зовсiм не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови i з нею всього того, що робить народ наш українським не лише за географiчною ознакою. Уповiльнення розвитку й деградацiя мови вiдбувались аж нiяк не тому, що вона виявилась неякiсним товаром на ринку мов i втратила конкурентноздатнiсть. Усе це не лише мотивувалось i стимулювалось, а й усякими способами «втiлювалось у життя» з сатанинською послiдовнiстю i настирливiстю.
Як би не назвати те, що робить українцiв українцями, - дух народу, нацiональний характер, ментальнiсть нацiї чи ще як, - ясно, що воно якнайтiснiше пов'язане з рiдною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать не з якоїсь лiнгвоксенофобiї - ненавистi до чужих мов, а щоб носiй цiєї мови втратив своє «я» i розчинився в iншому народi.
З огляду на це i рацiонально-об'єктивний, i емоцiйно-поетичний, i прагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови не може не включати народозахисної компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашої мови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека. Книжка «Мова i нацiя» написана з метою протидiяти цiй небезпецi.
Передмова до другого видання

Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Ви людина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування: позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуренням вiдкинете.
Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такими питаннями:
- Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких не ставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?
- Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час на мовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?
- Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з «Божественної комедiї» Данте Алiг'єрi - першого твору, написаного уже не iнтернацiональною офiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?
- Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування, ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?
- Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання, окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?
- Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскресити давньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а не дiяли згiдно з холуйсько-приреченим «так уже iсторично склалося»?
- Чому сказав апостол: «Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить»?
- Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову i на їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?
- Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?
- Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захисту землi i мови?
- Чому за свiдченням газети «Известия» (1.01.91), проживши життя в нацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?
- Чому людина, що розмовляє росiйською мовою, - росiянин, людина, що розмовляє польською, - поляк, а людина, що розмовляє українською, - «нацiоналiст»?
- Чи завжди «хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм наша зостається» (П. Тичина)?
- Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресу людства, а рiдна мова - перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому так не вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?
- Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i «велич») своєї мови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?
- Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києвi, а в концтаборах? («Україна», 1990, №33, с. 15).
- Чому втрата мови веде до зникнення народу?
Таких «чому?» можна було б поставити ще не один десяток. Однак достатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання для буття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони у сфери позамовнi - у полiтику, економiку, культуру…
Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi ми ставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування та функцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичний мiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду - системи знань про мову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються, що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагають посиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести до мiнiмуму, мусить бути освоєна - для вироблення тiєї бази, з якої можна самостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що з ними щоденно стикає людину життя.
Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у тому числi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.
Книжка вже «працює». Її використовують у вузах i в школах, в осередках ТУМу iм. Т. Шевченка «Просвiта», її передруковують у газетах, вона обговорюється на засiданнях методичних об'єднань учителiв-словесникiв, за її матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.
Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм до обмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України, та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностi iлюстративно-пояснювального матерiалу.
Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань на класикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження. Ідеться про комунiкативну функцiю мови («Мова є найважливiший засiб людського спiлкування» - В. І. Ленiн) та про зв'язок мови з мисленням («Мова є безпосередня дiйснiсть думки», «практична… дiйсна свiдомiсть» - К. Маркс i Ф. Енгельс).
Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, не iгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, що аналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi-за тисячу й бiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.
Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як Августин Блаженний (354-430 рр. н.е.): «Те суб'єктивно розумне, що iснує в нас, тобто те, що розумом обдароване i розумно-об'єктивне творить чи керується ним, пов'язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цей розум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкування з людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали одна однiй свої почуття i думки, то це суб'єктивно-розумне знайшло потрiбним позначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоб люди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановлення мiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем».
А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: «І власний твiй дух, або душа твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй - у всьому словi твоєму, i все слово твоє- в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно».
Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мови та зв'язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати - означало б усього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це було б свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або що вони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.
І на закiнчення - стосовно iнших зауважень. Наше видання не є пiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчних тез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякi роздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.
Вступ

Нацiя - це найвища форма органiзацiї суспiльства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу. Саме в нацiї, передусiм державнiй, створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини. Чи можна уявити собi, наприклад, Данте, Леонардо да Вiнчi, Гарiбальдi, Вердi без iталiйcької нацiї чи iталiйську нацiю без них?
Нацiя, як i будь-яка iнша спiльнота людей, не може нi сформуватись, нi iснувати без спiлкування її членiв, без збереження ними iсторичної пам'ятi, надбань духовностi, самоусвiдомлення, без iдентифiкацiї - вiдчуття приналежностi до цiєї спiльноти. Унiверсальним засобом здiйснення всього цього є мова. Вона забезпечує єднiсть, функцiонування i розвиток нацiонального органiзму в просторовому та часовому вимiрах.
Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.
XIX-XX столiття - епоха великого пробудження i самоусвiдомлення народiв. Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без уладнання мовних питань. Мало того - саме з боротьби за мову здебiльшого починається боротьба народiв за свої права.
Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Протягом цих сiмдесяти трьох тисяч днiв мало коли свiтило лагiдне сонце i йшли благодатнi дощi над нашою мовною нивою. Не завжди було на нiй багато трудiвникiв, а тi, що були, не завше працювали ревно. Не дивина, що густо поросла вона бур'янами, що не всi її дiлянки зеленiють, що чималими мiсцями вона не тiльки витоптана, але й заасфальтована.
Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтика мiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм'я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її «небувалий розквiт» завдяки дружнiм впливам, - а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!» Не вмирає. Тому що не в той бiк дмуть вiтри iсторiї, не туди спрямована дiя об'єтивних законiв розвитку людства. Поступ суcпiльства забезпечується всебiчним розвитком його членiв, поступ людства - розвитком нацiй i народностей.
Однак суспiльнi закони дiють не самi собою, а через вчинки людей. Майбутнє належить тим, хто здатний усвiдомити об'єктивний хiд iсторiї й органiзувати вiдповiдно до нього свою дiяльнiсть. Це стосується як окремих людей чи їх груп, так i нацiй у цiлому.
Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.
До працi на нивi рiдної мови приступили сотнi тисяч людей, згуртованих iдеєю нацiонального вiдродження. Однак, попри все бажання прислужитися справi української мови, не кожен знає, де i як докласти своїх зусиль. Свiдома боротьба, цiлеспрямована праця потребують знань, якi були б надiйним фундаментом для цiєї дiяльностi i живили вiру в її доцiльнiсть.
Метою пропонованих тез є ознайомлення широкого кола читачiв, передусiм членiв ТУМ, з основами мовного свiтогляду, з рiзноманiтними питаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в життєдiяльностi народу й окремої людини.
Автори свiдомо обрали форму тез, щоб у стислому, концентрованому виглядi охопити якомога бiльше важливих для життя нацiї та її вiдродження мовних проблем i окреслити їх суть.
Сказано ж бо: «Пiзнайте iстину - i вона порятує вас».
I. Лінгвоцид

Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зросла втричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року - 114 млн., 1989 року - 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки, скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї - СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди, коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.
В. Радчук

«…На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова - велика мова великого народу».
М. Горбачов

Як же так сталося, що до багатовiкового катування української мови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше - схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?
П. Кононенко

1. Лiнгвоцид (мововбиство) - це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид - лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.
2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї та манкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам'ятi, етнiчного iмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не може вiдбутись асимiляцiя - поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачi нiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.
3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими, вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої мети лiнгвоциду.
У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.
В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.
4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова - найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних мiркувань до уваги не брали.
5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров'ю їхньої жертви - нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.
6. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)
- 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив «кіевскія новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».
- 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросiї будь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно «для повного узгодження з великоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби нiякої рiзницi i окремого нарiччя в них не було».
- 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.
- 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».
- 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.
- 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.
- 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.
- 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.
- 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польскою мовою.
- 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл - безоплатних, для навчання дорослих.
- 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети «Мета».
- 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.
- 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур «малоросiйським нарiччям», заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких «не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису». Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.
Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдали обрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указів «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого - таємністю громадяни позбавлялися можливости оскаржень» (С. Шелухин).
Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету «Слово» - «для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей». (В. Міяковський).
Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав «порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам».
- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою. М. Костомаров у статті «Малорусское слово» («Вестник Европы», 1881, №1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою «скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства». Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.
- 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.
- 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.
-1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим «вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки» (П. Стебницький).
- 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовна культура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо «може викликати наслiдки, що загрожують спокоєвi i безпецi».
- 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства «Просвiта», гонiння на Українську Церкву.
Бобринський - губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і «великополяками», що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина - давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».
Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.
Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка - і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!
А річ у тому, що «Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом», як писала газета «Киевлянинъ» у 1914 році.
- 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30-їх залишилось 749.
- 1938 р. Постанова «Про обов'язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР».
- 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнiв i батькiв». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської - кримінал» (Є. Сверстюк).
- 60-тi - 80-тi р.:
- Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.
- Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.
- Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi «українець», румунський уряд запровадив ще iншi «офiцiйнi нацiональностi»: «гуцул», «русин», «хохол».
- Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.
Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм - доля поневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами - i геноцид.
«Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі» (Л. Кіпніс).
7. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови
Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона «писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською». Це все одно, що назвати «варварською» італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.
«…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйської мови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi, подiбнi їм нарiччя», - писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.
«Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i ту ж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч - намагаються зробити нарiччя мовою», - обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностi перекладати роман «Мать» українською мовою.
Коли так оцiнювали нашу мову «свiточi» братнього народу, то чого можна чекати вiд «тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста, негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?» (В. Ленiн). Чи набагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськi бюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?
«Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок», - писав у минулому столiттi М. Костомаров. «Вы говорите серьезно или по-украински?» - демонструвало свою дотепнiсть «русскоязычное население» радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.
Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що «всяка власть от Бога», батюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?
І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у «вищих сферах» - науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів.
Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т. п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.
І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйською бiдна, недорозвинена, навiть «курдупельна» (В. Лобановський). Що ж, якась доля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiв науково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.
З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинський ще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: «Це наша нацiональна мова, а росiйська - це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитися вiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомоги не iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи - з боку iталiйцiв».
Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: «…але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує… лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі». Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій - теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.
Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?
А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинський зауважив: «Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося без кулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiсть iнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини, що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку».
Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинi по-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була «високоякiсною», то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi, на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбна шовiнiстична i манкуртська погань.
Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiсть виразу «украинский язык» вживає (очевидно, для «сатиры и юмора») українське слово «мова». Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть «коммунистическая партия» просто «партия», чи тому, що по-росiйськи «язык» - це не тiльки «мова», а й «рухомий м'язовий орган у порожнинi рота»? Зрештою, шукати в їхнiй мовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мови елементарної порядностi, - справа безнадiйна. Недарма сказав поет:
Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
(А. Бортняк)

8. Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною
Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А. Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ - польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiд полякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiє розбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували «дружбу народiв»), бо українська мова є «породою московської». Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.
У Росiї теж була поширена думка, що українська мова - дiалект польської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч. Згодом тут перезорiєнтувались: українська мова - це нарiччя росiйської, зiпсоване польськими впливами.
Щоб дискредитувати це «нарiччя», яке вперто завойовувало мiсце серед слов'янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили i польськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськi нiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.
Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово «українці» вони принципово не вживали) - це вияв «загарбницької інтриги» німців і австрійців.
Ця примiтивно-безглузда версiя i нинi грiє душу не лише бiлогвардiйським покидькам на кшталт графа Гагарiна, але й славному письменниковi-дисидентовi А. Солженiцину.
9. Лiнгвоцид через оголошення мови неавтохтонною
У серединi минулого столiття з'явилась «погодiнська теорiя», за якою територiю Києва i прилеглих до нього земель Середнього Надднiпров'я до татаро-монгольської навали заселяли «великороси», котрi були частково винищенi, а частково переселилися на пiвнiч, тобто на терени сучасної Росiї. «Етнiчний вакуум», що утворився таким чином у Середньому Надднiпров'ї, згодом був заповнений вихiдцями з басейну Карпат - малоросами. З приводу подiбних фальсифiкацiй iсторiї Т. Шевченко саркастично писав про росiйських правителiв, яким нiби-то Україна належала i в минулому:
Що вони тiлько наймали
Татарам на пашу
Та полякам
Хоча росiйський академiк Н. Погодiн був вiдомий з «надмiрної пристрастi до фантастичних побудов» («Словарь Брокгауза и Ефрона»), його «теорiя» отримала публiцистичну пiдтримку в статтях М. Каткова i фiлологiчну - в працях академiка А. Соболєвського. Останнiй дещо її модифiкував: «великороси» заселяли Київщину аж до кiнця XV столiття, а малоросiйське «наpiччя» за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.
Позаяк українська мова на Надднiпрянщинi виявилась, таким чином, «прийшлою», то вона не має «iсторичного права» на iснування в цiй частинi України. Це твердження стало одним iз стереотипiв не тiльки побутового україножерського мислення. I хоча облуднiсть та цiлковиту неспроможнiсть шовiнiстичної концепцiї Погодiна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столiттi блискуче, а головне - фактуально i аргументовано довели професори М. Максимович, В. Антонович, академiки А. Кримський, А. Шахматов, В. Ягич, ця «теорiя» й донинi затуманює мозок не одного «ревнителя росiйської словесностi i вiтчизняної iсторiї». Письменник дисидентсько-монархiстського штибу А. Солженiцин у палкому бажаннi «облаштувати Росiю» договорився до того, що заперечив iснування української мови навiть там, звiдки, за Погодiним-Соболєвським, вона бере свiй початок- у районi Карпат. На його думку, це вже зовсiм недавно тут було «вирощено спотворену українську ненародну мову» на «спокусу вiдлучити карпаторосiв вiд росiйської мови».
А коли так, то i тут треба: «Вашу Україну з України - геть!» (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, що заперечують останню, щоб заперечити першу.
10. Лiнгвоцид через «зближення» i уподiбнення
Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, - вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…» (І. Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, «єрижкою». Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.
Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду «язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих» (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки «доля утопії - у служінні цинізмові» (А. Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.
Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводився експеримент «злиття мов». «Зливали» саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi, специфiчнi ознаки i перетворюючи її на «блiду й незграбну копiю росiйської мови» (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.
Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливо лексика. Коли вживали «валiза», а не «чемодан», «фотель», а не «крiсло», «вiд дня народження», а не «з дня народження», то це вже трактувалось як iнакомислення (Л. Кореневич).
Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, «дорога», «вода», «ліс», а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: «Україна», «Київська Русь», «козак», «Запорізька Січ», «рідна мова», «українська нація». Не прийнято було вживати і слова типу «денаціоналізація», «асиміляція», «русифікація» тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. «Перед війною редакція «Комуніста» розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, - слова, яких уживати» (Ю. Шевельов). Внаслідок такої політики мова була «редукована до газетного словника, як музика - до маршiв, а живопис - до портретiв вождiв» (О. Пахльовська).
У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою «виключаються такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя».
Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мову душили лише ззовнi - шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР - i ззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу, вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українську мову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чого вона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал - до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин» (В. Маяковський).
«Зливання» мов призвело до розквiту мовної химери-суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:
Говорила баба дєду:
- Ти купи мiнє «Побєду»,
Я поєду к Бєлодєду.
Хай вiн дасть мiнє отвєт:
є в нас мова iлi нєт?
Ученi теоретики «дружби мов», зокрема згаданий у цитованому вiршi академiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвували суржикiзацiю:
Спочатку так: немов пiдкова,
в руках у тебе гнеться, бiдна,
а потiм раптом - мова! мова!
Чужа звучить менi, як рiдна
І позичаєш тую мову
в свою - чудову, пребагату
(П. Тичина).

З часом «позичене» починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякi росiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають переклад росiйських слiв на… росiйськi. Ці словники називають «могильниками української лексики», що «збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління» (С. Караванський).
Відомий і такий жарт: оскільки українська мова - малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!
11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови
За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.
Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. «Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, - то реакція ворожа» (А. Вінценз).
Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на «мiсцях» дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):
«1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.
2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.
3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (…)
7….на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.
8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.
9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…
…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху - виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (…).
12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом».
У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи».
Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, «пожовтневi», часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть» («Культура i життя», 1991, 29 липня).
12. Лiнгвоцид через освiту
Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», - писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.
«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові - він стане учитися на чужій - і наша народність загине з освітою народу», - писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.
Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Звертаємо увагу читача на слово «нинішнього»: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.
Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть - «на сміх» (!) - єврейською. «Але українцям і на сміх не схотіли позволити» (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що «українські селяни самі не просять української школи». Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.
П. Струве писав, що «створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення». «Населення» ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що «відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, - це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму» (С. Сірополко). Тому «населення» вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері - заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів «перевів» до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет - це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.
Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали «паралелізувати» до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.
«Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним», - пише відомий публіцист Володимир Коваленко.
На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.
У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985-1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 1990-1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За п'ять рокiв «перебудови» прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.
Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським «Законом про освіту» обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься «за бажанням». Задовольнити це «бажання» можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури - на вибір між українською і кримськотатарською.
Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав «русскоязычного населения»! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було - в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді «хто терпен - той спасен»?
Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за… права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, «за пропорцiйнiсть мов».
Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).
У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з «молодших братiв». І мало хто з синiв «старшого брата» вбачав у цьому несправедливiсть. «У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно» (А. Стрєляний).
До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. «В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого «малоросійства», національної «неповноцінності», національної закомплексованості…. Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності» (М. Турчик, учителька). Може, і не «саме тут» корені нашого малоросійства, але що і «тут теж» - то це безперечно.
Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову «Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», у 1983 р. (травень) вийшла постанова «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) «Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи» писалося: «У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у II-XI(XII) класах на вивчення російської мови». На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.
Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.
«Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто - і антиукраїнську) освіту» (Б. Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.
13. Лiнгвоцид через демографiчну полiтику
Демографiчна полiтика щодо нашого народу здiйснювалась за принципом, вiдомим iз фольклорного гасла: «хай живе москаль на Українi, а хохол на Сахалiнi».
Зараз захисники прав «русскоязычного населения» вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно.
У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян - «великороссийских торговых людей».
Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на 30 років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.
1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар «вон из Крыма». У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А. Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).
У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: «…Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини - і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах». Сьогодні ж нам доводять, що Харків - «исконно русский город», що до Одеси «понаехало хохлацкое быдло» («Голос України», 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.
За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року «В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…». Це була плата за русифікацію. «І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…», - писав у 1918 році І. Огієнко.
А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут проживало 64,1% українців і лише 26,1% росіян. Решту біля 10% становили інші народи. У 1939 році українці становили 59%, а росяни - 31%. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м'якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7%, а росіян - 43,6%. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4%, натомість кількість росіян зросла на 17,5%.
Про етапи i наслiдки демографічної полiтики в Радянськiй Українi дає уявлення така статистика:
Рік
Населення
Українців
Росіян
Інших
1926
29019747
23218860
2677166
3123721
80%
9,2%
10,8%
1959
41869046
32158493
7090813
2619740
76,8%
16,9%
6,3%
1970
47126517
35283857
9126331
2716329
74,9%
19,3%
5,8%
1979
49609333
36488951
10471602
2648780
73,5%
21,1%
5,4%
1989
51452034
37419053
11355582
2677399
72,7%
22,1%
5,2%
У 1926 роцi в Радянськiй Українi (а це без Галичини, Закарпаття, Волинської i Рiвненської областей, без української Буковини i Бесарабiї (пiвденної) та без Криму) спiввiдношення росiян до українцiв становило пропорцiю 1:8,7, тобто на одного росiянина припадало майже дев'ять статистичних українцiв. Далi пропорцiя змiнювалась таким чином: 1959 рiк - 1:4,5, 1989 - 1:3,3. Як бачимо, спiввiдношення змiнилось майже в три рази не на користь корiнної нацiї.
І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйське населення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678 416 осiб (у 4,2 раза), а українське - пiсля всiх возз'єднань! - з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).
До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 30-40-50 рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.
Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: «План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%». Оперзведення йшло під грифом: «Срочно. Секретно». Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, «не було таємниць від народу», боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.
Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті «чистки» за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою» (О. Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували «дети разных народов».
Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi, на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щоб за їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхня демографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтики нашого «старшого брата».
Так, на «схiднi креси», тобто на загарбанi Польщею українськi землi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iз наданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 1919-1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50% землi; українцi ж не мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгрувати з рiдного краю.
Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.
З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чого звiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школах замiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.
Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя «Вiсла») на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували «врозсип» мiж поляками, не більше 3-4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип «етнiчної однорiдностi Польської держави» (В. Мокрий).
У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi «загубили матiрну мову», мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими «румунами» вважались українцi.
На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). «Заносилося на перспективу чехiзацiї краю» (Ю. Шевельов).
А ось приклад з територiї, що тепер належить до «схiдної дiаспори». У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932-1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, «Українське слово», 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.
14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв
«Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi. - В.I., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити» («Огонек», 1990. - №52. - С. 13). А хiба в Українi було не так?
Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною» (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова?» Бач, чого етiм хахлам захотiлось!
Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запроваджено положення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, а в пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов. Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, її упослiдженостi.
Не лише у нанайцiв «молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!» («Огонек», 1991. - №4. - С. 17). Не лише iжорець Гур'єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мова невдовзi вiдiмре («Литературная газета», 1989, 1 березня). На таких манкуртiв не бiдна й ненька Україна.
Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiльки вимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку - в остзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда, яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. «Дотепер пече встид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi, коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть «iнтернацiоналiзмовi» читанням промов виключно росiйською мовою. (…). За командою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, голови райвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири» («Правда», 1990, 11 лютого).
Сумнiвно, щоб «один iз перших керiвникiв республiки» запустив механiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було «рекомендовано». А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг - як зi страху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за «українофiльство» зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.
І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева «калбаса», задля якої жертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, не всi українцi сприймають свiт через шлунок.
15. Лiнгвоцид через «свободу вибору» мови
Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi, рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де «неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови, нацiонального характеру, провiдних мислячих людей» (Ю. Мушкетик).
У життi мов теж спостерiгається «воля до влади» (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.
Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього «вибору» теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.
Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: «На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою». Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.
Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. «Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора» (Л. Кіпніс).
Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнi громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (у Канадi - англiйської i французької) мови?
«Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни i зажадайте вiд громадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою… І щоб у дитсадку та в школi тубiльцi - французи чи нiмцi навчали ваших дiтей також тiльки на «человеческом языке» (І. Драч).
«Свобода» вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних i негласних заборон.
16. Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови
Вороги української мови, отже - i українського народу, з давнiх часiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто, крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише «поп i хлоп», за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи - колхозна) мова.
То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. «Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало «руським». (В. Винниченко).
«Несамовитий Вiсарiон» (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя - селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури «незрозумiлi простому народовi». Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається «публiка, котра читає», «переросли малоросiйську мову» i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.
Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: «що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях» (М. Костомаров).
Знав «шалений Вiсарiон», чому i як вiдбувалось «переростання малоросiйської мови» вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику «батога i пряника» рiдної «татарсько-нiмецької московщини» (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово «гуманнiсть», яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.
Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова - «Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим» (М. Драгоманов).
А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: «Український нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених» (М. Грушевський).
Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету - мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку мiж окремими суспiльними верствами. Це «прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї» (М. Грушевський).
Така «двомовнiсть» часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: «…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська» (В. Чумак).
Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її «народністю», тобто тим, що вона була мовою простолюду: «Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції» (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.
У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови - мови «нижчої культури села» змаганням супроти «вищої культури мiста», отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).
Навiть у перiод «українiзацiї» у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта - українською.
Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.
Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому «просторі» українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була «національною» мовою. Якщо вже входити у якийсь «простір», то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.
«Другосортність» української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. «Хохлов у науку не пущать» - золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не «проістєкало» (Д. Степовик).
Не домігшись мовного розколу України «по вертикалі», «заєдинщики» намагаються зараз зробити це «по горизонталі» - територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна - «по-двуязычному», тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і «оградить» населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.
17. Лiнгвоцид через «розквiт» мови
Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.
Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. «Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова», - писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.
«І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми… «русифiкацi Украни». (…). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв», - картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що «лiнгвiстика повинна робитися чистими руками», про всяк випадок заховались за псевдонiмом «Марiя Тарасюк».
Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР «щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.-В. І., Я.Р.-В.) етнiчних груп» («Коммунист», 1988, №15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: «Могила давно вже викопана. Й «iнтернацiоналiсти» - могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями, - закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб «от етих хохлов» не лишилося й згадки» (А. Дiмаров).
А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. «М. Тарасюк» може це потвердити…
18. Лiнгвоцид через боротьбу iз «засиллям української мови»
Із «засиллям» української мови боролись пiд час «українiзацiї» i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-» гвалтiвниця» ледве дотягла до розпаду iмперiї «дружби народiв - єдностi мов».
Зараз, пiсля прийняття «Закону про мови в Українськiй РСР», знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У «Зверненнi» iнiцiативної групи «Руху на захист прав росiйського населення Донбасу» серед iншого ставиться вимога «пропорцiйного розвитку мов». На перший погляд, можна подумати, що «пропорцiйностi» вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у «Зверненнi» йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: «Ловiть злодiя!» Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон «Просвiтi» i т. iн.
У Луганську виходили дві українськомовні газети: «Молодогвардієць» (від 1939 р.) і «Прапор перемоги» (від 1946 р.). «Тепер нема жодної», - сумно констатує журнал «Україна» (1991. - №20. - С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне («Огонёк», 1993. - №25-26. - С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!
Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. «Нiжно» вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще «погвалтованими, нiж українiзованими», у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: «Огонек», 1991, №48, стаття «Одесса: языковые баталии»).
Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб «провансальська» терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.
19. Інші форми лінгвоциду
Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що «розминулась з духом i з душею народу» (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.
Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч «були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в'язницях, концтаборах або психушках» (Ю. Шевельов).
Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. «Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути» (С. Караванський).
І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:
Дома в мене мова -
Засіб спілкування.
А на службі мова -
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Я ж за неї маю
Непогану плату?
Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще - спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи - царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.
А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60% у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.
А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi, агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу. Ця «продукцiя» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тiнь на мову, якою вона - i тiльки вона - друкувалась.
«Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції» (Г. Федотов).
У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.
Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? «Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це «медленно, но верно»; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя» («Літературна Україна», 1993, 31 березня). 1992 року газета «Друг читача» зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем - 95,7%), а українською тільки 24 - у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.
Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи - ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.
«Руйнування мови - основи нацiональної культури - це вже не просто вина, а злочин держави перед народом» (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.
У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. «А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертві доповіді на зборах, з'їздах, мітингах і конференціях, де вона поступово перетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров'я, випирають із неї Дух» (Ю. Олешковський).
Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.
20. Історiя лiнгвоциду, спрямованого в Росiї, Польщi, Угорщинi, Румунiї, Чехословаччинi проти української мови, з абсолютною однозначнiстю свiдчить, що єдиним i найпевнiшим заборолом проти нього є державнiсть мови i нацiї. «В свой хатi й своя правда, i сила, i воля» (Т. Шевченко).
21. Протистояти явному чи скритому лiнгвоцидовi можна тiльки з позицiї знання, усвiдомлення того, що являє собою мова, як i за якими законами вона живе, яка її роль у життi людини i народу.
II. Що таке мова
Мова займає одне з найвищих мiсць на шкалi нацiональних вартостей.
У. Вайнрайх

1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона iснує не сама по собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночас мова - один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд'ємна ознака таких спiльнот, як рiд, плем'я, народнiсть, нацiя.
2. Мова iснує у свiдомостi членiв суспiльства, реалiзується в процесах мовлення i «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить вiд кожного з мовцiв.
3. З матерiального погляду в мовi, що реалiзується в мовленнi, немає нiчого, крiм звукiв, якi комбiнуються у слова, речення тощо. За цими комбiнацiями скривається величезний свiт значень - фонетичних, лексичних, граматичних, стилiстичних. Саме в них вiдображенi знання народу - носiя мови - про свiт, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу - це його дух, i дух народу - це його мова» (В. фон Гумбольдт). У нiй акумулюється духовна енергiя народу. Вона є головною ознакою i символом нацiї.
4. Через мову ми пiзнаємо свiт. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає свiт безпосередньо, «таким, як вiн є». Насправдi наше сприйняття свiту вiдбувається крiзь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К. Кравс).
Пiдкреслимо, що в кожного народу «мовна картина свiту» - своя, неповторна. Найпростiший приклад: ми в природi чуємо тiльки тi звуки, якi є в нашiй мовi (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рi-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В iнших народiв цi звуконаслiдування звучать зовсiм iнакше.
Весь свiт ми «розчленовуємо» i «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якiй зафiксовано досвiд усiх попереднiх поколiнь рiзних епох. Тому зникнення будь-якої мови - це незамiнима втрата, яка збiднює людство в цiлому.
Мова - засiб самопiзнання народу, форма iснування надбудови в усiх її виявах. «Мова - дім духу» (М. Гайдеггер).
«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В. фон Гумбольдт).
5. Мова - найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiб вираження i передавання думок, почуттiв, волевиявлень. У цiй ролi людська мова має унiверсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мiмiмiкою, жестами, морським зводом чи дорожнiми знаками, тодi як жоден iз цих засобiв спiлкування не може конкурувати у вираженнi з мовою.
6. Мова - це засiб формування, оформлення та iснування думки: без називання нема думання, осмислення реальностi. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля» (Х. Ортега-і-Гассет).
7. Мова - система знакiв, матерiальних за своєю природою i соцiальних за змiстом та функцiями. Кожен елемент мови має свою значимiсть лише в єдностi та взаємозв'язку з iншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мовi в цiлому.
8. Мова - явище суспiльне. Вона виникає, розвивається, живе i функцiонує в суспiльствi. Мiж мовою i суспiльством iснує взаємний зв'язок: не лише загибель суспiльства призводить до загибелi мови, але й загибель мови веде до зникнення суспiльства, що не вберегло свою мову.
Мова - не тiльки витвiр iсторiї суспiльства, але й активний чинник цiєї iсторiї: не тiльки об'єкт, а й суб'єкт iсторiї.
9. Формою iснування мови, свiдченням її життєздатностi є мовлення, тобто використання цiєї мови людьми в комунiкативних актах у всiх сферах громадського та особистого життя.
Перестаючи бути засобом спiлкування, мова стає мертвою.
10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.
11. Фонетика - це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, iнтонацiя. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто вiдсоткiв. Засвоєння це починається в ранньому вiцi: мелодику мовлення та деякi iншi iнтонацiйнi елементи людина засвоює ще в станi ембрiона, звукотворення формується в основному до двох рокiв. Бiльше того: навiть перший крик немовляти має нацiонально-мовний характер. Фонетичнi навички реалiзуються автоматично, а тому опанування фонетикою iншої мови чи повернення до рiдної вимагає певних зусиль.
12. Лексика - це сукупнiсть слiв мови. Ця сукупнiсть внутрiшньо органiзована, упорядкована: слова об'єднуються в класи (частини мови), словотвiрнi гнiзда, стилевi шари, синонiмiчнi ряди, антонiмiчнi пари i т. iн.
Словниковий склад рiзних мов неоднаковий: найбагатшим вiн вважається в англiйськiй мовi. У нещодавно перевиданому «Великому Оксфордському словникові» зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунглях Амазонiї не перевищують двох тисяч слiв.
Словниковий склад - найбiльш мiнливий, нестiйкий компонент мови. Вiн безпосередньо вiдображає життя народу i чутливо реагує на будь-якi змiни в ньому.
Словниковий склад - найбiльш вiдкрита мовна пiдсистема, сюди легко проникають слова з iнших мов. Саме тут найвиразнiше вiдчувається чужомовна експансiя, яка призводить до «розмивання» мови. Чужi слова тягнуть за собою чужi звуки, чужi словотвiрнi елементи, навiть граматичнi форми.
Пiклування про мову, її захищенiсть слiд починати саме iз захисту словника.
Вважається нормальним, коли мовець володiє одним вiдсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вiльно розмовляти iноземною мовою. Що стосується рiдної мови, то, очевидно, на такiй кiлькостi слiв зупинятися не слiд. Адже, щоб нормально учитись навіть у першому класі, дитині необхідно знати щонайменше 800 слів.
13. Душею мови, її «алгеброю» є граматика. Вона найчiткiше виявляє нацiональний характер мови, її своєрiднiсть. Граматика - це ситема правил поєднання слiв у мовленнi (словосполучення, речення, текст), їх змiнюваностi, що обумовлена потребами цього поєднання.
На вiдмiну вiд словника, граматика характеризується бiльшою непроникливiстю для чужомовних впливiв. Однак порушення граматичної будови бiльш боляче вiдбивається на мовi, нiж проникнення в мову чужих слiв.
Граматичний стрiй мови достатньо опанувати на п'ятдесят-девяносто вiдсоткiв, щоб бути зрозумiлим. Граматикою рiдної мови, ясна рiч, треба оволодiвати досконало.
14. Мова - головне знаряддя соцiалiзацiї, тобто перетворення бiологiчної iстоти в соцiальну, у члена певного суспiльства. Мова бере участь у твореннi людини.
15. Мова - це генетичний код нацiї, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє i забезпечує буття нацiї у вiчностi.
III. Науки про мову

1. Не таємниця, що в бiльшостi людей уявлення про мову та науку про неї пов'язанi зi спогадами про уроки мови в школi, якi справляли приємнiсть хiба що для запеклих вiдмiнникiв.
Через це чимало людей скептично ставляться до цих питань i їх дивує те, що на сторiнках преси так часто сьогоднi розглядаються мовнi проблеми.
2. Мiж тим мовнi проблеми мають широкий вихiд у соцiальну, економiчну, полiтичну, науково-технiчну, культурологiчну та iншi сфери суспiльного буття. Звiдси - величезне значення мови i, як наслiдок, цiла низка наук про неї.
3. В iнтересах суспiльства наука намагається розглянути феномен мови з найрiзноманiтнiших площин.
4. Кошти, вкладенi у вивчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспiльству дивiдендами у виглядi здобуткiв науково-технiчного прогресу, змiцнення соцiального i нацiонального миру, пiдвищення культури i духовностi народу, його освiтнього рiвня, матерiального добробуту.
5. Вивченням мови займається власне лiнгвiстика, а також цiла низка iнтердисциплiнарних наук, що виникли на стику мовознавства з iншими науками.
6. Лiнгвiстика, тобто мовознавство, вивчає мову з погляду її походження, розвитку i функцiонування в суспiльствi.
7. Загальне мовознавство вивчає, що таке мова взагалi, як вона побудована, як пов'язана з позамовними явищами, якi бувають мови, як вони розвиваються, взаємодiють тощо.
8. Часткове мовознавство концентрує свою увагу на вивченнi якоїсь окремої мови чи групи спорiднених мов: українiстика, арабiстика, славiстика i т. iн.
9. Історичне мовознавство вивчає мови з погляду їх походження та розвитку.
10. Описове мовознавство з'ясовує будову мови та її функцiонування на певному промiжку часу.
11. Теоретичне мовознавство має за мету наукове осмислення мовознавчих проблем.
12. Прикладне мовознавство спрямоване на вирiшення практичних потреб суспiльства, пов'язаних з використанням мови.
13. Внутрiшньо наука про мову членується залежно вiд того, якi складовi частини мови та в якому аспектi вивчаються:
- фонетика - наука про звукову сторону мови;
- семантика - наука про значення мовних одиниць;
- лексикологiя - наука про словниковий склад мови;
- дериватологiя - наука про способи творення нових слiв;
- морфологiя - наука про будову та граматичнi форми слiв;
- синтаксис - наука про сполучуванiсть слiв, словосполучення та речення;
- стилiстика - наука про стилi мови та їх функцiонування.
14. Кожна з цих наук, у свою чергу, подiляється на вужчi науки. Тут нема змоги перерахувати їх. Обмежимось одним прикладом: лексикологiя подiляється на ономасiологiю, семасiологiю, етимологiю, лексикографiю тощо.
15. Мова - настiльки складний, багатоаспектний феномен, вона пов'язана з такою кiлькiстю позамовних явищ, потреб суспiльства та окремої людини, що її вивчення лише в межах лiнгвістики не може бути нi вичерпним, нi достатнiм: потрiбне кооперування наук, особливо коли йдеться про так званi порубiжнi, стиковi зони.
16. У XX ст. навколо мовознавства сформувалась цiла сiм'я iнтердисциплiнарних наук:
- соцiолiнгвiстика - наука про функцiонування мови в суспiльствi;
- психолiнгвiстика - наука про взаємозв'язок мови з психiчною дiяльнiстю людини;
- нейролiнгвiстика - наука, що концентрує свою увагу на мовленнi людей з вiдхиленнями у психiцi;
- етнолiнгвiстика - наука про нацiоналну специфiку мов;
- iнтерлiнгвiстика - наука про спiлкування в багатомовному свiтi;
- лiнгвогеографiя - наука про ареальне розмiщення мов та дiалектiв;
– паралiнгвiстика - наука про засоби спiлкування, що використовуються поряд з мовою (жести, мiмiка, неканонiчна фонетика…);
– iнженерна лiнгвiстика - наука, що вивчає мову з метою застосування її для потреб науково-технiчного прогресу…
17. Однак i цей перелiк не вичерпує кiлькостi наук, що займаються вивченням мови. Треба б додати сюда кiбернетику, семiотику, теорiю комунiкацiї, теорiю iнформацiї тощо, не кажучи вже про такi старовиннi соратницi лiнгвiстики, як фiлософiя, логiка, психологiя, герменевтика, лiтературознавство.
18. Ідеї, методи, навiть цiлi концепцiї мовознавства справляють значний вплив на характер наукового мислення взагалi. Так, структуралiзм, започаткований великим швейцарським лiнгвiстом Ф. де Соссюром, згодом проник не тiльки в етнографiю та лiтературознавство, але й у фiлософiю, полiтекономiю, математику.
Недарма роль мовознавства в гуманiтарних науках прирiвнюють до ролi фiзики в природничих науках.
19. Як може пiдсумувати читач, значення мови, наук про неї не обмежується задоволенням професiйного iнтересу мовознавцiв. Воно диктується потребами життя сучасного цивiлiзованого суспiльства.
Нацiя не може претендувати на мiсце серед передових народiв, не дбаючи про свою мову, її розвиток, функцiонування та науки про неї.
20. Наука про мову не повинна бути наукою для науки чи, тим бiльше, тiльки для науковцiв. Її призначення - бути наукою для народу, його сьогодення i його прийдешнього. Цим iдеалам повинна вiдповiдати кожна наукова праця.
За дослiдження мови повиннi братися люди з чистим сумлiнням, iз серцем, нагрiтим бажанням добра рiдному народовi i повагою до iнших народiв.
IV. Функції мови

1. Жодне суспiльство, на якому б рiвнi розвитку воно не знаходилось, не може iснувати без мови. Це стосується всiх народiв, усiх шарiв i прошаркiв суспiльства i кожної окремої людини.
2. Обслуговуючи потреби суспiльства, мова виконує цiлу низку функцiй, життєво важливих для цього суспiльства, окремих груп i кожної людини.
3. Комунiкативна функцiя. Суть її в тому, що мова використовується для iнформацiйного зв'язку мiж членами суспiльства. Ця функцiя є надзвичайно важливою як для суспiльства, так i для самої мови: мова, якою не спiлкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає.
Спілкування - це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині. Це не просто міжособистісний, а соціальний процес.
«Людина має схильність спiлкуватися з собi подiбними, тому що в такому станi бiльше почуває себе людиною» (І. Кант). Є й iнший бiк цього процесу: найбiльша розкiш на свiтi - це «розкiш людського спiлкування» (А. де Сент-Екзюперi).
Спiлкування - найважливiша функцiя мови. Їй так чи iнакше пiдпорядкованi всi iншi функцiї.
На шляху поступу людство винайшло чимало засобiв обмiну iнформацiєю: транспортна сигналiзацiя, символiка науки, знаки спортивного суддiвства тощо. Однак мова продовжує займати чiльне мiсце.
Усi позамовнi знаковi системи є похiдними вiд мови, без неї їх не можна було б нi створювати, нi вивчати, нi використовувати.
У вiдношеннi до iнших засобiв спiлкування мова має унiверсальний характер: нею можна передавати ту iнформацiю, носiями якої вони є, але навiть усi разом вони не спроможнi замiнити мову.
Для повноцiнного функцiонування мови i її розвитку вона повинна використовуватись у всiх сферах комунiкацiї - у науцi, технiцi, виробництвi, дiлових стосунках, освiтi, культурi i т.д., а не лише в побутi чи художнiй лiтературi.
4. Експресивна функцiя. Вона полягає в тому, що мова є унiверсальним засобом вираження внутрiшнього свiту iндивiда. Вона дає можливiсть перетворити внутрiшнє, суб'єктивне в зовнiшнє, об'єктивне, доступне для сприйняття. «Говори - i я тебе побачу», - стверджували мудрецi античностi. Кожна людина - це цiлий неповторний свiт, сфокусований у її свiдомостi, у сферах iнтелекту, емоцiй, волi. Але цей свiт скритий вiд iнших людей, i тiльки мова дає можливiсть розкрити його для iнших. Чим досконалiше володiєш мовою, тим виразнiше, повнiше, яскравiше постаєш перед людьми як особистiсть Те ж саме можна сказати i про народ, нацiю.
5. Ідентифiкацiйна функцiя. Мова є засобом спiлкування. Це правда. Але, додамо, - тiльки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз'єднання, сепарацiї, вiдокремлення своїх вiд чужих. Спiлкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носiї цiєї мови. Тiльки для них вона є засобом iдентифiкацiї, ототожнення в межах певної спiльноти. Ця iдентифiкацiя виявляється i в часовому, i в просторовому вимiрах. Ми вiдчуваємо свою спiльнiсть i з тими, що жили задовго до нас i житимуть пiсля нас, i з тими, що живуть далеко вiд нас, в iнших краях.
У XVIII столітті великий німецький учений Й.Г. Гердер (саме він пророкував українському народові велике прийдешнє, вбачаючи в Україні майбутню Елладу) запровадив до наукового обігу поняття належності: люди, щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до якоїсь спільноти. «Бути людиною - означає почуватися десь як дома», - коментує Гердера І. Берлін. Однак, щоб «почуватись», необхідно спілкуватись, причому так, щоб спілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною мовою.
Ще стародавнi греки глибоко усвiдомлювали, що таке мова як консолiдуючий засiб. Афiни запевняли Спарту, що нiколи не стануть зрадниками еллiнської єдностi - «єдностi кровi i єдностi мови» (Геродот).
Мова поєднує людей бiльше, нiж класова, партiйна, релiгiйно-конфесiйна приналежнiсть, бiльше, нiж iсторiя народу (її не всi знають), а iнодi навiть бiльше, нiж етнiчне походження. Вчений i письменник А. Кримський, письменницi Марко Вовчок i Наталена Королева, поет Юрiй Клен (О. Бургардт), вiйськовий дiяч i поет Василь Вишиваний (австрiйський архикнязь Вiльгельм фон Габсбург), полiтичний дiяч В'ячеслав Липинський, педагог-просвiтитель Софiя Русова та багато iнших - не мали в собi нi краплини української кровi, але українська мова кровно поєднала їх з нашим народом i його духовнiстю.
Кожен iз нас має свiй «портрет», мовний «паспорт», у якому вiдображено всi параметри нашого Я - нацiонально-етнiчнi, соцiальнi, культурнi, духовнi, вiковi.
Тому не iгноруймо цiєї функцiї мови, щоб не втратити можливостi бути своїм для своїх.
6. Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварини, користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але й усiм тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспiльним досвiдом. Вона має два види пам'яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя - тоді, коли завершується і мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв'язок. Людині нiколи не треба починати пiзнання свiту «з нуля». Досвiд суспiльства закодовано i зафiксовано в мовi, в її словнику, граматицi, фраземiцi, а за наявностi письма також - у деталiзованому виглядi - у текстах. Пiзнаючи мову, людина пiзнає свiт, причому свiт у баченнi саме цiєї мовної спiльноти.
«Межi моєї мови означають межi мого свiту» (Л. Вiтгенштейн).
Кожна мова є неповторною картиною свiту, i тому зникнення якоїсь iз них збiднює уявлення людства про свiт, звужує його досвiд.
Гносеологiчна функцiя мови полягає не тiльки в кумуляцiї, накопиченнi досвiду суспiльства. Мова є засобом мислення, формою iснування думки. Отже, у пiзнаннi нового, ранiше не вiдомого, вона є обов'язковим чинником. Філософи говорять про принципову неусувальність, невідривність, постійну доповнюваність мови стосовно процесів і результатів пізнання. Роль думки i мови в пiзнаннi свiту нагадує прокладання тунелю: думка у мовнiй формi вгризається в породу невiдомого i застигає у виглядi крiплень, без яких тунель обвалився б.
7. Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки - людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне). Суто людське мислення, понятiйне, - це оперування поняттями, якi позначенi словами i якi не могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цi поняття зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому мислити - означає оперувати мовним матерiалом.
Вислiв «обмiнюватися думками» абсурдно розумiти дослiвно. Якби люди обмiнювалися безпосередньо думками, то вони завжди розумiли б один одного i не було б нiяких втрат при передаваннi iнформацiї. Насправдi люди обмiнюються мовними одиницями, в яких закодованi думки. І адресат мовлення не завжди адекватно розшифровує цей мовний код. Тим бiльше, що адресант (мовець) не завше вправно закодовує їх. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється. Або й дошкульно: видно з мови, якої ти голови.
Зауважимо, що думання вiдбувається у формах певної мови, здебiльшого тiєї, яку ми найкраще знаємо, тобто рiдної. Отже, сам процес мислення має нацiональну спецiфiку, яка обумовлена нацiональним характером мови. Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мову неминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Г.В.Ф. Гегель: «Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить». І мав рацiю Г. Брох: хто вбиває дух - вбиває слово, а хто оскверняє слово - оскверняє дух, бо вони нерозривнi.
8. Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення культурних цiнностей. Вона - першоелемент культури. Фольклор, художня лiтература, театр, пiсня тощо - усе це дає пiдстави стверджувати, що мова - становий хребет культури, її робiтня, її храм.
У живому мовленнi мова виконує, в основному, функцiю спiлкування, комунiкацiї. У художньому творi головне призначення мови - образотворення, ейдологiчна функцiя. А вже за допомогою мовних образiв художнього твору вiдбувається акт «спiлкування» митця з читачем, слухачем.
У художньому творi, особливо поетичному, часто спостерiгається вiдхилення вiд звичних норм, мовленнєвих стандартiв. Саме цi вiдхилення роблять текст художнiм, визначають його жанр. Тому необхiдною передумовою лiтературної творчостi є досконале оволодiння мовною нормою - щоб знати чи вiдчувати, вiд чого i якою мiрою допустимi вiдхилення.
Ключем до образної структури твору, його iдейно-естетичного потенцiалу є мова тексту. Що краще знаємо мову, то повнiше розкриваються перед нами глибини твору. Мова має поетичну природу, навiть окреме слово - це «малий твiр мистецтва» (Г. Глiнц).
Справжнє оволодiння мовою йде вiд лiтературної мови до мови художньої лiтератури.
Крiм того, мовi властивi закони евфонiї, милозвучностi. Це, а також досконала органiзацiя мовного матерiалу в процесi спiлкування може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразнiше проявляється при сприйняттi ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення.
Виховання вiдчуття краси мови - основа всякого естетичного виховання.
9. Культуроносна функцiя. Мова - носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у його мовi. Пiзнання народу, його культури, його ментальностi iншими народами може бути поверховим («туристським») i глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнання народу необхiдне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналу зв'язку мiж народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження на Європу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши свiтовi цiлий материк оригiнальної i багатющої культури, а з нею - i наш народ. Так за допомогою мови вiдбувається «переливання» духовних цiнностей, транспортування їх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає органiчною частиною духовностi iнших народiв, а iснування нашого народу з маловiдомого у свiтi факту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.
Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляється передусiм у суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей вiд поколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в суспiльствi мова, тим надiйнiший цей духовний зв'язок поколiнь, тим багатша духовнiсть кожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi утиски руйнують цей зв'язок, збiднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправнiсть своєї мови - це водночас боpотьба за рiдну культуру.
Культуроносна функцiя мови реалiзується й на особистiсному рiвнi. Людина, пiзнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовностi нацiї, з часом стає її носiєм i навiть творцем. Це право i обов'язок кожного, i водночас - надiйний показник реального, а не лише декларованого патрiотизму. Не може вважатися патрiотом той, хто зi страху, для вигоди чи внаслiдок невiгластва iгнорує мову i культуру своєї нацiї або навiть свiдомо зрiкається її сам i вiдриває вiд неї своїх дiтей. Така людина втрачає цiннiсть i повагу серед своїх, не становить вона вартостi й для iнших - хiба як робоча сила чи знаряддя здiйснення чужих iнтересiв. Мова - мати народу. А «…хто матip забуває, того Бог карає, того дiти цураються, в хату не пускають. Чужi люди пpоганяють, i немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому» (Т. Шевченко).
10. Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.
У назвах зафiксовано не тiльки реалiї дiйсностi, адекватно пiзнанi людиною, але й помилковi уявлення, iрреальнi, уявнi сутностi тощо. Так, гiгантський уявний свiт фольклору, художньої лiтератури iснує тiльки завдяки мовi. Але його вплив на нашу поведiнку, на наш спосiб життя iнодi не менший, нiж уплив реального свiту.
«Отримати ім'я - значить укоренитись у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність» (І. Мардов).
За допомогою слів предмети світу транспонуються у предмети свідомості, відбувається розумове освоєння світу.
Номiнативними одиницями (словами та сталими словосполученнями), як мозаїкою, покрита вся реальнiсть. Мова є картиною, «злiпком» реального свiту. Зрозумiло, що кожна мова являє собою своєрiдну картину дiйсностi (наприклад, у нас одне слово «снiг», а в ескiмоськiй - кiлька десяткiв слiв на означення цього явища; по-рiзному мовно розчленованi в рiзних мовах однi й тi ж фрагменти свiту i т. iн.). І дуже прикро, коли з тих чи iнших причин iснують у мовi великi прогалини, лакуни, незаповненi дiлянки. Наявнiсть таких прогалин у мовi змушує народ дивитись на свiт чужими очима, порушує нацiональну цiлiснiсть духовної культури. Найчастiше це трапляється з «непрестижними» мовами, якi не мали можливостi лiнгвалiзувати певнi сфери пiзнання i дiяльностi людини, лiнгвалiзованi «престижними» мовами. Ідеться передусiм про сферу науки, технiки, виробництва, соцiально-економiчних вiдносин тощо.
Тому заповнювати цi лакуни, пiднiмати статус рiдної мови до рiвня мов, що обслуговують найпередовiшу науку, культуру, виробництво, - обов'язок не тiльки i не стiльки мовознавцiв.
Але структурна неповнота мови відчувається і в гуманітарній сфері, навіть у художній літературі. На думку М. Рябчука, українською мовою у прозі важко «самовиразитись» київським рекетирам і міліціянтам, повіям і номенклатурним бонзам». З цього деякі «русскоязычные» критики роблять висновок, що українська література «без'язика», хоча, як відомо, мовлення рекетирів і повій у жодній країні не славиться словником та стилістичним багатством і взагалі у своєму спілкуванні вони доволі часто обмежуються жестами.
Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвiдомив себе частинкою народу, - до якого стратуму, прошарку вiн не належав би, - повинен вiдчувати себе вiдповiдальним за долю мови, бути її творцем.
11. Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.
Фатична, або контактовстановлювальна, функція - звертання на себе уваги, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.
Волюнтативна функція - вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.
Магічно-містична функція. «Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві» (М. Бердяєв).
Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж. Хіба на світосприймання людей, на їх орієнтацію в реальності не мають впливу такі слова, як відьма, упир, водяник, чугайстер та под.? Та й сама дійсність сприймається ближчою, реальнішою, коли її фрагменти названо словами. Вона стає більш чітко окресленою, розумово і чуттєво більш присвоєною. Слово виділяє предмети з хаосу явищ, воно допомагає людині оволодівати часом і простором. У ньому відбувається містерія перетворення скороминущого у вічне.
Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганні засекретити назви тих предметів, які необхідно забезпечити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. У стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучасному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і традиціях українськомовної спільноти.
Демонстративна функція - підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, на вулицях колись німецькомовної Праги чеські студенти та молода інтелігенція голосно, з викликом розмовляли по-чеському, виражаючи в такий спосіб і своє ставлення до засилля німецької мови на їх рідній землі, і свою відданість національним вартостям. Виразом такої ж позиції є й Шевченкове «вмію, та не хочу» щодо вживання російської мови.
12. Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на її використання.
«…Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм знання, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі» (Л. Вайсгербер).
Мова - явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вони проявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь iз них згубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається на долi народу.
V. Взаємодія мов

1. Жодна мова не iснує iзольовано: мови контактують і взаємодiють мiж собою. Найбiльш поширеним видом i результатом цiєї взаємодiї є проникнення елементів однієї мови до іншої.
2. Запозичуються слова, словотворчi моделi та елементи, синтаксичнi конструкцiї i навiть звуки.
Так, російська мова запозичила з української слова борщ, хата, кожух, девчата, хлебороб, повстанцы, позавчера, самостийный; за зразком українських назв типу Полтавщина росіяни почали говорити Смоленщина, Орловщина і т. п.
Запозичення мовних одиниць відбувається паралельно з запозиченням позамовних реалій. «Українці принесли з собою (у Московщину. - В. І., Я.Р.-В.) свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на літературі і навіть на самій московській мові» (І. Огієнко).
3. У перiод пробудження нацiональної свiдомостi з'являється бажання повнiстю очистити свою мову вiд iноземних впливiв. Такий пуризм свого часу пережили чехи, угорцi, румуни, якi тисячами i навiть десятками тисяч викидали чужорiднi слова зi своїх мов. Вiдомо, з яким запалом передовi росiйськi письменники виступали проти «низькопоклонства перед Заходом», проти iншомовного засмiчення росiйської мови.
В українськiй мовi є близько десяти вiдсоткiв чужомовних за походженням слiв. Оцiнювалися вони по-рiзному. Донедавна вважалося, що українську мову росiйськi слова збагачують, а iншомовнi - засмiчують. Виняток робився хiба для тих чужомовних слiв, якi потрапляли в українську мову через росiйську.
У період українізації були спроби запровадити рідномовну термінологію, очистити мову від іншомовних запозичень. Наприклад, пропонувалось замінити «екватор» на «рівник», «конус» - на «стіжок», «сектор» - на «витинок», «штепсель» - на «притичку» і т.ін. Зрозуміло, що подібні ініціативи були гостро засуджені як націоналістичні, а ініціатори відправлені в більш холодний клімат або й туди, де нема «ні печалі, ні воздиханія». А ось В. Даль, який свого часу замінив «гімнастику» на придумане ним «ловкосилие», «дуэт» на «двоицу», «автомат» на «живулю» і «самодвигу», продовжував і в радянський час уважатись за великого російського патріота.
4. Запозичення - це природне явище в життi мов, воно властиве навiть найбiльш розвиненим iз них.
5. Неприродним, протиприродним є такий стан, коли елементи однiєї мови витiсняються елементами iншої, коли одна мова весь час розвивається в «тiнi» iншої мови. Тодi вона втрачає здатнiсть до саморозвитку, покiрно наслiдуючи те, що вироблене iншою мовою. У такiй ситуацiї «змiшуваною виявлятєься якраз своя, а не чужа мова» (Є. Вiндiш).
6. Однобiчна взаємодiя може призвести до того, що мова перетвориться на дiалект iншої, бiльш престижної, а згодом - взагалi розчиниться в нiй.
7. Свiдченням реальностi такої перспективи для української мови є iснування так званого суржика - безсистемної сумiшi української та росiйської мов, потворного гiбридного «дiалекту», яким послуговується значна частина населення України.
Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості і невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Це дає підстави деяким «теоретикам» стверджувати, що на Півдні України живе якийсь новий, але, звісно, не український народ. «У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часи Катерини II (академік, навіть радянський, міг би трохи краще знати історію. - В. І., Я.Р.-В.), формується нове етнічне утворення. (…). І не суттєво, що у них записано в паспорті - українець, росіянин, молдаванин, - усі вони належать до якоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах» (Н. Моисеев. Национальные проблемы в контексте общих законов развития. - «Коммунист», 1988, №8, с. 57). Тут відсутня дуже важлива деталь: цей «дах» посилено будувався з російського матеріалу імперськими майстрами, але таки залишився недобудованим.
8. Однобiчна взаємодiя мов спричиняє втрату мовою нацiональної своєрiдностi, мова перестає бути виразником нацiонального свiтосприймання, свiтогляду, культури, духовностi.
Позаяк між національною мовою і національною свідомістю існує нерозривний органічний зв'язок, то мовна асиміляція спричиняє деформації в національному самоусвідомленні.
9. Осередки «Просвіти», кожна людина, якiй не байдужа доля української мови й української нацiї, повинні глибоко усвiдомлювати закономiрностi взаємодiї мов i те, що боротьба за свою мову в цiй сферi - це боротьба за майбутнє свого народу, його культуру, його духовнiсть, його обличчя серед народiв свiту.
VI. Престиж мови

1. Престиж мови - це її авторитет у мiжнацiональному та мiжнародному спiлкуваннi. Вiн залежить вiд багатьох чинникiв, домiнуючим серед яких є iнформативнiсть мови, тобто застосування її як носiя найновiшої та найважливiшої iнформацiї.
Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокрема, тим, що зараз більше 75% наукової продукції світу друкується цією мовою, тобто із кожної тисячі наукових статей або книг 760 виходять англійською.
2. Престиж мови не перебуває у прямiй залежностi вiд кiлькостi людей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє бiльше мiльярда землян, але вона не входить до числа найпрестижнiших. Далеко не завжди престиж мови визначається мiлiтарною потугою її носiїв. Інодi престиж мови має не загальний характер, а забезпечується її функцiонуванням в однiй iз сфер. Так, у музицi вже декiлька столiть найвищий престиж у свiтi має iталiйська мова.
Престиж мов часто пов'язаний з їх сакральним використанням: санскрит в Індії, латина і церковнослов'янська мова в Європі, арабська - у країнах мусульманського світу.
Вiдлучення мови вiд функцiй, що надають їй престижу, наприклад, вiд ролi державної мови, знижує її авторитет i зменшує опiр проникненню в неї чужомовних елементiв.
3. Престижними можуть бути навiть мертвi мови, якщо вони характеризуються високим рiвнем окультурення i ними закодована велика кiлькiсть важливої iнформацiї. За приклад може служити латина.
4. Престиж мови - величина змiнна. В iсторiї вiдомо чимало випадкiв пiднесення i падiння мов. Зрозумiло, що це залежить не вiд самої мови, а вiд суспiльства - носiя мови, його мiсця та ролi в загальнолюдському прогресi.
5. Є два способи забезпечити статус престижностi для своєї мови. Перший - через всебiчний розвиток суспiльства на шляху прогресу. Другий - шляхом утиску iнших мов полiтичними, вiйськовими, економiчними засобами. Наприклад, у франкiстськiй Іспанiї були офiцiйно забороненi всi мови, крiм кастiльської (iспанської). Зрозумiло, що другий шлях може привести тiльки до тимчасового успiху.
6. «Мов з абсолютними перевагами не існує. Можна говорити про досконалість, яка дає тільки часткові переваги» (В. фон Гумбольдт). Не гріх хвалити свою рідну мову - гріх зневажати інші.
7. «Мова долає своїх суперниць не завдяки якимось своїм внутрiшнiм якостям, а тому, що її носiї є бiльш войовничими, фанатичними, культурними, пiдприємливими» (А. Мартiне). Наскiльки двi останнi риси були притаманнi губителям української мови, читач поiнформований достатньо.
8. Престиж мови приносить не лише моральне задоволення її корінним носіям, але й неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови щорічно приносить шість мільярдів чистого доходу. На долю Англії припадає два мільярди, що являє собою шосту статтю її національного доходу.
9. Дбати про престиж мови свого народу - святий обов'язок кожного з нас, щоб поет не мав пiдстави писати:
Де наша мова? В домовинi
Об вiко б'ється! Вiдчини!
Але замiшанi на глинi,
Вiд рабства й самогонки синi,
Мовчать її глухi сини.
(Д. Павличко)

10. Про престижність української мови в минулому свідчать, наприклад, такі факти: вона використовувалась як державна у Великому Литовському князівстві (ця «руська» мова була спільною для українців і білорусів); як актова мова Молдавського князівства; дипломати при дворі польських королів спілкувались коли не латиною, то руською (українською), цією ж мовою бахчисарайські хани листувалися з турецькими султанами.
11. Про повільне, але неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з'являються в багатьох країнах світу. Цей процес набиратиме на силі із утвердженням міжнародного авторитету української національної держави, розвитком економіки, науки, культури українського народу.
VII. Українська мова серед інших мов світу

А знаєте ви, що за сила в тiй мовi?
І. Франко

1. У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов.
2. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв.
3. Українська мова належить до схiднослов'янської пiдгрупи слов'янської гiлки iндоєвропейської сiм'ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з найстарших мов Європи.
4. Найближчою до української мови із східнослов'янських мов є білоруська, із південнослов'янських - сербохорватська, із західнослов'янських - сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови. «Лiнгвiстична близькiсть до сусiднiх народiв - великоруського i польського не раз давала привiд навiть заперечувати iснування й право на самостiйний культурний i полiтичний розвiй українського народу» (М. Грушевський).
5. Має вона і дещо інакше тлумачення: «Мовна близькість слов'янських народів породила ідею слов'янської солідарності, що надихнула наших предків на боротьбу за возз'єднання України з Росією…», - пише В. Журавльов. Насправді ж на цей крок Хмельницького «натхнула» хижацька політика польської держави, а не мовна солідарність. Як відомо, Хмельницький шукав допомоги проти польської експансії і в країнах, мовно далеких або й зовсім чужих: у Швеції, Семигородді, Криму, Туреччині. А чи бралась до уваги мовна солідарність, коли за Андрусівським миром 1667 року Україна була роздерта навпіл і поділена між Польщею та Росією?
6. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемнiсть налiчує понад тисячу рокiв.
7. Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями (закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слiв.
8. Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською.
9. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють фонетичнi особливостi української мови.
10. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживають на всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах.
11. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за даними перепису 1989 року).
12. Зрозуміло, що за відповідних умов більша кількість із них повернеться до рідної мови. У нашій історії такі прецеденти відомі. «Український з походження і московський з виховання інтелігент починає звертатись до українського слова», - констатував у 1918 році М. Зеров. А коли в Україні буде все гаразд із найпривабливішою принадою - ковбасою, то українською мовою заговорять і ляшки, і орищини, і всі інші любителі цього демонічного продукту (шахтар Ляшок під час перебування М. Горбачова у Донбасі заявив, що, якби від української мови стало більше ковбаси, то він би заговорив цією мовою. Його однодумець Орищин на нараді партгоспактиву у Львові твердив, що не бачить різниці між «ковбасою» і «калбасой» - головне, аби вона була).
13. Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян українського походження, у Канаді - 35, а в Австралії - 43 відсотки.
14. Факти свiдчать, що людина, яка свiдомо вiдмовилась вiд мови своєї нацiї, нiколи не буде шанобливо ставитись до iнших мов, у тому числi й до тiєї, на яку перейшла. Якщо це буде вигiдно для неї, то ця людина залюбки перейде на третю мову або й повернеться до рiдної.
15. Тi, що вiдмовились вiд рiдної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслiдували iншi, у тому числi - представники iнших народiв.
16. Зречення рiдної мови стимулюється й тим, що носiї «престижної мови» здебiльшого не вважають за потрiбне вивчати мову корiнного населення та користуватися нею. Мiж тим дружба i братерство народiв повиннi мати взаємний характер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.
17. Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi слов'янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiяни по-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови - хоча б на Українi.
VIII. Перспективи розвитку мов

Вавилонська вежа планувалась як унітарна. Це мала бути одна велика споруда, що сягала б неба, з однією мовою для всіх. Господу це не сподобалось.
І. Берлін

Ми, звичайно, не уявляємо собi, наскiльки кожен iз нас вiдповiдальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малiй дозi.
Ю. Шевельов

1. Питання багатомовностi завжди цiкавило людей. Трактувалась вона по-рiзному: i як «одно з найбiльших нещасть буття» (Вольтер) - покарання за гординю (вавiлонське стовпотворiння), i як божий дар - зiшестя Святого Духа на апостолiв i одержання ними здатностi проповiдувати рiзними мовами.
2. Обидвi думки мають право на слушнiсть, i може бути знайдено чимало доказiв правильностi кожної з них.
Багатомовнiсть створює бар'єри мiж народами, що iнодi мiцнiшi за державнi кордони, - мова виступає як фактор розмежування, вiдчуження. Можна зрозумiти теоретикiв, якi хотiли ощасливити людство, лiквiдувавши цi бар'єри. Так виникла теорiя злиття мов, якою вправно маскувалася полiтика на знищення всiх мов задля однiєї.
3. Незадовго перед тим, як приступити до знищення української мови і її носіїв - українського селянства та інтелігенції, - Й. Джугашвілі (Сталін) на XVI з'їзді ВКП(б) говорив: «У період перемоги соціалізму в світовому масштабі, коли соціалізм укріпиться і ввійде в побут, національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, яка, звичайно, не буде ні великоруською, ні німецькою, а чимось новим».
4. Воно й справдi було б непогано, якби всi люди свiту розмовляли однiєю мовою. Уявiть собi, якi були б вигоди у шкiльництвi, на транспортi, у науцi, у засобах масової iнформацiї тощо.
А чому б для повноти «щастя людства» не домогтися, спираючись на передову науку, щоб усi люди були однакового кольору шкiри, зросту, статури, мали однаковий розмiр ноги та однаковий апетит?. Як спростилось би виробництво одягу, взуття, продуктiв харчування i т. iн.!
5. Для «органiзацiї життя», може, достатньо й однiєї мови - якщо пiд «життям» розумiти двi потреби: не голодно їсти й плодитись. Якщо народ довести до стану, коли цi потреби стають єдиними i визначальними, то нiчого дивуватися, що вiн вiдмовляється вiд рiдної мови.
6. Одномовнiсть була б не тiльки бажаною, але й можливою, якби були однаковими клiматичнi та географiчнi умови, економiка, праця, вiдпочинок, культура, iсторична спадщина, а вся Земля - гiгантською казармою.
Бо ж навiщо туареговi Сахари знати десятки назв рiзновидiв снiгу, вiдомих ескiмосовi? Навiщо iннуїтовi з Аляски пам'ятати пастушу термiнологiю бедуїнiв? І як витлумачити мешканцям тропiчного поясу всi емоцiї європейських лiрикiв, пов'язанi зi змiною зими на весну, а лiта на осiнь, коли такi явища їм не вiдомi?. А куди подiти iсторiю кожного з народiв, його пiснi, легенди, мiфи, традицiї? Невже це все треба вiдкинути, щоб позбутися одного з «нещасть буття»?
7. Якщо вже й шукати шляхiв подолання мiжмовних бар'єрiв, то аж нiяк не в одномовностi, коли за засiб вселюдського спiлкування нав'язується мова одного з народiв. Це завжди буде викликати нацiональнi заздрощi, протидiю iнших народiв, впадання одних у шовiнiзм, а iнших - у грiх «буржуазного нацiоналiзму». Недарма у сучасному свiтi преса стiльки пише про лiнгвiстичний iмперiалiзм, конкуренцiю престижних мов, а держави приймають закони, спрямованi на захист своїх мов. У 1975 роцi це зробила навiть Францiя.
8. Бiльш гуманними, людяними були спроби запровадити для вселюдського спiлкування штучнi мови, наприклад, есперанто. Однак цi спроби виявились марними - передусiм через спротив сильних свiту цього, якi не мали й не мають намiру поступатись i своїми мовними iнтересами. Мова - могутнiй канал впливу одного народу на iншi, канал iнформацiйної, а значить - культурної, економiчної i полiтичної експансiї.
9. Скорiш за все проблема мiжмовних бар'єрiв буде розв'язана завдяки успiхам науково-технiчного прогресу - шляхом створення пристроїв, здатних перекодовувати iнформацiю з одної мови на iншу i навпаки. У цьому напрямку в розвинених країнах уже зроблено чимало.
10. Таким чином, мови iснуватимуть i розвиватимуться й надалi, без чого немислимий розвиток як кожного з народiв, так i всiєї людської спiльноти, а вивчення чужої мови залишати и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.