На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


методичка Фонетика - галузь мовознавства, яка вивчає звукову систему мови у зв'язку з її смисловою роллю. Звуков змни, що виступають у мовленн при сполученн звукових елементв. Матеральна природа звукв, їх морфологчна словотворча роль у механзм мови.

Информация:

Тип работы: методичка. Предмет: Ин. языки. Добавлен: 25.05.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Міністерство освіти і науки України
Херсонський державний педагогічний університет
Кафедра української мови
Шапошникова І.
Гайдученко Г.


СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
ФОНЕТИКА І ФОНОЛОГІЯ.ОРФОЕПІЯ.
ГРАФІКА І ОРФОГРАФІЯ

(методичний посібник для студентів спеціальностей
7.010103 “ПМСО. Українська мова і література”,
“ПМСО.Українська мова та література, англійська мова та література”,
“ПМСО. Українська мова та література, історія”
денної, заочної, екстернатної форм навчання)
ХЕРСОН - 2001

Шапошникова І., Гайдученко Г. Сучасна українська літературна мова. Фонетика і фонологія. Орфоепія. Графіка і орфографія.
Укладачі : Шапошникова І. - кандидат філологічних наук, доцент
Гайдученко Г. - кандидат філологічних наук, доцент
Рецензенти : Руденко Л. - доктор філологічних наук, професор
Методичний посібник обговорено на засідання кафедри
(протокол № 5 від 18.12.2000 р.)
Схвалено науково-методичною радою університету
(протокол № 2 від 13.12.2000 р.)
Рекомендовано до видання Вченою радою Херсонського державного педагогічного університету (протокол №3 від 8.01.2001 р.)
ПЕРЕДМОВА

Фонетика сучасної української мови у комплексі з фонологією , орфоепією, графікою та орфографією є найбільш складним розділом курсу “Сучасна українська літературна мова”. Засвоєння відомостей з названих розділів потребує як ґрунтовної теоретичної підготовки , так і виробленню практичних навичок. Зважаючи на те, що посібників такого плану бракує, автори поставили за мету подати теоретичні відомості з названих розділів, охарактеризувавши основні фонетичні явища, деяким з них давши історичні пояснення. У посібнику розроблена система практичних вправ, які допоможуть як студентам денної форми навчання , так і заочникам та екстернам перевірити свою теоретичну підготовку.
Автори посібника при аналізі фонетичних явищ дотримуються поглядів фонетистів щербівської лінгвістичної школи, І.Наконечного, Н.Тоцької.
До кожного розділу посібника включені теоретичні відомості, питання для самоконтролю та практичні завдання з теми, подані зразки фонетичного та графічного аналізів слів.
Список рекомендованої літератури допоможе студентам зорієнтуватися у тому, які з пропонованих праць можна використати для глибшого засвоєння фонетики, фонології, орфоепії, графіки та орфографії української мови.
Методичний посібник розрахований для студентів філологічних факультетів педагогічних університетів денної, заочної та екстернатної форми навчання.

Тема 1.Фонетика.Фонологія

Звукові одиниці, які служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука -- фонетика.
Фонетика (від гр. phonetikos -- звуковий) -- галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.
У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як науку: 1.Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна - фонологія. 2.Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх.
Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну.
Описова фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в чотирьох ас-пектах:
1. З погляду артикуляційного звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів.
2. Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.
3. Акустичний аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх зву-чання, тобто як явища акустично-фізичного.
Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі.
Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.
Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми -- внаслідок неперіодичних коливань.
У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму -- незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі -- тон чи шум,-- і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні. Голосні -- це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні -- це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).
Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.
Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об'єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.
Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.
Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.
Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації.
Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.
Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називаються фонемами.
Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомофізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов'язково -- свідомо чи несвідомо -- враховує значення звуків для спілкування , тобто включає й лінгвістичний , або функціональний (ще інакше -- соціальний) , аспект.
Дослідження фонетики в плані перших трьох аспектів ведеться природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.
Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.
В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою -- фонологією (вивчення звукових явищ, з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжною-- фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти). Проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки -- фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами, вони мають спільний предмет дослідження -- звукові засоби мови. Але досліджують цей предмет з різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспекта-ми однаковою мірою.
Уперше виступив проти однобічного анатомо-фізіологічного (а також історичного) вивчення мовних звуків основоположник функціонального аспекту, видатний вітчизняний учений І. О. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст. Він вважав, що фонетика повинна вивчати, по-перше, матеріальну природу звуків (акустичний і фізіологічний аспекти), а по-друге -- роль звуків у механізмі мови з морфологічного, словотворчого погляду. Друга сторона фонетики й становить її функціональний аспект.
Ідея І. О. Бодуена де Куртене про дві сторони фонетики дістала широке визнання в лінгвістиці. Вона знайшла продовження у працях ряду вітчизняних фонетистів і поклала початок формуванню двох фонологічних шкіл : ленінградської, або щербівської (її основоположник -- Л. В. Щерба), і московської (її зачинателі -- Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформат-ський, В. Н. Сидоров). Лише після цього теорія фонеми набула широкого розповсюдження і в зарубіжному мовознавстві, де також виділилося ряд фонологічних шкіл. Найбільш поширені з них: празька, копенгагенська, лондонська та американська лінгвістичні школи. Само собою зрозуміло, що зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл.
Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць -- наголосу й інтонації.
Фонологія займається передусім такими питаннями:
- встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові; встановлює систему основних значущих одиниць -- фонем і дає їх класифікацію;
- досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах.
Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.
Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з'ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з'ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.
Література до теми

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 -14.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973 , с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика.- Одеса, 1986, с. 3 - 7

СУЛМ (за ред. А. Грищенка) .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969, с. 43 - 49.

Тоцька Н.І. СУЛМ.- К., 1981.

Дайте відповіді на запитання

1.Яке значення має звукова сторона мови в житті суспільства.

2.Дайте визначення фонетики як науки.

3.Що вивчає описова та історична фонетика?

4.Які є чотири аспекти вивчення звукової системи мови?

5.Які одиниці є предметом дослідження фонетики?

Тема 2.Фонетика. Фонологія

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти- вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання , що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука - це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.

Фонологія починаєтьмя там, де виникає питання: чому. Тобто фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О. Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства . Термін фонологія - теж , можна сказати , грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення” . Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії . І для звука , що розглядається з точки зору фонологіїї , згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те , що є частиною чого - фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології . У 20 - 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства : це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.

А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що - цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об'єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.

Поняття фонеми
Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків. Проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, інакше -- для їх узнавання. «У живій мові,-- пише академік Л. В. Щерба,-- вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній даній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами».
Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)
критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.
Спираючись на щербівські ідеї, Л.Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема--це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .
З наведених визначень цілком логічно випливають і основні властивості фонеми.
Фонема -- це найменша мовна одиниця, потенціально пов'язана із значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку. Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю.
Якщо фонема -- це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті -- бути засобом спілкування. Спілкуватися -- значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.
Ідея потенціального зв'язку фонеми із значенням веде свій початок від думки Л. В. Щерби: «Через те що основний інтерес мовлення лежить у смислових уявленнях, то звукові нормально не перебувати у свідомості. Здавалося б з цього погляду, що й аналіз звукових уявлень нормально нами не провадиться і фонетична подільність є наслідок значною мірою наукового мислення. Але річ у тому, що елементи смислових уявлень часто-густо асоціюються з елементами звукових уявлень. Так, л в словах пила, била, вила, дала асоціюється з уявленням минулого часу; а в словах корова, вода асоціюється з уявленням суб'єкта; у в словах корову, воду -- з уявленням об'єкта і т. д. Завдяки подібним смисловим асоціаціям елементи наших звукових уявлень дістали певну самостійність».
Отже, звук вичленовується в самостійну одиницю перш за все тоді, коли він безпосередньо служить звуковою формою якогось знака.
Безпосередній зв'язок фонеми із значенням виявляється в українській мові досить часто. Так, наприклад, ми розрізняємо закінчення -а та -і (морфеми), слова-сполучники а та і, прийменники о та у й под. Фонема / а / самостійно може бути звуковою формою сполучника, частки, вигука, закінчення, префікса, суфікса і навіть цілого речення. Фонемою /ж/ може виражатися звукова форма частки ж, а фонемою / с / -- звукова форма суфікса -сь. При цьому, звичайно, не сама фонема виступає носієм певного значення, а будь-яка одиниця вищого, семантичного рівня (морфема, слово, речення), яка буває виражена однією фонемою. В таких випадках фонема сама по собі служить планом вираження лексичного чи граматичного значення. Саме тому вона й вичленовується морфологічно.
Проте зовсім не обов'язково, щоб фонема завжди виступала носієм певного значення. Після того як фонема осмислюється через морфему або слово, вона відривається від морфеми і виділяється нашою свідомістю й тоді, коли вона не є самостійною смисловою одиницею, а лише бере участь у вираженні певного значення (лексичного чи граматичного ) разом з іншими фонемами, які в сукупності створюють певний звуковий комплекс -- слово чи морфему. Через це в першому-ліпшому прикладі кожна фонема не обов'язково виступає носієм значення.
Отже, через морфемне членування відбувається звільнення фонологічного плану від змісту. Наприклад, фонема / а / виділяється як службова одиниця в слові вода (флексія). Завдяки цьому / а / усвідомлюється як самостійна фонема і в слові сад, де вона самостійного значення не має. Так само в словах був і бав обидва кінцеві приголосні -- та сама фонема /в/: у першому слові вона безпосередньо пов'язана із значенням (суфікс дієслова минулого часу), а в другому -- цього зв'язку немає, бо в слові бав / в / не є самостійною морфемою, а лише частиною морфеми -- кореня. Отже, в першому слові подільність морфолого-фонетична, а в другому -- чисто фонетична. Тому ми й говоримо, що кожна фонема потенціально є носієм певного значення.
Потенціальний зв'язок фонеми із значенням визнають тільки представники щербівської фонологічної школи.
Фонемі як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями -- морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за своєю роллю.
Автономність фонем виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.
Визнають автономність фонеми представники празької і лондонської фонологічних шкіл, а також американські дескриптивісти, натомість московська фонологічна школа повністю відкидає автономність плану вираження. Вона виходить з того уявлення, що звукова сторона не існує окремо від морфологічної, що через це фонема існує не як окрема одиниця, незалежно, автономно, а як деякий елемент морфем. Поза морфемою розглядати фонему не можна.
Фонема -- це мінімальна, лінійно неподільна одиниця. Незважаючи на різний підхід до визначення фонеми, всі фонологи визнають її граничною одиницею лінійного фонетичного членування мовного потоку.
Дослідження за допомогою відповідної апаратури переконливо показали, що з погляду артикуляційногоабо акустичного кожен мовний звук можна поділити на ще менші сегменти, проте людина членує мовний потік не на ці дрібні відрізки, а на більші -- саме мовні звуки.
Отже, з мовного боку ми виділяємо тільки ті одиниці, які потенціально можуть бути зв'язані із змістом. Дрібніші членування звичайно нами не усвідомлюються тому, що кожне з них саме по собі не несе ніякої соціальної функції. Лише об'єднуючись між собою на основі однієї функції, ці фізичні звуки утворюють мовний звук, що є єдиним у функціональному й матеріальному відношенні.
Фонема -- це елемент плану вираження мовних знаків. Оскільки фонеми самі по собі не мають значення, то у мовному потоці фонеми розрізняються не значенням (як це властиво мовним знакам), а неоднаковим звучанням. Мовний потік ділиться тільки на лінгвістичній основі. Проте, коли він уже поділений, тоді у носія мови створюються певні акустичні образи, що співвідносяться з лінгвістичними. Звукова відмінність -- обов'язкова умова існування фонеми. Саме завдяки неоднаковому звучанню фонеми можуть розрізняти мовні знаки -- смислові одиниці мови, створюючи їх звукову форму. Якщо звукова форма -- це план вираження мовного знака, то фонема -- це відповідно елемент плану вираження мовного знака. Таке призначення фонеми в процесі комунікації.
У зв'язку з цим слід підкреслити, що термін «смисло-розрізнювальна функція фонеми», який часто вживається, фактично означає не розрізнювання смислу, а розрізнювання смислових одиниць. Тому доречніше говорити, що фонема диференціює не значення, а слова і їх форми.
Фонема -- це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Фонема не дана в досвіді безпосередньо. ЇЇ не можна почути, побачити, тобто кожна фонема -- це абстрактне поняття фонетики, що існує в нашій свідомості. Саме абстрактний характер фонеми забезпечує ту роль, яку вона грає в мові як засіб спілкування. Якби величезна різноманітність звуків мала лінгвістичне значення, спілкування було б неможливим . Разом з тим фонема -- це перш за.все звукова одиниця. Це певне узагальнення ряду цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляційно-акустичного погляду, хоч і об'єднуваних єдиною функцією звучань.
У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.
Алофони з'являються внаслідок різних причин. Для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення наповнення кожної фонеми мають значення закономірні, обов'язкові видозміни фонем. Вони з'являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неоднакові фонетичні умови. Алофони, пов'язані з місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу, називаються позиційними. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбінаторними.
Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми -- це і є основний її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Цей основний, типовий алофон легко усвідомлюється, може бути виділений з мовного потоку, інакше кажучи, легко вимовляється ізольовано. Інші алофони фонем звичайно не усвідомлюються й при на-маганні вимовити ізольовано зливаються з основним, незалежним алофоном.
Отже, між фонемою і її алофонами існує діалектична єдність.. Кожна фонема -- не загальне, яке конкретно існує лише через свої відтінки -- алофони і разом з тим повністю не збігається з жодним із них. Вона лише приблизно, узагальнено охоплює властивості своїх алофонів. З другого боку, алсфон -- лише частковий прояв фонеми.
Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем. Звуків, не належних до якоїсь фонеми, бути не може.Усі алофони об'єднуються у відносно невелике число фонем (в українській мові 38).Слід враховувати, що кількість алофонів у різних фонем неоднакова, так само як неоднаковий і їхній діапазон: фонема може функціонувати в ряду дуже близьких звуків -- і досить далеких з артикуляційно-акустичного боку. Проте діапазон алофонів фонеми усе ж має певні межі.
Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні є ще так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооцінювати. Маються на увазі випадки закономірної варіативності алофонів деяких фонем, що виникають у результаті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Природно, що в розмовному стилі можливі й такі випадки, коли вимовлений звук у словоформі не може бути достовірно встановлений. Розрізняють позиційні і комбінаторні алофони.
Позиційними називаються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові - початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].
Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [а] , що після пом'якшеного приголосного у вимові просувається вперед.
Факультативні варіанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.
У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені індивідуальними вимовними особливостями того, хто говорить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неоднаково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,-- проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчаються у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістичного значення, їх не можна вважати алофонами.
Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми називається дистрибуцією.
Фонема -- незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обов'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного оточення: [о 1 (вавка), [а] (нам), [а] (так), ['а] (дяка), [а] (стань) і т. п. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції:
Іо 1--між губними, [а]--між носовими, [а]--між твердими, [а] -- після м'якого перед твердим, [а]-- після твердого перед м'яким . Через те що різниця між цими звуками залежить виключно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціації звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після[т] звук[ у] є необхідним компонентом звукової форми цього слова. Він протиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], Іо], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим алофонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ немож-ливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.
Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умовах, називається відношенням додаткової дистрибуції.
Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н], [з] і [з] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови протиставлення фонем за твердістю -- м'якістю.
Отже, фонеми -- це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони -- це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях до-даткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.
Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) -- обов'язково в сильній позиці . В українській мові для голосних сильною є позиція під наголосом на початку слова або між твердими приголосними, для приголосних -- позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.
Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] -- різні фонеми, бо вони розрізняють слова там -- дам, казка -- каска і т. п.
Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливіші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо складних випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.
Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки ж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело -- жерло; там -- дам і под.
Сильною позицією називається позиція максимального роз-різнення фонем. Слабка позиція -- це позиція, що обмежує вживання фонем.
Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення -- протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], --то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..
Фонема -- це одиниця системи взаємовідношень і протиставлень. Кожна фонема саме тому й може розрізняти слова і їх форми, що їй властива сума певних артикуляційно-акустнчних ознак. Описуючи фонеми, ми й користуємося цими загальними ознаками: ряд, підняття, лабіалізація, твердість -- м'якість, глухість -- дзвінкість, місце й спосіб творення і под., якими одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Тоді розрізнення фонем визначається неоднаковим набором цих розрізнювальних, або диференційних, ознак. Так, наприклад, для фонеми ІтІ диференційними ознаками є глухість, передньоязиковість, зімкненість, твердість. Це значить, що всі звуки, які є представниками цієї фонеми, мають вказані ознаки. Досить змінитися одній з них, як фонема перестане існувати як така і перейде в іншу. Так, наприклад, якщо при збереженні інших ознак дана фонема ІтІ змінить глухість на дзвінкість, утвориться ІдІ; якщо ж замість передньоязиковості з'явиться задньоязиковість, виникає фонема ІкІ; замість зімкненості -- щілинність, буде фонема [с'] тощо. Те, що кожного разу міняється тільки набір диференційних ознак, свідчить про їхню певну самостійність.Через це, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати ще і як сукупність диференційних ознак. Коли при лінійному членуванні фонема -- це найменша звукова одиниця,то при нелінійному (тобто з погляду структурного, що значить у співвідношенні з іншими елементами даної системи) вона розкладається (не ділиться!) на ще менші елементи -- розрізнювальні, або диференційні, ознаки.
Слід мати на увазі, що кожна мова має свої, характерні саме для неї, диференційні ознаки фонем, які не обов'язково будуть визначальними для інших мов. Так, наприклад, сила голосу, висота, тривалість голосних не відіграють ніякої ролі в диференціації слів української мови, а в китайській мові зміна висоти тону виконує смислорозрізнювальну функцію. Тривалість голосних не має значення в українській мові, на відміну, наприклад, від німецької або чеської мови. З другого боку, в нашій мові фонематичне (смислорозрізнювальне) значення має палаталізація приголосних, на відміну від західноєвропейських мов.
Описи фонем у термінах диференційних ознак цілком прийнятні й необхідні. Тому положення про диференційні ознаки як найменші структурні елементи (або компоненти) фонеми, незважаючи на певні розходження в змісті, який вкладається в це поняття, приймається майже всіма фонологами.
Отже, характерною особливістю фонетичної будови кожної мови є те, що в ній весь час здійснюється протиставлення однотипних звучань -- фонем. Кожна фонема, як уже вказувалося, становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. Однією з цих диференційних ознак дана фонема протиставляється одним фонемам, іншою -- іншим тощо.
Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голос-них фонем і 32 приголосних, а саме:
Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д/, /й/, /т/,/, /з/, /з/, /с/, /с/ , /ц/,/ц/, /л/, /л/, /н/, /н/,
/р/, /р/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз/,/т/.

У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація.
Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають усі не зумовлені позиційно або факультативне артикуляційні ознаки цієї фонеми (шумність і сонорність, глухість і дзвінкість, активний мовний орган і місце артикуляції, спосіб артикуляції, твердість і м'якість).
Диференційні ознаки можуть встановлюватися й на основі акустичних ознак голосних і приголосних.
Щоб фонеми могли протиставлятися іншим фонемам, вони повинні мати як спільні, так і відмінні ознаки. Наприклад, ІтІ і ІкІ протиставляються активним мовним органом: ІтІ -- передньоязикова, ІкІ -- задньоязикова, але разом з тим вони обидві зімкнені глухі . На відміну від приголосних, голосні протиставляються цілими групами, наприклад голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду або кожен голосний протиставляється всім іншим голосним.
Кількість диференційних ознак у кожній мові обмежена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні.

Література до теми

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 -14.

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973, с. 90-92.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986.

СУЛМ (за ред . А. Грищенка) .- К ., 1993.

СУЛМ (Фонетика).- К., 1969, с. 43 - 49.

Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 - 65.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика.- М., 1971.

Щерба Л.В. Русские гласные в качественном й количественном отношении.- СПб., 1912.

Дайте відповіді на запитання

1.Чим зумовлюється необмежено велика кількість звуків людської мови?

2.Висвітліть поняття “фонема”.

3.Що таке алофони фонеми?

4.Які алофони фонем називаються позиційними,комбінаторними, факультативними?

5.Що так основний алофон фонеми?

6.Що таке диференційні інедиференційні ознаки фонеми?

7.Які фонемні ознаки є диференційними для української мови?

8.У чому виявляється системність фонемного складу кожної мови?

Тема 3. Система фонем сучасної української літературної мови. Голосні фонеми

Найвизначнішою функціональною ознакою, яка може бути покладена в основу розрізнення голосних і приголосних, є їх складотворча функція. З цього погляду голосні визначаються як складотворчі звуки, а приголосні вхо-дять до складу разом з голосними, тобто перебувають при них. Така роль приголосних відображена в їх назві -- приголосний, тобто звук, що вживається при голосних.

Голосні відрізняються від приголосних також рядом артикуляційних особливостей. При артикуляції голосних голосовий канал максимально відкритий, у ньому відсутні значні контакти (фокуси утворення), здатні бути джерелом шуму. Натомість приголосні артикулюються за умов повного або часткового звуження ротової порожнини, через яку проходить видихуваний струмінь повітря і утворює характерні для приголосних шуми.

Однією з основних акустичних ознак поділу звуків на голосні й приголосні є характеристика джерела звука. Якщо в основі голосних лежить голосове джерело (тобто музикальний тон), то в основі приголосних--одночасно голосове й шумове або тільки шумове.

Голосні звуки акустично найбільш виразні й диференційовані під наголосом, у зв'язку з чим склад голосних фонем визначається насамперед у наголошеній позиції, яка є для них сильною. Найбільш незалежним є вживання голосних у ролі окремих слів і на абсолютному початку слова.

На початку слів голосні виступають порівняно рідко, проте ряд квазіомонімів переконливо доводить наявність в українській мові п'яти голосних фонем: /а/, /о/, /у/, /е/, /і/. Пор.: Аля -- Оля -- Уля; ера -- Іра -- ара (від ар); ос -- ус -- ес; ар -- ер (літера), Елла -- Алла. Фонематичність голосного \и\ не доводиться початковою пози-цією у словах.

У середині слова голосні можуть виступати в однакових або подібних позиціях після твердих і м'яких приголосних. Після твердих приголосних виступають голосні [а], [о], [у], [е], [и] : раб, робот, зруб, треба, рибка. При заміні одного голосного іншим утворюється нове слово (пор.: там - том - тем - тим).

Після м'яких приголосних також виступають п'ять голосних, але в дещо іншому складі- ], [о], [у], [е], [і] : [мужна], [мужн о], [мужн'у], [муж е], [мужн'і].

Як видно з наведених прикладів, після твердих і м'яких приголосних можуть виступати й виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні: [а], [о], [у], [е].

Отже, безсумнівними є голосні фонеми української мови /а/, /о/, /у/, /е/, що виступають у різних позиціях, а також фонема /і/, яка в літературній мові виступає, як правило, після м'яких приголосних, на початку слова і може бути засобом вмраження окремого слова.

Певні труднощі становить розв'язання питання про фонемний статус звука [и], характеризованого окремими дослідниками як алофон фонеми /і/. Звуки [и] та [і] протиставляють чотирьом іншим фонемам і виступають по відношенню до них як фонеми. Однак, на відміну від них, [и] та [і] протиставляються між собою не самостійно, а лише з одночасним протиставленням попереднього твердого (при [и]) і м'якого (при [і]) приголосного. Отже, природно виникає думка, що [и] та [і] є алофонами однієї фонеми, що залежать від комбінаторних умов: [и] з'являється після твердого приголосного, а [і] -- після м'якого. Крім того, |и| дещо обмежений у своєму функціонуванні порівняно з [і]. Так, [и] в українській літературній мові не вживається на початку слів (крім деяких діалектів, наприклад инший), а також як самостійне слово.

Для кваліфікації [и] та [і] як окремих фонем існують необхідні підстави.

У живому мовленні на початку слова на місці орфографічного і може звучати не тільки [і], а й [и]. Пор.: інший -- инший, індик -- индик, ірій -- ирій, іноді -- иноді, іржа -- иржа й под. Можна навести також унікальний випадок вияву смислорозрізнювальної функції [и] та [і] на початку слова, наприклад: икати, икання -- ікати, ікання.

Якщо визнати, що слова типу кинь -- кінь, вил -- віл, дим -- дім, білити -- біліти, носить- носіть розрізняють-ся приголосними фонемами, а не голосними [и], [і], то ці приголосні повинні виявляти свою фонематичність не тільки перед [і], [и], а й перед іншими голосними, наприклад перед [а], [у] та в кінці слова. Однак не можна цього твердити щодо /ґ/, /к/, /х/, /ж/, /г/, /ч/, /ш/, /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, які виступають як напівпом'якшені лише перед /і/. Ці напівпом'якшені приголосні є алофонами відповідних твердих фонем, а не самостійними фонемами. Отже, слова типу кинь -- кінь, вил -- віл, гир -- гір розрізняються не приголосними фонемами, а голосними /и/ -- /і/. Цього досить, щоб визнати фонематичність /и/ -- /і/ і в усіх інших випадках (типу дим --дім), але з одночасним протиставленням і попередніх приголосних фо-нем.

Про фонематичну самостійність /и/ та /і/ свідчать і так звані морфологізовані чергування їх у дієслівних видових формах типу сидіти -- сісти та утворення перехідних-неперехідних дієслів, що відрізняються суфіксами -і, -й: біліти-- білити, синіти--синити незалежно від твердості-м'якості кінцевого приголосного кореня. Пор.: білий -- синій.

У вимові українських слів [и] та [і] ніколи не змішуються, особливо тоді, коли попередні приголосні за твердістю-м'якістю не протиставляються (губні, шиплячі, задньоязикові) .

Артикуляційно-акустичні умови творення голосних
Найактивнішим органом мовлення в ротовій порожнині є язик, якому й належить визначальна роль у творенні голосних. Завдяки тому, що язик легко рухається в горизонтальному й вертикальному напрямках, змінюються форма й розмір резонатора, від чого залежить якість того чи іншого голосного.
Місце артикуляції голосних визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямку щодо піднебіння. Якщо при вимові звука язик більше чи менше піднімається до твердого піднебіння, лишаючи порівняно невеликий прохід для видихуваного повітря, а в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором,- утворюються голосні переднього ряду [і], [и], [е].
Якщо ж при вимові звука основна маса язика зосереджена в його задній частині й піднімається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). При цьому в задній частині ротової порожнини залишається тільки невеликий прохід, а великий резонатор утворюється в передній частині.
Середнє положення між голосними переднього і заднього ряду займають голосні середнього ряду, вони в українській мові відсутні.
Ступінь підняття язика залежить від того, як спинка язика піднімається до піднебіння. Вона може бути максимально піднята до піднебіння, залишаючи невеликий прохід для видихуваного струменя повітря, може бути піднята менше і, нарешті, може підніматися незначною мірою або й не підніматися зовсім. Залежно від цього в українській мові розрізняють голосні високого [і], [у], високо-середнього [и], середнього [е], [о] і низького [а] підняття.
Губи легко змінюють форму й розмір вихідного отвору в ротовій порожнині, а також подовжують або скорочують резонуючу ротову порожнину. Залежно від їх участі в артикуляції голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, і огублені, або лабіалізовані. До лабіалі-зованих належать [о], [у], до нелабіалізованих -- [а],[е], [і], [и].
Артикуляційна характеристика голосних фонем
Голосний [а] основний алофон фонеми /а/ нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття.
Голосний [о] основний алофон фонеми /о/ лабіалізований голосний заднього ряду середнього підняття.
Голосний [у] основний алофон фонеми /у/ дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття.
Голосний [е]. основний алофон фонеми /е/ звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття.
Голосний [и] основний алофон фонеми /и/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього ПІДНЯТТЯ .
Голосний [і] основний алофон фонеми /і/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття.
Таким чином, основні алофони голосних української мови розрізняються (протиставляються) за трьома ознаками. За місцем творення вони поділяються на дві групи: голосні переднього ряду [і], [и], [е] й голосні заднього ряду [а], [о], [e]. За ступенем підняття голосні поділяються на чотири групи: голосні низького [а], середнього [е],[о], високо-середнього [и] та високого [у], [і] підняття. За участю губ розрізняють голосні двох типів: нелабіалізовані [а], [е], [и], [і] та лабіалізовані [о], [у].

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979, с. 4 -14.
Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973,с. 90-92.
Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986, с. 3 - 7.
СУЛМ /за ред . А. Грищенка .- К ., 1993.
СУЛМ Фонетика. К., 1969, с. 43 - 49.
Тоцька Н.І. Голосні фонеми української мови.-К.,1973, с. 28 - 65.
Зиндер Л.Р. Общая фонетика.- М., 1979, с. 56- 63.
Дайте відповіді на запитання
1.Які звуки називаються голосними ?
2.Який принцип покладено в основу класифікації голосних звуків ?
3.Як поділяються голосні звуки української мови за місцем творення ?
4.Як поділяються голосні звуки за ступенем підняття спинки язика ?
5.Як поділяються голосні звуки за участю губ при їх творенні ?

Виконайте вправи
1. Назвіть голосні звуки за вказаними ознаками і доповніть їх характеристику ознаками, які відсутні
- лабіалізований звук високого підняття ;
- звук низкого підняття ;
- звук високого підняття переднього ряду ;
- звук високого підняття заднього ряду ;
- звук високо-середнього підняття ;
- звк переднього ряду середнього підняття ;
- лабіалізований звук середнього підняття ;
2. Проаналізуйте всі голосні за місцем творення, ступенем підняття язика, за участю губ при їх творенні

Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою , Україно, говорю
(В.Симоненко).
3. Вкажіть, чим розрізняються з артикуляційного боку такі голосні української мови :

[а] - [о], [і] -[и], [і] - [у], [а] - [у], [е] - [о], [і] - [е].
Тема 4.Система фонем української літературної мови (приголосні фонеми )

В українській мові сильною позицією для приголосних фонем є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кінці слова. У цій позиції розрізняють слова та їх форми, тобто протиставляються такі 32 приголосні фонеми української мови: /б/, /п/, /м/, /в/, /ф /, /д/, /д/, /т/, /т/, /з/, /з/, /с/, /с/, /ц/, /ц/, /дз/, /дз/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /л/, /л/, /н/, /н/, /р/, /р/, /й/, /г/, /к/, /х/, /ґ/ Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однакових або подібних фонетичних умовах. Це стосується передусім твердих губних приголосних /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/. На підтвердження їх фонематичності можна навести ряд прикладів : був -- дув; пут -- тут --- кут, бав - мав: фон -- сон.
Легко доводиться фонематичність твердих передньоязикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, наприклад: дим -- тим - зим - цим - ним -- Рим -- чим.
Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуконаслідувального характеру. У розмовній мові, особливо просторіччі, в деяких із них можлива ненормативна заміна /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить -- звенить, кукурудза -- кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові і для трактування звука [дз ] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз ] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа -- зиґа; дзень --зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.
Вимагає доведення і фонематичність ж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу--вожу, каджу -- кажу.. Разом з тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] в просторіччі вживається [ж] без зміни значення: ходжу--хожу, броджу-- брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є підставою для визнання фонематичності /дж/.
Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору-- кору -- гору й под.
Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обмежене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати -- драти -- брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава -- кави, ґуля -- куля), за способом творення (ґрати -- грати, ґуля -- гуля, ґніт -- гніт).
М'які /д'/, /т/, /з/, /с'/, /ц'/,/дз/, /л'/, /н'/, /р/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз/) доводиться численними протиставленнями в квазіомонімах -- в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад -- ладь, рад -- радь; там -- тям; брат -- брать; кута -- кутя; лаз -- лазь; рос -- Рось, рис -- рись; лук -- люк, булка -- буль-ка; на кону -- коню, ден -- день; раба -- ряба; гору -- горю.
Приголосні /ц/ -- /ц' / і /дз/ - /дз/ не мають безпосередніх протиставлень, однак м'які /ц/, /дз/ слід вважати самостійними фонемами.
Українській мові властиві напівпом'якшені приголосні звуки [б'], [п'], [в'], [м'], [ф'], [ж'], [ч'], [ш'], [дж'], [ґ'], [к'], [х'], [г'], які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофонами відповідних твердих приголосних, наприклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.
Складним є також питання про фонологічну природу подовжених приголосних (твердих і пом'якшених). В українській мові є чотири типи подовжених приголосних, що утворилися:
1) внаслідок збігу двох однакових приголосних на межі морфем (оббити, переддень) ;
2) як результат історичної фонетичної зміни -- прогресивної асиміляції (зання, життя);
3) внаслідок регресивної асиміляції в живому мовленні (зшиток--[ш:]иток);
4) у словах іншомовного походження (манна, ванна, імміграція).
В українському мовознавстві досить довгий час панувала думка, що подовжені пом'якшені приголосні слід кваліфікувати як самостійні фонеми, які протиставляються неподовженим пом'якшеним.
Історично подовжені й пом'якшені звуки, хоч вони й не виступають на межі морфем, слід також вважати реалізацією двох пом'якшених фонем. Для цього є такі підстави:
а) при переносі слів ці подовжені приголосні розриваються; б) вони мають обмежену кількість протиставлень (пор.: синю--синню, кутя--куття).
Подовжені приголосні різної якості (тверді або пом'якшені), що виникають у сучасній українській мові внаслідок регресивної асиміляції при словотворенні й словозміні (наприклад зшиток -- [ш]иток, розширити -- ро[ш:]ирити, рознісши--розні[ш:]и, вітчим--ві[ч:]им, пасуться --пасу[ц/:]а й под.), з'являються переважно на межі морфем, тому з фонологічного боку їх слід кваліфікувати як збіг двох однакових фонем.
За аналогією до попередніх випадків фонетичне подовжені приголосні в словах іншомовного походження слід розцінювати як реалізацію двох однакових фонем.
Важливою лінгвістичною характеристикою приголосних є принципи сполучуваності їх з іншими фонемами в мовному потоці, або дистрибуція. Українській мові властиві певні закономірності дистрибуції приголосних.
На початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної -- лише 30, не вживаються /ґ/ та /р'/.
Перед наступною голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ -- всі м'які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна як напівпом'якшені алофони.
Перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м'які /т/, /н/, /л'/, наприклад: життєвий, ллється, насіннєвий.
Перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й пом'якшені приголосні фонеми, не виступають у цій позиції напівпом'якшені алофони твердих, крім [в'] та [м'] у випадках типу свято, цвьохкати, тьмяний. У запозичених словах перед голосними за-днього ряду можуть виступати як м'які приголосні, так і тверді та напівпом'якшені, наприклад: миля, група, аннали, сума; попурі, пюре, Гюго, гума, курорт, кювет і под.
Сполучуваність двох суміжних приголосних також регулюється суворими правилами. Найголовніші з них такі:
1. Глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою.
2. Дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою, наприклад: губка, книжка, рідко, але: вогко > во/х/ко.
3. Дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна- тритонка, манна -- манка, також Ясси--/йас`с кий/ (Ясьський).
4. Дві однакові фонеми неможливі в кінці слів, а також на початку (крім лляти, ссати та префіксальних типу зсадити > / ссадити/. Запозичені білль, тонн вимовляю-ться як [біл'], [тон].
5. Зімкнена не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: підчистити > \піччистити\; вітчизна > | віччцзна\; ворітця > / вор'іц'ц'а /.
6. Не можуть стояти поряд свистяча й шипляча фоне-ми : безшовний > \бежшовний\.
Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних
Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) зустрічає на своєму шляху перепону, яка являє собою зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. У результаті подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи іншого приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.
В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками: 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за способом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації); 5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення (назалізації).
Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, залежать від артикуляційних умов їх творення.
За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.
Сонорними (лат. sоnоге -- звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу, наприклад: [р], [л], [н] тощо. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким же способом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним при-голосним.
Шумними називаються приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.
Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, виникають глухі приголосні.
Класифікація за місцем творення звука грунтується на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фокуса його артикуляції.
За участю активннх мовних органів приголосні звуки поділяються передусім на губні, язикові і глоткові, або фарингальні.
Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімкнення активного органа - нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами.
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика торкається піднебіння, поділяються на передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові.
Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.
За участю пасивних мовних органів губні приголосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні та губно-зубні .
Класифікація приголосних за способом творення шуму враховує характер перепони, що утворюється між активними й пасивними мовними органами.
За способом творення шумні приголосні поділяють на зімкнені ротові й щілинні.
Сонорні приголосні за способом творення можуть бути зімкнені носові, щілинні і дрижачі.
Сонорні щілинні різні за характером і місцем утворення щілини й поділяються на серединні і бокові.
Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю). Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і - подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.
Залежно від відсутності чи наявності роботи передньо-середньої спинки язика поділяються на тверді й м'які.
М'які приголосні за ступенем вияву м'якості, в свою чергу, поділяють на три типи :
1) власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкаєть-ся твердого піднебіння. У зв'язку з цим і-подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному;
2) пом'якшені, або палаталізовані, при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною,а додатковою;
3) напівпом'якшені, або напівпалаталізовані, при вимові яких додаткова і-подібна артикуляція ослаблена.
Класифікація основних алофонів українських приголосних
Узагальнюючи артикуляційні характеристики основних алофонів приголосних української мови, можна констатувати, що вони розрізняються (протиставляються) за такими основними ознаками:
І. За активним мовним органом:
1. Губні: /б/, /п/, /в/, /ф/,/ м/.
2. Передньоязикові: /д/,/д/, /т/, /т/, /з/, /з'/,/ с/, /с'/,/ ц/, /,/дз/,/дз/ , /ж/, /ч/,ш/, /дж/, /л/,/ л'/,/ н/,/ н'/,/ р/,/ р/.
3. Середньоязикові: /й/.
4. Задньоязикові: /ґ/, / к/,/ х/.
5. Глоткові (фарингальні): /г/.
II. За пасивним мовним органом губні поділяють на:
1. Губно-губні: /б/,/ п/,/ м/,/ в/.
2.Губно-зубна: /ф/.
III. За пасивним органом передньоязикові поділяють на:
1. Альвеолярні : /ж/,/ч/, /ш/,/ р/, /р'/, /дж/.
2.Зубні: решта передньоязикових приголосних.
IV. За способом творення:
1. Зімкнені: /б/,/ п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/, /т'/, /н/,/ н'/,/ ц/, /ц'/,/дз/,/дз/,/дж/, /ч/, / ґ/, /к/.
2. Щілинні: /в/,/ ф/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ж/, /ш/,/ л/,/ л'/, /,/ г/, /х/.
3.Дрижачі: /р/, /р'/.
Зімкнені поділяють на:
1. Зімкнені чисті: /б/, /п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/,/ т/,/ н/,/, /ґ/, /к/.
2.Африкати: /дж/, /дз/, /дз/, /ц/, /ц/, /ч/.
Щілинні поділяють на:
1. Щілинні серединні: /ф/, /в/, /с/, /с'/, /з/, /з'/, /ж/, /ш/, /й/, /г/, /х/.
2. Щілинні бокові: /л/, /л'/
V. За участю голосу й шуму :
1. Шумні: /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т/', /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /ц/, /ц'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, / ґ/, /г/, /х/, /к/.
2.Сонорні: /м/, /в/, /р/, /р'/, /л/, /л'/, /н/, /н/, /й/.
Шумні за участю голосу й шуму поділяють
на:
1. Глухі :/п/, /ф/,/ т/,'/, /с/, /с',/ /ц/, /ц/,/ш/, /ч/, /х/, /к/.
2. Дзвінкі: /б/,/ д/,/д/,/з/, /з'/ /дз/, /дз/, / ґ/, /г/, /дж/.
VI. За твердістю-м'якістю:
1. Тверді: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /дз/, /ц/, /ж/, /ш/,/дж/, /ч/, /р/, / л/, /н/, /г/, /х/, к/, / ґ/.
2. М'які: /д/, /т'/, /з'/, /с'/, /дз/, /ц'/, /л'/, /н'/, /р'/,/й/.
VII. За участю носового резонатора:
1. Зімкнені неносові: /б/, /д/, /д/.
2. Зімкнені носові: /м/,/м/, /н'/.
VIII. 3а акустичним вираженням деякі приголосні поділяють на :
1. Свистячі : /с/, /с/,/з/, /з/, /дз/, /дз/, /ц/. /ц/.
2. Шиплячі: /ш/, /ж/, /дж/, /ч/.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985, с. 4 -17.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973,с. 90-92

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса 1986, с. 3 - 7

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993

СУЛМ (Фонетика. К., 1969, с. 43 - 49)

Поливанов В.Д. Мягкие согласные// Труды по восточному и общему языкознанию.- М.,1991, с.385- 387.

Дайте відповіді на запитання

1.Які звуки називаються приголосними ?
2.Який основний принцип покладено в основу класифікації приголосних?
3.За якими ознаками класифікуються приголосні української мови ?
4.Як поділяються приголосні за участю шуму і голосу ?
5.Які основні ознаки сонорних приголосних ?
6.Як поділяються приголосні за способом творення ?
7.Як поділяються приголосні за діючим мовним органом ?
Виконайте вправи
1.
Назвіть приголосні звуки за такими характеристиками :
- сонорний, передньоязиковий, зімкнений, носовий, пом'якшений ;
- шумний, дзвінкий, передньоязиковий, щілинний, твердий ;
- шумний, глухий, губно-зубний, щілинний, твердий ;
- шумний, глухий, задньоязиковий, твердий ;
- сонорний, середньоязиковий, м'який ;
- шумний, дзвінкий, губний, твердий ;
2. Випишіть з тексту приголосні за такими ознаками : за участю шуму і голосу, за місцем творення, за способом творення
Я глибоко вірю у велике майбутнє українського слова, у його велику красу і силу і вважаю за велике для себе щастя бути в фаланках тих піонерів, які дбають за великий розвиток нашого чарівного слова як зброї трудящих мас. Їхньої зброї і впіхи, джерела радощів. Чари цього слова я помічав на людях (С.Васильченко).
3. Назвіть варіанти (комбінаторні, позиційні) при реалізації фонем.
Він (Шевченко) був як полум'я . Його рядки -
Дзвінкі і небезпечні, наче криця,
Переживуть і жито , і пшеницю,
І хліб, і сіль, і війни, і віки
(Л. Кисельов).
Тема 5. Наукова лінгвістична транскрипція
Різні системи фонетичних транскрипцій відомі ще з ХУІ століття.Їх авторами були француз Мегре(1545 р.), англійці Сміт (1568 р.) , Гарт (1569 р.), Пуллокар (1580 р.).Пізніше інші вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів:одні приймали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні знаки; другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків.
У ІІ половині ХІХ та в І половині ХХ століть з”являється цілий ряд систем наукових транскрипцій , запропонованих різними вченими. Так, ще у1855 році німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, що займався дослідженнями старовинних текстів, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних знаків виражались такі відтінки вимови звуків, як довгота, лабіалізація, нескладотворчість голосних, пом”якшення, апікальність, какумінальність приголосних тощо.
У 1881 році було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 році виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювали новими знаками і діакритичними значками, щоб надати універсального характеру. Намагаючись створити якнайбільш універсальну систему транскрипціїї, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щоразу збільшували кількість уживаних знаків. Наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосував аж 109 знаків зовсім нових.Але й така велика їх кількість не могла відтворитивсіх звукових відтінків, що зустрічалися у мовах світу. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну анальфабетичну систему транскрипції, у якій кожний звук виражався символічною формулою,що за допомогою літер грецького та латинського алфавітів та цифр точно описували місце і спосіб артикуляції звука( перша грецька буква позначала рухомий орган мовного апарату. Латинська- нерухомий /місце артикуляції/ , цифра -форму отвору для проходження повітряного струменя і т. д.).
Доповнену й уточнену систему Єсперсена при описі українських приголосних використував І. Зілинський.Польський фонетист В. Яесем виділяє 5 різновидів фонетичної транскрипції.Вітчизняні лінгвісти О.Проп та І.Зілинський застосовували транскрипцію на основі латинського алфавіту з деяким використанням грецьких та українських літер. На основі українського алфавіту побудована система фонетичної транскрипції М. Наконечного, на її основі, з деякими змінами, будують свої системи М. Кулик та М. Івченко.
У1962 році з метою усунення різнобою між системами транскрипцій при Інституті мовознавства АН України була створена спеціальна комісія у справі транскрипціїї.Вона виробила принципи, на яких має грунтуватися фонетична і фонематична транскрипції української мови, конкретні рекомендації їх реалізації.
Завдання фонетичної транскрипції-якнайточніше передати всі відтінки вимови у записуваному тексті.
Але з появою фонологіїї як науки про функціональні одиницізвукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях
Завдання фонематичної транскрипції-позначати лише фонеми- структурні одиниці звукової системи даної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.
Орфографія кожної мови,у тому числі й української, лише приблизно передає вимову окремих звуків. Більше того, не кожен звук має на письмі свій окремий відповідник. Як приклад можна навести такі випадки: літера а може позначати або звук [а] (із м'якістю попереднього приголосного), або [й] + [а] -- два звуки (пор. у словах буря та бур'ян); таке саме значення мають і літери ю та є; окремі літери завжди позначають по два звуки, наприклад, ї позначає [й]+ [і], щ-- [ш] + [ч] і под. З другого боку, деякі звуки передаються на письмі двома літерами. Так, м'які приголосні позначаються відповідною літерою в поєднанні із м”яким знаком
Тому для наукового вивчення звукового складу мови, особливо її орфоепії, для діалектологічних записів користуються спеціальним звуковим письмом, основний принцип якого -- кожному звукові повинен відповідати на письмі свій окремий спеціальний знак.
Система літер разом з додатковими знаками, які служать по можливості для точного відтворення звукової системи даної мови, називається фонетичним алфавітом.
Основні вимоги, що ставляться до фонетичного алфавіту, такі:
1. Кожен звук повинен мати свій особливий знак.
2. Кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди означати тільки один який-небудь звук.
3. Система повинна бути до деякої міри аналітичною, тобто давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, наприклад, знак палаталізації для позначення м'якості будь-якого приголосного, знак тривалості -- для позначення подовжених приголосних тощо.
4. Система повинна бути простою і зручною для користування.
Запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.
Такий спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.
Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції.
Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Зокрема, використовуються такі додаткові літери та так звані діакритичні (від гр.- розрізняльний) знаки.
Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначаються відповідною літерою алфавіту і вгорі іншою літерою того звука, до якого схильний даний звук, наприклад: /е/ у слові верба у ненаголошеній позиції наближається до /и/, тому у фонетичному записі звучання цієї фонеми буде зображене так [еи ] .
Нескладові звуки позначаються відповідною літерою з маленькою дужечкою над або під нею, наприклад:/в/ у слові любов реалізується [у^ ].
Для позначення дифтонгів або злитих звуків (африкат) пишуться дві літери, що відповідають складовим звуковим елементам даного складного звука, з'єднані вгорі дужкою, наприклад:ж], [дз].
Губно-зубний [в] передається звичайною літерою українського алфавіту; щілинний звук [г] -- відповідною літерою г, а зімкнений -- літерою г -- [ґ], звук [й] -- літерою й.
Крім того, вживаються такі діакритичні знаки:
' після літери вгорі -- для позначення м'якості приголосного: [л'ак], [с'уди].
'після літери вгорі--для позначення напівм'якості приголосного: [в' ік] , [тх' ір].
' перед знаками голосних -- для позначення і-подібного звучання після м'яких приголосних: [л'ак].
* після знаків голосних--для позначення і-подібного звучання перед м'якими приголосними: [рай].
** над знаками голосних -- для позначення і-подібного початку й кінця голосних між м'якими приголосними: [лут].
після літери позначає подовження звука: [н:], [т:] і под.
над голосним для позначення голосного -- носія головного наголосу: [чиетатие].
над голосним для позначення голосного -- носія побічного наголосу: [с'їл'с'когосподар.с'киі].
перед наголошеним складом -- для позначення наголосу акцентної групи: [п'ід стеблом].
для позначення звичайної паузи: [йа бачиу диуний сон]
для позначення тривалої паузи.
Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери.
Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.
Такий спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичною транскрипцією: /село/,/[хомут/, /л'ал'ка/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"ло], [хоУмут], [л' `ал'ка].
У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови.
Обидва способи транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.
Розрізняють іще деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.
Для порівняння наведемо уривок, записаний звичайним письмом, фонетичною та фонематичною транскрипцією.
Орфографічний запис:
Летим... Дивлюся--аж світає, Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.(Т. Шевченко).
Фонетична транскрипція:
[ле итим диеул'`ус' 'а \ ажс'в'іта*й еи" \ кра'й неба пала'йеи"|| солове' йко у темн'ім га'йі \ сонцеи зустр'іча'йеи || ]
Фонематична транскрипція:
/летим || дивл'ус'а \ аж с'вітайе \ край неба палайе || соловейко в темн'ім гайі \ сонце зустр'ічайе \\/.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 -17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б.М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986

СУЛМ (за ред . А. Грищенка .- К ., 1993
СУЛМ (Фонетика. К., 1969.)
Дайте відповіді на запитання
1.Чим викликана потреба в транскрибуванні мовлення?
2.Схарактеризуйте фонетичну і фонематичну транскрипцію.
3.Які діакритичні знаки використовуються у фонетичній та фонематичній транскрипціях?
Виконайте вправи
1. Запишіть текст фонетичною та фонематичною транскрипціями. Підкресліть позиційні варіанти голосних, у якій з двох транскрипцій це треба зробити ?
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. Їй приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють скот на пасовисько, то б'ють її свяченою вербою - “щоб нечисть не чіплялась”... (О.Воропай).
Тема 6. Основні фонетичні одиниці мовлення
У процесі мовлення мовленнєвий потік розпадається на відрізки більшої чи меншої довжини, що виділяються різними фонетичними засобами і становлять певні одиниці.
В українській мові такими фонетичними одиницями є фраза, синтагма, фонетичне слово, склад і звук.
Якої ж довжини повинні бути ці відрізки? На думку О. Волоха відрізок мовного потоку повинен відповідати таким вимогам:
-бути відокремленим виразно тривалими паузами від інших аналогічних відрізків;
-мати певне інтонаційне оформлення;
-містити в собі якесь повідомлення. Тобто виражати якусь думку .
Для виділення і характеристики звукових одиниць звичайно починають із членування мовного потоку на більші відрізки, які потім послідовно членують на менші сегменти.
Фраза - це відрізок мовлення (найбільша вимовна одиниця) , що характеризується смисловою завершеністю та інтонаційною оформленістю, обмежений досить тривалими паузами. Як бачимо, це відносно закінчене висловлювання, що співвідноситься з реченням.
Фраза членується на менші одиниці - синтагми (або мовленнєві такти).
Мовленнєвий такт - це основна одиниця ритміко-інтонаційного членування фрази, що вимовляється одним безперервним потоком і виділяється паузами.
Таким чином, синтагма є відрізком усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна інтонаційно-смислова єдність. Синтагму може становити одне або кілька слів.
Закон поділу мовлення на синтагми першим почав вивчати О.Востоков на початку ХІХ ст.
У складі синтагм (мовленнєвих тактів) виділяють одне або кілька фонетичних слів. Фонетичне слово - це відрізок мовлення, що має один словесний наголос. Фонетичним може бути окреме повнозвучне слово, тоді межі фонетичного слова збігаються з межами слова як лексичної одиниці мови; а також поєднання повнозначного слова із службовими, що виступають як клітики ( проклітики чи енклітики).
Клітики - це слова, які не мають самостйного значення., наголосу і приєднуються до повнозначних слів, утворюючи разом з ними фонетичне слово. В українській мові клітиками є майже всі службові слова.
Ненаголошене слово, яке стоїть перед наголошеним повнозначним, приєднується до нього і називаєьться проклітикою. Проклітиками бувають односкладові прийменники, сполучники і деякі частки.
Ненаголошене слово, що стоїть після повнозначного наголошеного, називається енклітикою . Енклітиками бувають частки.
Фонетичне слово поділяється на склади (найменші вимовні одиниці), а склади на звуки (найменша мовна одиниця).
Під наголосом звичайно розуміють виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові,-- м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості. Акустично наголос виявляється у зростанні інтенсивності, тривалості, в змінах частоти основного і власного тону голосного.
В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і тембр, а часом і більша сила. Тому український наголос за його фонетичною природою визначається як якісний, кількісний і силовий (динамічний).
Враховуючи відносно невелику різницю в тривалості між наголошеним і ненаголошеним складами, український наголос визначають як не сильноконцентрований
Наголос належить до суперсегментних одиниць мови, оскільки він не виявляється як самостійне явище, а нашаровується на інші, сегментні (лінійні) одиниці -- фонеми й склади, виступаючи з ними в нерозривній єдності. Отже, наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади.
Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.
Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називаються наголошеними, а всі інші -- ненаголошени-ми. Наголос на письмі звичайно не позначається, але в словниках наголос позначається спеціальним знаком (наприклад, перо`).
Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається при потребі спеціальним значком, наприклад: військовозобов'язаний. аерофотознімання. Деякі складні слова (вони звичайно пишуться через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воєнно-стратегічний.
В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце у формах того самого слова:
діло, робота, молода, випереджати, перепідготовка, перекваліфікація: рука-- руки, бігти -- вибігти, смирний -- смирніший, будувати -- будую.
Наголос має фонологічне значення. Він виконує конститутивну, ідентифікаційну та диференційну функції. Він об'єднує звуки в слові і необхідний для узнавання слів і їх форм: р`адій--рад`ій, `обід--об`ід, атл`ас--`атлас, при-кл`ад -- пр`иклад; хат`и -- х`ати; копч`ений -- к`опчений, насип`ати, -- нас`ипати, вилі-т`ати -- в`илітати.
Можливе варіативне наголошення. Варіативне наголошування -- це об'єктивний результат розвитку акцентологічної системи мови, показник переходу від однієї норми до іншої. Разом з тим не можна не відзначити, що деякі так звані акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію. Наприклад, форми в`исоко, гл`ибоко слід вважати загальновживаними, а вис`око, глиб`око -- власне поетичними; у формі вол`ошковий посилюється відносна ознака, а у формі волошк`овий -- якісна.
Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку зі словозміною і словотворенням, в українській мені наголошування характеризується сталою системою і яскртю вираженими закономірностями. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.
Різноманітне поєднання ненаголошених складів з наголошеним, а також ненаголошених між собою є базою, на фоні якої формується ритмічна структура слова.
Інтонація визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів:
фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру і темпу. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки -- синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрішня взаємодія компонентів у комунікативному процесі, досягається вираження модальних значень І емоційного забарвлення відповідних повідомлень.
Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.
Наголос акцентної групи -- найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об'єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово. Сильнішим у реченні є синтагматичний наголос.
Логічним наголосом називається особливе виділення голосом слва у реченні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення. У простому реченні буває тільки один логічний наголос. Він може падати на будь-яке слово в реченні, у тому числі й на неповнозначне, що звичайно не має навіть словесного наголосу.
Логічний наголос сильніший від синтагматичного. Він може падати на будь-яке слово синтагми.
Емфатичний наголос -- це виділення важливої з смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця.
Емфатичний наголос найчастіше пиражається подовженням приголосного, голосного, а також своєрідною мелодикою.
Пауза - більш або менш тривалії артикуляційна й акустична зупинка в мовленнєвому потоці. Паузи використовуються як засіб смислового та емоційного виділення слова або синтагми. У зв'язку з цим розрізняють паузи логічні і психологічні. Найбільші паузи виступають у кінці речень різного типу. Вони в і транскрипції позначаються знаком. Ці паузи служать, з одного боку, для того, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої, а з другого--вони виконують чисто фізіологічну функцію, даючи мовцеві можливість поповнити повітря в легенях.
Менш виразні паузи виступають звичайно в кінці складного (складносурядного чи складнопідрядного) речення, а також у середині речення між синтагмами. У транскрипції така пауза позначається знаком [)]. Пауза може бути і в межах синтагми, наприклад між підметом і присудком, після звертання тощо.
Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками. На місці розділового знака паузи фактично може й не бути. Разом з тим пауза може виступати в місці, де немає жодного розділового знака. Наприклад, у реченні Пахне м'ята, хліба, радіючи, цвітуть (М. Рильський) відокремлений дієприслівник «радіючи» зовсім не виділяється паузами. Між підметом і присудком завжди є невелика пауза, а розділові знаки, як правило, не ставляться. Немає паузи перед звертаннями, які стоять у кінці речення або в середині синтагми, хоч комами вони виділяються обов'язково.
Іноді від місця паузи в реченні залежить його зміст. Пор., наприклад, такі речення:
Я не раджу вам вірити Я не раджу вам вірити Паузи можуть використовуватися як засоби передачі:
а) незакінченої, обірваної мови: / в рільництві, і в бджільництві. і в птахівництві, і в свинарстві, і... і... (О. Вишня);
б) хвилювання: Коли запитають... коли не хочете сказати про мене доброго слова... то прошу вас... від щирого серця прошу... пожалійте гонимого... не кажіть нічого зайвого, не чорніть старого... (Ю. Збанацький); в) несподіваного змістового переходу; Якась хвилина і... ні пуху ні пера! Літак уже в повітрі (Ф. Маківчук).
Основним елементом інтонації є мелодика. Розрізняють мелодику завершеності, незавершеності і питальну мелодику.
Якщо висловлюється закінчена думка, таке речення вимовляється з мелодикою, що наприкінці знижується й досягає найнижчого рівня. Це мелодика завершеності, характерна для розповідного речення.
Якщо мелодика протягом усього речення тримається на приблизно однаковому рівні, а особливо тоді, коли вона в кінці речення тримається на рівні, характерному для попередньої частини, це означає, що думка не закін-чена. Вона має бути або може бути закінчена. Це мелодика незавершеності, характерна для нскінцевих синтагм.
Якщо мелодика наприкінці речення різко піднімається вгору й досягла найвищого рівня, це означає, що висловлено питання, яке вимагає відповіді.

Література

Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К., 1985,с. 4 -17

Зиндер Л.Р. Общая фонетика .-Л.,1979,с. 4 -14

Жовтобрюх М.А. ,Кулик Б. М. СУЛМ.-Л.,1973.

Карпенко Ю.О. Фонетика, Одеса ,1986



Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.