На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Використання Росєю потенцалу України при вдвоюванн прибалтйських земель у 17001703 pp. Боротьба козацтва пд проводом С. Паля за незалежнсть Правобережної України. Воєнн дї України Росї проти Реч Посполитої Швецї. Позиця гетьмана Мазепи.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 04.04.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
Боротьба за державну незалежність у XVIII ст., стосунки України з Росією
Використання Росією потенціалу України при відвоюванні прибалтійських земель у 1700--1703 pp.
На кінець XVII ст. міждержавні відносини України з Росією суттєво змінились. Україна втратила чимало автономних прав, наданих Березневими статтями 1654 p., і дедалі більше перетворювалась на залежну від метрополії окраїну. Особливу надію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря.
Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І «прорубати вікно в Європу» в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід. Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла відбутися безболісно. Козацьке військо брало активну участь у воєнних діях перших років Північної війни далеко від Батьківщини. Підписавши з Туреччиною Константинопольський мир, Росія 18 серпня 1700 р. оголосила війну Швеції. На цей час її партнери по антишведському Північному союзу, Саксонія і Данія зазнавали в Лівонії поразки за поразкою. Данія підписала зі Швецією сепаратний мир і вийшла з війни, а саксонські війська після невдалої спроби оволодіти Ригою відступили до Курляндії, їм на допомогу були споряджені два козацькі загони, але на вирішальні бої вони не встигли. З тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків у складі російської армії безуспішно штурмували Нарву протягом вересня -- жовтня 1700 р. Козацька кіннота контролювала маршрут можливого наступу шведів на позиції російської армії. 17 листопада вона розгромила шведський авангард і на два дні затримала шведську армію. 19 листопада російська армія й українські загони зазнали під Нарвою нищівної поразки. Виняткову роль на заключному етапі битви відіграла козацька кіннота. Під командуванням фельдмаршала Бориса Шереметьева вона протягом кількох годин прикривала відступ головних сил.
Після навської поразки козацька кіннота залишилася чи не єдиним боєздатним військовим підрозділом. Козаки не допустили прориву шведських військ на Новгород і Псков і тим самим дали можливість реорганізувати російську армію. Причому їхня чисельність увесь час зростала. В грудні 1700 р. під Печорським монастирем стояло напоготові 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського, Полтавського, Миргородського й Прилуцького полків, кілька тисяч запорожців і козаків чотирьох охотницьких полків. Наказним гетьманом над ними був ніжинський полковник Іван Обидовський. Козаки не обмежувалися пасивною обороною, а робили кінні рейди на зайняту шведами територію. Протягом грудня 1700 р. вони розгромили під Кезарицькою мизою шведський полк полковника Шліппенбаха, завдали поразки противникові під Юр'євом і здобули містечко Сиренець. На початку січня 1701 р. козаки наказного гетьмана Якова Лизогуба, який замінив померлого Обидовського, відбили масований наступ шведських військ на Псков і Печерськ. У січні -- лютому відбулась заміна козацьких полків. Замість відпущених додому прийшли Гадяцький і Київський полки, компанійці й сердюки полковників Пашковського, Степанова, Шульги, Чечеля, запорожці отаманів Сухова й Рубанова, а також слобідські козаки. Загальна чисельність українських військ перевищувала 11 тис. чол. Вони справляли сторожову службу, займалися розвідкою, вступали в сутички зі шведськими роз'їздами й гарнізонами. Служба в незвичних умовах була для українців надзвичайно тяжкою. Чимало їх загинуло, обморозилось або померло від різних захворювань. Козаки дуже ремствували й ледве дочекалися заміни з кількох городових полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. На початку вересня свіжі козацькі сили завдали поразки шведському корпусу під Ряпіною мизою й оволоділи містечком Ревга. Найбільший успіх випав на долю українського воїнства в битві під Ерестфером 29 грудня 1701 р. Разом з російськими солдатами українські козаки одержали визначну перемогу над шведами. Майже весь Юр'ївський повіт був визволений від противника. Після цього частина козаків залишилась у Прибалтиці, а більшість повернулася в Україну. Головним підсумком воєнних дій козацьких полків у Прибалтиці в 1700--1702 pp. стало забезпечення умов для реорганізації російської армії.
Війна в Прибалтиці важким тягарем лягла на плечі народу. В боях і від хвороб полягли тисячі вояків, господарства багатьох козаків і селян зубожіли, населення скаржилося на додаткові побори й податки. Козаки не поривались воювати за чужі Україні інтереси. Частина з них взагалі ухилялася від служби або самовільно поверталась до своїх домівок. Активні дії українських і російських військ у Прибалтиці на деякий час відволікли шведську армію від Польщі. Польська ж шляхта почала вимагати від Петра І повернення Польщі Трахтемирова, Стайок, Трипілля /та інших придніпровських міст, закріплених за нею/ «Вічним миром» 1686 р. Лише різко негативна реакція гетьмана Івана Мазепи на ці претензії утримала царя від поступок Речі Посполитій. Зате при особистій зустрічі з польським королем Августом II у Біржах у лютому 1702 р. в. пообіцяв надати Польщі додаткову військову, грошову^ матеріальну допомогу. Для Польщі це було найнеобхіднішим.
У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок польським військам і захопила обидві столиці країни -- Краків і Варшаву. В ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори. Одне шляхетсько-магнатське угруповання перейшло на бік Карла XII, погодилося на детронування Августа II і обрання королем ставленика шведів Станіслава Лещинського. Інше -- не визнало цих рішень і спільно з Росією продовжило боротьбу зі шведською агресією. Такий же розкол намітився й серед українського козацтва. Траплялися випадки переходу козаків на бік шведської партії польсько-литовських магнатів. При поверненні з походу під Ригу 150 запорожців у 1702 р. пристали в Бихові до прибічників Станіслава Лещинського. Проти них лівобережний гетьман вирядив 12-тисячне козацьке військо під командуванням стародубського полковника Михайла Мі-клашевського, яке й захопило місто. Вперше в Північній війні українські козаки підняли зброю один проти одного. Відбулася прелюдія майбутньої великої драми, що мала для України тяжкі наслідки. Козацькі полки брали участь у воєнних діях Північної війни і в 1704 р.
Боротьба козацтва в 1700--1704 pp. під проводом Семена Палія за незалежність Правобережної України
За умовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина відмовилась від претензій на правобережні українські землі й повернула їх Польщі. Через це для польської держави відпала необхідність у правобережному козацтві, котре прикривало її землі від турецько-татарських вторгнень. У 1699 р. польський сейм вирішив скасувати козаччину на Правобережжі. Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію всіх соціально-економічних і політичних завоювань місцевого населення й реставрацію польсько-шляхетської влади на залежній від Польщі українській території. Покозачені жителі Правобережної України не збиралися добровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися виконувати розпорядження польських властей, не допускали шляхту в міста і села, чинили їй всілякий опір. Мирними методами польський уряд не міг нічого вдіяти проти козаків Самійла Самуся на Богуславщині, Семена Палія на Фастівщині, Захара Іскри на Корсунщині та Андрія Абазина на Брацлавщині. Коронний гетьман восени 1700 р. з метою захопити Фастів вирядив 4-тисячне військо. Але воно зустріло організовану відсіч населення, що зібралося під захист Фастівського полку. Бої під Фастовом завершилися перемогою козаків і відступом нападників. Відносини між правобережним козацьким краєм і Річчю Посполитою набрали відверто воєнного характеру.
Козацтво Київщини й Брацлавщини почало готувати сили для вирішальних боїв з польською шляхтою, яка захопила на їхній території важливі стратегічні центри. Зовнішня обстановка для цього була сприятливою. Основні збройні сили Речі Посполитої вели кровопролитні бої зі шведськими військами на території Польщі й не могли взяти участі у воєнних діях в Україні. Взимку 1702 р. у Фастові відбулася розширена нарада козацьких полковників, а також представників селянства й міщанства. У ній брав участь і відомий український поет Данило Братковський, непримиренний борець проти уніатів і єзуїтів, поборник єдності й незалежності України. Учасники наради виробили план загального збройного повстання проти Речі Посполитої й почали діяти. До літа 1702 р. козаки й селяни вигнали польську шляхту з насиджених місць на Черкащині, Київщині та Поділлі. Головний удар козацькі полки спрямували на Білу Церкву, найсильніший форпост польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні.
На початку вересня 1702 р. повстанські загони почали штурмувати білоцерківську фортецю. Одночасно спалахнули селянські виступи в інших місцях. На придушення визвольного руху пішло 2-тисячне регулярне польське військо. Воно завдало поразки повстанцям під Немировом, Слободищами, Котельнею та іншими населеними пунктами. Йому на допомогу збиралося шляхетське ополчення Київського, Волинського й Брацлавського воєводств. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Палій спорядив проти ворога козацькі загони. Деякі з них успішно громили шляхту на Подністров'ї й 7 жовтня здобули сильну фортецю Немирів. Полки Самуся та Іскри 16 жовтня під Бердичевом завдали поразки головним силам поляків і оволоділи містом. З поверненням переможців під Білу Церкву штурмування фортеці активізувалося. Проте тільки 10 листопада 1702 р. гарнізон капітулював. З падінням Білої Церкви повстанський рух пожвавився. На Поділлі повстанці вигнали польсько-шляхетські залоги з Бара, Калюса, Жванця, Могилева та інших населених пунктів. Повстання почало ширитися на Волинь і Північну Київщину. Польська шляхта втратила контроль над ситуацією і розв'язала справжній терор над повстанцями, їх масово вішали, садовили на палі, рубали шаблями. Захопленому Братковському суд м. Луцька 26 листопада 1702 р. ухвалив смертний вирок. Влада Речі Посполитої на Правобережній Україні захиталася. Польща знемагала в боротьбі зі Швецією, правобережним козацтвом та від внутрішньої міжусобиці. Захист державних устоїв випав на долю самої шляхти. У листопаді 1702 р. шляхетські сеймики Подільського й Волинського воєводств ухвалили скликати посполите рушення проти повстанців. Сформувавшись під Бережанами, воно в січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля, де діяли повстанські загони загальною чисельністю до 12 тис. чол. Прохання польського командування до Мазепи допомогти придушити повстання залишилося без відповіді. Громлячи розрізнені загони повстанців, карателі відновили польську владу в Летичеві, Барі, Вінниці, Меджибожі та інших містах. Полковник Самусь зі своїм полком намагався зупинити противника під Старокостянтиновом, але зазнав поразки й мусив відступити. Мужній опір чинили повстанці на Бра-цлавщині. Полковник Абазин на кілька днів затримав наступаючих під Немировом, а потім Брацлавом. Зазнаючи тяжких втрат, козаки вступили у вирішальний бій з карателями під Ладижином. Але 2 тис. відважних і мужніх вояків не могли протистояти в декілька разів переважаючому противникові. Повстанці були розбиті, а поранений Абазин посаджений на палю.
Протягом січня -- лютого 1703 р. польсько-шляхетські війська відновили владу Речі Посполитої у Подільському та Брацлавському воєводствах. Шляхта вдалася до жорстоких репресій, що викликало нову хвилю народних повстань. За таких обставин шляхта не наважилася наступати на головний плацдарм козацького краю -- Фастівщину, Бо-гуславщину, Корсунщину та Черкащину. Лави місцевого козацтва значно поповнили втікачі розбитих повстанських загонів. Тому польний гетьман Сенявський погодився з ініціативою царського дипломата І. Паткуля примирити обидві сторони. Під час особистої зустрічі в Білій Церкві Паткуль нібито від імені російського й польського урядів запропонував Палію спочатку віддати Білу Церкву полякам, а після відмови полковника -- укласти з ними перемир'я. Однак жодна з пропозицій не влаштовувала Палія, котрий поставив собі за мету добитися незалежності Правобережної України. У боротьбі з ослабленою, але ще сильною Польщею фастівський полковник зробив основну ставку на Росію і Лівобережну Україну. Як і раніше, він неодноразово звертався до Петра І з проханням приєднати Правобережну Україну до Росії. Але царський уряд використовував правобережне козацтво тільки як козирну карту у великій політичній грі. Не задовольняючи прохання Палія, уряд Петра І таємно подавав повстанцям допомогу, використовуючи визвольний рух для тиску на Польщу. Але дії повстанців об'єктивно спрямовувалися проти визнаного Росією уряду Августа II, і Палій мимоволі ставав союзником Карла XII, Станіслава Лещинського, а отже, й супротивником Росії.
Визвольні змагання правобережної людності з Річчю Посполитою увійшли в явну суперечність із зовнішньополітичними планами Росії. Щоб не втратити останнього союзника по антишведській коаліції, Росія вирішила пожертвувати життєвими інтересами населення Правобережної України.
За наказом Петра І лівобережні полки в травні 1704 р. переправилися на Правобережну Україну для боротьби з загонами прибічників Станіслава Лещинського, їхній вступ на Правобережжя Палій розцінив як братню допомогу у війні з Польщею й активізував свої дії. Його козаки, а також повстанці під проводом сотників Григорія Борисенка, Федора Шпака та інших ватажків відновили козацьку владу на значній території Брацлавщини, Поділля й Київщини. У відповідь на численні скарги польської шляхти Мазепа видав спеціальний універсал, в якому пояснював, що лівобережні полки прийшли не на виручку повстанцям, а для допомоги королю Августу II в наведенні порядків у країні. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії та підкоритися польським властям. Але народ слухав не прийшлого, а свого ватажка -- Палія, котрий і знати не бажав про збереження влади Польщі на Правобережній Україні, й повстання тривало. Тому, запросивши Палія на нараду до свого табору під Бердичевом, Мазепа 31 липня 1704 р. наказав заарештувати його. Після річного перебування в батуринському казематі він був засланий спочатку до Верхотур'я, а потім до Тобольська. Лівобережні полки зайняли гарнізонами Білу Церкву, інші міста, й повстання самі собою припинилися. Польська шляхта з числа прибічників Августа II поверталась у свої маєтки.
Воєнні дії України і Росії проти Речі Посполитої та Швеції у 1704 -- першій половині 1708 pp. Позиція гетьмана Мазепи
Після арешту Палія гетьман Мазепа перебрав на себе управління Київщиною, значною частиною Волині та Брацлавщини. Залишивши 3-тисячний загін на Правобережжі, гетьман відрядив на допомогу Августу II 17-тисячний козацький корпус під командуванням полковників Данила Апостола та Івана Мировича. Козаки Мировича не встигли першими увійти до Львова, і шведські війська 6 вересня 1704 р. зайняли місто. Під тиском противника козаки відступили під Броди, а потім у складі польського війська Ревуського подалися до Варшави. Похід відбувався в складних умовах: місцеве населення вороже ставилось до козаків, командування не забезпечувало їх провіантом і фуражем, не враховувало думки старшини й діяло на власний розсуд. Найменші прояви самостійності Мировича у воєнних діях і забезпечення загону всім необхідним нещадно каралися. При цьому Ревуський наголошував, що козаки передані Петром І у його повне розпорядження, і він може робити з ними що завгодно. Почалися погрози взагалі не випустити козаків з Польщі й усіх винищити. Під Любліном Мирович у листопаді повернув свій загін на Полісся і з великими труднощами дістався України. Не краще склалася доля й загону полковника Апостола. Правда, у складі військ генерала Брандта він у вересні -- жовтні успішно діяв на території Польщі, брав участь у взятті кількох міст, у тому числі й Варшави. Але становище змінилося після того, як командування за наказом Петра І взяв на себе генерал Паткуль. Постачання козаків продуктами майже припинилось, і вони мусили самі турбуватися про це. Почалися сутички з мирним населенням. З ініціативи царя Паткуль у Познані завів у козацькому загоні прусські порядки й навіть муштру. Винних, у тому числі й старшин, нещадно били шпіцрутенами, а сотника Родзянку Паткуль навіть був готовий стратити. Вільних і незвичних до такого поводження з ними козаків це вкрай обурило, і вони почали вимагати повернення додому. Саксонські війська оточили козацький табір і відібрали усіх коней. Дорогою до Кракова на козаків напали шведські війська та загони їхніх прибіч-ників-поляків і майже всіх перебили. Врятувалися лише полковник, два сотники та 80 козаків Ніжинського та Прилуцького полків, яким пощастило пробратися на Правобережжя. Звістка про поневіряння козаків Мировича й Апостола швидко поширилась по Україні й викликала обурення старшини політикою російського командування щодо українського війська. У січні 1705 р. Мазепа разом з генеральним осавулом Іваном Скоропадським і п'ятьма знатними військовими товаришами побував у Москві, був обласканий царем за вірну службу й дістав наказ готуватися до нових походів. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Мазепою вирушило вглиб Правобережжя, руйнуючи маєтки, знищуючи посіви і майно прибічників шведського короля, магнатів Потоцького, Лещинського, Любомирського та ін. Наприкінці серпня воно дійшло до Львова, на початку жовтня взяло Замостя й стало на зимові квартири у Белзькому воєводстві. Вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою лівобережного гетьмана. Залишивши половину війська на квартирах, Мазепа з рештою повернувся на Волинь і зупинився в Дубно.
У Литві протягом літа -- осені 1705 р. діяв майже 5-тисячний загін наказного гетьмана прилуцького полковника Дмитра Горленка. Він брав участь у багатьох операціях російського корпусу генерала Рона. Частина козаків була відряджена під Ригу відбувати поштову службу. Велике занепокоєння та обурення Горленка, його сина Андрія, київського полковника Мокієвського, гетьманського племінника Андрія Войнаровського та інших старшин викликали масове привласнення російськими офіцерами козацьких коней, нещадні фізичні розправи й особливо копія царського указу про спорядження козаків до Пруссії для навчання прусському строю. Фактично йшлося про ліквідацію традиційного військового устрою козацьких загонів і перетворення їх на регулярні частини за зразком російських. Подібні повідомлення надходили Мазепі й з інших місць. Вони свідчили про наростаюче невдоволення козацької старшини й змушували гетьмана шукати виходу з цього непростого становища.
Взимку 1705 р. обстановка на сусідніх з Україною землях ускладнилася. Шведські війська наприкінці 1705 р. розпочали наступ на білоруські й власне литовські землі. Місцева знать Новгородоцького, Слонімського і Волковиського воєводств масово переходила на бік Станіслава Лещинського й вступала в боротьбу з прибічниками Августа II. За наказом царя Мазепа в першій половині березня 1706 р. з 14-ти-сячним військом прибув на допомогу російській армії в Білорусії та зайняв гарнізонами Мєнськ, Слуцьк, Несвіж і Ляховичі. Тут українські козаки зазнали декількох серйозних поразок. У Несвіжі шведи захопили сплячими козаків і майже всіх перебили. Серед інших загинув і стародубський полковник Міклашевський. На початку квітня шведи почали облогу Ляховичів, що були під захистом козаків Мировича.
Всі спроби Мазепи визволити оточених були марними. Більшість козаків загинула, чимало разом із полковником потрапило в полон і відпроваджено до Стокгольма. Шведські війська пішли на Саксонію і остаточно розгромили загони Августа II. Польський король 18 вересня 1706 р. відмовився від польської корони на користь Станіслава Лещинського й припинив зв'язки з російським царем. Росія, а з нею і Україна втратили останнього союзника, опинилися в політичній ізоляції й мали самотужки воювати з найсильнішою в Європі шведською армією.
Гетьман Мазепа перебував у зеніті слави. Здавалося, багатолітня вірна служба російському монархові дала очікувані плоди. Лівобережний гетьман зміцнив свій авторитет в очах Петра І і розправився з опозиційне настроєною козацькою старшиною. Всі українські землі об'єдналися в одній державі й визнали його владу. Потрібно було приступати до реорганізації управлінської системи й зміцнювати свої позиції на Західній та Правобережній Україні. Але в цей час уряд Станіслава Лещинського почав наполягати на виведенні російських військ із західноукраїнських та правобережних земель і повернення їх Польщі згідно з умовами «Вічного миру». Зміна політичної ситуації вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини. На це спонукали гетьмана й внутрішні обставини. Війна виснажувала Україну. Населення зубожіло й стиха протестувало. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини російської армії. Козацька старшина обурювалась обмеженням її прав у командуванні полками й сотнями. В Україні зріло загальне незадоволення, і гетьман добре розумів, що воно буде спрямоване насамперед проти нього. Як досвідчений політик Мазепа мусив враховувати розстановку політичних сил, ситуацію і наявність умов для політичних кроків. Обставини диктували гетьманові шукати союзника у ворожому стані на випадок воєнної поразки Росії. В свою чергу, шведський король Карл XII і Станіслав Лещинський докладали всіляких зусиль, щоб ослабити Росію.
Потенційного союзника у війні з нею вони вбачали в Україні, перш за все в тій її старшині, котра виявляла незадоволення своїм становищем і була готова боротися за його поліпшення. Сторони, що шукали одна одну, неминуче и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.