На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Утворення врменського народу створення держави. Прийняття християнства. Роздл держави мж Римом Персєю. Взантйська перська Врменї. Килкйське царство. Завоювання Врменї османською Туреччиною Персєю.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 25.12.2003. Сдан: 2003. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Короткий історичний нарис
Утворення вірменського народу і створення держави
      Вірменський народ- один з найдавніших сучасних народів.
язичницький храм 1-го ст.
Він прийшов з такої глибини віків, коли не тільки не існували сучасні європейські народи, але і ледве зароджувалися народи античної старовини - римляни й елліни.
      Назви країни Arminia і народу Armina уперше зустрічаються в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522-486 рр. до н.е. Згадані арміни, названі у Геродота "арменами", були, як вважає одна з гіпотез сучасної науки, індоєвропейським народом, який переселився на нову батьківщину з Європи через Малу Азію. Приблизно у XII ст. до н. е. індоєвропейські предки сучасних вірменів, разом з родинними їм фрако-фрігійськими племенами, переселилися з Фракії у Малу Азію і близько шестисот років жили тут поруч з хеттськими народами. Потім вони рушили на схід і затвердилися у західних і південно-західних областях Вірменського нагір'я.
      Інша гіпотеза відносить виникнення правірменських племінних союзів на території Вірменського нагір'я до IV-III тисячоліть до нової ери, а прародиною індоєвропейських народів називає Малу Азію, Вірменське і західну частину Іранського Нагір'я. Пришельцями, за цією гіпотезою, були у VII ст. до н. е. фрако-фрігійські племена, які під тиском "народів моря", форсуючи Євфрат, заселили південно-західну частину Вірменського нагір'я ¦і жили тут поруч з правірменами й іншими племенами.
      Армени, названі "аримами" в "Іліаді" Гомера, до часу виникнення цієї героїчної поеми (IX-VIII ст. до н. е.) заселяли навіть область, прикордонну з Килікійським Тавром.
      Сама назва вірменів - гуди (hai), за припущеннями, пішла від назви народу - хайяси. Країна Хайяса і народ хайяси згадуються на глиняній хеттській таблиці, що відноситься до другого тисячоліття до нашої ери, вона була знайдена при розкопках столиці хеттської держави - Хаттушаш.
      У другому тисячолітті до нашої ери ассирійці називали територію древньої Вірменії "країною Наїрі" (країною рік), 60 різноплеменних дрібних царств і сотні міст входили до складу цієї легендарної країни.
      Асирійські клинописи першого тисячоліття до н. е. вже говорять про урартів, тому що на початку IX ст. до н.е., після об'єднання племен "країни Наїрі", утворилося могутнє царство Урарту зі столицею Тушпа (Ван).
      Протягом IX-VI ст. до н. е. народами Урартського царства була створена своєрідна і порівняно висока древня цивілізація, що визначила культурне майбутнє древньої Вірменії. Про висоти цієї цивілізації свідчить не тільки існування писемності, запозиченої з вавілоно-асирійського клинопису, але і розвиток землеробства, скотарства і металургії, а також висока техніка будівництва фортець-міст. Одна з них, Єребуні, заснована у 782 році до н. е. одним з перших урартских царів Аргишті, знаходиться на території сучасного Єревана, ім'я якого походить від цієї древньої назви. Інша - Тейше-баїні, також знаходиться на території Єревана (горб Кармір-Блур), була заснована Русом II (685-645) - останнім царем Урарту. Агонія Урартського царства, викликана війнами з Ассирією у 590-580 рр. до н. е., призвела до того, що Урарту назавжди покидає арену історії.
      Після Урарту естафету прийняло древнє Вірменське царство. Єруанд, Тігран Єрвандуні - імена перших вірменських царів, це вже були представники індоєвропейських арменів. Останні змішалися з аборигенами-хайями й урартами і з часом утворили народ древньої Вірменії. Відомо також, що при перших Ахеменідах, перських царях Кіре (550-529 рр.) і Камбізе (529-522 рр.), вірмени, об'єднані владою царя, були в союзних і васальних відносинах з могутньою перською державою.
      Панування древніх персів у Вірменії тривало більш двох століть (550-330 рр. до н. е.)
      Про життя древньої Вірменії в епоху Ахеменідів є деякі відомості у Ксенофонта (V ст. до. н. е.), який у своєму "Анабасисі" описав як очевидець відступ десяти тисяч греків через Вірменію до Чорного моря у 401-400 роках до н. е. Головними заняттями вірменів, як випливає з його свідчення, були землеробство, скотарство і садівництво. Греки, які відступали через Вірменію, знаходили у вірменських селах значні запаси сільськогосподарських продуктів: пшеницю і ячмінь, стручкові плоди, родзинки, ароматні вина, свиняче сало і різні масла - кунжутне, мигдалеве і фісташкове. Згадується також ячмінний напій, схожий на пиво, який смоктали з глека через тростинку. З домашніх тварин в "Анабасисі" згадуються кози, вівці, бики, корови, свині, кури і коні
      Завоювання Персії Олександром Македонським у 330 році до н. е. і утворення на Сході елліністичної монархії Сельовкидів визначило нову епоху в політичному і господарському розвитку древньої Вірменії. На початку цієї епохи територію, населену вірменами, становили три окремі області: Велика Вірменія, центром якої стала Араратська рівнина, Софена - що лежала між Євфратом і верхньою течією Тигра, і Мала Вірменія- між Євфратом і верхньою течією Лікосу. Жодна з цих областей не була завойована ні за Олександра Македонського, ні за його наступників. Після виникнення Сельовкидського царства ці три області також зберегли внутрішню самостійність і керувалися місцевими династами, яких древні джерела часто називають "царями" (базилевсами). Династи Вірменії платили Сельовкидам данину, а у військовий час постачали військо.
      Сельовкидське царство у 189 році до н. е. було завойоване римлянами, Велика Вірменія звільнилася від сельовкидського панування. Місцевий династ Арташес оголосив себе незалежним царем Великої Вірменії Арташесом I, приєднавши до неї області Малої Вірменії і всі навколишні землі, на яких говорили вірменською мовою. Приєднання ж Софени до Великої Вірменії затяглося приблизно на 70 років, до часу Тіграна II.       Найважливішою історичною подією початку царювання династії Арташесидів було завершення формування вірменської мови й остаточне етнічне оформлення вірменського народу.
      Греко-перські війни, велика смута епохи діадохів рідко порушували мирний розвиток вірменських областей. Вірменія накопичувала запас сил - швидко зростало її населення, багатство країни в цей період відмічалося в грецьких і римських хроніках.
      I ст. до н. е. - золотий вік Великої Вірменії, час правління Тіграна Великого (95-55 рр.), онука Арташеса I. Столицею держави став Тігранакерт, розташований на місці нинішнього Фаркіна, йому призначалося стати "одним з центрів елліністичної науки, мистецтва і літератури".
      Велика імперія Тіграна не була, звичайно, цілісною державою, це була строката суміш племен і народів, що стояли на різних сходинках суспільного і культурного розвитку. Імперія охоплювала велику частину Передньої Азії, вона простягалася від Каспійського до Средземного морів, від Месопотамії до ріки Кури, її васалами були суміжні держави і народи - Іберія і Цибанія на півночі, Парфія і арабські племена - на сході й півдні. Однак, у цих кордонах Велика Вірменія протрималася недовго. Після поразки союзника Тіграна - Мітрідата Понтійського, вона самотньо опинилася між могутнім Римом і зміцнілою Парфією, які напирали із Заходу й зі Сходу. У 69-66 роках до н. е. імперія розпалася. Під владою Тіграна залишилася лише Велика Вірменія, яка була оголошена "другом і союзником римського народу".
Прийняття християнства. Розділ держави між Римом і Персією       Вступ Вірменії в нову еру співпав з кінцем династії Арташесидів, яка правила майже два століття.
Залишки старовинного катедрального собору (641 р.).

      Історія перших чотирьох століть нової ери для Вірменії - це історія поступової втрати самостійності і розділу Вірменського царства між двома могутніми сусідами - Римською імперією і царством персів, що замінило у III ст. державу парфян. Цьому сприяла також внутрішня боротьба в самій Вірменії, де суперничали два початки, що впливали на вірменівську культуру: більш новий - еллінізм і традиційний - іранізм. Таким чином, перед Вірменівією стояла дилема - або злитися з Римською імперією, піддатися романізації і втратити самостійність, як Галія на Заході, або відкрито увійти до складу Східного світу і розділити його історичну долю.
      До середини першого століття на вірменському престолі змінився цілий ряд правителів, бажаних Риму, які підтримували з ним васальні відносини. У другій половині століття римський вплив на Вірменію починає поступатися парфянському - на вірменський престол зійшов Трдат - основоположник нової, Аршакидської династії. У відповідь на це Нерон послав на Схід свої легіони.
      Кілька років війни не принесли римлянам успіхів і вони були змушені задовольнитися символічним виразом покірності з боку Вірменії: Трдат погодився особисто прибути у Рим, щоб з рук Нерона прийняти знаки царського достоїнства. Це була перемога древньої вірменської дипломатії.
      У цю ж епоху столицю Вірменії було перенесено з Арташата у Нор-Кахак (Нове Місто), пізніше перейменоване у Вагаршапат. Уся історія цього міста пов'язана з вірменською церквою.
      301 рік - важлива дата в національній історії. Вірменія однією з перших у древньому світі прийняла християнство. Тоді ж християнство стало її державною релігією. Престол Католікоса всіх вірменів у 1441 році облаштувався у столиці - Вагаршапаті, в монастирі Ечміадзін (переклад цього слова означає місце, куди "зійшов первородний").
      Вагаршапат з 1945 року перейменований в Ечміадзін.
      Починаючи з першої римо-перської війни і протягом довгого ряду подальших зіткнень Вірменія завжди була на стороні Риму. Однак, цей союз виявився згубним для Вірменії після того, як остання війна римлян з персами завершилася ганебним для Риму миром. Імперія поступилася персам п'ятьма провінціями і віддала на поталу вірного союзника - Вірменію. Римляни і перси незабаром прийшли до переконання, що немає потреби зберігати незалежність Вірменії і вирішили розділити вірменські землі між собою. Так у 428 році древньовірменська держава припинила своє існування.

Візантійська і перська Вірменії
      Протягом V-VI ст. Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) і Персією. По-різному склалися долі вірменських земель - у візантійській частині була введена імперська адміністрація, у перській, зі слів історика Егіше, - "царство перейшло до нахарарамів" (князів), які підкорялися правителю, що призначався перським царем. У цей важкий період вірмени зберегли себе і свою культуру завдяки мужності і стійкості народу. Величезною підмогою цьому послужило створення вірменським вченим Месропом Маштоцем національної писемності.
      Феодальний лад проник в обидві частини роздробленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VII ст. їх нараховувалося вже близько п'ятдесяти. Найбільш впливовими з них були князівства Маміконідов, Багратідов, Арцрунідов.
      По-різному складалися також васальні відносини у візантійській і перській частинах Вірменії. Західна Вірменія підкорилася владі єдиновірного імператора і піддалася новій хвилі еллінізації, на Сході зростало невдоволення перським володарюванням. У V-VI ст. спалахнув ряд народних повстань. Це був протест проти спроб викорінення в країні християнства і асимілювання вірменського народу. Найбільш значна битва сталася 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цій битві, зі слів історика і очевидця Егіше, "квітучі поля були залиті кров'ю" і "серце людини розривалося, побачивши купи убитих". Пізніше Вардан і всі воїни, які пали з ним у бою, були прираховані вірменською церквою до лику святих. Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши наполегливий опір, перси вимушені були відмовитися від посягання на релігію і самобутність вірменського народу.
      З середини VI ст. починається поступове розширення візантійської Вірменії за рахунок перської. На початок VII ст. східний кордон візантійської Вірменії доходив до озера Ван. Персія слабшала і в 30-их роках VII ст. була розбита арабами. Світом почалася хода нової релігії - ісламу. Утворення Арабського Халіфату - могутньої військово-феодальної держави, стало на довгий час історичною реальністю, з якою вимушені були рахуватися і миритися багато країн і народів древнього світу.
      Спустошливі набіги арабів у 640, 642-643 і 650 роках, що супроводжувалися грабуваннями, розореннями і відведенням жителів у полон, змусило колишню перську Вірменію визнати владу Арабського Халіфату, але на умовах автономії і збереження феодальних князівств. У 652 році полководець і дипломат Теодорос Рштуні укладає вигідний для Вірменії договір. Вірменія стає провінцією Арабського Халіфату, в країну був призначений намісник, якого вірменські історики називають "востикан".
      Кінець VII і початок VIII ст. наповнені повстаннями народу проти влади Халіфату, особливу активність виявляв князівський дім Багратідів, який зрештою досяг мети в 744 році, коли Багратіди отримали титул правителів Вірменії. У 859 році князь дому Багратідыв Ашот отримав управління Вірменівією з титулом "ішхан-ін-ішхан" (князь князів). Вживши усіх сил для заспокоєння країни, Ашот, людина здатна і прозорлива, створив армію, укріпив владу, після чого Халіфат вже не зміг відмовити йому у титулі царя. Але це сталося через чверть століття фактичного правління; у 885 році Ашот прийняв титул царя. Його визнав також візантійський імператор Василь I, який надіслав корону і дорогі подарунки. Услід за Багратідами добилися самостійного князівства Арцруніди, Сюнікські князі й інші. Країна розділилася на ряд князівств, що переслідували власні інтереси, увесь цей лад набував характерних рис феодалізму.
      Історики зображають правління Ашота I як епоху процвітання Вірменії. Сусідні ж вірменські князівства продовжували виснажувати одне одного у постійних міжусобних війнах. У володіннях Багратідів панував відносний спокій, споруджувалися церкви, монастирі, лікарні, у 961 р. столиця була перенесена з Карса в м. Ані, яке багатіло і зростало. Сусіди шукали союзу з сильними Багратідами, всередині країни розвивалася торгівля. Апогею блиску і могутності Багратідське царство досягло за Гагіка I (989-1020 рр.). При ньому також були засновані нові школи, лікарні, завершено спорудження собору в Ані, що й понині викликає захоплення архітекторів і археологів.
      З середини XI ст. вірменське царство і князівства частково під впливом міжусобного розбрату, частково внаслідок тиску Візантії, що отримала свободу після ослаблення Халіфату, частково під тиском нових завойовників - турок-сельджуків, які почали свої походи проти Вірменії у другій половині XI ст., стали наближатися до занепаду. Вірменія знову виявилася розділеною між мусульманським Сходом і християнським Заходом, як колись між римлянами і персами. В останній чверті XI ст. вона була спустошена війнами і набігами, міста зруйновані, торгівля припинилася, культурі був нанесений важкий удар. Деякі вірменські князі, які поступилися володіннями Візантії, отримали взамін міста і землі на далекому південному заході імперії, біля Середземного моря, в горах Килікійського Тавра. Килікія стала колискою, з якої виросло нове вірменське царство - Килікійське, яке зберегло традиції вірменської культури і протягом ще трьох століть підтримувало вірменівську державність.

Килікійське царство
      Процес утворення нової держави був не з легких - Візантія ревниво стежила і протидіяла цьому. Початок Килікійського царства відносять до 1080 року, його заснувала династія Рубенянів (Рубенідів). Це співпало з епохою першого хрестового походу (1096-1099), шлях хрестоносців лежав через Килікію, вірмени зустріли західних християн як єдиновірців, надавали їм всіляку допомогу, самі вступали в ряди хрестового воїнства.
Гегхард, купол головної церкви, 13 ст.

      З самого початку зав'язалися відносини із Західною Європою, характерні для всієї історії Килікійського царства. Рубеніди постійно підтримували зв'язки з європейськими династіями, міждинастійні шлюби ввели їх в коло європейських государів. Хоча й примусили, правда, втручатися в розбрати родичів. Проте імена володарів Килікії були добре відомими на Заході. Нарешті, у 1198 році Левон II (Великий) був коронований на царювання. При ньому Килікія досягла найвищого розквіту.
      Столицею держави став Сіє, який стояв на притоці річки Бенкетам. Джерела XII ст. повідомляють, що в місті було "величезне населення", "прекрасні церкви", "палац з бельведерами і садами", "архіви, святі мощі" і тому подібне.
      Гаванями Килікії служили Айас і Тарс, морська торгівля велася також іноземними купцями, що мали в Килікії свої факторії і колонії. Сама природа, здавалося, потурбувалася про безпеку Килікії.
      Але переваги не врятували Килікію від розгрому, якого зазнала вся Передня Азія в XIII-XIV ст. від єгипетських мамелюків.
      Килікійське царство занепало у 1375 році, але його існування було далеко не безплідним. Протягом більше трьох сторіч вірменський народ мав можливість розвивати свою культуру, науку, літературу, мистецтво у незалежній державі. Килікія найтіснішим чином зв'язалася з західноєвропейським світом, ставши "авангардом Європи в Азії". Через Килікію, завдяки її напруженій духовній діяльності, дійшли до нас числені пам'ятники культури середньовічної Вірменії. Велика кількість рукописів, за якими тепер знайомимося з древньою вірменською писемністю, було переписано в центрі Килікії, її містах і монастирях.
      У XII ст. у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а в 1124 році - й Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники і державні діячі Закаре й Іван Закаряни та інші представники цього знатного роду.
      У цю епоху (XII-XIV ст.) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії була номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII ст. - в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.
      Тяжкий удар процвітанню Ані й надіям інших земель древньої Вірменії нанесло монгольське нашестя, те саме, яке на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, взяли його приступом і завдали жахливого розгрому, від якого воно вже не змогло оправитися. Але життя в Ані й ряді інших кутків Вірменії тліла ще майже сто років, поки у XIV ст. усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників під предводительство Тамерлана (Тимура). Вірменія вступила в один з найпохмуріших періодів своєї історії.
Завоювання Вірменії османською Туреччиною і Персією
      Остаточне знищення останніх проблисків самостійності Вірменії було довершено турками-османами і новими перськими завойовниками. Турки-османи, які змінили сельджуків, ведуть початок від околиць Малої Азії, де у кінці XIII ст. Осман-бій заснував свою державу. До кінця XIV ст. вони завоювали Малу Азію і Балканський півострів. Перемоги Тамерлана тимчасово ослабили їх, але незабаром вони оговталися і продовжили свої завойовні походи. У 1453 році османами був узятий Константинопіль, припинила своє існування Візантійська імперія, було погашено древнє вогнище християнства у Східній Європі. Султан, не задовольняючись своїм завоюванням в Європі, попрямував в Азію. Почалися війни між турками-османами і персами, які заснували у и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.