На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Полтичний розвиток Волин у склад Галицько-Волинського князвства. Мстиславич. Волинь в нтеграцйному процес Руської земл на рубеж Х Х ст. Соцально економчний розвиток Волинської земл. Культурне життя Волин.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: История. Добавлен: 04.02.2004. Сдан: 2004. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


83
83
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………..3.
Розділ І. Політичний розвиток Волині у складі Галицько-Волинського князівства……………………………………………………….6.
1.1. Мстиславичі. Київська династія на Волині…………………….6.
1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ - ХІІІ ст……………………………………………………………….16.
1.3. Волинська земля в часи правління Данила Галицького та його наступників………………………………………………………..36.
Розділ ІІ. Соціально економічний розвиток Волинської землі……55.
2.1. Розвиток сільського господарства……………………………..55.
2.2. Ремісниче виробництво………………………………………….58.
2.3. Торгівля……………………………………………………………65.
Розділ ІІІ. Культурне життя Волині в період Галицько-Волинського князівства…………………………………………………………………68.
Висновки…………………………………………………………………..77.
Список використаних джерел і літератури…………………………...81.
Додатки……………………………………………………………………86.

Волинько-Галицьке князівство --

То наша слава, дія й чин…

Одвічне наше прадідівство,

Держави вільної зачин…

Петро Гоць

ВСТУП

Актуальність теми.

В наш час, коли події минулого виходять на арену сучасності є необхідним і своєчасним момент проаналізувати історичні події давнини, які мали подальший вплив на історію нашої країни.
Вісім століть тому, 1199 р. на політичній карті тогочасної Європи, з'явилася держава, яку пізніші історики назвали Галицько-Волинською. Про назву держави між істориками до сьогодення точаться суперечки. Оскільки в історії утворення Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській, точніше Володимирській, землі, яка у пізніших джерелах фігурує під назвою Володимирія. Тому деякі історики схильні називати Волинсько-Галицьке князівство. Враховуючи подальший історичний розвиток можна було б говорити і про Володимирсько-Галицько-Холмську державу, оскільки наймогутніший і найвідоміший її володар, князь і король Данило Романович своєю столицею обрав Холм. Втім не варто не варто сперечатися про назву. І Волинь, і Галицька земля, і Холмщина зробили свій внесок у розбудові держави, здобутки якої були результатом спільних зусиль всіх її регіонів.
Об'єктом дипломної роботи є політичний, економічний та культурний розвиток Волинської землі у складі Галицько-Волинського князівства. Обидві землі, Волинська і Галицька, складалися протягом двох-трьох століть і остаточно оформилися, як удільні землі на протязі ХІІ ст.
Предмет і завдання дослідження полягають у тому, щоб прослідкувати розвиток політичних процесів на Волині, які впливали на об'єднавчі тенденції. Основні акценти зроблені на такі питанні, як утвердження на Волині династії Мстиславичів та роль Романа Мстиславича в об'єднані Волині з Галичиною в одну могутню державу - Галицько-Волинську Русь.
Хронологічні рамки даної роботи охоплюють в основному період з другої половини ХІІ до середини ХIV ст., тобто від того часу, коли Волинська земля внаслідок феодальної роздробленості виділилася в окреме князівство і почала відігравати важливу роль в Південно-Західній Русі. І до того часу, коли починаючи з другої половини ХІV ст. її територію інкорпорували іноземні держави, зокрема, Велике Князівство Литовське і Польське королівство.
Стан наукової розробки.
Археографія та історія Волині періоду Галицько-Волинського князівства завжди були в центрі уваги досліджень медієвістів. Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько-Волинського князівства, був львівський архіваріус Д. Зубрицький, який мав доступ до архівних матеріалів.
Учений джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей з цього питання, а також у 1871 р. видав окремим виданням Галицько-Волинський літопис. [2]
Широкі дослідження періоду Галицько-Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шаруневич.
Історія Волині в складі Галицько-Волинського князівства почалася з книжки С. Руссова “Волынские записки” (СПб, 1809). Основні відомості про Волинську землю в досліджуваний період опублікував М. Максимович у статті “Волынь” (Киевлянин, 1841).
Про середньовічний період історії Волині йдеться в працях Л. Перлштейна, Ю. Стецького, П. Карашевича, А. Крушинського.
Цей період історії Волині розкрито в монографіях О. Андріянова “Очерк истории Волынской земли до конца ХIV в.” (Киев, 1887) та П. Іванова “исторические судьбы Волынской земли c древнейших времен до конца ХIV века” (Одесса, 1895).
Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготовленому П. Батючиковим збірнику “Волынь” (СПб; 1888).
Після війни спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Пашуто “Очерки по истории Галицко-Волынской Руси” (Москва, 1950).
Учні І. Крип'якевича у 1984 р. видали його монографію “ Галицько-Волинське князівство”, однак вона вийшла в з друку з вимушеними цензорськими купюрами і тому вже у 1999 р. до 800-ліття її перевидано у доповненому, виправленому згідно з авторським оригіналом варіанті.
Серед нових студій, де розглянуто місце Волині в середньовічній Галицько-Волинській Русі слід відзначити статті-розвідки, брошури М. Брайчевського, М. Котляра, Я. Ісаєвича, В. Александровича, П. Кралюка та інших дослідників.
Практична значимість роботи. Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні історії України в школі, у пошуковій краєзнавчій роботі, музейній практиці.
Структура та зміст роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списків використаних та літератури. У вступі визначено предмет і сформульовані завдання дослідження, обгрунтовані хронологічні рамки роботи, вказана практична значимість роботи, дано аналіз літературі, яка була використана при написанні роботи.

РОЗДІЛ І

ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ВОЛИНІ

1.1. Мстиславичі. Київська династія на Волині.

У 30-х рр. ХІІ ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. На території Давньоруської держави з'явилося більше десяти великих феодальних князівств і земель. У південно-західній її частині утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське і Галицьке князівства. Київська Русь перетворилася на федерацію окремих князівств, які самостійно проводили внутрішню політику. Проте всі князівства підтримували між собою економічні й культурні зв'язки, змінювалась єдність української народності. Певною гарантією єдності було правління у всіх князівствах династії Рюриковичів. [46.24] Але найбільше значення серед усіх князівств мали Волинське та Галицьке, які перейняли на себе провідну роль у південно-західному регіоні колишньої Київської Русі. [22,65]

Історична доля Волині склалася так, що найбільш активну участь у загальнодержавному житті Русі вона почала брати з сер. ХІІ ст., коли стала базою для об'єднання південно-західних земель.

Її вигідне географічне розташування в західному регіоні Руської землі пояснювалось унікальною можливістю вузлового поєднання двох великих річкових систем, тобто Дніпра за посередництвом Прип'яті та її приток, і Вісли через Західний Буг. Таким чином Волинська земля віддавна лежала на великому річковому шляху між сточищами Чорного і Балтійського морів утворюючи балто-чорноморський транспортний коридор. Можна припустити, коли в силу історичних обставин занепав основний Дніпровський шлях славнозвісної путі із варяг у греки, власне другий варіант цього шляху: Балтика-Буг-Дністер, напевно, успішно вирішував цю важливу комунікаційну проблему, [16,112] і був одним із суттєвих чинників політичного та економічного піднесення всієї Галицько-Волинської Русі.

Першопочаткове Володимирське князівство та його поділ 1150 р. на Володимирське і Луцьке князівства з подальшим дробленням на Володимирський, Червенський (Забузький), Белзький, Луцький, Доргобузько-Пересопницький уділи засвідчив те, що і на південно-західних рубежах колись єдиної середньовічної патримоніальної монархії - Київської держави відбувався процес територіальної консолідації, відомий в історіографії під назвою феодальної роздробленості.

Володимирська земля (князівство) простягалося на захід до Бугу, на північ до Верхньої Прип'яті, на схід приблизно до р. Стохід.

Столичне місто Володимир, одержало назву від Володимира Святославича. Укріплений центр міста знаходився між річками Луга і Смоч. В часи Данила замок мав міцні фортифікаційні споруди і угорський король Бела, побачивши його, заявив: “Такого града не знайшов я і в німецьких краях”. Оцінюючи стратегічне значення міста, татарський хан Бурундай наказав 1259 р. не тільки спалити стіни , а й розкопати його вали. Літопис вказує на існування міських воріт Київських і Гридшиних. [39,21] Перші, північні , отримали назву від шляху, що вів на Київ, а південні від назви княжих дружинників - груднів, які охороняли замок. [43,8] Навколо замку далеко простягалися передмістя з численними, монастирями і церквами.

Прилеглі до міста волості були густо заселені. На південь від Володимира, в с. Зимному, стояв монастир Свята Гора. До Володимирської землі належало с. Городел (Городло). Тут, на лівому березі Бугу, була митниця.

Любомль був улюбленим містом Володимира Васильковича. Під Любомлем розташовувався княжий двір Рай. Села Березовичі і Сомино які Володимир Василькович заповів своїй дружині. [39,22]

Луцьке князівство відокремилося від Володимирського у 1150 р., але пізніше інколи знову з'єднувалося з ним. Воно займало басейн р. Стиру; від сусідніх земель не відокремлювалося ніякими природними межами.

Столичний Лучеськ (Луцьк) був добре укріпленим містом. Замок стояв на острові, забезпечений ріками Стиром і Глушцем та болотами. Витримав він різні облоги, серед яких напад військ воєводи Куремси в 1255 - 1256 рр. У 1259 р. хан Бурундай наказав зруйнувати замкові укріплення. Пізніше замок перебудовано, але в його основі залишилися мури давнього часу.

Під Луцьком, в лісі, що звався Гай, розташовувалася княжа садиба; це місце було “прекрасне виглядом, забудоване різними спорудами, а церква в ньому була чудова, сяяла красотою“. На північ від міста, в Жидичині, стояв монастир з церквою св. Миколи; сюди приїздив на прощу Данило. Як місто згадується Шепол (Шепель). Недалеко від Луцька знаходилась Полонка (Полонне).

У південній частині Луцького князівства споруджено ряд укріплених міст; Перемишль, який очолював окрему волость, Дубен (Дубно), мабуть друге за значенням, поряд з Луцьком, місто, Стожок (Стіжок) і Данилів, укріплені Данилом, Крем'янець (Кременець), найсильніший з замків, якого ні 1240, ні 1259 р. ординці не змогли здобути і лише 1261 р. Тенебдга наказав зруйнувати. На кордоні Галичини стояв Збараж (тепер с. Старий Збараж Збаразького р-ну Тернопільської області) та Пліснеськ (тепер урочище поблизу Підгурець Бродівського р-ну Львівської області). У північній частині Луцького князівства значним містом був Чорториськ (Чорторийськ), що деякий час належав до Пінського князівства. [39,22 - 23]

Волинь до 1170-х рр. Залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: “Наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу”. Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волинської землі в окреме князівство відбулося в період правління внука Володимира Мономаха - Ізяслава Мстиславича. [39,80 - 81] Другий син Мстислава Володимировича й шведської принцеси Христини, дочки короля Інга Стейнкельса. Ізяслав вийшов на історичну сцену 1127 р., коли дядько Ярополк Володимирович, що княжив тоді в Переяславі, посадив його в Курську. 1132 р. Ізяслав отримав від Ярополка, тоді вже київського князя, Переяслав. [35,66] Як і інші князі з мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі за короткий час був київським князем (1146 - 1154). 13 серпня 1146 р. він усунув Ігоря Ольговича й вокняжився у Києві, знехтувавши переважні права своїх дядьків В'ячеслава і Юрія Долгорукого. На Київ претендували й чернігівські Ольговичі один із них, Всеволод, княжив там у 1139 - 1146 рр. Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду.

В 1135 р. вся Волинська земля перейшла до Ізяслава Мстиславича. Городенський князь Всеволод Давидович став його васалом. Але втрата Мономаховичами Києва, невдала боротьба з новим великим князем Всеволодом Ольговичем через пасивність Юрія Долгорукого, який не захотів підтримувати коаліцію Мономаховичів, вирішуючи власні проблеми відносин з Новгородом Великим, привели до того, що в 1142 р. Ізяслав Мстиславич мусив погодитись на виділення у Волині Дорогочинського князівства для Ігоря Ольговича, який залишився васалом великого князя. Більше того, на переговорах з братами, які претендували на Переяславську спадщину, Всеволод Ольгович пропонував їм волинські волості Берестя і Чорторийськ, плануючи таким чином, дальше розчленування Волині. Зрозуміло, що великий князь не був, зацікавлений в роздробленні Волині, він хотів лише витіснити з відти Мономаховичів. Це йому і вдалося після чергової усобиці. Ізяслав Мстиславич отримав “старший” переяславський стіл, якого домагались брати великого князя. Але у Переяславській землі була виділена волость у Городді-Остерському, яку залишили за Ігорем Ольговичем. Одночасно володіння цього князя збільшилися внаслідок надання Берестя і Чорторийська на Волині. А решту волинських земель з Володимиром отримав син великого князя Святослав.

Враховуючи, що Ігор Ольгович, як наступний після Всеволода по старшинству серед Ольговичів мав успадкувати Київ, а синів у нього не було, то і його володіння на Волині перейшли до Святослава Всеволодовича, що давало йому прекрасні можливості для боротьби за Київ після смерті Ігоря. Однак планам Всеволода Ольговича не судилося збутися. Ігор Ольгович не зумів у 1146 р. утриматися в Києві. Цим була вирішена доля волинських володінь Ольговичів. Ізяслав Мстиславич легко вигнав турівського князя Юрія Ярославича, якого послав було на Волинь В'ячеслав Всеволодович, уявивши себе великим князем. Волинським князем став Володимир Андрійович (1146 - 1148). Цим самим відновлювалася традиція за якою Волинська земля була леном молодшої гілки Мономаховичів. Але князь Володимир був одружений з дочкою лідера Ольговичів Святослава, а Ольговичі взяли сторону Юрія Долгорукого. Володимир, спочатку таємно, а потім відкрито перейшов на їхній бік. Тому Ізяслав Мстиславич змушений був перевезти його у Бєлгород (1150), а потім у Дорогобужі (1150 - 1152), Пересопницю (1152 - 1154) і в Берестя (1154 - 1156), подалі від Ольговичів і Юрія. Нарешті, з допомогою Юрія Долгорукого, князь Володимир Андрійович утвердився в Дорогобужі (1156 - 1170), фактично відірвавши цей уділ від Волині і проводячи політику ворожу щодо її сюзеренів. Лише в 1174 р., ліквідувавши дорогобузький уділ, Ярослав Ізяславич повернув Волині погоринські землі.

Таким чином у середині ХІІ ст., в часи боротьби за Київ, Волинська земля роздроблюється на ряд уділів. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1150 р. він передав це князівство старшому за Володимира брату Святополку, який залишився без уділу. Отримавши в 1152 р. Володимир, Святополк Мтиславич зберіг і Луцьке князівство. Але вже в 1154 р., після його смерті, Луцьке князівство отримав Ярослав Ізяславич, який був змушений залишити Новгород. Ярослав княжив у Луцьку до своєї смерті в 1180 р. З 1170 р. він був сюзереном Волині і це дозволило йому тричі на короткий час здобути Київ.

Пересопницький уділ виник з цих же причин. Ізяслав Мстиславич спочатку посадив там дядька В'ячеслава Володимировича (1147 - 1149), щоб мати можливість його контролювати. Зайнявши Київ, Юрій Долгорукий вирішив використати Пересопницьке князівство як плацдарм для поступового відвоювання Волині. Він посадив тут своїх синів Гліба (1149), Мстислава (1150) та Андрія Боголюбського (1150 - 1151). Причому останній з Пересопниці управляв і Турівською землею, сили якої теж були спрямовані проти Мстиславичів. Прогнавши Юрійочів, Ізяслав Мстиславич повернув Волині Пересопницьке князівство і посадив тут Володимира Андрійовича (1152 - 1154). Потім це князівство отримав Мстислав Ізяславич (1154 - 1156). [14,53 - 54]

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв'язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: “Твій щит і мій нероздільні від себе”. Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу - навіть 10 тис. війська, на той час надзвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий (Кривоустий) та чеський Владислав. Сім'я його батька Мстислава була зв'язана з шлюбами з усіма цими династіями. [39,81] Ізяслав Мстиславич помер не маючи ще 60 років 14 листопада 1154 р. Літописець плаче над його домовиною, славлячи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного і великого князя: “Плакала за ним уся українська земля не тільки як по свому “царю і господині”, але як по рідному батькові”.

“Ізяслав Мстиславич, - говорить проф. Томашівський, - це одна з найпомітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначну роль на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасників подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем”. [12,175 - 176] Був князем нової формації, спирався на міське населення, мав підтримку київського віча. Він прагнув об'єднати під своєю владою всю Південно-Західну Русь. [35,66]

Після смерті Ізяслава Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї родини, але не мав успіху і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 - 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалася як незалежне князівство. [39,82]

Мстислав Ізяславич незадовго після смерті свого батька став великим князем.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста. Поряд із старими центрами - Володимиром, Червінем, Белзом, Бухельном, збільшилося значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа. [39,82]

Мстислав, як і його батько на короткий час став київським князем (1167 - 1170).

У Татіщева Мстислав Ізяславич характеризується так : “Сей князь на зріст був не вельми великий, але широкий плечима і міцний, так що лук його ледве чи хто натягнути міг. З лиця гарний, волосся кучеряве і коротке носив. Мужній був у битві, любитель правди, задля його хоробрості всі князі його боялися і поважали. Хоча часто з жінками і дружиною веселився, але ні жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до урядування і до розпорядку був готовий, через те мало спав, а багато книг читав, і в радах про урядування землею з вельможами трудився, і дітей своїх старанно того навчав, кажучи їм, що честь і користь князя полягає у правосудді, урядуванні і хоробрості.” [5,303]

У 1168 р. з ініціативи Мстислава було організовано похід на половців для оборони української землі. [12,178] Найкраще ілюструє ті події літописець: “Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю. Бо він їй хотів добра усім серцем . і Скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: “Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [ погані ] християни кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І все вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залізний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі. [5,293]

Промова Мстислава впала на добрий грунт; князі справді пішли великим походом проти половців, а через рік улаштували чергову демонстрацію для охорони українських купецьких караванів, що простували в Україну з півдня і сходу. [12,179]

Мстислав, як і його батько Ізяслав, зумів забезпечити Волинь своїм нащадкам. Особисті якості князя Мстислава, як людини справедливої і добродушної, що жив у згоді зі своїм братом Ярославом, який княжив у Луцьку, забезпечили йому прихильність волинського боярства і тамтешніх людей.

Однак Мстиславові не вдалося досягти тривалого миру ні на Волині, ні взагалі на Русі-Україні. [27,57]

Втративши Київ, “І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня (13.ІV.1170)” [5,298] Мстислав Ізяславич залишався сюзереном Волині. Крім Дорогобузького князівства всі волинські уділи, включаючи і Городельське князівство, були його васалами і їх князі брали участь у його походах. В 1170 р. вмираючий Мстислав Ізяславич переконав брата Ярослава Ізяславича, з метою уникнення можливих усобиць між волинськими князями, розділити Волинь між двома гілками волинських Мономаховичів на східну і західну. [14,54] “Того ж року наприкінці розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга у нього була тяжка. І став він слати послів до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, - той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, - приставився князь Мстислав місяця серпня в дев'ятнадцятий день (19.VIII.1170). [15,302] Молодшій гілці залишалася східна Волинь, але сюзереном Волині став луцький князь. Це означало, що волинські князі домовилися примінити у своїй землі загальні засади успадкування земель, прийняті на Любецькому з'їзді. Щоб надалі забезпечити перевагу за своїми спадкоємцями в старшинстві серед волинських князів, Ярослав Мстиславич свідомо пішов на роздроблення західної Волині. Тому володимирський князь роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уділів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Святослав Мстиславич (1170 _ 1183), а потім Белзьке князівство - Всеволод Мстиславич (бл. 1180 - 1195). У 1180 р., напевно, ще при житті Ярослава, Дорогочинське князівство отримав Василько Ярополкович, переведений, вірогідно, з Шумська. Одночасно вся східна Волинь, включаючи Дорогобузьке князівство, об'єднується під Луцьком.

Але після смерті Ярослава Ізяславича його сини розділили східну Волинь між собою. Інгвар отримав Луцьк, Всеволод - Дорогобуж, Мстислав - Пересопницю, а Ізяслав - вірогідно Шуськ. Між братами незабаром вибухнула усобиця. Так у 1183 р. Всеволод Ярославич був у Луцьку, в 1186 р. Луцьк знову в числі володінь Інгвара Ярославича, а самого Всеволода зустрічаємо при дворі Ольговичів як вигнанця. Отже, внаслідок усобиці 1183 - 1186 рр. Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке князівство, а після смерті Ізяслава 1195 р. - і Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцька. На східній Волині залишився один лише уділ - Пересопницький. [14,54 - 56]

Таким чином з середини ХІІ ст. на Волині утвердилася династія Мстиславичів, або як її це називають - Мономаховичів, нащадків Великого князя Київського Володимира Мономаха.

Михайло Грушевський говорить: “Політику цієї династії - Мстиславичів можна охарактеризувати одним словом як не волинськую Мстиславичі легковажно ставляться до своїх волинських земель та все шукають чогось ліпшого. Ізяслав бореться за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві. Так само і його син Мстислав духовно живе у Києві. Також пильнує Києва його молодший брат Ярослав Луцький. [17,394]

З цією точкою зору можна погодитися тільки частково. Боротьба за київський стіл йшла недарма. В ранній період феодальної роздробленості Київ уособлював загальнодержавну владу. [11,151] Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич розглядали волинські землі як великокняжий уділ. [11,153] За їх правління відбулося значне виділення Волинської землі з поміж інших земель в політичному та економічному плані. Але, як уже було зазначено вище після смерті Мстислава Ізяславича в 1170 р. волинські землі були поділені між його синами. Зрозуміло, що менші уділи з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті та Белзі у політичному сенсі помітно програвали в порівнянні з тоді могутнім об'єднаним Галицьким князівством часів Ярослава Осмомисла. Лише завдяки об'єднавчій політиці володимирського князя Романа Мстиславича Волинську землю знову було об'єднано з центром у Володимирі.

1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ - ХІІІ ст.

В утворенні Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській землі та її князю Роману Мстиславичу.
Роман Мстиславич (бл. 1152 - 19.06.1205) - син Мстислава Ізяславича і Агнеси, доньки польського короля Болеслава Кривоустого.
За своєю значимістю він цілком прирівнюється до таких першорядних фігур, як Володимир Святославич та Володимир Мономах. Характерно, що саме він, один із небагатьох давньоруських князів, став персонажем фольклорних творів. І навіть сьогодні складаються оди на його честь:
Романе, Романе! Державний титане!
Себе обезсмертив ти в славних ділах…
Волинь забувати ніколи не стане
Того, що вчинив ти на княжих столах,
За твого правління Волинська держава
Була і могутня, і славна довкруг.
На брата, сусіда - ні зла не держала,
Ні в гості не звала, якщо він не друг.
Тебе поважали і вої, і смерди,
Бо ти справедливим до кожного був.
Тебе шанували Вітовти і Ольгерди,
За те, що звитягу не одну здобув.
Але за оте, що вчинив ти пре сміло,
Коли Володимир і Галич з'єднав -
І так переможно, і так пре уміло
У Галичі кланові розні владнав.
Роман Мстиславич розпочав свою політичну кар'єру в юності, коли його батько на короткий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього в князі, і той дав їм Романа”. Це було зроблено за традицією з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. [29,104]
Новгород відрізнявся від інших давньоруських князівств. Він сформувався як аристократична боярська республіка. Найвищим органом влади тут виступало віче. Але реальна влада знаходилась в руках боярства. Щодо князя, то його функцією був збройний захист держави. Князі для Новгорода фактично були найвищими воєначальниками.
Зимою 1168 - 1169 рр. Сформувалася коаліція князів, які хотіли позбавити київського престолу Мстислава Ізяславича. Організатором її виступив суздальський князь Андрій Юрійович (Боголюбський), а на чолі союзного війська стояв його син Мстислав Андрійович.
Князі взяли Київ 12 березня і вчинили великий грабунок. Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до міста Володимир, звідки ще деякий час намагався повернутися до Києва. [37,18]
Підкоривши Київ князь Андрій Юрійович вирішив забрати Новгород від Романа Мстиславича. Підпорядкувавши собі основні центри Русі, цей князь міг би претендувати на абсолютне верховенство. Однак такий план до кінця не вдалося реалізувати. Як свідчить Новгородський літопис, у лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича рушили на Новгород Великий, але 25 числа цього місяця їх розбили новгородці на чолі з Романом Мстиславичем. [37,19] У Київському літописі про цю подію розповідається таке: “ Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною із усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича, воєводу таки свого. І таке було множество воїв, що й (числа) їм немає.
І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в'їхав був у ворота і заколовши декілька мужів, вернувся назад до своїх.
І настав мор великий серед коней і військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе, і ледве до своїх домів добралися тільки, а інші люди помирали з голоду. І не було ж нікого такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст.” [5,303]
Щодо новгородського літопису, то він змальовує битву під Новгородом як абсолютний розгром суздальців: ніби ввечері 25 лютого князь Роман Мстиславич одних посік, інших захопив, ще інші втекли.
Розгром суздальців під Новгородом - це, без сумніву, була помітна подія в житті молодого князя. Вона піднесла його авторитет. [37,20]
Мстислав Ізяславич все ще намагався повернутися до Києва, але марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. В 1170 р. воно “вказало шлях князю Роману”, як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі-Волинському [29,104] “Того ж року наприкінці прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати про це дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: “Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир”. І послухав дружини своєї, поїхав до братів”. [5,304] Не гаячи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття сідає у Володимирі.
Роману Мстиславичу довелося вступити в ту хвилю, коли боротьба за великокнязівський престол зайшла в безвихідь. Після жахливого погрому 1169 р. довкола Києва почалася справжня веремія, що скидалася на імператорську чехарду в Римі у ІІІ ст. н. е. Київський стіл мало не щороку посідав новий претендент, а в 1171 р. було аж три (Гліб Юрійович, Володимир Мстиславич та Роман Ростиславич).
Роман Мстиславич не міг не розуміти, що за тих умов сам собою факт оволодіння Києвом ще нічого не означає. Великокнязівський престол цілковито знецінився. Потрібно було мати іще щось, і це “щось” могло бути лише міцною й добре загосподарьованою вотчиною. Цією вотчиною була Волинь. [10,58]
З 1170 р. і практично до кінця 80-х рр. ХІІ ст. ім'я Романа Мстиславича зникає зі сторінок літописних творів. Це свідчило про те, що він випав із орбіти “великої політики”, став типовим провінційним князем, на якого не звертали особливої уваги. Це пояснюється тим, що Роман Мстиславич був ще молодим, не мав достатнього досвіду і сили. Після смерті батька в нього не залишилося могутнього й авторитетного покровителя. [37,21]
Роман Мстиславич зайняв володимирський престол у важкі для свого сімейства часи. Політичний вплив Мстиславичів впав, практично, до мінімуму. [34,69]
Княжіння на Волині мало свої переваги. Чорноземні грунти, м'який клімат сприяли розвитку землеробства. Повноводні річки, які служили торговими артеріями, зв'язали Волинь з Київщиною і Чорним морем, а також Польщею та Балтикою. Це сприяло розвитку тут міст як торгово-ремісничих центрів. Великою перевагою Волині була її віддаленість від степу, а, відповідно, й кочівників. Щоправда, волинські землі зазнали нападів литовських племен, але ці набіги, все ж таки, не можна порівняти із навалами половців.
У той час, коли на Волині правив Роман Мстиславич, ця земля в політичному плані не була консолідованою. Тут існувало кілька волостей зі своїми центрами - Луцьком, Дорогобужем, Шумськом, Пересопницею, Берестом, Белзом, Червенем. Але все-таки найбільш впливовим центром був Володимир.
70 - 80-ті рр. ХІІ ст. не пройшли для Романа Мстиславича марно. Він набував потрібного військового досвіду, намагався встановити потрібні зв'язки, вивчав ситуацію, щоб у потрібний момент знову вийти на велику політичну арену.
Схоже, в той час об'єктом його уваги стали литовські племена, передусім ятвяги. Вони жили на півночі від Волині. Русичі дивилися на них як на “дикі” племена, адже ті ще не прийняли християнство, а в плані соціального розвитку зберегли дуже багато архаїчних рис, притаманних первісному суспільству. [37,22]
І щоб забезпечити північні кордони Роман Мстиславич будує переважно дерев'яні фортеці, які утворюють ланцюг міцної оборони на півночі князівства, зокрема, на рубежі Берестьє, Чорторийськ, Корчеськ (місто в сучасній Рівненській області). Стали укріплення в Турійську, Ратному, Камені-Каширському та ін. [52,32]
Литовські племена приваблювали багаті руські та польські землі. Принаймні тут було чим поживитися. І тому вони здійснювали постійні напади на ці території. Так у “Великопольській хроніці «про них сказано, ніби вони надзвичайно “жорстокі, відзначаються звіриною люттю… Дорога до них недоступна через дуже густі ліси й топкі болота”. Не дивно, що боротьба з литовськими племенами була протягом століть була одним із важливих завдань давньоруських князів. Ще Володимир Святославич здійснив похід на ятвягів. Робили це, також, його наступники. Війни з литовськими племенами, як і походи на половців, могли зробити князя популярним.
Саме завдяки таким війнам їм Романа Мстиславича стало відомим на Русі. [37,23] Фіксація у фольклорі відгомону військових походів Романа на литвинів, зокрема у варіантах приказок: “Романе, Романе! Нічим живеш - Литвою ореш” [ 56,69] є ще одним свідченням яскравим свідченням збереження довготривалої історичної пам'яті про волинського правителя.
На деякий час Роману вдалося затримати дроблення волинських князівств, обмежити права великої світської і духовної знаті та, спираючись на служилих феодалів і торгово-ремісничу верхівку, зміцнити військові сили. [19,5]
Для Романа Мстиславича, правителя Волині, Волинська земля стала надійною базою, з якої він черпав ресурси в боротьбі за об'єднання Південно-Західної Русі. Його політика концентрації руських знаходила розуміння і підтримку широких верств волинського населення. Місцеве, головним чином, служиле боярство як і “ліпші мужі володимирські” доклали певні зусилля для реалізації претензій свого володаря на “галицьку спадщину” [42,173]
Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім'я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об'єднань.
Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі застосовується саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - “автократом”, засвідчив зміцнення позиції великого князя. [23,13]
Чим приваблювала Галичина Романа Мстиславича?
Вона належала до найбагатших князівств Русі. Це князівство мало вже столітню самостійницьку традицію. Ще в 1084 р. у Прикарпатті самочинно вокняжилися брати Рюрик, Володар і Василько - тмутараканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Порозумівшись із місцевим боярством, вони закріпилися в Перемишлів Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Намагання київських князів витіснити їх звідти не дали належного результату. У середині 20-х рр. ХІІ ст. спалахнула війна між спадкоємцями братів - Ростиславичів. Переможцем у ній виявився Володимир Володарович (Володимирка). Під його владою опинилося Прикарпаття. Будучи людиною енергійною та розумною, він став творцем самостійної Галицької держави. Саме Володимир переніс столицю з Перемишля до Галича, який стає великим і багатим містом. Перенесення столиці мало економічний сенс. Галич був торновим центром на річці Дністер. Саме Дністер як водна артерія став осереддям Галицького князівства. Ця річка після появи половців у Північному Причорномор'ї, які заблокували дніпровський торговий шлях, починала відігравати все більше значення в чорноморській торгівлі. [37,30]
Поступово Галич перебирав роль Києва. Правителі Галицького князівства не цікавилися боротьбою за київський стіл, а займалися розбудовою свого князівства.
Син Володимира Ярослав Осмомисл (1153 - 1187) розвинув здобутки свого батька. Він перетворив Галицьке князівство на одне із найсильніших на Русі. [58,70] Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинилися в певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі , а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь здобув авторитет на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською Імперією. Гостем його був візантійський цесаревич Андроном Комнин, який пізніше став імператором. Зі щирим подивом говориться про Ярослава у “Слові о полку Ігоревім”:
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,
підпер гори Угорські своїми залізними полками,
заступивши королеві шлях,
зачинивши Дунаю ворота,
метаючи тягарі через хмари,
Суди радячи до Дунаю.
Грози твої по землях печуть,
Одчиняєш ти Києву ворота,
Стріляєш ти з отчого золотого стола
султанів за землями.
Суперечки викликає згадка про суди: деякі автори вбачали тут згадку про дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що йдеться про політичний контроль і судочинство на землях уздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони в Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена система різноманітних оборонних споруд. Так, гарнізони замків в Тустані, Бубниці та ряду інших укріплень боронили переходи , які вели до головного шляху на Верецький перевал. Вислів про “султанів за землями” пов'язують з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Саллах-ад-Діна (Саладіна, засновника близькосхідної династії Айюбідів). Показово, що “Великопольська хроніка” кін. ХІІІ ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством. [23,11 - 13] У міру зростання могутності Ярослава Осмомисла все більше зростали його суперечності з місцевим боярством. Приводом для відкритого конфлікту стали сімейні проблеми Ярослава Осмомисла. Бояри, буцімто, обурені неморальною поведінкою князя, у 1171 р. спалили його коханку боярівну Настаську з роду Чагрів. Вони також змусили повернути з вигнання його шлюбну дружину Ольгу, доньку Юрія Долгорукого. Та все ж Ярослав не скорився боярам. Помираючи він передав верховну владу позашлюбному сину Олегу, народженому Настаською Чагрівною, а Ольгиному сину Володимиру віддав Перемишль. Це не задовольнило бояр. Вони вигнали Олега з Галича і посадили тут Володимира, однак і цей не влаштовував непокірних галицьких бояр. [37,30 - 31]
Роман Мстиславич, будучи людиною амбіційною і талановитою, зовсім не хотів залишатися князем у Володимирі. Воювати з братами за волинські волості не випадало, боротися за великокняжий стіл - теж. [37,30] Він не старався здобути собі Київ, як це робили інші князі. Підупалий Київ не був для Романа принадним, а через те, здобувши Київ, віддав його своєму брату Ярославу, який став у залежність від Романа. [8,13] Вступити в боротьбу за польські землі тоді не було ніякої можливості, а також підстав.
Залишалася багата Галичина, до якої Роману Мстиславичу було рукою подати. А ще вона після смерті Ярослава Осмомисла виявилась “слабкою ланкою”.
Заходи щодо приєднання Галичини Роман розпочав здійснювати у 1188 р. Знайшовши порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусивши його покинути князівство: [39,80] ” У рік 6696 (1188), коли Володимир (Ярославич) княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми…”. [5,346] Роман сів у Галичині . Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич. Очевидно, що у боротьбі за Галич в 1188 - 1189 рр. Князь Роман ще не мав далекосяжної програми “збирання земель”.
У 1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством. За яких обставин це сталося точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступила інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко, але в чому була його допомога, і який характер мали відносини між Романом і Лешком, це залишається нез'ясованим. Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, ніби Роман просив Лешка, щоб він встановив його “не князем Галичини, а своїм заступником”. Це оповідання не знайшло довіри в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, що він дав Романові допомогу військами, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою в 1195 р. [39,82]
Таким чином, у 1199 р. на політичній карті середньовічної Європи постала нова сильна держава - Галицько-Волинське князівство. Вона перейняла на себе провідну роль в політиці та культурі після занепалого Києва. [55,9]
На відміну від поліетнічної Староруської держави, новоутворена розвивалася на єдиному українському грунті. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, яка проіснувала як окремий політичний організм до сер. ХІV ст. [20,8] За словами І. Крип'якевича: “Саме цей факт, що Галицько-Волинська держава займала самі тільки українські землі був позитивним для проведення внутрішньої консолідації”. [40,74]
Чому ж історики відводять провідну роль в об'єднавчому процесі саме Волинській землі, і яке було підгрунтя для об'єднання Волині та Галичини?
Без сумніву, між Галицьким і Волинським князівствами існував зв'язок близької племінної спорідненості, а також спільність політичних інтересів. Обидва ці князівства менше терпіли від половців, бо лежали далеко від половецького степу; більше контактували із Західною Європою через Польщу та Угорщину. Тут утвердилася парость Ярославського дому, яка міцно стояла за те, щоб виділити свої князівства із загального переділу і привласнити їх собі в спадкове володіння; населення земель підтримувало князів у цих їхніх прагненнях. [49,26]
Брайчевський характеризує ті процеси, які відбувалися у ХІІ ст. так: “Якщо на Північному Заході і Північному Сході визрівали нові державні утворення на цілком визначеному підгрунті, а відтак мали виконувати конструктивну місію будівництва нових національних політичних утворень, то в Галичині йшлося про класичний зразок чисто феодального роздроблення, про утворення незалежного від Києва політичного організму, базованого на імунній основі, тобто про цілком відвертий і нічим незамаскований вияв соціальної деструкції. Тому не Галич, а Володимир-Волинський виступив речником об'єднувальних тенденцій. Галичина в своєму історичному розвитку запізнилася рівно на один етап, на одну сходинку в процесі суспільного поступу”. [11,154]
Інтеграційний процес діяв у межах Південної Русі, що саме в цей час набувала назви “Україна” і де активно відбувалося оформлення української народності, - так само, як довкола Суздальської Русі формувався російський народ, а довкола Полоцької - білоруський. [11,155]
Можна думати, що піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її консолідації з півночі, з боку Волині. [49,69]
Під владною рукою Романа опинилася величезна територія, що обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й пониззя - майже половину сучасної України. Тепер протистояти йому не міг ніхто.
Зважаючи на державотворчі дії Романа, по тому як він став великим Галицько-Волинським князем, можна припустити, що в роки нескінченного (як, імовірно, йому здавалося) волинського сидіння він створив власну модель державного керування. Праправнук Володимира Мономаха, він з юних років зрозумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. [29,105] Тому на початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами, придушував спрямовану проти нього феодальну опозицію. Боярство становило в Галичині велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об'єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також в своїх руках управління князівством. Великі бояри мали навіть свої полки.
Якими були причини непорозуміння Романа з боярам, точно не відомо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.
Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті, що Роман намагався підірвати могутність бояр. З Галицько-Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: “Він вигнав із Галичини бояр Кормильчичів”. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався своєю територією над Дністром, Сяном і Бугом. [39,83]
На початку своєї кар'єри князя Володимирського і Галицького Роман вдавався до кроків. Які б забезпечили йому широкі міжнародні зв'язки й відповідну підтримку. У 1200 р. він вирядив посольство до Візантії. У травні посли були в Константинополі і про них згадує паломник із Новгорода Добриня Ядрійкович (Андрійович, пізніше новгородський архієпископ Антоній). Називаються навіть імена послів - Твердиж Остромирович, Недан, Домажир (ім'я відоме серед галицьких бояр), Дмітрій і Негвар (чи Несвар).
У чому полягала місія цього посольства, новгородець Добриня не говорить. Однак можна зробити вірогідні припущення. Галичина, будучи могутнім князівством і відіграю чи помітну роль на новому шляху “із варяг в греки”, стає об'єктом великого зацікавлення візантійської дипломатії. Відомі інтенсивні контакти галицьких князів із Візантією ще до Романа Мстиславичів.
Очевидно, основна місія Романових послів полягала в тому, щоб встановити династичні зв'язки їхнього князя з домом візантійських імператорів. Дійсно, десь у тому ж таки 1200 р. Роман Мстиславич одружився з Анною, яка, на думку Л. Махновця, була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела від його другої жінки Маргарити - Марії, дочки угорського короля Бели ІІІ, тобто вона доводилася близькою родичкою тогочасним представникам королівської династії Угорщини.
Як бачимо, династичний шлюб Романа Мстиславича з Анною мав для нього велике значення. Лише окремі давньоруські князі, зазвичай найбільш могутні, родичалися з візантійськими імператорами. Такий шлюб виглядав дуже престижна і виступав своєрідним індикатором значимості правителя. Водночас він ніби став ляпасом для Рюрика Ростиславича. Адже колишній його зять, з яким він ворогував, брав жінку із імператорського роду, тим самим, ніби, рівняючись з візантійськими правителями.
Шлюб Романа Мстиславича з Анною, крім престижу, давав йому ще одну (на цей раз цілком реальну) користь. Завдяки йому він родичався з угорськими правителями, які, як відомо, претендували на Галичину. Очевидно, завдячуючи цьому шлюбу, Роману Мстиславичу вдалося встановити приязні відносини з угорським королем Андрієм, про що можна судити з Галицько-Волинського літопису.
Однак дуже сумнівно, що візантійці - витончені майстри середньовічної дипломатії - так просто віддали Анну за Романа Мстиславича. Мусили вони поставити певні умови. Тогочасний візантійський письменник Микита Хонаїт писав про похід Романа на половців, зазначаючи, що ця військова виправа змусила забратися кочівників із візантійських земель, де вони навіть загрожували Константинополю. Цей похід, так твердить вказаний автор, був викликаний симпатією до Візантії та жалем за її людністю. До того ж, як можна зрозуміти з цієї розповіді, далеко не останню роль у цьому відіграв “вплив архіпастиря” - київського митрополита чи навіть константинопольського патріарха.
Схоже, перед послами Романа Мстиславича у Константинополі була поставлена умова: за шлюб із Анною князь мусив вчинити розгром половців і в цій дипломатичній грі далеко не останню роль відіграли православні патріархи, які часто виступали провідниками візантійської політики. [37,56 - 58]
Маючи значну силу Роман Мстиславич міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли в 1201 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його із галицькими та волинськими полками увійшов до Києва. Кияни відкрили йому Подільські ворота і перейшли на його бік. Цей факт можна розцінювати як вияв об'єднавчих тенденцій. [46,25]
Кияни, напевно, бачили в особі Романа Мстиславича сильного й енергійного політика, який би міг повернути Києву його втрачену міць і славу, а також захистити місто від половців.
Однак княжити в Києві він не захотів, і посадив тут свого стриєчного брата луцького князя Інгвара Ярославича. Тому, що і після 1199 р. сюзереном Волині залишався луцький князь Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Мстислав Ярославич, який тримав Пересопницьке князівство. Як відомо зі “Слова” Мстислав Ярославич був соратником Романом по військових виправах. Зацікавлений в допомозі та дружніх відносинах з князями Східної Волині Роман не порушував існуючого стану речей і номінально залишався васалом Інгвара, як Володимирський князь. Через це у 1201 - 1204 рр. Саме його садив Роман Мстиславич на київський престол. Зверхність Романа могла бути de fakto, що розуміли сучасники, а de jure він підпорядковувався прийнятим правилам. Роман, як Володимирський князь номінально залишався васалом Луцького князя Інгвара Ярославича. Подібно до того, як король Англії, будучи і герцогом Аквітанії, був васалом короля Франції. Саме тому спадкоємці Романа - Данило і Василько без заперечень визнавали зверхність Інгвара Ярославича, а потім його брата Мстислава Німого. [14,56 Друга причина, чому Роман не сів у Києві? Передусім, щоб не дратувати свого союзника, Володимиро-Суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, який претендував на старшинство у “Володимировому племені”, а, отже, й на київський стіл. Привертає до себе увагу наведене літописне свідчення, ніби Інгвара посадили княжити в Києві Всеволод і Роман. Звісно, основну роль відіграв Галицько-Волинський князь. Густинський літопис навіть називає Інгвара “намісником Романа”. Посадження на київському столі Інгвара було своєрідним компромісом між двома могутніми князями. Склався своєрідний дуумвірат некоронованих правителів Русі при існуванні “великого князя”, який не мав ніякої політичної ваги.
Княжити в Києві, віддавши при цьому київські волості Рюрику Ростиславичу, маючи неспокійних Ольговичів зі сходу й половців із півдня, Роману Мстиславичу було невигідно. Краще вже сидіти в багатому Галичі й зміцнювати там свою владу.
Рюрик Ростиславич, з якими Роман повівся м'яко, давши йому Вручий (Овруч), все ж не змирився з поразкою. Він сподівався взяти реванш. Скориставшись війною Романа з половцями, Рюрик Ростиславич вступив із останніми в союз. Також його союзниками були й Ольговичі.
І ось на початку 1203 р. всі ці союзники захопили Київ, зчинивши там великий погром. Ось як про це пише Радзивилівський літопис: “У рік 6711 (1203) 2-го січня взятий був Київ Рюриком і Ольговичами і всією половецькою землею і створивши велике зло в Руській землі, якого ще не було з часу хрещення Руської землі… Не лише один Поділ взяли й спалили, а й Гору взяли, і митрополію святую Софію розграбували і Десятинну, святу Богородицю, розграбували, і монастирі всі, і ікони здерли, а деякі забрали хрестичесні, і посудини священні, і книги, і одяг блаженних перших князів…”. Далі йдеться про те, що багато з ченців і черниць, і попів, і взагалі киян було перебито. Чимало половці забрали в полон.
Чи хтось із князів обороняв киян від нападників, про це джерела мовчать. Із контексту літописного повідомлення можна зробити висновок, що Київ міг “стерегти” за дорученням Інгвара та Романа князь Мстислав Володимирович. Але сказати це з абсолютною точністю не можна.
Пограбувавши Київ, Рюрик Ростиславич все ж не ризикнув тут залишитися. Він боявся, що сюди приїде Роман Мстиславич, і в такій ситуації кияни, звісно, не маючи особливої любові до Рюрика за пограбування міста, допоможуть його супернику. Тому він вважав за краще повернутися до свого Овруча.
Із Суздальських літописних джерел стало відомо, що, очевидно, цього ж 1203 р. “…. 16 лютого прийшов Роман до Вручія на Рюрика…”. Не бажаючи проливати зайвої крові, він вступив у переговори з Рюриком. Роман поставив вимогу розірвати угоду із Ольговичами й половцями, при цьому ставши союзником його та Всеволода Велике Гніздо. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман силоміць його схопив і відіслав до Києва разом з жінкою Анною Юріївною, та дочкою Передславою, колишньою дружиною Романа, де всіх постригли у ченці. Синів же Рюрика - Ростислава і Володимира, забрав із собою на Галичину. [37,59 - 61]
І, таким чином, на невеликий час встановилася стабільність у Південній Русі.
Росту авторитету Романа сприяли його походи проти половців. У той період половці, використовуючи послаблення Києва та княжі усобиці, постійно руйнували і нищили пограничні землі Русі, а часто проходили і в глиб країни . Боротьба з ними була найважливішим питанням тогочасного життя., і князі, які очолювали походи в степ, здобували симпатію громадськості. Роман двічі організовував великі походи на половців. Зимою 1202 р. він вирушив з військом на половецькі пасовища, “взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ хрестиянських велику силу визволив від них; і була радість велика в руській землі”. В 1204 р. організував другий похід, в якому взяли участь найвидатніші князі. Серед зими війська напали на половців, захопили бранців і половецькі стада. [39,85]
Роман у цих походах відзначився особистою хоробрістю. У Галицько-Волинському літописі збереглися уривки пісень про нього: “Він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землею їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізраїльтян…”, і в іншому місці: “Він завзявся на поганих як лев - половці лякали ним дітей”.[3,6]
Але найбільший інтерес становить його політичний план переустрою Русі, який він запропонував іншим князям у 1203 р.
Цей план залишав верховним зверхникам Русі Київського великого князя, якого обирають шість вищих удільних зверхників (ідея курфюшеств, запозичена з Германської імперії). Цими курфюстами мали бути такі князі: Галицький, Чернігівський, Полоцький, Смоленський, Суздальський та Рязанський, тобто по два від Південної, Північно-Західної та Північно-Східної Русі. Такий склад забезпечував рівновагу поміж трьома головними інтеграційними осередками, що відбивали тогочасну етнічну структуру Русі. Всередині кожного з курфюшеств пропонувався суворий майоратний принцип спадкування влади, тобто наслідування престолу старшим сином, а за відсутності такого - старшим братом небіжчика. Таким чином продовжувало б діяти вотчинне право, задеклароване ще в ході Любецького з'їзду.
Пропозиція Романа зустріла рішучу опозицію, зокрема Суздальського князя Всеволода Юр'євича, якому, звичайно не дуже імпонувало стати під зверхність Київського князя, хто б не був обраний на цей престол. [11,156 - 157]
В контексті конкретних політичних заходів князя Романа цілком логічно виглядає його ідея створення нової системи князівського управління Руссю “добрий порядок”, яка фактично повинна була затвердити на юридично-правовому рівні об'єднання Волині і Галичини, сприяти у подальшому успадкування галицького столу його нащадками. [15,94]
Коли визнати автентичність проекту Романа Мстиславича, то в особі цього князя ми маємо одного з перших політичних теоретиків України. Вказаний проект був породжений обставинами тогочасного руського життя. Русь, як єдина імперська держава, перестала існувати. Київ занепав, виділялися нові нові політичні центри, між якими йшло змагання. При подальшому зростанні відцентрових тенденцій і посиленні зовнішньої загрози, Русь, як відносно єдиний політичний, економічний і культурно-релігійний простір могла припинити своє існування, що, власне, з часом і сталося. Роман Мстиславич бачив цю невтішну перспективу. [37,63]
Звісно, цей проект був своєрідним “моральним виправданням” Романа Мстиславича , який скинув з київського престолу “законного правителя”, а, отже, йому потрібно було виправдати свої дії реформаторством. Це реформаторство виглядало як цілком доцільне. На жаль, воно не увінчалося успіхом.
Можливо, Роман Мстиславич не бачив для себе особливих перспектив у східноєвропейській (руській) політиці, почав виявляти більший інтерес до політики центрально-, і, навіть, західноєвропейської.
Останнім епізодом діяльності Романа Мстиславича був його похід на Польщу в 1205 р. Під час якого, 19 червня, біля м. Завихоста він загинув.
Неодноразово в історичній науці ставилося питання про причини походу Романа. Джерельний матеріал і література дають нам декілька гіпотез, які можна сприймати як можливі мотиви походу. Проте й сьогодні немає усталеного погляду на визначальну причину, що спонукала князя Романа вирушити в похід на Польщу.
Аналізуючи вже висловлені думки, можна згрупувати причини виступу руського князя на Лешка Білого таким чином:
По-перше, можлива інтрига третіх осіб, які були зацікавлені у послабленні обох, чи котрогось одного з втягнутих у конфлікт суперників. З польської сторони, відштовхуючись від досліджень Б. Володарського, таким міг бути великопольський князь Владислав Тонконогий. З руського середовища, йдучи за В. Пашуто та І. Крип'якевичем, представник галицького боярства - Владислав Кормильчич. Ці роздуми базуються на звістці Галицько-Волинського літопису.
По-друге, причиною походу, на основі повідомлення цистеріанського монаха Альберіка, мала би бути участь Романа на боці Філіпа Швабського у його боротьбі за німецьку корону проти Оттона ІV Саксонського. Цю гіпотезу розвинули С. Томашівський, М. Кордуба та ін.
І по-третє. Роман виступив проти Лешка Білого, маючи намір підпорядкувати собі Люблінську землю. На думку автора, це була визначальна причина трагічного для Галицько-Волинського князя походу літом 1205 р. Обгрунтування полягає на основі розгляду звістки польського історика ХV ст. Яна Длугоша.
Потрібно також звернути увагу, на те, як грунтовно готувався Роман до головного виступу. Недаремно, Длугош зазначає, що руський князь дошкуляв нападами Сандомирській і Любомльській землям, а, також, “у багатьох місцях навіть поробив збройні стани і багатьма людьми осадив”. [51,98]
Потрібно відзначити, що Роман жив у дружбі з головною лінією польської династії - Краківським князем Казимиром Справедливим, та його синами Лешком і Конрадом, і обидві сторони надавали взаємну допомогу. В 1190 р. Роман разом із братом Всеволодом допоміг здобути Краків. В 1195 р. він взяв участь у боротьбі. Яку Лешко і Конрад вели проти свого батька Мєшка Старого, і в бою під Мозговою був поранений. Лешко ж дав Романові допомогу, коли він займав Галичину. Нез'ясованим залишається питання про те, з яких причин ці дружні взаємини зіпсувалися. [4,87]
Випадкова загибель Галицько-Волинського князя у зеніті слави поставила крапку на його інтеграційній діяльності. Михайло Грушевський слушно допускав, що хід політичної і культурної історії України-Русі міг піти іншим шляхом, якби державна діяльність Романа могла подовжуватися далі, а не була перервана його передчасною загибеллю.
Коротке п'ятирічне князювання Романа Мстиславича у Галичі, який він зробив столицею об'єднаного князівства, було насичене подіями внутрішнього життя, міжнародної політики і війн. Як свідчать польські хроністи, він нещадно придушував боярську опозицію. Частина бояр наклала головою, інша - подалася до Угорщини і Галицького Пониззя. Однак Роману Мстиславичу все ж таки не пощастило створити міцну централізовану державу.
Тому існували вагомі, історично об'єктивні причини. Занадто коротким було князювання Романа в Галичі, занадто сильним - тамтешнє боярство, щоб можна було остаточно викоренити цю страшну соціально-політичну силу, що підгинала під себе всіх його попередників, не обминувши навіть такого мудрого й авторитетного государя, яким був Ярослав Володимирович. За роки свого тривалого князювання у Володимирі він консолідував землю, об'єднав навколо себе її феодальну верхівку. На томість галицьке князівство за неповних шість десятиріч свого існування так і не стало належною мірою об'єднаним і не мало сильної центральної влади. Тим зрозуміліше, що в короткі роки сидіння на галицькому престолі Роман просто не встиг цього зробити. Одним словом, створене ним велике князівство трималося на авторитеті й військовій силі засновника. [33,3]
Отже, Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства та в особі державця усієї Руської землі Романа Мстиславича відіграла домінуючу роль в об'єднавчому русі України-Русі. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава, за висловом І. Крип'якевича “продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.
1.3. Волинська земля в часи правління Данила Галицького та його наступників.

Загинувши у розквіті сил і політичних звершень Роман залишив по собі двох малих синів, героїв Галицько-Волинського літопису, 4-х річного Данила і 2-х річного Василька. Від імені старшого стала правити мати, княгиня Анна. Вона спиралася на віддану її чоловікові частину волинського боярства та на його бойову дружину. Бояри, що повернулися з еміграції, приєдналися до вцілілих під драконівських заходів проти них Романа почали боротьбу проти його родини. На довгих сорок років Галицько0Волинська Русь занурилася у багно удільної (феодальної) роздробленості. Про державу Романовичів не може й бути й мови аж до сер. 40-х рр. ХІІ ст.
Зовнішні обставини склалися також несприятливо для Романовичів, як називає синів загиблого Галицько-Волинський літопис. Давній ворог Романа, колишній київський князь Рюрик Ростиславич, якого Галицько-волинський князь скинув з престолу і запровадив до монастиря, почувши про його кончину “смета с себе чернецькые порты и седе Кыеве”. Десь у 1205 р., дуже швидко по смерті Романа Мстиславича, Рюрик, у спілці з чернігівськими князями Ольговичами, і найнятою за великі гроші половецькою ордою пішов на Галич. Однак спільними зусиллями бойової дружини і міського ополчення той похід було відбито. Та в наступному, 1206 р., над Галицько-Волинською Руссю нависла нова небезпека. [33,4]
Традиційні вороги єдності Русі і спільники половецьких ханів Ольговичі знову вчинили похід на князівство Романа. З ними пішов Рюрик Росталавич і чимало інших князів. А із заходу сунув краківський князь Лешко, недавній союзник Романа. Княгині Анні довелося звернутися по допомогу до союзника - угорського короля. Андрій ІІ зустрівся з нею в галицькому місті Сянику. Було поновлено союзну угоду. Анні довелося визнати зверхність короля, котрий поставив свою залогу в Галичині. Відтоді Андрій ІІ самозванно титулував себе в своїх грамотах королем Галичини й Волині. Угорський король перешкодив польському вторгненню на Волинь, але не схотів, певно, завадити наступові Ольговичів та їхніх союзників на Галич. Сподівався, мабуть, скористатися з міжусобної боротьби на Русі , щоб загарбати спадщину Романа.
Ольговичі, сини героя “Слова о полку Ігоревім” Ігоря Святославича Володимир, Роман, Святослав і Ростислав, підійшли до Галича, та не насмілилися вибивати угорську залогу з міста. Тоді Андрій ІІ навмисно вивів її з Галича. Ольговичів підтримали бояри на чолі з могутнім родом Кормильчичів. Ольговичі вокняжилися в Галицькій землі влітку 1206 р. Старший Володимир, де почувався певніше.
Та Ольговичі не задовольнилися Галичиною, а почали претендувати і на Волинь. Вони вислали до громади Володимира якогось посла котрий почав вимагати видання Романовичів: “Не зостанеться города вашого, якщо ви мені не видасте обох Романовичів і якщо не приймете брата мойого Святослава княжити у Володимирі”.[3,8] Тоді Анна вирішила залишити розвалене на той час Галицько-Волинське князівство: “А назавтра княгиня [Анна], довідавшись про це, вчинила раду з воєводою Мирославом, із дядьком і на ніч утекли вони в Ляхи. При цім Данила узяв дядько поперед себе і вийшов із города дірою городської стіни”. [3,9] В оригіналі “дырею градною», очевидно, ідеться про підземний таємний хід під городською стіною. М. Котляр стверджує, що Анна виїхала з Володимира в супроводі ближніх бояр та бойової дружини чоловіка, розгорнувши княжі стяги і хоругви через головні ворота. [33,5] Романова вдова з синами подалася до Малопольщі.
Анну люб'язно прийняв краківський князь Лешко Білий. Річ у тому, що по смерті Романа угорський король та польський князь уклали угоду по захист династичних прав його синів. Насамперед старшого, Данила. Однак тієї угоди вони дотримувалися формально і нещиро, намагаючись використати її у власних цілях. Андрій ІІ прагнув загарбати Галицьку, а Лешко Волинську землю. Угорсько-Польський союз був стверджений приїздом Данила до Угорщини, де він жив при королівському дворі чи то як гість, чи то як бранець… [29,166]
У вересні 1211 р., з угорською допомогою і на запрошення бояр, 9- річний Данило перший раз вокняжився в Галичі. Він ще не раз і не два упродовж наступної чверті століття то сідатиме на галицький стіл, то втрачатиме його, аж поки напередодні Батиєвої навали на Русь не утвердиться на ньому, та й то на неповних три роки.
А бояри викупили в угорського воєводи захоплених ним у полон Ігоревичів і прилюдно… повісили їх на площі Галича. Цей єдиний в історії Давньої Русі випадок публічної розправи бояр над своїми князями ще раз продемонстрував світові неймовірну силу, зарозумілість і нахабність галицького боярства, з яким у цьому могло зрівнятися хіба що боярство Новгорода Великого.
Помалу Романовичі підростали… В 1219 р. Данило Романович досяг 18-ліття і став уже повноправним князем невеликої частини Волині. Княгиня Анна визнала свою місію регента закінченою й пішла до монастиря. А Данило того самого року одружився з дочкою нового галицького князя, насадженого польським князем і прийнятого боярами Мстислава Мстиславича Удалого (Вдалого), що до того княжив теж у боярському царстві - в Новгороді Великому. Уграм довелося забратися із Галича. Далі Данило Романович, сподіваючись на поміч тестя, починає головну справу свого життя - відновлення Галицько-Волинського великого князівства, створеного його батьком. Незабаром після одруження з Мстиславівною старший Романович блискавичним походом відбирає у Лешка Білого забузькі землі. Тесть утримався від допомоги , мовивши Данилу, що в нього існує дружня угода з польським князем, яку він не в змозі переступити. Тоді розлючений Лешко поновив дружбу з угорським королем, яка перервалася за кілька років перед тим, коли Андрій ІІ забрав у польського государя Західну Волинь, віддану тому в Спіші. Союзники вирішили завдати удару по Галицькій землі: король не змирився з тим. Що там сидить не його син, а Мстислав Мстиславич. Останній закликав на допомогу Данила, і разом вони відстояли землю. Данило дав битву ворогові біля Кривого Броду і примусив його відступити. А наступного. 1221 р., Мстислав з Данилом розбили угрів біля валів стольного Галича. Не пощастило й Лешкові знову загарбати втрачену ним частину Волинської землі.
Того самого, 1221 р. Лешко Білий, після чергової невдачі у справі заволодіння Західною Волинню, змушений був укласти мир з Данилом, бо той напустив на Малопольщу союзних йому литовських князів. На час Лешко відмовився від підтримки давнього ворога і суперника Романовичів, белзького князя Олександра Всеволодовича. Це дозволило їм повернути на час собі Белзьку землю. Та під'южуваний боярами Мстислав звелів Данилові знову віддані її Олександрові.
Ще через рік галицькі бояри остаточно посварили Мстислава й Данила. Вони перетворили старого князя на іграшку в своїх руках, і страшенно боялися того, що Мстислав поверне зятеві Галицьку землю. Наступні п'ять років (1223 - 1228) пройшли під знаком ворожого ставлення Мстислава до Данила. Та благородний Романович платив тестеві підтримкою проти ворогів і поводився з ним вищою мірою толерантно. Безумовно, Мстислав підпав також під вплив угорського короля... Бояри схилили слабохарактерного Мстислава до династичного союзу з Угорщиною, аби тільки перешкодити Данилові повернутися на батьківський престол.
У 1227 р. галицькі бояри наполягали на передачі Галича синові угорського короля, нахабно заявляли Мстиславу: “Не можеши держати сам, а бояри не хотять тебе”. Мстислав так і зробив, а сам поїхав до свого володіння на півдні Київської землі, м. Торчеська, де наступного року і помер. Галичина надовго перейшла до Угорщини, при тому, що бояри час від часу садовили на стіл кого-небудь із слабких і покірних їм князів: белзького князя Олександра, або чернігівського княжица Ростислава.
Тверезий і далекоглядний політик, Данило не заходився відразу відвойовувати Галицьку землю в Угорщини і ворожих йому бояр - для того ще не настав час, бо ще не була воз'єднана Волинь. Наприкінці 20-х рр. ХІІІ ст. він збирає під своєю рукою майже всю Волинську землю. [33,6 - 7]
У 1227 - 1228 рр. Романовичі заволодівають Луцьком, Пересопницею і Чорторийськом, які Данило разом з Берестом передає братові. Василько проголошується волинським князем. [35,86] Останній клаптик феодальної смути, Белзьке удільне князівство, був приєднаний до Волині у 1234 р. Тоді ж був усунутий з політичного життя Олександр Белзький. Відтоді настала черга Галицької землі.
Якими були мотиви такої діяльності Данила? Безумовно, одним із головних чинників було бажання Данила зібрати батьківську спадщину. Він був людиною свого часу, і не варто модернізувати його образ: князь дивився на Галичину і Волинь як на спадкову власність. [30,73]
У 30-ті рр. Данило Романович кілька разів оволодівав Галичем, і кілька разів втрачав його. Надто сильними були бояри, а в столичному граді землі ще й стояла звичайна угорська залога.
Кілька разів боротьба між боярами, Ростиславом і уграми, з одного боку, й Романовичами - з іншого, тривала з перемінним успіхом. Поступово Данило заволодів стратегічною ініціативою. До справи втрутилися “мужі градські” - патриціат Галича, що 1238 р. закликали старшого Романовича на стіл: [33,7] “І Данило увійшов у город свій, і прийшов до церкви Пречистої Святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак звитяги поставив на Німецьких воротах хоругву свою”. [3,53] Дізнавшись про те, що Данило увійшов до Галича, Ростислав утік до Угорщини, до короля, зятем якого стане у 1242 р. Туди ж емігрувала частина особливо ворожих Романовичам бояр. Всі інші бояри кинулися до ніг Данила з молінням про прощення. І князь простив їх, хоча, навряд чи щиро.
Перемога Романовичів була повною і, здавалося, остаточною. Було насамперед відновлено Галицько-Волинське князівство Романа Мстиславича, подолана феодальна опозиція, владнано стосунки із сусідами. Однак перемога мала гіркий присмак - якраз тоді західних земель Русі досягла звістка, що орди Батия вдерлися на Північно-Східну Русь.
Сплюндрувавши Рязанське, Володимиро-Суздальське та інші князівства Північно-Східної Русі, загарбники наприкінці березня 1238 р. досягли невеликого чернігівського міста Козельська. Облога тривала майже два місяці. Жителі захищалися вперто і героїчно. Лише підтягнувши з Волги облогові машини, татари змогли вдертися до міста. Городяни билися відчайдушно, здійснили сміливу вилазку, перебили чотири тисячі нападників і всі полягли. Татари назвали Козельськ “злим містом”. [33,8]
У березні 1239 р. штурмом здобули Переяславль Південний, а в жовтні - Чернігів. Далі монголо-татари посунули на схід уздовж Десни і Сейму, де знищили міста і фортеці, збудовані для захисту від половців -Путивль, Рильськ, Глухів та ін.
Данило більше не мав сумнівів: монголо-татарська гроза не мине його князівства. Тому він із сином Левом поїхав до Угорщини, намагаючись укласти угоду з королем Белою, скріпивши її шлюбом Лева з королівною. Та король остерігся пов'язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад татар на Західну Русь. Він сподівався, що ворожа навала обмине його державу, і помилився. Зазнавши невдачі в Угорщині, Данило Романович так само безуспішно силується підняти проти Батия малопольського і мазовецького князів. А тим часом монголо-татарське військо впритул наблизилося до Києва.
Київ мав тоді воістину циклопічні фортифікації, рівних яким не існувало в східнослов'янському світі. Три ряди могутніх валів із дубовими стінами на них оточували центр міста. Там перебувала залога на чолі з намісником Данила, загартованим у боях тисяцьким Дмитром. Адже напередодні Батиєвої навали старший Романович поставив у залежність від себе цей стольний град Русі. [29,196]
Монгольська навала аніскільки не зменшила зацікавленості провідних князівських ліній в придбанні київського столу. В 1238 - 1240 рр. Тут послідовно змінювалися представники Мономаховичів, Ольговичів, Ростиславичів, Романовичів. Данило Романович заволодів Києвом, вигнавши Ростислава Смоленського, весною 1240 р. незадовго перед початком тривалої облоги Києва ордами Батия 5 вересня 1240 р. Загроза неминучого зіткнення з ворогом, який вже підкорив половину Русі, перед яким спасував, кинувши Київ осінню 1239 р., його давній суперник Михайло Чернігівський, не злякала волинського князя. Перспектива зійти хоч на мить на Олімп давньоруського політичного життя, скориставшись ситуацією, пересилила страх тим більше, що князь Данило и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.